На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Дослдження методологї курсу Розмщення продуктивних сил. Аналз галузевої органзацї мжгалузевих комплексв (паливно-енергетичний, хмко-лсовий комплекс, машинобудування). Мжнародний територальний подл та свтов зовншньоекономчн звязки.

Информация:

Тип работы: Лекции. Предмет: Менеджмент. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2010. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


305
Лекція 1. Предмет, методологія та завдання курсу. Закономірності, передумови та принципи РПС

1. Характеристика основних понять РПС

Об'єкт вивчення. Розміщення продуктивних сил (РПС) - галузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об'єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки - їх територіальний стан і розвиток.
Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, - в такому разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими стосунками, то стають об'єктом вивчення загальної економічної теорії (політекономії). Натомість економічна історія (історія народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох «вимірах», закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва - як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Про закони й закономірності докладніше йтиметься в наступному підрозділі цього розділу.
Продуктивні сили - це система суб'єктивних (людина) і речових (засоби виробництва) елементів, що виражають активне ставлення людей до природи. У процесі праці освоюються природні ресурси, відтворюються умови існування людей, відбувається соціальний розвиток.
Продуктивні сили - це сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва. У свою чергу, предмети праці включають природні ресурси - вугілля, руду й сировинні матеріали (сировину), як-от бавовник, зерно, пластмаси, цебто матеріали, піддані якійсь обробці. До поняття засобів виробництва зараховуються машини й устаткування, будівля й споруди, засоби транспорту й зв'язку, а також земля, бо цей природний ресурс має свої виразні особливості. Головним складовим продуктивних сил є праця. Робоча сила характеризується кількістю (чисельність працівників) і якістю (статево-віковий склад, рівень кваліфікації, рівень освіти, традиції та навички). Роль праці як складової частини зростає з розвитком продуктивних сил: підвищуються вимоги до якості трудових ресурсів.
Природні ресурси - це тіла і сили природи, суспільна користь яких змінюється у процесі трудової діяльності людини. Вони використовуються як засоби праці (земля), джерела енергії, сировини й матеріалів, а також безпосередньо як предмети споживання (питна вода, дикі ягоди, гриби тощо).
Науково-технічний прогрес перетворив науку на безпосередню продуктивну силу. Сучасне велике виробництво неможливе без фундаментальних наукових досліджень, без постійних чималих капіталовкладень у розвиток науки. Однак наука - особливий ресурс: її просторова фіксація ускладнена, хоча, звичайно, можна позначити на карті зосередження науково-дослідних центрів. Вплив науки виявляється у результаті праці, у змінах технології та організації виробництва, що відбивається й на територіальному аспекті (поява нових виробництв, зміна територіальних виробничих зв'язків, концентрація й деконцентрація виробництва тощо). 
Сполучення праці предметами й засобами праці утворює процес виробництва. Тому сфера виробництва також є об'єктом вивчення науки «Розміщення продуктивних сил», - йдеться передусім про матеріальне виробництво (промисловість, сільське господарство, транспорт).
Розміщення продуктивних сил - це їх просторова фіксація разом з процесом їхнього розвитку в просторі. Можна зробити «моментальний знімок» об'єктів народного господарства й позначити їх на карті, проте слід пам'ятати, що продуктивні сили перебувають у постійній динаміці. Так само, як, за висловом Геракліта, «не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки», не можна й продуктивні сили хоча б через добу побачити у тому ж стані в просторі (якщо врахувати глобальний характер процесу).
Є кілька визначень поняття «розміщення продуктивних сил». Одне з найвдаліших, на нашу думку, належить Е. Алаєву: «Розміщення продуктивних сил - динамічний стан, що характеризує поділ продуктивних сил на території згідно з природними, соціальними та економічними умовами окремих регіонів і визначається особливостями територіального поділу праці, властивими даній соціально-економічній системі».
Термін «розміщення продуктивних сил» може вживатись у кількох значеннях: як конкретний («фіксований») стан поділу на території народногосподарських об'єктів і населення; як форма організації продуктивних сил; як процес зсувів у розміщенні продуктивних сил на певній території; як один з напрямів економічної політики уряду. Ці визначення відбивають зміст поняття: усі вони конкретні, але характеризують лише один його бік. Отже, РПС - це і стан, і процес, і форма організації, і політика. У нашому курсі ці поняття трактуються або в їхній сукупності, або окремо, - залежно від конкретного аналізу розміщення продуктивних сил.
Розміщення продуктивних сил - це наслідок суспільного поділу праці в територіальній формі. Територіальний поділ праці можна уявити як процес виробничої спеціалізації регіонів та посилення міжрегіональної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. При поділі праці виникає двоєдина система господарства, що характеризується галузевими й територіальними аспектами й формує народногосподарський комплекс. Для розміщення продуктивних сил чи не найбільше значення має закономірність територіального поділу праці.
З'ясувавши поняття «розміщення продуктивних сил», ми зможемо братися за визначення конкретних структурних блоків та об'єктів, які вивчає наука. Зі змісту поняття продуктивних сил виплаває, що РПС обіймає вивчення трьох великих блоків: розміщення населення й трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, розміщення виробництва й невиробничої сфери. Власне, до третього блоку зараховуються усі об'єкти й галузі народного господарства. Вони, відповідно, поділяються на: розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери обслуговування тощо.
Наука про розміщення продуктивних сил вивчає територіальну організацію виробництва, яка обіймає не просто розташування виробництва, але й елемент управління. Територіальна організація як політика найяскравіше виявляється у країнах з державною монополією в народному господарстві та з жорстким плануванням (наприклад, Китай). Вона існує і в розвинутих країнах, проте реалізується там по-іншому. Територіальна організація виробництва означає здійснення певної структурної політики, комплексу економічних заходів, скерованих на перебудову РПС.
До поняття РПС близьке поняття регіональної економіки. РПС і регіональна економіка також мають спільний об'єкт вивчення, проте, безсумнівно, наука про РПС - ширше поняття, бо вона не обмежується регіональним рівнем і вивчає закономірності розташування як у рамках регіону, так і в міжрегіональному й глобальному масштабах.
На підставі викладеного можна остаточно сформулювати предмет вивчення РПС. Наука про РПС вивчає як загальні закономірності розташування продуктивних сил, так і їхній конкретний прояв у галузевому й територіальному аспектах на регіональному й міжрегіональному рівнях. Вона вивчає економічну результативність територіальної організації виробництва для обгрунтування ефективної регіональної політики.
2. Методи РПС

Методологія науки. Питання про засади розміщення продуктивних сил належить до найістотніших у науці про РПС. Власне, йдеться про виокремлення найголовнішої обставини, яка зумовлює саме таке, а не інше територіальне розташування об'єктів народного господарства.
Серед багатьох наукових прямувань, що аналізують цю проблему, можна виділити кілька найпоширеніших. Одним з них є «географічний детермінізм», коріння якого сягає ще давніх греків (Гіппократ, Страбон); згодом видатними представниками цього вчення стали Монтеск'є, Е. Реклю, Гантингтон, Ратцель. Серед прибічників географічного детермінізму були також російські історики С. Соловйов, В. Ключевський, українського роду географ Л. Мечников. Сутність географічного детермінізму полягає у тому, що визначальною силою у розвитку людства (включно з розміщенням продуктивних сил) оголошується природне середовище й географічне розташування тієї чи іншої країни або регіону. На думку детерміністів, саме природні умови формують структуру й розміщення виробництва і навіть визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль.
До цього вчення близько стоїть «енвайронменталізм» - течія, що виникла у США (англ. environment - оточення, середовище). Енвайронменталісти (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) твердять, буцімто міжнародний поділ праці визначається відмінностями у природному середовищі. Серед них особливою популярністю тішиться теорія «кліматичних оптимумів» Е. Гантингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.
У XIX ст. вже безпосередньо розробляються теорії розміщення виробництв, що їхніми засновниками були І. Тюнен, А. Вебер, у XX ст. - А. Гетнер, А. Леш, В. Кристалер. Ці теорії спирались на визначальну роль прибутку за умов ринкового господарства. Деякі з цих теорій докладніше розглянуто в розділі 5.
Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил виходила з настанови про те, що вони передусім зумовлені способом виробництва і їхня територіальна організація істотно залежить від соціального ладу. Марксисти гадали, буцімто кожному ладу притаманні власні економічні закони й закономірності, хоча дія загальних законів тим часом не заперечується. У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого планування, що стосувалось і розташування виробництва. Ця практика мала позитивні й негативні наслідки. У 20-50-х рр. нашого сторіччя, коли в більшості країн економічний потенціал прирощувався екстенсивно, коштом кількості споруджених об'єктів народного господарства, підпорядкування жорсткому централізованому плануванню давало змогу зосередити ресурси у найсприятливіших (з урахуванням пізнаних закономірностей) регіонах і центрах. У добу НТР політика централізованого управління економікою, брак ринку почали негативніше впливати на розвиток країн табору соціалізму. З'ясувалося, що з центру не завжди можна визначити кращий варіант розміщення продуктивних сил. Завеликого значення надавалося специфічним закономірностям (так званим економічним законам соціалізму) й нехтувалися загальні закони й закономірності на догоду панівній політичній ідеології.
Тепер починає переважати погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, тільки-но проявляються вони неоднаково в країнах з різною соціально-політичною побудовою. На розміщення продуктивних сил, їхню територіальну організацію, структуру, динаміку впливає увесь комплекс закономірностей, передумов і факторів. Проте провідну роль відіграє процес територіального поділу праці, внаслідок чого й формується РПС, їхній поділ на території. Територіальний поділ праці виявляється на різних рівнях: від низового адміністративного району - до країни й світової економіки в цілому. Відповідно, і в територіальній організації виробництва виокремлюється мікрорівень, мезорівень, макрорівень і глобальний рівень.
Як результат територіального поділу праці РПС набуває специфічних для даного окремого регіону ознак під впливом конкретних умов, головні з яких - географічні, історичні та соціально-економічні..
«Чистої» моделі РПС нема. У розвинутих капіталістичних країнах ринкові процеси регулює держава за допомогою різних програм, індикативних планів тощо. А у колишніх соціалістичних країнах триває децентралізація управління і входження до ринкових структур. Проте в обох випадках слід враховувати об'єктивні закономірності РПС, причому на усіх рівнях - незалежно від того, чи планується економіка у масштабах країни, чи йдеться про спорудження окремого підприємства або спеціалізацію сільськогосподарської ферми. Водночас важливо, щоб економічні важелі стимулювання мали правову основу: система регулювання відображена у конституції країни та інших державних актах.
У наукових дослідженнях розміщення продуктивних сил використовуються методи, що можуть прикладатися до характеристик категорій економічних відношень і простору. Деякі з них запозичені з політекономії, соціології, географії, математики. Зокрема, для аналізу ситуації й конкретних розрахунків використовується економіко-математичне моделювання, картографічний, порівняльно-географічний методи тощо. Завдання науки. Головним завданням науки є обґрунтування оптимального розміщення продуктивних сил. Поняття «оптимальності» передбачає одержання якомога більшого ефекту від правильно розміщеного підприємства, від найкращої територіальної організації регіону, країни. На рівні підприємства ефект виражається у прибутку, на рівні країни - у національному доході. Одначе «оптимальність» не означає, що байдуже, яким чином забезпечуватиметься найбільший ефект. Треба співвідносити розмір ефекту з витратами, тобто - розрахувати ефективність витрат. Необхідно також враховувати соціальний та демографічний фактори. Наприклад, посередницьке підприємство може одержати прибуток, вивозячи гостродефіцитну сировину за кордон, але при цьому буде завдано збитків державі. Можна завдати шкоди через надмірну експлуатацію природних ресурсів, особливо важковідновних або невідновних. Висока концентрація виробництва у регіоні може дати виграш за рахунок інфраструктури, зручних технологічних зв'язків, але завдати значної екологічної шкоди. З іншого боку, уряд, прагнучи одержати найбільший прибуток від заохочення окремих галузей господарства, може зруйнувати або надмірно утискувати чимало інших підприємств або галузей. Так трапляється тоді (наприклад, у країнах, що розвиваються), коли пріоритет віддається розвитку експортної монокультури, аби залучити валюту до своєї держави.
Отже, оптимальне розміщення продуктивних сил не завжди має на меті одержання найбільшого прибутку. Проте раціонально організовані продуктивні сили зводять до мінімуму втрати та об'єктивно сприяють посиленню економічного потенціалу країни.
Що означає оптимальне розташування об'єктів народного господарства? На рівні підприємства це означає: спеціалізація повинна враховувати співвідношення попиту й пропозиції; місцеположення має бути зручним по відношенню до постачальників сировини й матеріалів та споживачів продукції; підприємство повинно бути забезпечене робочою силою; місцеположення підприємства не повинно створювати екологічне, в тому числі й соціально-екологічне, напруження на території; розміщення підприємства має сприяти кооперативним зв'язкам.
На рівні регіону оптимальне розміщення продуктивних сил передбачає: врахування передумов і факторів спеціалізації народного господарства; комплексне розміщення народного господарства; можливість гнучкої перебудови галузевої структури під впливом науково-технічного прогресу та ринкової кон'юнктури; задоволення соціально-економічних потреб населення регіону; екологічну безпеку регіону; ефективні міжрегіональні економічні зв'язки.
Як правило, чимало факторів справляє вплив на розташування одного підприємства, а тим більше - народногосподарського комплексу. Сучасне господарство характеризується тим, що його об'єкти функціонують не ізольовано, а є елементами системи розміщення продуктивних сил. Система ця вельми складна, і її аналіз потребує серйозної спеціальної підготовки.
Проблеми і завдання розміщення продуктивних сил України. Перше десятиріччя економічних перебудов в нашій країні виявилось досить складним. Незважаючи на великий природно-ресурсний потенціал, наявність значних виробничих потужностей, висококваліфікованих кадрів у всіх галузях народного господарства, Україна істотно відстає за найважливішими економічними показниками від багатьох розвинутих країн. Причини такого стану мають соціально-економічний характер, що загалом беручи, виходить за межі курсу РПС. Розгляньмо тут лише деякі проблеми, пов'язані з територіальною організацією господарства.
1. Донедавна Україна входила до складу іншої держави і її господарська спеціалізація формувалася за принципом доповнення до інших складових частин економіки СРСР. Ефективність спеціалізації розглядалася з точки зору радянської економіки в цілому. Тим часом з погляду інтересів України вона була не завжди доцільною. Так, на нашій території було створено потужний матеріало- та енергомісткий промисловий комплекс, хоча Україна є дефіцитною за енергоносіями.
Працемісткі галузі ( особливо текстильна промисловість) були розвинуті недостатньо, що призводило до певного дисбалансу використання трудових ресурсів. Найкращі фахівці, науковий потенціал в значній мірі були зайняті на підприємствах військово-промислового комплексу. Порівняно з високо розвинутими країнами, структура економіки України застаріла: при надмірній перевазі матеріальних виробництв ( металургія, важке машинобудування) бракує наукомістких галузей (електроніка тощо).
2. Регіональне розміщення виробництва у нас нераціональне: надмірна концентрація матеріаломістких галузей в Донбасі й Придніпров'ї поєднується з невикористаними ресурсами у Західному та Південному регіонах.
3. Через нераціональне розташування виробництва часто-густо постають складні екологічні проблеми. Необхідно розосередити промислове виробництво в екологічно напружених районах, перепрофілювати окремі підприємства, що забруднюють навколишнє середовище. У багатьох випадках багаторічне інтенсивне вичерпування природних ресурсів України призвело до їхнього виснаження; постала потреба принципово інакше ставитись до розміщення ресурсомісткого виробництва. Екологічні негаразди заважають використати в повній мірі наш рекреаційний потенціал, особливо узбережжя морів.
4. Нераціональність розміщення продуктивних сил в країні певним чином пов'язана з недостатньою ефективністю сучасної системи регіонального управління, що утискує ініціативу місцевих влад і підприємств у використанні економічного потенціалу регіонів. Необхідна реформа територіального управління в Україні, яка поєднувала б інтереси і відповідальність центру та регіонів і надала б суттєвий стимул подальшому економічному розвитку.
5. Вихід України на світовий економічний простір вимагає ретельного урахування зовнішньоекономічних факторів. Необхідна структурна перебудова економіки країни відповідно до нових умов, що вимагає участь країни в міжнародному поділі праці. Це означає, зокрема, збереження надійних для нашої країни ринків і завоювання нових.
Життєдіяльність людей триває у просторі, що називається географічним середовищем. Географічне середовище - це та частина географічної оболонки, що найбільш загосподарена людиною і залучена до суспільного виробництва. Тут здійснюються всі види діяльності людей. Стосовно розташування продуктивних сил у науці замість поняття «географічне середовище» часто вдаються до поняття “економіко-географічний простір”.
Поняття простору не тотожне поняттю території. Територія - це частина поверхні суходолу, що характеризується двовимірністю, а поняття простору нерозривно пов'язане з поняттям часу. Отож, термін “простір” характеризує відношення об'єктів у їхньому розвитку. Простір-час - загальна форма існування матерії. Простір має такі властивості: протяжність, єдність перервності й безперервності.
Виробництво не обов'язково пов'язується з територією, але якщо такий зв'язок є, то ми маємо до діла з географічним простором. Географічний простір - це сукупність стосунків між географічними об'єктами, що розташовуються на конкретній території й розвиваються в часі. Якщо ж ідеться не просто про географічні об'єкти, а про об'єкти соціально-економічної сфери, то ми вживаємо термін “економіко-географічний простір”.
Економіко-географічний простір формується господарськими об'єктами та їхніми зв'язками на певній території. Об'єкт (підприємство) впливає на навколишню територію у трьох напрямах: виробництво, населення, природа. Формується три ареали впливу: виробничий, соціальний, економічний. Три ареали разом творять економіко-географічне поле підприємства.
Перетин множини полів різних об'єктів дає нам економіко-географічний простір. Він характеризується комплексністю території та дуже тісним зв'язком об'єкту з територією. А коли наперед висуваються не територія, а організаційно-господарські зв'язки, виявлені через систему управління, то вживається термін “економічний простір”. Кожний керований господарський об'єкт входить до економічного поля. Існують економічні поля підприємства, фірми, концерну тощо. Перетин економічних полів утворює економічний простір, - сукупність економічних стосунків на даній території, що виявляються через відношення управління.
Економічний простір не так жорстко пов'язаний з територією, як економіко-географічний, бо відношення управління можуть формуватися між дуже віддаленими об'єктами. Крім того, якщо в економіко-географічному просторі зв'язок між виробництвом, соціумом і природою здійснюється безпосередньо, то в економічному - опосередковано. Тому економічний простір не завжди суміщується з економіко-географічним, але чим більше вони суміщуються, тим більше можливостей для оптимальних розв'язань.
Таким чином, РПС здійснюється у просторі, що характеризується багатомірністю, має власні специфічні закони й закономірності розвитку. Їх треба враховувати у наукових дослідженнях та у практиці розміщення виробництва.
3. Співвідношення понять закон та закономірність. Характеристика основних закономірностей РПС

Розміщення продуктивних сил - це наслідок впливу як об'єктивних законів і закономірностей, так і суб'єктивної волі людини. Закон - це необхідне, істотне, стійке, повторюване відношення між явищами у природі й суспільстві. Закономірність - це об'єктивно дійсний, повторюваний, істотний зв'язок явищ природи з громадським життям.
Між законами й закономірностями нема виразної межі, а тому в науковій літературі одні й ті самі відношення розглядаються то як закони, то як закономірності (як-от закони-закономірності територіального поділу праці, територіальної комплексності продуктивних сил, територіальної концентрації виробництва тощо).
Пояснюється це тим, що закони поділяються на загальні, притаманні великим групам явищ, і часткові, специфічні. Саме другу групу законів деякі вчені трактують як закономірності. Є ще й такий підхід: законами називаються ті закономірності з певної їхньої множини, що відбивають найістотніші відношення. Зрештою, є ще одне міркування: загальні закони у конкретному, специфічному середовищі перетворюються на закономірності. Так, закон суспільного поділу праці у просторовому аспекті постає як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва - як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо. Ці трактування не слід протиставляти: кожне з них відбиває специфічний аспект досліджуваної проблеми.
Сутність відмінності між законом і закономірністю тут не просто у додаванні слова “територіальний”, а саме - у проекції закону на територію. Наприклад, суспільний поділ праці як такий може здійснюватись на досить обмеженому терені, - наприклад, на заводі і навіть у родині; натомість територіальний поділ праці передбачає економічну диференціацію простору.
Закони й закономірності не обов'язково групуються по двоє: часто-густо закон виявляється у кількох взємопов'язанпих закономірностях. Іноді закономірність поста як вияв кількох законів.
Закони й закономірності - об'єктивні відношення, що не залежать від волі окремих людей. Проте суспільні закони, включно з економічними, даються взнаки лише у процесі суспільної діяльності. У цьому їхня відмінність від законів природи. Так, закономірності розміщення продуктивних сил виявляються у відношеннях між виробничою діяльністю людей і територією, на якій люди діють. Пізнання й практичне використання закономірностей допомагає щонайкраще розмістити виробництво, найефективніше огранізувати територію, провадити оптимальну регіональну політику. Свідома розробка і впровадження доцільних заходів з економічної організації території згідно з закономірностями розміщення називаються принципами розміщення продуктивних сил або принципами регіональної соціально-економічної політики.
Формування конкретного принципу розміщення продуктивних сил безпосередньо випливає зі змісту відповідних закономірностей. Так, закономірність “ефективне розміщення продуктивних сил” відповідає принципу їхнього раціонального розміщення. Але частіше принципи розміщення є результатом врахування кількох закономірностей. У зв'язку з цим недоцільно прагнути чітко схематизувати залежності принципів від конкретних закономірностей. Краще спочатку розглянути основні закономірності, а потім - комплекс найважливіших принципів розміщення продуктивних сил.
Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільший можливий ефект забезпечується найменшими можливими витратами на розміщення об'єкту.
Ефект може виражатись або через валовий обсяг товарів і послуг, або через прибуток. Він може також виражатися через величину національного доходу, якщо йдеться про економіку країни або великого регіону. Отож, ефективність розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства, галузі, так і для цілого регіону.
Звичайно, ефективність виробництва залежить не лише від вдалого розміщення, але й від інших факторів (технічної оснащеності, кваліфікації працівників тощо), проте «територіальний складник» у загальному розмірі ефективності достатньо великий, і його можна обчислити.
Стосовно території ефективність виробництва реалізується за рахунок використання географічного положення об'єктів народного господарства, характеру використання природних і трудових ресурсів, комплексного розміщення продуктивних сил. Таким чином, ефективність РПС є найзагальнішою територіальною закономірністю, бо вона частково охоплює сферу впливу інших закономірностей (комплексності, територіального поділу праці тощо), які їй підпорядковані.
Закономірність територіального поділу праці виявляється у формуванні такої територіально-галузевої структури народного господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним, соціальним умовам регіону та потребам міжрегіонального ринку. В основі територіального поділу праці лежать оптимальна спеціалізація народного господарства та ефективні внутрішньо- і міжрегіональні економічні зв'язки.
Докладніше про територіальний поділ праці йдеться у розділі 2. Тим часом зауважимо, що розміщення продуктивних сил з оптимальною для даного регіону спеціалізацією знижує витрати виробництва й підвищує ефективність народного господарства. Налагодження тривких економічних зв'язків між регіонами об'єктивно веде до економічної інтеграції. Ефективна територіально-галузева структура господарства регіону означає не лише оптимальну спеціалізацію, але також взаємозв'язок спеціалізованих галузей між собою, з допоміжними та обслуговуючими галузями, внаслідок чого формується територіальний комплекс і забезпечується регіональна інтеграція господарства.
Закономірність економічної цілісності регіону. Вона полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер. Цю закономірність В. Поповкін визначає як закон і вважає його синтезуючим. Сутність географічної цілісності регіону полягає в органічній єдності природної, матеріальної (створеної людиною) та соціальної сфер. Усі три компоненти поєднуються не довільно, а під впливом певних закономірностей, факторів, передумов. Сполучення вихідних умов формування регіону дає величезну кількість варіантів, - тому на Землі нема тотожних регіонів. Кожний такий регіон неповторний.
Цей факт має чимале практичне значення, особливо для органів соціально-економічного управління. Навіть найвдалішу модель одного регіону не можна механічно переносити на інший, нехтуючи його специфікою. Це стосується не лише внутрішніх регіонів держави, але й її самої, бо на певному рівні державу також можна трактувати як регіон.
Закономірність регіональної інтеграції господарства діалектично пов'язана з закономірністю територіального поділу праці: виокремлення регіонів через їхню спеціалізацію конче вимагає налагодження тісних економічних зв'язків поміж ними. Так постає міжрегіональна економічна інтеграція. Внутрішньорегіональна інтеграція випливає із закономірності географічної цілісності регіону. Вона означає збирання докупи елементів народного господарства, внаслідок чого утворюється цілісна (інтегрована) система, регіональний економічний простір. Така система - це механізм, що динамічно розвивається і є об'єктом управління.
Внутрішньорегіональна інтеграція починається з налагодження економічних зв'язків між підприємствами. Можна собі уявити ланцюг таких зв'язків: видобуток залізної руди - виплавлення металу - важке машинобудування; підприємства цих галузей пов'язані виробничим процесом. Але це лише осьова лінія каркасу інтеграції. Треба також враховувати виробництво коксу для металургії, пов'язану з цим коксохімію, виробництво електроенергії для великих промислових підприємств, виробництво будівельних матеріалів, виробництво обладнання для металургії, важкого машинобудування, гірничодобувної промисловості тощо. І це ще не все. На підприємствах працюють люди, які повинні харчуватись, одягатись, лікуватись, їхніх дітей треба вчити й виховувати. У зв'язку з цим слід створювати сферу обслуговування населення. Має розвиватись інфраструктура (транспорт, водопостачання, каналізація, зв'язок тощо), яка зміцнює економічні зв'язки.
Внаслідок інтеграції формується народногосподарський комплекс. Регіон сам по собі є комплексом, але він складається з комплексів (підкомплексів) нижчого рангу. Саме тут ми виявляємо іншу - хоча й близьку до попередньої - закономірність: територіальна комплексність продуктивних сил.
Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил. Комплексністю називається взаємопов'язаність елементів регіонального господарства, що впорядковує їх у регіональну економічну систему. Якщо економічна інтеграція - це радше процес, ніж результат, то комплекс є наслідком цього процесу. Одначе треба пам'ятати, що будь-який комплекс безперервно розвивається.
У комплексі існує взаємозв'язок між спеціалізуючими, допоміжними та обслуговуючими галузями, між природними ресурсами регіону й виробництвом, між виробництвом і розселенням. Елементарний виробничий зв'язок між підприємствами, об'єднаними певною народногосподарською функцією, називається виробничим комплексом. Це може бути група машинобудівних підприємств, що випускають сільгоспмашини. Підприємства обмінюються між собою комплектувальною продукцією, запроваджують оптимальну спеціалізацію. Але у виробничому комплексі вони не обов'язково повинні розташовуватися поблизу одне одного, - іноді їх розділяє відстань у сотні кілометрів. Якщо ж вони розташовуються компактно й територіальна близькість має істотне значення, тоді формується територіально-виробничий комплекс (ТВК).
ТВК бувають різних розмірів і рангів, цебто характеризуються підпорядкованістю. Сполучення кількох ТВК у регіоні, підприємств регіону, які не належать до ТВК, виробничої та соціальної інфраструктури, - усе це створює передумови для появи економічного району. Найвищий рівень розвитку комплексності - народногосподарський комплекс країни.
Комплексність регіону відбиває його географічну цілісність, хоча регіональна цілісність і регіональна комплексність - поняття не тотожні: перше поняття ширше, більш загальне. Комплексний розвиток означає пропорційність, зрівноваженість між природними й трудовими ресурсами та виробництвом, а також міжгалузеву й внутрішньогалузеву збалансованість виробництва. Елементи комплексу взаємодоповнюють один одного: зміна (або зникнення) одного з них впливає на стан інших і на розвиток усього комплексу.
Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва. Перевага таких місць може зумовлюватись особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним розташуванням, загальною економічною ситуацією, історико-економічними особливостями розвитку.
Так, наприклад, висока концентрація виробництва й населення у Донбасі й нижньому Придніпров'ї пояснюється унікальним поєднанням на компактній території покладів кам'яного вугілля, залізної та марганцевої руд, кухонної солі, флюсових вапняків та вогнетривких глин, що становлять сировину для чорної металургії, коксохімії, азотних добрив, теплоенергетики й - на завершальній стадії циклу - важкого машинобудування. Крім того, цей регіон вирізняється сприятливими грунто-кліматичними умовами, що стимулює розвиток агропромислового комплексу.
Територіальна концентрація виявляється у формуванні промислових центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон тощо. На кожному щаблі суспільного розвитку вона має свої межі, зумовлені розвитком продуктивних сил, зокрема технологією виробництва, досконалістю інфраструктури та ін. Спроби обминути ці межі, форсувати концентрацію, призводять до зниження ефективності суспільного виробництва. Так, надмірна концентрація металургійного виробництва й коксохімії перетворила Придніпров'я на зону екологічного лиха, що спричинило чималі соціальні й матеріальні втрати.
З територіальною концентрацією діалектично пов'язана закономірність територіальної диференціації продуктивних сил. Вона полягає у тому, що регіон об'єктивно диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати підприємства хімічного комплексу, на інших - підприємства АПК тощо. Але при цьому регіональна цілісність зберігається, якщо підприємства різних галузей взаємопов'язані (або виробничою технологією, або опосередковано - через використання трудових ресурсів, спільної інфраструктури тощо).
Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів пов'язана з процесами територіального поділу праці й регіональною інтеграцією. Це об'єктивна закономірність, яку треба враховувати в економічній політиці. Між регіонами існують відмінності, зумовлені неоднаковістю природних, економічних та соціальних умов, бо ми вже згадували, що на Землі нема двох однакових районів. Одначе ці відмінності стосуються галузевої структури економіки, форми її територіальної організації. Закономірність полягає в подальшому узгодженні рівнів соціально-економічного розвитку через посилення взаємозв'язків між регіонами.
Як же розуміти тоді рівень розвитку регіону? Звичайно, не як обсяг виробництва чи економічний потенціал, бо регіони мають різні економічні параметри (розмір території, чисельність населення тощо). Так, Індія за економічним потенціалом переважає Швейцарію, але поступається їй за рівнем соціально-економічного розвитку. В українській науці дедалі більше переважає погляд, що найточнішим показником рівня розвитку регіону є розмір національного доходу на душу населення.
4. Характеристика основних принципів РПС

