На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти готовые бесплатные и платные работы или заказать написание уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов по самым низким ценам. Добавив заявку на написание требуемой для вас работы, вы узнаете реальную стоимость ее выполнения.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Быстрая помощь студентам

 

Работа № 100325


Наименование:


Курсовик РАБСТВО В США

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 08.11.2016. Сдан: 2016. Страниц: 83. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


РАБСТВО В США
ЗМІСТ
Вступ
1 До Америки доходить рабство
1.1Глобальне явище перенесено на американський грунт
1.2Рабство вкорінюється
1.3Повсякденне життя рабів та їхні общинні інститути
1.4 Родинні звязки Погляд зблизька:
1.5.Роль «Чорної церкви»
2 Перо Фредеріка Дугласса
2.1Зі зброєю в руках Бунтівний Джон Браун
2.2Громадянська війна в Америці
2.3Погляд зблизька:Чорношкірі солдати на Громадянській війні
3 3 «Роздільні, але рівні»: афроамериканці відгукуються на крах Реконструкції Реконструкція в Конгресі Тимчасові завоювання... і поразки Пришестя «законів Джима Кроу» Букер Т. Вашингтон: прагнення до економічної незалежності В. Е. Б. Дюбуа: тяга до політичної агітації Погляд зблизька:Маркус Гарві. Інший шлях
4 4 Чарльз Гамільтон Гюстон і Тергуд Маршалл кидають сегрегації правовий виклик Чарльз Гамільтон Гюстон: людина, яка вбила Джима Кроу Тергуд Маршалл: «Містер Громадянські Права» Рішення у справі Брауна Погляд зблизька:Ральф Джонсон Банч – учений і державний діяч Погляд зблизька:Джекі Робінсон. Подолання расового барєру4
5 5 «У нас є рух» «Набридло поступатися»: автобусний бойкот у Монтгомері Сидячі страйки «Рейси свободи» Рух Олбані Арешт у Бірмінгемі Лист із бірмінгемської тюрми «У нас є рух» Марш на Вашингтон Погляд зблизька:Роза Паркс – мати руху за громадянські права Погляд зблизька:Борці за громадянські права. Смерть у Міссісіпі Погляд зблизька:Медгар Еверс – мученик руху в штаті Міссісіпі
6 6 «Так більше не може тривати»: встановлення юридичної рівності Зміна політики Ліндон Бейнс Джонсон Закон 1964 року про громадянські права Положення закону Закон 1965 року про виборчі права: історія питання Кривава неділя в Сельмі Марш Сельма–Монтгомері Прийняття Закону про виборчі права Сфера дії закону Погляд зблизька:Реакція білих південців на рух за громадянські права
Висновок


Вступ
Серед експонатів, виставлених у штабAквартирі ООН у НьюAЙорку, є точна копія «Циліндра Кіра». Цей документ, названий так на честь Кіра Великого, правителя Перської імперії і поA корителя Вавилонії, датують приблизно 539 роком до нашої ери. Кір гарантував своїм підданим багато з того, що ми нині називаємо громадянськими правами, в тому числі свободу віросповідання і захист приватної власності. Кір також скасував рабство і назвав його «традиA цією, яку слід викорінити в усьому світі».
Протягом усієї історії різні країни поAрізному визначали і з неоднаковою рішучістю захищали особисті права і привілеї своїх громадян. Сполучені Штати – держава, побуA дована на фундаменті цих громадянських прав, високих ідеалів, закріплених у Декларації незалежності, і механізмів правового захисту, прописаних у Конституції, особливо в перших десяти поправках до неї, які в сукупності називаA ються Біллем про права американського народу.
І всеAтаки серед новоприбульців була група людей, які не користувалися цими правами і захистом. І якщо іммігранти з Європи набували в Новому Світі безпрецедентних екоA номічних можливостей і ширшої особистої, політичної й релігійної свободи, то чорношкірих африканців привозили сюди супроти їхньої волі, часто в ланцюгах. Їх продавали як рабів, як рухоме майно і примушували працювати на «госA подарів» – найчастіше на великих сільськогосподарських плантаціях Півдня.
В цій книзі йде мова про те, як афроAамериканські раби та їхні потомки боролися – судовими і практичними засобаA ми – за громадянські права, якими користувались інші амеA риканці. Це розповідь про горду стійкість і боротьбу, про великих героїв і героїнь, про те, як зрештою вдалося переA конати більшість американців рішуче виступити проти гаA небного розриву між загальними принципами рівності й нерівністю, несправедливістю і гнітом, з якими стикалися мільйони їхніх співгромадян.
Глобальне явище перенесено на американський грунт
Людина з доісторичних часів поневолювала інших людей. Хоча умови рабства відрізнялися, рабську працю застосовуA вали давні цивілізації Месопотамії, Індії й Китаю, в античA них Греції і Римі, а в доколумбовій Америці – місцеві імперії ацтеків, інків і майя. Біблія розповідає, що єгиптяни викориA


НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 6
1 1 До Америки доходить рабство С стовували рабівAєвреїв, а євреї після виходу з Єгипту викоA ристовували власних рабів. Раннє християнство прийняло цю практику, так само як іслам. Араби з Північної і Східної Африки поневолювали чорношкірих африканців, а Єгипет і Сирія поневолювали середземноморських європейців, яких вони захоплювали або купували у работорговців і зазвичай використовували на цукровому виробництві. Багато племен корінних американців поневолювали членів інших племен, узятих у полон на війні.
Атлантичну работоргівлю стимулював цілий комплекс факA торів. Завоювання Константинополя (нинішнього СтамбуA ла) османами в 1453 році порушило усталені форми торгівлі і позбавило європейських гурманів їхнього улюбA леного цукру. За португальцями інші європейці почали освоювати узбережжя Західної Африки і купувати рабів у африканських работорговців. Після того, як у 1492 році Христофор Колумб відкрив Новий Світ, європейські коA
Узяті в рабство африканці на палубі барка "Wildfire" в Кі-Весті, штат Флорида, квітень 1860 року.
7 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
лонізатори завезли туди численних африканських рабів для обробки землі й – особливо в Карибському басейні – для вирощування цукру. Невдовзі Карибські острови стали задоA вольняти 80–90 відсотків попиту на цукор у Західній Європі. У сучасному світі важко зрозуміти ту особливу роль, яку коA лись відігравали у світовій економіці такі сільськогоспоA дарські культури, як цукор, тютюн, бавовна і спеції. В 1789 році, наприклад, на частку маленької колонії СанAДомінго припадало близько 40 відсотків усієї зовнішньої торгівлі Франції у вартісному вираженні. Економічні сили, які рухаA ли атлантичну работоргівлю, були потужними. Загалом щоA найменше 10 мільйонів африканців пройшло «серединним переходом» (так називають атлантичний – другий і найдовA ший – бік торговельного трикутника, по якому в Африку відправляли текстиль, ром і промислові товари, в Америку – рабів, а в Європу – цукор, тютюн і бавовну). Більшість приA бувала в португальську Бразилію, іспанську Латинську АмеA рику і на різні британські і французькі «цукрові острови» Карибського моря. В британську Північну Америку привоA зили всього близько 6 відсотків поневолених африканців. Поза тим життя афроамериканців істотно відрізнялося від життя решти іммігрантів, яким судилося заснувати і розшиA рити Сполучені Штати.
Рабство вкорінюється
Найперші раби потрапили в британську Північну Америку випадково. Через 12 років після заснування в 1607 році перA шого постійного британського поселення в Джеймстауні, штат Віргінія, туди причалив капер із «понад двома десяткаA ми негрів», яких він відбив у іспанського корабля в КарибсьA кому морі. Поселенці придбали цей «вантаж» – перших рабів – у майбутніх Сполучених Штатах.
У наступні 50 років раби як робоча сила не відігравали помітної ролі у формуванні колонії на території Віргінії. Землевласницькі еліти охочіше покладалися на «законтракA тованих» білих. Європейці, які хотіли емігрувати, «контракA тувалися» – підписували з роботодавцем контракт, за яким він позичав їм гроші на переїзд в Америку, а вони в рахунок погашення боргу погоджувались кілька років працювати на нього. У той період, пише соціолог Орландо Паттерсон, міжрасові взаємини були відносно тісними. Невелика кількість особливо винахідливих чорношкірих навіть одерA жували свободу і процвітали самостійно.
На малюнку 1832 року зображено рабів, які рубають цукрову тростину на карибському острові Антігуа.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 8
Однак з другої половини XVII століття стали знижуватись як ціна на рабів, так і приплив іммігрантів, готових працюA вати за контрактом. Оскільки рабська праця стала дешевA шою, ніж контрактна, рабство почало швидко розвиватись і поширюватись. На 1770 рік афроамериканці становили близько 40 відсотків населення у південних колоніях, а в Південній Кароліні – більшість (раби зустрічалися і в півA нічних колоніях, але там їхня частка в населенні ніколи не перевищувала 5 відсотків). Маючи справу з такою численA ною, пригніченою і потенційно бунтівною меншиною, півA денні еліти заохочували в суспільстві жорсткіше ставлення до негрів. Дітей рабинь проголошували рабами. Господарям можна було вбивати рабів у порядку покарання. Але, мабуть, найважливішим було те, що білі еліти Віргінії стали заохоA чувати расизм, спрямований проти чорношкірих, намагаюA чись відділити негрів від найбідніших білих робітників.
Більшість афроAамериканських рабів трудились на фермах, які виробляли галузеві культури – тютюн у Меріленді, ВіргіA нії й Північній Кароліні, рис на Глибокому Півдні. В 1793 році американський винахідник Ілай Вітні сконструював перший коттонAджин – машину, яка очищувала бавовняне волокно від насіння. Це сприяло різкому розширенню вироA щування бавовни по всьому Нижньому Півдню – по теритоA рії, яка простягалася на захід через Алабаму, Міссісіпі й ЛуїA зіану в Техас. У період з 1790 по 1860 рік на захід перемістиA лося близько мільйона рабівAафроамериканців – майже вдвічі більше, ніж було завезено у Сполучені Штати з Африки.
Повсякденне життя рабів і їхні общинні інститути
АфроAамериканських рабів примушували займатися тяжA кою, нерідко нелюдськи тяжкою працею. У деяких штатах спеціальні «кодекси рабів» передбачали неймовірно жорA стокі покарання рабів за правопорушення. Прийнятий у 1705 році «Кодекс рабів Віргінії» стверджував:
«Усіх рабів з числа негрів, мулатів та індіанців у домініоні... вважати рухомою власністю. Якщо раб чинить опір своєму господареві... котрий вживає до такого раба ви! правних заходів, і якщо в ході виправлення раб виявляється вбитим... господар звільняється від усякого покарання... ніби нічого подібного і не трапилось».
Цей кодекс також забороняв рабам залишати плантації без письмового дозволу. Він санкціонував побиття, таврування і скалічення як покарання навіть за незначні провини. Деякі кодекси забороняли навчати рабів грамоті. В Джорджії за цей злочин карали штрафом і / або побиттям, якщо винний був «рабомAнегром або кольоровою вільною людиною».
Хоча доля американських рабів була важкою, матеріальні умови, в яких вони трудились, багато в чому можна було зіставити з тими умовами, в яких працювали в той самий час європейські робітники і селяни. Але була й різниця. Рабів було позбавлено свободи.
Відмова в основних правах людини перешкоджала політичA ному й економічному прогресові афроAамериканського наA селення, але раби у відповідь створювали власні потужні суспільні інститути, які пізніше, в середині ХХ століття, жиA витимуть рух за громадянські права, надаватимуть йому підтримку і соціальний капітал. У тогочасній літературі раA ба часто змальовують як недозрілу, інфантильну осоA бистість, яка в усьому покладається на свого білого господаA ря, але тепер ми розуміємо, що багатьом групам рабів усеA таки вдавалося добитись певної особистої, культурної й релігійної автономії. «Справа була не в тому, що раби повоA дили себе не як дорослі люди, – пише історик Юджин ДжеA новіз. – Просто вони не могли згуртуватись як народ і виA ступити як політична сила». Незважаючи на це, вказує ДжеA новіз, більшість рабів «знаходили можливості для розвитку і самоствердження як дорослі чоловіки й жінки, попри неA безпечні компроміси, які їм навязували».
Одну з таких можливостей відкривала «Чорна церква». З чаA сом усе більше афроAамериканських рабів приймали хрисA тиянство, ставали баптистами чи методистами, оскільки саA ме ці конфесії переважали серед білих південців. Дехто з господарів побоювався, що християнські догмати можуть підірвати їхні спроби теоретичного обгрунтування рабства, тоді як інші закликали своїх рабів відвідувати церкву, хоч і в окремій секції «тільки для чорних».
Навернувшись у християнство, багато рабів згодом заснуваA ли власні паралельні, чи підпільні, церкви. В них християнA ство нерідко поєднувалося з елементами попередніх африA канських культур і вірувань рабів. Так, у богослужіння вклюA чали характерні вигуки, танці й переклички у формі пиA таньAвідповідей, які пізніше зайняли значне місце у знамеA нитих проповідях доктора Мартіна Лютера Кінга та інших провідних негритянських проповідників. «Чорна церква» часто підкреслювала інші аспекти християнської традиції, ніж південні церкви для білих. Якщо останні могли тлумаA чити біблійне прокляття Хама («Раб рабів буде він у братів своїх») як обгрунтування рабства, то на афроAамерикансьA ких службах натомість наголошувалася історія про те, як Мойсей вивів синів Ізраїлю з неволі.
АфроAамериканських рабів релігія певною мірою втішала і давала їм надію. Після того, як Громадянська війна в АмеA риці поклала кінець рабству, негритянські церкви й релігійні організації виросли за кількісним складом, вплиA вом і організаційною потужністю. Ці фактори виявилися життєво важливими для успіху руху за громадянські права.
9 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Родинні звязки
Таким самим фактором успіху виявились і тісні родинні звязки, якими були обєднані раби. Їхні господарі могли розділяти сімї і часто робили це в буквальному сенсі слова, продавали членів сімей іншим рабовласникам, розлучали чоловіка з дружиною, батьків із дітьми. Проте багато сімей зберігалось і ряд дослідників звертали увагу на «надзвичайA ну стабільність, міцність і довговічність нуклеарної сімї в епоху рабства». Розгалужені родини рабів, як правило, селиA ли в одному будинку. При цьому принаймні дітям, як пише історик К. Ванн Вудворд, «було забезпечено дитинство, вільне від праці і принижень, навіть у тому віці, коли діти робітників Англії і Франції були змушені трудитися на шахA тах і фабриках».
Структура афроAамериканської сімї зуміла адаптуватись до незгод, повязаних із рабством, а пізніше – з дискримінаA цією й економічною нерівністю. Багато негритянських сімей нагадували цілі клани, а не просто невеликі осередки найближчих родичів. Іноді вони гуртувалися навколо сильA ної, авторитетної жінки. Рабовласники часом заохочували ці родинні звязки, розраховуючи на те, що загрозою розлуA чити сімю їм вдасться придушити спроби непокори і бунту.
Так чи інакше міцні сімї, які складалися тільки з найближA чих родичів або включали і родичів віддаленіших, допомаA гали забезпечувати виживання афроамериканців. У каA рибських колоніях і Бразилії смертність серед рабів була більшою за народжуваність, але в Сполучених Штатах темA пи відтворення чорношкірого населення були такими саA мими, як і серед білих. На 1770Aі роки лише одна пята часA тина рабів у британській Північній Америці складалася з тих, хто народився в Африці. Навіть після того, як у 1808 році Сполучені Штати заборонили ввозити рабів, їхня кількість до початку Громадянської війни в 1861 році зросA ла з 1,2 млн. майже до 4 мільйонів.
Рабство закинуло африканців в Америку і позбавило їх своA бод, якими користувались американці європейського похоA дження. Але навіть у неволі багато афроамериканців сфорA мували міцні сімейні звязки й релігійні інститути і заклали фундамент, на якому майбутні покоління змогли побудуваA ти переможний рух за громадянські права. Боротьба за своA боду й рівність почалася задовго до того, як Роза Паркс відмовилася поступитись місцем у передній частині автобуA са, і більш ніж за століття до того, як Мартін Лютер Кінг наA дихнув американців своєю знаменитою мрією.
На малюнку (приблизно 1860 р.) – чорношкірий проповідник, який звертається до пастви змішаного расового складу на плантації в Південній Кароліні.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 10
фроAамериканські релігійні общини зробили величезA ний внесок в амеA риканське суспільство. Не в останню чергу це повязано з тим, що вони багато в чому заклали моральну, політичну й організаційну основу руху за громадянські права у ХХ столітті і сформували мисA лення його лідерів, таких як Роза Паркс і преподобний Мартін Лютер Кінг.
Афроамериканці – і раби, і вільні – почали створювати власні релігійні обєднання вже у кінці ХVIII століття. Після емансипації рабів виA никли цілком зрілі конфесії. Те, що ми нині називаємо «Чорною церквою», охоплює сім основних історичних неA гритянських конфесій: АфA риканську методистську єпиA скопальну церкву, АфриA канську методистську єписA копальну сіонську церкву, Християнську методистську єпископальну церкву, Національну баптистську конвенцію США (інкорпороA вану), Національну бапA тистську конвенцію Америки (неінкорпоровану), ПрогреA сивну національну бапA тистську конвенцію і Церкву Бога у Христі.
Ці конфесії виникли після емансипації афроAамериA канських рабів. Вони будуваA лися в основному в траA диціях методистів, баптистів і пятдесятників, хоча незрідка включали і харакA терні риси англіканського католицизму, англіканства, Обєднаної методистської церкви і багатьох інших.
А Великим даром, справжнім «талантом» релігійного сприйняття світу в афроамеA риканців є тяга до загальної ідентичності. Чорношкірих рабів завозили в Америку «серединним переходом» чеA рез Атлантику з різних часA тин Африки і піддавали маA сованому гніту. На фоні цієї різноманітності і соціальних незгод афроAамериканська релігійна віра і практика даA рувала змогу втішитися і заA кладала інтелектуальну осноA ву прийомів успішного вирішення затяжного конфлікту – методів громаA дянської непокори і ненаA сильницьких дій. Водночас «Чорна церква» наділяла чорношкірих активістів поA тужною ідеологією, привчаA ла їх прагнути до остаточноA го рішення для всіх, а не до паліативів для жменьки обA раних. Рух за громадянські права взяв собі на озброєння цю політику – ніколи не миA ритися з цілеспрямованим пригнічуванням будьAякої групи людей. Інакше кажучи, цей «талант» природним чиA ном виходив з афроAамериA канських релігійних общин, які прагнули осмислювати трагічну історію і рухатися в майбутнє – не тільки заради себе самих, але й для всієї країни й усього світу.
Одне слово, хоча спротив рабству, а потім расовій сегA регації в тій чи іншій формі був, мабуть, неминучим, обA щинна духовність «Чорної церкви» перед обличчям реA пресій сприяла розростанню руху за громадянські права, який добивався своїх цілей мирними засобами.
Багато впливових діячів руху за громадянські права – наA самперед, зрозуміло, Кінг, але й інші сильні і значущі постаті, такі як члени Палати представників США Барбара Джордан і Джон Люїс, політичний активіст і бапA тистський проповідник Джессі Джексон і легенда муA зики госпел Майкл Джексон – сформувалися на підставі свого релігійного досвіду в лоні «Чорної церкви». Справді, роль Кінга як головA ного глашатая громадянсьA ких прав відображає безпоA середній звязок між афроA американськими релігійниA ми общинами і боротьбою за расову й соціальну спраA ведливість у Сполучених Штатах. Духовний вплив афA роAамериканської релігійної практики поширився і за меA жами країни, коли такі світові лідери, як Нельсон Мандела і архієпископ ДесA монд Туту, навчились у Кінга поєднувати ідентичність афA риканця і християнина в дусі любові та єдності.
Нині духовність афроAамеA риканських общин, як завжди, міцна і дієва. НегриA тянські церкви намагаються дати відповідь на сучасні виклики – такі, як поширенA ня ВІЛ/СНІДу, необхідність боротьби з бідністю, непроA порційно високий рециA дивізм серед увязнених афA роамериканців. Однак перA шоосновою такої духовності залишається прагнення до загальної ідентичності. ЗаA вдяки обранню першого афA роамериканця на посаду Президента і розширенню ролі представників меншин
у системі вищої освіти проA сування до загальної іденA тичності успішно триває.
В результаті «Чорна церква» допомогла афроамериканA цям пережити найтяжчі форми гніту і забезпечила революційну притягальність єдиної общинної духовності. «Чорна церква» не просто будувала теорії на тему демоA кратії – вона будувала демоA кратію на практиці. З її коA ренів виросли паростки руху за громадянські права – творчого, всеохопного і неA насильницького.
Майкл Беттл Посвячений у духовний сан архієпископом Десмондом Туту, преподобний Майкл Беттл – настоятель і канонічний богослов Соборного центру святого Павла в Єпископальному церковному округу Лос-Анджелеса. Серед його книг – «Чорна церква» в Америці: афро-американська духовність».
РОЛЬ «ЧОРНОЇ ЦЕРКВИ»
11 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
ХІХ і на початку ХХ ст. негри та їхні білі союзники найрізноманітнішими шляхами намагалися покінчити з рабством, а потім добитися юридичної рівноправності для «звільнених». Наближення до расової нерівності не могло бути повільним – і не в останню чергу тому, що рабство і пригнічення чорношкірих наA лежали до міжгрупових політичних компромісів, які зміцнювали національну єдність. Громадянська війна 1861–1865 років мусила покласти край рабовласницA тву в Сполучених Штатах, але по закінченні конфлікту політична воля жителів Півночі, яка дозволяла їм бороA тися зі спротивом расовій рівності з боку білих південців, поступово охляла. Введення «законів Джима Кроу», які офіційно закріплювали сегрегацію на всьому Півдні, придушило політичний прогрес чорношкірого населення. Проте афроAамериканські лідери продовA жували нарощувати інтелектуальний та інституційний капітали, що згодом підживлювали успішні рухи за громадянські права в середині і в кінці ХХ століття.
Країна свободи?
Рабство розкололо американців із найпершого дня незаA лежності. Оскільки Південь усе більше залежав від нової основної культури – «королеви Бавовни» – і від плантацій, де її вирощували з інтенсивним використанням рабської праці, наростала перспектива зіткнення з північними штаA тами, які все сильніше налаштовувались проти рабства. Молода країна відстрочила цей конфлікт, вдавшись до ряду моральних хитрощів і політичних компромісів.
Декларація незалежності США (1776) містить хвилюючі фрази про загальне братство: «Ми вважаємо за самоочеA видні істини, що всі люди створені рівними і наділені ТворA цем певними невідємними правами, до яких належать праA во на життя, на свободу і на прагнення до щастя». А поза тим її головний автор, Томас Джефферсон, сам був віргінським рабовласником. Джефферсон розумів цю суA перечність, і в його проекті різко засуджувалась работорA гівля (хоча й не саме рабство): її було названо «жорстокою війною проти людської природи». Але Континентальний Конгрес – фактичний тогочасний американський уряд – виключив з Декларації згадку про работоргівлю, щоб уникA нути суперечок, які могли підірвати консенсус на користь незалежності. І це був не останній випадок, коли політична доцільність узяла гору над моральними імперативами.
У
2 2 «Три пятих інших осіб» IA?O?IEA A?AEEAAA?OUN?
На 1787 рік багато американців були рішуче налаштовані змінити наявний аморфний, децентралізований альянс 13 штатів сильнішим федеральним урядом. КонституційA ний Конвент, який проводився у Філадельфії з травня по вересень того року, запропонував намітки такого уряду. «На зїзді відбувалися серйозні сутички через рабство», – пише Девід Стюарт, автор книги «Літо 1787 року: люди, які винайшли Конституцію». Хоча «багато делегатів за своїми поглядами фактично були аболіціоністами… в країні на той час не було налаштування на відміну рабства».
Оскільки конституція у будьAякому її варіанті все одно не могла вступити в силу без ратифікації девятьма з 13 штатів, виникла необхідність досягнення компромісу з питання про статус афроAамериканських рабів. Північні делегати Конвенту на чолі з Джеймсом Вільсоном з Пенсильванії досягли домовленості з трьома великими рабовласницьA кими штатами. Обидві сторони погодилися, що кожні пять «невільних осіб» – рабів – будуть вважатися за трьох чолоA вік при розрахунку кількості делегації штату в Конгресі. Вони так само домовилися на 20 років заборонити КонгреA сові США приймати закони про заборону ввезення рабів. (Пізніше Конгресс відмінив работоргівлю, починаючи з 1808 року. На той час цей законопроект уже не викликав суперечок внаслідок природного приросту популяції рабів).
Зображення Джорджа Вашингтона з чорношкірими польовими робітниками у його маєтку Маунт-Вернон, штат Віргінія, 1757 рік.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 12
Цей «компроміс про три пятих» згодом засудили як «обоA рудку Фауста» або первісний гріх Америки. Вільний чорA ношкірий з Півночі Девід Вокер питав у своєму памфлеті в 1829 році: «Чи не проголосив Джефферсон на весь світ, що ми гірші за білих за своїми тілесними і розумовими здібноA стями?» Досягнутий компроміс дозволив штатам сформуваA ти міцніший союз, але водночас він забезпечив збереження рабства на Півдні, де винахід бавовноочисної машини в 1793 році різко прискорив розвиток системи вирощування бавовни на плантаціях з інтенсивним застосуванням рабсьA кої праці. Він також спричинив глибокі політичні наслідки для молодої країни. В умовах гострого суперництва на преA зидентських виборах 1880 року додаткові голоси виборниA ків, одержані південними штатами завдяки високій кількоA сті рабів, забезпечили Томасові Джефферсону вирішальну перевагу над діючим Президентом – Джоном Адамсом з Массачусетса.
Ще важливіше те, як рабство вплинуло на розширення країни. Питання про те, чи дозволятимуть нові штати у сеA бе рабовласництво, набуло вирішального значення для баA лансу сил у Конгресі між «рабовласницькими» і «вільними»
штатами. У першій половині ХІХ ст. Конгрес виробив ряд компромісів, що в цілому забезпечували вступ до Союзу штатів, які допускали рабство, поряд із новими штатами, які його забороняли. Міссурійський компроміс, Компроміс 1850 року і Закон про Канзас та Небраску – всі вони підтриA мували цей політичний баланс. Однак у 1857 році ВерховA ний Суд у справі «Дред Скотт проти Сенфорда» постановив, що Конгрес не може забороняти рабство на західних териA торіях, які ще не отримали статусу штатів. Таке рішення поA силило суспільний конфлікт через рабство і наблизило осA таточне протистояння.
Незважаючи на те, що політична система молодої країни відмовляла неграм у громадянських правах, якими користуA вались їхні білі співвітчизники, зявлялися сміливці, які здіймались на боротьбу за відміну рабства й за те, щоб СпоA лучені Штати жили відповідно до своїх найкращих ідеалів.
На цій карті США 1857 року «вільні» штати забарвлено в темно-зелений колір, рабовласницькі – в червоний і світло-червоний, а території (американські землі, які ще не стали штатами) – у світло-зелений.
13 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Перо Фредеріка Дугласса
Хоча політична система США вияA вилася нездатною витіснити рабовA ласництво з американського Півдня, не всі погодилися змириA тись із «особливим інститутом», як його часто називали південці. РішуA че налаштовані люди – жінки й чоA ловіки, чорношкірі й білі – ставали аболіціоністами, присвячували своє життя справі звільнення, юридичної заборони рабства. Вони використоA вували цілий ряд тактичних приA йомів – як насильницьких, так і неA насильницьких. І так само, як пізA ніше, в часи Мартіна Лютера Кінга, потужною зброєю були перо і зверA нення до совісті. Хоча Громадянська війна в Америці не була винятково битвою за звільнення рабів, аболіA ціоністи переконали багатьох жиA телів Півночі погодитися з настрояA ми, які висловив у 1858 році кандиA дат у Сенат на ймення Абрагам Лінкольн: «Не вистоїть дім, який розділився сам у собі. Переконаний, нинішній уряд не втримається, якщо постійно буде наполовину рабовласA ницьким і наполовину вільним».
Запальні слова чорношкірих і білих мислителів спонукали все більше американців долати розбіжність між своїми благородними ідеалами і підневільним життям негрів на Півдні. Мабуть, найсильніше перо належало Фредерікові Дуглассу – рабуAвтікачеві, журналістові, видавцеві і поборA никові свободи. Дугласс народився рабом у 1817 чи 1818 році. Його господиня всупереч законові штату Меріленд навчила хлопчика читати. В 13 років він купив свою перA шу книжку – збірку нарисів, віршів і діалогів, які оспівуваA ли свободу. Цю книжку на початку ХІХ ст. широко викориA стовували в американських школах. Так іще в юності ДугA ласс почав набувати майстерності, яка згодом зробила йоA го одним із найсильніших і найавторитетніших ораторів століття. У 1838 році Дугласс утік із плантації, де працював у полі, і добрався до НьюAБедфорда, штат Массачусетс, де й почав свою визначну карєру.
У 1841 році провідний білий аболіціоніст Вільям Ллойд Гаррісон організував у Нанкеті, штат Массачусетс, зїзд суA противників рабства. Один із учасників, якому довелося чути Дугласса у місцевих негритянських церквах, запроA сив його виступити перед зібранням. «Мені було страшенA но важко хоч би триматися прямо, – писав пізніше ДугA ласс, – не те що звязати і вимовити два слова без вагань і затинань». Але його слова зворушили людей: «Аудиторія відразу ж пройнялася співчуттям до мене, спочатку стояла
незвична тиша, а потім усі дуже пожвавились». ОрганізатоA ри зїзду погодилися з ним. Їхнє Товариство проти рабства в Массачусетсі прийняло Дугласса на роботу.
На своєму новому полі діяльності Дугласс виступав на пубA лічних зборах по всій Півночі. Він засуджував рабовласA ництво і стверджував, що негри так само повинні мати громадянські права, які за Конституцією США є у решти американців. Не раз на ці збори аболіціоністів нападали натовпи расистів, але знайшлися білі, які подружилися з Дуглассом і відстоювали його справу. Після того, як одного разу натовп вибив зуб білому колезі Дугласса, котрий вряA тував його від побиття, Дугласс написав своєму другові: «Ніколи не забуду, як ми, ніби рідні брати, були готові дерA зати, боротись і навіть померти одне за одного». Дугласс високо цінував готовність свого коллеги полишити «легке і навіть розкішне життя… супроти волі твого батька і багаA тьох твоїх друзів» і натомість зробити «щоAнебудь для тоA го, щоб розбити кайдани рабства і звеличити чорношкіроA го, якого всі зневажають».
У 1845 році Дугласс опублікував першу зі своїх автобіограA фій, які згодом стали знаменитими. Його твори дозволяли білим американцям дізнатися про життя на плантаціях, розвіювали їхні ілюзії, ніби рабство – це «благо» для чорA ношкірих, і переконували багатьох у тому, що жодне спраA ведливе суспільство не може терпіти подібну практику. Але разом із раптовою славою до Дугласса прийшла реальA на небезпека: господар міг відшукати його і повернути до
На збори супротивників рабства в Бостоні у 1835 році прийшли як білі, так і вільні чорношкірі.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 14
себе. Дугласс розважливо покинув країну і поїхав з вистуA пами у дворічну подорож по Англії, Шотландії й Ірландії. ПоA ки він був за кордоном, друзі заплатили за його свободу – викуп за одного з найвизначніших людей країни становив трохи більше, ніж 700 доларів.
