На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


дипломная работа Методи механзми регулювання конфлктних ситуацй

Информация:

Тип работы: дипломная работа. Добавлен: 08.12.2012. Сдан: 2012. Страниц: 20. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


З М І С Т
 
 
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Розділ 1 Теоретико-методологічні передумови дослідження соціально-трудових конфліктів ..................
 
1.1 Поняття соціально-трудового конфлікту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
1.2 Функції соціально-трудового  конфлікту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
1.3 Умови загострення та чинники зниження гостроти соціально-трудових конфліктів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
Висновки до розділу 1........................
 
Розділ 2 Поняття і  зміст соціальних механізмів.........
 
2.1 Поняття соціальних  механізмів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
2.2  Елементи соціальних  механізмів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
Висновки до розділу 2..........................
 
Розділ 3 соціально-трудові  конфлікти та їх вирішення в сучасній Україні............................. 
 
3.1 Особливості соціально-трудових  конфліктів в Україні в 
       трансформаційний  період . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
3.2 Особливості соціальних  механізмів попередження і вирішення  соціально-трудових конфліктів в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
 
Висновки до розділу 3.........................
 
Висновки... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 
Список використаної літератури..... . . . . . . . . . . . . . . . . . .                          
 
   

 

ВСТУП
 
Актуальність теми. Проблеми соціально-трудових конфліктів і соціальних механізмів їх попередження і вирішення стали актуальними у зв'язку з трансформаційними процесами, які відбуваються в сучасній Україні. Демократичний розвиток українського суспільства створив нову ситуацію в соціально-трудових відносинах, коли значна частина функцій по їх врегулюванню переходить від держави до сторін цих відносин: найнятим робітником і працедавцем.
Соціально-трудовий конфлікт є одним з найважливіших чинників суспільного розвитку, особливо в  соціально-економічній сфері, в соціально-трудових відносинах. В умовах трансформації  українського суспільства на окремих  її етапах соціально-трудові конфлікти іноді важко було відокремити від інших, які відбувалися майже у всіх сферах суспільного життя, політичній, соціально-культурній, соціально-економічній щодо перерозподілу власності на засоби виробництва і в інших.
Разом з тим перехід до іншої системи соціально-економічних відносин супроводжується кризовими явищами, на тлі яких соціально-трудові конфлікти набувають великої гостроти і посилюються їх негативні функції і наслідки.
Це актуалізує необхідність в ефективних засобах вирішення гострих суспільних протиріч, соціальних конфліктів, в соціальних технологіях такого їх попередження та вирішення, розробка і застосування яких спиралася б на знання цих соціальних механізмів. У зв'язку з цим проблема вивчення цих механізмів набуває особливого значення, тим паче, що на даний момент вони вивчені недостатньо.
У теоретичному плані  розробленість теми можна розділити  на декілька рівнів. Найбільш розроблені питання конфліктології. Основи теоретичної  конфліктології заклали К.Маркс, Г.Зіммель, Е.Дюрккйм, М.Вебер.
Теорія соціального  конфлікту розроблена Р.Дарендорфом, Л.Козером, Й.Галтунгом, К.Боулдінгом, Л.Крісбергом, С.Карінгером, М.Дайчем, Дж.Г.Ськоттом, Дж.Тернаром.
Значний внесок у розвиток теоретичної конфліктології внесли А.Г.Здравомислов, А.А.Ручка, В.В.Танчер, Е.І.Степанов, Л.А.Нечипоренко, В.Н.Кудрявцев, А.М.Бандурка, В.А.Друзь, А.К.Зайцев, Е.І.Головаха, І.Е.Бекешкина, Е.Ю.Звонков, В.М.Шаленко, А.Ішмуратов, Ф.М.Бородкин, Н.М.Коряк та інші.
Менш розроблена тема соціальних механізмів. Значний внесок в розробку поняття соціальних механізмів і в дослідження особливостей дії соціальних механізмів в різних сферах соціуму внесли Т.І.Заславськая, Р.В.Ривкина, О.Р.Лацис, В.В.Радаєв, А.В.Кочетков, Н.І.Дряхлов, А.Н.Кравченко, А.І.Кравченко, В.В.Щербіна, Г.В.Ізокин, В.Е.Піліпенко, Л.Б.Холод, В.І.Вихрова.
У сфері соціально-трудових відносин і, зокрема, у врегулюванні соціально-трудових конфліктів дія  соціально-трудових механізмів, на наш  погляд, досліджувалася в конфліктологічних працях опосередковано через проблему їх врегулювання і без теоретичного обгрунтування поняття "Соціальні механізми".
Зв'язок роботи з науковими  програмами, планами, темами. Автор  як відповідальний виконавець брав участь в проведенні досліджень НДІ соціально-трудових відносин Міністерства праці і соціальної політики України: "Розробка рекомендацій щодо ведення колективних переговорів і укладання колективних договорів, угод всіх рівнів (Генеральної, галузевої і регіональної) з коментарями відповідних їм норм, встановлених законодавством" (1999 р., державний реєстраційний № 0199U001164), "Шляхи зменьшення впливу реструктуризації вугільної промисловості на стан соціальної напруженості у вугільних регіонах Донбасу" (2002 р., державний реєстраційний № 0102U004167), "Шляхи активізації колективно-договірної роботи в недержавному секторі економіки: аналіз стану та розробка пропозицій" (2002 р., державний реєстраційний № 0102U004175), "Шляхи підвищення ефективності взаємодії Мінпраці України, інших органів виконавчої влади з профспілками та організаціями роботодавців у вирішенні питань соціально-трудових відносин" (2003 р., державний реєстраційний
№ 0103U004492), а также в качестве руководителя в научно-исследовательских работах: "Практика застосування положень Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" при розв'язанні колективних трудових спорів на підприємствах, в організаціях установах та галузях економіки" (1999 р., державний реєстраційний № 0199U001153), "Вивчення та узагальнення практики діяльності місцевих органів виконавчої влади у вирішенні питань соціально-трудових відносин і соціального партнерства на регіональному  та виробничому рівнях" (1999 р., державний реєстраційний № 0199U001154), "Розробка пропозицій щодо формування системи моніторингових досліджень у сфері соціально-трудових відносин в аграрному секторі економіки" (2000 р., державний реєстраційний №0100U001854), "Зіставлення практики законодавчого регулювання соціально-трудових відносин в Україні та в країнах СНД і Східної Європи" (2002 р., державний реєстраційний № 0102U004176), "Розробка механізмів попередження та розв'язання конфліктів на підприємствах вугільних регіонів в умовах структурної перебудови галузі" (2003 р., державний реєстраційний №0103U004496).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з'ясування характеру, ролі, змісту компонентів соціальних механізмів попередження і вирішення соціально-трудових конфліктів, напрямів їх дії і наслідку впливу на соціально-трудову конфліктність.
Для досягнення поставленої  мети необхідно було виконати наступні завдання:
    проаналізувати поняття, функції, умови загострення і розповсюдження соціально-трудових конфліктів;
    вивчити особливості соціально-трудових конфліктів в сучасний період;
    зробити аналіз поняття, особливостей, складових частин і напрямів дії соціальних механізмів попередження і вирішення соціально-трудових конфліктів;
    визначити вплив соціальних механізмів на соціально-трудову конфліктність і необхідність корекції цього впливу.
Об'єкт дослідження. Об'єктом  дослідження є умови виникнення і особливості вирішення соціально-трудових конфліктів. 
Предметом дослідження  є  соціальні механізми, що породжують соціально-трудові конфлікти і сприяють їх  попередженню та вирішенню, а також їх вплив на соціально-трудову конфліктність.
Методи дослідження. Використовувалися  методи соціологічних опитів, контент-аналізу змісту документів і повідомлень в пресі, спостереження та інші. Методологічною основою дослідження є структурно-функціональний і генетичний аналіз. Теоретичною – аналіз концепцій і методів різних соціологічних шкіл, що дозволило відтворити повноту дії соціальних механізмів попередження і вирішення колективних трудових конфліктів.  Автор спирався на теоретичні ідеї  Т. Парсонса, А. Шюца, Н. Лумана, П. Сорокина, Дж. Хоманса, М. Вебера, К.Маркса, Р. Зіммеля, Р. Дарендорфа и    Л. Козера і вітчизняних соціологів.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше здійснений системний аналіз соціальних механізмів попередження і вирішення соціально-трудових конфліктів. В результаті проведеного дослідження були отримані наступні нові результати:
