Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.
Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение оригинальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения оригинальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, РУКОНТЕКСТ, etxt.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии так, что на внешний вид, файл с повышенной оригинальностью не отличается от исходного.
Результат поиска
Наименование:
доклад Правовий статус
Информация:
Тип работы: доклад.
Добавлен: 25.04.2013.
Год: 2012.
Страниц: 10.
Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%
Описание (план):
Правовий
статус: поняття та структура
Складні зв'язки
між державою та індивідами, а також
між індивідами у державно-організован му
суспільстві фіксуються державою у
юридичній формі — у формі
прав, свобод та обов'язків. У своїй
єдності саме вони складають правовий статус індивіда, який, у свою чергу,
відображає особливості соціальної структури
суспільства, рівень демократії та стан
законності. Правовий статус як юридична
категорія не лише визначає стандарти
можливої та необхідної поведінки, що
забезпечують нормальну життєдіяльність
соціального середовища, а й характеризують
реальну взаємодію держави та особи.
Природа, структура
та зміст правового статусу як
ключового поняття юридичної
науки завжди були предметом вивчення
як науковцями, так і практиками.
У юридичній літературі існує декілька
підходів до визначення змісту категорії
«правовий статус» та його структури.
Деякі вчені
самостійними елементами правового
статусу особи називають громадянство,
загальну правоздатність, гарантії, законні
інтереси та юридичну відповідальність. Інші —
навпаки, деякі із згаданих вище елементів
характеризують або як передумову (громадянство,
правоздатність), або як другорядні елементи
статусу (юридична відповідальність, законні
інтереси), або як такі, що виходять за
межі правового статусу (гарантії). Серед
елементів цієї категорії називають також
правові норми, що закріплюють статус
особи, правосуб'єктніст , правові принципи
та правовідносини статусного типу.
Найпоширенішим
є визначення правового статусу
як системи законодавчо встановлених та гарантованих
державою прав, свобод, законних інтересів
і обов'язків особи. Правовий статус є
засобом нормативного закріплення основних
принципів взаємодії особи та держави.
Він є системою еталонів, зразків поведінки
суб'єктів, які, з одного боку, захищаються
державою, а, з іншого — схвалюються суспільством.
Таким чином, правовий
статус характеризує становище особи
у взаємовідносинах із суспільством
та державою.
Це — самостійна
юридична категорія, що характеризується
наступними ознаками:
1. Правовий статус має універсальний
характер, оскільки поширюється на всіх
суб'єктів.
2. Відображає
індивідуальні особливості людини
та її реальне ставлення у
системі суспільних відносин.
3. Права та
свободи, що складають основу
статусу, не можуть реалізуватись без інших його компонентів
— обов'язків та відповідальності.
4. Ця категорія
забезпечує системність прав, свобод
та обов'язків.
Елементи структури
правового статусу є взаємозалежними
та взаємодіючими.
Права особи
у структурі правового статусу
— це формально визначені та юридично гарантовані
можливості користуватися соціальними
благами і реалізовувати суб'єктивні інтереси.
Це — частина об'єктивного права, що визначає
його належність певній особі. Іншими
словами, це ті юридичні можливості певної
людини, що є похідними від загальних абстрактних
правил, закріплених законодавчо.
Свободи особи
— нормативно закріплені можливості,
що мають певні особливості у
порівнянні з правом. Надаючи свободи,
держава робить акцент на значенні
людини у певних сферах суспільної
діяльності. Це виявляється у
самостійному виборі суб'єктом способу
життя, діяльності та поведінки в умовах,
що забезпечуються державою і суспільством.
Свободи, у свою чергу, надають можливість
встановити певну межу, що визначає можливості
втручання держави у життя особи. Як правило,
свободи мають диспозитивний зміст, що
надає можливість вибору того варіанту
поведінки, котрий найповніше забезпечує
реалізацію суб'єктивних інтересів. Згадаємо,
наприклад, конституційно закріплену
свободу совісті, що гарантує можливість
сповідувати релігію, не сповідувати ніякої
релігії, мати та поширювати релігійні
та не релігійні погляди. Саме це забезпечує
неможливість тиску на волевиявлення
людини, обмеження її свободи.