До принципів розміщення продуктивних сил, як вже згадувалося, належить свідома економічна політика, направлена на здійснення пізнаних закономірностей. Зупинімось на найважливіших принципах.
Принцип раціонального розміщення виробництва випливає з закономірності «ефективне розміщення продуктивних сил». Зміст його полягає у такому розташуванні виробництва, яке забезпечувало б високу ефективність народного господарства. Раціональність означає вибір найкращих варіантів. Принцип раціональності реалізується завдяки комплексу певних заходів. А саме:
- відповідне наближення матеріаломістких, енергомістких, водомістких галузей до джерел палива, енергії й води. При цьому ми заощаджуємо на лише на транспортних витратах, але й комплексно використовуємо сировину, економно витрачаємо паливо, енергію й воду;
- наближення працемісткого виробництва до районів і центрів зосередження трудових ресурсів. Це дозволяє ефективно використовувати трудові ресурси за статтю, віком, кваліфікацією;
- наближення масового виробництва малотранспортбельної продукції до місць її споживання (наприклад, хлібопечення, виробництво будівельних конструкцій, теплова енергетика та ТЕЦ тощо);
- запобігання зустрічним перевезенням однотипної продукції, сировини й палива з одного регіону до іншого. Це трапляється у випадку так званого «відомчого» стилю керівництва господарством.
Перелічені заходи визначають зміст принципу раціональності у вузькому розумінні. Вони спираються на враховування факторів розміщення, про що докладно йтиметься далі. Натомість у ширшому розумінні поняття “раціональність” обіймає низку інших принципів, які забезпечують ефективне розміщення народного господарства (пропорційність, комплексність тощо).
Принцип збалансованості і пропорційності означає таке розміщення виробництва, за якого витримувалася б рівновага між виробничими потужностями, обсягом виробництва - з одного боку, та наявністю сировинних, енергетичних, водних, земельних, трудових, фінансових ресурсів регіону - з іншого. Пропорційність передбачає також оптимальну структуру народного господарства регіону, цебто відповідну пропорцію між галузями спеціалізації, а також між спеціалізуючими, допоміжними й обслуговуючими галузями. За цим принципом укладаються регіональні міжгалузеві баланси при територіальному плануванні або прогнозуванні. Дотримання принципу збалансованості надає регіону, країні економічної витривалості.
Принцип комплексного розміщення виробництва спирається на однойменну закономірність. Практично він реалізується:
- у комплексному використанні природних ресурсів, включно з відходами, приміром, гірництва чи лісопиляння, видобуванням усіх корисних компонентів;
- у раціональному використанні трудових ресурсів шляхом створення у регіоні такої структури господарства, за якої надається праця усім розмаїтим контингентам робочої сили;
- у створенні єдиної інфраструктури;
- у налагодженні ефективних виробничих зв'язків між підприємствами регіону.
За умов централізованої планової економіки принцип комплексності реалізується шляхом планового будівництва певного набору об'єктів у регіоні; якщо при цьому закономірності розміщення достатньо враховані, комплекс функціонує добре, інакше помилкові рішення даються взнаки упродовж багатьох років.
За ринкової, навіть мало регульованої економіки принцип комплексності повинен зберігатися. Тямущий підприємець прагне спорудити підприємство там, де є готова інфраструктура, бо витрати на її будівництво не будуть завеликі. Фірма, яка видобуває природний ресурс, намагається тут же створити переробне підприємство, аби зменшити витрати. Власник підприємства шукає суміжників, щоб налагодити взаємовигідну кооперацію. Підприємства й заклади сфери обслуговування потребують зосередження великого виробництва й населення.
Принцип комплексності полягає у визначенні найвигіднішої спеціалізації району з урахуванням територіального поділу праці.
Принцип розміщення підприємств згідно з раціональними формами суспільної організації виробництва. До таких форм належать концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування. Докладніше про це йдеться у 2 1 3 розділах. Сутність принципу полягає у тому, що спосіб розміщення виробництва повинен стимулювати ефективний розвиток національних форм його організації.
Принцип збереження екологічної рівноваги. Цим принципом, хоча він і є одним з головних, тривалий час нехтували у господарській практиці. Господарство регіону може бути збалансоване за більшістю параметрів, але якщо при цьому виникає екологічна напруженість, то воно не може визнаватися ефективним. Принципу екологічної рівноваги має підпорядковуватися решта вигод, що з'являється за різних варіантів розміщення продуктивних сил. Тому він може називатися принципом екологічного імперативу.
Принцип обмеженого централізму обґрунтував В. Поповкін. Необхідність дотримуватися цього принципу довела реальна ситуація в українській економіці початку 90-х років, коли урядові органи практично «випустили» економіку з рук.
Сутність принципу полягає в органічному поєднанні стратегічних інтересів країни й інтересів регіонів, підприємців, населення. Держава не повинна втручатись в оперативну діяльність підприємств і місцевих органів влади. Вона створює за допомогою економічних важелів, системи пільг і оподаткувань таку територіально-галузеву структуру, котра сприяла б і інтересам загальнодержавним, і інтересам регіональним, допомагаючи підвищувати життєвий рівень населення.
Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Регіональна політика - це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті. Регіональна політика характеризується такими напрямами:
- співвідношення й взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, кооперативному, приватному та інших секторах національної економіки;
- співвідношення державного й регіонального аспектів розвитку, центрального й регіонального рівнів управління;
- зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;
- регіональні аспекти демографічної, екологічної політики.
Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися; це стосується й регіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси регіонів. Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.
Метою регіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва.
Лекція 2. Форми розміщення і територіальної організації продуктивних сил

Проблема територіальної організації продуктивних сил для будь-якої країни є визначальною, бо вона лежить в основі господарського управління територією. Кожна держава, перш ніж розробити концепцію розвитку в довколишньому просторі, оцінює власні економічні, демографічні, природні, територіальні можливості, шукає нішу в територіальному й міжнародному поділі праці, визначає галузі спеціалізації як між внутрішніми територіями, так і щодо обміну товарами на світовому ринку.
Територіальний поділ праці, що закріплює певні галузі виробництва за регіонами, виявляється не лише у їхньому розташуванні, формуванні зон виробництва й збуту, але й у спеціалізації економічних районів, та поєднанні їхніх галузей, у між- і внутрішньорайонних зв'язках.
Потенціал спеціалізації території виявляється за допомогою економічного районування. Аби науково обґрунтувати межі економічних районів у країні, треба виділити компактні й виробничо взаємопов'язані ланки розміщення продуктивних сил, що їхню основу складають ТВК (форми територіальної організації продуктивних сил, покликані комплексно розвивати території з максимально ефективним використанням місцевих природних ресурсів) та енерго-виробничі цикли (продуктивне поєднання підприємств і галузей довкола певного виду сировини та енергії). Вони дають можливість об'єднати виробничі процеси на території та виявити напрями господарської спеціалізації регіонів.
Численні сучасні дослідники піддають сумніву необхідність виділяти ТВК, ППК та економічні райони, бо вони недостатньо працюють на економіку країни. Проте світовий досвід доводить, що завжди була й буде потреба керувати територіями на макрорівні, розробляти довготермінові плани розвитку країни або регіону.
Оскільки розвиток територій і розміщення продуктивних сил перебувають під впливом загальних і специфічних економічних законів, ще нещодавно (за умов планового господарства) наголос робився на державному керуванні територіями на усіх рівнях. У цей період формувалася мережа економічних районів, створювалися теорії функціонування ТВК і ППК.
Орієнтація на ринкові відносини зберегла за державою функцію управління макропроцесами на рівні регіонів та економічних районів, а також сприяла формуванню таких структур РПС, у яких, поруч з державними, переважають інші форми власності, а управління територіями здійснюється і на макро-, і на мікрорівнях. Мається на увазі створення зон спільного підприємництва, науково-технологічних зон, регіональних економічних просторів (проект господарської самостійності східних областей України, Закарпаття, Криму).
1. Визначення основних понять та термінів

Систематизація основних термінів і визначень
Розглядаючи форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил, треба впорядкувати термінологію, що використовується для докладнішого вивчення цих понять. Оскільки йдеться про виробництво, території, продуктивні сили, територіальну структуру тощо, слід розділити ці поняття. Спочатку розглянемо поняття, що визначають зв'язок об'єкта з територією, а потім ті, що стосуються розміщення на тому ж терені виробництва.
Територіальна організація ПС - це просторовий взаємозв'язок галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів, що спирається на раціональне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, заощадження витрат на подолання диспропорцій у взаєморозміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва й споживання продукції.
Розміщення продуктивних сил - це географічний поділ продуктивних сил по території. Термін «розміщення» виражає конкретне поняття, а саме - приуроченість господарських об'єктів до тих або інших джерел сировини, палива і енергії, місць концентрації трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Таке «розміщення» розглядається як частина загального процесу територіальної організації ПС.
Територіальна організація ПС передбачає зв'язки виробництва з природним середовищем та економічні зв'язки. Економічні зв'язки - це широке коло взаємовідносин у виробничій та невиробничій сферах, а також між самими сферами. З розвитком суспільства економічні зв'язки дедалі ускладнюються.
Класифікація економічних зв'язків характеризується багатоплановістю. Для територіально-виробничого комплексу можна виокремити два типи економічних зв'язків: виробничі та невиробничі. У межах промислового комплексу є такі групи зв'язків:
- зв'язки, зумовлені єдністю місця (електро-, тепло-, газо-, водопостачання);
- матеріально-технічні (постачально-збутові) зв'язки стосовно сировини, палива, обладнання та готової продукції;
- зв'язки за кооперуванням, цебто за спільним виготовленням продукції;
- зв'язки за комбінуванням, цебто за послідовною обробкою сировини.
З регіонального погляду зв'язки бувають внутрішньорайонні, міжрайонні та міжнародні.
Залежно від рівня загосподарювання території, рівня економічного розвитку країни та мети функціонування її господарства постають різні форми організації території та виробництва.
Територіальна організація виробництва визначається як синтез форм суспільної організації виробництва, який спирається на галузевий та територіальний поділ праці.
Більш спрощеним є поняття «розміщення виробництва», цебто географічне поширення промисловості, сільського господарства й транспорту на Земній кулі. З цим поняттям пов'язане використання природних ресурсів, а також налагодження зв'язків між країнами й регіонами. Оскільки під розміщенням ПС розуміють «налагодження господарських зв'язків», треба визначити територіальну структуру господарства.
Поняття «територіальна структура господарства» ширше й ближче до поняття «територіальна організація продуктивних сил», а «територіальна організація господарства», що розглядає тільки «територіальну приуроченість її елементів до певної території», включає також і характер зосередження окремих галузей господарства, їхній взаємозв'язок.
З розвитком продуктивних сил і поглибленням поділу праці територіальна організація господарства (як і територіальна організація продуктивних сил) виявляється у нових формах, наповнюється новим змістом.
Територіальна структура виробництва відбиває розміщення продуктивних сил певними територіальними зосередженнями у вигляді промислових центрів, промислових вузлів, сільськогосподарських районів тощо.
Територіальна структура - це сукупність стійких зв'язків між елементами об'єкта, причому обов'язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору. Це, власне, поділ географічного утворення (країни, району) на просторово виділені елементи, що кожний з них виконує певну функцію в розвитку даного утворення (об'єкта). Цими об'єктами можуть бути промислові вузли, райони, територіально-виробничі комплекси, технополіси, зони спільного підприємництва, торгово-промислові комплекси тощо.
Деякі з них, як-от промислові вузли, центри або територіально-виробничі комплекси, близькі до понять, які визначають територіальну організацію виробництва або промисловості, але оскільки в їхній основі лежить «територія», - вона зближує усі ці елементи. Тому їх можна вважати як за форми територіальної організації виробництва, так і за форми територіальної організації та розміщення продуктивних сил.
Такі поняття, як-от ТВК, ППК, енерговиробничі цикли, технополіси, більше тяжіють до «виробництва», проте вони завжди функціонально пов'язані з довколишньою територією й розвиваються переважно завдяки їй.
Залежно від рівня концентрації ПС на території та особливостей сполучення виробництв розрізняють форми розміщення продуктивних сил.
Форми розміщення продуктивних сил - це стійкі територіально-економічні утворення, що характеризуються своєю різноманітністю, конфігурацією, складністю й взаєморозміщенням структурних елементів. Ці властивості тісно пов'язані з функціональними характеристиками даного утворення і залежать від нього.
Первісними елементами територіальної організації ПС є окремі ферми, хутори, промислові пункти, що характеризують точне розміщення ПС на території. У промислових пунктах (здебільшого у містечках) найчастіше розташовуються філії великих підприємств.
Центр - це точка, зв'язки якої з довколишньою територією функціональні.
Промисловий центр - це група промислових підприємств, взаємопов'язаних спільними допоміжними виробництвами, а у низці випадків - спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення і обслуговуються спільною інфраструктурою Вузол - це територіальне сполучення об'єктів, що відіграють певну роль у розвитку даної території.
Промисловий вузол - це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднуються тісними виробничими й виробничо-технологічними зв'язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень для найефективнішого використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.
Виробничий комплекс - це поєднання підприємств, об'єднаних виконанням єдиної господарської функції та взаємопов'язаних тісними виробничими стосунками таким чином, що вилучення якихось компонентів або порушення зв'язків знижує ефективність комплексу, обмежує або унеможливлює виконання господарських функцій.
Територіально-виробничий комплекс - це взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, за якого ефект досягається завдяки вдалому добору підприємств згідно з природними та економічними умовами.
Район - це територія, що відрізняється від інших територій за сукупністю складових частин, які характеризуються єдністю, взаємозв'язком та цілісністю, котра є об'єктивною умовою, закономірністю раціонального розвитку даної території.
Технополіс - це науково-технічний центр, що забезпечує створення та впровадження нових розробок.
Портово-промисловий комплекс - це об'єднання на одній території морських портів, промислових підприємств, приморських поселень, соціально-виробничої інфраструктури, розміщення яких у прибережній зоні зумовлене експлуатацією природних ресурсів прилеглої території та акваторії, забезпеченням зовнішньоекономічної та інших різновидів діяльності.
2. Поняття про територіальний поділ праці. Вплив територіального поділу праці на структуру господарства

Територіальний поділ праці (ТПП) - процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці взагалі, зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням; один з факторів підвищення продуктивності праці. Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й, таким чином, може відбивати ступінь розвитку її продуктивних сил.
Власне, в основі ТПП лежать природні умови й ресурси, різноманітність територій, а також відмінності між народами, що там мешкають, та історично сформованими навичками праці. Внаслідок цього виготовлення одного й того самого продукту на одній території потребує менших витрат праці, а на іншій - більших. Тим-то доцільно зосередити зусилля на виробництві саме того продукту, витрати на який нижчі, відмовившись від виробництва деяких інших продуктів, виробництво яких ефективніше на інших територіях. Водночас продукти, яких бракує, можна одержати в обмін на свої.
У межах однієї країни, виокремлюють внутрішньорайонний поділ праці (спеціалізацію окремих виробництв усередині економічного району) та міжрайонний поділ праці (спеціалізацію районів та обмін товарами між ними).
Природні умови є об'єктивними передумовами для появи й розвитку ТПП. Ю. Саушкін виділив шість різновидів ТПП:
1. Генеральний - між країнами й великими економічними районами. Наприклад, між Далекосхідним районом Росії та Японією - за експортом до останньої деревини й кам'яного вугілля. Між Західно-Сибірським економічним районом Росії та Україною - за експортом нафти й газу.
2. Внутрішньорайонний - між промисловими вузлами й містами. Часто-густо в одному з них розташовується головне підприємство, а в іншому - його філії. Або з одного центру до іншого йдуть комплектувальні вироби.
3. Довкола економічного центру (міста, комбінату). Приклади можуть бути ті самі, що й у попередньому ТПП. Крім того, тут доречно згадати про приміське сільське господарство й поставки його продукції до економічного центру. Економічний центр може давати довкіллю кваліфіковані кадри, техніку, добрива, нафтопродукти, обладнання, а також переробляти сільськогосподарську продукцію.
4. Постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіально роз'єднані (ловіння риби - переробка - консервування, копчення, соління).
5. Фазовий - одна й та сама продукція (наприклад, фрукти) надходить до центрів з різних місць протягом року.
6. Епізодичний - райони або країни обмінюються якимись товарами не постійно.
За науково-технічного поступу географічний поділ праці набуває низки специфічних рис: ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна структури; прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва. 
Задля оцінки ефективності спеціалізації конкретної території розраховують коефіцієнти спеціалізації, локалізації, міжрайонної товарності, душові показники тощо.
Галузі спеціалізації обраховують за допомогою коефіцієнта локалізації, середньогалузевого відсотка, коефіцієнта виробництва продукції району (регіону) на душу населення.
Ліва частина співвідношення показує частку галузі у промисловому виробництві регіону, права - частку цієї ж галузі у промисловості країни.
Кл =1, коли обидві частини рівні, тобто коли частка галузі у промисловості регіону та країни однакові. Це означає рівномірну концентрацію галузі у регіоні ( наприклад, харчова промисловість).
Якщо Кл >1, то мова йде про вищу, ніж середнє значення, концентрацію промисловості на території ( наприклад, чорна металургія в Донецько - Придніпровському регіоні). І така концентрація тим більша, чим більше значення Кл.
де Ввив.р - вартість продукції даної галузі району (регіону), що вивозиться за його межі; Ввир.р - загальна вартість продукції, що виробляється у районі (регіоні).
Для галузей спеціалізації Кл та Кд > 1. Розмір коефіцієнта свідчить про ступінь спеціалізації району щодо виробництва того чи іншого виду продукції. Ці коефіцієнти можуть сягати значення Кл > 2, що свідчить про високу товарність даної галузі (наприклад, цукрова промисловість в Україні, бавовництво в Таджикистані тощо).
3. Територіально-виробничі й портово-промислові комплекси, науково-технологічні зони