- вперше на основі  узагальнення раніше певних понять  соціальних механізмів визначено  поняття соціальних механізмів  попередження і вирішення соціально-трудових  конфліктів як сукупності соціальних явищ і процесів, визначальне попередження і вирішення соціально-трудових конфліктів;
    у розвиток уявлень про соціальну природу соціальних механізмів виявлено, що соціальними механізмами попередження і вирішення соціально-трудових конфліктів можуть виступати елементи соціальної системи: соціальна структура, соціальні цінності, потреби та інтереси, соціальні інститути, асоціації та групи, а також дії соціальних акторів, які можуть сприяти попередженню і вирішенню соціально-трудових конфліктів як окремо, так і в комплексі, а також взаємодіючи між собою;
    встановлено, що такі соціальні механізми попередження соціально-трудових конфліктів, як соціальна інтеграція, соціальний діалог, соціальне партнерство, організації найнятих робітників і працедавців, соціально-трудова політика, ступінь організованості найнятих робітників і працедавців не істотно впливають на зниження соціальної напруженості та соціально-трудової конфліктності. Вагомішими виявилися чинники культурного характеру;
    проаналізована дія соціально-правового і соціально-економічного механізмів, інституту представництва інтересів у сфері праці як чинники впливу на соціально-трудову конфліктність. Характер прояву соціальної напруженості в соціально-трудовій сфері слабо пов'язаний з вказаними механізмами, а представництво інтересів у сфері праці виявилося не достатньо розвиненим і структурованим;
    у розвиток практики порівняльного аналізу різних парадігмальних установок зіставлені конфліктологічні, соціодраматичні, системно-функціональна та культурно-аксіологічна пояснювальні моделі впливу соціальних механізмів на розвиток конфліктності в соціально-трудовій сфері сучасної України на прикладі динаміки і особливостей соціально-трудових конфліктів і соціальних механізмів їх попередження і дозволу в Луганській області як одного з індустріальних регіонів України; порівняльний аналіз дозволив виявити, що культурно-аксіологична модель дозволяє правдоподібніше пояснити соціальні механізми появи, розвитку, попередження і вирішення соціально-трудових конфліктів в сучасній Україні;
    виявлено, що на динаміку і особливості соціально-трудової конфліктності в Україні періоду 1989-2002 рр. істотно вплинули: ціннісна система суспільства (на початку страйкового руху вона сприяла швидкому розповсюдженню соціально-трудових конфліктів, а потім значному зниженню їх гостроти і широти), яка нині знаходиться в стані трансформації; нерозвиненість інститутів представництва інтересів у сфері праці, а також такі соціальні характеристики соціальних груп, як пасивність, індиферентність, апатія, соціальна втома; нерозвиненість правової, інформаційної і організаційної підструктур соціального діалогу;
    розроблені пропозиції по подоланню стереотипів культури нераціонального типу. Для подолання негативної дії соціальних механізмів попередження і вирішення соціально-трудових конфліктів необхідно, щоб функціонування системи соціального партнерства грунтувалося на постійному економічному зростанні, доходи різних груп населення вирівнювалися до пропорцій, прийнятих в розвинених країнах, щоб система соціального партнерства, його технічна, методична і інформаційна підтримка будувалися за підтримки держави.
Теоретичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертаційного дослідження  полягає в розширенні наукових уявлень  про характер, зміст, напрямах впливу соціальних механізмів на соціальні процеси взагалі і на попередження та вирішення соціально-трудових конфліктів в сучасній Україні.
Практичне значення полягає  в розробці напрямів корекції дії  соціальних механізмів. Пропозиції щодо вказаних напрямів можуть бути використані соціальними партнерами і органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в своїй практичній діяльності по урегулюванню соціально-трудових відносин.
Емпірична база дослідження  – прикладні дослідження за участю автора як керівника, відповідальний виконавець, співвиконавець, проведені Науково-дослідним інститутом соціально-трудових відносин Мінтруда України і іншими дослідницькими організаціями.
Результати дисертаційного дослідження відбиті в 16 публікаціях, з яких:  4 статті – в спеціалізованих наукових виданнях, 7 -  в інших наукових виданнях, 5 – в доповідях і повідомленнях на науково-практичних конференціях:
1. Гуляев В. Реструктуризация угольной отрасли и уровень социальной напряженности в шахтерских регионах // Социология: теория, методы, маркетинг. –2003. – №3 – С. 93-106.
2. Гуляев В.В. Социально-трудовой  конфликт сквозь призму мультипарадигматической  социологии // Соціологічні дослідження.  Збірник наукових праць Східноукраїнського  національного університету. – Луганськ: Вид - во СНУ. –  2002. – №1 (2). –  С.14-29.
3. Гуляєв В.В. Вимоги роботодавців  до якості молодої робочої  сили та їх уявлення щодо  регулювання зайнятості молоді // Вісник Академії праці і соціальних  відносин Федерації профспілок  України. – 2000. – №2. – С.4-11.
4. Гуляев В.В. Социальные механизмы  профилактики и разрешения социально-трудового  конфликта // Вісник Східноукраїнського  Державного Університету. – 1998. –  №5. – С. 36-41.
5. Гуляєв В.В. Соціальне партнерство  як механізм розвитку ринку праці // Вісник Східноукраїнського національного університету.– 2001. –8. – С. 100-104.
6. Гуляєв В.В. Соціальна напруженість  під час реструктуризації вугільної  промисловості на Луганщині // Соціологічні дослідження. Збірник  наукових праць Східноукраїнського національного університету. – Луганськ:  
Вид-во СНУ. –  2001. Вып. 1. – С. 112-116.
7. Гуляєв В.В. Соціально-трудові  відносини у 21 сторіччі // Проблеми  економіки праці, соціально-трудових  відносин та соціального захисту  населення. Збірник наукових праць. – Луганськ. – 2003. – Вып. 1. – С.96-104.
8. Гуляєв В. Соціальне напруженість  у вугільних регіонах під час  реструктуризації вугільної галузі // Бюлетень Національної служби  посередництва і примирення. –  2003. – №4. – С. 34-38.
9. Гуляєв В. Колективний договір чинник захисту чи обов'язок // Соціальний захист. – 2000. – №6. – С. 50-53.
10. Гуляєв В.В. Колективно-договірна  робота у недержавному секторі  економіки: результати прикладного  дослідження // Соціологічні дослідження.  Збірник наукових праць.  – Луганськ: Вид-во СНУ. – 2003. – №1 (3).– С. 98-116.
11. Гуляєв В.В. Інформація в  системі соціального партнерства  // Україна: аспекти праці. –  2000. №7. – С. 28-30.
12. Гуляєв В.В. Локаут // Юридична  енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2001.
13. Гуляев В. Информация в системе социального партнерства // Управління трудовими ресурсами: проблеми і перспективи розвитку: Збірник доповідей міжнародної науково-практичної конференції. 4.2. - Хмельницький: ТУП, 1997. - С. 544-545.
14. Гуляєв В.В. Проблеми взаємодії соціальних партнерів у використанні людського потенціалу // Проблеми формування ринкової економіки: Міжвід. наук зб. Спец. вип. Управління трудовими ресурсами: проблеми теорії та практики. - К.: КНЕУ, 2001. - С. 413-418.
15. Гуляев В.В. Проблема иерархичности методов в мультипарадигматической социологии // Проблемі розвитку соціологічної теорії: Матеріали першої Всеукраїнської соціологічної конференції /Соціологічна асоціація України, інститут соціології НАН України; М.О.Шульга (наук. ред.) та ін. – К., 2001. – С. 100-103.
16. Гуляев В.В. Трансформация представительства интересов в сфере труда // Проблемы розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства: Наукові доповіді і повідомлення ІІІ Всеукраїнскої соціологічної конференції / Соціологічна асоціація України, Інститут соціології НАН України. За ред. М.О.Шульги, В.М.Ворони. – К., 2003. – С. 364-366.
Апробація результатів  дисертації. Основне положення та результати дисертації докладалися автором на науково-практичних конференціях:
- Міжнародна науково-практична  конференція “Управління трудовими ресурсами: проблеми і перспективи розвитку” (Хмельніцький, 1997);
    Міжнародна науково-практична конференція "Управління людськими ресурсами: проблеми теорії та практики" (Київ, 2001);
    Міжнародна науково-практична конференція "Тенденції розвитку ринку праці в Україні та проблеми працевлаштування студентів" (Луганськ, 2001);
    Перша Всеукраїнська соціологічна конференція "Проблеми розвитку соціологічної теорії" (Київ, 2000);
    Третя Всеукраїнська соціологічна конференція "Проблеми розвитку соціологічної теорії" (Київ, 2003);
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
РОЗДІЛ 1
 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ  КОНФЛІКТІВ
 