Законні інтереси
особи — це юридично значимі претензії
на соціальні блага, які не охоплюються
змістом прав і свобод. Вони захищаються
державою та законом у такому ж обсязі,
як права та свободи, хоча, на відміну від
них, зміст законних інтересів чітко не
визначений законодавцем. Це пов'язується
з неможливістю за допомогою правових
норм передбачити абсолютно всі життєві
обставини та детально регламентувати
всі можливі бажання суб'єктів, що можуть
виникати у майбутньому. На практиці у
процесі визначення та захисту законних
інтересів, як правило, застосовують аналогію
права і закону або ж поширювальне тлумачення
норм.
Юридичні обов'язки
особи — це встановлені та гарантовані
державою вимоги до поведінки людини,
офіційно закріплена міра необхідної
діяльності в інтересах сторони,
якій належить суб'єктивне право.
Права та обов'язки об'єктивно взаємопов'язані
між собою через їх взаємообумовленість
та рівність. Належне виконання покладеного
обов'язку є необхідною умовою та гарантією
реалізації прав, свобод і законних інтересів
суб'єктів, забезпечує інтереси держави
та суспільства.
Виконання обов'язку
є юридичною та моральною основою
реалізації права людини вимагати від
інших суб'єктів і держави гарантування
належних йому прав.
Правовий статус
об'єктивно відображає як позитивні,
так і негативні ознаки реально
діючої політико-правової системи. Саме тому його
характеристика пов'язується із сутністю
тієї соціальної системи, у межах якої
правовий статус виникає та функціонує.
Він є частиною, елементом суспільства.
Сучасний статус
особи в Україні характеризується
невизначеністю, низьким рівнем соціально-правової
захищеності суб'єктів, відсутністю реальних
гарантій, неспроможністю владних органів
забезпечити та гарантувати інтереси
громадян. Правовий статус значно дестабілізується
під впливом соціальної напруги, політичного
протистояння, зростання рівня злочинності,
екологічних катастроф та шокових методів
проведення різноманітних реформ. Соціальні
дискомфорти, неадаптованість до нових
умов, невпевненість у майбутньому складають
систему соціально-психологіч их факторів,
що впливають на правовий стан особи.
Однак в сучасних
умовах складаються і позитивні
тенденції правового статусу. Серед
них — формування нової законодавчої
бази правового статусу, що засновується
на міжнародно-правових стандартах; формування
нових пріоритетів взаємодії
інтересів особи та держави, змістом
яких є визнання особи вищою соціальною
цінністю, а її інтересів - пріоритетними;
очищення категорії «правовий статус»
від ідеологічного та класового догматизму;
перехід від імперативних методів регулювання
правового статусу до диспозитивних.
Практичне значення
категорії «правовий статус», відображення
у ньому взаємодії особи та
суспільства, громадянина і держави,
а також індивіда та колективу
визначають актуальність дослідження
цього феномена як теорією держави
та права, так і галузевими науками.
З нашої точки
зору, найбільш правомірною є класифікація
правового статусу за двома критеріями.
I. За характером
(змістом) правовий статус класифікують
на:
— загальний (конституційний),
що характеризує статус особи як громадянина
держави. Він визначається конституцією
і не залежить від певних поточних факторів,
є рівним, єдиним і стабільним для всіх
суб'єктів. Зміна цього статусу залежить
від волі законодавця, а не від бажання
конкретної особи. Даний статус є базовим,
вихідним для решти статусів, тому він
не повинен враховувати багатоманітності
суб'єктів права, їх особливостей та специфіки.
Він визначає ступінь демократичності
та соціальне призначення держави;
— спеціальний
(родовий) статус відображає особливості
правового становища певних категорій громадян. Він
базується на загальному, хоча детальніше
характеризує доповнюючі права, обов'язки
та пільги, передбачені законодавством
для певної категорії осіб (статус студентів,
військовослужбовців пенсіонерів, інвалідів
тощо);
— галузевий статус характеризує
особливості прав та обов'язків суб'єктів
стосовно певної сфери суспільних відносин.