З удосконаленням територіальної організації продуктивних сил, збільшенням масштабів виробництва і концентрації його на території зростає кількість великих міжгалузевих і міжрегіональних проблем, розв'язання яких традиційними методами неможливе або не забезпечує потрібного ефекту.
Створення територіально-виробничого комплексу (ТВК) безпосередньо пов'язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем.
М. Колосовський першим дав наукове визначення ТВК. Під ТВК вчений розумів економічне (взаємозумовлене) сполучення підприємств в одному промисловому фокусі або цілому районі, що забезпечує певний економічний ефект за рахунок вдалого (планового) добору підприємств згідно з природними та економічними умовами, з його транспортним та економіко-географічним розташуванням.
Поняття ТВК вияскравлювало зміст економічного району. Економічний район розглядався на лише як ланка у народногосподарському ланцюгу, що виконує вузьку й виокремлену роль, але і як велика територіально-виробнича система, що має потужний ресурсний потенціал і здатна самотужки розв'язувати важливі господарські проблеми, скеровані на підвищення ефективності суспільного виробництва.
Таким чином, враховуючи роль і місце ЕПЦ у формуванні ТВК, можна виокремити п'ять таких типів:
1. ТВК переробної промисловості з переважанням машинобудівного та текстильно-промислового ЕПЦ. Такі комплекси властиві високорозвинутим регіонам України, Західної Європи, Європейської частини Росії, США. Іноді такі ТВК можуть формуватися і в інших районах, що зумовлюється сировинним фактором (Середня Азія, Закавказзя, Нові Індустріальні Країни Азії). Тут вони поєднуються з гідромеліоративним та промислово-аграрним циклом.
2. ТВК гірничо-металургійної промисловості спирається на три ЕПЦ: пірометалургійного чорних металів, пірометалургійного кольорових металів, рідкометалохімічного. Базою їхнього формування є великі поклади руди (в Україні: Придніпровський; за рубежем: Рурський в ФРН; КМА, Братсько-Усть-Ілімський, Саянський - у Росії).
3. ТВК енергетичної промисловості з провідними паливно-енергопромисловими ЕПЦ. Основою їхнього формування є великі поклади твердого палива (бурого й кам'яного вугілля, сланців) з перевагою відкритого способу видобування (Тимано-Печорський, Кансько-Ачинський, Південно-Якутський у Росії, Павлодар-Екібастузький у Казахстані, Апалацький - у США, Донецький - в Україні).
4. ТВК хімічної промисловості. Найчастіше вони використовують продукцію трьох ЕПЦ: нафтоенергохімічного, газоенергохімічного та гірничохімічного. Сировинна база пов'язана з родовищами нафти і газу, а також гірничохімічної сировини (у нашій державі - Прикарпатський, за рубежем - Нижньообський, Середньообський у Росії, Каратау-Джамбульський у Казахстані).
5. ТВК промисловості, що переробляє біологічну сировину. Тут маємо індустріально-аграрний, лісоенергопромисловий та рибопромисловий ЕПЦ.
Останній ЕПЦ увіходить до складу такої форми територіальної організації ПС, як портово-промисловий комплекс (ППК).
Територіально-виробничий комплекс - об'єднання за певною народно-господарською функцією підприємств, які мають настільки тісні виробничі зв'язки, що випадіння зі сполучення будь-яких компонентів або порушення будь-яких зв'язків понижує ефективність усього комплексу, обмежуючи або унеможливлюючи виконання цієї народногосподарської функції.
Економічна сутність ТВК виявляється у тому, що його народногосподарська ефективність вища за сумарну ефективність складників, які функціонують ізольовано.
Територіальний комплекс виникає тоді, коли територія перестає бути випадковим чинником його формування і коли внаслідок розташування компонентів на компактній території у сполуки з'являються додаткові якості.
ТВК - сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок:
- тривалості взаємозв'язків і ритмічності виробничого процесу;
- скорочення транспортних витрат;
- раціонального використання усіх місцевих ресурсів і сприятливіших умов для маневрування ними;
- створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) та територіального керування.
На думку В. Рудашевського, є три типи ТВК залежно від набору функцій:
1. Монопродуктові, що орієнтуються на випуск одного основного кінцевого виробу. Здебільшого це ТВК, які виникають у районах нового освоєння; монопродуктовість - перша стадія їхнього розвитку (наприклад, нафтопромисловий комплекс у Саудівській Аравії та ОАЕ).
2. Субпродуктові, у яких випуск головної продукції супроводжується виробництвом супутньої (наприклад, Оренбурзький, Середньообський у Росії).
3. Поліпродуктові, що, враховуючи потребу комплексного освоєння території та її природних ресурсів, зустрічаються найчастіше. Вони виробляють декілька самостійних різновидів продукції (Південнотаджицький у Таджикистані, Тимано-Печорський у Росії, Лотаринзький у Франції, Приозерний у США).
Поява ТВК зумовлена або комплексною переробкою та використанням сировини, або реалізацією міжгалузевої народногосподарської програми. В останньому випадку ТВК називаються програмно-цільовими.
Необхідність створення програмно-цільових ТВК постає тоді, коли:
а) у стислі терміни треба розв'язати велику регіональну проблему, задля чого цілеспрямовано виділяються ресурси й зосереджуються зусилля багатьох органів керування;
б) проблема має міжгалузевий характер і вимагає узгодження інтересів багатьох територіальних і галузевих органів керування.
Програмно-цільовими є Російські ТВК у Сибіру (особливо вздовж БАМу). В Україні найближчим часом аналогічні властивості матиме Придніпровський ТВК з освоєння паливно-енергетичних ресурсів, розвитку чорної металургії та машинобудування 
Портово-промисловий комплекс (ППК) - це форма територіальної організації морського господарства й прилеглого примор'я, взаємопов'язане й взаємообумовлене, планомірно сформоване об'єднання морських портів, промислових підприємств, приморських селищ, соціально-виробничої інфраструктури, розташування яких у береговій зоні викликано експлуатацією ресурсів суходолу й моря, забезпеченням зовнішньоекономічних та інших зв'язків. Внаслідок такого поєднання маємо додатковий соціально економічний ефект за рахунок групування морських портів і промислових підприємств згідно з їхнім транспортним та економіко-географічним розташуванням у приморській зоні; тривалістю міжгалузевих зв'язків; скороченням транспортних витрат; комплексним використанням усіх ресурсів; раціональним поєднанням територіально-галузевої та програмно-цільової засад керування.
ППК утворюються у контактній зоні «суходіл-море» й використовують переваги розташування ресурсів не лише прилеглої території, але й акваторії 
Основні типи ППК:
- океанічний, зорієнтований переважно на природно-ресурсний потенціал Світового океану (наприклад, океанічне рибальство, добування залізо-марганцевих конкрецій тощо) та зовнішньоекономічні морські торговельні зв'язки;
- морський (прибережний), пов'язаний з освоєнням природно-ресурсного потенціалу континентального шельфу (морський нафто- й газовидобуток, прибережне рибальство, морекультура);
- приморський, зорієнтований переважно на освоєння нових територій морським шляхом (у Росії це - освоєння Крайньої Півночі вздовж Північного морського шляху, Крайньої Півночі Канади, Аляски США).
В світі існує багато портово-промислових комплексів, як у розвинених країнах, так і в тих, що розвиваються. У розвинених країнах вони, як правило, орієнтовані на зовнішньоекономічні зв'язки та імпорт сировини. В країнах, що розвиваються, ППК мають експортну орієнтацію.
Найбільшим у світі є ППК на базі Європорту у Роттердамі, що має вантажооборот близько 300 млн т/рік, обслуговує понад 300 тисяч морських та 250 тисяч річкових суден. Його хінтерланд поширюється не тільки на Нідерланди, а й на Бельгію, ФРН, Люксембург, Швейцарію та Австрію. Після будівництва каналу Рейн-Майн-Дунай зона його економічного впливу поширилась і на придунайські країни. Спеціалізація цього ППК: припортова чорна металургія, прийом значних обсягів нафти, нафтопереробка, судноремонт та суднобудування.
У Франції ППК сформований на базі портів Марсель та Фос, разом вони мають вантажооборот 100 млн т/рік. Цей ППК спеціалізується на нафтопереробці, припортовій чорній металургії (Фос), зовнішньоекономічних перевезеннях, рибальстві та морегосподарстві.
В Японії найбільший ППК сформований на базі чотирьох великих портів та їх хінтерланду: Токіо, Йокогама, Кавасакі, Тіба, вантажооборот яких перевищує 400 млн т/рік. Його спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, відправка генеральних вантажів, припортова чорна та кольорова металургія, припортова теплоенергетика на привезеній сировині (енергетичне вугілля з Австралії).
Нью-Йоркський ППК має вантажооборот понад 150 млн т/рік. Спеціалізація: прийом сирої нафти, нафтопереробка, нафтохімія, припортова кольорова металургія, зовнішньоекономічні перевезення.
Серед країн, що розвиваються, слід виділити насамперед ППК Сінгапуру, вантажооборот якого дорівнює 200 млн т/рік. Цей морський порт кожні 10 хвилин приймає вантажне, вантажне судно чи танкер з нафтою. На його нафтопереробних заводах переробляється понад 50 млн т нафти на рік. Крім того, розвинено суднобудування та судноремонт, будівництво нафтових платформ, морегосподарство, нафтохімія.
На атлантичному узбережжі Аргентини ППК формується на базі Буенос-Айресу, Ла-Плати, Енсенади, Кампали, Сан-Ніколаса, Росаріо та центрів, що до них тяжіють. Спеціалізація: припортова чорна металургія (ввезення залізної руди високої якості та експорт металу), нафтопереробка та нафтохімія.
Щоб вдосконалити керування виробництвом на території, треба створювати цього острівці науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами й комплексами. Це, здебільшого, комплекс організацій, що здійснюють наукові дослідження й технічні розробки. Мета науково-технологічних зон, технопарків та технополісів - створити сприятливі умови для максимального зближення науки з виробництвом і сприяння регіональному промисловому розвитку.
Науково-технологічна зона - це певна територія, на якій є вищий учбовий заклад (чи кілька), науково-дослідний центр міжнародного рівня та відповідна технологічна інфраструктура задля впровадження наукових розробок в практику. Сукупність цих трьох компонентів, а також наявність венчурного (ризикового) капіталу, висококваліфікованих кадрів дає можливість зменшити час від наукової розробки до її впровадження у виробництво.
Такі зони, як правило, створюються в економічно розвинених країнах, неподалік від великого наукового чи культурного центру, зв'язані з ним швидкісною автострадою чи залізницею задля створення гідних умов науковцям. Часто при цьому враховуються і кліматичні фактори; більш за все для цього підходять райони субтропічного клімату.
Перша така зона була створена в США неподалік від Сан-Франциско на Тихоокеанському узбережжі (в субтропіках) в містечку Сан-Хосе на базі Стенфордського університету. Спочатку тут акумулювались наукові заклади та фірми з вироблення обчислювальної техніки, а потім ця зона, що налічувала понад 2 тисячі фірм з числом зайнятих понад 200 тисяч чоловік, стала спеціалізуватися на виробництві мікророцесорів та комп'ютерів з використанням сілікону - кремнію (Si) і отримала назву «Сіліконова долина». Зараз у США налічується кілька десятків таких зон по всій країні: Сіліконовий пляж, Сіліконовий пояс, Сіліконові гори, Сіліконова рівнин, Тех-Айленд та інші.
Науково-технологічні парки (технопарки) - це менші за територією зони, де навколо технічного університету чи науково-дослідного центру розміщуються декілька фірм, що займаються впровадженням своїх розробок в галузі високих технологій та наукоємних виробництв.
Такий парк заповнюється великою кількістю сучасних підприємств, що випускають нову техніку. Це стає важливим фактором розвитку й структурної перебудови промисловості конкретного регіону, а також сприяє підвищенню ефективності виробництва в усій країні. 
В США на базі Гарвардського університету та Масачусетського технологічного інституту в місті Бостон створений науково-технологічний парк «Шоссе-128» з виробництва міні-комп'ютерів. Всього в США налічується майже 30 науково-технологічних парків: Форт-Уерт, Річфілд-Парк та інші.
В Європі вони створені у Великій Британії - навколо Кембриджського університету, де виробляється оптика та комп'ютерні технології; в Единбурзі; в «коридорі М-4» між Лондоном та Брістолем.
У Франції таких парків налічують понад 40. Найбільші з них Іль-де-Франс під Парижем з впровадження новітніх технологій в електроніці, фармакології та виробництві товарів підвищеного попиту. Є ще «Дорога високої технології», «Техноузбережжя» та інші.
В ФРН технопарки з'явилися лише в 80-ті роки і зараз їх більше 20. Найбільший - «Ізар Веллі» на базі Мюнхенського університету, в цей парк входять понад 200 фірм, що спеціалізуються на мікроелектроніці.
В Італії найбільшим технопарком є «Новус Ортус» на півдні країни поруч з містом Барі. Це інноваційний центр, що спрямований на підйом економічного розвитку півдня країни.
Країни НІС також створюють у себе технопарки з розробки нових технологій, експериментального малосерійного виробництва телевізорів, магнітних дисків, дисководів, мікрохвильових печей, комп'ютерів тощо. поріч із столицею Тайваню - Тайбеєм на базі двох університетів та науково-дослідних інститутів розробляються нові зразки мікроелектроніки, комп'ютерів, біотехнології, напівпровідників. Всього в країнах НІС нараховується понад 10 технопарків: в Сінгапурі, Гонконгу, Республіці Корея, Таїланді та інших.
Технополіс - центр впровадження досягнень науки і техніки. Це, як правило. нове місто, в якому запроваджуються у виробництво новітні розробки, а також проживає населення. Він містить науково-дослідну, промислову та селищну зони, має необхідну інженерну, комунально-побутову та комунально-культурну інфраструктури, комфортні умови проживання.
В Японії створений технополіс в місті Цукуба під Токіо; у Франції - м. Тулуза є центром наукоємних галузей виробництва, зокрема аерокосмічних. Софія-антиполіс біля Ніцци спеціалізується на електроніці, інформатиці та фармакології.
На відміну від наукових парків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоздатності та умов ринку збуту. Через технополіси має реалізуватися механізм пришвидшення науково-технічного прогресу в сучасних галузях промисловості, пов'язаних із запровадженням новітніх досягнень фундаментальної науки, зокрема мікроелектроніки, нових матеріалів, альтернативних джерел енергії, біотехнології.
Такі технополіси вже є у США та країнах ЄС. У США у 80-х роках було 14 агломерацій науково-технічної діяльності, що налічували понад 100 високотехнологічних промислових підприємств у кожній. У Японії ухвалено програму «технополіс». Вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поруч з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації.
Створення технополісів, технопарків та науково-технологічних зон дасть можливість:
- максимально зблизити науку та виробництво і, таким чином, значно підвищити ефективність використання досягнень НТП;
- сприяти структурній перебудові економіки для підвищення її наукомісткості;
- рівномірніше розташовувати ПС, вирівнюючи при цьому диспропорції в економічному розвитку;
- розвивати у технополісах безвідходні виробництва, розробляти та впроваджувати досконаліші методи очищення, застосовувати екологічно чисті матеріали й джерела енергії.
«Мозковий центр» технополісу не лише сприятиме створенню конкурентоздатної продукції, але й даватиме власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій («ноу-хау»).
У нашій державі технополіси та технопарки можуть формуватися у районі Одеської агломерації, поблизу Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донецька, у зонах Одеса - Миколаїв - Херсон, Львів - Івано-Франковськ - Чернівці.
Однією з найновітніших форм територіальної організації ПС є зони спільного підприємництва або особливі економічні зони. Докладніше про них ідеться у підрозділі 7.5.
4. Основи економічного районування

Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка має такі ознаки:
- спеціалізація як основна народногосподарська функція (спеціалізація району на певних виробництвах і послугах відповідає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на раціональний поділ праці з іншими районами);
- комплексність - у широкому розумінні - як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;
- керованість, цебто наявність певних галузевих і територіальних структур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складових частин, що дозволяє трактувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним господарством.
Об'єктивною основою економічного району є територіально-виробничі комплекси.
Основи економічного районування України, - а спочатку це було фізико-географічне районування, - створювалися досить давно. 
Найліпшим географічним описом вважався твір Яна Длугоша «Хорографія Польського Королівства». На зламі XV й XVI ст. космографія вже викладалася у Краківській Академії, серед слухачів якої був чималий український контингент. До викладачів цієї дисципліни належали такі видатні європейські вчені, як Мартин Билиця, Ян зі Стобниці, Вавжинєц Корвин зі Шльонська. За тих часів чималого поширення набула праця Матвія з Мєхова, котра користувалася набутками італійської науки, - йдеться про Tractatus de duabus Sarmatiis.
З кінця XVI й до половини XVII ст. з'явилося ціле гроно польських землеописів, які розглядали й українські території. Оскільки частина українських земель входила також до Московії, а потім Росії, то й тамтешні вчені звернули свою увагу на опис наших країв. 
Серед засновників районування був І. Кирилов (1689-1737), укладач першого атласу Росії. У праці «Квітучий стан Всеросійської держави» він дав географічний опис на підставі поділу 12 губерній. В. Татищев (1686-1750) запропонував проект нового поділу на губернії й провінції з урахуванням історичних, економічних та національних ознак. М. Ломоносов (1711-1765) запровадив у Росії термін «економічна географія». Економічні райони, на його думку, повинні були виокремлюватися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями народного господарства та зв'язку з природним середовищем. К. Герман (1764-1838) поділив країну на вісім груп губерній: північні, балтійські, губернії біля витоків Волги, біля Середньої Волги - західні й східні, - Білої Русі, Литви, Малої Русі, степові й Сибір.
1842 року з'явилася «Економічна карта» для спеціального районування промисловості Росії. Територія поділялася на шість «країв», що їхні контури наближалися до географічних зон. Уперше в зонах позначалися межі поширення чорноземів: 1) лісова зона (Прибалтика, Північ, Північний Захід), 2) промисловість взагалі (Підмосков'я), 3) промисловість мануфактурна (довкола Москви), 4) промисловість гірничозаводська (Урал), 5) чорноземна зона (Україна, Чорноземна зона Росії), 6) пасовищна зона (Північний Кавказ).
П. Семенов-Тян-Шанський (1827) писав, що «для районування не можна користуватися адміністративним поділом, бо більшість губерній неоднорідна, а повітова одиниця занадто дрібна». На перше місце він висував природно-історичні умови, як-от грунти, орографія. Далі йшли економічні ознаки: система господарств, поділ землі за угіддями, надлишок чи брак найважливішого збіжжя, ступінь розвитку промисловості. Автор виокремив 12 районів, включно з Білоруським, Литовським, Прибалтійським, Малоросійським.
У 20-ті роки в Радянській Росії економічне районування досліджувалося у зв'язку з планом «ГОЕЛРО». Формування й розвиток економічний районів стали тоді результатом територіального поділу праці. Обумовлено дві районотвірні засади - економічна та енергетична, а зв'язки усередині районів та між ними здійснювалися за допомогою транспортних магістралей.
Економічний принцип полягав у тому, що у вигляді району виокремлювалася своєрідна, по змозі економічно завершена територія, яка, завдяки сполученню природних особливостей, культурної спадщини та населення з його навичками виробничої діяльності, являла собою ланку в загальному ланцюгу народного господарства країни. Це можна трактувати і як засаду «економічної цілісності», що уможливлює створення проекту господарського розвитку, який передбачає оптимальне використання можливостей за мінімальних витрат.
Отож, економічний район розглядається як спеціалізована територія країни з певним комплексом допоміжних та обслуговуючих виробництв. Спеціалізація району повинна визначати галузі, де витрати праці й коштів на виробництво продукції та її доставку споживачеві найменші порівняно з іншими районами. Економічна ефективність спеціалізації оцінюється як з погляду найдоцільнішого територіального поділу праці у масштабі країни, так і з погляду найповнішого й найпродуктивнішого використання місцевих ресурсів району.
Ще за часів роботи над мережею економічних районів було описано два різновиди процесів та явищ: тенденція до членування виробництва, що виявлялася у поділі праці, спеціалізації й концентрації, та тенденція до інтеграції початково порізнених частин. Ускладнення територіальної структури народного господарства вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський запровадив поняття ТВК. Серед нових властивостей ТВК відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися тривкі сукупності виробництв - енерговиробничі цикли. Нові територіально-виробничі системи (ТВК та ЕВЦ) успадкували різні властивості районних комбінатів: ТВК - здатність формувати економічний район, ЕВЦ - спосіб внутрішньої самоорганізації на основі комбінування.
Після здобуття Україною незалежності, її поділ на 3 економічних райони (Південний, Південно-Західний та Донецько-Придніпровський), які входили до СРСР, став недоцільним через їх великі розміри. Багатьма авторами за цей час були розроблені нові сітки економічних районів. В розділі 8 наводиться ділення України на п'ять економічних районів, Ф. Заставний пропонує 9, а О. Шаблій - 6. В. Поповкін поділяє Україну на 5 макрорайонів та 10 мезорайонів, О. Масляк, а також РОПС України пропонує 9 економічних районів.
Більшість країн світу за основу управління територією бере економічне районування.
Німеччина. Адміністративний поділ визначає землі, в основі економічного районування країни - 8 районів. Іноді до складу економічного району входить одна адміністративна одиниця (Південно-Східний район - це територія Баварії), частіше до складу району входить кілька земель.
1. Рейнсько-Вестфальський. Головне місто -Кельн.
2. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, рибальство, автомобілебудування, сільське господарство). Головне місто - Гамбург.
3. Південно-Західний район (спеціалізація: машинобудування, автомобілебудування, точна оптика, легка й харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто - Франкфурт.
4. Південно-Східний район - Баварія (спеціалізація: транспортне машинобудування, електротехніка, харчова промисловість, сільське господарство). Головне місто - Мюнхен.
Після приєднання НДР до ФРН у складі Німеччини з'явилися Східні землі, що нараховують 4 економічних райони:
5. Північний район (спеціалізація: кораблебудування, хімічна промисловість, м'ясо-молочне тваринництво, вирощування картоплі). Головне місто - Росток.
6. Центрально-Приодерський район (спеціалізація: нафтопереробка, металургія, електротехніка, електроніка й приладобудування; у сільському господарстві - свинарство, вирощування жита й картоплі). Головне місто - Берлін.
7. Центрально-Приельбський район (спеціалізація: видобуток вугілля, електроенергетика, хімічна промисловість, важке машинобудування, у сільському господарстві - вирощування пшениці, цукрового буряка, м'ясо-молочне тваринництво). Головне місто - Лейпциг.
8. Південний район (спеціалізація: машинобудування, текстильна промисловість, деревообробна й целюлозно-паперова промисловість, точна механіка й оптика; у сільському господарстві - племінне тваринництво, свинарство, вирощування великої рогатої худоби. Головне місто - Хемніц.
Франція складається з 96 департаментів та низки округів. Є 7 великих економічних районів (Паризький, Північний, Східний, Ліонський, Західний, Південно-Західний, Середземноморський). Вони, у свою чергу, поділяються на 22 економіко-планувальних райони (наприклад, Лотарингія, Бургундія, Бретань тощо).
США адміністративно поділяються на 50 штатів і федеральний округ Колумбію. Є такі економічні райони: Захід, Середній Захід, Північний Схід, Північ і Південь; кожний з них має ще й дрібніший поділ.
Японія адміністративно поділяється на 47 префектур (включно з трьома міськими - Токіо, Осака, Кіото). Хоккайдо має 14 областей. Разом налічується 10 економічних районів: Південно-Західні райони, Центральна Японія, Північна Японія тощо.
Бразилія адміністративно складається з 23 штатів, 3 територій та 1 федерального округу. Є 5 економічних районів: Південно-Східний (промисловий), Південний (аграрний), Північно-Східний (плантаційного господарства), Центральнозахідний (м'ясного тваринництва), Північний (Амазонія - рибальства й збирання каучуку, лісової промисловості).
Лекція 3. Передумови розміщення продуктивних сил

Передумови розміщення продуктивних сил - це умови, без яких розміщення й розвиток виробництва неможливі. Наприклад, розвиток гірничодобувної промисловості можливий лише за наявності у регіоні корисних копалин; бавовнярство потребує достатньої річної суми додатніх температур; верстатобудування може здійснюватися у регіонах з розвинутою промисловістю (споживач продукції) та за наявності значного контингенту висококваліфікованої робочої сили виробництво товарів ширвжитку - за умов місткого внутрішнього ринку, зумовленого порівняно високою щільністю населення та певною його купівельною спроможністю тощо. 
Можна уявити собі регіони, позбавлені деяких або й більшості позитивних передумов розміщення продуктивних сил. Наприклад, в Антарктиді, у тундрі, на високогір'ї, у пустелях вони вкрай обмежені. У рідконаселених країнах (Монголія, Мавританія, Ісландія) нема передумов для розміщення виробництва продукції ширвжитку підвищеної складності, наприклад легковичків. Часто-густо передумови розміщення продуктивних сил випливають з історико-економічних особливостей розвитку регіону. Цим, наприклад, пояснюється інтенсивніший розвиток і щільніше розміщення промислового виробництва у країнах Європи порівняно з країнами Азії, Африки, Латинської Америки. США й Канада перетворились на високорозвинуті держави швидше за Мексику, Бразилію та Аргентину, зокрема тому, що перші держави сформувалися вихідцями з розвиненіших країн Європи (Велика Британія, Франція, Нідерланди, Німеччина), які мали відносно високу технічну й економічну культуру, а останні - вихідцями з менш розвинутих країн (Іспанія, Португалія). До передумов відносяться також спосіб виробництва, а також технологічні особливості виробничого процесу, зумовлені науково-технічним процесом, рівнем територіального поділу суспільної праці. Їх можна поділити на три великі блоки: природні, демографічні, економічні. 
1. Природні передумови. Класифікація природних ресурсів. Природно-ресурсний потенціал