У Великобританії Дугласс познайомився з політично агреA сивнішою формою аболіціонізму. Після повернення в 1847 році у Сполучені Штати Дугласс порвав із Вільямом Ллойдом Гаррісоном. Гаррісон віддавав перевагу чисто моA ральним і ненасильницьким діям проти рабства і був готоA вий піти на вихід Півночі з Союзу, щоб уникнути «моральA ної заплямованості» рабством. Дугласс вказував, що такий курс принесе мало користі чорношкірим рабам на Півдні, і виступав за ряд жорсткіших дій. Він підтримував основні політичні партії, які обіцяли не допустити поширення раA бовласництва на західних територіях, та інші партії, що вимагали повної відміни рабства по всій країні. Він надав свій будинок для облаштування там станції «підземної залізниці» (таку назву отримала мережа людей, які допоA магали рабам утікати на Північ) і подружився з войовниA чим аболіціоністом Джоном Брауном, котрий поставив собі за мету підняти повстання рабів.
У 1847 році Дугласс почав випускати газету «Північна зірка» («The North Star») – першу з кількох газет, що їх він видавав для просування справи рівноправності негрів і жінок. Вона виходила під девізом «Немає статі у права – немає кольору у правди – Бог усім нам Батько, і всі ми браA ти». Дугласс швидко став гарячим поборником рівноправA ності між чоловіками і жінками. В 1872 році він балотувавA ся на пост віцеAпрезидента від Партії рівноправності у звязці з Вікторією Клафлін Вудголл – першою жінкою, яка стала у Сполучених Штатах кандидатом у Президенти.
На президентських виборах 1860 року Дугласс агітував за Авраама Лінкольна. Коли невдовзі після вступу Лінкольна на посаду спалахнула американська Громадянська війна, в якій північний Союз протистояв бунтівній південній КонфедеA рації, Дугласс стверджував, що Союз повинен набирати чорA ношкірих солдатів: «Якщо дозволити негрові вдягти війсьA кову форму з мідними літерами США, дозволити йому носити гудзики з орлом, мушкет на плечі й кулі в кишені – ніяка сила на землі не зможе заперечувати, що він заслужив право на громадянство». Оскільки Дугласс сам не міг іти служити за віком, він став вербувати чорношкірих у 54Aй і 55Aй Массачусетські полки – дві частини, вкомплектовані афроамериканцями, які воювали з великою доблестю.
У ході великого протистояння стосунки Дугласса з ЛінA кольном спочатку були нерівними, оскільки першим завA данням Президента було присмирити рабовласницькі прикордонні штати, які мали ключове значення для війсьA кових операцій Союзу. Однак 22 вересня 1862 року ЛінA кольн видав Прокламацію про визволення, проголосивши свободу – з 1 січня 1863 року – для всіх рабів, яких тримаA ють у районах, усе ще охоплених бунтом. У березні 1863
року Лінкольн схвалив призов негрів на військову службу, а в наступному році рішуче відхилив пропозиції почати мирні переговори, не чекаючи, поки Південь погодиться відмінити рабство. Президент двічі запрошував Дугласса в Білий дім. Пізніше Дугласс писав про Лінкольна: «В його товаристві мені ніколи і ніяким чином не нагадували ні про моє скромне походження, ні про мій непопулярний колір шкіри». Президент приймав його «точнісінько так само, як зазвичай один джентльмен приймає іншого».
Після закінчення війни визначна карєра Дугласса продовA жувалась. Він добивався прийняття 13Aї, 14Aї і 15Aї ПопраA вок до Конституції – післявоєнних поправок, у яких форA мулювалися права для всіх людей, а не тільки для білих, а окремим штатам заборонялося відмовляти людям у цих правах. Хоча дотримування цих поправок у майбутньому довелося відстоювати цілому поколінню сміливих борців за громадянські права, вони спиралися на конституційну основу, закладену Дуглассом та його соратниками. ПізніA ше Дугласс займав ряд місцевих посад у столиці країни Вашингтоні і продовжував добиватися виборчих прав і рівноправності для жінок. Він помер у 1895 році, завоA ювавши право називатися провідною постаттю серед афроамериканців у ХІХ столітті.
«Підземна залізниця»
Фредерік Дугласс був людиною винятково здібною. Його сучасники, як білі, так і негри, застосовували різноманітну тактику боротьби з рабством і завоювання громадянських прав для чорношкірих. У країні наполовину рабовласA ницькій, наполовину вільній одним із логічних тактичних прийомів було таємне пересилання рабів на Північ, до
Гаррієт Табмен веде рабів-утікачів до свободи в Канаді.
15 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
свободи. Ініціативу взяли на себе кілька релігійних общин. Приблизно з 1800 року ряд квакерів (конфесія, заснована в Англії і впливова в Пенсильванії) стали надавати втікаA чам притулок і допомогу, щоб вони могли почати нове життя на Півночі або перебратися в Канаду. Закони про рабівAутікачів, прийняті в 1793 і 1850 роках, передбачали їх упіймання і повернення, але квакери були готові до неA насильницької непокори законам, що їх вони вважали неA справедливими. Надалі до цієї роботи, яка розширювалась і допомагала все більшій кількості рабівAутікачів вибираA тися з Півдня, підключились і євангельські методисти, пресвітеріани і конгрегаціоналісти.
Все помітнішу роль у русі стали брати на себе вільні чорA ношкірі. Рух отримав назву «підземна залізниця» – не тому, що він використовував тунелі або поїзди (ні те, ні інше не було задіяно), а тому, що його учасники користувалися залізничної термінологією. «Провідник», який добре знав місцевість, переправляв одного чи кількох рабів на «станA цію», якою зазвичай служив дім «начальника станції», котрий співчував рухові, потім на іншу станцію і так далі, поки раби не потрапляли на вільну територію. Як правило, раби пересувались у темряві, проходячи за ніч від 16 до 32 кілометрів. Це було надзвичайно небезпечною справою. В разі захоплення провідникам і рабам однаковою мірою загрожувало суворе покарання або смерть.
Найвідомішим провідником була жінка – чорношкіра раA биняAвтікачка на імя Гаррієт Табмен. Здобувши волю у 1849 році, Табмен знову і знову їздила на Південь і провеA ла на «підземній залізниці» близько 20 операцій, які врятуA вали приблизно 300 рабів, у тому чисті брата, сестру і батьків самої Табмен. Вона вміла дуже вдало маскуватися, перевдягаючись то на безневинну стару жінку, то на дуA шевнохворого діда. Жодного раба, який потрапляв під опіку Табмен, не було впіймано. Афроамериканці, які праA гнули потрапити на Північ, називали її своїм «Мойсеєм», а річку Огайо, яка в деяких частинах країни відділяла рабоA власницькі штати від вільних, – «рікою Йордан». Ці біблійA ні метафори символізували набуття землі обітованої. РаA бовласники пропонували за її упіймання нагороду 400 000 доларів, а Джон Браун називав її «генерал Табмен».
Досягнутий у 1850 році політичний компроміс між заціA кавленими групами призвів до прийняття нового, жорстA кішого закону про рабівAутікачів. Якщо попередній закоA нодавчий акт багато північних штатів потай бойкотували, то новий закон увів посади спеціальних комісарів, уповA новажених виконувати у федеральному суді позови раA бовласників до рабівAутікачів. Він накладав високі штрафи на федеральних маршалів, які не дотримувалися його умов, а також на кожного, хто надавав допомогу рабуA втікачеві. Після цього «підземна залізниця» була змушена перейти до агресивнішої тактики, зокрема вдаватися до сміливих спроб викрадення чорношкірих із зали суду і навіть ізAпід варти федеральних маршалів.
Хоч агентів, «начальників станцій» і «провідників» було відносно мало, їхніми зусиллями було звільнено десятки тисяч рабів. Їхня самовіддана хоробрість сприяла зростанA ню настроїв проти рабства на Півночі. Така реакція і спроA тив жителів Півночі Законові 1850 року про рабівAутікачів переконали багатьох білих південців у тому, що Північ не погодиться назавжди залишити країну наполовину рабовласницькою.
Зі зброєю в руках
Уже в 1663 році, коли в округу Глостер, штат Віргінія, за підготовку бунту було стято голови кільком чорношкірим, афроAамериканські раби повставали проти своїх госпоA дарів. Їх надихали події на Гаїті, де спротив корінних мешA канців дозволив витіснити французьких колонізаторів, покласти край системі рабської праці на плантаціях і заA снувати незалежну республіку. В Філадельфії, штат ПенA сильванія, успішний чорношкірий підприємець Джеймс Фортен прийшов до висновку, що афроамериканців «не завжди утримуватимуть у неволі, як зараз». На америA канському Півдні білі землевласники побоювалися, що він може мати рацію, і жорстоко реагували навіть на найA менші спроби бунту.
Незважаючи на це, деякі хоробрі афроамериканці були готові взятися за зброю навіть без шансів на перемогу. Мабуть, найвідоміша битва відбулася в 1831 році у Віргінії. Нат Тернер (1800–1831) був рабом в окрузі Саутгемптон, штат Віргінія. Перший господар Тернера дозволив йому вчитися читати, писати і вивчати релігійні тексти. Тернер почав проповідувати, привертав послідовників і, за певниA ми свідченнями, вирішив, що він покликаний Богом вести свій народ до свободи. 22 серпня 1831 року Тернер і група рабів кількістю від 50 до 75 чоловік озброїлися ножами й сокирами. Протягом двох днів вони ходили по округу, звільняли рабів, яких зустрічали, і вбивали білих – понад 50 чоловік, у тому числі чимало жінок і дітей.
Повстання рабів у Віргінії під проводом Ната Тернера в 1831 році.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 16
Відповідь була швидкою і нищівною. Місцеве ополчення вистежило бунтівників, з яких 48 віддали під суд і 18 повісили. Тернер утік, але 30 жовтня його впіймали в пеA чері. Після суду і вироку Тернера повісили, з нього зідрали шкіру, відтяли голову, а тіло четвертували. Тим часом наA товпи білих, які прагнули помсти, нападали на будьAяких негрів, що потрапляли їм під руку, незважаючи на їхню причетність до повстання Тернера. Близько 200 чорA ношкірих було побито, піддано суду Лінча або знищено.
Політичні наслідки повстання Ната Тернера вийшли далеA ко за межі округу Саутгемптон. Рух проти рабства було придушено на всьому Півдні, і жорсткі нові закони обмеA жили свободу чорношкірих, як ніколи досі.
А тим часом у Бостоні Вільям Ллойд Гаррісон називав лиA цемірами тих, хто засуджував рух проти рабства за бунт ТерA нера. Раби, стверджував Гаррісон, боролися за ті самі свобоA ди, що їх білі американці славили з будьAякого приводу:
«Ви звинувачуєте мирних друзів звільнення у підюжуванні рабів до бунту. Візьміть назад своє звину! вачення, бо це брудний наклеп. Ра! бам не потрібні спонукання з на! шого боку. Вони їх знайдуть у себе, у своїх виснажених тілах, у своїй тяжкій безперервній праці, у своєму темному розумові –у кож! ному полі, в кожній долині, на кожній вершині пагорба і горі, де б не боролися за свободу ви і ваші батьки, –у ваших промовах, ва! ших розмовах, ваших святах, ва! ших памфлетах, ваших газетах, – голоси в повітрі, звуки зі всього океану, заклики до спротиву звер! ху, знизу, довкола них! Чи треба їм щось іще? Чи дивно, що, оточені такими впливами, страждаючи
від своїх нових ран, вони піднімаються на боротьбу, як бо! ролись інші герої, за свої втрачені права? Нічого дивного».
Бунтівний Джон Браун
На чолі іншої знаменитої збройної спроби звільнити чорA ношкірих рабів став білий американець. Уродженець НоA вої Англії Джон Браун довго обмірковував, як скинути рабство силою, і в 1847 році довірчо розповів про свій намір Фредерікові Дуглассу. В 1855 році Браун прибув на територію Канзас, де відбувалися жорстокі сутички між прихильниками і супротивниками рабства. Гостро стояло питання, чи буде Канзас прийнятий у Союз як «вільна земA ля», чи як рабовласницький штат. Кожне угруповання буA дувало власне поселення.
Після того, як прихильники рабства здійснили вилазку у «вільний» Лоренс, територія Канзас, Браун і четверо його синів 24 травня 1856 року влаштували «різанину в ПоттаA ватомі», ввірвавшись у рабовласницьке селише ПоттаваA томі і вбивши там пять чоловік. Потім Браун здійснив серію партизанських вилазок проти озброєних загонів прихильників рабства. Він повернувся в Нову Англію, сподіваючись створити бойову негритянську дружину, але це йому не вдалося. Успішнішою виявилася спроба зібрати кошти у провідних аболіціоністів.
Після того, як зїзд прихильників Брауна в Канаді проголоA сив його верховним головнокомандувачем тимчасового уряду для повалення південних рабовласників, Браун ствоA рив таємну базу в Меріленді, неподалік від ГарперсAФеррі, штат Віргінія (нині Західна Віргінія). Там він чекав на своїх прихильників, більшість яких так і не прибули. 16 жовтня 1859 року загін із приблизно 20 чоловік, білих і чорA ношкірих, очолений Джоном Брауном, захопив федеральA ний арсенал у ГарперсAФеррі й узяв у заручники близько 60 відомих місцевих жителів. План полягав у тому, щоб озброїти групи рабівAутікачів і податися на Південь, по дорозі звільняючи нових рабів. Але Браун занадто довго зволікав і невдовзі був оточений ротою морських піхоA тинців на чолі з підполковником Робертом Лі (майбутнім командувачем південними силами під час Громадянської війни). Браун відмовився здатись. Його було поранено і взято в полон у наступному бою, віддано під суд у Віргінії і визнано винним у зраді, змові й убивстві.
Звертаючись до присяжних після оголошення вердикту, Браун сказав:
«Я певен, що мої дії, до яких я вдавався, відкрито визнаючи, що робив це заради вбогих цих, були не злом, але добром. І якщо тепер мені дове! деться поплатитися життям за справу спра! ведливості і змішати мою кров з кровю моїх дітей і кровю мільйонів, яка проливається у цій
Джон Браун, зображений на цій ілюстрації приблизно в 1859 році, повів наступ, що закінчився поразкою, на Гарперс-Феррі, штат Західна Віргінія (тоді – Віргінія), з надією підняти масове повстання рабів.
Гарперс-Феррі, штат Віргінія (нині Західна Віргінія), місце невдалої вилазки загону Джона Брауна.
Авраам Лінкольн на тлі тексту своєї Прокламації про звільнення, яка вступила в силу 1 січня 1863 року і звільнила всіх рабів на бунтівних територіях.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 18
рабській країні, чиї права нехтуються підлими, жорсто! кими і несправедливими настановами, я підкоряюсь; хай буде так!»
Брауна повісили 2 грудня 1859 року; він став мучеником за справу боротьби проти рабства. Під час Громадянської війни, яка почалась через рік, солдати Союзу марширували під різні мелодії на слова вірша «Тіло Джона Брауна» (одна з версій, автором якої була Джулія Ворд, згодом стала «Бойовим гімном Республіки»). Ось характерний куплет:
Тіло старого Джона Брауна лежить у сирій землі, Рушниця старого Джона Брауна іржавіє у червоних плямах крові, Спис старого Джона Брауна завдав останнього рішучого удару, Його душа продовжує похід!
Громадянська війна в Америці
Проблема рабства і статусу чорношкірих американців підточувала стосунки між Північчю і Півднем з перших днів незалежності Америки до обрання Авраама Лінкольна Президентом у 1860 році. Лінкольн виступав проти рабA ства, називаючи його «величезною несправедливістю», але головною його турботою було збереження Союзу. Тому він був готовий миритися з рабовласництвом у тих штатах, де воно вже існувало, забороняючи його подальше поширення на західних територіях. Але білі південці вваA жали обрання Лінкольна загрозою своєму суспільному устроєві. Починаючи з Південної Кароліни у грудні 1960 року, 11 південних штатів вийшли з Союзу й утворили Конфедеративні Штати Америки.
Для Лінкольна і для мільйонів жителів Півночі Союз був, як писав історик Джеймс Макферсон, «сполучною ланкою між усіма американцями, а не добровільним обєднанням штатів, яке можна було розпустити за рішенням одного або кількох із них». Своєму особистому секретареві ПреA зидент пояснив це так: «Ми повинні негайно вирішити пиA тання про те, чи має при вільному уряді меншість право розколювати владу в будьAякий момент на свій розсуд». ТоA му на самому початку війни Лінкольн ясно дав зрозуміти: «Моя головна мета в цій боротьбі – зберегти Союз, а не збеA регти чи знищити рабство. Якби я міг зберегти Союз, не звільнивши жодного раба, я б це зробив. А якби я міг збеA регти його, звільнивши всіх рабів, я б також це зробив. А якA би я міг зберегти його, звільнивши одних, а інших залишивA ши у їхньому нинішньому становищі, я зробив би й це».
Але рабство стало рушійною силою суспільного конфлікту. В ході жорстокої війни багато жителів Півночі все більше втратили охоту миритися з рабством за будьA яких обставин. Північні війська, зустрічаючись із чорA ношкірими мешканцями Півдня, часто проймалися ще глибшим співчуттям до їхньої нелегкої долі. Лінкольн таA кож розумів, що звільнення цих рабів завдасть удару по
економічній базі Конфедерації, а відповідно – і по її здатA ності вести війну. А колишні раби, здобувши свободу, могA ли зі зброєю в руках виступити за справу Союзу, тим саA мим «відробляючи» свою свободу. В силу всіх цих причин звільнення чорношкірих рабів поряд із збереженням СоA юзу стало військовою метою Півночі.
Прокламація Лінкольна про звільнення, яка вступила в силу 1 січня 1863 року, проголошувала всіх рабів у бунтівних штатах «віднині і довіку вільними». Підписуючи документ, Лінкольн відзначив: «Ніколи в житті я не відчуA вав сильніше, що чиню правильно, ніж зараз, коли я підписую цей папір».
Майбутньому афроAамериканському лідерові Букеру Вашингтону було приблизно сім років, коли Прокламацію про звільнення зачитали на його плантації. У своїх видаA них у 1901 році мемуарах «Шлях рабства» він згадував:
«Із наближенням великого дня в оселях рабів спів лунав частіше, ніж звичайно. Він був сміливішим, дзвінкішим, тривав до пізньої ночі. Більшість плантаційних пісень так чи інакше стосувалися свободи... Якийсь пан, явно не! тутешній на вигляд (гадаю, американський офіцер), ви! голосив невелику промову, а потім зачитав досить довгий документ – очевидно, це й була Декларація про звільнен! ня. Після читання нам сказали, що всі ми вільні і можемо йти, коли і куди нам завгодно. Моя мати, яка стояла по! руч зі мною, нахилилась і розцілувала своїх дітей, а по що! ках її текли сльози радості. Вона пояснила нам, що все це означає, що настав день, про який вона так довго моли! лась, але боялася, що не доживе до нього».
За відновлення свого представництва в Конгресі штати, які відділилися, були зобовязані ратифікувати 13Aу, 14Aу і 15Aу Поправки до Конституції США. Ці «Реконструкційні поправки» скасовували рабовласництво, гарантували всім громадянам рівний захист з боку закону, в тому числі на рівні штатів, і забороняли дискримінацію при голосуванні за ознакою «расової належності, кольору шкіри чи колишA нього підневільного стану». Отже, в роки після ГромаA дянської війни склалися юридичні підстави для гарантуA вання афроамериканцям громадянських прав, якими коA ристувались інші американці. На жаль, іще майже ціле століття ясний сенс цих законів ігноруватиметься, оскільки заради компромісу між соціальними групами справедливість знову буде відсунуто на задній план.
ЧОРНОШКІРІ СОЛДАТИ НА ГРОМАДЯНСЬКІЙ ВІЙНІ
19 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
1861 році, коли в Америці почалась Громадянська війна, Джейкоб Додсон, вільний чорношкірий мешA канець Вашингтона, повідоA мив у листі військовому міністрові Саймону КамероA ну, що він знає «300 надійних кольорових вільних громаA дян», які хочуть поступити на службу і захищати місто. КаA мерон відповів, що «в даний час міністерство не має наA міру набирати на державну службу кольорових солдаA тів». Не мало значення те, що чорношкірі чоловіки, раби і вільні, служили в колоніальA них ополченнях і воювали на тому чи іншому боці в ході Війни за незалежність. Багато чорношкірих вважаA ли службу в армії можливіA стю здобути свободу і повA ноправне громадянство.
Чому ж багато воєначальA ників і цивільних керівників відкидали ідею набору солA
У датівAнегрів? Одні запевнюA вали, що чорношкірі війсьA ковослужбовці надто боягузA ливі, щоб воювати з білими, інші стверджували, що з них вийдуть погані воїни, треті вважали, що білі солдати не стануть служити разом із чорношкірими. Проте було кілька воєначальників, які мали іншу думку.
31 березня 1862 року, майA же через рік після того, як у ФортAСамтері, штат ПівденA на Кароліна, пролунали перA ші постріли Громадянської війни, війська Союзу (північA ні) під командуванням генеA рала Девіда Хантера взяли під свій контроль ряд остA ровів біля берегів північної Флориди, Джорджії і ПівденA ної Кароліни. Білі місцеві жителі, які володіли багатиA ми плантаціями бавовни і рису, втікали на материкову частину країни, контрольоA вану конфедератами (південA цями). Більшість їхніх рабів
лишилися на островах, і невA довзі до них приєднались чорні, які втекли з материка і вірили, що їх буде звільнено, як тільки вони потраплять до лав Союзу. Однак виявилося, що це не так просто.
Хантерові потрібно було більше солдатів для захисту численних приливних річок і островів регіону від упертого партизанського опору конA федератів, і він помічав, як зросло чорношкіре населенA ня островів за рахунок раA бів – утікачів з материка. ОчеA видно, зміркував він, негри можуть вирішити проблему нестачі особового складу. І розробив радикальний план.
Хантер, непохитний аболіA ціоніст, взявся звільнити рабів – не тільки на остроA вах, але й у всіх районах Південної Кароліни, ДжордA жії і Флориди, які перебуваA ли під контролем конфедеA ратів, – і залучити негрівA
чоловіків, здатних носити зброю, до лав солдатів СоA юзу. Він вирішив спробувати сформувати й навчити перA ший на Громадянській війні полк, який би складався лиA ше з чорношкірих.
У ті дні новини поширюваA лися повільно, і Президент Авраам Лінкольн почув про полк Хантера тільки в червні. Виступаючи проти рабства, Лінкольн все ж таки побоюA вався діяти швидше, ніж доA зволяла громадська думка на Півночі, що готувалася до війни, особливо в рабовласA ницьких прикордонних штатах, які стали на бік СоA юзу. Він був твердо перекоA наний: «Жоден генерал під моїм командуванням не муA сить так чинити, не порадивA шись зі мною». У гнівному листі Президент повідомив генерала, що ні він, ні жоден інший підлеглий не має праA ва звільняти будьAкого, хоча обережно залишав за собою
Фредерік Дугласс: «Якщо дозволити негрові вдягти військову форму з мідними літерами США, дозволити йому носити гудзики з орлом, мушкет на плечі й кулі в кишені – ніяка сила на землі не зможе заперечувати, що він заслужив право на громадянство».
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 20
право звільнити рабів у моA мент, який вибере сам. ХантеA рові було наказано розпустиA ти полк, але посіяне ним наA сіння скоро дало паростки.
В серпні 1862 року, через два тижні після того, як Хантер розпустив свій полк, ВійсьA кове міністерство дозволило генералові Руфусу СакстоA нові сформувати перший офіційний негритянський полк в армії Союзу – ПерA ший добровольчий полк ПівA денної Кароліни. Цей та інші полки чорношкірих, органіA зовані в прибережних райоA нах, успішно захищали й утримували прибережні остA рови протягом усієї війни.
Приблизно тоді ж, але без санкції Військового мініA стерства, було організовано і Перший кольоровий добA ровольчий полк Канзасу. Між тим Президент Лінкольн ретельно закладав основу для звільнення рабів і для включення солдатівAнегрів у збройні сили. Оскільки білі мешканці Півночі все чіткіше розуміли, що чорA ношкірі грають ключову роль в економіці конфедеA
ратів і їхньої воєнної камA панії, Лінкольн міг обгрунтуA вати звільнення рабів воєнA ною необхідністю.
Коли Авраам Лінкольн 1 січA ня 1863 року підписав ПроA кламацію про звільнення, політика військових щодо рабів зясувалась. Той, хто доA сягав кордонів Союзу, одержуA вав свободу. Крім того, ВійсьA кове міністерство почало наA бирати і зараховувати чорA ношкірих у полки Союзу, що заново формувалися, – КольоA рові війська Сполучених Штатів. Правда, всі офіцери в цих полках були білими.
На осінь 1864 року в ряді північних штатів і на південA них територіях, захоплених Союзом, було створено приA близно 140 негритянських полків. Під час ГромадянсьA кої війни на військовій служA бі було приблизно 180 000 афроамериканців, у тому числі понад 75 000 чорношкіA рих добровольців з Півночі.
Хоча негритянські полки буA ли відділені від білих війсьA ковослужбовців, вони вели одні й ті самі бої. Чорношкірі солдати діяли хоробро й усAпішно, хоча їм доводилося мати справу не тільки з суA противником в особі конфеA дератів, а й з підозрами деяких своїх колег по армії Союзу.
Навіть уже зарахованих у збройні сили негрів у багаA тьох випадках ставили тільA ки на гарнізонні і госпоA дарські роботи. Полковник прославленого МассачуA сетського 54Aго полку РоA берт Гулд Шоу щосили проA сив керівництво дозволити
його людям повоювати, доA вести, що вони справжні солдати. Деякі інші офіцери, які знали можливості своїх підлеглих, чинили так само. Чорношкірі добивалися рівного з білими грошового забезпечення. Деякі полки відмовлялись отримувати менше забезпечення. Лише в 1865 році, коли війна закінA чилась, Конгрес прийняв заA кон, який передбачав рівне грошове забезпечення для чорношкірих солдатів.
Незважаючи на ці обмеженA ня, Кольорові війська СполуA чених Штатів успішно брали участь у 449 воєнних зіткA неннях, з яких 39 були велиA кими боями. Вони вели бої в Південній Кароліні, Луїзіані, Флориді, Віргінії, Теннессі, Алабамі та інших штатах. Вони хоробро штурмували форти і стояли під вогнем артилерії, знаючи, що коли супротивник візьме їх у поA лон, їх не розглядатимуть як військовополонених, а проA сто продадуть у рабство. Негри з честю і доблестю виконували солдатський обовязок.
Незважаючи на армійське правило, згідно з яким офіцером може бути тільки білий, зрештою близько 100 чорношкірих було підвищеA но з рядових в офіцери. Вісім чорношкірих військоA вих лікарів так само отримаA ли офіцерські посади у КоA льорових військах СполучеA них Штатів. Понад десяток солдатів цих військ було наA городжено Почесною медалA лю Конгресу за відвагу.
У 1948 році Президент Гаррі Трумен видав розпорядженA ня ліквідувати сегрегацію у збройних силах. Сучасна армія залишається рушієм соціальноAекономічних можливостей для чорA ношкірих американців. Але саме самовідданість солA датівAнегрів у роки ГромаA дянської війни проклала шлях до повноправної участі афроамериканців у збройA них силах США. Ще принциA повішим є те, що їхні зусилля були важливим складником боротьби афроамериканців за свободу і гідність.
Джойс Хансен Чотириразовий лауреат Почесної книжкової премії Коретти Скотт Кінг, Джойс Хансен – автор багатьох оповідань і 15 художніх та документальних книжок на сучасні й історичні теми для юних читачів, у тому числі «Між двох вогнів: чорношкірі солдати на Громадянській війні».
Після видання Прокламації про звільнення армія Союзу (північна) почала активно залучати содатів-негрів.
21 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
а роки Громадянської війни загинуло понад 600 000 американців. Їхня жертва дозволила вирішити ряд найважчих конфліктів у країні. Нарешті було забоA ронено рабство і встановлено принцип, згідно з яким жоден штат не міг вийти з Союзу. Однак неA сумісні концепції американського суспільства збереглися наA довго, і це мало величезні наслідки для афроамериканців.
Одна концепція, повязана в ХІХAму і на початку ХХ століття з Демократичною партією, поєднувала американський інA дивідуалізм з підозріливим ставленням до сильного уряду, надаючи штатам і місцевим органам влади перевагу перед федеральною владою, а також – принаймні на Півдні – неA похитне переконання у перевазі білих. Республіканська партія, заснована в 1850Aі роки, виявляла більше готовності використати федеральну владу для сприяння економічному розвиткові. Її базова ідея часто іменувалася «вільною праA цею». Для мільйонів жителів Півночі поняття «вільна праця» означало, що людина (йшлося тільки про чоловіків) може З
3 3 «Роздільні, але рівні»: AO?IAIA?EEAIO? A?AAOEO?OUN? IA E?AO ?AEIINO?OEO??
працювати де хоче і як хоче, набувати власного майна і, найголовніше, має право підніматися настільки, наскільки їй дозволяють її таланти і здібності.
Авраам Лінкольн був взірцем такої людини, зобовязаної всіма своїми досягненнями винятково собі самій. Ставши Президентом, він з гордістю говорив: «Мені не соромно зізнатися, що 25 років тому я був найманим робітником, ставив рейки, працював на баржі». Багато республіканців засуджували рабство, вважали його аморальним, і всі доA тримувалися тієї думки, що Південь відстає як за екоA номічним зростанням, так і за соціальною мобільністю. Історик Антонія Етгарт пише, що республіканці дивилися на Південь як на «непорушну ієрархію, де панує аристоA кратія рабовласників».
На цій ксилогравюрі періоду Реконструкції представник Бюро у справах звільнених рабів рознімає групи озброєних білих і чорношкірих американців. Крах Реконструкції став провісником епохи «законів Джима Кроу» – расової сегрегації на американському Півдні.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 22
Після того, як військова перемога Півночі поклала край рабA ству, ідеологія «вільної праці» почала вимагати надання раA бам громадянських прав. У роки після Громадянської війни північні республіканці спочатку були повні рішучості здійснити «реконструкцію» Півдня на підставі принципів «вільної праці». Хоча багато білих південців чинили спроA тив, військова потужність Півночі могла на якийсь час заA безпечувати чорношкірим право голосу, право на освіту і взагалі ті конституційні привілеї, якими користувалась решA та американців. Проте з часом рішучість жителів Півночі підтримувати прагнення чорношкірих вичерпувалась у міру того, як посилювалася їхня тяга до примирення з Півднем. На кінець ХІХ століття південні еліти звели наніA вець багато завоювань чорношкірих і закріпили в законоA давчому порядку задушливу систему сегрегації.