1.1 Поняття соціально-трудового конфлікту
 
Соціально-трудовий конфлікт відноситься до соціальних явищ, про  що свідчить сама його назва. Тому методологічною основою його вивчення повинна бути методологія соціальних наук, перш за все соціологічна методологія. При цьому слід врахувати, що соціологія – наука мультипарадігматична, тобто вона розвивається на основі декількох методологічних парадігм: символічного інтеракціонізму, феноменології, біхевіоризму, функционалізму, конфліктивізму, теорії соціального обміну і інших.
Дж. Рітцер виділяє такі парадігми як структурний функционалізм і соціологію конфлікту, дефініціонистську соціологію (включаючи в останню інтеракціонізм і феноменологію), біхевіоризм. На наш погляд, проте, в соціології можна виділити значно більше число методологічних парадігм, так або інакше витікаючих з основних соціально-філософських підходів до вивчення соціальної реальності. Ця мультипарадігматичність соціології або, якщо виразитися іншими словами, методологічний плюралізм свідчить про відносність початкових соціально-філософських посилок, що поклали почало безлічі методологій. Всі вони з'являються в результаті того, що попередні парадігми виникали як необхідність вивчення тих аспектів соціальної реальності, які неможливо було досліджувати, спираючись на колишні парадігми. Разом з тим, поява нових парадігм, як правило не відміняло використання старих. Ті та інші продовжують існувати оскільки їх наочні області складають систему соціологічного знання, що постійно поповнюється. Тому соціолог до певної міри вільний у виборі тієї або іншої методологічної парадігми. Справжня наукова перспектива у змінюючомуся світі та змінних уявленнях про нього полягає не в "спорах між прихильниками різних шкіл", а у включенні корисних ідей та гіпотез різних шкіл в єдиний теоретичний "пролегомен". Так, наприклад, поступив П. М. Блау, що об'єднав ідеї функционалізму Т. Парсонса, теорій конфлікту, інтеракціонізму та обміну. Взагалі, в історії соціології 20-го століття важко знайти дослідника, який в своєму методологічному арсеналі спирався б тільки на одну парадігму.
Висловлюючись про відносність  окремих парадігм, Р. Мертон відзначав, що парадігми – це збільшувальні стекла, але дивлячись через них можна упустити стратегічно важливі масиви інформації зважаючи на обмеженість кругозору. Тому ніж більше парадигм задіяно в пізнавальному акті, тим надійніше висновки дослідника.
Як помічає Ст. Ст. Танчер, соціологічний дискурс характеризується широкою дифузією парадігмальних установок, взаємним збагаченням концепціями і поняттями. Ця дифузія зв'язана з характером самої соціальної реальності, її дискурсивністю.
Разом з тим 20-е століття характеризується появою в методологічному  арсеналі науки підходу, корисного  в будь-якій сфері досліджень, в  будь-якій науці, зокрема в соціології, а саме, системного підходу, який є  вдалою спробою перенесення на суспільство закономірностей, виявлених при вивченні функціонуванн живих організмів. Його корисність полягає в тому, що він на різних стадіях дослідження дозволяє розглядати об'єкт як систему, що складається з взаємозв'язаних елементів, і застосовувати повну і ефективну  сукупність методів. Це якраз припускає опору на як можна велику сукупність різних взаємодоповнюючих теоретичних баз, що склалися в умовах безперервної диференціації знання і його одночасного синтезу, що припускає застосування різних парадігм в одному дослідженні.
Системний підхід не можна  абсолютизувати. Головний його принцип  полягає у розгляданні явища, що вивчається, як систему, де частина залежить від цілого і навпаки, ціле залежить від частини, і явище, що разом з тим вивчається, є підсистемою системи більш високого рівня. Зрозуміло, що в безлічі випадків така залежність може бути предметом тільки більш-менш обгрунтованих гіпотез, але ніяк не встановлених наукових фактів.
Необхідно враховувати, що відносно соціальних систем (явищ) системний підхід слід застосовувати вельми обережно, не забуваючи, про те, що його застосування в соціальних науках носить обмеження, пов'язані із специфікою соціальних утворень, складається з людей здатних самостійно мотивувати свою поведінку, діяти відповідно до своїх цілей. Застосовуючи системний підхід і аналізу соціального конфлікту ми повинні пам'ятати, що розгляд його як система або підсистема – вельми умовно. Він швидше за все не система, а стан системи.
Системний підхід і методологічний плюралізм не виключають деякої ієрархії методів, яка може бути вибрана самим дослідником залежно від того, що стоїть перед ним заданий. У методології вивчення соціальних явищ на перше місце ми б поставили загальнонауковий принцип сходження від конкретного через абстрактне до осмисленого конкретного, або іншими словами, рух наукової думки від реальності через абстрактне до реальності, що зрозуміла. Цей метод розробляли Ф. Бекон, До. Маркс, а стосовно соціології - за допомогою понять "Ідеальний тип" і "конструюючий тип" - М. Вебер і Г.П.Беккер.
Ф. Бекон конструюючи  свій метод наукового дослідження, вважав, що нове знання виходить шляхом сходження від частотностей до аксіом, індуктивно виведених думок. Спочатку воно індукується в аксіомах нижнього рівня. Потім шляхом узагальнення створюються аксіоми більш високого рівня. І, нарешті, сходять до більш загальних аксіом. Методологія Ф. Бекона передбачала перевірку теоретичних положень чуттєвим досвідом. Причому під цим досвідом в даному контексті малося на увазі щось близьке з поняттям "досвід", "експеримент", "практика".
К. Маркс услід за Г. Гегелем розробляє метод сходження  від абстрактного до конкретного. Основна  ідея цього методу полягає в тому, що дослідник стикаючись з реальністю, намагається внести до неї деякий порядок, осмислити її. Для цього шляхом абстрагування виділяються деякі властивості. На рівні теорії ці властивості шикуються в певну модель і ця модель накладається потім на реальність. Таким чином реальність "схоплюється" дослідником.
Можна сказати, що Ф. Бекон, Г. Гегель и К. Маркс розвивали один метод, який в цілому можна було б назвати рухом від реальності через абстракцію до реальності, що зрозуміла. Стикаючись з реальністю, дослідник сприймає її цілісно, як феномен, і намагаючись зрозуміти її, виділяє в ній безліч властивостей, які виступають в свідомості абстракціями, оскільки від цих властивостей відділяється все випадкове і неістотне. Але це тільки перший етап розуміння. На другому етапі, як говорив К. Маркс, свідомість повертається до конкретної, відтворює його "як духовно конкретне". Реальність по Марксу - початковий пункт пізнання, але в свідомості вона виступає як результат синтезу безлічі абстракцій. Ф. Бекона, Г. Гегеля і  К. Маркса можна вважати родоначальниками синтетичного методу пізнання. Другий етап в цьому русі більше розроблений. "Дослідження на етапі руху від наочно-конкретного до абстрактного далеко не завжди відображається у викладі, процес же наукового викладу теоретичного знання постає як сходження від абстрактного до теоретичного конкретного...". Цей процес може складатися з декількох циклів сходження у вигляді "спіралі" і герменевтичних кіл.
Разом з абстрагуванням і синтезом в соціології застосовується ідеальна типізація.
Ідеальний тип, поняття  М. Вебера, сформульоване ним для осягнення реальності, на відміну від абстракції або аксіоми не представляє чистої властивості або класу об'єктів, а деякий ряд, який можна було б назвати неправильним класом або класом з розмитими межами. Ідеальний тип позначає якусь сукупність властивостей, кожне з яких не обов'язково є у всіх об'єктів даного класу. Але в цілому всі об'єкти більш менш схожі на ідеальний тип. Отже, тут ми маємо справу з складною абстракцією, яка поки що служить не для повного та адекватного віддзеркалення реальності, а всього лише для одного з моментів її збагнення, коли реальність, що порівнюється з ідеальним типом, аналізується як щось, що може мати ту або іншу зовнішність залежно від дії тих або інших чинників.
Аналогічну роль в  русі від конкретного, або краще, від реальності, через абстрактне до усвідомленої реальності грає і поняття конструюючий тип, введене в соціологію Р. Беккером. Конструюючий тип відрізняється від ідеального типу більшою синтезуючою здатністю. Він є більш цілеспрямованою спробою дослідника рухатися від реальності до теорії і тому претендує, на чіткіші межі класу об'єктів, які він допомагає осмислити. Щоб виконати цю роль, він повинен існувати в деякому континуумі на шкалі з полюсами у вигляді крайніх значень. Завдяки цьому, будь-якому об'єктові класу можна підібрати відповідну конструкцію ідеального типу і з її допомогою пояснити його. Оскільки новий тип - конструюючий, то в конструкцію можна ввести який завгодно елемент реальності, прослідкувати який завгодно каузальний або функціональний зв'язок. Евристична здатність конструюючого типу стає значно вищою, ніж у ідеального типу, що дає підставу його творцям прирівнювати його до теорії. Стосовно соціально-трудового конфлікту конструювання реальності означає введення в конструкцію різних теоретичних положень, по різному пояснюючих суть і особливості даного конфлікту і що пропонують різні моделі його дозволу.
Реальність, "схоплена" в абстракціях, ідеальних типах  і конструйованих типах, і навіть в систематичних теоріях - далеко не повна. Людина, живе в реальності, "схопленій" соціальним запасом знань, який "типізації" включає лише як складова частина. Отже, суть соціально-трудового конфлікту і механізми його дозволу не можуть бути осягнуті повною мірою і остаточно. З розгортанням соціальної реальності як продукту діяльності людей, яка здійснюється ними на основі певного соціального запасу знань, уявлення про соціально-трудовий конфлікт завжди матимуть деяку відносність, обумовлену цим запасом.
Всі спроби встати на грунт монометодологізму неминуче приведуть до редукціонізму і, як вважав Е.Гуссерль, до кризи науки, оскільки редукціонізм шукає аргументи в абсолютизації окремих рис невичерпного процесу пізнання, тоді як абсолютно альтернативні точки зору обидві можуть виявитися істинними в різних відносинах до реальності, а реальність, як відомо, невичерпна. Причому, настійність альтернативних теоретизувань така, що багато хто вважає за краще не чекати експериментального підтвердження початкових теоретичних допущень (гіпотез), а активно розробляти декілька версій, декілька інтерпретацій емпіричних фактів, сподіваючись, мабуть, верифікувати теорії або теоретичні положення після та економнішим способом, шляхом порівняння наслідків з реальністю.
Соціальна конфліктологія розвивалася в руслі безлічі гуманітарних і суспільствознавчих наук, найбільшою мірою в соціології, економіці, психології і політології.
У соціології представники конфліктологічної парадігми (Г.Зіммель, До. Маркс, Р. Дарендорф, Л. Козер) досліджували питання природи і функцій соціального конфлікту, розглядаючи його як атрибут суспільства і суспільного    розвитку.      Представники        системною     і      структурно-функціональної школи (Р. Спенсер, Э. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Беккер) аналізували соціальний конфлікт в основному як джерело і прояв дисфункцій в суспільній системі.
У економіці соціально-трудовий конфлікт вивчався у зв'язку з поведінкою суб'єктів трудових відносин на ринку  праці і в соціально-трудовій сфері, у зв'язку з ефективністю підприємства, тиском організацій найнятих робітників на працедавців з метою перерозподілу прибутків.
У психології досліджувався  переважно внутрішньоособовий і  міжособовий конфлікт. Разом з  цим більшість основних психологічних  шкіл внесли чималий внесок до конфліктології, розробляючи питання взаємозв'язку психологічного і соціального конфлікту з соціальними і біологічними чинниками, пристосуванням до соціального середовища і боротьбою за виживання, з природженими і придбаними якостями людини, такими як агресія, симпатія і антипатія, з психологічними комплексами і структурами особи.