Природні умови й ресурси істотно впливають на особливості й засади територіальної організації виробництва.
Природні умови, до яких належать клімат, рельєф, геологічна будова, географічне положення, можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва (сільське господарство в Сахарі або на Крайній Півночі, транспорт у гірських районах) та вважатись несприятливими, а в іншому - створювати додаткові умови для прогресу: нормальне зволоження, достатня річна сума додатніх температур, родючість рівнинного грунту. Металогенічні пояси у гірських системах сприяють розвитку добувної, а потім - і переробної промисловості.
Наявність тих або інших природних ресурсів (лісових, водних, земельних, рекреаційних), а також корисних копалин може правити за стимул, поштовх для розвитку економіки країни. Інше питання, як країна тим ресурсом порядкуватиме. Одна - продаватиме сировину, ціни на яку на світовому ринку постійно понижуються через перевищення пропозиції над попитом, а також через дедалі ширше впровадження у розвинутих державах матеріалозбережних технологій. Це простіший спосіб одержати прибуток, який зробить країну такою, що розвивається, бо багатство за рахунок природних ресурсів розбещує і дає змогу без надмірних зусиль добре жити. Приклад - колишній СРСР: у 80-ті роки за експорт енергоносіїв протягом п'яти років отримано понад 200 млрд. доларів. Лише незначна частина цих коштів пішла на модернізацію промислового виробництва. А переважна частина валюти витрачена на ВПК, змарнована на товари ширвжитку, «харчі», позичена у вигляді довгострокових кредитів «дружнім країнам». Такий шлях для багатьох невеличких країн є монокультурним, бо передбачає їхній розвиток коштом якоїсь однієї добувної галузі.
Наприклад, чільним експортним товаром (а всередині країни - промисловим) є: мідь для Чілі (46% експорту), Замбії (87%), Заїру (48%); боксити для Ямайки (57%), Суринаму (56%); залізна руда для Мавританії (83%); нафта для Венесуели, Брунею, Іраку тощо.
Іншим шляхом ідуть країни, які мають природні ресурси та вміють їх використовувати для вдосконалення власної економіки. За приклад можуть правити Кувейт, Бахрейн, Саудівська Аравія, ОАЕ. Джерелом їхнього процвітання стали родовища нафти й природного газу. Тепер там розвиваються й інші галузі промисловості, як-от нафтопереробка, енергомістка металургія, хімічна індустрія. Ці країни мають чималі валютні кошти і вкладають їх в економіку інших держав, купують нерухомість по всьому світі.
Основним природним ресурсом Швеції та Фінляндії є ліс. Завдяки йому ці країни стали провідними експортерами паперу, картону та інших продуктів переробки деревини.
Є ще третя група країн, яка ніколи не вирізнялася наявністю природних ресурсів на своїй території. Однак саме це стимулювало потужний розвиток переробної промисловості. Японію, що належить до таких країн, почали навіть називати «переробним комплексом». Маючи лише 5% необхідних природних ресурсів і завозячи решту 95%, країна лідирує у виплавці сталі й кольорових металів з їхнім подальшим експортом, в експорті продукції машинобудування, в лісовій та хімічній промисловості. У 70-ті роки прагнучи зменшити залежність японської економіки від імпорту ресурсів, учені взялися розробляти менш енерго- та металомісткі технології. Цей досвід підтримали усі розвинуті країни світу; останнім часом виокремилась така тенденція: чим вищий рівень розвитку виробництва у країні, тим менше залежить вона від ресурсного фактора. Це стосується не лише сировини, але й природних умов, - екстремальні природні умови становлять дедалі меншу перешкоду для розвитку сільського господарства: у Сахарі рослинництво може розвиватися завдяки зрошенню, а за Полярним колом - у закритому грунті. Брак якогось ресурсу на земній поверхні може надолужуватися за рахунок покладів Світового океану. Натуральну сировину (деревину, метал) замінюють синтетичною (пластмаси тощо).
Природні умови та ресурси справляють істотний вплив на галузеву структуру народного господарства країни та види виробництва, що залежать від природних умов, а є і такі, які від них не залежать.
Першість деяких країн у забезпеченості природними ресурсами (Росія, Китай, Бразилія та ін.) ще не свідчить про високий рівень їхнього економічного розвитку. За внутрішнім валовим продуктом (ВВП) на душу населення вони посідають, відповідно, 57, 102 та 35 місця у світі. Ось яскравий приклад на підтвердження цієї думки: Японія не має значних природних ресурсів, але входить до «Великої Сімки» .
Нерідко обсяги запасів природних копалин ще не свідчать про їхню високу якість. Так, за забезпеченістю кам'яним і бурим вугіллям у світі перед ведуть США, Австралія, ФРН та Росія, а у перерахунку на умовне паливо (1 кг при сталюванні виділяє 7000 ккал тепла) лідирують, крім США і Росії - Китай та Індія. Це свідчить, що при оцінці запасів ресурсів слід враховувати не лише їхні фізичні обсяги, але і якість. Природно, що у кращих умова
х перебувають країни, які мають запаси ресурсів менші, але вищої якості. Їм не треба витрачати додаткові кошти на видобуток, транспортування й переробку сировини. Водночас і відходів, що забруднюють навколишнє середовище, залишається менше.
Така сама тенденція зберігається й щодо нафти та природного газу. Показовим також є аналіз глибини переробки нафтової сировини та відсоток виходу світлих нафтопродуктів, бо й це залежить від рівня розвитку економіки. І в цьому - поруч зі структурною перебудовою економіки й запровадженням енергозбережних технологій також один із шляхів виходу України з економічної кризи.
Багато країн не використовує повною мірою сільськогосподарські угіддя, що теж належать до природних ресурсів: маючи значні земельні угіддя, вони не одержують на них високих врожаїв.
Наявність або брак якихось природних умов або ресурсів до певної міри диктує розміщення продуктивних сил на території. Щоправда, інколи - через зміну природних умов - доводиться перерозподіляти продуктивні сили на території. За приклад можуть правити наслідки «парникового ефекту» ).
При потеплінні очікується загальне підвищення вологості та збільшення опадів у Європі, а це, насамперед, може відбитись на роботі ГЕС. Оскільки численні малі річки стануть повноводніші, треба подумати про ширше впровадження малої енергетики.
На ТЕС і АЕС поверхневі конденсатори охолоджують за допомогою великої кількості води, яка при підвищення температури повітря потепліє, а це збільшить витрати охолоджуючої води та енергії на її подачу.
Істотно зросте споживання енергії у виробництвах, які вимагають створення контрольованої атмосфери - штучного клімату. Це - точна механіка, комп'ютерна техніка, біологічне виробництво. За деякими даними, на вентилювання й кондиціювання у промисловості на кінець 2010 року витрачатиметься до 40% електроенергії.
Класифікація природних ресурсів залежить від поставленої мети. Природні ресурси - це елементи й сили природи, які можуть використовуватись у виробничій і невиробничій діяльності людини. Вони поділяються на:
- мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-будівельна сировина. Мінеральні ресурси можуть підрозділятися на паливні, рудні й нерудні;
- земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також види господарського використання земель: рілля, сінокоси й пасовища, ліси й чагарники, малопродуктивні землі тощо;
- водні, які підрозділяються на води Світового океану та води суходолу, що складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота, льодовики) і підземних вод (грунтові та артезіанські);
- біологічні ресурси, що включають рослинний і тваринний світ;
- ресурси Світового океану, що перебувають: у воді в розчиненому стані, на морському дні й під ним - у товщі земної кори;
- рекреаційні, котрі включають природно-кліматичні, бальнеологічні й заповідні;
- кліматичні й космічні, до яких зараховується сонячна енергія, енергія вітру, внутрішнє тепло Землі, енергія хвиль, освітленість тощо.
За ступенем вичерпуваності природні ресурси поділяються на невичерпні й вичерпні. До невичерпних природних ресурсів відносяться: сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, води. До вичерпних природних ресурсів зараховуються: грунт (1 см ґрунту відновлюється через 100 років), рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, вода.
До невідновних з погляду людства відносяться корисні копалини й мінерально-будівельна сировина. Період їхнього відновлення у земній корі налічує десятки й сотні мільйонів років, що несумірно з життям людини. Крім того, у найближчому майбутньому повністю вичерпається багато розвіданих запасів корисних копалин .
Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше розглядаються як природний ресурс, ніж природні умови для життєдіяльності людини.
Треба розрізняти такі поняття: мінеральні ресурси, природні ресурси, сировина й корисні копалини.
Мінеральні ресурси - це сукупність запасів корисних копалин у надрах Землі (району, країни, регіону, планети), придатних для використання у різних галузях господарства.
Корисні копалини - це мінеральні утворення в земній корі з певним хімічним складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною у її господарській діяльності.
Корисні копалини посідають особливе місце серед природних ресурсів. За ступенем розвіданості та вивченості поклади корисних копалин поділяються на:
А - докладно розвідані й передані до експлуатації;
В - попередньо розвідані з приблизним визначенням меж покладів;
С1 - слабко розвідані, частково з урахуванням екстраполяції;
С2 - перспективні ресурси.
Корисні копалини розрізняються за якістю, глибиною залягання, вмістом корисного компонента у породі тощо. Наприклад, вугілля буває буре й кам'яне. Буре має нижчу теплотвірну здібність, ніж кам'яне (при спалюванні 1 кг бурого вугілля виділяється 5-6 тис. ккал тепла, кам'яного вугілля Кузнецького басейну - 8,5 тис. ккал, Донецького - 7-9 тис. ккал, Печорського - 4-9 тис. ккал). Вугілля може мати спікність і використовуватись для коксування (вугілля Великої Британії, Китаю, Апалацького басейну в США, Донецького - в Україні, Південно-Якутського - в Росії).
Корисні копалини характеризуються глибиною залягання. У деяких випадках здійснюється відкритий видобуток сировини: Дніпровський та Кансько-Ачинський буровугільні басейни, Кузнецький та Південно-Якутський кам'яновугільні басейни, КМА, Нікопольські й Великотокмацькі поклади марганцевих руд тощо. Видобуток корисних копалин може також вестись шахтним способом: видобуток алмазів, золота й срібла в ПАР, видобуток кам'яного вугілля у Донбасі.
Корисні копалини, відомі під однією й тією ж назвою, можуть розрізнятися за хімічним складом. Наприклад, нафта буває рідка (найчастіше) й густа (Ярезькі поклади у Печорському басейні, поклади у Швеції та Норвегії), світла (Апшеронська, Мангишлацька, Сахалінська), чорна й коричнева.
Корисні копалини використовуються як сировина різними галузями промисловості (табл. 3.4). Вміст корисного компонента в рудах неоднаковий. Наприклад, у Франції залізна руда містить 30-33% заліза, у Білозірську в Україні - 58-60%. Вміст міді у породі здебільшого не перевищує 5%, а алюмінію - 10%.
Один і той самий метал може видобуватися з різних руд. Залізо - з залізних руд, залізистих кварцитів, магнетитових кварцитів. Алюміній - з бокситів, нефелинів і алунітів. Мідь - з мідистих піщаників, мідистих сланців, мідного колчедану, мідно-нікелевих, мідно-молібденових та поліметалевих руд. Золото й срібло зустрічаються у вигляді самородків, розсипу та у складі з іншими металами.
До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.
Площа лісів становить 8,6 млн га: за їхній рахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн га (з них - 33,2 млн га ріллі). Основні типи грунтів: сірі, лісові, чорноземні, дерново-підзолисті, бурі лісові.
В Україні є багато різноманітних мінеральних ресурсів.
Паливні ресурси. Кам'яне вугілля видобувається у Донбасі та Львівсько-Волинському басейні. В Донбасі зосереджено 98% кам'яного вугілля України: 25% коксується, 30% - антрацити, 30% - довгополуменеве. Глибина залягання - 500-750 м (максимальна - 1200 м), товщина шарів - 0,5-2,0 м.
У районі Лисичанська залягає довгополуменеве вугілля, біля Червоноармійська - газове, біля Донецька, Макіївки та Кадіївки - коксівне. Львісько-Волинський басейн зосередив 2% вугілля (30% - коксівне): глибина залягання - 300-700 м, товщина шарів - 0,5-1,0 м.
Буре вугілля буває бурого, жовто-бурого або чорно-бурого кольору. При згорянні 1 кг бурого вугілля виділяється 6500-7400 ккал тепла. Використовується як добриво для одержання рідкого палива, побутового газу, гірського воску. Найбільші поклади: Дніпровський басейн (2,4 млрд т, глибина залягання - 5-140 м, відкритий видобуток), Дніпровсько-Донецька вугленосна провінція (0,9 млрд т), Донецький басейн (0,3 млрд т). Буре вугілля є також у Закарпатті й на Поділлі.
Нафта й природний газ. Найбільші запаси нафти й природного газу зосереджені на Прикарпатті, У Дніпровсько-Донецькому районі та Причорномор'ї. Дніпровсько-Донецький район включає прилуцькі й Леляківські родовища нафти у Чернігівській області, Рибальське й Качаніське - у Сумській області, Радченівські - у Полтавській області. Родовища газу є біля Юльєвки, Шебелинки й Кигичівки у Харківській області, а також у Дніпропетровській, Полтавській та Сумській областях. Родовища нафти на Передкарпатті: Долина й Борислав. Родовища газу: Дашава й Калуш.
У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти та природного газу відкриті й експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіщинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін. Родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.
Сучасні потреби України у нафті становлять приблизно 40-50 млн т, а власні родовища дають до 4 млн т на рік. Шляхи виходу з кризи: зменшити споживання енергоносіїв, збільшити вихід світлих компонентів при нафтопереробці, а також добувати нафтопродукти з вугілля. Необхідну технологію розробив Донецький інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії. Бензин можна одержувати з «солоного» вугілля Західного Донбасу. Його поклади чималі, але через низьку якість сировини у традиційному варіанті (як паливо) воно нерентабельне. «Рідке вугілля» протягом кількох десятиріч використовує ПАР, пропонуючи нам свої технології та інвестиції.
Торф - сировина для паливної та хімічної промисловості. З нього одержують рідке паливо, феноли, віск, аміак, спирт тощо. Також виробляють ізоляційні плити й добриво для ланів. В Україні відомо 3118 родовищ торфу з геологічними запасами 2,2 млдр.т, що зосереджені переважно у Поліссі: у Волинській, Рівненській, Житомирській областях. Загальна площа родовищ - 1 млн га; з них промислові - 600 тис га, де зосереджено 735 млн. т торфу. Товщина шарів - 10-12 м. Найбільші родовища: Ірдинське у Черкаській області, Замглай - у Чернігівській, Брюховецьке - у Львівській.
Поклади горючих сланців оцінюються у 3,7 млрд т; найбільше родовище - Бовтиське у Карпатах. За якістю вони не поступаються естонським, товщина шарів - 1-6 м. Родовище горючих сланців відкрите також поблизу Олександрії (Кіровоградська область); запаси - на рівні 3 млрд т.
Озокерит або гірський віск, до складу якого входять тверді вуглеводні парафінового ряду, використовується в електроніці як ізолятор, у текстильній промисловості - для глянсування тканин, у шкіряній промисловості - для обробки шкір. З озокериту виготовляють ваксу для взуття, парафін, лаки. Найбільше його родовище розташоване на передгір'ї Карпат (Долина, Трускавець, Борислав); видобуток провадиться лише на Бориславському родовищі шахтним способом.
Металеві корисні копалини.
Залізна руда. В Україні відомо чимало родовищ залізних руд і залізистих кварцитів, що найбільші з них - поклади залізних руд.
Криворізький басейн налічує понад 60 родовищ з загальними запасами 18,7 млрд т. Руди частково виходять на поверхню, а також залягають до глибини 2500 м; вміст заліза у верхніх шарах - 30-40%, у глибинних - 50-60%. Тут видобувається 90% руди.
Кременчуцький басейн магнетитових кварцитів включає три родовища: Горішньоплавнинське у Полтавській області, Лавринівське та Еристівське. Вміст заліза - 36%, запаси - 4,5 млрд т. Білозерський залізорудний район. Вміст заліза - 58-60%, запаси - 2,5 млрд т. Керченський залізорудний район має бурі залізняки з вмістом ванадію та марганцю; запаси - 1,8 млрд т. Видобуток провадиться відкритим способом, вміст заліза - 40-45%. Приазовське родовище залізних руд розробляється відкритим способом, вміст заліза - 30-33% Залізисті кварцити поширені скрізь. Найбільші запаси - у Дніпропетровській (20 млрд т), Полтавській (3,6 млрд т), Одеській, Запорізькій, Кіровоградській та Вінницькій областях.
Хромові руди відкриті у Побужжі Кіровоградської області; глибина залягання - 60-160 м. Вони використовуються для виробництва нержавіючої сталі.
Марганцеві руди. Нікопольське та Інгулецьке родовища у Запорізькій, Хощеватське - у Кіровоградській, Бурштинське - в Івано-Франківській областях, Чивчинське - у Карпатах тощо. Нікопольське, Велике Токмацьке, Орджонікідзевське та Інгулецьке родовища входять до складу Придніпровського марганцевого басейну, їхня площа - понад 1000 кв.км, глибина залягання - 15-120 м, товщина шарів - від 10 см до 6 м.
Титан входить до складу майже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил, титаномагнетит тощо). Це легкий метал, що використовується у літако- й ракетобудуванні. Основні поклади титану - в Житомирській, Київській та Черкаській областях. Відомі також Іршанське ільменітове й Самотканськео титано-цирконієве родовища.
Алюмінієві руди - алуніти, нефеліни й боксити. Боксити є у Смолянському (Черкаська область) та Високопільському (Дніпропетровська область) родовищах, алуніти - на Закарпатті, нефеліни - у Приазов'ї.
Нікель використовується для виробництва бронзи, латуні, особливих сортів сталі, чавуну й для покриття металевих поверхонь. Промисловими вважаються запаси з вмістом металу понад 1%. В Україні відомо 10 невеликих нікелево-кобальтових родовищ. Розробка покладів здійснюється на Побузькому родовищі в Кіровоградській області й Придніпровському в Дніпропетровській; глибина залягання - 70-80 м.
Поліметалічні руди виявлені у Нагольному кряжі (Донбас) та Закарпатті (Береговське і Бриганське родовища).
Ртуть видобувають з кіноварі в Донбасі (Микитівка) та Закарпатті (Вишків).
В Україні виявлено 10 покладів, а також понад 300 рудовиявлень золота, 7 з яких вважаються придатними для освоєння. Розташовані вони здебільшого в Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській та Криворіжській областях. Це Сергіївка, Широка Балка, Балка Золота, Майське, Самотканне та інші. Мужиївський поклад в Закарпатті першим в Україні почав давати сировину: спочатку 400-500 кг на рік, а потім - до 900 кг золота. З нього може бути добуто 70 тис. т цинку та 300 тис. т свинцю.
Золото є супутнім компонентом у Криворізькій залізній руді. Нині у хвостосховищах гірничозбагачувальних комбінатів накопичено не менше 250 т золота. Існує технологія його видобутку, але потрібні чималі інвестиції.
Серед неметалевої сировини є велика група корисних копалин, що використовуються у хімічній промисловості. Україна багата на кам'яну й кухонну сіль, фосфорити, саморідну сірку тощо.
Калійні солі видобуваються у Львівській (Стебник, Борислав) та Івано-Франківській областях (Калуш, Тростянець).
Кухонна сіль зосереджена у Донбасі. Запаси - 9 млрд т, товщина шарів - 40 м (Слов'янськ, Артемівськ). Зустрічаються також поклади у Передкарпатті й Закарпатті. У Криму, Причорномор'ї та Приазов'ї є озера й лимани з самосадною кухонною сіллю.
Фосфорити є у Придністров'ї (Тернопільська, Хмельницька та Вінницька області), у Сумській (Кролевецьке родовище) та Харківській (Ізюмське родовище) областях.
Саморідна сірка видобувається з Яворівського та Роздольського родовищ на Прикарпатті.
Вогнетривні глини використовуються як сировина для виготовлення цегли для доменних печей. Їхні поклади є у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Черкаській, Житомирській та Сумській областях.
Графіт видобувається у Заваллі Кіровоградської області, а також у Запорізькій, Дніпропетровській та Донецькій областях.
Українські каолінові глини, що використовуються для виробництва порцеляни, фаянсу, гуми й паперу, - одні з найкращих у світі. Вони розташовані у межах Українського кристалічного щита: Житомирська, Хмельницька, Дніпропетровська, Запорізька й Вінницька області.
Мармур видобувається у Донбасі, Криму й Карпатах, у Київській та Житомирській областях.
Вапняк є у районі Українського кристалічного щита і в Криму. Він використовується як будівельний матеріал та для виробництва цукру.
Бурштин зустрічається поблизу селища Клесів Рівненської області.
Самоцвіти. На Житомирщині є родовища топазів, тигрового ока, аквамарину, яшми, опалу. Володарсько-Волинська рудня видобуває «винні» топази, димчастий кварц різних відтінків. Подибуються кристали топазів вагою до 80 кг. Це унікальне родовище. На південному березі Криму, в районі згаслого вулкану Карадаг є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту, цитрину, сердоліку. З 1978 р. Карадаг оголошено заповідником.
За кольором і якістю українські граніти вважаються одними з найкрасивіших у світі. Їх видобувають у Карпатах, на Українському кристалічному масиві, особливо в Житомирській області.
До природних ресурсів відносяться також термальні води як джерело теплової енергії. Їхні виходи найзручніше використовувати у Криму, в Карпатах та на Закарпатті. Такі води розташовуються на глибині від 450 (t=40 °С) до 1000-2000 м (t=70-100 °С).
Рекреаційні ресурси різноманітні: це мінеральні води, лікувальні грязі, ропа лиманів, кліматологічні ресурси лісів і морів тощо.
В Україні відомо понад 100 джерел мінеральних вод: «Нафтуся» - у Львівській, «Куяльник» - в Одеській, «Миргородська» - у Полтавській, зразка «Боржомі» - в Рахівському районі Ужгородської, «Великодолинський нарзан» - в Одеській областях тощо.
Кліматологічні ресурси: у Карпатах (гірське повітря, хвойні ліси, мінеральні джерела), на південному березі Криму (сполучення гірського повітря зі степовим, морська вода, геліолікування, грязелікування, мінеральні джерела, ропа лиманів), у Причорномор'ї та Приазов'ї (поєднання степового й морського повітря з геліо- та грязелікуванням, морськими купелями).
2. Демографічні передумови розміщення продуктивних сил

У комплексі передумов розміщення продуктивних сил демографічні є найважливішою складовою частиною, бо трудові ресурси - головна продуктивна сила. Аналізуючи вплив демографічних передумов на розміщення продуктивних сил, треба враховувати, що населення - не лише виробник матеріальних благ і послуг, але і їхній споживач. Тому враховувати слід і осіб у працездатному віці, і дітей, і осіб похилого віку. Населення у своїй сукупності формує і споживчий ринок, і ринок праці.
Демографічні передумови можна поділити на такі основні структурні блоки:
чисельність населення країни (регіону), його динаміка, характер відтворення;
розміщення населення на території, щільність населення, форми розселення, міграції;
статевовікова структура населення, чисельність і динаміка трудових ресурсів, рівень їхньої кваліфікації;
структура зайнятості населення;
національний склад населення;
демографічна політика держави.
У взаємодії з іншими передумовами й факторами розміщення продуктивних сил той чи інший структурний блок стає провідним, визначальним.
Чисельність населення найбільше впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою вона визначає й розмір валового внутрішнього продукту країни, хоча ця залежність не пряма: вирішальний вплив на цю величину справляють інші фактори (наприклад, продуктивність праці).
Аналізуючи демографічні передумови розміщення продуктивних сил, треба враховувати чисельність населення регіону на даний момент і його динаміку в часі. Це необхідно для визначення цілої низки економічних показників: забезпеченості трудовими ресурсами на розрахунковий період, обсягу виробництва товарів народного споживання, обсягу коштів на соціальне забезпечення, розмірів будівництва житла, шкіл, лікарень тощо. Навіть власник невеличкого підприємства побутового обслуговування повинен бодай у загальних рисах знати динаміку чисельності населення мікрорайону, щоб планувати свою діяльність. А керівник великих економічних структур повинен мати інформацію про населення не лише свого регіону й країни, але й інших країн і, навіть, усього світу.
На початок 2001 року населення світу перевищило 6,2 млрд. чол. У десятьох найбільших країнах зосереджувалось більше половини всього світового населення. Населення України становило 49,3 млн чол.
Динаміка природного приросту населення регіону залежить від рівнів народжуваності й смертності; приріст населення - це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період (звичайно - за рік). Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були співставні за різними регіонами, їх розраховують на 1000 душ населення, одержуючи відповідні коефіцієнти: коефіцієнт народжуваності , коефіцієнт смертності, коефіцієнт природного приросту. 
Коефіцієнти природного руху обчислюються у проміле (‰). Народжуваність - найдинамічніший складник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення. Загальні коефіцієнти народжуваності прості для обчислення, проте вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Точніші сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно - від 15 до 50 років; методика розрахунку цього та інших спеціальних показників відтворення населення розглядається у курсі демографічної статистики). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (цебто нульовий приріст), треба, аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, відповідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.
Найвищі показники народжуваності - у країнах, що розвиваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт народжуваності становить 8,00. В Йорданії він дорівнює 7,4, у Сенегалі - 7,2, у Мексиці - 6,2. Найнижчі коефіцієнти притаманні Європі: Угорщина - 1,8, Австрія - 1,4, ФРН - 1,3. У Японії цей коефіцієнт становить 1,7, у США - 1,8. Тобто, у розвинутих країнах світу склалась дуже напружена демографічна ситуація.
Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. У сторіччі, що минає, показник смертності у цілому в усьому світі знижується, особливо це помітно у випадку країн, що розвиваються. Однак, протягом останніх десятиріч у високорозвинутих країнах світу він почав поволі зростати. У цих країнах загальний коефіцієнт смертності нерідко вищий, ніж у тих, що розвиваються.
Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, цебто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. І тут виявляється, що він найнижчий в економічно розвиненіших країнах.
Показники народжуваності й смертності, як вже йшлося, визначають динаміку природного приросту населення. Коефіцієнт природного приросту в світі досяг максимуму (20,6‰) у другій половині шістдесятих років. Потім він почав знижуватись і наприкінці вісімдесятих років становив 16,1‰.
Найнижчі показники природного приросту властиві європейським країнам. У деяких країнах (як-от Латвія, Болгарія, Німеччина, Росія) показник від'ємний. В 2001 р. коефіцієнт приросту для України становив -7,5‰.
Найвищі коефіцієнти природного приросту спостерігаються у країнах Африки й Близького Сходу, перевищуючи де-не-де 35-40‰.
Характер відтворення населення безпосередньо впливає на його статевовікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку.
Частка осіб працездатного віку в економічно розвинутих країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки - це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатних поколінь, які потребують соціальної підтримки. Висловлюючись мовою статистики: якщо в Україні на одного працюючого припадає 0,6 утриманців, то у Кенії - 1,2.
В Україні визначено вік початку трудової діяльності - 16 років, а виходу на пенсію - 56 років для жінок і 61 років для чоловіків. Практично у трудовій діяльності бере участь трохи інший контингент, бо продовжує працювати частина осіб пенсійного віку, але деякі категорії (наприклад, військовослужбовці) до трудових ресурсів не зараховуються. 
В працездатному віці знаходиться 56,6% населення України (на 1 січня 1999 р.). Найбільша питома вага осіб працездатного віку - в Харківській (58,2) і Одеській (58,0) областях та в Автономній республіці Крим (58,3). Найнижчий показник - в Чернігівській області (52,2). Незважаючи на те що питома вага осіб працездатного віку досить висока, ситуація з трудовими ресурсами в Україні непроста. Основна маса трудових ресурсів України працює у сфері матеріального виробництва (60,8%). Частка галузей непродуктивної сфери нижча, ніж в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки.
Загальна кількість трудових ресурсів України становить близько 22 млн чол. (2001 р.).
Рівень кваліфікації трудових ресурсів України досить високий. Це випливає з рівня освіти працівників: питома вага фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою у народному господарстві становить 28,7%. Практично усі особи працездатного віку письменні, що властиво лише високорозвинутим країнам світу.
Територіально розміщення населення тісно пов'язане з економічними й природними передумовами розміщення виробництва. Кращі грунтово-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, - тому на одиниці території може прохарчуватись більше населення.
До самого початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю в більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з високою природною продуктивністю землі: східні райони Китаю, Індія, Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи, Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки тощо. І нині щільність населення там достатньо висока.
З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин: Донбас і Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн тощо. У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м'яким кліматом, проте це вже пов'язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфорту. Слідом за населенням пересувається й виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.
Залежно від структури економіки у деяких країнах щільність населення визначається передусім сільським населенням, в інших - міським. Найчастіше на грунті чималих ресурсів згодом розвивається обробна промисловість, і щільність населення стає наслідком дії обох факторів.
За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони, які майже збігаються з економічними районами. У Донецько-Придніпровському районі розселення зумовлено передусім промисловим розвитком. Особливо щодо цього виділяються Донбас, Криворіжжя, Середнє Придніпров'я, Харківська область. Західно-Український район більшою мірою зазнав впливу фактору сільського розселення, бо промислове виробництво запанувало тут порівняно пізно. У південному районі вплив обох факторів приблизно урівноважений.
Якщо не враховувати держав-міст і дрібних за територією країн, то найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км2), Бахрейн (784), Пуерто-Ріко (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (375). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1,5 чол./км2), Ісландія (2,6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2,3). Щільність населення України складає 84 чол/км2.
Розселення тісно пов'язане з міграціями. Основні види міграцій - зовнішні й внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між містом і селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять - іммігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії - до країн Західної Європи, з країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії - до США, з України, Білорусі, Росії - до США, ФРН та Ізраїлю. З внутрішньої міграції найбільшу цікавість становить переселення з села до міста. В зовнішніх міграціях Україна в другій половині 90-х років мала від'ємне сальдо.
Збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст називається урбанізацією. У деяких економічно розвинутих країнах світу цей процес майже завершився, і відсоток міського населення сягнув високих позначок і далі майже не підвищується.
В Україні показник урбанізації становить 68%. Найвищий відсоток міського населення в Україні - у Донецькій (90%), Дніпропетровській (84%), Луганській (87%) та Харківській (79%) областях. Найнижчий - у Чернівецькій, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях (41-43%). Міське населення більш зосереджене у промислових районах Донбасу й Придніпров'я. Західні регіони України недостатньо урбанізовані.
Поняття урбанізації тісно пов'язане з системами розселення населення - територіально цілісними і функціонально взаємопов'язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень - міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення - це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.
Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.
За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й регіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні - звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).
Регіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької регіональної системи, що охоплює Донбас). Найбільше місто регіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення регіонального центру. Іноді регіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.
Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її «галявини» можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: «Босваш» - між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; «Чипітс» - між Чикаго й Піттсбургом; «Сансан» - між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди-Німеччина).
Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста «притягують» виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.
Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон); водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на «міста-спальні», чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр «розвантажується» від надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субурбанізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.
Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.
Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика - комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.
В усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15-20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.
У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.
3. Історико-економічні передумови

Сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення. Вони великою мірою визначають територіально-галузеву структуру виробництва, ефективність розміщення об'єктів народного господарства, напрям міжрегіональних зв'язків. З економічними передумовами тісно пов'язані такі поняття, як економічний потенціал країни, структура народного господарства, територіальний поділ праці.
Економічні передумови РПС можна погрупувати таким чином:
історико-економічні передумови;
особливості суспільної організації виробництва;
характер прояву територіального поділу праці (на регіональному й міжнародному рівнях);
загальний рівень економічного розвитку регіону.
Ці передумови взаємопов'язані й взаємозумовлені. Так, історико-економічні передумови докладно визначають загальний економічний потенціал країни та участь її у територіальному поділі праці (ТПП). В свою чергу, ТПП впливає на структуру народногосподарського комплексу. Форми суспільної організації виробництва великою мірою є підсумком історико-економічного розвитку країни.
Розгляньмо вплив економічних передумов на розміщення продуктивних сил. Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер РПС. Передумови бувають загальні й регіональні.
Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація, науково-технічний прогрес тощо. Світовому соціально-економічному розвитку притаманна нерівномірність у часі та просторі: у деяких регіонах і країнах він інтенсивніший, а в інших - повільніший. Це призводить до несинхронності розвитку й розміщення продуктивних сил у різних регіонах.
Так, у країнах Західної Європи раніше, ніж в інших регіонах, склались капіталістичні відношення, відбувся перехід від ремесла до мануфактури, здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки. Це зумовило випереджаючий розвиток країн Європи, а потім США та Японії у царині технології, підвищило конкурентоспроможність продукції за рахунок її здешевлення при одночасному поліпшенні якості. Розпочалась торгово-економічна експансія цих країн, що сприяло зміцненню їхнього власного економічного потенціалу й давало імпульс для подальшого економічного випередження. Зараз розрив у продукуванні національного доходу між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не знижується.
Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих країнах сприяли ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих країн склалась галузева структура, адекватна науково-технічному прогресові на кожній стадії його розвитку. Якщо на початковій стадії індустріалізації тут панувала легка промисловість (особливо текстильна), а згодом - ще й металургія, загальне машинобудування, основна хімія, то сьогодні науково-технічний прогрес втілюють енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органічного синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний економічний потенціал країни.
Є ціла низка причин, чому країни, що розвиваються, відстали у поступі економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки колоніалізму); а тепер вони настійливо намагаються надолужити прогаяне. У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але, власне, це повторення, з певним відставанням, пройденого розвинутими країнами. Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток корисних копалин (на цій стадії перебуває більшість країн, що розвиваються), а потім - про виробництво сільгоспмашин, транспортних засобів, побутової електротехніки, мінеральних добрив. Найвища стадія - випуск обладнання, верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та ін.). Але доки країни, що розвиваються, «вилазять» на черговий щабель, економічно розвинуті держави здобуваються на новий відрив. Тому проблема зближення рівнів економічного розвитку не така проста, як здається. Для її розв'язання не досить нарощувати, як це здебільшого робиться зараз, виробничі потужності в країнах, що розвиваються. Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й «взаємопроникнення» економік, інтернаціоналізація світового господарства.
Історико-економічні передумови зумовлюють, до певної міри, структуру сільського господарства у країнах, що розвиваються, зберігаючи у деяких з них спеціалізацію на монокультурі (країни Латинської Америки - банани, кава; Сенегал - арахіс; Шрі-Ланка - чай тощо). Експорт-орієнтована економіка дає переваги за сприятливої ринкової кон'юнктури, але водночас містить небезпеку економічної нестабільності.
Галузева структура української економіки також обумовлена історично. Територія України протягом певного часу входила до складу різних держав, що мали власні закономірності територіального поділу праці. Під їхнім впливом наша держава має тепер надлишковий розвиток галузей важкої індустрії при недостатньо розвинутій легкій промисловості, виробничої інфраструктури, рекреаційного господарства.
Загальні історико-економічні передумови виявляються і в територіальному аспекті, зокрема в суспільній організації виробництва, що адекватна рівневі соціально-економічного розвитку держави. В економічно розвинутих країнах процес спеціалізації й концентрації виробництва почався раніше, ніж у країнах, що розвиваються, і набув завершеніших форм. Територіальна організація виробництва утворює тут цілісну систему, що складається з промислових центрів різного рангу, вузлів, територіальних комплексів, спеціалізованих промислових і сільськогосподарських зон, розвинутої інфраструктури. Такій системі властива гнучкість: вона створює кращі можливості для перебудови економіки, якщо це викликано зміною кон'юнктури світового ринку або науково-технічним прогресом. Водночас у багатьох країнах, які пізніше вийшли на шлях індустріалізації, виробництво концентрується у небагатьох гіпертрофованих центрах (іноді - просто у столиці) при слабкому економічному розвитку решти території.
Спосіб організації території, методи територіального управління істотно впливають на розміщення продуктивних сил. У соціалістичних країнах виробництво розміщувалося методами жорсткого планування. У низці випадків це дозволяло примусово прискорити освоєння нових, багатих на ресурси територій. Такий політичний підхід до розміщення продуктивних сил неуникно призводив до чималих людських жертв. Концентрація виробництва, особливо територіальна, здійснювалася без врахування результатів науково-технічного прогресу та екологічної ситуації. Хотілося побудувати якомога більші підприємства, тоді як у світовій економіці від середини XX ст. з'явилася тенденція територіально розосереджувати виробництво. Внаслідок цього утворилися «суперіндустріалізовані» регіони (в Україні також), де концентрація підприємств важкої промисловості не лише викликала екологічну напругу, але й погіршила гнучкість у використанні сировини й трудових ресурсів.
Звичайно історико-економічні передумови регіонального характеру впливають на розміщення продуктивних сил у регіоні, хоча іноді вони можуть зачіпати досить великі території, навіть країни. Вони створюються не стільки під дією загальних законів суспільного розвитку, скільки під дією історичних умов розвитку економіки, притаманних саме цьому регіону, структури інтегрального потенціалу, геополітичних та екологічних факторів. З часом вплив історико-економічних передумов вирівнюється: з'являються нові ситуації, які змушують переглянути територіально-галузеву структуру господарства. Для теперішньої України донедавнє минуле стало вже історико-економічною передумовою.
Форми суспільної організації виробництва - важлива складова частина системи економічних передумов розміщення продуктивних сил. Таких форм нараховується чотири: концентрація, спеціалізація, кооперування й комбінування.
Зараз ми розглянемо їхню роль як передумов розміщення продуктивних сил. Що дає концентрація? Як правило, зростає ефективність виробництва за рахунок масовості випуску продукції. На великих підприємствах більше можливостей для маневрування матеріальними ресурсами та виробничим персоналом.
Збільшення виробничої потужності - не єдина форма концентрації. Вона виявляється також у централізації управління шляхом об'єднання підприємств, але такий процес найчастіше називається централізацією.
Велике підприємство є районотвірним фактором: довкола нього виростають підприємства-суміжники, відбруньковуються філії. Таке підприємство стимулює розвиток усього регіону, де воно розташоване. За приклад може правити спорудження у Росії, у Східному Сибіру, великих ГЕС (Красноярської, Саяно-Шушенської Усть-Ілімської), або каскад ГЕС на р. Колумбія у США (включно з відомою греблею Гранд Кулі), які стали ядрами формування територіально-виробничих комплексів.
Концентрація виробництва часто виглядає як зосередження великих підприємств на обмеженій території, цебто як територіальна концентрація. Це властиво гірничорудній та паливно-енергетичній промисловості: за приклад можуть правити Донбас і Криворіжжя. Почасти це неуникний процес; крім того, у таких випадках відбувається економія за рахунок кращого використання інфраструктури. Проте концентрація має свої межі, які не варто переступати. На певному щаблі розрощування підприємство припиняє давати ефект, собівартість продукції - порівняно зі зростанням витрат на будівництво підприємств - знижується повільно, а фондовіддача падає. Зі збільшенням розмірів підприємства неуникно зростає радіус перевезень сировини, палива й готової продукції, що робить її дорожчою. Наприклад, консервні й бурякоцукрові заводи не можуть бути занадто великими, бо довелося б здалеку звозити до них сировину, а це призводило б до псування овочів та буряку. Розумніше поєднувати невеликі (первісна обробка сировини) й великі (скажімо, рафінування цукру-сирцю) підприємства.
Треба також пам'ятати про екологічну небезпеку зосередження деяких видів виробництва. І ще одне: великі підприємства погано піддаються перепрофілюванню - переходу до випуску принципово нової продукції. Тому в добу НТР концентрація виробництва не вважається безумовним благом. В економічно розвинутих країнах - поруч з гігантами - з'являється дедалі більше невеличких підприємств (так звані «венчурні підприємства»). Оптимальним варіантом у сучасній економіці є поєднання підприємств різних розмірів, що виконують свої специфічні функції у регіоні. І тому, безперечно, українській економіці треба дещо розосередити виробництво, що підвищить загальну його ефективність.
Спеціалізація підприємства на певному виді продукції означає, що з внутрішньо-регіональних і локальних причин саме у цій точці простору створюються сприятливі умови для виробництва цієї продукції. Слушність такого висновку доводиться економічним аналізом. Якщо ефективність спеціалізованого виробництва досить висока, то це означає, що підприємство перебуває у фокусі збігу сприятливих факторів для даного виробництва. Територіальною спеціалізацією називається орієнтація регіону на виробництво товарів і послуг для позарайонного споживання у загальній системі територіального поділу праці.
Кооперування - це організований взаємозв'язок спеціалізованих підприємств. Особливо поширене кооперування у машинобудуванні, де на його основі виготовлюється уся складна продукція. Кооперування буває внутрішньогалузеве, якщо кооперативні поставки здійснюються між підприємствами однієї галузі, й міжгалузеве.
У територіальному розумінні кооперування поділяється на внутрішньорайонне й міжрайонне. Внутрішньорайонне кооперування, особливо якщо воно сполучається з міжгалузевим, є основою формування регіональних територіально-виробничих комплексів. Нарешті, важливою формою є міжнародне кооперування. Воно розповсюдилося завдяки транснаціональним корпораціям і створенню регіональних економічних спільнот (як-от «Спільний ринок»).
До переваг комбінування відноситься економія на транспортних витратах, можливість комплексно використовувати сировину, оперативність управління. Воно особливо ефективне у галузях, де перероблюється велика кількість сировини: металургія, харчова, текстильна, лісова й деревообробна промисловість. Найтиповішим прикладом є комбінат у металургії, де здійснюються послідовні операції: виробництво чавуну, потім сталі й, нарешті, прокату.
Є три види комбінування: на основі послідовної обробки сировини, на основі комплексного використання сировини й на основі використання відходів. Часто ці види комбінування сполучаються. Наприклад, на комбінаті чорної металургії послідовна обробка руди супроводжується переробкою відхідних коксових газів; у кольоровій металургії - комплексне використання руди, послідовна обробка її компонентів та утилізація сірчистих газів.
Комбінування поширилось в Україні, бо її промисловість великою мірою репрезентована матеріаломісткими галузями. У чорній металургії відомі такі гіганти, як Криворізький металургійний завод, «Запоріжсталь», «Азовсталь; у хімічній промисловості - виробниче об'єднання «Стирол» у Горлівці, Сумський хімічний комбінат; у легкій промисловості - Херсонський бавовняний та Рівненський льонокомбінат тощо.
На розміщення продуктивних сил істотно впливають форми суспільної організації виробництва, визначаючи територіально-виробниче «обличчя» регіону.
Територіальний поділ праці як економічна передумова розміщення продуктивних сил є вирішальним. Власне, розміщення виробництва є територіальним аспектом суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці на міжрайонному рівні формує народногосподарський комплекс країни. Чим розвиненіша економіка країни, чим глибший поділ праці, тим чіткіше визначається регіональна економічна структура й тим більше можна виокремити економічно цілісних територіальних комплексів. У масштабах країни - аналізуючи ефективність регіональної спеціалізації - треба враховувати транспортний фактор, особливо якщо територія країни достатньо велика.
Поглиблення міжрайонного поділу праці сприяє ощадливішому використанню природних і трудових ресурсів, підвищенню ефективності виробництва.
В усьому світі спостерігається процес інтегрування національних економік у єдине світове господарство, і це позначається на їхній територіально-галузевій структурі. Тому міжнародний територіальний поділ праці дедалі більше визначає територіальну організацію виробництва не лише на рівні країн, але часом і на внутрішньорайонному рівні.
Загальний рівень розвитку регіону (країни) справляє чималий вплив як на галузеву, так і на територіальну структуру господарства. Високорозвинута економіка постійно відтворює умови подальшого розвитку продуктивних сил. У найпростішому вигляді відтворення умов можна уявити наступним чином: високий рівень доходів населення спричинює масове виробництво продукції ширвжитку. Це, у свою чергу, стимулює інвестиції у виробництво обладнання, що тягне за собою розвиток металургії, гірничодобувної промисловості, енергетики тощо.
Від рівня економічного розвитку країни залежить місткість внутрішнього ринку для виробництва продукції. Наприклад, обмаль країн, що розвиваються, мають власне верстатобудування, бо у них відсутнє розвинуте машинобудування. Інтенсивне сільське господарство потребує виробництва мінеральних добрив, що стимулює розвиток суміжних галузей хімічної промисловості.
Місткий внутрішній ринок дозволяє здійснювати масове виробництво, включно з засобами виробництва. Це, у свою чергу, створює сприятливі умови для спеціалізації й концентрації.
В економічно розвинутих країнах є можливості для великих капіталовкладень у НДДКР (науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи), що дозволяє розмішувати наукомістке виробництво. Цьому також сприяє наявність висококваліфікованих кадрів у країні і зваблювання найобдарованіших вчених, інженерів і талановитих фахівців з інших країн. Наукомістке виробництво часто є й капіталомістким; тому лише високорозвинуті країни здатні розвивати й розміщувати виробництво згідно з вимогами науково-технічного прогресу. Якщо ще півсторіччя тому зробити ривок в економічному розвитку можна було за рахунок екстенсивних методів, шляхом кількісного нарощування виробничих потужностей (як-от у Китаї, СРСР), то тепер це означало б відставання, регрес, марнування зростаючого об'єму ресурсів при зниженні ефективності виробництва.
Отже, між розміщенням виробництва і рівнем економічного розвитку країни є глибинний зв'язок. Чим розвиненіша економіка, тим досконаліша (за інших однакових умов) територіальна організація та галузева структура народного господарства.
Рівень економічного розвитку країни визначається системою загальних показників, які треба знати економістові для аналізу ефективності розміщення виробництва. До цих показників належать: валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний дохід валовий суспільний продукт (ВСП), продуктивність суспільної праці.
Валовий національний продукт характеризує кінцеві результати діяльності національної економіки та є найзагальнішим показником рівня її розвитку. Він створюється як у матеріальній, так і в нематеріальній сферах діяльності. ВНП визначається як сума валової доданої вартості усіх галузей народного господарства. До нього не зараховується вартість сировини, матеріалів, палива та інших матеріальних ресурсів, які були витрачені у процесі виробництва. Частина ВНП може бути зароблена за кордоном так званими «резидентами» економічної території країни, наприклад, філіями фірм або приватними особами, які мають за кордоном джерело доходу. При обчисленні ВНП враховується також різниця між експортом та імпортом. Валовий внутрішній продукт характеризує кінцеві результати внутрішньої економіки, цебто без урахування надходжень ззовні. ВВП України в 1998 р. становив 104 млрд. грн.
Валовий суспільний продукт визначається як сума валової продукції галузей матеріального виробництва. Він включає вартість витраченої сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції. Отже, це не тільки додана вартість, але й вартість минулої праці.
Національний дохід трактується подвійно. Колись у соціалістичних країнах вважалось, що він утворюється лише у сфері матеріального виробництва. Проте є й інше розуміння матеріального доходу: він утворюється і у сфері матеріального виробництва, і у невиробничій сфері. В такому випадку національний дохід дуже близький за змістом до валового національного продукту, але відрізняється від нього розміром податків на виробництво та імпорт, а також сумою амортизаційних відрахувань.
Показники ВНП, ВВП, ВСП та національного доходу дозволяють визначити місце країни у світовій економіці. При цьому важливо враховувати не лише абсолютні розміри згаданих показників, але і їх виробництво на душу населення. Є ще й інші величини, які також характеризують рівень економічного розвитку країни. Це національне багатство, що трактується як сукупність накопичених матеріальних благ. До нього зараховуються обсяги основних фондів, обігових коштів, приватного майна тривалого використання.
Продуктивність суспільної праці обраховується як відношення виробленого національного доходу до чисельності працівників, котрі його створили. Залежно від методики визначення національного доходу, це можуть бути або усі працівники, або лише працівники зі сфери матеріального виробництва.
Нарешті, економічний розвиток країни визначається галузевою структурою економіки, її збалансованістю, питомою вагою галузей, що визначають науково-технічний прогрес. Важливою характеристикою є ступінь участі країни в міжнародному територіальному поділі праці.
Таким чином, економічним передумовам властива різноманітність проявів. Вони не лише впливають на галузеву структуру й просторову конфігурацію виробництва, але й визначають динамічність процесу розміщення продуктивних сил.
Лекція 4. Фактори розміщення продуктивних сил

У теорії розміщення продуктивних сил фактор розміщення є одним з центральних понять. Навіть можна сказати, що будь-який аналіз розміщення виробництва або населення - це, насамперед, факторний аналіз. Лише уважно вивчивши фактори розміщення, можна робити обґрунтовані висновки про його ефективність. Попри важливість поняття «фактор розміщення», однозначного трактування цього терміна нема. Саме слово «фактор» (від латинського factor - той, хто робить; виробник) означає причину, рушій якогось процесу або явища. Але стосовно розміщення продуктивних сил це не повністю розкриває зміст поняття.
У першому наближенні можна вважати факторами деякі умови, що впливають на розміщення продуктивних сил. Проте передумови розміщення також є певними умовами, одначе передумови й фактори - не одне й те саме. Якщо передумови - це загальні умови, що визначають можливість або неможливість розміщення виробництва й населення хоча б на мінімально ефективному рівні, то фактори - це конкретні умови, що визначають ступінь ефективного розміщення.
Передумови й фактори не завжди розмежовуються. Наприклад, для галузей сільського господарства провідну роль відіграють природні передумови, які репрезентують комплекс природних умов. Водночас окремі елементи цього комплексу - якість ґрунтів, режим зволоження, кількість сонячної радіації - є факторами розміщення окремих галузей сільського господарства.
Можна розглядати фактор як певне співвідношення між об'єктом розміщення й територією, на якій він розміщується. У такому випадку факторами розміщення можна назвати усю сукупність аргументів, стосовно яких роль функції відіграє вибір місця розміщення об'єкта. Отже, у формулі у=f(x) фактори позначаються через x, а територія - через y.
Якщо змінюється склад факторів, повинне змінюватись і місце, придатне для розміщення об'єкта. Насправді кожна територія (регіон) характеризується набором факторів, що визначають її придатність для розміщення конкретного виробництва. У дійсності нема такого об'єкта, розміщення якого залежало б лише від одного фактора. Тільки сукупність кількох (іноді навіть десятків) факторів визначає ефективність розміщення.
Один з засновників теорії факторного аналізу А. Вебер назвав три найважливіших фактори: праця, сировина й транспорт. Згодом кількість факторів, що використовуються в економічному аналізі, значно збільшилась. Їх можна об'єднати у групи, які справляють найбільший вплив на розміщення виробництва: сировинна, трудова (фактор трудових ресурсів), транспортна, споживча, енергетична, водна, ринкової кон'юнктури, науково-технічного прогресу, економіко-географічної ситуації, екологічна. Дія цих факторів є наслідком їхнього взаємозв'язку та взаємовпливу. Часто дія одного фактора підсилюється впливом іншого. Так, транспортні витрати істотно впливають на розміщення матеріаломісткого виробництва, достоту «прив'язуючи» підприємства до джерел сировини. Розгляньмо вплив окремих факторів на розміщення виробництва.
1. Сировинний фактор

Його часто-густо називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали - не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на сировину й матеріали об'єднують; у такому випадку кажуть про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати й у більшості галузей промисловості складають понад половину всіх вкладень.
Звичайно ступінь матеріаломісткості визначається від ношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції лише трохи перевищує одиницю, то виробництво нематеріаломістке; якщо ж кратність становить два й більше, то матеріаломісткість вважається високою .
Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції, звичайно, треба розташовувати поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання однієї тонни соди треба 1,7 т кухонної солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді розсолу, цебто її об'єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна. Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина (стебло) теж нетранспортабельна.
Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші - середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій металургії збагачення сировини - дуже матеріаломісткий вид виробництва. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5%, а руди рідких металів - десяті й соті частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість гірської породи безглуздо. Ось чому на місці видобутку руду збагачують і одержують концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку. В текстильній промисловості бавовноочисні й вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, бо після очищення вага сировини набагато знижується.
У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на одну тонну готової продукції потрібно приблизно дві тонни залізної руди, 1,3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку XX ст. для виробництва тонни чавуну використовувалось більше коксівного вугілля, ніж залізної руди. Тому найбільші металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Україні, Рурський басейн у ФРН тощо. А нині заводи «шукають» руду. Найбільший металургійний комбінат в Україні (і один з найбільших у Європі) - у Кривому Розі; у США чорна металургія посунулась, з одного боку, до Великих озер (родовища руди), а з іншого, - до портів, куди підвозять імпортну руду; в Німеччині великим металургійним центром стало портове місто Гамбург, де використовують імпортну руду.
У бурякоцукровому виробництві одержання цукру-сирцю прив'язане до місць буряківництва, а рафінадне виробництво - до споживача.
Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна й вовномийна промисловість, гутництво.
Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів, мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров'я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства регіону - найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський район виробляє чорних металів і продукції важкого машинобудування більше, ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів експортується Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції, і за вагою сировина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора - трудового, який у цьому випадку переважає.
В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора поступово спадає.
2. Паливно-енергетичний фактор

Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.
За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить 30-45% витрат на вироблення продукції), середньоенергомісткі (15-30%) та неенергомісткі (менше за 15%).
До електромістких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватись поблизу великих джерел електроенергії, - бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший український алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогес.
У Росії одні з найпотужніших у світі гідроелектростанції Красноярська та Братська у Сибіру дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власної алюмінієвої сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергії країни виробляється на ГЕС. У державах Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешевої нафти споруджуються теплові електростанції, котрі живлять алюмінієві заводи, - алюміній перетворюється там на експортний товар.
Власне, тепер нема такої галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість споживає її відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховується машинобудування, легка й харчова промисловість. 
До паливомістких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. Сюди відноситься виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 т.у.п.), випічка хліба (2 т.у.п.), виплавляння нікелю (50 т.у.п.), виробництво соди (0,5 т.у.п.), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо.
Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку. Транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на розхресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля. Оскільки Миколаїв розташований неподалік від Донбасу, такі перевезення виправдані.
Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі.
Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров'ї) треба приблизно 6,5 млн т.у.п: на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, - ДРЕС «притягують» до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанції Донецько-Придніпровського району (Придніпровська, Слов'янська, Вуглегірська тощо).
Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача.
3. Водний фактор

Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, - звичайно не вважається складовою частиною водного фактора.
У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах не однакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 84 куб.м води у розрахунку на одну людину.
Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис.м3 води, бавовни - 5 тис.м3.
Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва, навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води.
4. Фактор робочої сили (трудовий)

Його дія пов'язана з демографічним потенціалом країни (регіону) і залежить від чисельності трудових ресурсів, їхньої кваліфікації, статево-вікової структури. Треба зазначити, що з розвитком науково-технічного прогресу, який супроводжується зростанням наукомісткості та ускладненням виробництва, роль трудового фактора збільшується.
Вплив трудового фактора визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. У першому наближенні це робиться шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості продукції. Проте такий метод розрахунку працемісткості не завжди точний. Багато залежить від вартості вихідної сировини: якщо вона дорога, то в кінцевій собівартості готової продукції її питома вага буде велика й понизить через це питому вагу заробітної плати. Сам розмір заробітної плати теж залежить від багатьох обставин, які не завжди відбивають справжні витрати праці (цінова політика уряду, регіональні доплати до зарплати тощо). На питому вагу зарплати у собівартості впливає також рівень механізації праці.
Точнішим - хоча не завжди зручним для розрахунків - є метод натуральних показників, - наприклад, витрати людино-годин на одиницю продукції. Цей метод звичайно використовується у сільському господарстві й дає чітке уявлення про працемісткість окремих видів виробництва.
Працемісткість можна також визначити через розрахунок маси продукції, яка припадає на одного виробничника (у тоннах). Наприклад, на одну людину з промислово-виробничого персоналу (ПВП) у вугільній шахті припадає 750 т видобутого вугілля на рік; у виробництві соди це число становить 130 т, синтетичного каучуку - 90 т, сталі - 61 т, але у виробництві холодильного обладнання - лише 6 т, віскозного шовку - 3 т, трикотажної пряжі - 2 т, обчислювальної техніки - лише 0,6 т. Зрозуміло, що чим менше продукції за вагою припадає на одну людину, тим вища працемісткість. Здебільшого для визначення працемісткості виробництва використовується комбінований метод, що враховує натуральні й вартісні показники.
Найбільш працемісткими виявляються такі галузі: електроніка (виробництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки), приладобудування, оптико-механічне, інструментальне виробництво, автомобілебудування, верстатобудування, швацька, бавовняна, вовняна, шовкова, взуттєва промисловість. Щодо паливної промисловості, то вона не є працемісткою в економічному розумінні: високу питому вагу зарплати у собівартості продукції наприкінці 80-х років пояснювали невиправдано низькими розцінками на саму паливну сировину. При цьому треба враховувати, що працемісткість вуглевидобутку набагато вища, ніж нафти й газу.
Працемісткі види виробництва у промисловості розміщуються у містах, які мають вільні трудові ресурси. Це не обов'язково найбільші міста: дуже часто у маленьких і середніх містах є певний контингент незайнятого населення. Нерідко місто, що виросло біля шахти, змушене міняти свій профіль через вичерпання мінеральних ресурсів. У такому випадку формується незайняте населення, - подібні міста є і в Донбасі. 
З іншого боку, міста, що виросли на «суто чоловічих» виробництвах (шахти, металургія тощо), мають незайняте жіноче населення (члени сімей шахтарів і металургів). Для раціонального використання трудових ресурсів тут доцільно розміщувати, наприклад, текстильні, взуттєві підприємства або електронне виробництво. Скажімо, в Донецьку, поряд із видобутком вугілля, металургією, хімією й важким машинобудуванням, створений великий бавовняний комбінат, який дав роботу жінкам. В індустріальному Луганську побудована взуттєва фабрика.
Працемісткі види сільськогосподарського виробництва доцільно розміщувати у регіонах з високою щільністю сільського населення.
У сучасному світі існує тенденція випереджуючого розвитку працемістких галузей у країнах, що розвиваються. У них є надлишок працездатного населення, котрому ще й платити можна небагато. Ось чому ненаукомісткі види виробництва, які потребують великих витрат праці (більшість галузей легкої промисловості, побутова електроніка), дедалі більше переміщуються з розвинутих країн до таких, що розвиваються.
До фактора «працемісткості» наближений фактор наукомісткості виробництва. До наукомістких відносяться усі виробництва, які потребують, по-перше, висококваліфікованих працівників, а, по-друге, великих вкладень у науково-дослідну базу. Мається на увазі виробництво ЕОМ, ракетобудування, літако- й автомобілебудування, виготовлення озброєнь тощо. Такі виробництва треба розміщувати у великих містах, які мають декілька (здебільшого понад десять) науково-дослідних інститутів і вищих навчальних закладів. В Україні до таких міст належать Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Львів.
Інколи наукомістке виробництво разом з науковою базою «виноситься» за межі великого міста, утворюючи міста-супутники. Такими є у Росії Новосибірське академмістечко, Зеленоград. У США спеціалізованими центрами наукомісткої продукції (авіаракетобудування, електроніка) стали Сан-Дієго й Санта Ана (супутники Лос-Анджелеса), Сан-Хосе (супутник Сан-Франциско). Сьогодні кожна велика фірма має власний науково-дослідний заклад, а транснаціональні корпорації - цілі науково-дослідні центри.
5. Споживчий фактор

Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:
а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти. тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ):
б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкції);
в) коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту - «мала металургія», соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва.
Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом дії - до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25-30 км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла - більш транспортабельної продукції.
Для транспортування сірчаної кислоти потрібна особлива місткість, що подорожчає перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях її масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина. У зв'язку з цим у центрах виробництва суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво сірчаної кислоти.
Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує 30 км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.
Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стадії одержання чавуну. У Росії за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській області; чимало є аналогічних заводів у Японії, Італії, Німеччині. Український завод «Центроліт» в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства міста.
До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.
Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому їхнє виробництво зосереджене у великих машинобудівних центрах.
6. Транспортний фактор

Цей фактор є одним з найважливіших, бо він посилює дію попередніх факторів: його складова у структурі витрат нерідко дуже висока. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Частка транспортних витрат на одиницю вантажу залежить від його вартості й способу транспортування. Дешеві вантажі (різні будматеріали: пісок, щебінь, гравій, вугілля, руди чорних і кольорових металів) перевозити на великі відстані невигідно, бо транспортні витрати не лише стають співставними з вартістю продукції, але й можуть перевершити її. Здебільшого частка транспортних витрат у цих випадках становить 25% і більше.
Тим часом у вартості дорогих вантажів (цукор, машини, бавовник, вовна, шовк-сирець) частка транспортних витрат не перевищує 0,1-1,5%.
Дешеві вантажі доцільно відправляти тими видами транспорту, які забезпечують нижчу вартість перевезення одиниці вантажу. Це, передусім, водний і трубопровідний транспорт. Так, у річковому транспорті України 83% обсягу перевезень припадає на мінеральні будівельні матеріали. На цю ж продукцію в каботажних перевезеннях усередині країни морським транспортом припадає 56%. Але морські й річкові шляхи не завжди прокладені там, де це зручно з погляду народного господарства, до того ж річки замерзають, тому масові перевезення вантажів здійснюються переважно залізничним та автомобільним транспортом. При цьому сипкі мінеральні вантажі, ліс, деякі види сільгосппродукції перевозяться здебільшого по залізниці, а компактні малогабаритні - автомобільним транспортом. Виняток становить сільськогосподарська сировина, яка перевозиться на невеликі відстані автомобільним транспортом (наприклад, цукровий буряк - до цукроварень, овочі - до консервних заводів). Нарешті, вантажі далекого слідування відправляються, як правило, залізницею, а ближнього - автомобільним транспортом.
В Україні у структурі вантажів, що перевозяться залізницею, припадає: на кам'яне вугілля й кокс - 25%, на руду - 12%, на чорні метали - 7%, на нафтові вантажі - 5%.
7. Фактор науково-технічного прогресу

Зміни у технології та організації виробництва, якщо вони мають кардинальний характер, можуть істотно вплинути на розміщення продуктивних сил. На території деяких країн і регіонів може виникнути виробництво, яке раніше було тут неефективним. Наприклад, до середини XVIII ст. бавовняна промисловість Великої Британії не могла конкурувати з індійською, яка спиралась на власну сировинну базу й відносно дешеву робочу силу. Але після винаходу прядивних, а згодом і ткацьких машин виробництво тканин у Великій Британії настільки подешевшало, що англійська бавовняна промисловість виявилась поза конкуренцією майже на півтора сторіччя. 
Застосування у чорній металургії процесу пудлінгування (переробки чавуну на маловуглецеве тістоподібне залізо на поду так званої пудлінгової печі) дало змогу замість деревного вугілля використовувати кам'яне й розташовувати металургійні заводи не лише у лісовій зоні, але й у районах вуглевидобутку. Це дозволило Англії, що мала великі поклади вугілля, але не мала достатньо лісу, стати на певний час лідером у виробництві металів. Завдяки зміні технології Донбас з його кам'яним вугіллям обігнав наприкінці XIX сторіччя Урал, де для виробництва чорних металів використовувалося деревне вугілля.
До XX сторіччя підприємства чорної металургії орієнтувались переважно на вугілля, бо його треба було більше, ніж руди на одиницю металу. Так з'явились великі металургійні райони: Донбас, Рурський басейн, Пенсільванія (США). Але потім технологія змінилась. Руди почали витрачати більше, ніж вугілля, і чорна металургія почала пересуватися до залізорудних басейнів: Криворіжжя, Великі озера (США), а також до припортових міст Німеччини (Гамбург), США (Лос-Анджелес), куди зручно підвозити імпортну руду.
Зміна технології у хімічній промисловості також сприяла зсувам у розміщенні виробництва. Так, перші підприємства з виробництва синтетичного каучуку в Росії «прив'язувалися» до картопляних районів: Ярославль, Єфремов, Вороніж, бо каучук одержували з відносно дешевого картопляного спирту. Але згодом його почали виробляти зі ще дешевшої сировини - нафти, і тому нові підприємства почали розміщуватись або у районах нафтовидобутку (Тольятті, Стерлітамак), або вздовж траси нафтопроводів (Омськ).
Сучасному етапу науково-технічної революції притаманна тенденція до зниження матеріаломісткості виробництва. Наслідком цього є не лише послаблення дії фактора матеріаломісткості, але й зміни у розміщенні виробництва. Особливо помітна ця тенденція у машинобудуванні. Машини, зокрема верстати й обладнання, стають легші, а конструкція їхня ускладнюється. Внаслідок цього послаблюється залежність машинобудування від розміщення металургійних баз, але натомість зростає залежність від районів зосередження кваліфікованих трудових ресурсів.
Розвиток України до світового рівня науково-технічного прогресу вплине на розміщення машинобудування. По-перше, істотно зміниться структура машинобудування Донецько-Придніпровського району: понизиться частка металомісткого машинобудування й збільшиться частка складного машинобудування, що має меншу металомісткість. По-друге, триватиме зміщення галузі до Західного району, який має резерви трудових ресурсів. Це супроводжуватиметься перебудовою металургійної бази України: разом зі зниженням виробництва чорних металів зросте частка легованих сталей, електросталей, економічних профілів прокату, прокату з захисним покриттям тощо.
НТП змінить співвідношення значимості різних видів металів для народного господарства. Якщо використання чорних металів зменшуватиметься, то більшість кольорових металів користуватиметься стабільним або й підвищеним попитом. З одного боку, це традиційні метали - алюміній, мідь, свинець, цинк, - які досить широко використовуються в електротехніці, хімічній промисловості, будівництві, авіабудуванні, автомобілебудуванні; з іншого боку, це рідкісні метали, як-от цирконій, індій, талій, що використовуються в електроніці, а також легуючі метали - вольфрам, молібден, тантал, ванадій. 
Завдяки НТП у хімічній промисловості значне зрушення сталося і в розміщенні продуктивних сил. Масове виробництво пластмас скоротило споживання чорних і кольорових металів, деревини, що змінило орієнтацію на сировинні бази. Створення синтетичних волокон послабило залежність текстильної промисловості від районів вирощування волокнистих культур і виробництва вовни, але посилило залежність від постачання нафти, газу й вугілля.
НТП на транспорті також змінив розміщення деяких галузей народного господарства. Зокрема, електронний транспорт істотно послабив залежність виробництва від енергетичних баз, що особливо важливо для машинобудування, легкої промисловості, сільського господарства. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти й газу, що уможливило їхнє масове споживання у місцях виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. Завдяки цьому велике виробництво азотних добрив удалося розмістити в Черкасах. Аміакопровід завдовжки понад тисячу кілометрів подає сировину для великого хімічного комбінату в м. Південному під Одесою. Місцеположення комбінату зумовлене необхідністю імпортувати напівфабрикати й експортувати частину готової продукції морським транспортом. Аналогічні зміни сталися й за кордоном: у Росії виробництво синтетичного каучуку розмістили в Омську; нафтопереробні заводи розташувалися вздовж трас трубопроводів у Полоцьку (Білорусь), Плоцьку (Польща), Пуертольяно (Іспанія) далеко від джерел нафти.
Включення атомних електростанцій до енергосистеми також істотно спрощує проблему транспортування енергоносіїв. Сировина для АЕС настільки компактна й висококалорійна, що можна знехтувати будь-якою відстанню від джерела сировини й будувати електростанції поблизу споживача електроенергії.
Науково-технічний прогрес у кожній своїй історичній фазі виводить наперед ті або інші галузі економіки. Якщо до середини XIX ст. це були сільське господарство й текстильна промисловість, то згодом прийшла черга на чорну металургію й транспортне машинобудування. Тепер репрезентують науково-технічний прогрес енергетика, машинобудування, хімічна промисловість та електроніка.
8. Фактор ринкової кон'юнктури

Конкретні умови відтворення товарів, послуг, робочої сили становлять поняття ринкової кон'юнктури. Фактори кон'юнктури визначають рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку - конкретні умови реалізації суспільного продукту. Вона здійснюється у співвідношеннях між наявними на ринку матеріальними цінностями та послугами й потребою у них. Якщо попит перевищує пропозицію, створюються стимули для розвитку виробництва. У протилежному разі з'являється необхідність скорочувати виробництво. Кон'юнктура залежить від місткості ринку, яка, у свою чергу, визначається обсягом виробництва та його спеціалізацією, рівнем купівельної спроможності населення.
Співвідношення попиту й пропозиції, яке лежить в основі кон'юнктури ринку, впливає на структуру й розміщення народного господарства. Якщо коливання кон'юнктури короткотермінові, вплив незначний або й зовсім мізерний, але якщо підвищення або пониження попиту на певні товари має довготермінову тенденцію, істотні зрушення у розміщенні продуктивних сил неминучі.
За приклад може правити кон'юнктура, що складається на світовому ринку енергоресурсів у нашому сторіччі. У першій третині сторіччя головним паливним ресурсом було вугілля - його питома вага у паливному балансі економічно розвинутих країн сягала 75-80%. Вугільна промисловість була тоді потужним районотвірним фактором (така ситуація склалася ще у XIX ст.). На базі вугілля виникли всесвітньовідомі багатогалузеві територіально-виробничі комплекси: Донбас, Рур, Судети, Йоркшир, Пенсільванія тощо.
Проте поступово економічніші види палива - нафта й газ - почали витісняти вугілля у паливно-енергетичному балансі. Нові нафтохімічні комплекси почали визначати обличчя економіки багатьох країн світу Волго-Уральський та Західносибірський регіони Росії, американські штати Техас і Каліфорнія, країни Перської затоки), приваблюючи до себе капітали, матеріальні й трудові ресурси.
Тим часом у деяких країнах економіка традиційних вугільних районів почала занепадати. Вугілля виявилось неконкурентоспроможним, бо у перерахунку на умовне паливо його вартість у 5 разів перевищує собівартість нафти й у 10 разів - газу. Багато шахт у Європі та США почали закриватися. Частка вугілля у світовому енергобалансі понизилася до 26%.
Стійкий попит світового ринку на деякі сільськогосподарські товари може протягом багатьох років визначати спеціалізацію сільського господарства деяких країн і регіонів. Так, на початку XIX ст. Єгипет перетворився на бавовносійну країну через підвищений попит на довговолокнистий бавовник. Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, переважна частина якого експортувалася. Країни Центральної Америки перетворились на «бананові республіки», постачаючи за кордон продукцію тропічного землеробства. Чай визначає добробут жителів Шрі-Ланки, арахіс - Сенегалу. Сприятлива кон'юнктура на ринку чаю вже у другій половині нашого сторіччя визначила спеціалізацію на цій культурі країн Східної Африки - Кенії, Уганди й Танзанії, хоча для мешканців цього регіону чай - незвичний напій.
Спеціалізація на монокультурі - економічно ризикована справа, бо через погіршення кон'юнктури країна може опинитись у тяжкому стані.
Водночас урахування фактора ринкової кон'юнктури й гнучка зміна структури господарства дозволяють досягти певного економічного ефекту. За приклад може правити південь України. Зі звільненням краю від панування Османської імперії та з посиленням російських впливів південний степ використовувався переважно для випасу овець: південь України почав постачати бараняче сало на ринки Росії та світу. Проте до середини XIX ст. дешевше австралійське сало почало витісняти з Європи українську продукцію. Тоді рільники півдня розорали пасовища й почали вирощувати пшеницю, конкурентоспроможність якої на європейському ринку залишалася високою майже до кінця минулого віку.
Ринкова кон'юнктура тісно пов'язана з науково-технічним прогресом, чутлива до його розвитку. Товари вищої якості, вищого ступеня складності, що задовольняють нові потреби, мають підвищений попит, ціни на них зростають. У тих країнах і регіонах, де своєчасно враховуються тенденції кон'юнктури, економіка витримує темп науково-технічного прогресу.
9. Фактор економіко-географічного положення

Розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об'єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об'єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об'єкт (не обов'язково підприємство, - це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв'язків (реальних або потенційних) з іншими об'єктами.
Залежно від економічної природи об'єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої кооперації з іншими об'єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення - категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об'єкта, то це відіб'ється на економічному потенціалі самого об'єкта.
Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV-XVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих доти Венеції, Генуї та Флоренції. Натомість почалося економічне піднесення спочатку Іспанії й Португалії, а потім - Нідерландів, Франції, Англії, північнонімецьких міст. Відомо, що стародавній Київ став економічним і політичним центром України-Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов'язаних між собою князівств.
Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння території США почалося з регіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш процвітаючий регіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась на окраїні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно районів, котрі знову колонізувалися. Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому регіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.
Географічне розташування об'єкта або території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об'єкта з великими регіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих країн, які можуть бути ринком збуту нашої продукції й постачальниками сировини, обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слабкорозвинутими країнами. До таких відносять деякі країни внутрішніх регіонів Африки. Їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.
Мезоположення характеризує об'єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось регіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького Hinterland - країна, що перебуває «поза» об'єктом). Найчастіше назва «гінтерланд» вживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса-Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний «кут» України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.
На мікрорівні - а подеколи й на макрорівні - можна розрахувати зони впливу міст, цебто визначити радіус території довкола міста, вплив котрої відчутний тією чи іншою мірою
Концепція демографічного потенціалу, як часом називають закон Рейлі, має практичне застосування: її використовують, зокрема, при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари. Тоді Vm позначає розміри контингенту потенційної клієнтури.
Мікроположення характеризує об'єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав'ярня розташована у малолюдній частині міста, то кількість її клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об'єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилеглої території, щільність транспортної мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об'єкту.
Вплив ЕГП виявляється у тому, що об'єкт або регіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємодії економічних зв'язків з іншими об'єктами й регіонами. До того ж чим інтенсивніші зв'язки, тим вищий економічний потенціал об'єкта (регіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді «перевалювальних баз» на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Велика Британія, Франція, дозволяє їм максимально використовувати переваги міжнародного територіального поділу праці.
Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.
Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з'явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Україні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революції працював на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших українських портів.
З ЕГП пов'язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом (про ці зони докладніше йтиметься у розділі 7).
10. Екологічний фактор

З розвитком світової економіки, із збільшенням кількості підприємств та їх потужностей, із залученням все більших обсягів природних ресурсів до виробництва, зростає значення екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил. Наприкінці 20-го сторіччя деякі вчені, суспільні діячі, політики навіть висунули гасло ( так званий “екологічний імператив”): “Екологічна безпека - понад усе!” Це означає, що будь-які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо їх здобуття супроводжується загрозою для довкілля.
Отже, існує певне протиріччя між розвитком виробництва і станом навколишнього середовища. Воно може бути роз'язане різними засобами. Теоретично зменшення тиску на природу було б досягнуто на шляху істотного скорочення світового виробництва, особливо в галузях важкої промисловості, обмеження споживання товарів не найпершої необхідності (предмети розкоші тощо). Саме цей шлях пропонують члени Римського клубу. Але практична його реалізація сьогодні мало ймовірна. Більш продуктивним є використання позитивних наслідків науково-технічного прогресу для подолання екологічної кризи. Це, насамперед, технологічна реорганізація виробництва та його оптимальне розміщення.
Спочатку подивимося, в яких напрямках найбільш небезпечно розвивається екологічна напруга, пов'язана з господарською діяльністю людини, визначимо “найболючіші точки”. Оскільки сферою життєдіяльності людини стала, по суті, вся географічна оболонка, то і наслідки його діяння відчутні у всіх сферах: атмосфері, літосфері, гідросфері, біосфері. Головними чинниками, що обумовлюють забруднення і деформацію навколишнього середовища, є:
- використання зростаючих обсягів природних ресурсів ( мінеральні ресурси, деревина, біологічні ресурси морів та прісних водоймищ, вода) для безпосереднього вживання у виробництві;
- відповідно зростаючі обсяги викидів забруднюючих речовин в атмосферу, водоймища та на суходіл;
- виробництво й викид в довкілля синтетичних сполук, що не є природними, а тому дуже небезпечні для організму людини, тварин і рослин ( аміак, бензапірен, дуст та багато інших); деякі з таких сполук, як-от пластмаси, важко знищити або утилізувати, вони загромаджують великі території, водночас отруюючи довкілля;
- реальною стала загроза радіоактивного забруднення внаслідок роботи атомних елекростанцій та проведення ядерних випробувань;
- безпрецедентні темпи збільшення транспортних засобів, особливо автомобілів, спричиняють утворення шкідливого повітряного середовища у великих містах і вздовж напружених шляхових трас;
- забруднення Світового океану, насамперед, нафтою та нафтопродуктами, що перевозять танкерами;
- ерозія і засолення грунтів через грубі порушення агротехніки; скорочення площі земель, придатних для землеробства;
- знищення лісового покриву Землі, особливо тропічних та екваторіальних лісів, що призводить не тільки до незворотніх біологічних витрат (зникнення видів), але й порушує киснево-вуглекислий баланс в атмосфері; 
- спорудження штучних водосховищ, гребель, гаток, осушення боліт, примусова зміна напрямку річок або зниження рівню озер з господарськими цілями порушує природний розвиток екосистеми, що часто веде до їх спотворення, а то й загибелі, завдаючи при цьому непоправну шкоду господарству.
Основними шляхами вирішення екологічних проблем, зменшення господарського тиску на природу реально можуть бути такі заходи.
1. Істотне зниження матеріаломісткості виробництва, зменшення витрат сировини на одиницю продукції; цей процес вже відбувається в індустріально розвинутих країнах.
2. Зниження електроємкості виробництва, зменшення витрат електричної та теплової енергії на одиницю продукції.
3. Попередні заходи здійснюються вкупі із суттєвою структурною перебудовою виробництва, що супроводжується зменшенням питомої ваги традиційних галузей виробництва (чорна металургія, важке машинобудування, основна хімія) та підвищенням нематеріаломіских, наукоємних виробництв ( електроніка, біотехнологія, тощо).
4. Впровадження технологій з повним циклом виробництва. Досягнути повної утилізації відходів сьогодні неможливо, але звести їх викиди до нешкідливого рівня необхідно. Тверді відходи використовуються, зокрема, як будівельні матеріали; гази, що відходять,- для одержання нових хімічних сполук. Використання оборотної води не тільки заощаджує дефіцитну прісну воду, але й запобігає забрудненню водоймищ. 
Визначені вище заходи стосуються, передусім, технологічної перебудови виробництва. Але є такі напрямки вирішення екологічних проблем, що залежать від територіальної організації народного господарства. Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється в таких ситуаціях:
- недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими об'ємами викидів) у населених пунктах і регіонах з високою щільністю населення. Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров'я є класичним негативним прикладом. Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, де металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному регіоні;
- треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру. В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смог - звичне явище. У горах довкола Мехіко є прохід - долина, яка могла б вентилювати повітря, але її «перегачують» будівлі нафтопереробних, сталеплавильних і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша за допустимі межі;
- проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів; об'єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова берегової зони, бо місто не провітрюватиметься свіжим морським повітрям. Натомість у північних містах треба вибудовувати «барикади» висотних будинків навстріч холодним вітрам;
- довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанції оточуються зонами з радіусом 30 км.
Лекція 5. Особливості галузевої організації міжгалузевих комплексів. Паливно-енергетичний комплекс

1. Паливно-енергетичний баланс, його сутність

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) - складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспортування, розподілу й використання. До його складу входять паливна промисловість (нафтова, газова, вугільна, сланцева, торфова) та електроенергетика, тісно пов'язані з усіма галузями народного господарства.
На сучасному етапі економічного розвитку найважливіша - паливно-енергетична проблема. Успішне її розв'язання визначає можливості, темпи й напрями економічного та соціального розвитку. Значення палива для економіки будь-якої держави величезне: без нього неможливий виробничий процес, робота промисловості, сільського господарства й транспорту.
Основними первинними джерелами енергії у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає значення атомної енергії. Частка решти джерел (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотермальна енергія тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків. Щоправда, в окремих країнах вони мають істотне значення для енергопостачання: наприклад, у Фінляндії - дрова, в Ісландії - гарячі термальні джерела.
Паливно-енергетичний баланс - баланс виробництва, перетворення та використання всіх видів енергії: мінеральної, сонячної, вітрової, хвильової, геотермальної тощо.
Структура паливно-енергетичного балансу світу: нафта - 40%, природний газ - 23%, вугілля - 31%, інші види палива - 1%, атомна енергія - 2%, гідроенергія - 3%.
На економічно розвинуті країни й країни, що розвиваються, припадає приблизно 540 млрд т.у.п., що 2/3 з них становить вугілля й менше 1/3 - нафтогазове паливо. Переважна частина запасів твердого органічного палива та урану розташована на території промислове розвинутих країн, а ресурси нафти й гідроенергії - передусім у країнах, що розвиваються. 
Найбільші запаси органічного палива зосереджені у Північній Америці та Азії. У розміщенні всіх основних галузей енергетики світу - нафтової, вугільної, газової промисловості, електроенергетики - спостерігаються великі відмінності зумовлені як природними, так і соціально-економічними факторами.
За видобутком вугілля, природного газу, уранових руд перед ведуть економічно розвинуті країни, а за видобутком нафти - країни, що розвиваються. Проте переважна частина усіх цих енергоресурсів, кінець кінцем, споживається в економічно розвинутих країнах.
Вугільна промисловість. Серед загальних ресурсів викопного органічного палива на вугілля припадає (залежно від оцінки) 65%-90%. Історично воно відіграло величезну роль у світовому промисловому розвитку. Вугілля забезпечувало енергетичну основу першої промислової революції, що розпочалася в останній третині XVII ст. у Великій Британії й згодом охопила інші країни. Ще 1913 р. світові потреби в енергії задовольнялися за рахунок вугілля майже на 75%, а якщо не рахувати дрова, на які тоді припадало 17-18% світового енергоспоживання, - то майже 90%.
У промислово розвинутих країнах вугілля є надзвичайно важливим паливом, що забезпечує зростання економіки та замінює нафту в багатьох сферах її теперішнього використання. Найбільшими споживачами вугілля сьогодні є теплоенергетика, чорна металургія, залізничний транспорт, машинобудування, а також житлово-побутовий сектор.
Роль вугілля можна поцінувати за його місцем у структури паливно-енергетичного балансу. Ще 1948 р. частка вугілля у загальному споживанні основних джерел енергії в економічно розвинутих країнах становила 3/5. Проте у 50 й 60-ті роки структура споживання енергоресурсів зазнала істотних змін.
Відкриття та освоєння великих покладів нафти на Близькому Сході викликало приплив дешевого палива на ринки таких країн, як США, Японія, держави Західної Європи, і призвело до скорочення вуглевидобутку в цих країнах. Його питома вага у загальному споживанні енергії знизилась у Західній Європі до 21-23% у 70-ті роки. Вугільна промисловість у США та Західній Європі почала згортатися. Сфери використання вугілля обмежувались теплоелектростанціями та коксохімічною промисловістю.
Група основних країн - експортерів нафти 1973 р. різко підвищила ціни на нафту. Тоді частка нафти у загальному споживанні основних джерел енергії почала скорочуватись, але ще 1981 р. вона становила понад половину. Проте частка вугілля помітно виросла. Сьогодні вугілля - єдиний енергетичний ресурс, якого за теперішніх технологій видобутку його в США, Канаді, Австралії, Росії та деяких інших країнах вистачить на віддалену перспективу.
2. Вугільна промисловість