Реконструкція в Конгресі
Після вбивства Авраама Лінкольна у квітні 1865 року ПрезиA дентом став віцеAпрезидент Ендрю Джонсон. Цей демократ із Теннессі, якому в 1864 році Лінкольн запропонував балоA туватися разом з ним в ознаменування помірності і прагA нення до післявоєнного примирення, швидко погодився знову надати колишнім штатам Конфедерації повноправне членство в Союзі. Щоправда, південні штати повинні були ратифікувати 13Aу Поправку, яка забороняє рабство. Але воA ни не були зобовязані захищати рівність і громадянські права свого негритянського населення. Організовані за вказівкою Джонсона органи влади південних штатів, де пеA реважали білі, швидко прийняли «чорні кодекси» – каральні закони, які жорстко регламентували поведінку начебто «вільних» негрів. Як правило, ці закони вводили коменA дантську годину, забороняли носіння вогнепальної зброї і навіть передбачали тюремне увязнення за бродяжництво
для колишніх рабів, які без дозволу залишали плантації. Між тим Джонсон розпорядився повернути закинуті південні плантації їхнім колишнім господарямAрабовласникам.
Багато жителів Півночі обурювались: не для того вони воA ювали й помирали, щоб відновити в правах південних ариA стократівAрасистів. У 1866 році на виборах у Конгрес чимаA ло місць дісталося «радикальним республіканцям», сповнеA ним рішучості розширити громадянські права чорношкіA рих і взагалі примусити уряд провести на Півдні реконA струкцію за північним зразком. Конгрес 40Aго скликання відмовився допустити у свій склад тих, кого було обрано при санкціонованих Джонсоном органах влади південних штатів. Потім він подолав вето Джонсона і прийняв ряд важливих законів про громадянські права.
Один із таких законів продовжував повноваження Бюро у справах звільнення рабів. Це федеральне відомство, засноA ване перед смертю Лінкольна, полегшувало звільненим раA бам шлях до свободи. Воно забезпечувало медичну допомоA гу, будувало сотні шкіл для чорношкірих дітей і допомагало звільненим рабам укладати угоди про найм зі своїми коA лишніми господарями та іншими рабовласниками.
Інший закон –Закон 1866 року про громадянські права –проA голошував, що всі особи, які народились у Сполучених ШтаA тах, є громадянами, незалежно від расової належності, кольору шкіри або попереднього становища. Таким чином афроамериA канці здобули право укладати і виконувати контракти, вистуA пати як позивачі й відповідачі в судах і володіти майном.
Оскільки Джонсон заперечував і, як кажуть, навіть намагавA ся зірвати застосування цих та інших заходів, Палата предA ставників у 1868 році піддала його імпічментові – прописаA ному в Конституції механізму відчуження ПреA зидента від посади. Сенат виправдав Джонсона більшістю в один голос, але до кінця своїх поA вноважень він уже не наважувався заперечуваA ти прийняту Конгресом програму РеконA струкції.
Найголовніше, що Конгрес дав ясно зрозуміти, що колишнім бунтівним штатам не буде дозвоA лено відновити своє представництво в КонA гресі, доки вони не ратифікують запропоноваA ну 14Aу Поправку до Конституції США. Ця поA правка заклала юридичну основу расової рівності – центральної вимоги майбутнього руху за громадянські права. Перші 10 поправок, у сукупності відомі як «Білль про права», захиA щали американців від спроб федерального уряA ду розширити свої повноваження. Однак вони практично не захищали афроамериканців від расистських законів, що їх приймала влада штатів. Чотирнадцята поправка, ратифікована в липні 1868 року, виправила це становище. «Жоден штат, – проголошувала вона, – не може позбавити будьAкого життя, свободи або власA ності без відповідної правової процедури чи відмовити будьAякій особі в межах своєї юрисA дикції в рівному захисті закону». Прийнята невA
Після вбивства Авраама Лінкольна Президентом став південець Ендрю Джонсон. Тут зображено, як Джонсон дарує помилування білим бунтівникам, які зі зброєю в руках воювали проти Союзу.
23 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
довзі 15Aа Поправка проголошувала, що «громадяни СполуA чених Штатів, незалежно від їхньої раси, кольору шкіри або підневільного становища в минулому, мають право голосуA вати на виборах, і це право не підлягає відміні або ущемленA ню ні Сполученими Штатами в цілому, ні будьAяким зі штатів зокрема».
Тимчасові завоювання… і поразки
Поки північні війська забезпечували виконання законів про Реконструкцію на більшій частині Півдня, афроамериканці багато чого добились. Апарат системи рабовласництва – окремі житла для рабів, артільний труд і т. ін. –було демонA товано. Чорношкірі все частіше засновували власні церкви. Ці установи, очолювані чорношкірими священиками, забезA печили організаційну опору, на якій Мартін Лютер Кінг та інші пізніше вибудували сучасний рух за громадянські права.
Чорношкірі виборці, обєднавшись із невеликою фракцією білих південців, обрали в кількох південних штатах органи влади під керівництвом республіканців. Чимало чорношкіA рих зайняли важливі посади на рівні штатів і округів. Двох негрів було обрано в Сенат США, а 14 – у Палату представA ників. Типовим прикладом був Бенджамін Стерлінг Тернер, перший чорношкірий конгресмен від штату Алабама. НароA джений у рабстві, Тернер був звільнений відповідно до ПроA кламації Лінкольна. Він швидко утвердився як підприємець, а потім його було обрано збирачем податків і членом міської ради в Сельмі – місці вирішальної битви за громаA дянські права у ХХ столітті. Після обрання в Конгрес у 1870
році Тернер добився щомісячних пенсій для чорношкірих ветеранів Громадянської війни і боровся за збільшення феA деральних витрат у своєму окрузі.
Під керівництвом республіканців органи влади штатів на Півдні в епоху Реконструкції, як правило, підвищували поA датки і розширювали соціальні служби. До їх нововведень належали і підтримувані штатами освітні системи й заходи з фінансування економічного зростання. Значну користь від цих новацій одержали афроамериканці, і протягом деяA кого часу здавалося, що їхні громадянські права забезпечеA но назавжди.
Однак більшість білих південців були сповнені рішучості не надавати чорношкірим рівних прав. Багато хто не міг відA мовитися від глибоко закорінених уявлень про неповноцінA ність негрів. Чимало білих південців були дуже бідними, і їх підбадьорювала ідея расової зверхності. Південні еліти роA зуміли, що расовий розкол здатний підірвати міжрасові політичні ініціативи, спрямовані на просування спільних економічних інтересів. Вони часто використовували расове незадоволення білих як інструмент до відновлення своєї політичної влади.
Білі південці, повязані в ту епоху з Демократичною партією, почали шалену політичну атаку на білих республіканців Півдня. Вони презирливо називали корінних південців «скелавагами» (слово, яке означає кволу, слабосилу твариA ну), а жителів Півночі, котрі приїжджали в пошуках щастя на післявоєнний Південь, – «саквояжниками», оскільки ці прийшлі люди ніби перевозили свої речі у дорожніх килиA мових саквояжах.
Іще жорсткішою була реакція проти афроамериканців, щойно наділених правами. Терористичні організації, подібні до «Лицарів Білої камелії», названих так на честь білосніжної квітки південного чагарника, покликаного симA волізувати чистоту білої раси, і «КуAклуксAклану» (ККК), поA чали влаштовувати напади, щоб залякати чорношкірих виA борців і не допустити їх до голосування. Президент Улліс Грант вислав три піхотні полки і флотилію канонерок, щоб забезпечити чесні вибори в Новому Орлеані в 1874 році. Грант використав федеральні війська, щоб розбити «КуA клуксAклан», але насильство тривало, адже войовничі білі створювали неформальні «громадські клуби», які історик Джеймс Макферсон схарактеризував як «воєнізовані орA ганізації, що виступають озброєними філіями ДемократичA ної партії в південних штатах з метою «відвоювати» Південь у «чорноAкоричневої влади негрів і саквояжників».
Деякі білі жителі Півночі побоювалися, що Грант зайшов надто далеко, та й просто стомились від боротьби. МакферA сон пише:
«Багато жителів Півночі зайняли позицію "Чума на обидві ваші оселі щодо Білих ліг та органів влади штатів з їхніми неграми і саквояжниками. Вони закликали вивес! ти федеральні війська і надати південцям змогу самим вирішувати свої проблеми, навіть якщо це зміцнить на Півдні позиції Демократичної партії, яка відстоювала зверхність білих».
Члена Палати представників США Бенджаміна Стерлінга Тернера було обрано в Конгрес від штату Алабама в епоху Реконструкції. По закінченні Реконструкції з виведенням військ Союзу з Півдня чорношкірих американців у цьому регіоні систематично позбавляли політичних прав.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 24
По суті, саме це й відбулося. На виборах, затьмарених фальA сифікаціями, залякуванням і насильством, демократи постуA пово відновили контроль над органами влади штатів по всьому Півдню. В 1877 році в результаті політичної оборудA ки переможцем президентських виборів 1876 року, які пройшли в умовах гострого суперництва, було оголошено республіканця Резерфорда Гейза. В обмін на своє обрання Гейз вивів з Півдня залишки федеральних військ. ЧорношкіA рі американці, переважна більшість яких тоді жила у штатах колишньої Конфедерації, знов опинилися у залежності від расистських законів штатів.
Пришестя «законів Джима Кроу»
У наступні роки, особливо після 1890 року, органи влади штатів на Півдні прийняли сегрегаційні закони, які передA бачали розділення рас майже в усіх аспектах повсякденноA го життя. Вони вимагали ввести роздільні муніципальні школи, залізничні вагони і публічні бібліотеки, роздільні фонтанчики для пиття, ресторани і готелі. Ця система отриA мала неофіційну назву «законів Джима Кроу» – від пісні «Стрибай, Джиме Кроу», яку виконували на естраді в 1828 році білі комічні актори з пофарбованими в чорний колір обличчями, створюючи карикатурний образ неписьменноA го, відсталого чорношкірого.
«Закони Джима Кроу» не могли б існувати, якби федеральні суди широко трактували відповідні захисні норми КонстиA туції. Але замість цього судова влада вдавалася до різноA манітних крутійств і вигадок, уникаючи відміни законів про сегрегацію. У 1875 році Конгрес прийняв закон про громаA дянські права, якому судилося стати останнім таким законом майже на століття. Закон 1875 року про громадянські права забороняв «будьAякій особі» ставити громадян будьAякої раA си чи кольору шкіри в нерівноправне становище у гроA мадських місцях, таких як готелі, театри і місця публічних розваг, а також у громадському транспорті. В 1883 році ВерA ховний Суд оголосив цей закон неконституційним на тій підставі, що 14Aа Поправка забороняє дискримінацію з боку штатів, а не окремих осіб. Відповідно, Конгрес не мав права забороняти індивідуальні акти дискримінації.
Мабуть, найвизначніше судове рішення було прийнято в 1896 році. Шістьма роками раніше Луїзіана прийняла закон про роздільні залізничні вагони для білих, чорношкірих і «кольорових» змішаного походження. Міжрасова група гроA мадян, які виступали проти цього закону, переконала Гомера Плессі, поборника державної освіти, людину з білим кольоA ром шкіри, але з чорношкірою прабабусею, оскаржити цей закон. Плессі купив квиток у залізничний вагон «тільки для білих». Зайнявши місце, він сказав кондукторові про своє походження. Його арештували, і почалася судова тяганина.
В 1896 році справа дійшла до Верховного Суду США. РішенA ням, прийнятим сімома голосами проти одного, суд підтриA мав закон штату Луїзіана. «Примусове розділення двох рас, A постановила більшість, – не містить у собі ідеї неповноцінA ності кольорової раси». Якщо чорношкірі американці не згодні, це їхня особиста думка, а не положення закону. ОтA
же, найвища судова інстанція своїм престижем і своєю поA становою закріпила сегрегацію за принципом, який одерA жав назву «Роздільні, але рівні».
Одна з проблем, повязаних зі справою «Плессі проти ФерA гюсона», як пізніше не стомлювалися підкреслювати приA хильники громадянських прав, полягала в тому, що роздільA ні групи насправді ніколи не є рівними. Муніципальні шкоA ли та інші заклади, призначені для кольорових, майже завA жди були гіршими. Зазвичай різниця просто шокувала. Але ще принциповіше питання полягало в тому, чи може безA стороннє прочитання Конституції виправдати розділення американців за расовою ознакою. Суддя Джон Маршалл Гарлан, котрий не погодився з рішенням у справі Плессі, сказав слова, які лишаються актуальними і понині:
«З погляду Конституції, з погляду закону в нашій країні не! має вищого, панівного, правлячого класу громадян. У нас не! має каст. Наша Конституція не встановлює розбіжнос! тей за кольором шкіри, не визнає і не терпить класів серед громадян. Щодо громадянських прав усі громадяни рівні пе! ред законом».
Думка судді Гарлана, нарешті, переважила в 1954 році, коли одностайним рішенням у справі «Браун проти Комітету освіти» Верховний Суд відмінив рішення у справі Плессі. Однак з боку афроамериканців становлення расової сегреA гації вимагало нових відповідей, нових стратегій боротьби за свої громадянські права.
Букер Т. Вашингтон відстоював розширення економічних можливостей як засіб досягнення майбутніх політичних цілей афроамериканців.
25 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Букер Т. Вашингтон: прагнення до економічної незалежності
Крах Реконструкції і введення офіційної сегрегації поставиA ли афроамериканців перед важким вибором. Переважна їх більшість усе ще жила на Півдні і стикалася з шаленим, навіть насильницьким спротивом громадянській рівності. В декого виникла думка, що прямі політичні спроби негрів відстояти свої громадянські права марні. Букер Т. ВашингA тон (1856–1915) очолив рух за економічний розвиток чорA ношкірого населення. Інші, серед яких найвидатнішою поA статтю був провідний учений та інтелектуал В.Е.Б. Дюбуа, наполягали на безкомпромісній боротьбі за здобуття виA борчих та інших громадянських прав, обіцяних у КонстиA туції та післявоєнних поправках до неї.
Народженому в рабстві Букерові Т. Вашингтону під час звільнення було близько девяти років. Він вступив у ГемпA тонський педагогічний і сільськогосподарський інститут (нині Гемптонський університет) на південному сході Віргінії, досяг успіхів у навчанні і влаштувався на роботу шкільним учителем. У 1881 році йому запропонували очоA лити новий навчальний заклад для афроамериканців в окрузі Мейкон штату Алабама.
Вашингтон прийшов до висновку, що ключове значення для прогресу чорношкірого населення мають практичні навички й економічна незалежність. Він вирішив покласти в основу свого нового навчального закладу, перейменованого в Таскіджийський педагогічний і промисловий інститут (нині Таскіджийський університет), виробниче навчання. Чоловіки опановували такі ремесла, як теслярська і ковальська справа, жінок учили на медсестер або швачок. Таскіджийський інстиA тут готував і вчителів для негритянських шкіл по всьому Півдню. Такий підхід дозволяв готувати економічно продукA тивних чорношкірих громадян, не змушуючи країну напряму вирішувати питання про громадянські права. Кошти для Таскіджийського інституту збирав цілий ряд провідних філантропів – такі, як нафтовий король Джон Д. РокфелA лер, сталевий магнат Ендрю Карнегі й голова компанії «Сірс, Роубак і Ко.» Джуліус Розенвальд. Масштаби, репуA тація і престиж навчального закладу зростали.
У вересні 1895 року Вашингтон виголосив перед аудиA торією, яка складалася в основному з білих, свою знамеA ниту промову «Атлантський компроміс». Він стверджуA вав, що найбільша небезпека, з якою стикаються негри,
«полягає в тому, що при великому стрибку від рабства до свободи ми можемо залишити поза увагою той факт, що наші маси повинні жити справами своїх рук, і не враховувати того, що ми процвітатимемо лише настільки, наскільки навчимося облагороджувати й цінувати буденну працю, вкладати розум і майстер! ність у звичайні повсякденні заняття… Починати ми мусимо на дні життя, а не на вершині. Не повинні ми й дозволяти нашим обра зам затьмарювати наші можливості».
Не дивно, що багатьох білих заспокоювала думка про те, що чорношкірі набуватимуть навичок у галузі нерухомості або ремесел і не рватимуться в політику. При цьому зберігалися «закони Джима Кроу». У своїй промові в Атланті Вашингтон сформулював це так: «Корисніше заробити долар на заводі, ніж витратити долар в оперному театрі».
Однак уважне вивчення промови Вашингтона свідчить про те, що він зовсім не збирався миритися з перманентною нерівністю. Замість цього він пропонував афроамериканA цям поступово накопичувати соціальний капітал: робочі місця лише до певного часу важливіші, ніж право ходити в оперу. Або у його прямішому формулюванні: «Жодна раса, здатна зробити свій внесок у світові ринки, не буде без кінця піддаватись остракізму».
Протягом багатьох років Вашингтон був провідним афроA американським діячем країни, хоча все більше чорношкіA рих поступово відверталися від його світогляду. Одна з проблем полягала в тому, що післявоєнний Південь був сам по собі бідним регіоном, відставав від Півночі в частині моA дернізації й економічного розвитку. Можливості південців, як і чорношкірих, просто були не такими великими, як сподівався Букер Т. Вашингтон. Його заклики до поступовоA го розвитку були так само неприйнятні для чорношкірих, котрі не хотіли відкладати на непевний термін свої преA тензії на повні і рівні громадянські права.
В.Е.Б. Дюбуа: тяга до політичної агітації
Багато чорношкірих охочіше наслідували вчення історика і суспільствознавця Вільяма Едварда Бергхардта Дюбуа (1868–1963). Випускник Університету ім. Фіска, традиційA ного вишу для чорношкірих у Нешвіллі, штат Теннессі, ДюA буа одержав у Гарвардському університеті докторський ступінь з історії і почав викладати в Університеті Атланти –
В.Е.Б. Дюбуа, одна з провідних постатей ХХ ст. у Сполучених Штатах, виступає в 1945 році на слуханнях у Конгресі.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 26
навчальному закладі, заснованому за сприяння Бюро у справах звільнених рабів, який займався підготовкою чорA ношкірих учителів, бібліотекарів та інших фахівців. Дюбуа був автором і редактором ряду наукових досліджень, які відображали життя чорношкірих в Америці. Він вважав, що суспільні науки мають ключове значення для поліпшення расових стосунків.
Однак на Півдні в той час повсюди утвердилась офіційна сегрегація, яка часто виявлялася у судах Лінча – незаконних і незрідка самовільних захопленнях і вбивствах «підозрюваA них злочинців» без суду і, як правило, на дуже непевних підставах. І Дюбуа поступово прийшов до висновку, що заA безпечити афроамериканцям громадянські права можуть тільки пряма політична агітація і протести. Це неминуче привело Дюбуа до протистояння з Букером Т. ВашингтоA ном, який крок за кроком налагоджував звязки з республіA канцями, намагаючись, наскільки можливо, заручитися їхнім політичним заступництвом, при тому, що його пріA оритетом для чорношкірих американців залишався екоA номічний розвиток.
У 1903 році Дюбуа опублікував збірник «Душа негритянсьA кого народу». В цій книзі, яку дослідник Шелбі Стіл охаракA теризував як «пристрасну реакцію проти расової ідеології пристосуванства і смирення для чорношкірих», прямо проA голошувалось, що «проблемою двадцятого століття є пробA лема кольорового барєру». Про Букера Т. Вашингтона Дюбуа писав:
«...його доктрина тяжіє до того, щоб білі на Півночі та Півдні переклали тягар негритянської проблеми на негри! тянські плечі, а самі стояли збоку як критично і радше пе! симістично налаштовані глядачі; тоді як насправді цей тягар лежить на всій країні, і ні в кого з нас руки не зали! шаться чистими, якщо ми не спрямуємо наші сили на виправлення цієї великої несправедливості».
Дюбуа не погоджувався з Вашингтоном і тоді, коли той наA голошував винятково на опануванні ремесла. «НегритянсьA ку расу, як і всі раси, – стверджував він у своїй статті 1903 року, – врятують її найвидатніші представники». Цю «талаA новиту десятину» афроамериканців «слід зробити провідA ними мислителями й місіонерами культури серед їхнього народу». Для такого завдання недостатньо тієї практичної підготовки, яку Букер Т. Вашингтон пропонував у Таскіджийському інституті.
«Якщо ми зробимо метою навчання людей гроші, ми готу! ватимемо тих, хто вміє заробляти, але не обовязково справжніх людей; якщо ми зробимо метою освіти тех! нічне вміння, ми можемо отримати ремісників, але не лю! дей по суті. Люди у нас зявляться лише в тому разі, коли ми спрямуємо школу на виховання людських якостей – ро! зуму, широкого співчуття, знання про світ, яким він був і яким є, і про звязки людини з ним. …На цій основі ми зможе! мо прищеплювати і вміння заробляти собі на хліб, і навич! ки ручної праці, і кмітливість, і не боятися при цьому, що дитина і чоловік помилково прийме засоби до існування за мету самого життя».
Через два роки Дюбуа і ряд провідних чорношкірих інтелекA туалів створили Ніагарський рух – організацію, яка відстоюA вала громадянські права і рішуче заперечувала проти поліA тики, яку проводив Букер Т. Вашингтон, – політики угодовA ства і поступових дій. «Нам потрібна вся повнота виборчих прав для всіх чоловіків, і вона потрібна нам зараз!» – заявив Дюбуа (який так само відстоював виборчі права для жінок). Ніагарська група провела в 1906 році прикметну конфеA ренцію в ГарперсAФеррі, штат Західна Віргінія, на місці бунA ту Джона Брауна, вела лобістську діяльність проти законів про расову сегрегацію, поширювала брошури і циркуляри і взагалі всіляко намагалась піднімати питання громаA дянських прав і расової справедливості. Однак рух було слабко організовано і він погано фінансувався. В 1910 році він розпався. На той час його місце була готова зайняти ноA ва і сильніша організація.
В серпні 1908 року одного чорношкірого неправдиво звиA нуватили в тому, що він намагався згвалтувати білу жінку. Це призвело до масових безпорядків у Спрінгфілді, штат Іллінойс, спрямованих проти негритянського населення. Внаслідок свавілля сім чоловік загинуло, а тисячі афроамеA риканців були змушені тікати з міста. Суфражистка Мері Вайт Овінгтон очолила рух за створення організації рефорA маторів. «Треба відродити дух аболіціоністів», – писала вона пізніше. Невдовзі її група розширилась і налагодила звязки з Дюбуа та іншими афроAамериканськими активістами. В 1910 році вони заснували Національну асоціацію за сприяння прогресові кольорового населення (NAACP). До її керівництва ввійшли білі американці, зокрема багато євреїв, а також Дюбуа, який узявся редагувати впливовий часопис асоціації під назвою «Криза» («The Crisis»).
Починаючи з 1913 року, коли Президент Вудро Вільсон – корінний південець – дозволив сегрегацію в системі федеA ральної державної служби, асоціація почала звертатися і до судів, започаткувавши кампанію позовів з вимогою відміни «законів Джима Кроу», яка тривала десятиліттями. Під керівництвом Дюбуа часопис «Криза» аналізував поточні події і публікував твори чудових письменників ГарлемськоA го відродження 1920Aх і 1930Aх років, зокрема Ленгстона Гюза і Каунті Каллена. За деякими оцінками, наклад виданA ня перевищував 100 000 примірників.
Дюбуа продовжував писати, зміцнюючи свою репутацію одного з найбільших американських мислителів століття. Він став провідним борцем із колоніалізмом та експертом з американської історії. В 1934 році Дюбуа порвав з інтегA раціоністською Національною асоціацією за сприяння проA гресові кольорового населення і перейшов на позиції панA африканського націоналізму з наголосом на марксистські та соціалістичні аспекти. Дюбуа прожив понад 90 років і поA мер громадянином Гани й переконаним комуністом.
Однак Національній асоціації за сприяння прогресові кольорового населення, біля витоків якої він стояв, судилося почати сучасну боротьбу за громадянські права.
27 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
МАРКУС ГАРВІ.ІНШИЙ ШЛЯХ
аркус Гарві (1887–1940), відомий негриA тянський націоA наліст початку ХХ століття, був родом з Ямайки, але розA квіт його карєри припав на Сполучені Штати. Ентузіаст ідей капіталізму, він був пеA реконаний, що афроамериA канці та інші чорношкірі по всьому світу повинні разом М докласти зусиль для створенA ня інститутів, які б зосередиA ли багатство і владу в їхніх власних руках. З цією метою він створив, поряд з іншими організаціями, Всесвітню асоціацію з покращення стаA новища негрів (UNIA). Після прочитання книги Букера Т. Вашингтона «Шлях із рабA ства» Гарві поставив собі заA питання: «Де у чорношкірого
уряд? Де його король і короA лівство? Де його президент, його країна, його посли, йоA го армія, його флот і його олігархи? Я не міг їх знайти. Я вирішив, що допоможу їх створити».
Гарві народився в округу СентAЕнн на Ямайці і в ранA ньому підлітковому віці пішов учнем до свого хрещеA ного батька – друкаря АльA фреда Берроуза. Батько Гарві багато читав, як і Берроуз, і юний Маркус рано заглибивA ся у світ літератури. Після пеA реїзду в Кінгстон Гарві доA сконало опанував ремесло складальника і зацікавився журналістикою.
Потрапивши в «чорний спиA сок» за спробу організувати робітничу профспілку, він залишив Ямайку і подався в Латинську Америку, а потім провів два роки в Англії. В ці роки він як вільний слуA хач відвідував лекції в ЛонA донському університеті і працював на підприємстві чорношкірого націоналіста суданоAєгипетського похоA дження Дузе Мохаммеда Алі, засновника газет «African Times» і «Orient Review».
Гарві був сповнений рішуA чості просувати свою проA граму розширення можливоA стей чорношкірого населенA ня в Сполучених Штатах. Після приїзду в Сполучені Штати у 1915 році він заявA ляв, що афроамериканці моA жуть добитися поваги до сеA бе, зміцнюючи свою екоA номічну потужність. З цією
метою він прагнув створити мережу підприємств, власниA ками яких були чорношкірі, – продовольчих крамниць, пралень та інших, здатних процвітати незалежно від «білої» економіки. Хоча ці та інші перші спроби організуA вати маси не увінчались веA ликим успіхом, наполегA ливість Гарві здобула йому славу: на кінець Першої світової війни його імя було широко відомо серед чорA ношкірих американців.
Гарві вмів майстерно маніпуA лювати засобами масової інформації і влаштовувати яскраві публічні заходи. Він заснував власну газету «Negro World», яка поширювалася по всіх Сполучених Штатах і в деяких країнах Латинської Америки. Він проводив маA льовничі щорічні зїзди в НьюAЙорку, де чоловіки й жінки марширували під черA воноAчорноAзеленим прапоA ром. Цей прапор, поряд з інA шою триколірною символіA кою, донині лишається попуA лярним серед афроамериA канців. Ефектні військові реA галії, які часом вдягали посліA довники Гарві, проектували націоналістичний і мілітаA ристський імідж, що його наA магався втілити націоналіA стичний рух чорношкірих.
Розповідають, що одного конголезького лідера з віддаA леного африканського селиA ща запитали, чи знає він щоA небудь про Сполучені ШтаA ти. Він відповів: «Я знаю імя Маркуса Гарві».
Під егідою пароплавної комA панії «Блек стар лайн» Всесвітня організація з поA
Негритянський націоналіст Маркус Гарві – представник одного з напрямів афроамериканської думки. Однак більшість чорношкірих віддало перевагу боротьбі за рівність і повноправну участь у політичному й економічному житті США.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 28
кращення становища негрів здійснила невдалу спробу розгорнути в світі торгівлю продукцією підприємств, які належали чорношкірим. У рамках цього проекту орA ганізація розподілила значну частину своїх акцій потроху серед рядових працівників і придбала кілька пароплавів, які, на жаль, були в напівA зруйнованому стані.
Гарві вірив у розділення рас і був готовий піти на співроA бітництво з лідерами білих расистських організацій, зокрема «КуAклуксAклану». Після зустрічі з керівницA твом «КуAклуксAклану» кілька чорношкірих лідерів, які й
раніше були вороже до ньоA го налаштовані, піддали його різкій критиці. Особливу неA приязнь виявляв Е. Філіп Рендольф, засновник і керівник «Братства провідA ників спальних вагонів» – першої успішної америA канської профспілки, в якій переважали чорношкірі.
Рендольф звинуватив Гарві в тому, що він співпрацює з білими расистами і ніби заA думує репатріацію чорноA шкірих американців в АфA рику. Гарві заперечував поA дібні твердження, хоча він справді посилав своїх емісарів у Республіку Ліберію, щоб зясувати
перспективи нових коA мерційних проектів, і його ідеї зустріли чимале співчутA тя серед молодих африA канських інтелектуалів.
У 1925 році Гарві було засуA джено до позбавлення волі за федеральними звинуваA ченнями у шахрайстві з виA користанням пошти. Він заA перечував ці звинувачення, і навіть деякі його критики вважали їх несправедливими. У 1927 році Президент Калвін Кулідж помилував йоA го, але Гарві, як небезпечного злочинця, котрий не був гроA мадянином США, було негайA но депортовано на батьківA щину, на Ямайку. В.Е.Б. ДюA буа, один із найсуворіших критиків Гарві, побажав йому успіхів і закликав його проA довжувати свої зусилля у власній країні.
Поселившись у Лондоні, Гарві почав видавати новий журнал «Black Man», який звертався до імен таких відоA мих американських постаA тей, як чемпіон з боксу у важкій вазі Джо Луїс, співак і політичний активіст Пол Робсон, а також релігійний діяч Джордж Бейкур на прізвисько «Святий отець», котрий своїми заявами виA кликав бурхливі суперечки. Журнал критикував їх за те, що вони не зуміли повести за собою негритянські маси. Але й сам Гарві теж не зміг розширити свою організаA цію до її попереднього кількісного складу. Він зберіг у США достатню популярA ність для того, щоб привабиA ти уважну аудиторію на
зустріч у Віндзорі в канадсьA кій провінції Онтаріо, через річку від Детройта, штат Мічиган, бази своєї колишA ньої діяльності. До кінця життя він працював у ЛонA доні, де й помер у 1940 році.
Вілсон Джеремайя Мозес Мозес – професор-історик Університету штату Пенсильванія і автор наукової статті «Маркус Гарві: переоцінка». Одна з його книг називається «Золотий вік чорного націоналізму, 1850–1925».
Оголошення про виступ Маркуса Гарві в 1917 році.
29 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
листопаді 1956 року пішов 12Aй місяць відтоді, як чорношкірі влаштували бойкот автобусній системі в Монтгомері, штат Алабама, де діяла расова cегрегація. Роком раніше чорношкіра жінка Роза Паркс хоробро відмовилась поступиA тися білому чоловікові місцем у передній частині муніципальA ного автобуса. Ця подія започаткувала політичний рух і поA знайомила американців з мужнім і динамічним лідером – преподобним доктором Мартіном Лютером Кінгом молодA шим. Але тільки після того, як суди заборонили розміщувати сидіння для афроамериканців тільки у задній частині автобуA са, місто Монтгомері здалося і бойкот завершився успіхом. Історик Кевін Мамфорд написав про це так: «Без констиA туційної легітимності й обіцянки судового захисту чиновниA ки штату і місцевої влади могли б завдати нищівного удару місцевим чорношкірим учасникам акції протесту, а білі приA хильники сегрегації змогли б легко взяти гору».
