Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение оригинальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение оригинальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения оригинальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, РУКОНТЕКСТ, etxt.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии так, что на внешний вид, файл с повышенной оригинальностью не отличается от исходного.

Результат поиска


Наименование:


Реферат/Курсовая Критерї перодизацї українського перекладознавства

Информация:

Тип работы: Реферат/Курсовая. Добавлен: 05.05.13. Год: 2012. Страниц: 30. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Гуманітарний  інститут
Кафедра англійської філології  і перекладу 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат  

на  тему: 

«Критерії періодизації українського перекладознавства» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                                                       Роботу  виконала:
студентка 501 групи ГМІ 
                          Кульчицька А.О.  
                 
                 
                 
                 
                 

     ЗМІСТ 

1. Історія українського перекладознавства ХХ ст…………………………..       3
2. Критико-теоретичний період перекладознавства…………………………     4
3. Становлення     перекладознавства     як     наукової     та     навчальної
дисципліни  в Україні…………………………………………………………..     8
4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті………………    19
5. Період  розквиту перекладознавства на  прикінці ХХ ст…………………..    22
Висновки………………………………………………………………………..    27
Список  використаної літератури………………………………………………   28 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Історія українського  перекладознавства  ХХ ст. 

     В цій роботі ми намагаємося дослідити історію українського перекладознавства ХХ ст. як цілісний процес, встановити критерії та провести періодизацію українського перекладознавства ХХ ст., визначити особливості тематики досліджень у різні періоди та висвітлити роль окремих перекладознавців.
      Перекладознавство як складна  система, що охоплює історію,  теорію, методику, практику та критику  перекладу, сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 20-30-х рр. ХХ ст. Та основи цієї науки заклали діячі минулих епох.
    Хоча  переклад з’явився у нас разом  із писемністю, хоча більшість українських  письменників перекладала, зародження та становлення перекладацької думки й теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає аж на 70-ті роки ХІХ ст. 29 березня 1864 р. у Львові започатковано постійний український народний театр. Ця видатна культурна подія спричинила потребу в перекладених творах. Уже в 1864-65 рр. у репертуарі театру було понад п’ятнадцять французьких п’єс. Тодішні глядачі були вимогливі до свого театру, а ще вимогливіші до запозичень з іншомовних літератур. У газеті “Слово” та в літературно-науковому журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися окремі вартісні думки про вагомість та специфіку перекладацьких здобутків. Так, у редакційній статті “Ниви” за 20 січня 1865 р. читаємо: “У третьому номері почнемо друкувати переклад найславнішого світового генія В. Шекспіра – трагедію “Гамлет”. Це – перший переклад нашою мовою славного цього твору, з яким зв’язаний і той важливий факт, що тим перекладом рідна наша мова здобуває собі становище літературної між європейськими мовами”. Автор згаданого вище перекладу – П. Свєнціцький був одним з перших, хто намагався ставити науково обґрунтовані вимоги до перекладу.
    1881 р. у Києві виходить невеличка книжечка творів М. Гоголя в українському перекладі Олени Пчілки. У ній перекладачка помістила “Прислів’я” – свою передмову, у якій обґрунтувала потребу донести Гоголеву творчість до українського читача та зупинилася на специфіці відтворення поетики М. Гоголя засобами української мови.
     Однак, все ж таки основоположним для українського перекладознавства став доробок І. Я. Франка, тому можна вважати, що сучасне українське перекладознавство бере початок від його перших перекладознавчих публікацій 1880-х рр. Питання періодизації – одне із визначальних у перекладознавчій історіографії. Зважаючи на літературні, літературознавчі, мовознавчі, політичні, суспільні, економічні обставини (їх не можна укласти в одну ієрархію, а треба розглядати як рівноварті чинники), можна виокремити чотири періоди розвитку перекладознавства в Україні:
     1. Критико-теоретичний період (від  початку ХХ ст. до Першої світової  війни) – це час активних пошуків основ теорії перекладу, формування терміносистеми та перекладознавчого аналізу в межах літературознавства.
     2. Становлення перекладознавства  як наукової та навчальної  дисципліни в Україні (кінець 1910-х – початок 1940-х рр.) – систематизація та теоретичне опрацювання фактів в умовах існування державних наукових установ та вищих навчальних закладів.
     3. Становлення українського перекладознавства  у всесоюзному контексті (від кінця 1940-х рр. до початку 1970-х рр.) – у рамках радянської школи перекладознавства, обговорення буквалізму та розроблення загальних методологічних основ теорії перекладу й перекладознавчого аналізу.
4. Перетворення  перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань (від середини 1970-х рр. дотепер) – розширення методик перекладознавчого аналізу та впровадження нових тем для дослідження; використання досягнень психолінгвістики, соціолінгвістики, етнолінгвістики, культурології