Розвиток вугільної промисловості у США, Західній Європі та ще кількох промислових державах гальмується екологічними факторами. 
Ще однією проблемою є транспортування вугілля від місця видобутку - до місця споживання. Віддаленість покладів від узбережжя - разом з низькою пропускною здатністю залізниць і портів - унеможливлює різке збільшення поставок вугілля на світовий ринок.
Найбільше виросте потреба в енергоносіях у країнах, що розвиваються, - передусім в Азії, де очікуються найвищі темпи економічного зростання. Експерти передбачають істотне зростання використання газу в електроенергетиці, особливо в Європі. За цей самий період уповільняться темпи зростання попиту на вугілля в Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), передусім відбиваючи зрушення в сталеливарній промисловості. Світовий видобуток вугілля буде зростати до 2010 р. пересічно на 3,5% на рік. До 2000 р. він сягне 4,2 млрд т, у 2010 р. - 5,3. Найбільшим виробником вугілля стане Китай - 1,5 млрд т. У Європі видобуток вугілля падатиме в середньому на 3% на рік через збільшення собівартості видобутку. 
Відкритих покладів вугілля за сучасними темпами споживання вистачить на 200-300 років. За загальними запасами лідирує Північна Америка (24% світових запасів), по кам'яному вугіллю - Азія (25%), по бурому - Північна Америка (27%).
Серед країн світу за покладами вугілля перше місце займає США (23% світових запасів), на другому місці - Росія (13%), на третьому - Китай (11%).
Буре вугілля в найбільшій кількості є в США (21% світових запасів), Росії (17%) та Індії (13%). Кам'яним вугіллям багаті також США (26% світових запасів), Китай (10%) і Австралія ).
Вугілля може видобуватися підводним способом, зараз він використовується в Китаї, Канаді, Японії, Великої Британії та інших країнах.
Схарактеризувавши світові запаси вугілля, розгляньмо теперішній рівень його видобутку. Протягом останніх років видобуток вугілля у країнах Західної Європи знижується. Видобуток вугілля підземним способом згортається, а відкритим - зростає. Відкритий вуглевидобуток протягом останніх 30 років виріс більш як удвоє й становить тепер близько 50%, включно з США - 60% та Німеччиною - 60%. За видобутком кам'яного вугілля перед ведуть Китай, США, Індія, ПАР та Австралія, а за видобутком бурого - США, ФРН, Росія.
Теперішні основні експортери вугілля - Австралія, США, ПАР - і надалі вестимуть перед у цій галузі. На їхню частку припадає 67% обсягу морської торгівлі енергетичним вугіллям. Активізують зусилля щодо збуту вугілля й нові продавці - Індонезія, Колумбія, Китай та, меншою мірою, Венесуела. Вуглевидобуток у цих країнах провадиться відкритим способом за наявності надлишкової дешевої робочої сили. Через це витрати на вуглевидобуток нижчі, ніж у країнах, що є традиційними експортерами. Прогнозують, що додатковий попит на вугілля у майбутньому задовольнятиметься саме новими його продавцями. Спостерігається також істотне зростання пропозиції вугілля з боку України, Польщі, Росії.
Серед основних імпортерів енергетичного вугілля можна виокремити дві групи: країни Західної та Східної Європи, а також Тихоокеанського регіону. Європейські країни розширюють попит на вугілля через скорочення власного видобутку внаслідок високої собівартості та неконкурентоспроможності місцевого вугілля порівняно з імпортним (австралійським, американським, південноафриканським), собівартість видобутку якого удвоє нижча.
Другий ринок збуту енергетичного вугілля - держави Тихоокеанського регіону: Японія, Тайвань, Республіка Корея. Майже половина попиту припадає на Японію, чому великою мірою сприяє введення до ладу нових ТЕС, що працюють на вугіллі, загальною потужністю 7,5 млн кВт на рік, а також скорочення власного видобутку до 10 млн т через високу собівартість. 
За прогнозами фахівців, обсяг світової морської торгівлі енергетичним вугіллям до кінця поточного сторіччя істотно зросте, а коксівним - здебільшого залишиться без змін. 
Розміщення вугільної промисловості за країнами й регіонами Вугілля оцінюється за кількома параметрами:
1) За глибиною залягання. Вугілля видобувають відкритим або закритим (шахтовим) способами: від цього залежить собівартість. У США відкритим способом видобувають 60% вугілля; загальні витрати на 25-30% нижчі, ніж при підземному видобутку. У Росії відкритим способом добувається понад 40% вугілля (Кансько-Ачинський, Підмосковний, Південно-Якутський басейни тощо), в Україні - Дніпровський буро-вугільний басейн, у Казахстані - Екібастузький. Кам'яне вугілля відкритого видобутку належить до найбільш економічно вигідного виду палива і його видобуток невпинно зростає.
2) За марочним складом та якістю. Щодо цього вугілля поділяється на кам'яне, буре, коксівне, енергетичне. У Росії та Україні на кам'яне вугілля припадає 2/3 запасів. У США та Німеччині переважає буре вугілля, в Китаї та Індії - кам'яне .
Хоча загальні світові запаси кам'яного вугілля великі й воно є у багатьох країнах, на деякі марки високоякісного вугілля - зокрема коксівного - вони бідні. Наприклад, Японія, Франція, Індія мають чималі родовища кам'яного вугілля, але відчувають брак коксівного.
Кам'яновугільна промисловість Великої Британії задовольняє коксівним вугіллям потреби лише власної країни. Канадська чорна металургія працює на коксі, що надходить з США. А канадське коксівне вугілля експортується (переважно -до Японії).
Великі запаси кам'яного вугілля зосереджені в Австралії, Канаді, ПАР, де видобуток неухильно зростає, що пов'язано з наявністю в Австралії та Канаді чималих родовищ дефіцитного коксівного вугілля, а у ПАР - розташованого близько до поверхні високоякісного низькосірчистого енергетичного вугілля, що поєднується з напрочуд низькою собівартістю робочої сили.
З держав Східної Європи постачальниками кам'яного вугілля є Росія, Україна, Польща.
Найбільшими у світі імпортерами кам'яного вугілля й коксу є Японія, Франція, Італія, Канада. Тому основні потоки експортного вугілля скеровуються до Японії та Західної Європи. 
За даними Світової економічної конференції, достовірні та ймовірні поклади бурого вугілля на земній кулі оцінюються на 512 млрд т. Буре вугілля широко використовується як хімічна сировина та в електроенергетиці. Наприклад, в ФРН в електроенергетиці використовується близько 85% добутого бурого вугілля. На експорт воно надходить виключно у вигляді брикетів.
У Росії переважає видобуток кам'яного вугілля. Понад 10% становить коксівне вугілля. 90% геологічних запасів російського вугілля припадає на східні райони, де розташовуються найбільші у світі за своїми запасами басейни, як-от Тунгуський, Ленський, а також Кузнецький.
На території Казахстану є три басейни: Екібастузький, Карагандинський, Майкубенський. Найважливіший - Екібастузький басейн, де кам'яне вугілля видобувається відкритим способом. У Карагандинському басейні - поклади коксівного вугілля, у Майкубенському - бурого.
Найбільшим басейном в Україні є Донбас із запасами 240 млрд т. Тут є усі марки вугілля: коксівне (половина запасів), антрацит, газове, довгополуменеве. Донецьке вугілля має високу теплотвірну здатність і незначну зольність. Проте собівартість його порівняно висока через велику глибину залягання шарів та їхню малу потужність. Це знижує його конкурентноспроможність. У 1998 році видобуто 77,2 млн т вугілля, в тому числі - 75,8 млн т - кам'яного і 1,4 млн т бурого.
В Україні вугілля видобувається також у Львівсько-Волинському та Дніпровському вугільних басейнах, проте поклади тут невеликі. Україна імпортує вугілля з Росії та Польщі, а експортує - у Словаччину, Австрію, Фінляндію, Чехію.
3. Нафтова промисловість

Нафтова промисловість. Нафта - основа світового паливно-енергетичного балансу, найефективніше й найзручніше паливо. Продукти нафтопереробки широко використовуються в усіх галузях промисловості, сільського господарства, на транспорті, у побуті. Основна частина продукції використовується для вироблення енергії, а тому вона відноситься до групи галузей енергетики. Частина нафти й нафтопродуктів йде на нафтохімічну переробку.
Нафта має певні природні переваги порівняно з твердим паливом: більша ефективність на одиницю об'єму й ваги, висока теплотвірна здатність, відносна дешевість перевезень наливними суднами великої вантажопідйомності, значно менші витрати навантаження й розвантаження, властивості плинності й швидкого згоряння (що полегшує механізацію та автоматизацію видобутку й транспортування), більша «чистота», - все це сприяє утвердженню нафти як основного енергоносія та сировини для хімічної промисловості.
За різними оцінками потенційні ресурси нафти у надрах Землі становлять 185-390 млрд т. За всю історію розвитку нафтової промисловості з земних надр одержано близько 80 млрд т нафти. Приблизно половину цієї кількості видобуто у США та Венесуелі .
Щодо споживання нафтового палива, то треба зазначити таке: 1/2 населення Землі, що живе у Китаї, Індії, країнах Африки, споживає нафти утроє менше, ніж 290 млн американців та канадців. Причому 30-40% споживання США задовольняють за рахунок імпорту.
Західна Європа споживає 705 млн т нафти на рік. З них 24% - власний видобуток, 30% поступає з Близького та Середнього Сходу. 26% - з Африки, 17% - з Росії, 3% - з інших джерел.
Велика група держав входить до Організації країн-виробників та експортерів нафти - ОПЕК, заснованої 1960 року. Сьогодні ОПЕК об'єднує 12 країн: Алжир, Венесуелу, Габон, Індонезію, Іран, Ірак, Катар, Кувейт, Лівію, Нігерію, ОАЕ, Саудівську Аравію. На них припадає майже 77% запасів, 41% видобутку й 35% світового експорту нафти; 42% запасів та 14% продажу природного газу. ОПЕК контролює величезні ресурси нафти, встановлює квоти її видобутку, впливаючи таким чином і на рівень цін. ОПЕК залишається й, мабуть, залишиться досить стійкою міжнародною організацією, спроможною впливати на світову економіку.
Розрахунки численних експертів, які спираються на визначені тенденції у сфері виробництва, споживання, експорту та імпорту нафти, дають підстави виснувати, що залежність від імпорту нафти основних її споживачів зростатиме. Основна частка можливого зростання попиту задовольнятиметься за рахунок збільшення видобутку в державах ОПЕК, передусім Близького Сходу.
Сьогодні нафту видобувають у 75 країнах світу (мал. 6.3). Найхарактернішою особливістю сучасної географії нафтового господарства є великий територіальний розрив між видобутком нафти й споживанням нафтопродуктів. За видобутком у першу чергу виокремлюється район Перської затоки, де міститься 15 родовищ-гігантів із 30 розвіданих у світі.
У межах цього регіону перед веде Саудівська Аравія, в якій зосереджено 25% світових покладів нафти. Тут виділяються такі надвелетенські родовища, як Гавар, Абкайк та Сафанія, на котрі припадає третина видобутку нафти. Загалом у Саудівській Аравії виявлено 20 нафтових родовищ. Понад десять із них виявлено у шельфовій зоні Перської затоки. Країна посідає перше місце у світі за експортом сирої нафти.
На другому місці за видобутком у регіоні стоїть Іран, де є такі чималі родовища, як Ага-Джарі - 10 млрд т, Гечсаран та Марун. На них припадає 90% видобутку. До багатих на нафту країн регіону входить також Ірак, де знайдено 35 родовищ, а найбільші з них - Киркук (3 млрд т), Румайла (2,8 млрд т), Зубайр - 1 млрд т.
Значні запаси нафти є в Кувейті (13 млрд т, - одне з перших місць у світі). Нафта Кувейту - найдешевша у світі завдяки високій продуктивності свердловин та близькості основного родовища Великий Бурган (9,3 млрд т) до порту вивезення нафти.
Розвідані запаси нафти в Об'єднаних Арабських Еміратах становлять 12,9 млрд т й зосереджені переважно на території емірату Абу-Дабі, де виявлено 11 родовищ. Найбільше з них: Мурбан та Бу-Хаза (відповідно 0,6 та 0,5 млрд т).
Величезні поклади нафти (понад 400 родовищ) розвідані в Канаді. Основні постачальники нафти - провінції Альберта, Саскачеван, а також Британська Колумбія. Значна частина продукції експортується до США, де власні запаси нафти дорівнюють 3,7 млрд т. Видобуток ведеться у 30 штатах, у тому числі у Техасі (30% видобутку), на Алясці (18%), в Луїзіані (14%), Каліфорнії (12%). Основні нафтові басейни: Західний внутрішній, Аляска та «Галф» у шт. Техас. Ведеться видобуток нафти на шельфі Мексиканської затоки.
Латинська Америка - один з найдавніших нафтових районів світу. Розвідані запаси тут оцінюються на 12 млрд т, що становить понад 9% світових. Нафта видобувається у Венесуелі, Бразилії, Перу тощо. Вони є найбільшими експортерами нафти.
За ресурсами нафти в Африці (9,6 млрд т) перше місце посідає Лівія (41% запасів), друге - Нігерія (31%), третє - Алжир (14,5%). Нафтові родовища виявлені й розробляються в Марокко, Габоні, Конго, Анголі та інших країнах.
Розвідуються нові родовища у районах зі складнішими природними умовами, як-от в арктичних місцевостях Канади, на Алясці, на мілководді морів. Найбільші морські родовища нафти розвідані у Перській та Мексиканській затоках, Північному морі, біля північного узбережжя Аляски, берегів Каліфорнії, західного узбережжя Африки, біля островів Південно-Східної Азії.
У деяких країнах основна частина розвіданих запасів нафти зосереджена у шельфових родовищах: у США - понад 1/2, Брунеї й Катарі - близько 2/3, Анголі й Австралії - понад 4/5, Бахрейні - 9/10, у Норвегії й Великобританії - майже 100%. Розробка нафтових ресурсів Північного моря помітно збільшує частку Західної Європи, передусім Великобританії та Норвегії, у світовому видобутку. Частка шельфових родовищ у розвіданих запасах нафти пересічно оцінюється на 20-30%.
Скарби «чорного золота» Росії розташовані у Західному Сибіру. В самій лише Тюменській області є такі унікальні родовища, як Самотлорське, Сургутське, Нижньовартовське, Усть-Балицьке, Мегіонське. Чималі запаси нафти зосереджені у Волго-Уральській нафтоносній провінції. Тут розробляються такі родовища, як Ромашкинське, Туймазинське, Шкаповське, Мухановське та ін.
У північно-східному Прикаспії, у Казахстані, знайдено дуже велике Тенгизьке нафтогазове родовище. Американські експерти оцінюють запаси на 5 млрд т нафти й понад 2 млрд куб. м газу. Воно зараховується до 10 найбільших родовищ у світі.
З нових нафтових баз формується Тимано-Печорська на півночі європейської частини Росії (основне родовище - Усинське). Розпочато нафтовидобуток в Арктиці, на шельфі біля о. Колгуєв. За видобутком нафти Росія посідає третє місце у світі, поступаючись Саудівській Аравії та США.
Україна не багата на нафту. Виокремлюються три райони: Прикарпатський, Дніпровсько-Донецький та Причорноморський.
Прикарпатський район охоплює територію, розташовану вздовж північно-східних схилів Карпатських гір, і є найдавнішим. Нафту видобувають тут з другої половини XIX ст. Найбільші родовища: Долинське, Бориславське, Битківське. Запаси нафти розвідані на великих глибинах - до 5-6 тис. м. Освоювати такі свердловини складно, проте сучасна техніка й технологія роблять це цілком можливим.
Дніпровсько-Донецький район обіймає Дніпровсько-Донецьку западину й північно-західну окраїну Донбасу. Тут зосереджені основні нафтові ресурси України. Промислове значення мають Леляківське, Прилуцьке, Гнідинцівське родовища (Чернігівська область), Качанівське (Сумська область), Радченківське (Полтавська область) тощо. Сьогодні на Сумщині видобувається половина нафти України. Нафта залягає тут на глибині 8-9 тис. метрів. 
Причорноморський район охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку, північно-західну частину акваторії Чорного та Азовського морів. Цей район перспективний на нафтовидобуток; орієнтовні запаси - до 4-5 млрд т нафти. Зараз нафта видобувається з покладів «Штормове» та «Дельфін» за участю Британсько-Голандської компанії «Shell».
У 2000 році видобули 3,7 млн т нафти. Будується нафтотермінал в Южному Одеської областіі потужністю спочатку 25 млн т нафти на рік, а потім, можливо, 100 млн т. Через нього буде перекачуватися нафта з Ірану, Іраку, Саудівської Аравії, Йємена, Сирії, ОАЕ, Казахстану та Азербайджану. Розпочато спорудження гілки нафтопроводу Одеса-Броди (Львівська обл.) - Плоцьк - Гданьськ (Польща) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництва нафтопроводу Казахстан-Туркменія-дно Каспійського моря-Азербайджан-Грузія (порт Сусла), а далі - морськими нафтоналивними танкерами до терміналу у м. Южному. Можливо, буде будуватися гілка нафтопроводу і по дну Чорного моря: Грузія-Україна-Молдова-Західна Європа.
Україна також візьме участь в будівництві нафтопроводу Джейхан-Самсун в Туреччині; нафтотермінал в Самсунзі вже збудовано.
Одним із специфічних видів палива є торф. За його запасами виділяються 23 країни південної півкулі помірних широт: Росія, Україна, Білорусь, Естонія. На торфі працюють ТЕС, він використовується як сировина у хімічній промисловості та як добриво у сільському господарстві. Загальні запаси оцінюються у 1,9 трлн т (36% - у Росії, 27% - у Канаді, 16% -у США) (табл. 6.4).
Видобуток та переробка торфу ведуться у 11 областях України
Нафтопереробні заводи (НПЗ) є більш ніж у 90 країнах світу. Щодо розміщення нафтопереробної промисловості діє дві тенденції: одна - «ринкова» - спорудження НПЗ, що є великими ринками збуту нафтопродуктів, а друга - «сировинна» - наближення нафтопереробки до місць видобутку. Монополіям вигідніше перевозити нафту до країн її споживання у сирому вигляді, бо вони заощаджують на транспортних витратах. Крім того, нафта вивозиться за монопольно низькими цінами, а одержані з неї в інших країнах нафтопродукти продаються за ціною в кілька разів вищою.
Нерозвинута нафтопереробна промисловість у нафтодобувних країнах, що розвиваються, брак у них власного танкерного флоту посилює залежність цих країн від іноземних монополій. Отже, нафтовидобуток зосереджується у країнах, що розвиваються, а потужності НПЗ з первісної перегонки - у розвинутих країнах.
Особливо великий контраст між Західною Європою та Японією, з одного боку, та районами Близького, Середнього Сходу й Африки, з другого. Частка Західної Європи у світовому нафтовидобутку менша за 4%, а потужності НПЗ - понад 30%. У Японії на рік добувається менше 1 млн т нафти, а потужності НПЗ оцінюються на 300 млн т/рік, що становить понад 7% потужностей НПЗ усього світу. Тим часом частка країн Близького, Середнього Сходу й Африки, де видобувається 3/5 усієї нафти, становить лише 7-8%.
У деяких країнах, де видобувається чимала кількість нафти, взагалі нема НПЗ. Потужності НПЗ Саудівської Аравії, що посідає перше місце у світі за видобутком нафти, здатні переробити лише 6-7% видобутої нафти, в Ірані (четверте місце) - 16-17%, у Лівії - 5-6%, у Нігерії - 3% тощо. Водночас є велика група країн, де нафти видобувається мало (Франція, Італія, Іспанія, Данія) або взагалі не видобувається (Багамські острови, Сінгапур, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Греція, ПАР та ін.), але вони мають чималі потужності для переробки привезеної нафти. НПЗ розташовуються поблизу місць видобутку, портів, нафтопроводів. Потужність найбільших НПЗ становить понад 20-30 млн т/рік. Вони споруджувались у районах портів вивезення або завезення нафти, використовуючи зручне транспортно-географічне положення. У вантажообігу Роттердама, наприклад, де розташувалось 5 НПЗ, переважає нафта. Стільки ж НПЗ - біля Антверпена. Часто-густо вони будуються у вузлах магістральних нафтопроводів (наприклад, в ФРН - у районі міст Кельн, Інгольштадт, у Канаді - поблизу Монреаля).
В Україні нафтопереробну промисловість репрезентують найбільший в Європі Лисичанський (потужність 23,5 млн т нафти на рік), а також Херсонський (8,6), Одеський (4 ), Кременчуцький (18,6), Дрогобицький (4,0), Наддвірнянський та Львівський нафтопереробні заводи. Їхні потужності здатні переробити 50-60 млн т нафти.
4. Газова промисловість

Газова промисловість. Промисловість природного газу включає розвідування, видобуток, транспортування, зберігання й переробку природного й супутнього нафтового газу, що видобувається разом з нафтою. Ця галузь енергетики розвивається чи не найшвидше, через що її роль в енергопостачанні постійно зростає.
Природний газ застосовується у багатьох галузях господарства, але переважна його частина використовується в енергетиці, бо таке паливо найменше забруднює атмосферу. У Західній Європі на його основі виробляють аміак та азотні добрива (майже в усіх країнах, де видобувають газ), метанол, ацетилен (Франція, Італія), сажу (Франція, Нідерланди). У Франції природний газ - важливе джерело одержання елементарної сірки .
Достовірні запаси природного газу складають - 146 трлн м3. Частка країн Близького й Середнього Сходу щодо газу (44%) значно менша, а Північної Америки (17%) та Західної Європи (9%)- більше, ніж щодо нафти.
У США зосереджена майже чверть світового видобутку. Проте протягом останнього часу газова промисловість відчуває брак сировини. Найбільшим постачальником природного газу до США залишається Канада, що посідає за видобутком третє місце, а за його експортом - перше. Основні родовища газу в США розташовані на півдні Внутрішніх рівнин, у Примексиканській низовині, а також на Алясці. На території Канади чималі запаси газу зосереджені у Внутрішніх рівнинах, а також на Канадському Арктичному архіпелазі.
З країн Латинської Америки за запасами й видобутком газу можна виокремити Венесуелу, Аргентину. Значні запаси його виявлені у Бразилії.
У Західній Європі за розмірами видобутку і експорту газу виділяються Нідерланди з найбільшим родовищем природного газу Гронінген. У Північному морі виявлено понад 400 нафтових, газоконденсатних та газових родовищ з загальними запасами нафти у 3 млрд т і газу у 4,5 трлн м3. У британському секторі - 130 родовищ нафти з запасами 1,2 млрд т і 60 газових з запасами 1,2 трлн м3. У норвезькому секторі 26 нафтових родовищ з запасами 1,6-1,7 млрд т і 30 газових з запасами 2,9 трлн м3. У датському секторі розвідано 100 млн т нафти, у голландському - 25 млн т. Найбільше родовище Північного моря - Екофіск - 400 млн т нафти і 300 млрд м3 газу. Газ добувається також у ФРН, Італії, Франції. Проте лише Нідерланди задовольняють свої потреби за рахунок власних ресурсів.
В Японії природного газу видобувається небагато (2 3 млрд м3/рік), - зріджений продукт імпортується з Індонезії, Брунею та інших країн.
Швидко зростає видобуток та використання природного газу в деяких країнах, що розвиваються. Значні запаси його мають Іран, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, Ірак, ОАЕ. З держав Сходу можна виокремити Індонезію, Малайзію, Австралію, що входять до вісімки найбільших світових експортерів зрідженого природного газу.
До найбільших постачальників газу належать також Росія, Туркменистан, Узбекистан. У Росії головною базою є Західний Сибір. Тут розташовуються такі унікальні родовища, як Уренгойське, Ямбурзьке, Заполярне, Медвеже, Тазовське, Ямальське, Ювілейне. Чималі запаси природного газу відкриті у республіці Комі, у Волго-Уральській провінції.
Промислові запаси в Україні дорівнюють 1,1 трлн м3, відкриті - 500 млрд м3. У Причорномор'ї та Приазов'ї родовища нафти і природного газу експлуатуються на шельфі Чорного моря: Голіцинське, Шмідта, Штормове, Тарханкутське, Дельфін; родовища природного газу є на шельфі Азовського моря: Керченське, Казантипське, Стрілкове.
Природного газу у 1998 році видобули 18 млрд м3, хоча в перспективі його видобуток може зрости до 50 млрд м3. Зараз тільки родовища Харківської області дають 50% природного газу України (поклади Юльєвське, Яблоневське, Селещенське). Видобуток газу на знаному Шебелинському родовищі постійно знижується через зростання глибини буріння (5-6 км).
Україні щорічно потрібно біля 75-80 млрд м3 газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії та Узбекистані. 
Головними резервами нарощування газовидобутку в Україні є відкриття нових родовищ та запровадження нових технологій.
Транспортувати газ складно. Морське транспортування у вигляді зрідженого природного газу (ЗПГ) дає змогу розв'язувати деякі проблеми. Одначе процес зріджування й транспортування спеціальними танкерами, спорудження терміналів потребує надзвичайно великих коштів. Вартість одного танкера-газовоза об'ємом 125 тис. м3 становить до 150 млн дол. Перевезення ЗПГ танкерами-газовозами коштує приблизно утроє дорожче, ніж еквівалентна кількість нафти у звичайних танкерах. Водночас є вже кілька портів-терміналів з великими заводами для зріджування природного газу для морського вивезення: в Алжирі, Лівії, Індонезії, Брунеї та на Алясці. ЗПГ з Алжиру постачається таким чином до Великої Британії, Франції, Іспанії, США, з Лівії - до Іспанії та Італії, з Аляски, Індонезії, Брунею - до Японії. Морське транспортування ЗПГ становить 1,5% загального тоннажу танкерів. В найближчий час головними експортерами ЗПГ стануть: Австралія, Алжир, Індонезія, Малайзія, Бруней, Абу-Дабі. Імпортерами будуть: Японія, Тайвань, Республіка Корея, Італія, Іспанія, Бельгія, Франція.
Найбільші міждержавні газопроводи побудовані з канадської провінції Альберта до США, з Нідерландів - через ФРН та Швейцарію - до Італії. Через Україну проходять магістральні газопроводи «Союз», «Прогрес» і «Братство», що постачають газ з Росії та Туркменії до Угорщини, Польщі, Болгарії, Чехії, Австрії, Італії та інших країн. У міжнародній торгівлі 78% припадає на трубопровідний транспорт 22% - на морське транспортування ЗПГ.
5. Електроенергетика

Електроенергетика - капіталомістка складова частина паливно-енергетичного комплексу будь-якої країни, його базова галузь. Їй належить провідна роль у розвитку науково-технічного прогресу. У багатьох країнах світу її розвиток фінансується за рахунок державних коштів. У низці країн основна частина електроенергетичних потужностей належить державі (Франція, Великобританія, Італія тощо), у США та Японії - приватним компаніям, а в інших - змішаним компаніям з більшим або меншим контролем держави (ФРН, Іспанія).
За обсягом виробництва електроенергії перше місце у світі належить США; 75% світового виробітку електроенергії припадає на США, Росію, Японію, Китай, Канаду, Німеччину, Францію, Великобританію, Бразилію та Італію.
Електроенергія виробляється здебільшого за рахунок невідновлюваних джерел - вугілля, нафти, природного газу тощо. Єдиним відновлюваним джерелом енергії є гідроенергетика. Потенційні запаси гідроресурсів на Землі визначаються на 3750 млн кВт. Щоправда, економічний гідропотенціал планети використовується лише на 17%. Особливо великі гідроенергетичні ресурси зосереджені у Південній Америці, Південно-Східній Азії, Африці, хоча освоєні вони недостатньо. У Західній Європі гідроресурси використовуються на 80%. Загальна встановлена потужність гідроелектростанцій світу становить 300 тис. МВт, а щороку виробляється електроенергії - 11550 млрд кВтЧгод.
За виробництвом електроенергії перед у світі веде теплоенергетика. У розташуванні теплоелектростанцій, що працюють на різних видах палива, є своя специфіка. У країнах, які мають великі розробки вугілля, потужні конденсаційні електростанції, що його використовують, прив'язані саме до цих розробок. Наприклад, у Росії на базі дешевого вугілля Кансько-Ачинського басейну працює Березівська ДРЕС-1 (потужність 6,4 млн кВтЧгод.) на вугіллі Екібастузу працюють ДРЕС-1 і 2 потужністю по 4 млн кВт (Казахстан); на базі донецького вугілля працює Запорізька, Слов'янська, Вуглегірська та інші ДРЕС (потужність понад 3 млн кВт). Найбільші ДРЕС у ФРН споживають буре вугілля Нижньорейнського басейну. ТЕС у США орієнтуються на Аппалацький, Ілінойський та Західний внутрішній басейни. У Японії ТЕС потужністю 3-4 млн кВт і більше орієнтовані на морське завезене вугілля з Тихоокеанського узбережжя та берега Японського моря (сюди вугілля надходить з Китаю).
Збагачене кам'яне вугілля нерідко перевозять до ТЕС на чималі відстані, використовуючи для цього водний транспорт (як-от на Великих озерах у США й Канаді або річкою Рейном у ФРН), маршрутні залізничні вуглевози (як-от у Канаді).
Місце для спорудження ТЕС вибирають шляхом зіставлення економічних показників транспортування палива та електроенергії. Якщо дешевше перевезти паливо, то ТЕС доцільно розташувати поблизу споживачів електроенергії, а якщо кращі економічні показники має електронний транспорт, то їх вигідніше будувати біля джерел палива.
Гідроенергетика має великі перспективи розвитку. Питома вага гідроенергії у світовому енергетичному балансі на середину 90-х років дорівнювала 20%. За потужністю (більш 5 млн кВт) і кількістю електростанцій першість належить Бразилії, США та Венесуелі. У Росії споруджено кілька каскадів ГЕС: Волго-Камський, Ангаро-Єнісейський. На Ангаро-Єнісейському каскаді діють Саяно-Шушенська (6,4 млн кВт), Красноярська (6 млн кВт), Братська (4,5 млн кВт), Усть-Ілімська (4,3 млн кВт) та інші ГЕС. Великі ГЕС споруджені у Бразилії, США, Канаді. Наприклад, Гренд-Кулі на р. Колумбія у США (10,8 млн кВт), Черчил у Канаді (5,2 млн кВт), Ітайпу у Бразилії (12,6 млн кВт). В Китаї будується найбільша в світі ГЕС «Три ущелини» на річці Янцзи потужністю 17,7 млн кВт.
Попри гідроенергетичне будівництво, що триває в усьому світі, роль ГЕС в енергопостачанні постійно зменшується. Це пояснюється вищими темпами спорудження ТЕС, що працюють на мінеральному паливі.
Атомна енергетика стала окремою галуззю енергетики після Другої світової війни. Сьогодні вона відіграє важливу роль в електроенергетиці багатьох країн світу.
Атомні електростанції (АЕС) використовують транспортабельне паливо - уран. Їх розташовують незалежно від паливно-енергетичного фактора та орієнтують на споживачів у районах з напруженим паливно-енергетичним балансом. Оскільки АЕС дуже водомісткі, їх споруджують біля водних джерел. До найбільших експортерів уранових концентратів належать Канада, Австралія, ПАР, Нігер, Бразилія і США.
За даними МАГАТЕ, у світі діє 445 реакторів загальною потужністю 2200 млрд кВт у 33 країнах. Щоправда, експлуатаційна надійність деяких з них, особливо російського виготовлення, викликає чимало сумнівів. Продовжують будувати нові АЕС Японія, Франція, Республіка Корея, ФРН; усього будується 80 АЕС. Відсоток ядерної енергетики у виробництві енергії становить 19%. До першої десятки за обсягами виробітку електроенергії на АЕС вийшли США, Франція, Японія, Росія, Канада, Великобританія, Швеція, Іспанія та Республіка Корея. Серед країн, що розвиваються, АЕС мають Індія, Пакистан, Аргентина, Бразилія, Мексика. Помітний «ухил» у бік розвитку атомної енергетики зроблено у Бельгії та Франції, бо ці країни не мають великих гідроресурсів, бідні на нафту й природний газ. Найбільша питома вага у виробленні електроенергії за рахунок АЕС у Литві - 86%, Франції - 76%, Бельгії - 56%, Швеції - 47%, Болгарії - 46%, Японії - 35%.
В Україні функціонує 5 АЕС, на яких встановлено 11 енергоблоків. В останні роки вони виробляють 38-45% електроенергії країни. Це Запорізька, Хмельницька, Південноукраїнська, Чорнобильська та Рівненська АЕС.
Лекція 6. Металургійний комплекс