Американці часто називають кампанії за соціальну справедA ливість у середині ХХ століття під керівництвом Кінга та інших рухом за громадянські права. Як ми переконались, одA нак, негри та їхні союзники здавна боролися за набуття прав,
У
4 4 Чарльз Гамільтон Гюстон і Тергуд Маршалл EEAA?OU NAA?AAAO?? I?AAIAEE AEEEEE
обіцяних їм Конституцією США і поправками, внесеними в неї після Громадянської війни. Важливо розуміти й те, що суA часний рух за громадянські права базується на двох опорах. Одну створили хоробрі учасники ненасильницьких акцій протесту, які примусили своїх співвітчизників, нарешті, прямо виступити проти скандального поводження з чорношкірими американцями. Друга опора складалася з адвокатів – таких, як Чарльз Гамільтон Гюстон і найкращий його учень Тергуд МарA шалл, які добилися того, щоб на бік протестувальників стала найпотужніша сила у Сполучених Штатах – американське заA конодавство.
Чарльз Гамільтон Гюстон: людина, яка вбила Джима Кроу
Чарльз Гамільтон Гюстон народився в 1895 році у ВашингA тоні. Завдяки своїм блискучим можливостям він у віці 19 років закінчив коледж Амгерст, причому йому довірили виA голосити прощальне слово від випускників. Потім у роки Першої світової війни він служив у сегрегованому підрозA ділі Сухопутних військ США. Після зіткнення з расизмом в армії Гюстон твердо вирішив, що його життєвим покликанA ням стане боротьба за громадянські права. Після поверненA ня додому він вивчав право у Гарвардському університеті і став першим афроамериканцем – редактором його преA стижного часопису. Згодом він одержав у Гарварді ступінь доктора права, а в Мадридському університеті в Іспанії заA хистив докторську дисертацію з громадянського права.
Гюстон був переконаний у тому, що справжнє покликання адвоката – застосовувати закон як інструмент утвердження справедливості. «Адвокат – це або реформатор соціальних відносин, або паразит на тілі суспільства», – говорив він. У 1924 році Гюстон почав за сумісництвом викладати на юридичному факультеті Університету ім. Гаярда – вашингA тонського навчального закладу, який, за деякими оцінками, готував не менше, ніж три чверті адвокатівAнегрів, які пракA тикували в той час. На 1929 рік Гюстон очолив юридичний факультет.
Усього за шість років Гюстон радикально поліпшив підгоA товку чорношкірих студентівAюристів, добився повноправA ної акредитації свого навчального закладу і зібрав групу адA вокатів, які спеціалізувалися на законодавстві про громаA дянські права. У своїй книзі «Чорні профілі» Джордж МетA калф пише, що Гюстон поставив перед собою завдання пеA ретворити Університет ім. Гаярда на «ВестAПойнт (поширеA на назва Військової академії США) для негритянських лідерів, щоб негри могли добиватися рівності, борючись проти сегрегації в судах».
Вмілий адвокат і педагог-юрист Чарльз Гамільтон Гюстон почав правовий наступ на дискримінаційні закони.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 30
Тим часом Національна асоціація за сприяння прогресові кольорового населення закладала основу для юридичного заперечення доктрини «Роздільні, але рівні», закріпленої в рішенні Верховного Суду у справі Плессі в 1896 році. За реA комендацією Гюстона організація залучила колишнього феA дерального прокурора Натана Росса Марголда до вивчення практики застосування цієї доктрини на Півдні. В 1931 році було завершено роботу над доповіддю Марголда, яка зайняA ла 218 сторінок щільного тексту. В ній документально підтверджувався сумний факт нерівності у витратах штату між сегрегованими школами для білих і чорношкірих учнів.
У 1934 році Гюстон зайняв посаду спеціального радника Національної асоціації за сприяння прогресові кольоровоA го населення. Він оточив себе групою молодих спеціалістів, здебільшого юристами – випускниками Університету ім. ГаA ярда. Серед них були Джеймс Небріт, Споттсвуд Робінсон ІІІ, Леон Хіггіботем, Роберт Картер, Вільям Гейсті, Джордж Гейс, Джек Грінберг та Олівер Гілл. Гюстон, часто в супроA воді свого молодого протеже Тергуда Маршалла, почав їздиA ти Півднем, озброївшись фотоапаратом і портативною друA карською машинкою. Пізніше Маршалл згадував, що вони з Гюстоном жили в автомобілі Гюстона: «Їсти і спати було ніде. Ми спали в машині і харчувалися фруктами». Ця робоA та могла б бути небезпечною, але зібрані Гюстоном наочні свідчення і накопичені Марголдом дані зміцнили нову праA вову стратегію: якщо приміщення, відведені для чорношкіA рих, відрізняються від тих, які надаються білим, стверджував Гюстон, то штати, де діє сегрегація, не виконують навіть стандарту, встановленого рішенням у справі Плессі. За
логікою речей, теза «Роздільні, але рівні» зобовязувала ці штати або різко покращити умови для чорношкірих, що виA магало б величезних затрат, або провести інтеграцію.
Ця стратегія егалізації принесла плоди в 1935 році, коли Гюстон і Маршалл одержали в Меріленді перемогу в суA довій справі «Маррі проти Пірсона». Чорношкірий позивач заперечував відмову сегрегованого юридичного факультету Університету штату Меріленд прийняти його на навчання. Адвокати університету стверджували, що навчальний заклад виконує вимогу «Роздільні, але рівні», оскільки тим чорA ношкірим абітурієнтам, які успішно здали вступні екзамени, надавалися стипендії для вступу на юридичні факультети в інших штатах. Суди штату відхилили цей доказ. Хоча вони ще не були готові винести рішення проти сегрегованих муніципальних навчальних закладів, суди все ж таки постаA новили, що запропонований варіант навчання за межами штату Меріленд не є рівною можливістю. Юридичному фаA культетові університету було наказано приймати на навчанA ня афроамериканців, які успішно здали вступні екзамени. Цей тріумф був особливо приємним для Маршалла, котрий числився серед чорношкірих, які мали право вступу в цей навчальний заклад, але не були прийняті.
В 1940 році Гюстон пішов з Національної асоціації за сприяння прогресові кольорового населення за станом здоровя, а в 1950 році помер. «Ми всім зобовязані Чарлі», – казав пізніше Маршалл. Улюбленому учневі Гюстона належало повести завершальний юридичний наступ на сегрегацію, але саме Гюстон, учитель, виробив стратегію і освітив шлях.
Тергуд Маршалл (зліва) і Чарльз Гамільтон Гюстон поряд із Дональдом Гейнсом Маррі, позивачем у справі, яка поклала край політиці юридичного факультету Університету штату Меріленд, що відмовлявся приймати чорношкірих студентів, котрі мали право на вступ.
Тергуд Маршалл у 1962 році після утвердження Сенатом його призначення в Апеляційний суд США. В 1967 році президент Ліндон Джонсон призначив Маршалла членом Верховного Суду США, в якому він став першим афроамериканцем.
31 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Тергуд Маршалл: «Містер Громадянські Права»
«Жоден американець не зробив більше, ніж Тергуд Маршалл, для того, щоб вивести нашу країну з нетрів сегрегації», – говорив його колега по Верховному Суду США Люїс Павелл. Маршалл народився в 1908 році, одержав освіту в сегрегоA ваній середній школі Балтімора, штат Меріленд, потім учився в Університеті ім. Лінкольна –«найпершому в світі навчальA ному закладі, заснованому для надання вищої освіти в галузі мистецтв і наук молоді африканського походження». ЗнаюA чи, що його не приймуть на юридичний факультет УніверсиA тету штату Меріленд, де вчилися тільки білі Маршалл вступив на юридичний факультет Університету ім. Гаярда і став щоA дня здійснювати довгі поїздки з Балтімора у Вашингтон. Щоб оплатити навчання, його мати заклала свої каблучки – обручку і весільний перстень. Маршалл досяг успіхів у наA вчанні, став найкращим випускником свого курсу в 1933 році і заслужив повагу Чарльза Гамільтона Гюстона.
В тісному співробітництві з Гюстоном Маршалл виграв описану раніше справу «Маррі проти Пірсона», а потім заA йняв посаду штатного юрисконсульта Національної асоціаA ції за сприяння прогресові кольорового населення. В 1938 році він змінив Гюстона на посту голови юридичного комітету організації. В 1940 році став першим керівником Фонду правового захисту при Асоціації.
Це був мудрий вибір. Маршалл володів унікальним поєднанA ням навичок. Він був, як пізніше писала агенція «United Press International»,
«…видатним практиком, який приділяв виняткову увагу деталям, мав чіпку здатність зосереджуватись на меті – і глибокий голос, що його часто називали найгучнішим у залі. У нього також був настільки неймовірний шарм, що навіть найнепохитніший південний шериф, котрий відстоював сегрегацію, не міг стриматися перед його історіями й жартами».
Озброєний цим потужним поєднанням привабливості й майстерності, Тергуд Маршалл у 1946 році переконав південний суд присяжних, який складався тільки з білих, виправдати 25 чорношкірих, звинувачуваних в організації масових безпорядків. А часом йому ледве вдавалося уникнуA ти побоїв чи ще гіршої долі, що загрожувала кожному афроA американцеві, який не боявся постояти за себе в умовах південної сегрегації.
Саме при Маршаллі розроблена Гюстоном стратегія постуA пових юридичних завоювань, нарешті, увінчалась успіхом. Маршалл і адвокати Національної асоціації за сприяння прогресові кольорового населення вигравали справу за справою і таким чином підточували опори сегрегації. МарA шалл добився надзвичайного результату, коли виграв загаA лом 29 із 32 справ, які він представляв у Верховному Суді. Зокрема, він одержав такі юридичні перемоги:
«Сміт проти Оллрайта» (1944), рішення Верховного Суду заборонити проведення первинних виборів тільки серед білих (на первинних виборах політичні партії
визначали своїх кандидатів на загальні вибори). За слоA вами його біографа Хуана Вільямса, Маршалл вважав цю справу своїм головним тріумфом: «Прихильники сегреA гації вимагали, щоб будьAякий кандидат, який хоче одерA жати номінацію від своєї партії, був сегрегаціоністом, і на той час, коли чорношкірі, латиноси, а іноді навіть жінки стали голосувати на загальних виборах, їм довоA дилось віддавати свої голоси тому чи іншому прихильA никові сегрегації, оскільки вибору не було».
«Морган проти штату Віргінія» (1946), коли Маршалл добився рішення Верховного Суду заборонити сегреA гацію в автобусному сполученні між штатами. Пізніше при розгляді справи «Бойнтон проти штату Віргінія» (1960) Маршалл переконав суд відмінити сегрегацію так само на автобусних станціях та в інших приміщеннях для пасажирів. Рішення в цих справах призвели в 1960Aі роки до нового руху «Рейси свободи».
У справі «Петтон проти штату Міссісіпі» (1947) ВерA ховний Суд погодився з міркуванням Маршалла про те, що суди присяжних, зі складу яких систематично виA ключають афроамериканців, не можуть виносити виA років відповідачамAнеграм.
При розгляді справи «Шеллі проти Кремера» (1948) Маршалл переконав Верховний Суд у тому, що суди штатів за Конституцією не можуть заперечувати проти продажу нерухомості чорношкірим, навіть якщо в угоді міститься обмеження на перепродаж за расовою ознаA кою. Такі угоди були юридичною тактикою, яку часто заA стосовували для того, щоб не дозволяти домовласникам продавати свою нерухомість чорношкірим, євреям та іншим меншинам.
Федеральне законодавство часто надавало афроамериканцям більше захисту, але його застосовували, як правило, лише у «міжштатному» контексті. За роки до Рози Паркс Айрін Морган відмовилась поступитися місцем в автобусі, маршрут якого перетинав кордони штатів. Морган, адвокатом якої був Тергуд Маршалл, виграла справу, і на автобусних маршрутах між штатами сегрегацію було юридично заборонено.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 32
де витрати на одного школяра в 1949–1950 навчальному році становили в середньому 179 доларів для білих учнів і всього лише 43 долари для чорношкірих. Такої прямої поA станови Маршаллові вдалось добитися при розгляді «спраA ви століття» – «Браун проти Комітету освіти».
Рішення у справі Брауна
Справа Брауна виникла в момент, коли Маршалл знайшов підходящого позивача в особі преподобного Олівера Брауна. Його дочкаAшколярка Лінда Браун була змушена ходити в школу для чорношкірих у місті Топека в штаті Канзас більш як за двадцять кварталів від дому, хоча всього за сім кварталів
Перемоги, які одержала команда юристів Національної асоціації за сприяння прогресові кольорового населення, призвели до того, що суди почали відміняти дію принципу «Роздільні, але рівні» в ситуаціях, коли умови були фактичA но нерівними. Це було реальним досягненням, але не найA кращим інструментом для здійснення широких змін, особA ливо у сфері освіти. Навряд чи можна було розраховувати на те, що в кожному з сотень шкільних округів Півдня незаA можні афроамериканці будуть заперечувати в судах порівняльні переваги сегрегованих шкіл для білих і чорA ношкірих. Тільки пряма постанова проти сегрегації як такої могла б одним ударом ліквідувати розриви, подібні до тих, які існували в окрузі Кларендон штату Південна Кароліна,
Зверху за годинниковою стрілкою: Президент Дуайт Ейзенхауер використав федеральні війська, щоб забезпечити доступ перших чорношкірих учнів у сегреговану доти Центральну середню школу міста Літтл-Рок у штаті Арканзас.
Преподобні Мартін Лютер Кінг, Фред Шаттлворт і Ральф Ебернаті радяться.
Ознака прогресу: з автобуса в Грінсборо, штат Північна Кароліна, в 1956 році прибирають дискримінаційне оголошення.
33 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
була школа для білих. Суди штату Канзас відхилили позов Брауна, бо вважали, що розділені школи для чорношкірих і білих можна зіставити за якістю. Це дало Маршаллові шанс запропонувати Верховному Суду, нарешті, винести постаноA ву про те, що сегреговані установи за визначенням і в юриA дичному сенсі нерівні, а значить –неконституційні.
Позовна стратегія Маршалла спиралася на дані суспільних наук. Фонд правового захисту при Національній асоціації за прогрес кольорового населення сформував групу експертів у різноманітних галузях – історії, економіки, політології і психології. Особливо важливим було дослідження психоA логів Кеннета і Мемі Кларк, які прагнули визначити, як сегA регація впливає на самоповагу і душевну рівновагу афроA американців. Ось один із їхніх гірких висновків: чорношкірі діти у віці від трьох до семи років віддають перевагу білим лялькам, а не таким самим чорним.
17 травня 1954 року Верховний Суд одностайно підтримав Маршалла. Пославшись на доповідь Кларка та інші досліA дження, представлені позивачами, Верховний Суд остаточA но постановив:
«...у галузі державної освіти немає місця доктрині «Роздільні, але рівні». Роздільні навчальні заклади за своєю суттю нерівні. Тому ми вважаємо, що позивачі та інші особи, які перебувають у подібному становищі... через се! грегацію, яка є предметом позову, позбавлені рівного за! хисту закону, гарантованого 14!ю Поправкою».
Адвокат з питань освіти Деріл Вінн, учасник круглого столу Оксфордського університету з політики в галузі освіти, так схарактеризував значення справи Брауна:
«В даному разі найвища судова інстанція країни, по суті, вказала на те, що з чорношкірими американцями неправильно поводяться... Памятаю, як мій батько, ко! трий у той час був підлітком, говорив, що після цього рішення він відчув себе людиною... На особистісному рівні справжня спадщина справи Брауна така: вона служить постійним нагадуванням про те, що кожна дитина, кожен із нас – людина».
Суд не уточнив термінів припинення сегрегації в навчальA них закладах, але наступного року при розгляді групи справ, які в сукупності отримали назву «Браун ІІ», Маршалл та його колеги добилися постанови Верховного Суду про те, що десегрегація повинна йти «з усією продуманою швидкістю».
Але навіть після цього в окремих районах Півдня тривав спротив. У вересні 1957 року, коли чорношкірих учнів сиA лою не пустили в Центральну середню школу ЛіттлAРока в
штаті Арканзас, Маршалл прилетів у це місто і подав позов до федерального суду. Його перемога у цій справі створила основу для заяви, з якою виступив 24 вересня Президент Дуайт Ейзенхауер: «Сьогодні я видав адміністративний указ про використання федеральних військ для забезпечення виконання федерального законодавства в ЛіттлAРоку, штат Арканзас... Не можна допустити, щоб влада натовпу відміняA ла рішення наших судів».
Справа Брауна, події в ЛіттлAРоку та інші судові перемоги Національної асоціації за сприяння прогресові кольорового населення довели як сильні сторони, так і межі можливостей «легального» руху за громадянські права. Чорношкірі америA канці, які десятиліттями були змушені вчитися в гірших за якістю сегрегованих школах, ледве чи могли собі уявити, що федеральні органи проводжатимуть чорношкірих учнів у клаA си, раніше призначені тільки для білих, – у ЛіттлAРоку, в УніверA ситеті штату Міссісіпі в 1962 році і в Університеті штату АлабаA ма в 1963 році. Але позови розбиралися повільно і поодинці.
Поза тим офіційна сегрегація все ще переважала в багатьох місцях на Півдні – не тільки в багатьох школах, але й майже в усіх громадських місцях, від плавальних басейнів до автоA бусів, від кінотеатрів до кафе. І прихильникам сегрегації надто часто вдавалося позбавляти афроамериканців основA них конституційних прав. Поєднання несправедливих проA цедур, прямих фальсифікацій і крутійства підривало ясні формулювання 15Aї Поправки, і по всьому Півдню чорA ношкірі не мали змоги голосувати.
Явно були потрібні нові закони про громадянські права. Для їх прийняття був необхідний досить міцний політичA ний консенсус, здатний подолати непримиренну опозицію південних представників у Конгресі. Боротьба в судах триA вала, і провідну роль у ній відігравав Тергуд Маршалл – з 1961 по 1965 рік на посту судового виконавця АпеA ляційного суду США (другої найвищої федеральної судової інстанції країни), а потім протягом чверті століття, з 1967 по 1991 рік, як перший у країні афроамериканець у складі Верховного Суду.
Тим часом набирав сили новий політичний рух за громаA дянські права. Хоробрі афроамериканці, до яких приєднуA вались їхні союзники будьAякої раси і віри, почали твердо, але мирно наполягати на всій повноті громадянських прав, належних їм як американцям. Коли вони примусили своїх співвітчизників прямо протистояти ганебним реаліям сегA регації і расового гніту, баланс симпатій і політичних сил у країні змістився. А початок цьому було покладено в один із грудневих вечорів 1955 року в Монтгомері, штат Алабама, коли 42Aрічна швачка, стомлена після довгого робочого дня, відмовилась поступитися місцем в автобусі, де діяли правила сегрегації.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 34
РАЛЬФ ДЖОНСОН БАНЧ – УЧЕНИЙ І ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ
боротьбі афроамеA риканців за громаA дянські права їхні особисті досягненA ня підкреслювали справедA ливість спільної справи. ДоA сягнення вченого і міжнаA родного діяча Ральфа Банча, удостоєного Нобелівської премії, демонстрували всім неупередженим людям, що чорношкірі американці моA жуть робити повноцінний внесок у життя америA канського суспільства.
Ральф Банч народився в ДетA ройті, штат Мічиган, 7 серпA ня 1903 року. Його батько був бродячим перукарем, мати – домогосподаркою і піаністкоюAаматоркою. Батько залишив сімю, а маA ти померла, коли Банчеві буA ло 14 років. Звідтоді він жив у ЛосAАнджелесі, штат Каліфорнія, у своєї бабусі по материнській лінії, чия мудрість і сила характеру справили на нього великий вплив. Він з відзнакою закінчив Каліфорнійський університет у ЛосAАнджелесі і продовжив післядипломне навчання, отримавши стиA пендію в Гарвардському університеті.
З раннього віку Банч гостро усвідомлював расову дисA кримінацію і був рішуче наA лаштований протидіяти їй. Вивчення колоніальної АфA рики переконало його в тоA му, що у колоніалізму багато спільного з расовою дисA кримінацією у Сполучених Штатах. Він був сповнений рішучості покласти край обом явищам.
У
Банч заснував факультет політології в Університеті ім. Гаярда – традиційному закладі для чорношкірих у Вашингтоні. Його численні статті про расову дискриA мінацію пізніше стали базоA вими матеріалами для амеA риканського руху за громаA дянські права. Банч також започаткував у Сполучених Штатах вивчення колоніаA лізму. Він був головним помічником і співавтором
шведського соціального екоA номіста Гуннара Мюрдаля, чиє знамените дослідження расових відносин у США «Американська дилема», опубліковане в 1944 році, схвально цитував Верховний Суд США у своєму рішенні у справі «Браун проти КомітеA ту з освіти».
Коли стала насуватися Друга світова війна, уряд США залуA чив Банча як радника з пиA
тань Африки, а потім його було переведено у ДержавA ний департамент для роботи над майбутнім Статутом ООН. Він став першим чорA ношкірим відповідальним співробітником ДерждепарA таменту. На СанAФранA циській конференції 1945 року він підготував два розділи Статуту – про териA торії (колонії), які не мають самоврядування, і про систеA му опіки. Ці розділи створиA
Доктор Ральф Дж. Банч, миротворець, посередник і американський дипломат, отримує Нобелівську премію миру за 1950 рік.
35 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
ли основу для прискорення деколонізації після війни. Банч особисто дуже багато зробив для того, щоб декоA лонізація втілилася в життя.
У новоствореній Організації Обєднаних Націй Банч наA лагодив систему опіки. Йому багато вдалося зробити, праA цюючи в Секретаріаті ООН. На посаді секретаря створеA ної в 1947 році Спеціальної комісії ООН з питань ПалесA тини він представив від імені більшості членів комісії доA повідь про розділення, а від імені меншості – доповідь про федеральну державу. Першу було прийнято ГенеA ральною Асамблеєю ООН, і вона залишається основною метою миротворців на Близькому Сході.
У травні 1948 року британці пішли з Палестини, у тій часA тині підмандатної ПалестиA ни, яку визначила ГенеральA на Асамблея, було проголоA шено єврейську державу, і пять арабських держав вторA глися в нову державу Ізраїль. Рада Безпеки ООН признаA чила посередника – графа Фольке Бернадотта, а його головним радником став Банч. Вони встановили переA миря у Палестині, і Банч орA ганізував групу військових спостерігачів ООН для наA гляду за його дотриманням. Так почалися миротворчі операції ООН. У вересні 1948 року в Єрусалимі БерA
надотта було вбито «групою Штерна» (озброєною підA пільною сіоністською орA ганізацією, яку засудили Банч і основні кола сіонісA тів), і посередником став Банч. У січні 1949 року за йоA го ініціативою почалися пеA ремовини про перемиря, спочатку між Єгиптом та Ізраїлем. Ізраїль і четверо його арабських сусідів уклаA ли угоди про перемиря, які створили офіційну підставу для припинення воєнних дій. За ці досягнення в 1950 році Банча було удостоєно Нобелівської премії миру.
В 1953 році генеральним сеA кретарем ООН став Даг ХамA маршельд зі Швеції. Банч став його заступником і найA ближчим політичним радниA ком. У 1956 році, коли ЄгиA пет націоналізував Суецький канал, Великобританія, Франція та Ізраїль вторглись у Єгипет, почавши необачну авантюру, яка потрясла весь світ. Щоб примусити загарбA ників забратися з Єгипту, потрібно було щось зовсім нове – «мирні і поліцейські сили ООН», як називав їх ініціатор створення такої структури Лестер Пірсон з Канади. Хаммаршельд доруA чив Банчеві негайно сфорA мувати і розгорнути такі сиA ли. Додаткову терміновість цього завдання викликали зловісні загрози інтервенції з боку СРСР. Працюючи цілоA добово за активної підтримA
ки Сполучених Штатів та інших країн, Банч сформував і спрямував у Єгипет НадзвиA чайні сили ООН усього чеA рез вісім днів після відпоA відного рішення Генеральної Асамблеї ООН.
Новаторські зусилля Банча у сфері міжнародної мироA творчої діяльності були доA сягненням, яким він найA більше пишався. Він створив і очолив миротворчі сили ООН у кількості 20 000 чоA ловік, відправлені у 1960 році в Конго, і взяв на себе провідну роль у формуванні аналогічних сил на Кіпрі у 1964 році. Після того, як Хаммаршельд загинув в авіакатастрофі над АфриA кою, Банч став незамінним радником його наступника – У Тана з Бірми. Настільки неA замінним, що У Тан перекоA нав Банча не йти з ООН, коA ли той вирішив повністю пеA реключитись на рух за гроA мадянські права. Банч помер 9 січня 1971 року від переA втоми і наслідків діабету.
Ральф Банч усі сили віддавав справі, а про особисту славу й не думав (він навіть намаA гався відмовитись від НоA белівської премії миру). Про його визначні досягнення памятають, але про його особистий внесок у них згаA дують рідко. В особливому боргу перед ним афроамериA канці, мільйони людей, звільнених від старої коA
лоніальної системи, і сама Організація Обєднаних Націй. Він був одним із найA визначніших державних службовців ХХ століття.
Брайан Еркхарт Колишній заступник генерального секретаря ООН, автор книг «Хаммаршельд: життя в умовах миру і війни», «Ральф Банч: американська Одіссея» та інших історичних досліджень.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 36
ДЖЕКІ РОБІНСОН. ПОДОЛАННЯ РАСОВОГО БАРЄРУ
оманда «Бруклін доA джерс» прибула на бейсбольний стадіA он «ШайбAпарк» у Філадельфії, штат ПенсильA ванія, з новим чорношкірим гравцем на ймення Джекі Робінсон. Його присутність у команді викликала бурхливі суперечки. І болільники, і члеA ни місцевої команди відкриA то висловлювали свою воA рожість. «У Філадельфії було найгірше, – розповів Ральф Бранка, який на той час був пітчером «Брукліна». –На поле кидали чорних котів. На поле кинули кавун. Бен Чапмен, менеджер ФілаA дельфії, не соромлячись кричав на Джекі».
У Сполучених Штатах йшов 1947 рік, і багато хто все ще бачив країну в чорноAбілому кольорі. Серця багатьох люA дей, в тому числі південців, були сповнені застарілої неA приязні до темношкірих. На їхню думку, негри не заA слуговували однакових гроA мадянських прав з білими. Серед бейсбольних діячів і власників іще з початку століття утвердилась, хоча й неофіційно, думка, ніби у виA щих лігах можуть грати тільки білі. Чорношкірі могA ли грати лише у своїх власA них негритянських лігах.
Але от зявився Робінсон, якому вдалося прорватись крізь расовий барєр 15 квітня 1947 року, коли він зіграв інфілдером за команA ду ньюAйоркського району Бруклін, де расовий склад населення був змішаним. Робінсон перетворився на справжній революційний
К
символ, вийшов далеко за рамки спорту і зробив велиA кий крок на довгому шляху до досягнення рівності. Його товариш по команді Бранка пояснив, чому досягнення Робінсона не обмежувались бейсбольним майданчиком:
«Я часто казав, що це зміни! ло бейсбол, але це змінило і країну, а зрештою змінило світ... Джекі полегшив зав! дання Розі Паркс. Він полег! шив завдання Мартінові Лю! теру Кінгу. І він полегшив йо! го будь!якому чорношкірому лідерові, котрий прагнув до расової рівності. По суті, це змінило ставлення всієї кра! їни до чорношкірих. Це відбу! валося всередині команди. У
Вгорі: Джекі Робінсон (на передньому плані справа) разом із товаришами по команді Джо Блеком (на задньому плані зліва), Дюком Снайдером (на передньому плані зліва) і П.В. Різом (на задньому плані справа) радіє перемозі «Брукліна» над «Нью-Йорк янкіз» у першій грі фінальної серії чемпіонату країни 1952 року. В центрі – головний тренер команди Чак Дрессен.
Внизу: Джекі Робінсон (справа) і колишній чемпіон з боксу у важкій вазі Флойд Паттерсон (зліва) зустрічаються в Бірмінгемі, штат Алабама, з лідерами руху за громадянські права Ральфом Д. Ебернаті і Мартіном Лютером Кінгом, 1963 рік.
37 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
нас грали хлопці з Півдня, де на чорних дивилися зверх! ньо. Їм (афроамериканцям) доводилося сидіти в задній частині автобуса, вони не могли пити воду з тих са! мих фонтанчиків, не могли ходити у ті самі туалети. Але зрештою вони (білі гравці) змінили свою думку».
Робінсон народився 31 січня 1919 року в Кейро, штат Джорджія, і виріс у Пасадені, штат Каліфорнія. Під час навчання у розташованому неподалік Каліфорнійському університеті в ЛосAАнджелесі він відзначився у чотирьох видах спорту – бейсболі, американському футболі, баA скетболі й легкій атлетиці. У 1942 році його призвали на службу в Сухопутні війська США. В армії ще діяла сегреA гація (розпорядження про її відміну у збройних силах виA дав у 1948 році Президент Гаррі Трумен). Коли гордий Робінсон відмовився сидіти в задній частині автобуса, командири звинуватили йоA го в непокорі. Але його було виправдано, і зрештою він звільнився зі збройних сил з позитивною атестацією. «Він був людиною дії, – каже його вдова Рейчел Робінсон. – НаA ше тодішнє становище його не влаштовувало».
Тим часом генеральний диA ректор команди «Бруклін доA джерс» Бренч Рікі вирішив, що в національному виді спорту – бейсболі – пора проводити расову інтегA рацію. Не в останню чергу це пояснювалося його переA конанням, що участь чорA
ношкірих гравців забезпеA чить його клубу перевагу над суперниками. Рікі розумів, що йому потрібна людина, яка володіє стійкістю і сильA ним характером, що дозвоA лило б витримати неминучі расистські знущання, а то і щось гірше, з боку гравців і болільників. Рікі помітив Робінсона в 1945 році, коли той грав за КанзасAСіті в неA гритянських лігах, і вирішив, що знайшов такого гравця і таку людину.
Наступний сезон Робінсон провів у фармAклубі «ДоA джерса» в Монреалі, а потім його перевели в основний склад «Доджерса» на сезон 1947 року. Йому довелося неA легко. Рікі взяв з Робінсона обіцянку протягом трьох років не реагувати на обраA зи, які лунатимуть на його адресу з боку болільників по всій лізі і командAсуперниць. Витримавши тиск, якого не відчував ні до, ні після нього жоден гравець, Робінсон відзначився на полі.
В перший свій сезон у вищій лізі, у віці 28 років, Робінсон грав на першій базі, і його ударний коефіцієнт станоA вив 0,297. Він показав диA намічний стиль, укравши 29 баз – найкращий показник у Національній лізі, завоював нагороду ліги «Новачок роA ку» і допоміг своїй команді вийти у фінальну частину чемпіонату країни – «Світову серію». Допомогло те, що інші команди визнали, що Робінсон забезпечив «ДоA джерсу» реальну перевагу, і самі стали брати у свій склад
і випускати на поле чорA ношкірих гравців. Його найA кращий сезон настав у 1949 році: він грав на другій базі з ударним коефіцієнтом 0,342 при 16 гоумAранах, 124 приA несених команді очках і 37 украдених базах і заробив приз Найкращого гравця Національної ліги.