     2. Критико-теоретичний період перекладознавства
     Переклад, який останньої третини ХІХ ст. сягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії та переспіви), зміг забезпечити матеріал для визначення критеріїв якості перекладу та усвідомлення, якою мірою вони відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання є основою перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворче значення перекладу, започаткував перекладознавчий аналіз у контексті інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав питання теорії та історії художнього перекладу. Саме тому перекладознавчу концепцію І. Я. Франка, яка формувалася впродовж 1880-1910-х рр., доцільно вважати основоположною для українського перекладознавства.
     Іван  Якович не тільки чудово писав твори  а ще й перекладав їх. Серед перекладів Івана Яковича велике місце належить перекладам з античних літератур. Він вважав, що антична поезія є скарбницею світової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Переклади Івана Яковича з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарі.
     Найвагомішою  працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цим твором письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі «Друг» з'явилися уривки з «Фауста». У 70—80-х роках Іван Якович продовжував друкувати свої переклади з цього твору. У 1882 р. переклад вийшов у світ під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, з німецького переклав і пояснив І. Франко». Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури, листувався із чеськими літераторами. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків він підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням української культури і цим сприяти розвитку і чеської і української демократичної літератури.
     Велику  групу складають переклади з  народної поезії, яка привертала до себе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета  і перекладача. Він, здавалося, прагнув  передати своєму народові всю різноманітність  творчості народів світу.
     І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні. Він – автор дванадцяти спеціальних шекспірознавчих розвідок: десяти передмов до Кулішевих перекладів з Шекспіра, однієї до власного перекладу “Венецького купця” та статті “Shakespeare bei den Ruthenen”. І. Франко зробив чимало як редактор перекладів творів В. Шекспіра, що їх здійснили П. Куліш і Ю. Федькович.
     Іван  Якович переклав українською мовою  твори близько 200 авторів із 14 мов  та 37 національних літератур. Говорячи про просвітнє значення перекладацької діяльності, письменник твердить, що переклади творів світової літератури роблять їх частиною української культури. Просвітню роль перекладів Франко розумів дуже широко. Він вважав, що знання іноземних мов потрібне кожній людині.
    В англомовній статті “Іван Франко – перекладач німецької літератури” проф. Л. Рудницький ставить запитання: чому І. Франко перекладав надзвичайно багато? І відповідає на нього так: знавець багатьох іноземних мов, І. Франко був обізнаний з шедеврами світової літератури і перекладав їх з художньо-естетичних мотивів, щоб поділитися цими скарбами зі своїм народом. По-друге, був ще і соціально-дидактичний чинник: поет усвідомлював, наскільки обмежений був світогляд його земляків, і намагався розвинути їхній інтелект через переклади. Повністю погоджуючись з проф. Л. Рудницьким, уважаю доречним розвинути його твердження далі й обґрунтувати погляди І. Франка на переклад як на націєтворчий чинник.
    Навіть  натякати на націєтворчу роль художнього перекладу в Радянському Союзі  (не те щоб досліджувати її) категорично заборонялося. Це розглядалося б як ідеологічна диверсія. Ішлося хіба що про роль перекладу у зрості інтернаціональної свідомості – див., напр., працю М. Рильського “Проблеми художнього перекладу”, що починається реченням: “Переклади художньої літератури – знаряддя спілкування між народами, знаряддя поширення передових ідей і обміну культурними цінностями, знаряддя зміцнення і зросту інтернаціональної свідомості”.
    У зрілій порі своєї творчості І. Франко був українським самостійником та державником, сповненим непохитної віри в живучість нашого слова, у необхідність розвивати фундаментальну українознавчу науку для закладення основ української політичної нації, майбутньої повносилої та повноцінної української держави.
    Оцінюючи доробок І. Франка як перекладача і перекладознавця в контексті доби, слід враховувати цілий ряд тодішніх несприятливих чинників: невипрацьованість літературних норм української мови, що в рідному краю перебувала на узбіччі історії; нечисленність українського читача через разючу несвідомість значної частини української інтелігенції – Gente Ukraini, natione Russi (Poloni).
     І. Я. Франко так використав досягнення європейської філологічної школи, що деякі його ідеї вражають оригінальністю та стимулюють до подальших пошуків. Він творчо запозичив здобутки літературознавства та розвинув їх для теорії перекладу, зокрема визначив жанр рецензії як головну форму наукового викладу, інтерпретаційно-стилістичний аналіз – як основу для зіставлення оригіналу та перекладу й оцінки останнього, а також виділив складники поняття „вірність перекладу”.