1. Сировинна база та принципи розміщення чорної металургії

Чорна металургія. Металургійний комплекс включає: видобуток, збагачення й агломерування залізних, марганцевих і хромітових руд, виробництво чавуну, сталі й прокату, феросплавів, повторне використання металевої сировини, коксування вугілля, виробництво вогнетривів та допоміжних матеріалів для них (флюсових вапняків тощо). Провідна роль у цьому комплексі належить металургійній переробці (чавун-сталь-прокат). Решта виробництв забезпечують основний технологічний процес, проте деякі з них набувають тепер самостійного значення.
Територіальна організація чорної металургії залежить від багатьох економічних і природних факторів. У розташуванні підприємств чорної металургії особливо велику роль відіграють сировина й паливо, на які припадає приблизно 85-90% витрат. У середині XVII - на початку XIX ст. чорна металургія орієнтувалась на територіальне поєднання кам'яного вугілля й залізної руди, - наприклад у Великій Британії. Згодом, протягом тривалого часу більшість центрів чорної металургії формувалась у межах вугільних басейнів, - наприклад, Рур, Донбас, Кузбас, Аппалацький басейн, Польща, Чехія, Словаччина, Бельгія. Орієнтація на залізні руди складалась на Уралі, у Франції (Лотарингія), у Люксембурзі .
Протягом останніх десятиріч посилилась орієнтація на сировину, причому на великі родовища, бо завод потужністю 5-6 млн т чавуну на рік, розрахований на 40 років роботи, повинен мати рудну базу не менше за 0,5 млрд т. Найбільшими у світі залізорудними басейнами є Бочкарівське та КМА в Росії (20 і 16,5 млрд т), Криворізьке в Україні (15,9 млрд т), Хаммерслі у Австралії (11,7 млрд т), Каражас і Залізорудний трикутник у Бразилії (6,0 і 5,0 млрд т), Месабі-Рейндж у США, Керол-Лейк у Канаді, Симен у ПАР.
Чорній металургії властива велика матеріаломісткість, що у низці країн протягом останніх років знижується. Наприклад, у Франції питомі витрати залізної руди на тонну виплавленого чавуну скоротилися з 1922 до 1721 кг, а коксу - збільшилися з 500 до 600 кг.
Галузі притаманна висока концентрація виробництва. Україна, Росія та Японія за рівнем концентрації виробництва чорних металів випередили низку інших країн. Понад 75% чавуну й 60% сталі у цих країнах випускаються підприємствами зі щорічною продуктивністю понад 3 млн т кожне. Для галузі характерне виробниче комбінування. Сучасні великі підприємства за своїми технологічними зв'язками з іншими галузями є комбінатами металоенергохімічного профілю.
Істотне значення має районотвірна функція чорної металургії. До типових супутників належать теплова енергетика, металомістке машинобудування, хімічна промисловість.
Під впливом НТР змінилася структура (технологія) виробництва сталі. До найбільш передових і поширених методів виробництва сталі належать киснево-конверторний, електросталеплавильний і метод прямого відновлення заліза. Впроваджується порошкова металургія, а також технологія одержання заліза з руд за методом прямого відновлення - безкоксова (або бездоменна) металургія. Металізовані окатиші мають високий відсоток вмісту заліза, і на їхній основі можливе пряме відновлення, обминаючи доменні печі. Запровадження безперервного розливання сталі (у низці країн воно становить 10-20% виробництва) з бігом часу зробить зайвими прокатні стани - блюмінги й слябінги.
Надзвичайно важливою передумовою розвитку чорної металургії є забезпеченість необхідними запасами залізних руд. Загальні ресурси залізних руд у світі наближаються до 1 трлн т. НТР висунула нові вимоги до концентрації запасів, до особливостей їхнього економіко-географічного розташування, до можливостей відкритого видобутку. Змінилися вимоги й до якості руди. За умов НТР перевага віддається великим за покладами, але бідним за вмістом заліза родовищам, - наприклад, КМА в Росії або родовища у США, Канаді, Австралії. Нерівномірність забезпечення рудною сировиною є важливою передумовою міжнародного географічного поділу праці у чорній та кольоровій металургії. Геологічні запаси залізної руди у 1995 р. становили 800 млрд т, що містять 27 млрд т заліза.
Серед материків важливе місце за запасами залізної руди належить Південній Америці. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилії та у Венесуелі. Руди Бразилії та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізної руди є і в Північній Америці (мал. 6.4). Тут виділяються металогенічні провінції Канадського щита: біля озера Верхнє у США й на півострові Лабрадор у Канаді. У родовищі Месабі (оз. Верхнє) вміст заліза - 46-53%. Поруч з цими рудами у районі є чималі поклади низькопробних руд (20-27% заліза й до 50% кремнезему). Розробка руди провадиться переважно відкритим способом. На півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (30-35% заліза). 
Приблизно однакові поклади залізних руд є у країнах Європи та Азії. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн (Франція та Люксембург) і родовища, пов'язані з Балтійським щитом (Швеція, Норвегія). Лотаринзькі руди позначені невисоким вмістом заліза, високим вмістом фосфору й кремнезему. Руди Північної Швеції високосортні, а в Норвегії вони представлені залізистими кварцитами.
В Азії є важливі родовища, пов'язані з Індійською платформою (Декан), як за своїми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок).
Близько 10% світових запасів припадає на країни Африки. Тут виділяються Західна Африка (переважно район Гвінейської затоки - Ліберія, Сьєрра-Леоне), а також Мавританія, Габон, Ангола, Північно-Західна Африка (передусім Алжир) та Південна Африка (ПАР та Зімбабве). Руди Гвінеї містять домішки кольорових металів, хрому, нікелю тощо. Руди з високим вмістом заліза має Австралія. Тут розташований один з найбільших у світі басейнів Хаммерслі. Запаси руди оцінюються у 11,7 млрд т, а вміст заліза - 62%. Зростання видобутку в країнах, що розвиваються, призвело до збільшення частки імпортних багатих руд у споживанні США (1/3), Англії, Німеччини, Японії.
Поклади руди у Східній Європі та Китаї оцінюються як дуже великі: понад 1/2 світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Україну, Казахстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 30-35% заліза. Тим часом більшість східноєвропейських країн не має достатніх покладів залізної руди, - їм доводиться імпортувати до 75% споживання. Переважна частина цього постачання до Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини припадає на Україну та Росію. В рік у світі видобувається 1 млрд т залізної руди, 40% її експортується. Головні експортери: Австралія та Бразилія (відповідно 150 і 190 млн т). Україна експортує 45 млн т руди і займає сьоме місце в світі після Індії, Росії, США та Китаю. 90% залізної руди транспортується морем.
Є великі територіальні відмінності між видобутком залізної руди та центрами чорної металургії, хоча чорна металургія належить до матеріаломістких галузей промисловості. Швеція видобуває 7% руди, а виплавляє 1% чавуну та 1,5% сталі. Натомість Англія, США, Німеччина мають набагато більшу питому вагу за виплавлянням металу, ніж за видобутком залізної руди. Це зумовлене не тільки різною забезпеченістю їх залізною рудою та коксівним вугіллям, але й різним ступенем розвитку в них машинобудування й споживання металу. На розвиток чорної металургії в окремих країнах великий вплив справляє політика міжнародних монополій.
За виплавлянням чавуну, крім економічно розвинених країн (Японія, США, ФРН), виділяються Китай, Росія і Бразилія, які мають власну паливну та залізорудну бази. У виробництві сталі переважають електросталеплавильний та киснево-конверторний спосіб, тому лідерами вважаються економічно розвинені країни: Японія, США, ФРН, Росія; хоча лідирує Китай. За виробництвом нержавіючої сталі виділяються тільки розвинені країни, а оскільки виробництво феросплавів та губчастого заліза тяжіє до сировинної бази, то ці галузі представлені у Венесуелі, Мексиці. Індії та Аргентині. Тяжіння їх також до енергоносіїв зумовило розміщення цих виробництв в останній час в таких енергозабезпечених країнах як Іран, Саудівська Аравія, Індонезія та Малайзія. 
За останні 10 років на ринок чорних металів вийшли країни, що розвиваються: Китай, Бразилія, Республіка Корея, Індія, Венесуела, Мексика. У найближчій перспективі передбачається значне поширення виробництва чорних металів в країнах Азії, Африки та Латинської Америки. За експортом сталі перед ведуть Росія, Японія та Україна; головними імпортерами продовжують бути США, Країни ЄС, Республіка Корея та Японія.
Виділяють п'ять основних принципів розташування підприємств чи баз чорної металургії.
1. З орієнтацією на паливо (кокс) біля покладів коксівного вугілля. Прикладом можуть слугувати Донбас в Україні, Кузбас в Росії, Рур у ФРН, Північно-Аппалацька металургійна база у США, Північно-Китайська у КНР, металургійний комбінат м.Бокаро в Індії.
2. Орієнтація на поклади залізної руди,- а хром, марганець та вугілля - завозять. Це Придніпров'я в Україні, Урал та КМА в Росії, Лотарингія у Франції, металургійний комбінат в Аньшані та Баотоу (Китай), в Белу-Оризонті та Волта-Редонді (Бразилія).
3. Між сировиною (залізні , хромові і марганцеві руди) та паливом. Приазов'я в Україні, Приозір'я в США, металургійні комбінати: в Череповці (Росія), в Бхілаі, Роуркелі та Джамшедпурі (Індія), в Ухані (Китай).
4. “Припортова” чорна металургія, орієнтована на вивіз чавуну, сталі чи прокату на експорт. Притаманна тим країнам, що мають сировину й паливо (ПАР, Індія, Китай, Австралія), або тільки сировину (Бразилія, Канада) чи паливо (країни Перської затоки). При цьому вони через свої морські порти ввозять недостаючі складові, виплавляють метал і експортують . Це металургійні комбінати: у Боашані (Китай), Вішакхапатнамі (Індія), Ріо-де-Жанейро (Бразилія), Ньюкаслі і Порт-Кемблі (Австралія), Ла-Платі, Енсенаді та Кампані (Аргентина) та в ПАР.
5. “Припортова” чорна металургія, в країнах, які потребують багато металу для свого машинобудування, але сировиною чи паливом для своєї чорної металургії забезпечені недостатньо. Тоді все це ввозиться морем до порту, неподалік від якого будується металургійний комбінат, що працює на привезених сировині чи паливі. Наприклад, Приатлантична металургійна база у США (Філадельфія, Портсмут) залізну руду отримує з Бразилії та Венесуели. Біля Балтимора споруджено завод у Спароуз Пойнті (найбільший у США), що працює на руді Чилі, Венесуели, Швеції та африканських країн; у Німеччині побудовано завод у Бремені на р. Везер (за 40 км від Північного моря), що працює на руді Швеції та американському вугіллі; в Італії - у Корнільяно і Таранто; у Франції - в Дюнкерку - на американському вугіллі та залізній руді з Африки та Венесуели; у Нідерландах - в Еймейдені - на залізній руді з Африки, Південної Америки та американському вугіллі. Це зумовить більшу роль далекопривізної сировини у чорній металургії, а подеколи - зростання транспортних витрат.
Найбільші запаси марганцевих руд зосереджені у ПАР, Україні та Габоні, а хромових - у ПАР та Індії. За видобутком марганцю лідирує в світі Україна. Видобуток хрому у 1997 році дорівнював 12 млн т (табл. 6.6). Найбільші його обсяги характерні для ПАР, Казахстану, Індії та Туреччини; на них припадає 76% світового видобутку цього металу. У країни Східної Європи сировина для чорної металургії надходить із Росії, України та Польщі.
До 15% виробництва сталі експортується. До найбільших експортерів належать Австралія, Канада, США, хоча США вивозить менше сталі, ніж завозить. Серед найбільших імпортерів - країни Західної Європи, передусім Європейський союз.
До чорної металургії відносиься і виробництво листового й трубного прокату. Перед у випуску сталевих труб веде Японія: понад 10 млн т на рік. Зростання виробництва сталевих труб спостерігається також у країнах, що розвиваються. Змінюється питома вага окремих держав у цій галузі: зростає частка України, Китаю та Росії і знижується частка Японії, США та ФРН.
Розвинута чорна металургія України спирається на потужну залізорудну базу. На території держави є чималі родовища чорних металів (загальногеологічні запаси - 27,4 млрд т). Провідне місце належить Криворізькому басейну з його високоякісною рудою. За покладами залізних руд виділяються Кременчуцький та Білозірський (70% вмісту заліза) басейни. Промислове значення мають залізняки Керченського півострова, які - попри невеликий вміст заліза (30-40%) - використовуються завдяки присутності легуючих металів - марганцю й ванадію. Україна має великі поклади марганцевих руд: Великий Токмак, Нікополь, Орджонікідзе. Фактично за запасами марганцю вона перша у світі.
Вдале поєднання покладів коксівного вугілля, залізних і марганцевих руд дає змогу виокремити три підрайони: Придніпров'я (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя), Донбас (Макіївка, Алчевськ, Донецьк, Краматорськ), Приазов'я (Маріуполь). Центрами виробництва феросплавів є Запоріжжя й Нікополь.
Металургійний комплекс потребує докорінної перебудови. Можна одержувати високоякісну сталь, обминаючи стадію чавунного виробництва у доменних печах. Це метод безперервного розливання сталі через «шлакове переплавляння». У такому разі відпадає необхідність в агломераційних та збагачувальних коксохімічних заводах і доменних печах. Почистішає навколишнє середовище, позбавившись кіптяви, диму, окислів доменного й коксохімічного виробництва.
У металообробці слід застосовувати преси надвисокого тиску, де кусень металу стає рухомим і піддатливим, як рідина. Цей же метод дає змогу створювати деталі будь-якої форми й конфігурації без подальшої токарної або фрезерної доробки. За цією технологією 90% сталі виплавлятиметься з металобрухту й лише 10% - з залізної руди. Це заощадить невідновні природні ресурси, а зношені металеві деталі будуть відновлюватися спеціальним переплавлянням. Така технологія тим часом використовується лише на Південному машинобудівному заводі та Дніпропетровському металургійному комбінаті, хоча й варто застосовувати її скрізь.
2. Сировинна база та принципи розміщення кольорової металургії

Розвиток і розміщення кольорової металургії. У добу НТР кольорові метали посідають особливе місце. Нові й новітні галузі промисловості - передусім машинобудування - неможливо уявити без кольорових металів. Це, в першу чергу, радіотехнічна, електротехнічна, авіаційна промисловість, електроніка. Кольорові метали поширені і в старих галузях машинобудування, і в побуті; мають вони й стратегічне значення. Отже, кольорові метали надзвичайно потрібні для високорозвинутого народного господарства.
Однак руд кольорових металів на планеті мало й поділені вони за територією дуже нерівномірно. Лише США та Росія задовольняють свої потреби у кольорових металах за рахунок розробки власних родовищ, а решта країн тією чи іншою мірою залежать від імпортної мінеральної сировини.
Руди кольорових металів мають низку особливостей. З одного боку, вони вирізняються надзвичайно різноманітним комплексним складом: часто-густо з руд кольорових металів можна одержати кілька супутніх корисних компонентів (золото, срібло, кобальт, вольфрам, арсен, сірку тощо). Другою особливістю є порівняно низький відсоток корисної речовини в руді, що рідко перевищує 5-10%. Рудам кольорових металів властива складна форма залягання.
Такі фактори накладають свій відбиток на розвиток й розміщення галузей кольорової металургії. Руди кольорових металів здебільшого розташовані в країнах, що розвиваються, а для виробництва треба чимало енергії, що продукується у промислове розвинутих країнах. Це порушує рівновагу в розвитку кольорової металургії у світі. Під час розміщення підприємств кольорової металургії необхідно враховувати як сировинний фактор на стадії видобутку та збагачення, так і енергетичний під час виплавки металу. Територіальне ці дві стадії рідко збігаються. Глиноземні заводи, центри первинної виплавки міді, свинцево-цинкові виробництва орієнтуються на родовища, а виплавка металу здійснюється поруч енергетичної бази
Це пояснюється технологічними особливостями виробництва кольорових металів. Для одержання 1 т чорнової міді треба 100 т руди, 800 кВтЧгод електроенергії, 2 т палива, 500 м3 води. Натомість продукування цинку, алюмінію характеризується високою електромісткістю: на 1 т алюмінію йде 2 т глинозему, близько 18 тис. кВтЧгод електроенергії, 120 м3 води, 0,2 т палива. Тому алюмінієві й електролітичні цинкові заводи розташовуються біля потужних енергетичних джерел.
Поєднання родовищ мінеральної сировини та енергії особливо сприятливе для підприємств кольорової металургії, але таке трапляється вкрай рідко. Низький вміст корисної речовини у рудах кольорових металів призводить до того, що на порожню породу при перевезеннях припадає 80-90%. Отже, переробляти руди кольорових металів на великій відстані від їхніх родовищ нерентабельне. Тому руди збагачуються на місці видобутку, а чорновий метал виплавляється або там же, або у районах з дешевою електроенергією чи паливом. Рафінування - одержання чистого металу - здійснюється у промислове розвинутих країнах.
Отож, первісна переробка або збагачення руд кольорових металів здійснюється у країнах, що розвиваються, а вторинна переробка або одержання готового металу зосереджена у промислово розвинутих країнах. Щоправда, протягом останніх років у низці країн, що розвиваються, створюється власна переробна промисловість.
Кольорова металургія як багатогалузева промисловість включає: основні кольорові метали (алюміній, мідь, свинець, цинк, олово, ртуть, сурма), шляхетні (золото, срібло, платина), легуючі (хром, титан, нікель, кобальт, вольфрам, молібден, ванадій, тантал, ніобій), рідкі й розпорошені метали (кадмій, індій, телур, галій, талій, селен, германій, цирконій тощо).
Алюмінієва промисловість. Алюміній належить до найбільш легких і «молодих» металів. Промислове виробництво алюмінію розпочалось після 1886 р., коли було відкрито електролізний спосіб розщеплення глинозему на кисень та алюміній. Доти він належав до коштовних металів і був дорожчим за золото. Таку розкіш, як алюмінієві гудзики, могли дозволити собі лише дуже заможні вельможі, а алюмінієвими ложками замість «простих» срібних користувалися тільки короновані особи. 1855 р. на Всесвітній виставці у Парижі показували зливок алюмінію з пишною назвою «срібло з глини».
Фізико-хімічні властивості алюмінію широко використовуються у промисловості. У світовому виробництві відомо понад 500 тис. виробів з алюмінію та його сплавів. Алюміній займає помітне місце в електротехніці, чорній металургії, авіабудуванні, електропромисловості, електроніці, харчовій, військовій та багатьох інших галузях промисловості, а також у побуті. У земній корі алюмінію майже у 4 рази більше, ніж заліза, у 55 разів більше, ніж свинцю, у 100 разів більше, ніж золота. У природі алюміній - найпоширеніший метал, проте промислова концентрація глинозему зустрічається рідко.
У світі виділяють 4 бокситових провінції: Середземноморську ( родовища Греції, Італії, Угорщини, Франції); Гвінейську (Гвінея, Камерун); Австралійську та Карибську ( Фр. Гвіана, Сурінам, Венесуела, Гайана). Родовища бокситів є приблизно у 40 країнах світу. Проте вони дуже нерівномірно поділені по території планети. Найпотужніші ресурси бокситів мають Папуа-Нова Гвінея, Австралія, Бразилія, Камерун, Ямайка, Індія, Росія, Казахстан, Гайана, Сурінам, Китай, США, на які припадає 9/10 світової сировини. Є запаси алюмінієвих руд і в Україні (мал. 6.5).
Боксити видобуваються у трьох десятках країн, але перед ведуть Австралія, Гвінея, Ямайка, Бразилія, Венесуела, Китай. Оскільки основні споживачі алюмінієвої сировини - промислово розвинені країни (США, Японія, Китай, ФРН, Франція та інші) - повністю або частково не забезпечені власними ресурсами, а основні видобувні країни не мають алюмінієвої промисловості, - частка експорту в загальному видобутку бокситів дуже велика.
В Україні діє Миколаївський глиноземний завод на австралійських та гвінейських бокситах. Алюмінієві заводи є у Запоріжжі та Броварах.
Міделиварна промисловість. Мідь належить до важких металів і відома здавна. Ще перші цивілізації відомі за назвою «бронзова доба». Бурхливий розвиток міделиварної промисловості починається зі зростанням електроенергетики. Тому найбільшим споживачем міді є електротехнічна промисловість. Мідь і її сплави з цинком (латунь), оловом (бронза) застосовуються у багатьох галузях народного господарства.
Міді у природі порівняно багато. Понад 240 мінералів містять мідь, проте тільки 18 мають промислове значення. Власне, мідь у руді рідко перевищує 1-2% (у давнину розроблялися мідні руди з умістом міді до 20%), і тому ці руди потребують збагачення.
Понад 50 держав має мідну руду. Виділяють 4 мідних пояси: Урало-Казахстанський (Росія й Казахстан), Тихоокеанський (Китай, США, Мексика, Чилі, Перу), Австралійський та район Великих Африканських розломів (Заір, Замбія, ПАР). 
Виробництво міді складається зі збагачення, випалу зі спіканням концентрату, литва та бесемерування. Це й зумовлює розміщення підприємств з видобутку, виробництва та споживання міді.
Виробництво міді потребує великої кількості тепла й енергії і тому воно орієнтоване на паливно-енергетичну промисловість в основному економічно розвинених країн: США, Японії, ФРН, Канади, Росії. Хоча високий попит на цей метал дав змогу розширити його виробництво в Чилі, Китаї та Польщі. Крім того, мідь відіграє величезну роль у найновітніших галузях машинобудування, які розвинуті виключно в індустріальній групі країн. Це Велика Британія, Франція, Італія та інші держави, які не мають мідної руди, проте ведуть перед у споживанні міді.
Свинцево-цинкова промисловість. Свинець і цинк належать до важких металів синювато-білого кольору. Свинець - м'який, ковкий, плавиться при температурі 327 °С, а цинк - крихкий метал, плавиться при температурі 419°°С. Свинець і цинк легко сплавляються з іншими металами.
Ці властивості свинцю й цинку широко використовуються у народному господарстві. Свинець застосовується в електротехнічній промисловості (виробництво кабелю), акумуляторному виробництві, виробництві фарб (свинцеві білила), медичній промисловості, військовій техніці (шрапнелі, осердя в кулях), виготовленні контейнерів для зберігання радіоактивних матеріалів тощо. Основні галузі використання свинцю: виробництво акумуляторів - 30%, тетраетилсвинцю для моторного палива - 20%, кабелю - 10%, білил - 8%, припоїв - 7%, боєприпасів - 3%. Решта 22% йде на виготовлення захисних пристроїв від радіації, друкарських сплавів, використовується у медичній та хімічній промисловості.
Природні сполуки свинцю й цинку досить розповсюджені на нашій планеті. Відомо понад 300 свинецьвмісних мінералів та 50 мінералів цинку. Проте їхня концентрація у мінералах невелика. Крім того, свинець і цинк часто подибуються разом, у вигляді поліметалевих руд, що потребують збагачення з поділом компонентів (флотацією).
Розвідані поклади свинцю й цинку є у 50 державах, - найбільші з них розташовані у Росії, Казахстані, Китаї, США, Канаді, Австралії, Перу, Мексиці, ФРН, КНДР, Болгарії.
Свинець видобувається, виплавляється й використовується понад 2000 років. Інтенсивне виробництво цинку почалось доперва з другої половини XIX ст. Основний видобуток, виплавляння й споживання цих металів зосереджені у кількох країнах. На розвинені країни, що серед них США, Японія, ФРН, Італія, Великій Британія, припадає 65-70% споживання (табл. 6.9). Основними експортерами цинку і свинцю та їхніх концентратів є Австралія, Канада, Перу, Мексика, США та Бразилія. . Основними експортерами цих металів та їхніх концентратів є Казахстан, Росія, Узбекистан, Австралія, Канада, Перу, Мекси и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.