Загалом Робінсон провів у команді «Доджерс» 10 сеA зонів і шість разів виступав у «Світовій серії», зокрема в 1955 році, коли бейсболісти з Брукліна єдиний раз стали чемпіонами. Після наступноA го сезону шестиразовий учасник Матчу зірок бейсбоA лу пішов зі спорту, не захоA тівши перейти у команду суперників – «НьюAЙорк джаєнтс». У 1962 році імя Робінсона було включено в Залу слави бейсболу, і він став першим чорношкірим гравA цем, удостоєним такої честі.
Після завершення спортивA ної карєри Робінсон проA довжував брати участь у боA ротьбі за расову рівність, виA ступав за громадянські права і на підтримку лідерів та провідних організацій руху. Зокрема, він працював у раді директорів Національної асоціації за сприяння проA гресові кольорового насеA лення.
У 1972 році Джекі Робінсон помер від серцевого нападу у віці 53 років. За ці 53 роки він справив вплив на життя мільйонів людей. Він сороA мив людей за расові упереA дження і надихав афроамеA риканців. Своїм стійким
прикладом мужності й гідA ності він підштовхнув амеA риканців із найрізноманітA ніших шарів суспільства до визнання громадянських прав чорношкірих.
«Життя набуває сенсу, – каA зав сам Робінсон, – тільки тоді, коли воно впливає на життя інших».
Брайан Хейман Лауреат понад 30 журналістських премій Брайан Хейман – спортивний оглядач газети «Джорнал ньюс» у Вайт-Плейнсі, штат НьюЙорк.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 38
спішний бойкот сегрегованих автобусів у Монтгомері, штат Алабама, який почався з арешту Рози Паркс 1 грудня 1955 року, пеA ретворив справу боротьби за громадянські права на масовий політичний рух. Він проA демонстрував, що афроамерикнці вміють обєднуватись і брати участь в організованих політичних акціях, і ознаменував появу Мартіна Лютера Кінга – незамінного лідера, який надихнув мільйони людей, установив для них високу моральну планку ненасильницького спротиву і навів мости між американцями будьAякої раси, віросповідання і коA льору шкіри. Хоча свій внесок у революцію 1960Aх років у сфері громадянських прав зробили багато сміливих акA тивістів, саме Кінг, як ніхто інший, спонукав мільйони білих американців відкрито виступити проти реалій расової дисA кримінації і сформував політичну дійсність, у якій могло бути прийнято знаменні закони – Закон 1964 року про громаA дянські права і Закон 1965 року про виборчі права.
5 5 «У нас є рух!»
У «Набридло поступатися»: автобусний бойкот у Монтгомері
Роза Паркс пізніше скаже про день, який змінив усе її життя: «Я стомилась тільки від одного – мені набридло поступатися місцем іншим». Закінчивши середню школу в часи, коли це було доступно далеко не всім чорношкірим на Півдні, Паркс брала активну участь у роботі місцевого відділення НаціоA нальної асоціації за сприяння прогресові кольорового насеA лення, була зареєстрована як виборець (іще один привілей, яким на Півдні користувались небагато чорношкірих) і стала шанованою людиною в Монтгомері, штат Алабама. Влітку 1955 року вона взяла участь у міжрасовій конференції лідерів у Хайлендерській народній школі – навчальному закладі у
Вгорі: доктор Кінг викладає стратегію бойкоту автобусів у Монтгомері, штат Алабама. Серед його радників – Роза Паркс, друга зліва в першому ряду.
Посередині: фотографію Рози Паркс для судового протоколу знайшли майже через півстоліття під час прибирання в кабінеті шерифа.
39 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
штаті Теннессі, який готував профспілкових організаторів і поборників відміни сегрегації. Так Паркс дізналася про спроA би поліпшити становище афроамериканців і про те, що вона сама добре підходить для того, щоб створити необхідний прецедент, якщо їй випаде така нагода.
1 грудня 1955 року Паркс по дорозі додому з місцевого універмагу, де вона працювала швачкою, сіла в першому ряду «кольорової секції» автобуса між рядами для «білих» і «чорA них». Коли всі місця для білих заповнились, водій почав виA магати, щоб Паркс поступилася місцем білому пасажирові. Паркс відмовилась. Її арештували, посадили в тюрму й оштраA фували на 10 доларів, їй довелося також заплатити судові виA трати в розмірі 4 доларів. У той час Паркс було 42 роки, вона перетнула риску, що знаменувала певний період у її житті, і вдалася до прямих політичних дій.
Обурені чорношкірі жителі створили Асоціацію за покращенA ня становища у місті Монтгомері для організації бойкоту міської автобусної системи. Щоб запобігти суперництву між лідерами місцевих общин, громадяни звернулись до препоA добного Мартіна Лютера Кінга. Кінгу, який нещодавно приїхав у Монтгомері і якого щойно призначили пастором БапA тистської церкви на ДекстерAавеню, було 26 років, але він був природженим лідером: його батько, преподобний Мартін ЛюA тер Кінг старший, очолював впливову Баптистську церкву ЕбеA незера в Атланті й активно працював у відділенні НаціональA ної асоціації за сприяння прогресові кольорового населення у штаті Джорджія. Ще в 1920Aх роках він відмовлявся їздити в авA тобусах Атланти, де діяла сегрегація.
У своїй першій промові в Асоціації за покращення становища в Монтгомері молодший Кінг заявив цій групі:
«У нас немає альтернативи протестові. Багато років ми виявляли разюче терпіння. Іноді ми створювали у наших білих братів відчуття, що нам подобається, як із нами по! водяться. Але сьогодні ми прийшли сюди для того, щоб по! збутися цього терпіння, і тепер ми не потерпимо нічого меншого, ніж свобода і справедливість».
Під керівництвом Кінга учасники бойкоту домовилися про те, як підвозитимуть одне одного на автомобілях, а чорношкірі водії таксі стали брати з учасників бойкоту плату в розмірі 10 центів, що дорівнювало вартості проїзду в автобусі. КориA стуючись приватними автомобілями і візками, запряжеA ними кіньми, а іноді просто відмовляючись від викорисA тання транспорту, учасники прямої ненасильницької акції непокори примусили місто заплатити високу екоA номічну ціну за практику сегрегації.
Крім того, в результаті бойкоту Кінг став постаттю національного масштабу, чия переконлива присутність і неперевершена ораторська майстерність приваблювали загальну увагу до руху і викликали підтримку і співчуття серед білих, особливо на Півночі. Кінг, як писав пізніше журнал «Тайм», «виник нізвідки і став одним із визначних лідерів країни».
Навіть після того, як на його дім було здійснено напад, а самого Кінга і понад сто учасників бойкоту було арештоA вано за «спробу перешкодити автобусові», його незмінна ввічливість і прихильність до ненасильницької тактики
викликали повагу до руху і дискредитували прихильників сеA грегації в Монтгомері. Коли в домі Кінга, де були його дружиA на і маленька дочка, пролунав вибух, дехто побоювався, що за цим почнуться масові безпорядки. Але Кінг заспокоїв наA товп:
«Ми повинні полюбити наших ворогів – ставитися до них з добром. От як ми повинні жити, ми повинні відповідати на ненависть любовю. Ми повинні любити наших білих братів, що б вони не чинили з нами».
Пізніше білий поліцейський з Монтгомері розповів журA налістові: «Скажу вам чесно, це був жах. Своїм життям я зобовязаний цьому священикові, як і всі інші білі люди, які там були».
Зрештою для відміни сегрегації в автобусній системі МонтгоA мері знадобилися не тільки особиста ініціатива Рози Паркс, хоробрість і політичне лідерство Кінга, але і юридичні дії в дусі Національної асоціації за сприяння прогресові кольороA вого населення. Поки учасники бойкоту мужньо відповідали на спротив прихильників сегрегації, адвокати, які добиваA лись її відміни, заперечували положення про автобусну сисA тему Монтгомері в судах, посилаючись на прецедент, створеA ний справою «Браун поти Комітету з освіти». У листопаді 1956 року Верховний Суд США відхилив завершальну апеA ляцію міста, і сегрегації в автобусах міста Монтгомері було покладено край. Отже, рух за громадянські права зміцнів і вийшов на нові рубежі.
Сидячі страйки
Невдовзі після успішного завершення автобусного бойкоту в Монтгомері Мартін Лютер Кінг і ряд інших лідерів руху – преподобні Ральф Ебернаті, Т. Дж. Джемісон, Джозеф Ловері, Фред Шаттлворт і Ч.К. Стіл, а також активісти Елла Бейкер і Байард Растін – заснували Конференцію південного христиA янського керівництва. Ця нова організація, що відстоювала громадянські права, обрала жорсткіший підхід, ніж НаціоA нальна асоціація сприяння прогресові кольорового населенA ня, яка спиралася на юридичні механізми. Новостворена Конференція почала «Хрестовий похід за громадянство» – кампанію з реєстрації виборців.
Сидячий страйк у Монтгомері, штат Алабама, 1961 рік. Навіть просто сидячи в кафе, де діяла сегрегація, активісти руху за громадянські права ризикували бути арештованими або й набагато гірше.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 40
Тим часом молодші активісти відчули, що їм видається недоA статньо динамічною тактика Кінга, орієнтована на поступове досягнення результатів. У 1960 році близько 200 таких акA тивістів, у тому числі студент Гаярдського університету Стоклі Кармайкл, сформували Студентський координаційA ний комітет ненасильницьких дій. А у Грінсборо, штат Північна Кароліна, четверо першокурсників СільськогоспоA дарського і технічного коледжу Північної Кароліни взяли справу до своїх рук.
1 лютого 1960 року о 16 годині 30 хвилин студенти Езел Блер (нині Джибріл Хазан), Франклін Юджин Маккейн, ДжоA зеф Альфред Макніл і Девід Лінейл зайняли призначені для білих місця у кафе місцевого універмагу «Вулворт». ОбслугоA вувати їх відмовились, але вони спокійно просиділи годину до закриття магазину. Наступного ранку 20 чорношкірих студентів зайняли місця в кафе групами по троєAчетверо чоловік. «Ніяких порушень не було, – повідомляла газета «Грінсборо рекорд», – і групи, схоже, не вели між собою ніяких розмов. Деякі студенти дістали книги і, очевидно, займалися». Блер заявив газеті, що дорослі негри «нерішучі й боягузливі… Пора комуAнебудь прокинутись і змінити ситуацію… і ми вирішили почати тут».
Займання місця у громадській установі без застосуA вання сили, або сидячий страйк, бере початок з камA паній Махатми Ганді за незалежність Індії. У СполучеA них Штатах профспілкові організації і Конгрес расоA вої рівності, який діяв на Півночі, також вдавалися до сидячих страйків. Коли події у Грінсборо почали приA вертати громадську увагу, Студентський коордиA наційний комітет ненасильницьких дій швидко повязав себе з цією тактикою боротьби за громаA дянські права, і в наступні два місяці сидячі страйки поширились на понад 50 міст.
Особливо значущими стали події в Нешвіллі, штат Теннессі, де до цього моменту готувалась повязана з Кінгом Рада християнського керівництва Нешвілла. Ще у 1955 році Кінг налагодив контакти з преподобA ним Джеймсом Лоусоном, борцем за громадянські права й місіонером, який служив в Індії і вивчав тактиA ку ненасильницького спротиву Ганді – «сатьяграху». Кінг закликав Лоусона переїхати на Південь. «Терміново приїжджайте, – сказав Кінг. – У нас там неA має жодної людини, схожої на вас».
Працюючи з Конференцією південного христиA янського керівництва під орудою Кінга, Лоусон у 1958 році почав готувати нове покоління активних учасA ників ненасильницьких дій. Серед його учнів були Дайан Неш, Джеймс Бевел і Джон Люїс, який нині є конгресменом від штату Джорджія. Всі вони невдовзі стали помітними діячами руху за громадянські права. На навчальних заняттях було вирішено влаштувати серію сидячих страйків у ресторанах при універмаA гах, де чорношкірим дозволялося робити покупки, але не можна було їсти в кафе.
Активісти з Нешвілла ретельно готувались і діяли обачно. Але коли сидячий страйк у Грінсборо опиA нився в центрі уваги всієї країни, вони привели свої сили у стан готовності. У лютому 1960 року сотні активістів із Нешвілла почали сидячі страйки. У підготованих студентаA ми інструкціях особливо наголошувалось на особистій дисA ципліні і на гідній відмові від насильницьких методів, яку вони пропонували всьому світові:
«Не завдавайте удару у відповідь, не відповідайте лайкою на образу. … Не загороджуйте входи у крамниці і проходи між торговельними рядами. Завжди виявляйте дружнє ставлення і ввічливість. Сидіть прямо і завжди обличчям до прилавка… Не забувайте про вчення Ісуса Христа, Мохандаса К. Ганді та Мартіна Лютера Кінга. Памятайте про любов і відмову від насильства, і хай благословить Бог кожного з вас».
Після початку сидячого страйку кафе зазвичай зачиняли, однак з часом почались арешти учасників акцій протесту. Судові засідання, що проходили після арештів, привертали увагу натовпів людей. Коли активістам виносили вироки за порушення громадського порядку, вони охочіше відбували термін у тюрмі, замість того щоб платити штраф.
Нешвілл став одним із перших прикладів того, як сегрегація не витримує викриття. Легендарний журналіст Девід ГалберA стам тільки починав свою карєру, і його репортажі для «Нешвілл теннессіен» привертали увагу загальнонаціональA
Профспілковий лідер Е. Філіп Рендольф (справа) заснував і очолив Братство працівників залізничного транспорту, яке допомагало афроамериканцям влаштовуватись на роботу на рівні середнього класу. Марш на Вашингтон, що його Рендольф загрожував провести в 1941 році, примусив Президента Франкліна Рузвельта заборонити расову дискримінацію в організаціях підрядників Міністерства оборони і став взірцем для знаменитого маршу 1963 року.
41 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
них ЗМІ. Сидячі страйки поширились у багатьох районах США, і невдовзі американців по всій країні потрясли фотоA графії, подібні до тієї, яку було опубліковано 28 лютого 1960 року в газеті «НьюAЙорк таймс». Під нею був такий підпис: «Білий чоловік замахується 18Aдюймовою (46 сантиметрів) битою на негритянку в Монтгомері. В результаті удару вона отримала травму. Напад відбувся вчора після того, як жінка зачепила іншого білого чоловіка. Поліцейські, які стояли поA ряд, нікого не арештували». 19 квітня того самого року проA гримів вибух у домі головного юрисконсульта, який надавав допомогу студентам у Нешвіллі. Близько 2000 афроамериA канців швидко зібралися на демонстрацію, яка вийшла до будівлі міської ради для зустрічі з мером. Чи підтримає він, спитала Дайан Неш, відміну сегрегації в точках громадського харчування? Пролунала відповідь: «Так, але я не можу вказуваA ти людині, як їй вести свій бізнес. У неї також є права».
Це «право» на дискримінацію лежало в основі боротьби. Між тим, за бізнесменами з Нешвілла закріпилась погана слава, очевидним був і контраст між достойними чорношкірими студентами, які не вдавалися до насильства, та їхніми озброA єними і надто агресивними опонентами. Почались таємні перемовини, і 10 травня 1960 року тихо і без фанфар у деяA ких кафе в центрі міста почали обслуговувати чорношкірих клієнтів. Подальших інцидентів не було, і невдовзі після цьоA го Нешвілл став першим південним містом, яке успішно приA ступило до відміни сегрегації у громадських місцях.
«Рейси свободи»
Деякі молоді лідери сидячих страйків у Нешвіллі обєднали зуA силля зі Студентським комітетом ненасильницьких дій, який у 1961 році допоміг організувати «рейси свободи». Ще в 1946 році юристи Національної асоціації сприяння прогресові коA льорового населення під керівництвом Тергуда Маршалла доA билися постанови Верховного Суду, яка забороняла сегреA гацію в системі автобусного сплучення між штатами (при феA деральній системі влади у США урядові країни простіше регуA
лювати комерційну діяльність, яка перетинає кордони штатів). У рішенні в справі «Бойнтон проти штату Віргінія» у 1960 році Верховний Суд розширив свою постанову, розповA сюдивши її дію на автобусні станції та інші обєкти, повязані з поїздками між штатами. Але володіння правом і його здійснення – дві абсолютно різні речі.
Багато хто усвідомлював, що афроамериканець, який корисA тується своїм конституційним правом сидіти в перших рядах автобуса, що їде з одного штату в інший, або використовує раніше призначені тільки для білих приміщення на одній із південних автобусних станцій, зіткнеться з агресивною реA акцією. Розуміючи це, група з 13 чоловік, у складі якої були білі й афроамериканці, в тому числі національний директор Конгресу за расову рівноправність Джеймс Фармер, виїхала з Вашингтона на автобусі. Фармер і його супутники планували зробити кілька зупинок на шляху в Новий Орлеан. «Якщо нас арештують, ми примиримося з цим арештом, – говорив ФарA мер. – А якщо проти нас застосують силу, ми готові прийняти це і відповісти цим самим».
Фармер мав рацію, очікуючи насильства. Мабуть, найтяжчий випадок стався неподалік від Анністона у штаті Алабама. На виїзді з Атланти учасники «рейсу свободи» розділилися на дві групи. Одна поїхала на автобусі компанії «Грейхаунд», інша – на автобусі «Трейлвейз». Коли автобус «Грейхаунда» доїхав до Анністона, на тротуарах вишикувались люди. Це було незвиA чайно, але причина невдовзі стала зрозумілою. Коли автобус заїхав на стоянку, на нього накинувся натовп, жбурляючи каміння і розмахуючи кастетами. Двоє білих дорожніх патA рульних, яким було доручено стежити за учасниками «рейсу свободи», блокували двері і не дозволили натовпові прихильA ників «КуAклуксAклану» ввійти.
Прибувши нарешті, місцеві поліцейські завели жартівливу балачку з юрбою, нікого не заарештували і провели автобус до міського кордону. Натовп, чия кількість, за оцінками очеA видців, становила близько 200 чоловік, слідував на невеликій
У червні 1961 року в «рейс свободи» з Вашингтона у Флориду поїхали преподобний Перрі Сміт ІІІ з Брентвуда, штат Меріленд, і преподобний Роберт Стоун з Нью-Йорка.
Зліва: автобус компанії «Трейлвейз» з учасниками рейсу свободи в салоні наближається до автовокзалу в Джексоні, штат Міссісіпі.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 42
відстані ззаду в легкових автомобілях і пікапах. Приблизно в 10 кілометрах від Анністона через спущені шини автобус зуA пинився. Юрба білих чоловіків зробила спробу ввірватися в автобус, а один із них кинув через автобусне вікно запалюA вальну бомбу. Історик Раймонд Арсно пише: «Учасники рейA су свободине відчували себе приреченими доти, доки вибух бензобака не переконав юрбу, що весь автобус зараз злетить у повітря. Автобус охопило полумя, а люди, які вискочили з нього, як повідомляла агенція Ассошіейтед пресс, стали жертвами короткого, але кровопролитного побиття».
Друга група учасників «рейсу свободи» їхала в одному автоA бусі компанії «Трейлвейз» із групою членів «КуAклуксAклану», які сіли в Атланті. Коли чорношкірі учасники акції відмовиA лися сидіти в задній частині автобуса, почалася бійка. Білі, які так само брали участь у «рейсі свободи», в тому числі 61A річний педагог Волтер Бергман, зазнали особливо жорстоA ких нападок. Всі учасники «рейсу свободи» дотримувались уроків, що їх вони винесли з учення Ганді, і ніхто не завдавав ударів у відповідь. Коли автобус, нарешті, прибув у Бірмінгем, становище тільки погіршилось. Коментатор програми «СіAБіA Ес» Гаярд Сміт передавав свідчення очевидця: «Коли прибув автобус, бандити потягли пасажирів у підворіття і вузькі проходи, бючи їх трубами, кільцями для ключів і кулаками». Всередині розділеної за расовим принципом автобусної станції учасники «рейсу свободи» на мить загаялись, а потім зайшли в зал очікування, призначений тільки для білих. Там їх теж побили, деяких до втрати свідомості, а начальник бірмінгемської поліції Юджин Коннор на прізвисько Бик відмовився вживати заходів проти членів «КуAклуксAклану» та їхніх прихильників.
І все ж таки учасники «рейсів свободи» були сповнені рішуA чості продовжувати свої дії. У Вашингтоні міністр юстиції РоA берт Кеннеді попросив губернатора Алабами Джона ПаттерA сона гарантувати безпечний проїзд через його штат. ПаттерA сон відмовився: «Громадяни штату такі розлючені, що я не моA жу гарантувати захист цієї компанії підбурювачів». Член ПалаA
ти представників від штату Алабама Джордж Гадлстон молодший вважав учасA ників «рейсів свободи» «самозваними розA нощиками расової ненависті». Він казав, що група, яка їхала в автобусі компанії «ГрейхаA унд» і в яку кинули запалювальну бомбу, «одержала саме те, на що напрошувалась».
У Нешвіллі Дайан Неш побоювалась політичних наслідків. «Рейси свободи могли припинитись через насильство, – говорила вона пізніше. – Я глибоко переA конана, що в такому разі рух міг зійти нанівець, оскільки могло скластися враA ження, ніби щоразу, коли відновлюється акA тивність, досить відповісти масовим наA сильством, і чорношкірі зупиняться». За підтримки Студентського координаційноA го комітету ненасильницьких дій та інших чорношкірих і білих активістів, котрі поA повнили ряди перших учасників «рейсів свободи», почалася нова кампанія.
20 травня група учасників «рейсів свободи» сіла в автобус компанії «Грейхаунд», який їхав з Бірмінгема в Монтгомері, штат Алабама. Їх зустрів наA товп, десь приблизно 1000 чоловік. Все відбулося «в одну мить» після прибуття на станцію, повідомляла агенція «АсA сошіейтед пресс». Серед тих, хто постраждав, був Джон СайA генталер, помічник міністра юстиції Кеннеді. Кеннеді відпраA вив у Монтгомері 400 федеральних маршалів, щоб навести лад, а Конгрес расової рівності пообіцяв продовжити «рейси свободи», орієнтуючись на Джексон, штат Міссісіпі, а потім на Новий Орлеан. «Багато студентів в інших містах готові за неA обхідності стати добровольцями», – повідомив Джеймс ФарA мер газеті «НьюAЙорк таймс». І приблизно 450 американців справді пішли на цей крок, сідаючи в автобуси, а потім заповA нюючи тюрми, особливо в Джексоні, коли Фармер та інші відмовлялися платити штрафи за «порушення спокою».
29 травня міністр юстиції Кеннеді доручив Комісії з торгівлі між штатами впровадити жорстоке регулювання для забезпеA чення расової інтеграції у транспорті між штатами. Відомство зробило це. Завдяки цій послідовній федеральній кампанії поA хитнулась сегрегація на автовокзалах, в автобусах і потягах – принаймні тих, які перетинали кордони штатів.
Перемога учасників «рейсів свободи» завдала тон наступним великим кампаніям за громадянські права. Не раз у ці кульA мінаційні роки вільна преса переконувала американців хоA лоднокровно і жорстко поглянути на реальність расового гніту. В Бірмінгемі натовп побив фотокореспондента місцеA вої газети «ПостAГеральд» Томмі Ленгстона і розбив його фоA токамеру. Але вони забули витягнути плівку, і незабаром на першій смузі газети було опубліковано його знімок, на якому жорстоко бють чорношкірого. Кожен арешт і кожне побиття одержували все ширше освітлення у ЗМІ. І хоча у багатьох із цих повідомлень усе ще згадувались «негритянські бойовиA ки», контраст між розлюченими білими натовпами і спокійA ними, сповненими гідності учасниками «рейсів свободи», котрі складалися з обох рас, примусив американців вирішуA вати або в той момент принаймні починати замислюватися, хто ж із них представляє американські цінності.
Учасників «рейсу свободи» з Монтгомері, штат Алабама, в Джексон, штат Міссісіпі, супроводжують солдати Національної гвардії штату.
43 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Білі релігійні лідери виділялися серед тих, хто вітав хоробрість учасників «рейсів свободи» і справедливість їхньої справи. Преподобний Біллі Грем закликав до судового переслідуванA ня осіб, котрі чинили напади на учасників «рейсів свободи», і заявив, що «прикра та ситуA ація, коли з деякими людьми в суспільстві поA водяться як із громадянами другого сорту». РаA бин Бернард Бамбергер заперечив здійснюваA не білими прихильниками сегрегації насильA ство як «абсолютно невиправдане з погляду моралі і права» і піддав критиці білих, котрі заA кликали активістів руху за громадянські права «збавити оберти». І завжди знаходилися праA ведники: як пише Раймонд Арсно, коли на окоA лиці Анністона горів автобус компанії «ГрейA хаунд», «одна маленька дівчинка, дванадцяA тирічна Дженні Міллер, приносила жертвам воду, знову і знову наповнювала пятигалонне (19 літрів) відро, не боячись образ і насмішок з боку членів «КуAклуксAклану».
Рух Олбані
Дві великі кампанії за громадянські права у 1962 і 1963 роках продемонстрували межі й можливості ненасильницького спротиву. В місті Олбані, штат Джорджія, афроамериканці в умовах сегрегації традиційно виявляли поліA тичну активність тією мірою, якою це було можливо на Півдні. В 1961 році добровольці зі Студентського координаційного комітету ненасильницьких дій приїхали, щоб підтримати місцеву кампанію реєстрації виборців. Вони заснували центр із реєстрації виборців, який служив опорною базою для камA панії сидячих страйків, бойкотів та інших акцій протесту. В листопаді 1961 року ряд місцевих афроAамериканських орA ганізацій сформували Рух Олбані під керівництвом молодого остеопата Вільяма Андерсона. Акції протесту посилились, і в середині грудня понад 500 демонстрантів потрапили в тюрму. Андерсон зустрічався і з Мартіном Лютером Кінгом, і з його коллегою преподобним Ральфом Ебернаті, пастором Першої баптистської церкви Монтгомері і головним помічником Кінга в Конференції південного християнського керівництва. Він вирішив попросити Кінга про допомогу, щоб зберегти імпульс, завданий Рухові Олбані, й поширити інформацію про його завдання по всій країні.
Начальник поліції міста Олбані Ларрі Прітчетт виявився грізним оппонентом Кінга та інших активістів. Прітчетт знав, що освітлення у ЗМІ насильства, яке чинять прихильники сеA грегації проти сповнених гідності активістів руху за громаA дянські права, що не застосовують сили, вже налаштувало баA гатьох американців проти расової дискримінації. Прітчетт старанно добивався того, щоб позбавити Рух Олбані подібA ного «інформаційного імпульсу». Поліцейських Олбані попеA редили, щоб вони не вдавалися ні до якого насильства проти учасників акцій протесту, особливо якщо поблизу будуть журналісти. Хоча спочатку демонстрантам вдалося «заповниA ти тюрми», Прітчетт розсадив їх по різних вязницях у сусідA ніх округах. «Зрештою, – зробила висновок «Енциклопедія нової Джорджії», – Кінг залишився без людей, які хотіли браA ти участь у маршах, раніше, ніж у Прітчетта закінчились вільні тюремні камери».
Прітчетт розумів і те, що Кінг – зірка ЗМІ і що освітлення у загальнонаціональній пресі піде на спад, якщо не буде «теми» Кінга, яку можна розвивати. Кінг кілька разів приїжджав в ОлA бані, де його арештовували і визнавали виним у порушенні громадського порядку. Коли суд запропонував Кінгу й ЕберA наті зробити вибір між позбавленням волі і штрафом, вони обрали вязницю – варіант, який напевно повинен був приA вернути увагу преси. Однак вони виявили, що «анонімний спонсор» – найнятий Прітчеттом прихильник сегрегації – вже заплатив за них штраф.
Коли, нарешті, настав вдалий момент для широкого освітленA ня у ЗМІ, зясувалось, що це було зовсім не те, на що сподівавA ся Кінг. На 24 липня 1962 року багато афроамериканців в ОлA бані розчарувалися у звязку з відсутністю розвитку подій. ТоA го вечора натовп із 2000 чорношкірих, озброєних цеглинаA ми, пляшками і камінням, напав на группу поліцейських міста Олбані і працівників дорожнього патруля штату ДжорA джія. Одному з охоронців правопорядку вибили два зуба. Але вишколені співробітники Прітчетта не перейшли до дій у відповідь, і начальник поліції швидко взяв ініціативу до своїх рук. «Ви бачили їхнє мирне каміння?» – запитував він.
Кінг відреагував швидко, намагаючись обмежети завдану руA хові шкоду. Він відмінив заплановану масову демонстрацію й оголосив день каяття. Однак федеральна судова заборона на подальші демонстрації в Олбані ще більше ускладнила ситуA ацію: досі закон був на боці борців за громадянські права. НаA ступні акції в Олбані дозволили б прихильникам сегрегації зображувати Кінга і його послідовників як порушників закону.
Кінг розумів, що його присутність в Олбані втрачає сенс для руху в цілому. Студентський координаційний комітет ненаA сильницьких дій, Національна асоціація сприяння прогреA
Монтгомері, штат Алабама: близько 70 священиків, які представляли різні релігійні конфесії, було арештовано після молитовного стояння проти сегрегації перед будівлею міської ради в серпні 1962 року.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 44
сові кольорового населення, Конгресс расової рівності та інші місцеві активісти продовжували боротьбу в Олбані і, зрештою, добилися справжніх завоювань для афроAамериA канських жителів міста. Для Кінга та його команди з КонфеA ренції південного християнського керівництва події в ОлA бані стали своєрідним уроком. У своїй автобіографії Кінг пояснював:
«Коли через кілька місяців ми планували нашу стратегію для Бірмінгема, ми витратили багато годин на оцінку подій в Олбані і намагалися вчитись на помилках. Наші оцінки не тільки допомогли зробити подальшу практику ефектив! нішою, але й показали, що в Олбані ми зовсім не зазнали по! вної невдачі».
Арешт у Бірмінгемі
Якщо начальник поліції Олбані Ларрі Прітчетт володів політичною кмітливістю й емоційною безпристрасністю в боротьбі з ненасильницькими діями без застосування наA сильства, то його коллега з Бірмінгема, штат Алабама, Булл Коннор таких здатностей не мав. Кінг та інші лідери руху абA солютно правильно розрахували, що поведінка Коннора створить разючий контраст. Біограф Кінга Маршалл Фрейді описує Коннора як «пихатого прихильника сегрегації старої школи, непримиренного і твердолобого – приземкуватого, чванливого боса середніх років у соломяному капелюсі з заA гнутими крисами, який славився своїм запальним норовом». Коннор не був виразником поглядів більшості білих жителів Бірмінгема: недавні муніципальні вибори призвели до зміцA нення позицій кандидатівAреформаторів. Але він керував поліцією, і «привітання», яке учасники «рейсів свободи» відчули на собі в Бірмінгемі, наочно показало, на яку реакA цію могли розраховувати тут активісти.