У політології соціальний конфлікт вивчався у зв'язку з аналізом чинників політичної стабільності, миру та війни, зміни правлячих еліт і політичних революцій, зіткнення, неспівпадання і протилежності інтересів політичних груп, а також у зв'язку із зіткненням культур різного рівня розвитку, нав'язуванням політичної волі одних етносів і політичних груп іншим.
У науці про суспільство  ідеї про соціальний конфлікт і його протилежність, соціальну гармонію, з'явилися надзвичайно давно, оскільки з самого зародження соціальної рефлексії і науки учених хвилювали проблеми війни і миру, суспільних суперечностей і їх вирішення, які в процесі становлення і розвитку суспільства і його самосвідомості відбивалися в свідомості як категорії буття.
Як показав Е.Ю. Дзвінків в своєму дисертаційному дослідженні, соціологічні уявлення про соціальний конфлікт в своєму розвитку пройшли  декілька етапів. По-перше, соціологічна теорія конфлікту як форма теоретичного знання еволюціонувала від критичних пояснювальних концепцій до теорії вирішення конфлікту, від теоретичної перспективи до системно-теоретичного комплексу. По-друге, теорія соціального конфлікту розвивалася під впливом марксисткою традиції в соціології, ідей М. Вебера про багатофакторності та академічній аналітичності. По-третє, в розвитку теорії соціального конфлікту можна чітко виділити етапи: критичний (марксизм), соціологи марксистського напряму були переконані в тому, що вирішення соціального конфлікту може сприяти встановленню безконфліктного суспільства; аналітичний (Р. Дарендорф, Л. Козер, Дж. Рекс), його представники переконані, що соціальний конфліктусунути не можливо; синтез критичної і аналітичної парадігм (Р. Коллінз).
В процесі розвитку теорії соціального конфлікту, на думку  
Е.Ю. Звонкова, увага перемістилася з класового конфлікту на соціально-груповий, тобто з макро - на мезорівень.
Декілька іншу історіографію  теорії соціального конфлікту дають  автори колективної монографії "Конфлікти  в сучасній Росії (проблеми аналізу  і регулювання)". На їх думку, початок конфліктології був покладений в роботах 19-го століття До. Марксом, Р. Зіммелем, М. Вебером і Э. Дюркгеймом. З середини 50-х років 20 століть почала розвиватися сучасна теорія конфлікту. Перший її етап (1950-70-і рр.) - це становлення спеціальної теорії соціального конфлікту. У цей період основні дослідження пов'язані з вивченням причин і функцій соціального конфлікту (Л.Козер, Й.Галтунг, Дж.Бернард, А.Рапопопрт) і спробами побудови загальної теорії конфлікту (До. Боулдіннг, Л, Крісберг, С. Фінк).
Центральною проблемою  другого етапу (1980-90-і рр.) стала  розробка
питань вирішення та запобіганню конфліктів (Д. Бертон).
Разом з тим ідеї конфлікту  і гармонії з'явилися все ж  таки одночасно, оскільки суспільна  практика вимагала не тільки констатації першого, але і вироблення механізмів досягнення другого.
Осмислюючи проблеми суспільних суперечностей і зіткнень, мислителі минулого намагалися вивести  причини соціальних конфліктів і  умови встановлення соціальної гармонії. Так, Арістотель, аналізуючи причини соціальних конфліктів, пов'язував їх з порушенням міри при розподілі благ, а Платон на основі прообразу структурно-функціонального підходу розробляв ідею становлення ідеальної (гармонійної) держави.
Т. Гоббс описував природний  стан суспільства через "війну всіх проти всіх", пояснюючи його рівністю домагань, а Ж.Ж.Руссо розвивав ідею суспільної гармонії, що досягається за допомогою рівності і свободи.
Г.Гегель і К.Маркс  за допомогою діалектичної категорії "суперечність" пояснювали механізм розвитку суспільства і перетворення його з конфліктного в гармонійне. Згідно марксизму соціальний конфлікт дозріває в результаті усвідомлення масами ролі політичних інститутів пануючого класу.
М. Вебер досліджував  соціальний конфлікт з боку його основних чинників: влади, статусу, престижу, власності, стратифікації, релігії, ідеології.
Р. Зіммель, як и К. Маркс, розглядав соціальний конфлікт як механізм саморозвитку суспільства.
У подібному ключі розглядають соціальний конфлікт сучасні теоретики Р. Дарендорф и Л. Козер, значною мірою об'єднуючи конфліктичний і функціональний підходи у вивченні суспільства.
У соціології спочатку і  все більш чітко простежуються  дві парадігми: функционалізм і конфліктизм.
Основні постулати функціоналізму сформулювали Т. Парсонс і Н.Смелзер:
    кожне суспільство – відносно стійка і стабільна структура;
    кожне суспільство – добра інтегрована структура;
       кожен елемент суспільства має певну функцію по підтримці стійкості системи.
Постулати конфліктизму сформулював Р. Дарендорф:
       кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці;
    кожна точка суспільства пронизана конфліктом;
    кожен елемент суспільства сприяє дезинтеграції і зміні;
       кожне функціонування соціальної структури грунтується на ціннісному консенсусі членів суспільства;
      суспільство засноване на примушенні одних членів до підпорядкування іншим.
Дихотомія "конфлікт-консенсус" – найважливіша проблема соціології і всі великі теоретики враховують в своїх побудовах обидва її полюси, оскільки, на думку Р. Дарендорфа, обидві моделі суспільства корисні в соціологічному аналізі. Н. Смелзер також наполягає на необхідності об'єднання двох підходів.
Не дивлячись на те, що ідеї конфліктизму з'явилися давно, конфліктологія як наука – порівняно молода і зараз інтенсивно розвивається.
Більшість визначень  соціального конфлікту пов'язують його з боротьбою і трактують  як зіткнення протиборчих сторін. Так, А.Гидденс під конфліктом розумів  безпосередню боротьбу між індивідами та групами, Г. Зіммель називав його суперечкою, а Р.Е.Парк вважав, що соціальний конфлікт – це усвідомлена форма змагання, тобто соціальної форми боротьби за існування. Р. Дарендорф трактує соціальний конфлікт як протилежність будь-яких двох соціальних елементів в соціальній структурі, тобто соціальних груп. К. Фінк визначає соціальний конфлікт як ситуацію або процес, в яких дві або більш соціальних одиниць зв'язані антагоністичною взаємодією. К.Боулдінг розуміє під конфліктом ситуацію конкуренції, в якій сторони усвідомлюють несумісність своїх майбутніх позицій. Згідно Л.Крайслеру конфлікт – це відносини між сторонами, які переконані про несумісність своїх цілей. Я. Щепаньський визначає конфлікт як зіткнення, викликане суперечностями настанов, цілей і способів дії сторін по відношенню до конкретного предмету або ситуації. Л.Козер – як боротьбу з приводу цінностей і домагань із-за дефіциту статусу, влади і засобів, в якій інтереси супротивника повинні бути нейтралізовані, ущемлені або еліміновані. С. М. Шухурт  - як загострення суперечностей, що виникли при взаємодії сторін на основі конкуренції їх інтересів. Згідно  М. Дойчу конфлікт – це несумісні дії, коли одна сторона перешкоджає, заважає або вимушує іншу сторону діяти менш ефективно. А. Г. Здравомислов трактує конфлікт як сторону взаємодії і як форму відносин між соціальними діячами з протистоячими цінностями, нормами, інтересами і потребами.
Таким чином, в конфліктології склалося уявлення про соціальний конфлікт як про різновид соціальної взаємодії  і соціальної боротьби, а саме, безпосередньому зіткненні протиборчих соціальних діячів з приводу підтримки соціальних цінностей, досягнення соціальних цілей, задоволення соціальних інтересів і потреб.
Функціонування суспільства  в цілому, його підсистем, а також  їх розвиток здійснюється у взаємодії соціальних індивідів, груп і класів або в соціальній взаємодії. Соціальна взаємодія - центральне поняття ряду соціологічних теорій. У його основі лежить уявлення про те, що соціальний діяч завжди знаходиться у фізичному або уявному оточенні інших соціальних діячів і поводиться згідно цій соціальній ситуації.
Соціальний діяч здійснює соціальну дію свідомо, орієнтуючись на відповідну дію іншого соціального діяча. Отже, соціальна взаємодія - це взаємні дії соціальних діячів, орієнтовані на взаємну реакцію. Разом з тим, соціальна дія в тій чи іншій мірі наповнена раціональністю, воно може бути ціле-раціональним, тобто обгрунтованим раціональними цілями, ціннісно-раціональним, тобто обгрунтованим існуючими цінностями, афектним, або здійснюваним під впливом "пристрасті", і традиційним, визначуваним культурною традицією. Найбільш раціональна дія ціле-рациональна, а найменш- афектна. Представляється, що подібними характеристиками доречно наділити і соціальну взаємодію, яка також, як і соціальна дія, може бути більш і менш раціональним, тобто ціле-раціональним, ціннісно-раціональним, традиційним і афектним (іншими словами, нераціональним). Всі форми соціальної взаємодії володіють тим або іншим ступенем раціональності і свідомості.
Георг Зіммель розрізняв такі "чисті" форми соціальної взаємодії як конкуренцію, конфлікт, договір, співпрацю, авторитет і підпорядкування.     Р.Е. Парк, один із засновників школи Чікаго в соціології, виділяв "основні" форми соціальної взаємодії: соціальний конфлікт, змагання, пристосування і асиміляцію. Об'єднуючи уявлення цих теоретиків про класи соціальної взаємодії і виходячи, також, з розуміння соціальної дії як дії соціального діяча, орієнтованого на реакцію "іншого", ми повинні відзначити, що взаємодія може виражатися у формі боротьби, співпраці.
Боротьба як форма  взаємодії може у свою чергу виявлятися у вигляді конфлікту, конкуренції  і змагання. У тлумаченні всіх трьох  понять зустрічаються схожі моменти. Так, боротьба - це "зусилля здолати  супротивника, змагання двох сил"; конфлікт - зіткнення сторін, протиборчих в чомусь; змагання - старання не відстати і переграти кого-небудь в чому-небудь, суперництво, ревностне прагнення за іншими; конкуренція - зіткнення, боротьба з ким-небудь за досягнення кращих результатів в чому-небудь. Якщо боротьба - це загалом змагання з метою подолання, а конкуренція - боротьба за досягнення кращих результатів, то конфлікт - безпосереднє зіткнення протидіючих сторін. Конфлікт може виражатися у вигляді непокори, суперечки, демонстрації сили, боротьби і війни. Це стосується всякого соціального конфлікту, тобто конфлікту між соціальними діячами, у тому числі і соціально-трудового конфлікту, де сторонами є учасники трудових відносин, найняті робітники та їх роботодавці. При цьому соціально-трудовий конфлікт може бути як індивідуальним, коли зіткнення відбувається між окремим працівником і роботодавцем, так і колективним, коли стикаються сукупність працівників і один або безліч роботодавців. У цій роботі нас цікавить інший вид соціально-трудового конфлікту, як найбільш актуального в сучасній Україні.
Якщо в ході трудової взаємодії виникає суперечність між соціальними діячами з  приводу тих або інших соціально-економічних  благ, їх розподілу і контролю над  ним, то з'являється соціальна напруженість та конфліктна ситуація, яка характеризується наявністю опонентів, що претендують на те чи інше соціально-економічне благо, предметом суперечки (самого блага) і відносин між кожною стороною та предметом суперечки і між сторонам. Соціальна напруженість є наслідком суперечності між інституційними змінами і культурою соціуму, неможливістю задовольнити потреби соціального діяча.
Суперечність, конфліктна ситуація і соціальна напруженість переростають у відкрите зіткнення, тобто конфлікт, якщо конфліктна ситуація не зникає в результаті можливих змін предмету суперечки, опонентів і відносин між вказаними структурними елементами конфліктної ситуації, наприклад, у зв'язку із збільшенням кількості благ, з приводу яких виникла суперечка, або в результаті перемикання інтересу одного з опонентів з дефіцитної цінності на іншу, або зі зміною структури одного з опонентів і його відмовою від претензій на дефіцитну цінність.
Вважаємо за необхідне  знайти місце соціально-трудового  конфлікту  серед інших соціальних конфліктів.
Л. А. Нечипоренко приводить  підстави для класифікацій соціальних конфліктів: по сфері прояву та по способах дозволу. По сфері прояву соціальні конфлікти можуть бути політичними, економічними, культурними і їх різновидами. А по способах дозволу конструктивними і руйнівними.