     І. Я. Франко уперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз, цілісно розглядаючи відтворення семантичних і стилістичних деталей художнього твору відповідно до системи оригіналу та авторового задуму. Паралельно дослідник розглядав зі стилістичного боку мовне вираження авторської настанови, доповнюючи цим розуміння цілісної естетичної суті художнього твору. Для літературознавства початку ХХ ст. такий текстуальний аналіз на тлі загальнопоширеної критики став суттєвим кроком уперед, зокрема тому, що дослідник почав використовувати метод кількісних підрахунків для перекладознавчого аналізу. І. Я. Франко обґрунтував вимоги до відтворення поетики Т. Г. Шевченка засобами цільової мови, що є важливою віхою в історії перекладознавчої Шевченкіани.
     Найголовніші  ідеї І. Я. Франка представляють перекладознавчі  пошуки початку ХХ ст. загалом: критики намагалися перевести первинні критерії оцінки перекладів – вірність та чистоту мови – із простих у більш ускладнені поняття. Саме тому для опису поняття „вірність” застосовували віршознавчі категорії (рима, розмір, еквілінеарність). Рецензенти початку ХХ ст., які розглядали переклади, зробили чимало для встановлення загальних закономірностей теорії перекладу. Тому доцільно вважати рецензії із суттєвими теоретичними твердженнями „розширеними перекладознавчими рецензіями”. Вони значили чимало для українського перекладознавства, оскільки в час його становлення заміняли перекладознавчі статті, піднімали питання перекладознавчого аналізу й містили важливі загальнотеоретичні спостереження-зауваження. Зокрема Микола Євшан та І. М. Лизанівський дослідили сутність відмінностей між першотвором та перекладом, А. В. Ніковський схематично зобразив історію новітнього українського письменства та пояснив засадниче значення перекладу в ній. Роблячи лінгвостилістичний та перекладознавчий аналіз чужих інтерпретацій, І. Франко часто пропонував читачам для зіставлення власні – дослівний та віршований – переклади. Так, у рецензії на переклад трагедії Софокла “Антігона”, зроблений П. Ніщинським, він зупиняється, зокрема, на перевтіленні по-українському хорів Софокла, що, на його гадку, “належать до найкращого і наймогутнішого, що коли-небудь сотворила муза”. І. Франко висловлює думку, що перший хор перекладено найслабше, цитує першу строфу цього хору в перекладі П. Ніщинського і для зіставлення наводить свій послівний та віршовий переклади. Так, шляхом зіставлення перекладу з першотвором та окремих перекладів між собою, І. Франко започаткував методику перекладознавчого аналізу, уперше в українській філологічній науці обґрунтував концепцію перекладу як єдності літературознавчих, лінгвістичних, лінгвостилістичних, етномовних, психологічних, психолінгвістичних та естетичних чинників.
     Чистота та літературність української мови – важлива проблема усіх перекладознавчих рецензій того часу, оскільки в них ішлося про лексичні та граматичні помилки, які часто засвідчували російський чи польський вплив на усне мовлення української інтелігенції. Мова та переклади стали важливими чинниками творення української нації: вони мали і виховний, педагогічний (переклади дитячих книжок), і політичний характер (обставини видання Євангелія українською мовою).
       Працюючи над перекладами, І. Франко завжди спирався на глибоке знання культури й історії різних народів та на власні історико-літературні дослідження. Здебільшого він супроводжував свої, а також чужі переклади історичними та бібліографічними коментарями, а інколи цілими розвідками про епоху, коли творив той чи інший автор, і про літературно-громадське значення твору, про труднощі, що виникають при відтворенні його поетики засобами української мови.
           І. Франко підкреслює вагомість перекладів як націєтворчого чинника.  
На думку дослідника, зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках творчості Івана Франка. Тоді кожен друкований переклад в Україні сприяв розвиткові мови та літератури. У контексті української перекладознавчої критики початку ХХ ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І.Франка була чистота української мови, яка в чужих імперіях зазнавала сильного впливу панівних мов, та вірність перекладу оригіналові. Він вважав, що переклади сприяють активному розвиткові мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню освіти.  
О.Домбровський, Ф. Арват і Р.Зорівчак найглибше і найбільше дослідили перекладознавчу концепцію І.Франка. Р.Зорівчак наголошує у своїх розвідках на дуже важливому аспекті Франкової наукової спадщини – першому в українському перекладознавстві цілісному критичному аналізі перекладу. Вона також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І.Франко щодо перетворення української етнічної маси в політичну націю. На її думку, Франкові погляди на майстерність перекладу, деталізуючись, розвиваючись та удосконалюючись, принципово не змінювалися, а це утверджує думку, що сучасна українська школа перекладознавства бере початок ще від перших досліджень І. Франка. Згодом, 2004 р., О.Тетеріна у своїй кандидатській дисертації підкреслила, що цілісна концепція дослідження перекладу, яку розробив І.Франко, забезпечила науковий статус українського перекладознавства та значно розширила теоретичне сприйняття словесного мистецтва в літературознавстві другої половини ХІХ ст.