Події в Олбані навчили Кінга та його команду з Конференції південного християнського керівництва орієнтуватись на конкретну мету, а не на боротьбу з сегрегацією взагалі. Пізніше Кінг писав:
«Ми дійшли висновку, що в найконсервативніше налаштова! них населених пунктах боротьба буде ефективнішою, якщо зосередити її на одному конкретному аспекті зловісної і ви! тонченої системи сегрегації. Тому ми вирішили націлити бо! ротьбу в Бірмінгемі на ділові кола, адже ми знали, що негри! тянське населення володіє достатньою купівельною спро! можністю, щоб його відхід міг перетворити прибутки бага! тьох підприємств на збитки».
3 квітня 1963 року активісти почали сидячі страйки в кафе. 6 квітня пройшов марш до будівлі мерії Бірмінгема. Місцеві афA роамериканці стали бойкотувати торговельні точки в центрі міста. Цю тактику Кінг вважав «надзвичайно ефективною». У багатьох крамницях швидко зникли оголошення про те, що в них обслуговують тільки білих, але Булл Коннор у відповідь пригрозив відібрати у них ліцензії на підприємницьку діяльA ність. В міру того, як зростала кількість добровольців, бірмінA гемський рух розширював свою кампанію: у церквах почалиA ся «страйки на колінах», сидячі страйки проходили в бібліоA теках. Число арештів зростало, і тюрми заповнювались.
До цього моменту реакція поліції лишалася стриманою. Типовий інцидент описано в газеті «НьюAЙорк таймс»:
«Восьмеро негрів увійшли в бібліотеку, де діяли правила сег! регації. Вони прогулялися по трьох із чотирьох поверхів і сіли за столи читати журнали і книги. Присутні при цьому поліцейські не наказали їм іти геть. Вони пішли добровільно приблизно через півгодини.
Коли зайшли негри, в бібліотеці було близько 25 білих. Від де! кого можна було почути образливі висловлювання типу Тут смердить. Інші питали негрів: Чому ви не йдете додо! му?Але інцидентів не було».
10 квітня Коннор, наслідуючи приклад Прітчетта, добився від окружного суду рішення заборонити Кінгу, Фреду ШаттлA сворту і 134 іншим лідерам проводити бойкоти, сидячі страйA ки, пікети та інші акції протесту. БудьAяке порушення цієї забоA рони означало неповагу до суду, яка каралася б довшим поA збавленням волі, ніж просто порушення порядку.
Тепер Кінг опинився перед вибором. Вони з Ебернаті вирішили порушити заборону. Кінг виступив із короткою заявою:
«Кажучи по совісті, ми не можемо підкоритися такій забо! роні, яка являє собою несправедливе, недемократичне і не! конституційне зловживання юридичним процесом.
Ми робимо це не через зневагу до закону, а виходячи з найви! щої поваги до закону. Це не спроба ухилитись від закону, або кинути йому виклик, або втягнутися в хаотичну анархію. Просто ми не можемо з чистою совістю підкорятися не! справедливим законам, не можемо ми й поважати неспра! ведливе використання судів.
Олбані, штат Джорджія: афро-американські демонстранти моляться під час розгляду справи арештованих учасників «рейсу свободи» в грудні 1961 року.
45 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Ми віримо в систему права, засновану на справедливості й мо! ральності. Виходячи з нашої любові до Конституції Сполучених Штатів і нашого бажання очистити судову систему штату Алабама, ми ризикуємо зробити цей необхідний крок, усвідом! люючи, які наслідки він може за собою потягти».
У Велику пятницю, 12 квітня 1963 року, Мартін Лютер Кінг очолив марш протесту до центру Бірмінгема. Через пять кварталів Кінга, Ебернаті та ще близько 60 чоловік, у тому числі білого священика, котрий приєднався до акції протесA ту, було заарештовано. Коли Кінга брали під варту, Коннор зауважив: «Він же по це сюди і прийшов – щоб його заарешA тували. От він це й отримав».
Лист із бірмінгемської тюрми
Будучи увязненим у тюремній камері, Кінг підготував один із найвизначніших документів в історії американської думки. Ряд місцевих білих священиків, які самі співчували довготривалим цілям Кінга, не погоджувалися з його короткотерміновою такA тикою. Вони виступили з публічною заявою, назвали демонA страції під керівництвом Кінга «нерозумними і несвоєчасниA ми» і виступили проти його громадянської непокори, «якими б мирними з технічного погляду не були ці акції».
Відповіддю Кінга став «Лист із бірмінгемської тюрми». Він наA писав його на полях газетної сторінки. Слова Кінга було наA писано поряд з оголошеннями про боротьбу з шкідливими комахами і новинами для садоводів, згадував помічник Кінга, якому вдалося винести цю газету з вязниці. На газетних полях зявилося переконливе засудження бездіяльності перед обличA чям несправедливості, слова, які відображали непохитну віру в те, що в Америці справа свободи обовязково переможе.
На докори білих пасторів Кінг відповів словами про вічну і загальну істину. Кінг, якого звинувачували в тому, що він чуA жинець, який розпалює в Бірмінгемі напругу, заявив, що пеA ред гнітом не буває чужинців. «Несправедливість будьAде є заA грозою справедливості всюди. Ми впіймані у неминучу сіть взаємності, вплетені в єдину тканину долі. Те, що прямо торA кається одного, опосередковано торкається всіх». Що ж до напруги, то «є конструктивна, ненасильницька напруга, неA обхідна для зростання». Тим, хто сам не страждає на хворобу сегрегації, додав Кінг, ніяка пряма дія ніколи не здається своєчасною. «Треба почекати» майже завжди означає «нікоA ли». «Жодна людина, – продовжував він, – не може встановA лювати терміни надання свободи іншій людині».
Визнаючи, що він і його послідовники справді порушили заA борону окружного суду, Кінг послався на визначену святим Августином різницю між справедливими і несправедливими законами. Він стверджував, що той, хто порушує несправедлиA вий закон, щоб пробудити совість суспільства, «насправді виA являє найвищу повагу до закону» за умови, якщо діє «відкрито, з любовю і готовністю прийняти покарання». Написавши зі своєї камери, Кінг повів за собою інших своїм прикладом.
Перебуваючи в цій тюремній камері, Кінг вірив, що у СполучеA них Штатах свобода, зрештою, переможе, справді повинна пеA ремогти: «У мене немає страху щодо результату нашої боротьA би. … Ми досягнемо поставленої мети – свободи… тому що мета Америки – свобода. …Наша доля повязана з долею Америки…
священна спадщина нашої країни і вічна Божа воля втілюютьA ся в наших вимогах, які ми повторюємо». «КолиAнебудь, – заA вершив Кінг, – Південь визнає своїх справжніх героїв».
«У нас є рух»
Оскільки кампанія в Бірмінгемі вимагала їхнього керівницA тва, Мартін Лютер Кінг і Ральф Ебернаті після восьми днів, проведених у тюрмі, звернулися з клопотанням про звільA нення під заставу. Вони сприйняли ідею, що її приписували преподобному Джеймсові Бевелу, ветеранові сидячих страйA ків у Нешвіллі і «рейсів свободи», якого Кінг залучив до робоA ти в Конференції південного християнського керівництва директором з прямих дій і навчанню ненасильницької тактиA ки. Знаючи, що лише небагато сімей чорношкірих зможуть зводити кінці з кінцями, коли головний годувальник відбуваA тиме термін у тюрмі, Бевел почав проводити організаційну роботу серед молодих афроамериканців у місті. Студентів, старшокласників і навіть учнів початкової школи навчали принципів відмови від насильства. Вони готувалися проводиA ти марші в центрі міста, заходити в кафе, призначені тільки для білих, займатися в бібліотеках, якими могли користуваA тись тільки білі, молитись у церквах для білих. Принаймні в деяких релігійних общинах церкви для білих приймали і моA лодих чорношкірих.
Рішення використовувати дітей було суперечливим. ВикоA навчий директор Студентського координаційного комітету ненасильницьких дій, преподобний Вайатт Ті Вокер, обгрунA товував його тим, що «негритянські діти більше навчаться за пять днів у вязниці, ніж за пять місяців у сегрегованій школі». У своїй автобіографії Кінг розповів про чорношкіроA го підлітка, який вирішив узяти участь у марші, хоча його батько заперечував.
«Тату, – сказав хлопчик, – я не хочу бути неслухняним, але я пообіцяв. Якщо ти намагатимешся втримати мене вдома, я втечу. Розумієш, я це роблю не тільки тому, що хочу бути вільним. Я роблю це ще й тому, що що бажаю свободи тобі і мамі й хочу, щоб вона настала до вашої смерті». Батько подумав і благословив сина».
2 травня 1963 року сотні молодих афроамериканців вийшли на вулицю, спілкуючись за допомогою переносних рацій і співаючи пісню «Ми подолаємо». Сотні було заарештовано, і в бірмінгемській тюрмі не вистачало місць. А найважливіA шим, вочевидь, було те, що нерви у Булла Коннора напружиA лись до краю.
3 травня Коннор вирішив зупинити демонстрації силою. Брандспойти, включені на повну потужність, достатню для того, щоб зірвати з дерева кору, збивали маніфестантів з ніг і котили людей асфальтовими тротуарами. За наказом наA чальника поліції для розгону натовпів використовували поліцейських собак, кількох демонстрантів побили.
Коли про це стало відомо, активіст Студентського коордиA наційного комітету ненасильницьких дій Джеймс Форман був у штабAквартирі організації. Він повідомив, що присутні лідери «стрибали від радості… Вони повторювали знову і знову: «Тепер у нас є рух. Тепер у нас є рух. Поліція виявила жорстокість». Форман вважав такий підхід «дуже холодним,
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 46
жорстоким і розважливим», але, як підсумував історик К. Ванн Вудворд, «досвідченіші організатори кампаній знали ціну можливості зробити фотографії».
На тому тижні молоді демонстранти щодня знову виходили на вулиці, шланги і собаки так само зявлялися щодня. ОдерA жані в результаті фотографії, відеоматеріали і письмові звіти стали головною темою новин у Сполучених Штатах і в багаA тьох країнах світу. Зіткнувшись із величезною провокацією, більшість демонстративно продовжувала відмовлятися від насильства. Джеймс Бевел обходив вулиці і кричав у мегафон: «Якщо ви не хочете продовжувати демонстрацію мирним шляхом, без насильства, то йдіть геть». На 6 травня Булл КонA нор тримав на ярмаркових майданчиках штату увязненими тисячі дітей.
У редакційній статті газети «НьюAЙорк таймс» було висловлеA но настрої американців, чия кількість усе зростала:
«Жоден американець, привчений поважати людську гідність, не може без почуття сорому читати про варварські дії, що їх чинять поліцейські органи Алабами проти чорношкірих і білих учасників демонстрації за громадянські права. Викори! стання поліцейських собак і потужних брандспойтів для розгону школярів у Бірмінгемі – національна ганьба. Зганяння сотень підлітків і багатьох дітей молодшого віку в тюрми й арештні будинки за вимогу свободи, яка по праву належить їм від народження, – це пародія на правосуддя».
У Вашингтоні ці настрої поділяв один дуже важливий читач. Біограф Кінга Маршалл Фрейді розповідає:
«В Овальному кабінеті Президентові потрапила на очі га! зетна фотографія, на якій поліцейський однією рукою схопив чорношкірого юнака за сорочку спереду, а другою тримав на повідку собаку, готову в нього вчепитись. У той день Прези! дент сказав групі відвідувачів: Мене від цього нудить».
7 травня Фреда Шаттлворта було травмовано струменем із брандспойта, який відкинув його з такою силою, що він вдаA рився об стіну своєї церкви. Булл Коннор, котрий прибув чеA рез кілька хвилин, заявив: «Шкода, що я це пропустив… Краще б його повезли звідси на катафалку».
На 9 травня у провідних підприємців Бірмінгема ввірвався терпець. Вони домовилися з Кінгом і Шаттлвортом. Бірмінгемські заклади погодились відмінити сегрегацію у своїх кафе, туалетах і біля фонтанчиків з питною водою. Вони були готові приймати на роботу і підвищувати на посаA дах чорношкірих працівників. Увязнених демонстрантів звільнять, а звинувачення з них знімуть. Булл Коннор назвав це «найгіршим днем свого життя».
Тріумф бірмінгемського руху став результатом хоробрості й дисципліни афроAамериканських демонстрантів. Він підтвердив натхненну роль і лідерство таких людей, як Мартін Лютер Кінг, Ральф Ебернаті, Фред Шаттлворт, Джеймс Бевел та інші. Він примусив американців прямо поглянути – в газетах і на телеекранах – на жорстоку реальність расової дискримінації. Крім того, він відображав віру в ідеали, яку не зломили ні рабство, ні сегрегація, і нетерпляче прагнення до виконання обіцянок, які протягом довгого часу відкладались. 8 травня в Бірмінгемі суд у справах неповнолітніх провів слуA хання справи 15Aрічного підлітка, заарештованого в ході деA монстрацій 3 травня.
СУДДЯ: Я часто замислююся про те, що говорили «батьки! засновники»: «Необмеженої свободи не буває». Тепер я хочу, щоб ви йшли додому і повертались у школу. Ви це зробите?
ХЛОПЧИК: Я можу дещо сказати?
СУДДЯ: Все що завгодно.
ХЛОПЧИК: Ви можете говорити це, бо у вас є свобода. В Кон! ституції сказано, що всі ми рівні, але негри не рівні.
СУДДЯ: Але ваші люди багато чого добились і продовжують добиватися. На це потрібен час.
ХЛОПЧИК: Ми чекаємо уже понад 100 років.
Марш на Вашингтон
Бірмінгем був справжньою перемогою, але вона дісталася доA рогою ціною. Довготермінового рішення не можна було б добитись, якби афроамериканці лише поступово долали сегA регацію в окремо взятих містах і терпіли побої, укуси собак і брандспойти. Незважаючи на те, що рух за громадянські праA ва досяг реальних успіхів, кожен успіх приходив після жорA стокого спротиву. Знадобилися федеральні війська, щоб заA безпечити у 1962 році прийом в Університет штату Міссісіпі першого чорношкірого студента – Джеймса Мередіта. НаA ступного року губернатор Алабами Джордж Воллес, який у своєму інавгураційному зверненні пообіцяв «сегрегацію заA раз, сегрегацію завтра, сегрегацію завжди», влаштував «заслін у шкільних дверях». Лише втручання федеральних маршалів забезпечило прийом афроамериканців Вівєн Мелоун і Джеймса Гуда в Університет штату Алабама. Вже наступного дня біля свого будинку в Джексоні було вбито керівника відA ділення Національної асоціації сприяння прогресові кольороA
Бірмінгем, штат Алабама, травень 1963 року: включені на повну потужність брандспойти могли зірвати кору з дерева. Шериф Булл Коннор наказав застосувати їх проти мирних учасників демонстрації за громадянські права, і вся країна з жахом стежила за подіями.
47 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
вого населення у штаті Міссісіпі. А в самому Бірмінгемі 15 веA ресня 1963 року троє членів «КуAклуксAклану» заклали 19 шаA шок динаміту в підвал Баптистської церкви на 16Aй вулиці – неофіційної штабAквартири бірмінгемського руху. Четверо дівчаток – Адді Мей Коллінз, Керол Робертсон, Синтія Веслі та Деніз Макнер – загинули, а 22 одержали поранення.
11 червня 1963 року Президент Джон Кеннеді заявив країні, що внесе в Конгресс законопроект про заборону сегрегації у всіх приватних закладах – готелях, ресторанах, театрах, маA газинах і так далі. «Перед нами стоїть, у першу чергу, моральA на проблема, – сказав Президент. – Вона стара, як Святе письмо, і ясна, як американська Конституція». Але на шляху до прийняття дієвих законів про громадянські права зберігаA лись величезні перепони.
Деякі чорношкірі лідери були сповнені рішучості змінити політичну реальність, при якій належало розглядати законоA давство про громадянські права в Конгресі. Одним із них був Е. Філіп Рендольф. Йому було вже за сімдесят. У минулому він організував і протягом десятиріч очолював профспілку «Братство працівників залізничного транспорту». Здавна баA гато афроамериканців працювали провідниками на залізниA ці. Це була одна з найкращих робіт, доступних для чорноA шкірих у багатьох районах країни, і Рендольф, лідер цих провідників, став важливою постаттю в американському профспілковому русі.
Ще у 1941 році Президент Франклін Рузвельт намагався приA скорити розвиток оборонної промисловості в очікуванні можливого вступу США у Другу світову війну. Рендольф проA тистояв Рузвельтові, вимагаючи покласти край сегрегації в установах федерального уряду і серед підрядників МіністерA ства оборони. В протилежному разі, попереджував Рендольф, він організує масовий марш протесту на Вашингтон. НевA довзі Рузвельт видав адміністративний указ, який забороняв дискримінацію в оборонній промисловості й федеральних установах і засновував Комісію з наймання на роботу без дискримінації. Після війни тиск з боку Рендольфа сприяв тоA му, що в 1948 році Президент Гаррі Трумен видав указ про відміну сегрегації в американських Збройних силах.
Тепер Рендольф і його талановитий помічник Байард Растін задумали схожий марш, сподіваючись «втілити в одному жесті громадянські права, а також національні економічні виA моги». Для організації цього заходу було сформовано групу лідерів руху за громадянські права – «Велику шістку». До неї ввійшли Рендольф, Кінг, Рой Вілкінс (представляв Національну асоціацію сприяння прогресові кольорового населення), Джеймс Фармер (Конгресс расової рівності), Джон Люїс (Студентський координаційний комітет ненаA сильницьких дій) і Вітні Янг (Міська ліга). Вони призначили дату – 28 серпня 1963 року – і місце проведення головного мітингу: Меморіал Лінкольна у Вашингтоні.
«Маршу на Вашингтон за робочі місця і свободу» судилося стати найбільшою політичною демонстрацією з тих, які баA чила країна. Спеціально замовлені автобуси й потяги звозили учасників звідусіль. У той день зібралося чверть мільйона американців, а за деякими оцінками, ще більше. Серед них було принаймні 50 000 білих. На трибуні стояв зірковий склад борців за громадянські права, християнських і єврейA ських релігійних лідерів, профспілкових керівників і артисA
тів. Чорношкіра співачкаAконтральто Маріан Андерсон, яка виступала біля Меморіалу Лінкольна у 1939 році після того, як їй було відмовлено у дозволі співати у вашингтонському концертному залі «КонститюшнAхолл», виконала державний гімн. У той день перед демонстрантами виступили всі члени «Великої шістки», за винятком Фармера, якого заарештували під час акції протесту в Луїзіані.
Найбільше запамятався присутнім виступ Кінга. Багато хто вважає його промову найкращою з тих, з якими будьAколи виступали американці. У промові Кінга, яка одержала назву «У мене є мрія», використовувались теми з Біблії і таких каA нонічних американських текстів, як Конституція, Декларація незалежності і Геттисберзьке звернення Авраама Лінкольна. Кінг організував свій виступ у стилістиці і структурі проA повіді, з якими він виступав на багатьох недільних ранкових богослужіннях.
Промова почалася з того, що справу боротьби за громадянські права було повязано з попередніми обіцянками, які лишилися невиконаними. За словами Кінга, видана Лінкольном ПроклаA мація про звільнення здавалася рабам, котрі одержали свободу, «радісним світанком, що завершив довгу ніч полону». Але чеA рез сто років, продовжував він, «негр… виявляється парією на власній землі». Коли засновники країни писали Декларацію незалежності і Конституцію, «вони підписували вексель, що його належало успадкувати кожному американцеві. Згідно з цим борговим зобовязанням, усім людям, чорним і білим рівною мірою, гарантувалися невідємні правана життя, свободу і прагнення до щастя».
Америка, продовжував Кінг, опинилася неспроможною виплатити за цим векселем, принаймні те, що належало її кольоровим громадянам.
«Ми відмовляємось вірити, що банк справедливості збанкру! тував. Ми відмовляємось вірити, що у величезних сховищах можливостей нашої держави чогось не вистачає. І ми при! йшли, щоб одержати за цим чеком –чеком, за яким нам бу! дуть видані скарби свободи і гарантії справедливості».
«Велика шістка» засідає у Нью-Йорку, плануючи марш на Вашингтон. Зліва направо: Джон Люїс, Вітні Янг, Е. Філіп Рендольф, Мартін Лютер Кінг, Джеймс Фармер і Рой Вілкінс.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 48
«Доти, поки негрові не буде надано його громадянських прав, Америці не бачити ні безтурботності, ні спокою», – попередив Кінг. Водночас він відзначив, що
«у процесі завоювання належного нам по праву місця ми не повинні давати підстав для звинувачень у непорядних вчин! ках. Давайте не будемо намагатися вгамувати нашу спрагу свободи, пючи з чаші гіркоти і ненависті. Ми повинні зав! жди вести нашу боротьбу з благородних позицій гідності й дисципліни. Ми не повинні дозволити, щоб наш творчий протест виродився у фізичне насильство».
Дехто вважає, що частину свого звернення, присвячену «мрії», Кінг промовив експромтом. Поряд із Кінгом на сцені була уславлена співачка Магалія Джексон, яка виконувала музику у стилі госпел, і під час промови вона звернулася до нього зі словами: «Розкажи їм про мрію, Мартіне». І він це зробив.
«…і незважаючи на труднощі, з якими ми стикаємось сьо! годні і зіткнемося завтра, у мене є мрія. Це мрія, глибоко за! корінена в Американську мрію.
У мене є мрія, що настане день, коли наша нація підніметься і доживе до істинного сенсу свого гасла: Ми вважаємо само! очевидною істину, що всі люди створені рівними. У мене є мрія, що на червоних пагорбах Джорджії настане день, коли сини колишніх рабів і сини колишніх рабовласників зможуть сісти поряд за столом братерства.
У мене є мрія, що настане день, коли навіть штат Міссі! сіпі, пустельний штат, який знемагає від жару несправед! ливості і гніту, буде перетворено на оазу свободи і спра! ведливості.
У мене є мрія, що настане день, коли четверо моїх дітей жи! тимуть у країні, де про них судитимуть не за кольором їхньої шкіри, а за їхніми особистими якостями».
Коли слова і зображення подій того дня рознеслися країною і світом, темпи реальних змін пришвидчились. Але попереду ще були битви, і до перемоги, хоча вона постійно наближаA лась, усе ще було далеко.
«У мене є мрія сьогодні!» – звернувся Мартін Лютер Кінг до найбільшої політичної демонстрації, яку бачила країна. Для багатьох його виступ у 1963 році став найкращою промовою, яку будь-коли виголосив американець.
49 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
РОЗА ПАРКС – МАТИ РУХУ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА
оза Макколі Паркс відома нині як «мати руху за громадянські права», оскільки її відмова поступитися місцем в автобусі білому пасажирові призвела до поворотного для цього руху автобусного бойкоту в Монтгомері, штат Алабама. Вона не збиралася входити в історію, коли заA лишала 1 грудня 1955 року своє робоче місце швачки і сідала в автобус. Вона стомиA лась і просто хотіла доїхати додому. І всеAтаки, коли водій попросив її перейти в задню частину автобуса, щоб білий чоловік міг сісти, вона не змогла примусити себе це зробити.
«Я сідала в автобус не для того, щоб мене заарештуваA ли, – розповідала вона пізніше. – Я сіла в автобус, щоб доїхати додому».
Не знаючи, що її вчинок спричиниться до автобусноA го бойкоту, який триватиме 381 день, вона точно знала одне: її власний особистий бойкот почався того дня.
«Я знала, що більше ніколи не поїду в сегрегованому автобусі».
Арешт і коротке тюремне увязнення Рози Паркс, жінки, яка користувалася веA ликою повагою серед чорA ношкірих, і наступний бойA кот призвели до рішення Верховного Суду, яке оголоA сило сегрегацію у міських автобусах поза законом. ЗавA дяки бойкотові маловідомий молодий священик Мартін Лютер Кінг став помітною постаттю в масштабах країни. Під його керівницA
Р
Вгорі: Роза Паркс сидить у передній частині салону автобуса після того, як Верховний Суд визнав неконституційною сегрегацію, яка переважала в автобусній системі Монтгомері, штат Алабама. Відмова Паркс у грудні 1955 року поступитися місцем білому чоловікові викликала в Монтгомері автобусний бойкот і поклала початок справі боротьби Мартіна Лютера Кінга за громадянські права.
Справа: у Рози Паркс знімають відбитки пальців після арешту.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 50
твом бойкот став взірцем неA насильницького громадськоA го протесту, що перетворивA ся на дієву стратегію руху за громадянські права.
На ранньому етапі життя Рози Паркс опинилося під впливом сил, які підготували її до спокійної громадської діяльності. Вона народилась під іменем Роза Луїз Макколі 4 лютого 1913 року в ТаскідA жі, штат Алабама. У дитинстві головним місцем для неї стаA ла маленька церква, де пасA тором був її дядько. Там сформувались її тверді реліA гійні переконання і почуття расової гідності. Пізніше Паркс з гордістю розповідаA ла, що Африканська метоA дистська єпископальна церкA ва протягом поколінь твердо відстоювала рівноправність чорношкірих.
Великий влив на неї справиA ли і бабуся з дідусем, особлиA во дідусь. У відповідь на сімейний страх перед агреA сивним таємним расистсьA ким товариством, відомим під назвою «КуAклуксAклан», він завжди тримав поблизу заряджену двостволку. Хоча реальна можливість насильA ства з боку «КуAклуксAклану» серед її найближчих родичів так і не здійснилась, смілива позиція дідуся допомогла сформуватися особистості дівчинки.
Коли Розі виповнилось 11 років, її віддали у школу для дівчаток у Монтгомері, де вчилися тільки чорношкірі, а всі вчителі були білими.
У школі Паркс навчилася «вірити, що ми всього можеA мо добитися в житті». Від учителів вона дізналась і про те, що не всі білі – расисти.
Саме там вона познайомиA лась із Джонні Карр, і дві дівчинки потоваришували на все життя. Ось що розповіла Карр про дитинство своєї подруги: «Я була галаслива і балакуча, а вона була дуже тиха і завжди трималась поA далі від неприємностей. Та чим би Роза не займалась, вона все робила з повною віддачею. Але вона була таA кою тихенькою, що просто неможливо було повірити, що вона дійде до того, що її заарештують». Паркс хотіла стати вчителькою, але їй доA велося піти зі школи, щоб доглядати хвору матір (пізніше Роза всеAтаки отриA мала диплом про закінчення середньої школи). Коли їй було 18, вона закохалася в перукаря Раймонда Паркса, і пізніше вони одружились. У роки Другої світової війни вона працювала на аероA дромі «Максвелл» (нині авіабаза «Максвелл» ВПС США) в Монтгомері, де не буA ло расової сегрегації. Пізніше вона пояснювала своє обуA рення з приводу сегрегації у транспортній системі міста Монтгомері контрастом із відсутAністю дискримінації на транспорті військової бази, до якого вона звикла.
Після того, як у 1956 році успішно завершився автоA бусний бойкот, Паркс проA довжила боротьбу за громаA дянські права. Кілька разів вона приєднувалась до Кінга, підтримуючи його зусилля.
Наступного року Паркс пеA реїхала на північ, у Детройт, штат Мічиган, де працювала в апараті конгресмена Джона Коньєрса, який часто жартуA вав, що до нього в офіс приA ходить більше людей, щоб зустрітися з його помічниA цею, ніж із ним самим.
У 1993 році імя Паркс було включено в Національну жіночу залу слави. У 1996 році Президент Клінтон вруA чив їй Медаль Свободи, а в 1999 році її було нагороджеA но Золотою медаллю КонA гресу. Рада південного хрисA тиянського керівництва заA снувала щорічну Премію свободи імені Рози Паркс.
Після її смерті 24 жовтня 2005 року Конгрес прийняв резолюцію виставити її тіло для прощання у ротонді Капітолію США. Вона стала 31Aю людиною, першою жінкою і всього другою чорA ношкірою, якій було виявлено таку честь з моменту початку цієї практики в 1852 році.
Роза Паркс завжди скромно оцінювала свою роль у русі за громадянські права, приписуA ючи вищим силам заслугу в своєму рішенні не поступатиA
ся місцем. «Мені пощастило, що Бог дав мені сили, які мені були потрібні, саме в той моA мент, коли визріли умови для змін. Я щодня дякую Йому за те, що він дав мені сили не зрушити з місця».
Кеннет Гейр Автор редакційної сторінки у газеті «Montgomery (Alabama) Advertiser», автор книги «Вони йшли до свободи в 1955–1956 роках: історія автобусного бойкоту в Монтгомері».
Роза Паркс у віці 84 років показує програму відкриття Початкової школи імені Рози Паркс у Сан-Франциско, штат Каліфорнія.
51 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
БОРЦІ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА. СМЕРТЬ У МІССІСІПІ
бивство борців за громадянські права Джеймса Чейні, ЕндA рю Гудмана і Майкла Швернера внаслідок змови поліції з «КуAклуксAкланом» у штаті Міссісіпі 21 червня 1964 року стало одним із поA воротних моментів руху за громадянські права. Оскільки двоє із жертв були білими – і розслідування їх зникнення перебувало у глуA хому куті майже все літо 1964 року, – ця справа проA гриміла на всю країну і приA вернула увагу Федерального бюро розслідувань (ФБР) та світової преси до маленькоA го містечка Філадельфія у штаті Міссісіпі, де зникли ці молоді люди.
Штат Міссісіпі історично завжди був консервативним: білі значною мірою контроA лювали чорношкірих, які становили більшість насеA лення штату. З роками тут склалася стійка недовіра до чужинців і взагалі до будьA якої людини, котра загрожуA вала «південному способові життя», під яким малась на увазі сегрегація і позбавленA ня чорношкірих багатьох осA новних прав. Уже в 1961 році борці за громадянські права цілеспрямовано організовуA вали в Міссісіпі заходи, спряA мовані на підтримку розшиA рення виборчих прав, оскільки в умовах репресій небагатьом чорношкірим дозволяли голосувати. Однак робота з реєстрації виборців була важкою, добровольці часто наражалися на побитA тя й арешти.
Побоюючись, що в інших штатах США не зовсім роA зуміють значення цих подій,
У рух за громадянські права вирішив створити проект «Літо в Міссісіпі», пізніше відомий під назвою «Літо свободи». В рамках цього плану тисячі студентів півA нічних коледжів, переважно білих, мали приїхати у штат для участі в реєстрації виA борців, своєю присутністю привертаючи увагу гроA мадськості до ситуації. У звязку з перспективою подібного «вторгнення» спротив на місцях посиливA ся, вороже налаштовані керівники штату поклялись протидіяти цьому плану, відA родився і «КуAклуксAклан» – білий «комітет пильності», який історично вдавався до таких методів, як насильство і залякування, для збереженA ня регіональних расових звичаїв.
У найперший день «Літа своA боди», 21 червня, троє борA ців за громадянські права – чорношкірий місцевий жиA тель Міссісіпі Чейні, якому був 21 рік, 20Aрічний студент ньюAйоркського коледжу Гудман і соціальний працівA ник із Нижнього ІстAСайду НьюAЙорка Швернер, який у свої 24 роки вже був досвідA ченим активістом, – поїхали у віддалене негритянське сеA лище Лонгдейл, щоб розсліA дувати недавню вилазку «КуAклуксAклану». Вони вже бували там раніше в надії відкрити курси, щоб навчиA ти чорношкірих мешканців реєструватися для участі в голосуванні.