Л. Козер ділить соціальні  конфлікти на  функціональні, або  засновані на базисному консенсусі (конструктивні і такі, що не порушують  базисного консенсусу) і такі, що розколюють соціум, а також на реалістичних і не реалістичних, тобто такі, в яких цілі сторін досяжні, і такі, в яких ці цілі не досяжні.
Е. І. Головаха  приводить  деякі типи соціальних конфліктів. Одна з типологий заснована на конфліктогенному потенціалі та ефекті конфлікту. Згідно їй соціальні конфлікти бувають відкритими актуальними, латентними потенційними і ілюзорними. Відкриті актуальні конфлікти виявляються видимим чином і викликані актуальними проблемами взаємин сторін. Латентні потенційні конфлікти протікають в прихованій формі. Цю типологію можна декілька спростити і уточнити. Згідно уявленню, що конфлікт це зіткнення, відкрита боротьба, соціальний конфлікт може бути фактом, що тільки відбувся, а потенційність конфлікту виражається в конфліктній ситуації, яка може в певних умовах перерости в конфлікт. Разом з тим соціальний конфлікт може як виявлятися достатньо чітко, так і протікати приховано (для стороннього погляду). Підставою для класифікації в даному випадку виступає відвертість конфлікту для його виявлення третьою стороною. Згідно йому конфлікти бувають відкритими і прихованими.
Третім типом, згідно Е.І.Головахе, виступає ілюзорний конфлікт, функцією якого є маніпулювання  громадською думкою. Підставами є узята дійсність конфлікту і його функція. Якщо розглядати дійсність, то дійсний конфлікт – це конфлікт що існує в реальності, а ілюзорний – тільки видимий, але такий, що реально не існує, причому не існуютчими можуть опинитися окремі елементи конфліктної ситуації або вся ситуація в цілому. У першому випадку ілюзорними можуть опинитися або цілі сторін, або блага, із-за яких проводяться конфліктні дії, а в другому - весь конфлікт може бути розіграний зацікавленими сторонами з метою привернути до себе увагу ресурсомістких органів сподіваючись на якийсь перерозподіл ресурсів.
По соціальній функції  Е.І. Головаха  ділить соціальні конфлікти на конструктивних (по Л. Козеру – функціональні) і деструктивних, тобто ті, які вирішуються створенням гнучкіших структур, і ті, які вирішуються руйнуванням тих існуючих (по Л. Козеру – що розколюють суспільство). Згідно Л. Козеру цю підставу можна назвати способом вирішення конфлікту.
Далі соціальні конфлікти  підрозділяються Е. І. Головахой  на вертикальні, тобто між підлеглими групами, що підпорядковують, і горизонтальні, тобто між групами, що не знаходяться між собою у відносинах субординації.
А. Г. Здравомислов приводить  таку підставу класифікації соціального  конфлікту як предмет. По предметові конфлікту він ділить їх на ресурсних і ціннісних. До ціннісних відносить ті з них, чиїм предметом виступають системи вірувань, переконань, культурні стереотипи, принципи організації суспільного пристрою.
В.А. Отрут виділяє  такі типи соціальних конфліктів як: по інтересах, по напруженості, по широті, по тривалості, по вигляду ресурсів.
Л.Н. Цой пропонує наступну схему класифікації соціальних конфліктів:
а) типи:
    соціально-позитивні (не антагоністичні, раціональні, функціональні, в рамках нормативно-правового поля);
    соціально-негативні (антагоністичні, ірраціональні, дисфункціональні, за межами нормативно-правового поля);
б) рівні:
    макрорівень;
    мезорівень;
    мікрорівень;
в) класи:
    насильницькі;
    ненасильницькі;
г) сімейство:
    об'єктивні;
    суб'єктивні;
д) предмет:
    матеріальні;
    нематеріальні;
е) сфера життєдіяльності:
    виробнича;
    невиробнича.
Соціальні конфлікти  можна також класифікувати за джерелами напруги в соціальних системах. Згідно Т. Парсонсу напруга в соціальній системі (системі соціальної дії) з'являється в результаті структурного дисбалансу в системі, тобто в ній може порушитися внутрішня рівновага в результаті суперечностей між механізмами відтворення структури, що склалися, і потребами системи в адаптації внутрішніх структурних елементів і системи в цілому до зміни. Джерелом соціального конфлікту, як вважає Н. Смелзер, може стати напруженість в будь-якій точці системи соціальної дії, наприклад суперечності між цілями (цінностями), нормами, способами організації людей, засобами досягнення цілей.
У основу класифікації Н. Смелзер пропонує покласти сферу  життєдіяльності і складність суб'єктів  соціальної дії:
    міжіндивідуальні конфлікти;
    міжасоціативні;
    внутрішньоінституційні;
    міжінституційні;
    між секторами життєдіяльності;
    міждержавні;
    міжкультурні;
    анемія як порушення інтеграції у зв'язку з відсутністю ясно сформульованих норм;
    культурне запізнювання, як відставання змін в системі цінностей від змін в матеріальному житті;
    чужий вплив як протиборство між системами цінностей.
На наш  погляд, за джерелами напруги соціальні  конфлікти можна ділити на конфлікти  структурного дисбалансу і на конфлікти  ціннісного дисбалансу в соціальній системі. При цьому останні будуть також різновидом ціннісного конфлікту.
Таким чином, види соціального конфлікту по сфері  прояву бувають політичними, економічними, культурними і їх різновидами; по відносинах підпорядкування - вертикальними  і горизонтальними; за способом дозволу - конструктивними і деструктивними; по доступності спостереження - відкритими і прихованими; по реалістичності цілей - реалістичними і нереалістичними; по дійсному існуванню - дійсними і уявними.
При необхідності класифікацію соціальних конфліктів можна було б продовжити, доповнюючи її тими або іншими класами, актуальними в тому або іншому зв'язку.
Соціально-трудовий конфлікт – безпосереднє зіткнення  між найнятими робітниками і роботодавцями з приводу умов оплати праці і інших соціальних питань трудової сфери. Існує множина інших визначень соціально-трудового конфлікту, в залежності від точки зору про нього, від сфери розгляду і застосування поняття. Наприклад, в трудовому праві України соціально-трудовий конфлікт трактується як суперечка між найнятими робітниками (працівником) і роботодавцями з приводу реалізації (встановлення нових) умов зайнятості і виконання колективних домовленостей у сфері праці. (У праві прийнято давати строгі операційні визначення понять у зв'язку з регулятивною функцією правових норм у відмінності від соціологічних і політологічних визначень, де допускається велика невизначеність і великий простір для введення додаткових операцій визначення, що дозволяє здійснювати маневрування при побудові ідеальних і конструюючих типів (можна сказати  "моделей").
Соціально-трудовий конфлікт – переважно конфлікт економічний, оскільки його предмет – в основному  матеріально-фінансові ресурси, оплата праці в різних формах.
Соціально-трудові  конфлікти, як і інші соціальні конфлікти, можуть мати ту або іншу характеристику певного класу конфліктів. По-перше, соціально-трудовий конфлікт може бути конструктивним і сприяти розвитку соціально-трудової сфери та сторін соціально-трудових відносин, ефективному використанню засобів виробництва і справедливішому розподілу ресурсів суспільства, або ж деструктивним, таким, що руйнує суспільство і сторони соціально-трудових відносин і виробництво, знищує ресурсний потенціал суспільства. По-друге, соціально-трудовий конфлікт в різних суспільствах може мати різні характеристики щодо вертикальності або горизонтальності відносин між протидіючими суб'єктами. У недемократичному суспільстві, як правило, роботодавець позаекономічними методами примушує працівників до праці, а в демократичному трудові відносини грунтуються на договорі. Чим демократичніше суспільство – тим рівноправніші сторони договору. Таким чином, соціально-трудовий конфлікт виникає швидше за все не між субординованими групами, а між горизонтально розташованими.
Проте треба врахувати, що абсолютно демократичне суспільство – це абстракція. Не дивлячись на те, що  відносини між роботодавцями і працівниками як соціальними групами тут в основному горизонтальні, деяка вертикальність в них зберігається і в осяжному майбутньому навряд чи буде подолана навіть на рівні організацій роботодавців і працівників, не говорячи вже про індивідуальні відносини. Крім того, ніяке демократичне суспільство не може бути застраховане від переходу горизонтального соціально-трудового конфлікту у вертикальний з переорієнтацією на соціально-політичний. Саме так демократія характеризується переважанням в основному конструктивного соціально-трудового конфлікту, але при певних обставинах він може переродитися в деструктивний. У одних випадках конструктивізм може змінитися деструктивізмом, а в інших, навпаки деструктивізм – конструктивізмом. У демократичному суспільстві конструктивний конфлікт домінує.
Соціально-трудовий конфлікт в демократичному суспільстві  – в основному конфлікт  конструктивний, оскільки він вирішується конструктивним чином: збагаченням соціальної і організаційної структур суспільства, регіону, підприємства, при яких виникла проблема вирішується успішно. Проте, те або інше суспільство не застраховане від деструктивних конфліктів в будь-якій сфері, в ході вирішення яких може виникнути реальна загроза соціальній структурі суспільства, його економічному благополуччю або благополуччю його регіонів, сфер господарського життя і підприємств, тому що у будь-який момент в будь-якій точці суспільства може виникнути ресурсний дефіцит (капіталу, влади, престижу), політична нестабільність, культурний дисбаланс і інші конфліктогенні ситуації, які можуть опинитися сильніше за ціннісний консенсус. Це відноситься і до соціально-трудової сфери.
У демократичному суспільстві соціально-трудовий конфлікт, як правило – відкритого типу, оскільки  він вже достатньо інституціоналізований і вирішується на основі пристосованого до вирішення конфліктів законодавства. Не виключено, що по різним міркуваням в конкретній ситуації може виникнути конфлікт прихованого типу, наприклад, в галузях і на підприємствах, де заборонені страйки або де домінуюча профспілка лояльна до роботодавця, а серед працівників поширена незадоволеність умовами зайнятості. У часи перебудови такий конфлікт вирішувався нерідко у формі неорганізованого саботажу, коли працівники прагнули понизити норму праці, не удаючись при цьому до явно виражених конфліктних дій.
На завершальній стадії соціально-трудові конфлікти  в демократичному суспільстві, як правило, реалістичні, але на початкових –часто не реалістичні. На початкових стадіях часто відбувається демонстрація і перевірка сил, а на завершальних завдяки вчинкам і реалістичній оцінці сил вимоги сторін один до одного починають враховувати оцінене сторонами це співвідношення сил і можливостей. Проте, бувають випадки, коли сторона, переслідуючи свідомо недосяжні цілі, не може пристосуватися до ситуації і терпить значні збитки. Конфлікт може бути нереалістичним і реалістичним переважно для однієї із сторін. Разом з цим, обидві конфліктуючі сторони можуть переслідувати нереалістичні цілі.
Нарешті, соціально-трудові  конфлікти в демократичному суспільстві, як правило, дійсні. Всі їх компоненти, тобто сторони, дефіцитне благо, процес вирішення, існують насправді. Разом з цим, не виключено, що в окремих випадках, переважно з політичних міркувань, хтось може розіграти соціально-трудовий конфлікт, вселивши сторонам (стороні) помилкові цілі, наприклад, перерозподіл  неіснуючих ресурсів, або обидві сторони можуть вступити в змову між собою і розіграти конфлікт, загрозливий благополуччю суспільства з тим, щоб привернути в свою галузь, на своє підприємство ресурси з інших галузей. У класичному демократичному суспільстві такий конфлікт мало вірогідний, але там, де збереглася велика частка суспільного багатства в руках або під контролем держави, така ситуація цілком вірогідна.
Таким чином, в дослідженні соціально-трудового  конфлікту і соціальних механізмів його попередження і дозволу ми спиратимемося  на комплекс методів і теоретичних  положень, обгрунтованих в різних теоретико-методологічних парадігмах: конфліктизмі, функционалізмі, інтеракціонізмі, застосовуючи такі методи як системний підхід, рух від реальності через абстрактне до пізнаної реальності, герменевтичних кіл, а також ідеальний і конструйований тип.
 