Він конкретизує загальний статус нормами
галузевого законодавства. Це надає можливість
виділити адміністративно-прав вий, цивільно-правовий,
фінансово-правовий, кримінально-правовий
та інші статуси;
— індивідуальний статус фіксує
можливості та обов'язки певної конкретної
особи. Він є сукупністю персоніфікованих
прав та обов'язків, є динамічним та
змінюється відповідно до змін у житті
суб'єкта.
II. За суб'єктами розрізняють
правовий статус:
— фізичних та юридичних
осіб;
— іноземців, осіб без громадянства;
— статус біженців;
— статус українських громадян,
які перебувають за кордоном;
— професійний та посадовий
статус;
— статус осіб, що знаходяться
у екстремальних умовах.
Підстави та порядок припинення
громадянства.
У законодавстві
держав про громадянство існує декілька
засобів припинення громадянства. До
них належать: вихід із громадянства,
втрата громадянства і позбавлення
громадянства, припинення громадянства на підставі
міжнародного договору.
Встановлення підстав і умов виходу з
громадянства (відмови від громадянства)
відносяться до виняткової компетенції
конкретної держави. У відповідності зі
статтею 18 Закону України від 18 січня 2001
року вихід із громадянства України здійснюється
за клопотанням особи, тобто заява про
вихід із громадянства подається громадянином
безпосередньо. Водночас, якщо Конвенцією
1961 року передбачена можливість прийняття
в громадянство в результаті поданої заяви
самою особою або «від її імені* (п. «Ь»
абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок
можливий і при виході з громадянства.
У виході з громадянства України може
бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче
про вихід з громадянства України, в Україні
притягнуто як обвинувачену у кримінальній
справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний
вирок суду, що набрав чинності і підлягає
виконанню. Датою припинення громадянства
України є дата видання відповідного Указу
Президента України.
Міжнародне право приділяє особливу увагу
субінсти-тутам втрати і позбавлення громадянства.
Це пояснюється насамперед тим, що в «запуску»
такого механізму припинення громадянства
ініціатива належить винятково державі,
тобто індивід позбавляється громадянства
не тільки з волі держави, але і з його
ініціативи. А це, звичайно, у випадках
сваволі призводить до порушення загальновизнаних
прав і свобод людини і громадянина.
Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових
актів, що стосуються таких способів припинення
громадянства. Насамперед слід зазначити
Загальну декларацію прав людини від 10
грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила
положення, відповідно до яких ніхто не
може бути довільно позбавлений свого
громадянства або права змінити своє громадянство.
Проблема позбавлення громадянства регулюється
Конвенцією про скорочення безгромадянства
від ЗО серпня 1961 року, відповідно до положень
котрої істотно обмежуються умови, при
яких громадянин може бути позбавлений
громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції
встановлює пряму заборону на індивідуальне
або групове позбавлення громадянства
з расових, етнічних, релігійних або політичних
мотивів.
У сучасному міжнародному праві інститут
позбавлення громадянства вважається
неприйнятним. Таке відношення було вироблено
світовим співтовариством ще у відповідь
на протиправні дії фашистських держав,
що позбавляли громадянства окремих осіб
або групи осіб за національними або расовими
мотивами. Водночас не варто забувати,
що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних
державах, у тому числі в СРСР, дуже часто
практикувалося позбавлення громадянства
за політичними мотивами. Так, у сімдесяті
роки XX сторіччя за критику політичного
режиму у своїй країні громадянства СРСР
були позбавлені видатні діячі культури
і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович,
Г. Вишнев-ська, Й. Бродський і багато інших
). І хоча в СРСР
така практика була згодом засуджена,
вона донині нагадує нам про найбрутальніше
порушення прав людини з боку держави.
Законодавство суверенної України в цій
галузі цілком відповідає загальновизнаним
міжнародно-правовим нормам. Хоча варто
підкреслити, що в першому національному
акті профільного характеру — Законі
України «Про громадянство» від 8 жовтня
1991 року у ряді позицій спостерігалися
відступи від таких міжнародних норм.