Молоді люди зустрілись у Лонгдейлі зі своїми знайоA мими, оглянули обвуглені руїни церкви, яку підпалив «КуAклуксAклан», а потім руA
шили на захід у бік окружноA го центру Філадельфії, і тут заступник шерифа Сесіл Рей Прайс зупинив їх за перевиA щення швидкості. Він арешA тував їх і доставив у тюрму округа Нешоба. Хоча борці за громадянські права ставиA лись до місцевої поліції з природною підозрою, вони не чинили спротиву. Як і всі активісти руху, вони вірили, що відмова від насильства і
протистояння може привесA ти до поставленої мети – расової рівності. Вони ніяк не могли знати, що Прайс брав участь у змові з «КуA клуксAкланом», завдання якоA го полягало в тому, щоб проA тримати їх у тюрмі доти, доA ки не збереться натовп.
Пізніше того вечора заступA ник шерифа відпустив трьох затриманих, які негайно поA
В результаті 44-денних пошуків у Міссісіпі співробітники ФБР виявили тіла вбитих борців за громадянські права – Ендрю Гудмана, Джеймса Ерлі Чейні та Майкла Генрі Швернера.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 52
вернулись у свою машину і виїхали в Меридіан, де зупиA нились. Це місце було приA близно за півгодини їзди в південному напрямку. На поA гано освітленій сільській трасі їх стала переслідувати ціла колона машин «КуA клуксAклану», в тому числі автомобіль, який належав заA ступникові шерифа Прайсу. Члени «КуAклуксAклану» заA гнали свої жертви в глухе місце поблизу, витягли їх з машини, розстріляли в упор і сховали тіла в земляній дамбі, яку будували на сусідній молочній фермі.
Протягом 44 днів вівся поA шук, у ході якого прислані Президентом Джонсоном агенти ФБР обшукали весь штат. Усе літо в усьому світі читали репортажі про цю таємницю, а посадові особи штату Міссісіпі відмовлялися навіть розслідувати справу, наполягаючи на тому, що зникнення цих людей, найімовірніше, було інсцеA нізовано. Коли 4 серпня співробітники ФБР нарешті
знайшли тіла борців за гроA мадянські права, по всій країні здійнялася хвиля обуA рення з вимогою упіймати і покарати тих, хто вчинив страхітливий злочин.
В американській системі правосуддя кримінальне пеA реслідування за вбивство заA звичай здійснюється за закоA нами штату, в судах штату, де було вчинено злочин. Коли штат Міссісіпі відмовився предявити звинувачення в убивстві, федеральний уряд почав шукати інших можлиA востей. Починаючи з 1940Aх років, Вашингтон безуспішA но намагався проводити суA дові розгляди щодо натовпів південцівAлінчувальників, коA ристуючись старим – епохи Реконструкції – законодавA ством про права людини. Ці спроби ні разу не увінчаA лись успіхом, але МіністерA ство юстиції США вирішило спробувати ще раз. На початA ку грудня 1964 року ФБР ареA штувало 21 підозрюваного у цій справі. Серед арештоваA них опинились місцеві члеA
ни «КуAклуксAклану» та кілька поліцейських, у тому числі шериф округу Нешоба і його заступники. Їм було предявA лено звинувачення у злоA чинній змові з метою поруA шення громадянських прав трьох активістів. ПредставA никам прокуратури довелоA ся регулярно звертатися до Верховного Суду США за розясненням законів і обA грунтуванням їх застосуванA ня до даної справи. Але в 1967 році суд присяжних, що складався із жителів Міссісіпі, виніс знаменний вердикт, визнавши сімох підсудних винними. ФедеA ральний суд засудив їх до позбавлення волі терміном до 10 років.
Убивство Чейні, Гудмана і Швернера відіграло визнаA чальну роль у подоланні впертого спротиву «Фортеці Міссісіпі». Незважаючи на скарги деяких активістів руA ху за громадянські права, які кажуть, що тільки загибель білих громадян примусила країну, нарешті, звернути всю увагу на Міссісіпі, потужA на реакція по всій країні сприяла викоріненню ганебA них форм расової дискриміA нації у цьому штаті раз і наA завжди. Нині чорношкірі жиA телі Міссісіпі активно голоA сують, засідають у законоA давчому зібранні штату і представляють свій штат у Конгресі США.
Протягом десятиліть після 1964 року багато мешканців Міссісіпі стали відчувати соA ром за позицію свого штату в епоху боротьби за громаA дянські права. Лунали заклиA ки розібратися з неправильA ним ставленням штату до
справи Гудмана, Чейні і Швернера. 21 червня 2005 року, рівно через 41 рік після зникнення трьох молодих людей, суд штату Міссісіпі виніс звинувачувальний виA рок членові «КуAклуксAклану» Едгару Рею Кіллену, який орA ганізував убивство і впроA довж довгого часу уникав відповідальності за вчинеA ний злочин. Всі американці одностайно привітали цю подію як символічне торжесA тво справедливості і часткоA ве рішення щодо злочину, який багато років тому поA тряс країну.
Філіп Дрей Автор книги «Люди з Капітолію: епічна історія Реконструкції в долях перших чорношкірих конгресменів». У співавторстві з Сетом Кейджином Дрей написав книгу «Ми не боїмося: історія Гудмана, Швернера й Чейні і кампанія за громадянські права у штаті Міссісіпі».
У 2005 році, через 41 рік після смерті Гудмана, Чейні і Швернера, за їх убивство було засуджено Едгара Рея Кіллена.
53 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
МЕДГАР ЕВЕРС – МУЧЕНИК РУХУ В ШТАТІ МІССІСІПІ
едгар Еверс, який очолював у штаті Міссісіпі відділенA ня Національної асоціації сприяння прогреA сові кольорового населення, був динамічним лідером, чиє життя трагічно обірвалось у 1963 році. Його загибель у віці 36 років стала втратою для руху за громадянські права, але вона стимулювала подальші акції протесту і привернула до його справи співчутливу увагу з боку феA дерального уряду.
В роки Другої світової війни Еверс, народжений у сільській місцевості штату Міссісіпі, служив у Збройних силах США в Європі. Після повернення на батьківщину він вступив у коледж ЕлкорA на (історичний вищий наA вчальний заклад для чорноA шкірих студентів неподалік від Лормана, штат Міссісіпі), де успішно вчився і займався спортом. Там він познайоA мився зі своєю майбутньою дружиною Мерлі, і в 1951 році вони одружились.
Еверс опинився під протегуA ванням лікаря і бізнесмена Т.Р.М. Гаярда, який заснував страхову агенцію і медичну клініку в дельті Міссісіпі. Гаярд започаткував у штаті МіссісіA пі Регіональну раду негриA тянського лідерства – органіA зацію боротьби за громаA дянські права, яка застосовуA вала підхід «згори вниз», споA нукаючи провідних афроAамеA риканських фахівців і свящеA ників пропагувати концепції морального самовдосконаA лення, приватного підприA ємництва і, зрештою, захисту громадянських прав чорноA шкірого населення в цілому.
М
Еверс твердо вирішив добиA ватися того, щоб свободи, за які він воював на іншому континенті, зміцніли і в ньоA го на батьківщині. Невдовзі він став одним із найвплиA вовіших активістів у РегіоA нальній раді Міссісіпі. Як і його наставник, він поєднуA вав підприємницьку діяльA ність з кампанією за громаA дянські права, працював коA мерційним представником компанії страхування життя «Магнолія», що належала ГаA ярдові, і організовував місцеві відділення НаціоA нальної асоціації сприяння прогресові кольорового наA селення. Водночас він очоA лював бойкоти заправок, де чорношкірих не пускали в туалети («Не купуй бензин там, де не можеш скористаA тися туалетом», – закликала одна з наліпок на бамперах).
У 1954 році Еверс зробив спробу заперечити систему сегрегації і подав заяву про зарахування на юридичний факультет Університету штаA ту Міссісіпі, де вчилися тільA ки білі. Еверса не прийняли, але його вчинок справив веA лике враження у Фонді праA вового захисту при НаціоA нальній асоціації сприяння прогресові кольорового наA селення, і невдовзі його приA значили першим секретарем відділення цієї організації у штаті Міссісіпі. Це небезпечA не доручення йому довелося виконувати самому, без доA помоги і підтримки інших.
«Як би смішно це не звучало, але я люблю Південь, – скаA зав якось Еверс. – Я ніде більше не хотів би жити. Тут є земля, на якій можна вироA щувати худобу, і колиAнебудь я збираюся цим зайнятись. Є
озера, де можна закинути вуA дочку і впіймати окуня. Тут є місце, де мої діти можуть граA тися, рости і ставати доброA порядними громадянами – якщо білі люди їм дозволять».
Однак у той час співробітA ництво з білими здавалося малоймовірним. Два найгаA небніших випадки лінчуванA ня у Сполучених Штатах у ті роки відбулися саме в МіссіA сіпі – вбивство 14Aрічного Емметта Тілла в 1955 році і лінчування Мака Чарльза Паркера в Поларвіллі в 1959 році. Еверс брав участь у розA слідуванні вбивства Тілла, яке мало величезний резоA нанс по всій країні. НезважаA ючи на наявність переконлиA вих доказів провини підсудA них, суду присяжних у складі самих лише білих чоловіків було потрібно тільки 67 хвиA лин на те, щоб виправдати їх. Один із присяжних пізніше розповідав, що колегія приA сяжних узяла «перерву з проA холоджувальними напоями», намагаючись розтягти дебаA ти на довший термін, «про людське око». У травні 2004 року Міністерство юстиції США назвало судовий проA цес 1955 року «пародією на правосуддя» і відновило розA слідування вбивства. Але оскільки багато свідків давно померли, а докази погано збереглися, велике журі відмовилось винести звинуA вачувальний вирок останA ньому підозрюваному, який дожив до суду.
В штаті Міссісіпі негативно відреагували на винесене Верховним Судом у 1954 роA ці рішення у справі «Браун проти Комітету з освіти» і на його постанову про відміну
Медгар Еверс у 1963 році. Пізніше цього самого року його буде вбито.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 54
сегрегації в муніципальних школах країни. Місцеві білі групи, відомі під назвою «РаA ди громадян», поклялись за будьAяку ціну протистояти інтеграції. Еверс допомагав деяким афроамериканцям вступати в Університет штаA ту Міссісіпі, куди його коA лись відмовилися прийняти через колір шкіри. У 1962 році ветерана ВПС Джеймса Мередіта прийняли в УніверA ситет штату Міссісіпі за пряA мим розпорядженням судді Верховного Суду США Хуго Блека. Адміністрація штату не хотіла підкорятися цьому розпорядженню, і Мередіт зміг почати заняття лише після безпорядків, які триваA ли цілу ніч і під час яких заA гинуло двоє людей, а сотні були поранені.
Тоді як дії на підтримку МеA редіта посилили ненависть до Еверса з боку прихильA ників сегрегації, він продовA жував організацію бойкотів, сидячих страйків і акцій протесту у Джексоні – найA більшому місті штату МіссіA сіпі. Масштаби зусиль Еверса інколи викликали занепоA коєння навіть у НаціональA ній асоціації сприяння проA гресові кольорового насеA лення. Навесні 1963 року, коA ли Мартін Лютер Кінг провоA
див гучну кампанію за гроA мадянські права в Бірмінгемі, штат Алабама, Еверс активіA зував рух у Джексоні, штат Міссісіпі. Він вимагав, щоб чорношкірих приймали на роботу в поліцію, щоб було створено комітет, у складі якого працюватимуть і білі, й афроамериканці, наполяA гав на відміні сегрегації в каA фе і на використанні ввічлиA вих форм звертання до чорA ношкірих покупців (містер, місіс, міс) у центральних крамницях.
Реакція міста була зловісною. На полі, де проводились сільськогосподарські ярмарA ки штату Міссісіпі, робітники побудували огорожу, здатну вмістити тисячі демонстранA тів. Це було прямим натяком для тих, хто планував акції протесту. Але Еверс і його прихильники не злякались і продовжили боротьбу. Місцеві чорношкірі жителі, у тому числі діти, взяли участь у наступних мітингах і бойA котах крамниць, проводячи марші і поповнюючи лави пікетників. Ці демонстрації стали кульмінацією багаA торічної праці Еверса у сфері громадянських прав. Напруга досягла найвищої точки, коли Еверс виступив по місцевому телебаченню
і пояснив завдання свого руA ху. Білі не звикли бачити афA роамериканців по телевізоA ру, особливо тих, які висуваA ли докази на захист власної справи, багато глядачів обуA рювались.
Невдовзі на Еверса було вчиA нено замахи: в його гараж кинули бомбу, а його самого ледь не переїхала машина. Ввечері 12 червня 1963 року, повертаючись додому, він потрапив у засаду і був заA стрелений у момент виходу з автомобіля. Він помер біля ганку власного будинку.
Вбивство такого популярноA го лідера розлютило чорA ношкірих городян. Протягом кількох днів у центрі ДжекA сона відбувалися численні зіткнення з поліцією. Навіть біле керівництво міста було вражене смертю Еверса: хоча він і був агітатором, до нього принаймні звикли. Батьки міста зробили незвичайну поступку, дозволивши мовA чазний марш на його честь, оскільки з усієї країни приA бували лідери руху за громаA дянські права, щоб віддати йому данину памяті. Його поховали на АрлінгтонськоA му національному кладовищі у Вашингтоні з усіма воїнсьA кими почестями. Брат МедгаA ра Чарльз почасти взяв на себе його обовязки щодо організації кампанії в ДжекA соні, а його вдова Мерлі стаA ла відомою активісткою і згодом, з 1955 по 1998 рік, працювала головою НаціоA нальної асоціації сприяння прогресові кольорового наA селення.
Так уже склалася доля Еверса, що його імя виявилось поA вязаним з одним із найбільш затягнутих судових розглядів епохи боротьби за громаA дянські права. Його вбивця, білий расист Байрон Де Ла Беквіт, потомок старовинноA
го роду з Міссісіпі, в 1960Aі роки двічі ставав перед суA дом, але обидва рази білі присяжні виправдовували його. І лише в 1994 році, рівно через три десятиліття після того, як Еверс повів жиA телів Міссісіпі у хрестовий похід проти фанатизму й неA терпимості, Беквіта було заA суджено до пожиттєвого увязнення. В 2001 році він помер у тюрмі.
Зрештою, Еверс отримав пеA ремогу, навіть після своєї смерті. У рік його вбивства всього 28 000 чорношкірих мешканців Міссісіпі успішно зареєструвались як виборці. На 1971 рік ця цифра переA вищила чверть мільйона, а на 1982 рік досягла півмільA йона. На 2006 рік у штаті Міссісіпі була найбільша кількість чорношкірих серед виборних посадових осіб у країні, в тому числі чверть деA легації штату у Палаті предA ставників США і приблизно 27 відсотків складу законоA давчого зібрання штату.
Філіп Дрей Автор книги «Люди з Капітолію: епічна історія Реконструкції в долях перших чорношкірих конгресменів». У співавторстві з Сетом Кейджином Дрей написав книгу «Ми не боїмося: історія Гудмана, Швернера й Чейні і кампанія за громадянські права у штаті Міссісіпі».
Мерлі Еверс виступає на мітингу в Університеті Гаярда після вбивства її чоловіка Медгара Еверса. Мерлі Еверс стала відомим діячем руху за громадянські права і згодом працювала головою Національної асоціації сприяння прогресові кольорового населення.
55 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
ух за громадянські права під керівництвом Мартіна Лютера Кінга та інших став неA замінним каталізатором прийняття двох безA прецедентно важливих законів. Закон 1964 року про громадянські права і Закон 1965 року про виборчі права, нарешті, твердо встановили юридичну рівність афроамериканців. Їх було прийнято почасти завдяки структурним перетворенням в америA канській політиці, в тому числі несподіваному підвиA щенню сильного ПрезидентаAпівденця, котрий вистуA пав за громадянські права і допоміг подолати сили, що блокували попередні закони такого типу. Насамперед підтримка цих нових законів виходила з соціальної баA зи змін, яка міцніла на очах, – від мільйонів америA канців, котрих жахали дії прихильників сегрегації на Півдні.
Зміна політики
Звідтоді, як Реконструкція після Громадянської війни не змогла забезпечити громадянських прав чорA ношкірих на американському Півдні, спроби покінA чити з «Джимом Кроу», які щоразу починалися на рівні країни, блокувалися двома істотними перепонаA
6 6 «Так більше не може тривати»:
Р ANOAIIAEAII? ??EAE?II? ??AIINO?
Зверху вниз: преподобний Хозіа Вільямс виступає в 1965 році на мітингу за реєстрацію виборців у Сельмі, штат Алабама.
1966 рік: після вступу в силу Закону про виборчі права афро-американські мешканці Алабами шикуються у чергу на реєстрацію як виборці.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 56
ми – системою політичних партій і нормами Конгресу США. Коли внаслідок Мексиканської війни 1846–1948 років Сполучені Штати отримали величезні території, які могли стати рабовласницькими (в тому числі Каліфорнію і значну частину нинішнього американського Південного Заходу), політичні партії стали все частіше формулювати свої позиції щодо окремих частин країни. Демократи віддаA вали перевагу Півдню і розширенню рабства, а віги й пізніше республіканці віддавали перевагу Півночі, виступаA ли проти поширення рабства на новоздобутих територіях і вважали його відміну лише питанням часу. Віги і ресA публіканці в ту епоху висловлювались за жорстке застосуA вання федеральної влади для сприяння економічному розA виткові. Південці й демократи, побоюючись протидії рабA ству на федеральному рівні, виступали за верховенство окA ремих штатів при належному обмеженні федерального уряA ду лише тими повноваженнями, якими його конкретно наділяє Конституція. Ця концепція «прав штатів» глибоко вкорінилась в американській історії. Однак на початку ХІХ століття її ускладнили проблеми рабства, сегрегації і громадянських прав.
Подібна тенденція збереглась і після Громадянської війни. Як уже відзначалося, після закінчення війни радикальні ресA публіканці наполягли на Реконструкції, яка мала забезпечиA ти права афроамериканців. Після Реконструкції «партія Лінкольна» – республіканці – продовжувала користуватися підтримкою у більшості чорношкірих. Демократична партія тим часом перетворилась на альянс південців, які виступали за сегрегацію, і мешканців північних міст, здебільшого іммігрантів і промислових робітників. З настанням ХХ століття північне крило партії стало в політичному сенсі ліберальнішим, а при економічній політиці «Нового курсу» Президента Франкліна Рузвельта почало виA ступати за ширші повноваження федерального уряду. ЛібеA ральні північні демократи часто ремствували проти південA ного расизму, але їхня партія не могла суперничати у масA штабах країни без підтримки з боку «міцного Півдня».
Ще однією значною перешкодою на шляху до законодавA ства про громадянські права були правила Сенату США. Хоча для прийняття законопроекту потрібна була лише проста більшість голосів, будьAякий сенатор міг блокувати голосування, відмовившись припиняти свій виступ у ході сенатських дебатів і не погоджуючись сходити з трибуни. В цей момент більшість із двох третин сенаторів могла проA голосувати за припинення дебатів. Отже, на практиці жоден важливий закон не міг бути прийнятим у Сенаті, не спираюA чись на підтримку двох третин його членів. Це означало, що сенатори з Півдня, обрані у штатах, де чорношкірих буA ло позбавлено права голосу, могли блокувати законопроекA ти про громадянські права.
Обструкціоністи, які виступали проти громадянських прав (так стали називати сенаторів, котрі виголошували ці довгі промови), протягом багатьох років затримували прийняття цілого ряду законопроектів. У 1946 році дебати, що тривали тижнями, не дозволили прийняти законопроект, який кориA стувався підтримкою більшості і передбачав відміну дисA кримінації на робочих місцях. У 1957 році сенатор Стром Термонд (у той час сенаторAдемократ від Південної КаA роліни) виступав упродовж 24 годин 18 хвилин, безуспішно
намагаючись блокувати мякий Закон 1957 року про громаA дянські права.
Але поступово сузіря політичних сил переміщувалось, і ці зсуви зрештою виявились корисними для руху за громаA дянські права. Голоси чорношкірих виборців, принаймні на Півночі, набули більшої ваги. Протягом значної частини історії країни переважна більшість негритянського насеA лення проживала на Півдні. В першій половині ХХ століття багато афроамериканців почали перебиратися з Півдня в Чикаго та інші північні міста. За наявними оцінками, в період «великої міграції» на Північ вирушило 6 мільйонів чорношкірих. Північ не була вільною від расових упереA джень, але там негритянські виборці могли голосувати і ставали все привабливішим обєктом для амбіцій честоA любних політиків.
У 1960 році кандидат у Президенти від Демократичної партії сенатор Джон Кеннеді був твердо налаштований збільшити свою частку голосів серед афроAамериканських виборців, які історично підтримували республіканців. Коли після сидячого страйку в Атланті Мартін Лютер Кінг потраA пив у тюрму, Кеннеді зателефонував дружині Кінга Коретті Скотт Кінг, щоб висловити співчуття, а його брат, майбутній міністр юстиції Роберт Кеннеді, тим часом добивався звільнення Кінга. Коли Кінг вийшов на волю під заставу, він визнав, що почуває себе «у великому боргу перед сенатором Кеннеді та його родиною». Кеннеді набрав близько 70 відсотків голосів афроамериканців у впертій боротьбі на заA гальних виборах і випередив віцеAпрезидента Річарда Ніксона, який балотувався від Республіканської партії, менA ше ніж на 1 відсоток голосів.
Хоча історики розходяться в оцінці досягнень адмініA страції Кеннеді в галузі громадянських прав, слід відзначиA ти, що вона добилась більшого, ніж її попередники у ХХ столітті, незважаючи на те, що це здавалося недостатнім акA тивістам руху за громадянські права. Джон і Роберт Кеннеді не раз закликали Кінга не чинити надто великого тиску. Але якщо Кінг не зупинявся на досягнутому, брати Кеннеді заA звичай ішли за ним.
Як уже говорилося, Президент Кеннеді після подій у Бірмінгемі вніс всеохопні законопроекти щодо громаA дянських прав. Після вбивства Кеннеді в листопаді 1963 року відповідальність за це законодавство лягло на його віцеAпрезидента і наступника Ліндона Джонсона.
Ліндон Бейнс Джонсон
Новий Президент мав дві величезні переваги – винятково сильну особистість і знання процедур та персоналій КонA гресу США, яке було, мабуть, безпрецедентним в америA канській історії. З 1954 по 1960 рік Джонсон пропрацював, за словами його біографа Роберта Даллека, «найефекA тивнішим лідером більшості в історії Сенату». До володіння в основному негласними правилами і традиціями Сенату додавались особливості Джонсона, які можна назвати велиA кою силою особистого переконання. «Він ішов, буквально як хвиля у час припливу, – казав віцеAпрезидент Джонсона Роберт Гамфрі. – Він проходив крізь стіни. ... Він брав на себе весь зал».
57 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Історик Доріс Кернс Гудвін, яка працювала в Білому домі при Джонсоні, згадувала про вміння Джонсона спрямовуваA ти всю свою енергію на те, щоб добитися необхідного голоA сування від якогоAнебудь упертого сенатора. Вона називала це «обробкою». Біограф Кінга Маршалл Фрейді характериA зував це як
«...жорстку манеру переконання, яке тривало у формі своєрідного фізичного поглинання: одна гігантська рука опускалась колезі на плече, а друга хапала його за лацкан, потім затягувала вузол на краватці сенатора, потім підштовхувала і поплескувала його по грудях і застромляла вказівний палець у його сорочку. Джонсон опускав обличчя все ближче і ближче до обличчя співрозмовника, посилюючи спонукання доти, доки людина не зігнеться в дугу».
Джонсон народився у бідній сімї в Техасі і дуже добре роA зумів, у яких умовах трудяться афроамериканці й американці мексиканського походження. Оскільки він був конгресмеA ном, а потім сенатором від південного штату, реалії виборA чих кампаній зобовязували його приглушувати свої прогреA сивні погляди на громадянські права і расову рівність. Але, несподівано ставши Президентом, Джонсон повною мірою задіяв свої політичні навички для того, щоб добитися приA йняття знаменних законів про громадянські права.
Новий Президент сказав Річардові Расселу, впливовому сеA натору з Джорджії, чия протидія законодавству про громаA дянські права створювала серйозну перешкоду: «Я не займаA тимуся крутійством і не йтиму на компроміси. Я добюся прийняття цього закону саме в такому вигляді, Діку, і якщо ти станеш на моєму шляху, я тебе розчавлю. Просто хочу, щоб ти це знав, тому що я добре до тебе ставлюсь».
Закон 1964 року про громадянські права
Упродовж майже цілого століття багатьом штатам вдаваA лось ухилятися від очевидної вимоги 14Aї Поправки до КонA ституції США:
«Жоден штат не повинен видавати або застосовувати за! кони, які обмежують привілеї чи пільги громадян Сполуче! них Штатів; так само як жоден штат не може позбави! ти будь!яку особу життя, волі або власності без належної правової процедури чи відмовити будь!якій особі в межах своєї юрисдикції в рівному захисті закону».
Судові рішення, в тому числі у справі «Браун проти Комітету з освіти» і в багатьох інших справах, виграних Тергудом Маршаллом і Національною асоціацією сприяння прогреA сові кольорового населення, нарешті, усталили становище, при якому органи влади, навіть у штатах Глибокого Півдня, не могли піддавати дискримінації ні афроамериканців, ні будьAкого іншого. Активісти руху за громадянські права, так само, як учасники «рейсів свободи», ризикували життям, але принаймні не було сумнівів у тому, що закон на їхньому боці і що ті, хто чинить на них напади, є порушниками закону.
Але власники кінотеатру чи кафе при універмазі не були державними організаціями. В результаті рух за громаA дянські права був зобовязаний вести битви в окремо взятих
містах і закладах. Хоча смілива відмова Рози Паркс перейти в задню частину автобуса призвела до відміни сегрегації в громадському транспорті Монтгомері, штат Алабама, для того, щоб повністю ліквідувати сегрегацію на Півдні, потрібні були сотні й навіть тисячі людей, схожих на Розу Паркс і Мартіна Лютера Кінга.
Стало очевидно, що потрібен закон, який заборонятиме акти приватної дискримінації у громадських місцях. Прийняття такого закону означало різке розширення поA вноважень федеральної влади. Американська Конституція пояснює, на що поширюються повноваження федеральноA го уряду, а поправки, прийняті після Громадянської війни, визначають це і щодо влади штатів. В Конституції нічого не говориться про кафе в універмазі «Вулворт».
Зрештою прихильники майбутнього Закону 1964 року про громадянські права стали стверджувати (а суди згодом погодились), що Конгрес має право заборонити дискримінацію у сфері зайнятості, в громадських місцях та в інших сферах повсякденного життя. Вони вказували на конституційну норму (стаття 1, розділ 8), яка наказувала Конгресові «регулювати торгівлю... між окремими штатами». На середину ХХ століття майже кожна економічна оборудA ка, якщо придивитися до неї досить уважно, передбачала у тій чи іншій формі торгівлю між штатами. В 1969 році, наA приклад, Верховний Суд у своєму рішенні у справі «Деніел проти Пола» відхилив дискримінаційне твердження «клубу розваг» про те, що відсутність комерційної діяльності між штатами звільняє його від дії Закону про громадянські праA ва. Як установив суд, в кафе продавали гамбургери і гарячі сосиски на булочках, а «основні інгредієнти, що входили у хліб, вироблялись і перероблювались в інших штатах».
Внесення Президентом Джонсоном Закону 1964 року про громадянські права спровокувало одне з найгостріших проA тистоянь у країні. Закон переміг, тому що вся країна уважно вдивлялася в очі Булла Коннора і їй не подобалося те, що вона бачила. Але для прийняття закону потрібна була вся величезна майстерність Джонсона. Було зрозуміло, що більшість республіканців і північних демократів підтримає законопроект, але Джонсонові треба було організувати більшість із двох третин голосів у Сенаті, щоб пермогти неA минуче затягування дебатів південними демократами.
8 січня 1964 року у своєму першому зверненні «Про станоA вище країни» Джонсон закликав Конгрес «дозволити нинішній сесії... стати відомою як сесія, яка зробила для гроA мадянських прав більше, ніж останні сто сесій разом узяA тих». У наступні місяці Конгрес інтенсивно зясовував факти і вів дебати щодо законопроекту. Палата представників поA над 70 днів проводила публічні слухання, в ході яких близьA ко 270 очевидців дали свідчення на 6000 сторінок. У кінці цього процесу палата прийняла законопроект 290 голосаA ми проти 130.
Дебати в Сенаті розтяглися на 57 днів, і в цей час Сенат практично не займався ніякими іншими справами. Поки тривали промови (один сенатор вийшов на трибуну з проA мовою, яка займала 1500 сторінок), Президент Джонсон піддав своїй «обробці» багатьох сенаторів, а різні профA спілкові, релігійні і правозахисні групи лобіювали на
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 58
підтримку припинення дебатів і остаточного голосування. Нарешті 10 червня 1964 року Сенат 71 голосом проти 29 постановив припинити дебати. Вперше процедуру припиA нення дебатів було успішно застосовано з питання щодо громадянських прав. Через тиждень Сенат прийняв свою версію Закону про громадянські права. 2 липня 1964 року Палата представників погодилась із редакцією Сенату і відправила законопроект у Білий дім.
Того самого вечора в ході телевізійного звернення до країни Президент Джонсон поставив свій підпис під цим документом. «Американці всіх рас і кольорів шкіри гинули в бою, щоб захистити нашу свободу», – заявив він. Далі Президент сказав:
«Американці всіх рас і кольорів шкіри трудились, щоб побудувати країну найширших можливостей. Тепер наше покоління американців покликане продовжити безперервний пошук справедливості... Ми віримо, що всі люди створені рівними. І все ж багатьом із них відмовляють у рівному поводженні. Ми віримо, що всі люди наділені певними невідємними правами. І все ж у багатьох американців немає цих прав. Ми віримо, що всі люди мають право користуватися дорами свободи. І все ж мільйони позбавлені цих дарів – не через власні невдачі, а внаслідок кольору їхньої шкіри.
Причини глибоко вкорінено в історію, традиції і людську природу. Ми можемо зрозуміти – без злості й ненависті, – як це все відбулося. Але так тривати більше не може. Наша Конституція, основа нашої Республіки, забороняє це... Мета закону проста. Він не обмежує свободу будь!якого американця, якщо це не порушує прав інших людей. Він не передбачає особливого поводження з будь!яким громадянином. Він твердить, що єдиним обмеженням надії людини на щастя і на майбутнє її дітей повинні бути його власні здібності. Він твердить, що ті, що рівні перед Богом, тепер будуть рівні і в кабінах для голосування, у класах, на заводах... Мої співвітчизники, зараз для нас настав час випробувань. Нам не можна зазнати поразки. Давайте перекриємо джерела расової отрути. Давайте молитись за мудрі і сповнені розуміння серця. Давайте відкладемо розбіжності, які не стосуються справи, і зробимо нашу націю єдиною. Давайте наблизимо той день, коли наша незмірна сила і наш безмежний дух будуть вільними».