 

1.2. Функції соціально-трудового конфлікту
 
Соціально-трудовий конфлікт, як форма взаємодії і як соціальне  явище, виконує декілька функцій. Перш за все він сприяє розвитку суспільства  і його сфер. Розвиток при цьому  слід розуміти як постійне пристосування  суспільства до потреб його членів і дозвіл виникаючих проблем. Як вираз суперечностей конфлікт виконує діагностичну функцію, бо указує на сфери і області суспільного життя, що найбільш потребують суспільної уваги. В ході діагностування "больових" точок суспільства і "підштовхування" змін, конфлікт діє як страховий клапан, вивільняє енергію протесту і сприяє становленню нових соціальних інститутів, консолідує членів певних соціальних груп, визначаючи таким чином нову соціальну реальність  і правила соціалізації, тобто входження в цю реальність. У цьому сенсі конфлікт є чинником не тільки розвитку суспільства, але і його інтеграції. Разом з цим діагностується стійкість соціальної структури, системи цінностей, соціальних інститутів і інших елементів соціуму.
Обмовимося, що в даному контексті поняття соціально-трудового конфлікту, класової боротьби і робочого руху дуже близькі. Звичайний робочий рух визначається як боротьба робочих проти капіталу за свої життєві інтереси і звільнення праці, тобто боротьба найнятих робітників проти роботодавців за захист своїх інтересів, що майже ідентично конфлікту. Ось таке визначення колективному трудовому конфлікту дає І.Я.Кисельов: "Колективний трудовий конфлікт при капіталізмі - це викликане протилежністю класових інтересів зіткнення у сфері трудових відносин, однією із сторін якого є група працівників, а предметом - колективний інтерес тієї або іншої групи".
Зрозуміло, поняття соціально-трудового  конфлікту, класової боротьби і робочого руху не співпадають. Вони мають близький вміст в цілком конкретній сфері. У даному контексті це загальний зміст відноситься до зіткнень двох сторін соціально-трудових відносин з приводу їх переважно економічних і інших інтересів, що мають актуальність в соціально-трудовій сфері.
Згідно марксистської теорії суспільного процесу класова боротьба є одній з головних рушійних сил розвитку, включаючи і розвиток в рамках капіталізму. Опір пролетаріату капіталістичній експлуатації не затримував, а прискорював розвиток капіталізму, сприяв технічному прогресу. С. Вебб і Б. Вебб в 1890 р. і А. Пігу в 1901 р. відзначали, що рух робочих у формі боротьби за колективний договір, страйки і локаути стимулювали удосконалення машин, пошук дешевої і якіснішої сировини і нових ринків збуту. Робочий рух стимулював трудозбережні технології і технічні нововведення всупереч тенденціям, що диктуються конкурентною боротьбою, використовувати дешевшу робочу силу, і прагненню монополій гальмувати технічний прогрес. Не тільки конкуренція сама по собі, але і тиск профспілок стимулює швидку модернізацію виробництва. Зміна    структури    попиту за рахунок     підвищення заробітної              плати, що ініціюється ними, сприяє масовому виробництву, що є одним з чинників появи розвиненого індустріального суспільства.
Проте вплив робочого руху на прогрес не прямий, він опосередкований конкуренцією і промисловими циклами. І взагалі науково-виробничий і соціально-економічний прогрес - це результат дії множини соціальних, економічних і інших чинників дії яких перетинаються та взаємоконкурують, визначають в даний момент ту чи іншу спрямованість суспільних змін і лише кінець кінцем на більш-менш довгому відрізку часу проявляють себе як чинники прогресу.
Оскільки соціально-трудовий конфлікт відбувається між двома  сторонами трудових відносин, так або інакше зачіпаючи при цьому інтереси інших сторін, він має або може мати певне значення для суспільства в цілому і для всіх задіяних сторін окремо. Позитивні функції при цьому полягають в розвитку соціально-трудової сфери, в збагаченні праці, в поліпшенні його умов і організації. Кожна із сторін конфлікту, залежно від підготовленості до нього, сили та згуртованості, розуміння ситуації і цілеспрямованості, може в результаті конфлікту поліпшити свій економічний стан. В умовах наявності механізмів заборони і вирішення конфліктів користь може опинитися в інших випадках обопільної.
Разом з цим, класова  боротьба, робочий рух, соціально-трудовий конфлікт виконують не тільки конструктивну  функцію, але і деструктивну. Вже  в другій половині 19 століть з'явилася точка зору, що класова боротьба руйнує суспільство, а класова співпраця - навпаки, відтворює його. У 1885 р. Американська економічна асоціація заявляє, що конфлікт між працею і капіталом висунув проблеми, які неможливо вирішити без співпраці великого числа суспільних і державних інститутів. Проте не всякий конфлікт руйнує, а лише той, який переступає межі, визначені основними цінностями даного суспільства.
Деструктивний вплив  конфлікту неминучий, коли одна із сторін на ринку праці поводиться як монополіст. Прагнення до монопольного положення природно для соціальної групи. Але коли воно не обмежується захисними механізмами іншої групи, останній загрожує деградація. Монополізм роботодавця обмежує задоволення потреб найнятих робітників, внаслідок чого знижується якість робочої сили, мотивація до праці, і зрештою страждає все суспільство. Монополізм найнятих робітників веде до зниження конкурентоспроможності підприємств, втрати ринків збуту, зниженню темпів економічного зростання і здатний викликати спроби встановлення політичної диктатури як з боку опонентів, так і з боку лівих сил (як реакції на погіршення якості життя). Монополізм держави як монопольного роботодавця приводить до тоталітаризму, що руйнує мотивацію до праці і підприємництва. Боротьба навколо винагороди за працю є одним з джерел інфляції і безробіття. Нарешті, зростання конфронтації, посилення класової боротьби приводять, деколи, до соціального вибуху, повної дестабілізації суспільства, війни і революції. На цьому етапі майже всі позитивні функції конфлікту перекриваються його деструктивними функціями, оскільки при розколі суспільства всі його сфери, економіка, право, культура, соціально-побутова сфера приходять в занепад. Еволюційний, реформаторський шлях розвитку дозволяє інтенсифікувати його відповідно до виниклих проблем без великих матеріальних і моральних втрат. Тому пошук соціальних механізмів попередження і вирішення трудового конфлікту з метою посилення його позитивних функцій і ослаблення деструктивних - одне з найбільш актуальних завдань конфліктології.
Разом з тим, деструктивізм характеризують, переважно, політичні революції, як форми швидкої і радикальної зміни політичного устрою, і соціальні революції як  такого ж роду форми швидкої і радикальної зміни соціальної структури суспільства. Але під соціальною революцією розуміються, також, істотні, але не стрімкі зміни соціальної структури суспільства, коли вони підготовлені впливом якого-небудь чинника, скажімо, технологічного, і здійснюються еволюційним чином, тобто поступово, наприклад, інформатизацією суспільства. Взагалі, грань між соціальною революцією і соціальною реформою вельми рухома і залежить від точки зору, періоду, який розглядається дослідником, і віддаленості спостерігача від даної події. Те, що зараз оцінюється як епохальний переломний момент, завтра може опинитися не більше ніж штрихом в еволюції.?
Таким чином, до функцій  соціально-трудового конфлікту відносяться:
    розвиток соціально-трудової сфери;
    розвиток сторін соціально-трудових відносин;
    розвиток соціальної структури суспільства;
    зростання економічного багатства суспільства;
    поява нових елементів соціальної структури або вдосконалення тих, що є;
    випробування міцності наявних соціальних структур та інститутів;
    задоволення або утиск інтересів і потреб конфліктуючих і третіх сторін;
    ослаблення або руйнування соціальної структури, соціальних інститутів, економіки і інших сфер соціуму.
 