Але в нову редакцію Закону від 16 квітня
1997 року були внесені зміни, завдяки яким
він був приведений у повну відповідність
із ними. Так, наприклад, розділ III Закону
в початковій редакції носив найменування
«Призупинення громадянства України»,
у даний час — «Припинення громадянства
України».
Розділ III Закону України від 18 січня 2001
року також носить найменування «Припинення
громадянства України та скасування рішень
про набуття громадянства України». Такі
зміни, як вважається, були внесені не
тільки тому, що поняття «призупинення»
у міжнародно-правових документах не зустрічається,
але і головним чином тому, що воно не відповідає
етимологічному змістові поняття цього
субінституту.
Особливістю механізму втрати громадянства
в Україні є те, що така втрата не ініціюється
державою у відношенні конкретного громадянина.
Тут законодавець пійшов шляхом формального
закріплення в нормативно-правовому акті
переліку діянь, при вчиненні яких настає
втрата громадянства.
Так, у відповідності зі статтею 18 Закону
України від 18 січня 2001 року громадянство
України втрачається:
1) якщо громадянин України після досягнення
ним повноліття добровільно набув громадянство
іншої держави.
Добровільним набуттям громадянства іншої
держави вважаються всі випадки, коли
громадянин України за своїм вільним волевиявленням,
вираженим у формі письмового клопотання,
набув громадянство іншої держави або
якщо він добровільно отримав документ,
що підтверджує наявність набуття ним
іноземного громадянства, за винятком
випадків, якщо:
а) діти при народженні одночасно з громадянством
України набувають також громадянство
іншої держави;
б) діти, які є громадянами України і усиновлені
іноземцем, набувають громадянство усиновителя;
в) громадянин України автоматично набув
громадянство іншої держави внаслідок
одруження з іноземцем;
г) згідно із законодавством іншої держави
її громадянство надано громадянину України
автоматично без його добровільного волевиявлення
і він не отримав добровільно документ,
що підтверджує наявність у нього громадянства
іншої держави;
2) якщо іноземець набув громадянство України
і не подав документ про припинення іноземного
громадянства або декларацію про відмову
від нього;
3) якщо іноземець набув громадянство України
і скористався правами або виконав обов'язки,
які надає чи покладає на нього іноземне
громадянство;
4) якщо особа набула громадянство України
внаслідок подання свідомо неправдивих
відомостей або фальшивих документів;
5) якщо громадянин України без згоди державних
органів України добровільно вступив
на військову службу, на роботу в службу
безпеки, правоохоронні органи, органи
юстиції або органи державної влади чи
органи місцевого самоврядування іншої
держави.
Однак, слід мати на увазі, що положення
пунктів 1, 2, З, 5 не застосовуються, якщо
внаслідок цього громадянин України стане
особою без громадянства. Таке положення
цілком відповідає положенням Конвенції
1861 року.
Важливим положенням закону є і те, що
за громадянином України не визнається
приналежність до іноземного громадянства
до ухвалення рішення про втрату громадянства
України. Таким чином, учинення зазначених
вище діянь не є підставою для автоматичної
втрати громадянства — необхідно ухвалення
рішення компетентним державним органом.
У цілому зміст статті 18 українського
закону про громадянство відповідає положенням
Конвенції 1961 року, що називає в числі
таких причин протиріччя своєму обов'язку
вірності державі, надання послуг іншій
державі, отримання винагороди від іншої
держави, приношення присяги або здійснення
офіційної заяви про вірність іншій державі
і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція
використовує в цих випадках термін «позбавлення
громадянства», від якого український
закон відмовився. Крім цього, в українському
законі згадується втрата громадянства,
у зв'язку з представленням явно неправильних
відомостей при його набутті. У початковій
редакції закону передбачалася втрата
громадянства особою, яка проживає за
межами України і протягом п'яти років
не стала на консульський облік. Редакція
закону від 18 січня 2001 року, збільшивши
цей термін до семи років проти п'яти років
у початковій редакції закону, привела
його, загалом, у відповідність із п. 4 статті
7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний
безперервний термін проживання за кордоном).