«Так тривати більше не може…» Президент Ліндон Джонсон підписує Закон 1964 року про громадянські права у присутності лідерів Конгресу і міністра юстиції Роберта Кеннеді (на задньому плані, безпосередньо за Джонсоном).
59 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Положення закону
Після двох століть рабства, сегрегації, правової нерівності і економічних збитків унаслідок всього цього Закон 1964 року про громадянські права надав федеральному урядові і приватним особам юридичні повноваження, необхідні для прямої протидії расовій і гендерній (закон забороняє дисA кримінацію і за гендерною ознакою) дискримінації.
Ці повноваження викладено в широких положеннях, які наA зиваються «статтями». Ось основні пункти закону:
Стаття І, яка відмінила нерівне застосування вимог до реєстрації виборців. Стаття ІІ, яка заборонила дискримінацію у громадських місцях. Стаття забезпечила громадянам право подавати судові позови для одержання судової постанови (розпоA рядження, що наказує особі робити чи не робити певні дії) і дозволила міністрові юстиції США втручатись у розгляд позовів, які, на його думку, мають «велике знаA чення для широкої громадськості». Стаття ІІІ, яка надала міністрові юстиції США право подаA вати позови за умови, що конкретна справа «істотно сприятиме організованому просуванню відміни сегреA гації у громадських місцях», у тих випадках, коли поA страждала особа не має змоги самостійно вести такий позов.
Стаття IV, яка надала міністрові юстиції США право подавати позови про примусову десегрегацію муніциA пальних шкіл. Це положення було спрямовано на прискорення прогресу, який у десятиріччя після справи «Браун проти Комітету освіти» був недостатньо швидким. Стаття VI, яка поширила положення закону на «будьAякі програми або заходи, що одержують федеральну фінанA сову допомогу». Вона надала федеральному урядові праA во відмовляти у фінансуванні будьAякої програми, яка практикувала дискримінацію. Стаття VII, яка заборонила дискримінацію у сфері зайняA тості будьAякому підприємству з кількістю працівників понад 25 чоловік. Вона заснувала Комісію з рівних можA ливостей при працевлаштуванні для розгляду скарг на дискримінацію при наборі, наймі, оплаті праці і підвиA щенні на посаді.
Закон 1965 року про виборчі права: історія питання
Судові рішення і законодавчі акти про громадянські права відіграли вирішальну роль у встановленні, захисті й забезA печенні громадянських прав афроамериканців. Однак найA певнішою гарантією постійності цих прав було надання афроамериканцям політичних повноважень, щоб вони могA ли стати повноправними учасниками демократичного проA
Зверху за годинниковою стрілкою: «Ми подолаємо». Щойно зареєстрований виборець у Сельмі, штат Алабама, серпень 1965 року.
Учасники маршу за громадянські права наближаються до Монтгомері, штат Алабама, на четвертий день маршу Сельма–Монтгомері. До цієї акції підключились американці з усієї країни. Четверо демонстрантів на передньому плані приїхали (зліва направо) з Нью-Йорка (перші двоє), Мічигану і Сельми, штат Алабама.
Березень 1965 року: федеральний маршал зачитує судовий наказ, який забороняє проведення запланованого маршу протесту з приводу реєстрації виборців у Сельмі, штат Алабама. Справа Мартін Лютер Кінг, зліва, зі схрещеними руками, Ендрю Янг, майбутній посол в ООН і мер Атланти, штат Джорджія.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 60
цесу. Отже, право на участь у голосуванні було, ймовірно, найфундаментальнішим із громадянських прав, але афроаA мериканці на Півдні практично не користувалися ним з моменту краху Реконструкції.
Якщо згадати історію, то після відходу північних армій з Півночі у 1877 році представники білої південної еліти стаA ли знову навязувати своє політичне панування. З цією меA тою придушення виборчих прав афроамериканців мало ключове значення і досягалося різноманітними засобами. Спочатку улюбленим інструментом було грубе насильство. Поступово склалися й інші форми відчуження негриA тянського населення від процесу голосування.
Однією з них був «виборчий податок». Цей спеціальний поA даток стягувався в рівному розмірі з кожного жителя. ВважаA лося, що громадяни, які його не платять, не мають права гоA лосувати. В період з 1889 по 1910 рік виборчий податок буA ло введено у багатьох південних штатах. При тодішніх масA штабах бідності серед афроAамериканського населення цей податок позбавляв права голосу багатьох чорношкірих виA борців, так само як і незаможних білих. 24Aа Поправка до Конституції США (1964 року) заборонила відмовляти громаA дянам у праві голосувати на виборах федеральних посадоA вих осіб за невиплату виборчого податку. Ще через два роки Верховний Суд своїм рішенням поширив цю заборону на вибори у штатах і місцеві органи влади.
При реєстрації виборців висувалась і «вимога письменA ності». Дуже субєктивні усні й письмові екзамени майже завжди особливо суворо проводили серед афроAамериA канських заявників. Деякі штати навіть не дозволяли заявA никові здавати екзамени, якщо за нього не поручиться інший, уже зареєстрований виборець. Багато чорношкірих взагалі не мали змоги складати екзамени, оскільки в списA ках виборців на Півдні було дуже мало афроамериканців, а серед білих південців небагато хто наважувався піддати сеA бе громадському остракізмові або ще гіршим наслідкам поA ручництва за чорношкірого виборця. Умови складання екA замену здебільшого були кричуще необєктивними. ЗаявниA ка могли попросити написати уривок із Конституції, проA диктований окружним реєстратором, котрий диктував білим заявникам чітко, а чорним – нерозбірливо.
Організатори виборів на Півдні не цуралися ніякої тактики, щоб не дозволити чорношкірим заявникам отримати право голосу. В Алабамі, наприклад, рішення про те, чи склав заявA ник екзамен, тримали в таємниці, а оскаржити його було неможливо. Не дивно, що принаймні одна реєстраційна комісія в Алабамі утверджувала кожного білого заявника і відмовляла кожному чорношкірому.
Яку б тактику не застосовували, на задньому плані весь час була присутня загроза насильства. Організатори виборів могли публікувати в місцевих газетах імена чорношкірих, котрі подали заявки на реєстрацію як виборці. Це приверA тало увагу місцевих «Рад громадян» і відділень «КуAклуксA клану» до чорношкірих, яких треба було «переконати» заA брати свої заяви.
На цьому тлі силового залякування активісти зі СтуA дентського координаційного комітету ненасильницьких
дій, серед інших, організували в 1961 році кампанії з реєстрації виборців у сільських і переважно афроAамериA канських районах Глибокого Півдня. Ця робота вимагала неймовірної мужності. Незабутнє пояснення дала одна з перших добровольців, робітниця плантації Фанні Лу ГейA мер: «Мабуть, якби я справді розуміла, що мені загрожує, я злякалась би – але чого було боятися? Єдине, що вони (білі люди) могли зробити, – це вбити мене, а скільки я себе памятаю, мені завжди здавалося, що вони поступово цього добиваються».
У 1964 році Конференція південного християнського керівництва, Конгрес расової рівності, Національна асоціація сприяння прогресові кольорового населення і Студентський координаційний комітет ненасильницьких дій організували «Літо свободи». Понад 1000 білих жителів Півночі, в основному студентів, зголосились вирушити у штат Міссісіпі і допомагати чорношкірим виборцям реєструватися. Передбачалося, що їхня присутність так само приверне увагу до насильницького нехтування правами чорношкірих виборців.
21 червня, у найперший день «Літа свободи», добровольці досягли своєї мети, але трагічною ціною. Трьох борців за громадянські права, афроамериканця Джеймса Чейні і двох білих американців єврейського походження – Майкла Швернера і Ендрю Гудмана, було оголошено зникA лими безвісти, а пізніше знайдено вбитими. Їх убивство примусило американців упритул зайнятися суміжними проблемами виборчих прав і насильства. Хоча сміливі добA ровольці переконали приблизно 17 000 так само хоробрих афроамериканців заповнити заявки на реєстрацію як виA борці, організатори виборів зрештою прийняли менше ніж 10 відсотків цих заявок. Усе більше й більше американців розуміли, що чорношкірі становлять майже половину насеA лення штату Міссісіпі, але на їхню частку припадає всього 5 відсотків зареєстрованих виборців.
Кривава неділя в Сельмі
Наступного року організації, які боролися за громадянські права, почали реєстраційну кампанію в Сельмі, штат АлабаA ма, невеликому містечку, розташованому приблизно за 50 миль на захід від міста Монтгомері. В Сельмі мешкало близько 15 000 афроамериканців, але тільки 350 із них змогли зареєструватись як виборці. В лютому 1965 року на мітингу за виборчі права у сусідньому Маріоні поліція заA стрелила чорношкірого юнака на імя Джиммі Лі Джексон.
У відповідь на це 7 березня активісти організували марш із Сельми в адміністративний центр штату Монтгомері. На мосту ім. Едмунда Петтуса через річку Алабама 525 учасA ників маршу (на чолі з Джоном Люїсом зі Студентського коA ординаційного комітету ненасильницьких дій і помічниA ком Мартіна Лютера Кінга преподобним Хозіа Вільямсом) чекали співробітники правоохоронних органів і місцеві поліцейські штату Алабама, які заздалегідь озброїлись проA тигазами і поліцейськими кийками. Майор Поліції Джон Клауд наказав демонстрантам повернутись у свою церкву. Преподобний Вільямс спитав: «Ми можемо поговорити з майором?» – «Мені нема про що з вами говорити», – пролунало у відповідь.
61 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
Як повідомляла газета «НьюAЙорк таймс», марш було придуA шено «швидко і грунтовно». В газеті описувався живий клин патрульних і розповідалось про те, як «10 або 20 негрів поA валили на землю, чути було крики, миготіли руки й ноги». В присутності журналістів, які фіксували події для враженої аудиторії всієї країни, патрульні застосували сльозогінний газ. Працівники місцевих правоохоронних органів пеA реслідували демонстрантів, які відступали, з батогами і кийA ками. «Патрульний ударив мене по голові кийком… Мені здалося, що я вмираю», – розповів Люїс, госпіталізований з контузією.
Для мільйонів американців день 7 березня 1965 року став «Кривавою неділею». Член Палати представників США Джеймс ОХара з Мічигану назвав події цього дня «варA варською акцією в стилі патрульних штату під керівницA твом нерозсудливого демагога (натяк на губернатора АлаA бами Джорджа Воллеса)».
В Атланті Мартін Лютер Кінг оголосив, що він і Ральф ЕберA наті у вівторок очолять другий марш Сельма–Монтгомері. Він закликав «релігійних лідерів з усієї країни приєднуваA тись до нашого мирного, ненасильницького маршу за своA боду». Однак перш ніж це відбулося, федеральний суддя, коA трий зовсім не був вороже налаштований до активістів, заA хотів провести слухання перед прийняттям рішення про марш і видав судовий наказ із тимчасовою забороною на його проведення.
«Кривава неділя» в Сельмі, штат Алабама, 7 березня 1965 року. Перший марш Сельма–Монтгомері за громадянські права було придушено швидко і серйозно. «Мені здавалося, що я вмираю», – розповідав майбутній член Палати представників США Джон Люїс.
21 березня 1965 року демонстранти перетнули міст ім. Едмунда Петтуса через річку Алабаму, почавши третій марш Сельма–Монтгомері.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 62
Кінг перебував під потужним політичним тиском з усіх боків. Федеральні чиновники пропонували йому відкласти марш. Оскільки судова заборона лишалася в силі, проведенA ня маршу ставило Кінга та його послідовників поза закоA ном. Тим часом молоді активісти, багато з яких були повязані зі Студентським координаційним комітетом ненаA сильницьких дій, наполягали на підвищенні активності. Кінг ризикував втратити своє місце на чолі руху, якби він не зміг відреагувати на їхні вимоги.
9 березня Кінг та Ебернаті повели за собою близько 3000 мирних демонстрантів – своїх чорношкірих послідовників, до яких приєдналися сотні білих релігійних лідерів, – у друA гий марш Сельма–Монтгомері. Патруль штату знову зустрів їх на мосту ім. Едмунда Петтуса. Маніфестанти зупинились і заспівали гімн руху: «Ми подолаємо». Потім група помолиA лась, а Ебернаті подякував Богові за демонстрантів, які «прийшли, щоб принести свої тіла в живу жертву». Потім Кінг звелів своїм послідовникам повернути назад. «Будучи супротивником насильства, я не міг втягти людей у небезA печну ситуацію», – заявив він газеті «Вашингтон пост».
Рішення Кінга розчарувало деяких найзавзятіших акA тивістів. Але Кінг устиг таємно порадитися з федеральними посадовцями. Події «Кривавої неділі» натиснули і на ПрезиA дента Джонсона, який і без того співчував рухові. Надто баA гатьом американцям, нарешті, стало зрозуміло, що далі так тривати не може. З боку релігійних груп і законодавчих зібрань штатів, молодих демонстрантів і членів Конгресу лунали вимоги про прийняття рішень на федеральному рівні. Два лідери, очевидно, уклали негласну угоду: Кінг не порушуватиме заборону, а адміністрація Джонсона без зайA вого шуму запропонує найближчим часом її відмінити.
15 березня Джонсон вніс законопроект, який згодом став Законом про виборчі права. Звертаючись того вечора до країни, Президент Джонсон використав найзрозуміліші формулювання на підтримку головної американської цінності – виборчого права:
«Немає негритянської проблеми. Немає проблеми Півдня. Немає проблеми Півночі. Є тільки американська проблема. І ми, американці, покликані сьогодні... вирішити цю проблему. Конституція проголошує, що жодній людині не повинні перешкоджати в голосуванні через її расову належність чи колір шкіри. Всі ми дали клятву Богові, що будемо підтримувати й захищати цю Конституцію. Тепер ми мусимо діяти відповідно до цієї клятви... Тут немає конституційної проблеми. Вимоги Конституції зрозумілі. Немає моральної проблеми. Неправильно, абсолютно неправильно позбавляти будь!кого з ваших співвітчизників, американців, прав голосувати в цій країні. Не стоїть питання про права штатів чи про права країни. Є тільки боротьба за права людини... Те, що відбулося в Сельмі, є частиною набагато ширшого руху, який проникає у кожен район і штат Америки. Це – прагнення американських негрів забезпечити собі всі блага життя в Америці.
Їхня справа повинна бути і нашою справою, тому що не тільки негри, але й усі ми повинні подолати потворний спадок фанатизму й несправедливості. І ми подолаємо».
Через два дні федеральний суд відмінив заборону на провеA дення маршу. Далі окружний суддя Френк Джонсон видав розпорядження, щоб влада штату й округу не тільки не втручалась, а й вживала особливих заходів із захисту акA тивістів. «Закон ясно твердить, – писав суддя, – що право звертатися до свого уряду з клопотанням про відшкодуванA ня збитків можуть здійснювати великі групи, і ці права моA жуть реалізовуватися за допомогою маршів, навіть якщо ці марші проходять державними трасами».
Марш Сельма–Монтгомері
На 21 березня тисячі американців найрізноманітнішого суспільного становища почали збиратися в Сельмі для участі в третьому марші Сельма–Монтгомері. Маніфестанти мали намір пройти весь 87Aкілометровий шлях протягом пяти днів, зупиняючись на нічліг просто неба. Шлях, який вони пройшли, нині став Національним історичним маршрутом.
«Ми прийшли після трьох століть страждань і незгод». Учасники маршу прибувають у Монтгомері.
63 НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США
За підтримки адміністрації Джонсона і пробудженого амеA риканського народу вражала відмінність цього маршу від попередніх спроб. Всього за два тижні до цього майор патA руля штату Алабама віддав наказ бити учасників маршу і труїти їх газом. Тепер він був зобовязаний зайняти головну машину, яка супроводжувала демонстрантів через міст ім. Едмунда Петтуса. Поблизу була федеральна військова поліція, готова забезпечити охорону, а підрозділи НаціоA нальної гвардії Алабами були тимчасово підпорядковані феA деральним силам. Коли понад 3000 учасників маршу виA йшли на перший відрізок свого шляху, Ебернаті промовив: «Коли ми доберемося до Монтгомері, ми підійдемо до двеA рей губернатора Воллеса і скажемо: «Джордже, це все. Тепер ми можемо голосувати».
«Йдіть разом, діти, – вчив Кінг. – «Ідіть невтомно, і цей шлях приведе нас на землю обітовану».
Газета «НьюAЙорк таймс» так описувала натовп, який вийшов на 80Aу автомагістраль США:
«Серед учасників маршу були лідери руху за громадянські права і рабини, симпатичні студентки і бородаті пред! ставники лівого крила студентства, кінозірки і немовля! та у візочках. Було двоє сліпих і чоловік без ноги. Але біль! ше за всіх було негрів, які вважали, що їм надто довго відмовляли у виборчих правах».
У перший день учасники маршу пройшли трохи більше, ніж 11 кілометрів, потім розклали два великі шатри і ночували у спальних мішках і ковдрах. Наступного ранку Кінг оголоA сив: «Із задоволенням повідомляю, що я вперше в житті спав у спальному мішку. Почуваю себе чудово». Проте наступноA го дня у багатьох зявились пухирі і сонячні опіки.
Оскільки в сільській місцевості траса звужувалась, федеA ральний суд постановив, що доти, поки в околицях МонтгоA мері дорога знову не розшириться, в марші можуть брати участь тільки 300 чоловік. Але з ними вирішили йти чимало «запасних», навіть на третій день, коли була злива. МаніфесA танти відповіли погоді піснями – «Нікому не дозволю збити мене зі шляху» і «Ми подолаємо».
Кінг ненадовго залишив марш, щоб виступити з давно заA планованим зверненням у Клівленді, штат Огайо. Там Кінг заявив, що він у боргу перед Махатмою Ганді, чий знамениA тий марш до моря був передбаченням шляху з Сельми в Монтгомері. «Перед нами стоїть завдання обєднати світ братерськими звязками, – сказав Кінг. – Ми повинні навчиA тися жити разом як брати, інакше ми зникнемо як дурні».
Коли учасники маршу наблизились до Монтгомері, натовп розрісся до понад 25 000 чоловік. Люди прибували на чарA терних літаках, автобусах і потягах. Для участі у завершальA ному відрізку маршу приїхала делегація провідних америA канських істориків. Вони виступили із заявою: «Ми вваA жаємо, що вже давно час зайнятися питаннями, заради осA таточного рішення яких велась Громадянська війна». Співак і активіст руху Гаррі Белафонте залучив зірковий склад голлівудських акторів.
25 березня на чолі з Мартіном Лютером Кінгом активісти ввійшли в Монтгомері. Вони пройшли маршем по ДекстерA авеню, обравши шлях, яким сто років тому прямували учасA ники інавгураційного параду Джефферсона Девіса, першоA го і єдиного Президента Конфедеративних Штатів АмериA ки, удаваної держави, яка відстоювала рабство, через віщо і спалахнула Громадянська війна. Тепер, через сто років, наA щадки чорношкірих рабів прийшли до законодавчого зібрання штату, щоб добитися прав, які давно мали їм налеA жати і в яких їм довгий час відмовляли. Їхня петиція прогоA лошувала:
«Ми пройшли не тільки пять днів і 50 миль (80 кіло! метрів) – ми прийшли сюди після пяти століть страж! дань і незгод. Ми прийшли до вас, губернаторе Алабами, щоб оголосити, що ми повинні одержати нашу свободу ЗАРАЗ. Ми повинні мати право голосувати, ми повинні ко! ристуватися рівним захистом закону і покінчити з жорстокістю поліції».
Губернатор Воллес зник. Але це вже не мало значення.
Кінг виголосив у той день одну із своїх найзнаменитіших промов, у якій процитував слова 70Aрічної учасниці автоA бусного бойкоту в Монтгомері. Коли її запитали якось, чи не хоче вона їздити замість того, щоб ходити пішки, матінA ка Поллард відповіла: «Мої ноги стомились, але моя душа спокійна».
«Чи довго ще? Недовго. Адже ніяка брехня не може жити вічно», – заявив Мартін Лютер Кінг наприкінці маршу Сельма–Монтгомері. На знімку: Кінг читає проповідь у Баптистській церкві Ебенезера в Атланті, штат Джорджія.
НАРЕШТІ ВІЛЬНІ: РУХ ЗА ГРОМАДЯНСЬКІ ПРАВА У США 64
За словами Кінга, марш, який щойно завершився, став «блиA скучим моментом у людській совісті». Кінг відзначив почесA не і натхненне «паломництво священиків і мирян будьAякої расової належності і віри, які ринули в Сельму, щоб протиA стояти небезпеці на боці негрів, готових до боротьби». «Настав час для цієї ідеї, – продовжував Кінг, – і навіть протистояння потужних армій не може нас зупинити. Ми рухаємось до вільної країни».
«Ми повинні усвідомити, що метою, до якої ми прагнемо, є суспільство, здатне примиритися з собою і жити по совісті. Цей день не буде днем білої людини або чорношкірої людини. Він стане днем людини як такої. Знаю, сьогодні ви питаєте: «Скільки ж на це знадобиться часу?» Сьогодні я кажу вам: яким би важким не був момент, як би вас не розчарувала година, чекати лишилося недовго, бо правда, прибита до землі, підніметься знову. Чи довго ще? Недовго, тому що ніяка брехня не може жити вічно. Чи довго ще? Недовго, адже що посієш, те й пожнеш. Чи довго ще? Недовго, тому що рука морального всесвіту довга, але вона схиляється до справедливості».
Прийняття Закону про виборчі права
Через пять місяців Конгрес прийняв, а Президент Джонсон підписав Закон 1965 року про виборчі права. Незадовго до полудня 6 серпня 1965 року Джонсон виїхав у будівлю Капітолію США. На нього чекали лідери Конгресу і руху за громадянські права, в тому числі Мартін Лютер Кінг і Джон Люїс. Підписуючи закон, Джонсон звернувся до країни:
«Головна особливість американської цивілізації... в тому, що свобода, справедливість і людська гідність для нас не про! сто слова. Ми в них віримо. Незважаючи на бурхливий роз! виток подій, нинішнє сумяття, шум і блиск, ми не втра! чаємо нашу віру в свободу і справедливість. Але поки серед нас є пригноблені і ми причетні до цього гніту, наша віра притуплюється, послаблюється імпульс нашого прагнення до досягнення вищої мети.
Отже, ми добилися перемоги не тільки в імя свободи аме! риканських негрів, але й в імя свободи всієї країни. І кожна сімя в цій великій країні, яка все ще продовжує свій пошук, житиме вільніше, з вірою в світле майбутнє, і пишати! меться тим, що вона живе в Америці, завдяки законові, який ви прийняли і який я сьогодні підпишу».
Сфера дії закону
15Aа Поправка вже забороняла расову дискримінацію у сфері виборчих прав, тому проблема була не в тому, шо афA роамериканці не мали виборчого права на участь у голосуA ванні. Вона полягала в тому, що ряд посадових осіб у штатах і на місцях систематично позбавляли чорношкірих цих прав. Відповідно, Закон про виборчі права наказував федеA ральному урядові взяти під контроль процес реєстрації виA борців у будьAякому штаті або виборчому окрузі, в якому в 1964 році застосовували тест на письменність або інший відбірковий тест. Крім того, федеральний уряд повинен був контролювати штати й округи, в яких реєструвались або гоA лосували менше половини мешканців у віці, що дає право на участь у голосуванні. Отже, дія закону поширювалась на шість південних штатів, а також на ряд округів в інших штаA тах. Цим адміністративним одиницям забороняли вносити зміни у правила і норми голосування без попереднього заA твердження федеральними посадовцями, які мусили підтвердити відсутність спроб дискримінації. Інші положенA ня забороняли використовувати тести на письменність у майбутньому і зобовязували міністра юстиції США порушуA вати судові позови для відміни виборчих податків при проA веденні виборів у штатах. (24Aа Поправка до Конституції США, затверджена в січні 1964 року, вже забороняла виборA чий податок на виборах федеральних посадових осіб).
Поява федеральних «інспекторів» поклала край масовому залякуванню потенційних виборців з числа представників меншин. Результати були дивовижними. На кінець 1965 роA ку тільки у пяти штатах Глибокого Півдня було зареєстроA вано 160 000 нових афроAамериканських виборців. На 2000 рік за показниками реєстрації виборців афроамериканці відставали від білих лише на 2 відсотки. На Півдні, де в 1965 році тільки двоє афроамериканців працювали в Конгресі США чи в законодавчому зібранні штату, нині їх кількість становить 160.
Спочатку Закон про виборчі права було введено в дію терміном на пять років, але потім цей термін продовжуваA ли, а в закон вносили нові вимоги – такі, як надання передA виборчих матеріалів двома мовами.
В 1982 році Президент Рональд Рейган підписав документ про продовження терміну дії закону на 25 років. «Право на участь у голосуванні є перлиною в короні американських свобод, – заявив він, – і ми не дамо його блискові затьмаA ритись». У 2006 році Президент Джордж Буш підписав заA кон іще на одне продовження на 25 років...
Висновок
Кількість чорношкірих виA пускників середніх шкіл збільшилося з 1966 року майже втричі, а показники бідності за цей час зменшиA лись майже наполовину. СтаA новлення чорношкірого сеA реднього класу вважається важливим соціальним досяA гненням, як і поява численA них афроAамериканських підприємців, учених, майсA трів літератури і мистецтва.
Хоч американці продовжуA ють стикатися з расовими проблемами, тепер ці пробA леми принципово відрізняA ються від тих, якими займаA лися Тергуд Маршалл, Мартін Лютер Кінг і рух за громаA дянські права. Хоча сучасні питання не менш нагальні, вони водночас свідчать і про справжній прогрес, досягнуA тий за минулі десятиліття.
Візьмемо освіту – предмет рішення у справі «Браун проA ти Комітету освіти». ОстанA нім часом у рішеннях ВерA ховного Суду визначаються припустимі межі програми «позитивних дій», яка стаA
вить за мету виправлення колишньої дискримінації і зобовязує муніципальні наA вчальні заклади добиватися того, щоб склад учнів відоA бражав демографічну струкA туру обслуговуваних населеA них пунктів.
Суддям тепер пропонується приймати рішення, повязані з конкуренцією потреб, наA приклад, у шкільному окруA гові, який дозволяє всім батьA кам обирати будьAяку школу для своїх дітей. Якщо надто багато батьків намагаються влаштувати своїх дітей у якусь певну школу, то потраA пити в неї зможуть не всі. Чи може округ у такому разі наA полягати, навіть у порядку розвязання суперечності, на своєму прагненні підтримуA вати расовий баланс у цій поA пулярній школі, визначаючи, які заявки слід задовольнити?
Чи повинна влада втручатиA ся, коли в школах фактично діє сегрегація внаслідок особливостей забудови житA лових кварталів і їх заселенA ня, а не тому, що, як у часи
Лінди Браун, мільйони афроA американських учнів зазнаA вали свідомої сегрегації і їх відправляли у занепалі шкоA ли найгіршої якості?
Американці будьAякої раси можуть заперечувати багато рішень і справді користуютьA ся цим правом. І далеко не в усіх американських лідерів є відповіді на ці дилеми.
У момент, коли ця книжка йде у друк, Президентом Сполучених Штатів Америки обрано Барака Обаму, сина чорношкірого чоловіка з Кенії і білої жінки з Канзасу. У своїй передвиборчій проA мові, присвяченій расовим відносинам в Америці, ОбаA ма заявив:
«…відповідь на питання про рабство вже закладено в нашій Конституції – Консти! туції, в основі якої лежить ідеал рівноправного грома! дянства за законом; Консти! туції, яка пообіцяла народові свободу, справедливість і союз, що може і повинен удоскона! люватися з часом».
А в ніч своєї перемоги на виA борах обраний Президент заявив країні:
«Якщо хтось іще має сумнів у тому, що Америка є місцем, де можливо все, хто ще за! дає собі питання, чи жива в наш час мрія наших за! сновників, хто ще піддає сумніву силу нашої демо! кратії, то сьогодні ви отримали відповідь».
Перемога Обами – один із критеріїв прогресу, якого доA билась країна. Іншим криA терієм – звичайно, найважA ливішим з усіх – є становA лення, не в останню чергу серед молодих американців, яким належить будувати майбутнє країни, широкого і глибокого консенсусу у пиA танні про те, що ганебна історія рабства, сегрегації і перепон повинна стати спадком минулого.
Литература
• Валлон А. История рабства в античном мире. Пер. с фр. С. П. Кондратьева. — М.: Госполитиздат, 1941. — 664 с.
• Зайков А. Отмена рабства: европейский и американский опыт // Права человека. Энциклопедический словарь. — М.: Норма, 2009. — С. 72—73.
• Ингрэм Д. К. История рабства от древнейших до новых времен. Пер. З. Журавской. — СПб., 1896.
• Каутский К. Диктатура пролетариата: От демократии к государственному рабству: Большевизм в тупике. — М.: Антидор, 2002.
• Нуреев Р. М. Ветхий завет: борьба с ростовщичеством и долговым рабством // Всемирная история экономической мысли: В 6 томах / Гл. ред. В. Н. Черковец. — М.:Мысль, 1987. — Т. I. От зарождения экономической мысли до первых теоретических систем политической жизни. — С. 66-69. — 606 с. — 20 000 экз. — ISBN 5-244-00038-1.
• Youval Rotman. Byzantine Slavery and the Mediterranean World. — Harvard: Harvard University Press, 2009.
• При написании этой статьи использовался материал из Энциклопедического словаря Брокгауза и Ефрона (1890—1907).
• А. Валлон. История рабства в античном мире. Греция. Рим. — М.: Соцэкгиз, 1936.
• Создание межрасовых барьеров (история рабства в Америке) // Г. Зинн. Народная история США: с 1492 года до наших дней. — М., 2006. — С. 37—55.

Джерела
• Orlando Patterson: Slavery and Social Death. A Comparative Study. Harvard UP, Cambridge/MA und London 1982, ISBN 0-674-81083-X
• Kevin Bales: Die neue Sklaverei. Kunstmann, Munchen 2001, ISBN 3-88897-264-7.
• Louise Brown: Sex Slaves. The Trafficking of Women in Asia. Virago Books, New York 2002, ISBN 1-86049-903-1.
• Каутский К. «Диктатура пролетариата: От демократии к государственному рабству: Большевизм в тупике» (переиздание: Берлин. 1921 г.)2002 г.315 стр. Тираж: 2000 экз. ISBN 978-5-93751-014-3
• Robert C. Davis: Christian Slaves and Muslim Masters — White Slavery in the Mediterranean, the Barbary Coast, and Italy, 1500—1800, Palgrave Macmillan, Houndmills, England 2003 ISBN 0-333-71966-2
• Seymour Drescher Abolition — A History of Slavery and Antislavery, Cambridge University Press, New York 2009 ISBN 978-0-521-60085-9 and ISBN 978-0-521-84102-3
• Egon Flaig: Weltgeschichte der Sklaverei. C.H. Beck Verlag, Munchen 2009.




Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть похожие работы