 
 
    1.3. Умови загострення та чинники зниження гостроти  соціально-трудового конфлікту
 
Перш, ніж говорити про  механізми попередження і вирішення соціально-трудового конфлікту, розглянемо конфлікт в світі теоретичних концепцій основних соціологічних шкіл, що аналізують умови, при яких конфлікт з'являється, отримує велику гостроту, розширюється і заглиблюється, щоб потім вивести опис мір, застережливих загострення, поглиблення і розширення конфлікту, і процедур його вирішення. Скористаємося для цих цілей описом умов, який привів в своїй книзі "Структура соціологічної теорії" Дж.Тернер. Згідно Дж.Тернеру ключові тези К.Маркса щодо умов можуть бути представлені у такому вигляді:
"I. Чим більш нерівномірно розподілені в системі дефіцитні ресурси, тим глибше конфлікт інтересів між пануючими і підлеглими сегментами системи.
II. Чим глибше підлеглі сегменти  починають усвідомлювати свої  дійсні колективні інтереси, тим більше ймовірно, що вони сумніватимуться в законності форми розподілу дефіцитних ресурсів, що існує в даний час..".
"III. Чим більше підлеглі сегменти системи усвідомлюють свої колективні інтереси, чим більше вони сумніваються в законності розподілу дефіцитних ресурсів, тим більше ймовірно, що вони повинні будуть спільно вступити у відкритий конфлікт з домінуючими сегментами системи...".
"IV. Чим вище ідеологічна уніфікація членів підлеглих сегментів системи, тим більше розвинена їх структура політичного керівництва, тим сильніше поляризація пануючих і підлеглих сегментів системи.
V. Чим сильніше поляризація пануючих  і пригноблюваних, тим більше  насильницьким буде конфлікт.
VI. Чим більш насильницьким є  конфлікт, тим більші структурні зміни і перерозподіл бракуючих ресурсів відбуваються в системі".
Дж. Тернер пише, що на основі робіт  К. Маркса виникає ряд допущень, які  служать трампліном для теоретизування відносно конфлікту:
1. Не дивлячись на те, що соціальні  відносини проявляють властивості систем, вони все ж таки рясніють конфліктними інтересами.
2. Ця обставина свідчить про  те, що соціальна система систематично  породжує конфлікти. 
3. Отже, конфлікт є неминучим  і дуже поширеною властивістю  соціальних систем.
4. Подібні конфлікти мають тенденцію виявлятися в полярній протилежності інтересів.
5. Конфлікти найчастіше відбуваються  із-за недостатності ресурсів, особливо  власті.
6. Конфлікт - головне джерело зміни  соціальної системи. 
Георг Зіммель до умов, що загострюють  конфлікт, зараховував:
- емоційну залученість  груп в конфлікт;
- згруртованість залучених в конфлікт;
- згуртованість конфліктуючих  груп;
- ступінь згоди усередині конфліктуючих  груп;
- ступінь взаємодії конфліктуючої  групи з соціумом, що оточує  їх;
- ступінь переродження конфлікту  із засобу досягнення мети  в самоціль;
- ступінь виходу конфлікту, за  уявленням його учасників, за  межі індивідуальних цілей і  інтересів. 
Ральф Дарендорф, в інтерпретації  Дж.Тернера, приводить такі умови  загострення конфлікту:
- усвідомлення своїх  об'єктивних інтересів членами  групи; 
- здатність утворити  групу; 
- міру наявності технічних,  політичних, соціальних умов організації; 
- ступінь накладення  на розподіл авторитету інших  винагород; 
- величину диспропорцій  в розподілі винагород; 
    ступінь нездатності до угод.
В той же час Р. Дарендорф відзначав, що чим організованіші сторони, тим легко врегулювати соціальний конфлікт, тоді як неуважність інтересів роблять врегулювання неможливим.
       Люіс  Козер до причин конфлікту  відносить такі чинники: 
- ступінь сумніву неімущих  в законності (справедливості) існуючого розподілу ресурсів;
- ступінь відносного  зубожіння неімущих.
Чинники загострення  конфлікту по Л. Козеру наступні:
- множинна причин конфлікту;
- емоційність членів  конфліктної групи; 
- жорсткість соціальної  структури, в межах якої відбувається конфлікт;
- ступінь нереалістичності  конфлікту (помилковість інтересів);
- ступінь виходу конфлікту  за межі індивідуальних цілей; 
- ступінь зв'язку конфлікту  з найбільш істотними цінностями  і проблемами.
Л.Козер звернув увагу  і на тривалість конфлікту. На його думку, ця тривалість скорочується, якщо:
- сторони конфлікту  ясно усвідомлюють свої цілі;
- сторони дають якомога  більше інтерпретацій символічному  сенсу перемоги або поразки,  тобто розширюють спектр можливих  винагород і альтернатив вирішення конфлікту;
- лідери уміють тримати  під контролем дії своїх прихильників  і знають, що їм особисто потрібно  в конфлікті. 
Спробуємо синтезувати  ці групи тез про чинники, сприяючі загостренню, розширенню і поглибленню конфлікту. При цьому виконаємо декілька операцій: всю сукупність тез розташуємо в певному логічному порядку; деякі тези переформулюємо, щоб уникнути суперечності.
1. Соціальний конфлікт  викликається нерівномірним розподілом  дефіцитних ресурсів (влади, грошей, матеріальних благ і так далі), коли виникає сумнів в справедливості  такого розподілу, бажання і  можливість змінити правила розподілу. 
2. Цей сумнів виникає  на певному ступені усвідомлення членами співтовариства своїх інтересів. Причому різні ступені усвідомлення викликають і різну гостроту конфлікту. На першому ступені, коли усвідомлення пов'язане з реєстрацією нерівномірності розподілу дефіцитних ресурсів, відбувається виникнення соціальної напруженості, конфліктній ситуації, поява і загострення конфлікту. Але у міру підвищення аналітичних здібностей учасників конфлікту, розуміння конфліктної ситуації можливий перегляд інтересів, стратегій і тактик вирішення конфлікту, що може сприяти зниженню або підвищенню гостроти і тривалості конфлікту.
3. На першому ступені  усвідомлення росте емоційна  напруженість, з'являється потреба  у формуванні згуртованої групи,  росте ступінь згоди в групі,  необхідної для колективних дій і, в результаті, конфлікт загострюється. Але потім у міру чіткішого усвідомлення цілей і інтересів конфліктуючих сторін, і розуміння ними суть конфліктної ситуації, гострота конфлікту може знизиться або підвищитися.
4. Ідеологизация, політизування, ірраціоналізація (тобто, насичення конфлікту емоційними, афектними мотивами), переродження цілей в самоцілі, неясне розуміння цілей, підміна індивідуальних цілей надіндивідуальними, прив'язка інтересів членів групи до цінностей і проблеми ширших груп загострюють конфлікт. Ясніше розуміння цілей, індивідуалізація конфлікту, очищення особистих цілей учасників конфлікту від групових цінностей і емоційних мотивів можуть привести до розширення можливостей конструктивного вирішення конфлікту.
5. Загострюють конфлікт, також, нездатність учасників конфлікту до угод і жорсткість соціальної структури.
Спираючись на ці тези виведемо заходи, сприяючі згладжуванню конфлікту, зниженню його гостроти, зменшенню  масштабів і глибини. Так, якщо однією з причин конфлікту є нерівномірність розподілу дефіцитних ресурсів (перша теза), то профілактичною мірою буде, ймовірно, множина ресурсів і їх справедливий розподіл. У дії цього чинника поза сумнівом є безліч моментів, що опосередковують. Так, загальновідомий факт, що в багатому суспільстві саме в умовах зростання продуктивності праці, коли найняті робітники переконані в збільшенні частки додаткового продукту і зростанні прибутку, зростає соціальна напруженість, спостерігається зростання числа конфліктів. У періоди економічного зростання профспілки в капіталістичних країнах прагнуть передбачити майбутнє зростання продуктивності праці, щоб вигоди від нього не дісталися виключно роботодавцеві. У періоди економічного спаду ефективність конфліктів для їх ініціаторів, профспілок знижується.                   Н. В. Сивачев приводить декілька історичних періодів спаду і підйому профспілкового руху, підтверджуючих цю закономірність: "З кінця 1820-х років і до економічної кризи 1837 р. робочий рух США переживав підйом"; "Кризу 1837 року наніс жорсткий удар по профспілках і багато хто з них розпався"; "Страйковий рух пожвавився в 1853 - 1854 рр. За два роки відбулося близько 400 страйків. Але економічний спад 1854 - 1855 рр. і криза 1857 р., що супроводжувалася масовим безробіттям, знов звели нанівець успіхи в справі створення профспілок". На думку І.Я.Кисельова, в періоди економічного спаду конкуренція з сфери взаємин праці і капіталу переміщається в сферу взаємин між індивідами і групами в самому робочому класі. Втім, спад конфліктності між працею і капіталом пов'язаний не тільки з економічним циклом. В даний час такий спад в індустріально розвинених країнах зв'язаний, мабуть, із структурною перебудовою в продуктивних силах і всього суспільства у зв'язку з його трансформацією в інформаційне суспільство. Так, фахівці Міжнародного Бюро Праці відзначають серед чинників, що ставлять перед профспілками нові проблеми в індустріальних країнах, глобальний економічний спад і великі структурні зміни; а в країнах, перехідних до ринкових відносин, - переосмислення ролі профспілок. На їх думку, структурні зміни знижують силу профспілок через зміни в характері праці і консолідацію урядів з роботодавцями. Подібну тенденцію відзначають і інші учені. Але якщо структурні зміни в продуктивних силах носять довготривалий характер і визначають попит на певну робочу силу на достатньо великий період часу, то консолідація урядів з роботодавцями в умовах постійних змін на ринку праці і в співвідношенні сил в трудових відносинах триватиме до тих пір, поки такий союз не створить загрози деградації робочої сили. Тоді вектор обернеться в інший бік і лібералізація зміниться новою хвилею соціального реформаторства.