В Законі України від 18 січня 2001 року ця
обставина відсутня зовсім.
Втрата громадянства на підставі міжнародного
договору має місце у випадках зміни статусу
території, що були розглянуті стосовно
оптації і переселення.
Правове становище
іноземців, осіб без громадянства
Головний обов'язок держави
стосовно своїх громадян у міжнародному
плані полягає в їхньому захисті під час перебування
в іншій державі. Деякі юристи дотепер
уважають, що це не обов'язок, а право, яке
належить державі, а не громадянинові.
Право громадянина на захист і відповідний
обов'язок держави випливають із внутрішнього
законодавства, а міжнародне право визначає
право держави щодо інших держав на здійснення
такого захисту.
У певних державах право
громадянина на дипломатичний захист
є конституційним. Так, відповідно до
Конституції Російська Федерація
гарантує своїм громадянам захист і заступництво за її межами (ч. 2 ст. 61).
Дипломатичний захист може
застосовуватися за таких умов: 1)
діями держави заподіяно збиток
громадянинові іноземної держави,
що перебуває на її території; 2) ці дії
суперечать міжнародному праву; 3) використання
звичайних засобів захисту прав (суд та ін.
) не дало або не може дати результату.
Збиток може бути заподіяний і діями приватних
осіб. Якщо держава не вжила необхідних
заходів, спрямованих на відновлення порушених
прав, то це вже будуть дії самої держави.
Недотримання внутрішніх законів стосовно
іноземних громадян також суперечить
міжнародному праву.
У більшості випадків
дипломатичний захист здійснюється
дипломатичними представниками і консульськими
установами. У виняткових випадках
у дію вступає відомство закордонних справ і навіть уряд. Так, наприкінці
1996 р. спецслужба США необґрунтовано заарештували
колишнього співробітника КДБ СРСР В.
Галкіна, що приїхав у Нью-Йорк, обвинувачуючи
його в шпигунстві. Після того як дипломатичний
захист на рівні консульства не дав результату,
глава Уряду Росії B.C. Черномирдін переговорив
по телефону з віце-президентом США А.
Гором. Російський громадянин був звільнений
з в'язниці, судове переслідування було
припинено.
Останнім часом дипломатичний
захист застосовують не лише до громадян, а й інших осіб, що постійно
проживають на території держави.
Одним з основних прав
людини є право повернення у вітчизну
й проживання в ній. Цьому праву
відповідає обов'язок держави дозволити
в'їзд і поселення громадянина.
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. передбачає,
що "ніхто не може бути довільно позбавлений
права на в'їзд у свою власну країну"
(ч. 4 ст. 12). Ця норма закріплена в конституціях
певних країн (Швейцарія, Туреччина, Єгипет
та ін.). Конституція РФ зафіксувала право
громадянина безперешкодно повертатися
в Російську Федерацію (ч. 2 ст. 27).
Відомі випадки масового
вигнання частини громадян під час
громадянської або міжплемінної
війни. У таких випадках інші держави
змушені приймати іноземних громадян
як біженців, що створює серйозні проблеми. Іноземна
держава має право вимагати повернення
цих осіб, а вітчизняна держава зобов'язана
прийняти своїх громадян і забезпечити
їхні права.
Право притулку – загальновизнаний
інститут конституційного права, що
здобув визнання і підтримку в міжнародному праві. Звичайні
міжнародно-правові норми закріплено
Загальною декларацією прав людини і Декларацією
ООН про територіальний притулок 1967 р.
Загальна декларація закріпила право
кожного шукати в інших країнах притулок
від переслідування й користуватися цим
притулком. Це право не може бути використане
у випадку переслідування за вчинення
неполітичного, кримінального злочину
або у разі скоєння діяння, що суперечить
цілям і принципам ООН. Отже, йдеться про
притулок політичного характеру.
Декларація 1967 р. зазначає,
що притулок надається державою в
силу свого суверенітету. Саме вона
оцінює підстави для надання притулку.
До особи, що шукає притулок, не повинна
застосовуватися відмова в дозволі
переходу кордону або висилка
в к и т.д.................