Множина ресурсів, поза сумнівом, може сприяти згладжуванню конфліктів, але у поєднанні з "справедливістю" розподілу, щоб не зростало "відносне зубожіння". Разом з тим, профілактика відносного зубожіння найнятих робітників грає, мабуть, набагато більшу роль в згладжуванні конфліктів, особливо в умовах перманентного дефіциту ресурсів, в яких, власне, і функціонує будь-яке суспільство. В області економічних інтересів профілактика відносного зубожіння виражається в практиці вирівнювання доходів, що розуміється як  дії, направлені на зменшення різниці в доходах, різниці в темпах збільшення доходів і вилучення надприбутків на соціальні потреби суспільства. Теза про вирівнювання, вважаємо, можна редукувати на багато соціальних сфер. По суті в демократичному товаристві політика вирівнювання здійснюється і в питаннях перерозподілу влади. Методами представництва, делегування і участі влада розподіляється все більш рівномірно у всіх сегментах соціальної структури. Рядовий член цього суспільства, проявляючи певний мінімум політичної активності, здатний, щонайменше, привернути громадську думку до тих або інших питань суспільного життя. При цьому процес вирівнювання ніколи не приведе до абсолютної рівності, проте він необхідний для зняття напруги, оскільки є символом руху до справедливого розподілу ресурсів.
Другу тезу зв'язує зниження гостроти конфлікту із ступенем усвідомлення протиборчими сторонами своїх інтересів. Його необхідно розширити, оскільки розуміння інтересу - процес діалектичний і схильний до діалектики проникнення в суть. По-перше, для того, щоб зрозуміти, усвідомити свій інтерес, необхідно усвідомити і не свій інтерес. Потім, щоб знайти місце свого і не свого інтересу, треба усвідомити і загальний інтерес всього суспільства. Тільки тоді, коли свій інтерес вбудований в ієрархію і мережу інтересів соціуму, можна говорити про більш-менш об'єктивне віддзеркалення інтересу в свідомості. Тобто, для дійсного розуміння необхідне системне мислення. А воно засноване на раціоналізмі. Афектне сприйняття може тільки пошкодити розумінню. Важливо також усвідомити свій і не свій інтерес, але і пов'язати його реалізацію з соціальною практикою. Необхідно освоїти методологію цілераціональної дії, для того, щоб знати, якою мірою пізнаний інтерес може реалізовуватися в соціальній практиці і яка ціна, які наслідки дій, направлених на реалізацію свого і не свого інтересу, як для окремого інтересу, так і для ієрархії всіх інтересів в соціумі.
Це досягається за допомогою такого соціального інституту  як освіта, направленого на засвоєння  культури як системи цінностей, норм і зразків поведінки, зокрема  методів раціонального мислення і цілераціональної дії. Здібність до конструктивного соціального діалогу, до вирішення соціального конфлікту обумовлена саме раціональним мисленням і раціональною дією, тоді як нераціональні мислення і дії ведуть до неконструктивного вирішення конфлікту або його недозволу. Відзначимо, що завдання освіти – в основному культурна, оскільки дає в руки конфліктуючих сторін духовний інструмент, духовні ресурси попередження і вирішення конфлікту. Разом з тим,  освіта виконує і творчу функцію, оскільки підвищує в суспільстві ступінь насиченості знанням, ступінь раціоналізму. В умовах такого суспільства підвищується здібність сторін і їх лідерів до конструктивного дозволу конфліктів шляхом конструктивних цілераціональних дій з приведення їх інтересів і соціальної системи до динамічної відповідності один одному. В цьому випадку конфлікт виконує дві функції: розвиток соціальної системи і задоволення потреб тих, що конфліктують.
Третю тезу розкриває  роль організованості конфліктної  групи в конфлікті. Як і у випадку  з попередньою тезою, роль організованості безпосередньо залежить від системи цінностей суспільства і здібностей його членів до цілераціональної дії. Якщо в суспільстві існує згода з приводу центральної системи цінностей, то, як вважає Э. Шилз, культурні продукти сприятимуть інтеграції, а якщо культурна діяльність здійснюється в умовах культурного розпаду, то зростає конфліктність. Отже, для зниження конфронтації процес утворення організацій (профспілок, союзів роботодавців) повинен здійснюватися в умовах відповідності їх ціннісних систем системі цінностей даного суспільства і коректуватися "ціннісним діалогом" за допомогою "соціального діалогу". Ці діалоги – процес перманентний, такий, що відбувається на безлічі рівнів від підприємства до суспільства в цілому.
Четверту тезу називає ряд причин загострення соціально-трудового конфлікту. Розглянемо їх, зокрема, такі характеристики соціального конфлікту як його тоталізацію, поляризацію, політизування, ідеологізацію і ірраціоналізацію, які підсилюють його розколюючу, деструктивну функцію.
Тоталізація означає, що конфлікт охоплює багато (у винятковому  випадку все) сфер суспільного життя, не дивлячись на те, що спочатку він  міг зародитися в якійсь окремій  сфері. Поляризація указує на те, що сторони, що беруть участь в конфлікті, залучають до нього безліч людей, що раніше не брали участь, таким чином, що все суспільство розколюється на два ворожі табори. Конфлікт, що виник в одній з сфер з приводу специфічних для неї цінностей, може політизуватися, придбати політичне забарвлення і продовжуватися вже з приводу політичних цінностей. Ідеологізіруєтся соціально-трудовий конфлікт в тому випадку, якщо в ході його розвитку предметом суперечки стають не особисті економічні інтереси людей, що беруть участь в ньому, а загальні ідеї, ідеологічні цінності. Наприклад, боротьба найнятих робітників підприємства або групи підприємств за підвищення зарплати може «збагатитися» привнесеною політиками та ідеологами ідеєю боротьби проти підприємців і капіталізму взагалі, що прямо з інтересами найманої праці не пов'язано, а відображає інтереси груп, що претендують на владу. Зрозуміло, такий конфлікт буде запеклішим, оскільки його дозвіл припускає структурні зміни в суспільстві, зміну володарюючої еліти.
Всі тільки що перераховані характеристики мають тенденцію  розвиватися в комплексі, стаючи системою, в якій кожен елемент "працює" на загальну мету, розкол суспільства, і кожен сприяє розвитку всіх інших. Так і політизування, і ідеологізація сприяють тоталізації і поляризації, а останні, у свою чергу, укріплюють политико-ідеологічний аспект боротьби.
Чинники, що ведуть до розколу, за своїм значенням для даного суспільства ірраціональні. Але  необхідно виділити ще один чинник, ірраціональний за своїм змістом. Це ірраціоналізація конфлікту. У конфлікті, як у всякій взаємодії, люди грають ролі (згідно теорії ролей). Причому, одні з них беруть на себе ролі лідерів або "акторів", а інші ролі ведених або "публіки". Актори різними прийомами впливають на публіку, у тому числі і на арбітрів, щоб укріпити свої позиції в конфлікті, а публіка фрагментарно повторюючи їх дії, визначає свої позиції в конфлікті, погодившись зі своїми симпатіями і антипатіями до акторів, своїм розумінням суті і характеру конфлікту, своїми соціально-психологічними установками і соціальними стереотипами. В процесі комунікації актори і публіка багато разів обмінюються інформацією і пристосовуються один до одного, внаслідок чого може бути втрачена раціональна основа конфлікту, суперечка з приводу предмету може переродитися в суперечку з приводу позицій сторін, який не має раціонального дозволу. При цьому чисто зовнішні характеристики конфлікту, наприклад, видовище, стають основоположними. І чим конфлікт масовіший та емоційніший, тим він далі від раціонального дозволу. Різного роду конфлікти конкурують один з одним в постійному дискусійному полі і ірраціональні сторони конфлікту, висуваючи на авансцену найбільш видовищні з них, відводять суспільство від дійсно назрілих проблем, залишаючи їх як джерело подальших конфліктів.
Природно, процеси, зворотні названим, а саме: плюралізація та індивідуалізація (детоталізація), розсіювання і розпилювання (деполяризація), деполітизування і деідеологізація, а також раціоналізація конфлікту - сприяють його розвитку у бік мирного дозволу, врегулювання.
Плюралізация - поняття  комплексне. Воно означає перш за все множину, кількісне зростання напрямів суспільного розвитку і альтернатив образу життя, які індивід і соціальна група можуть вибрати для себе, так би мовити, як "екологічна ніша", де вони будуть захищені від небажаних, із їхньої точки зору, впливів суспільства. Як приклади плюралізму можна привести політичну, культурну, економічну множинність альтернативних ніш. У соціальному конфлікті плюралізм витікає зі свободи вибору. Користуючись поняттями теорії ролей можна с
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.