      Деякі українські дослідники інколи недооцінюють майстерність І. Франка-перекладача, твердячи при цьому, що він не мав часу для  своїх перекладів, бо, як стверджував сам, “був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку”. Очевидно, на Франкових перекладах деякою мірою лежить відбиток їхньої епохи, та все ж художньо-естетичний чинник був основним для І. Франка.
    І. Франко висловлює думку, загальноприйняту тепер, що з близьких мов перекладати не легко. Щодо українсько-польських паралелей, то ці мови, з погляду перекладацьких можливостей, і близькоспоріднені, і фундаментально різні. Головна розбіжність між ними – акцентологічна, оскільки в польській мові всі наголоси – на передостанньому складі, тоді як в українській – наголоси різнорідні, навіть на п’ятому складі від кінця. Саме характером польського наголосу, який зумовлює майже повну відсутність чергування чоловічих та жіночих рим у польській поезії, особливо в невеликих за обсягом творах, І. Франко пояснює, чому С. Твердохліб не зберіг у перекладі чергування чоловічих і жіночих рим першотвору.
    Щоб мати змогу глибше проникнути в тонкощі  перекладацької майстерності, І. Франко наводить у статті кожну строфу в оригіналі і в перекладі та в перекладознавчому аналізі вдається до зіставного методу з досить широким використанням елементів кількісного аналізу. Розглядаючи переклад, він постійно застерігає від розуміння точності як звичайного копіювання тексту оригіналу, що неминуче призводить до спотворення його змісту.
    Загалом, І. Франко не схвалював розширення текстів при перекладах, вимагаючи, наскільки це можливо, не тільки однакової кількості рядків, а й відповідності рядка рядкові за смислом.Проте у деяких випадках І. Франко допускав порушення еквілінеарності. Як філолог він розумів, що еквілінеарність легше зберегти при перекладі українською мовою зі слов’янської мови чи з італійської, ніж з німецької, а, тим більше, – з англійської. Аналізуючи українські переклади трагедії “Гамлет”, він писав, що “Шекспірове мовне багатство і незрівнянна прецизія (під “прецизією” науковець розумів фонетико-граматичну своєрідність англійської мови, її загальновідому стислість, зв’язану з короткістю слів та відсутністю флексій) англійської мови роблять не раз зовсім неможливим навіть для німецького перекладача – не кажучи вже про французького або слов’янського – вбгати один його вірш в один свій”. І. Франко завжди обстоював необхідність відтворювати засобами цільової мови семантико-стилістичні функції словесних образів оригіналу, уважаючи образну основу невід’ємним компонентом художнього твору.
          Перекладознавчі студії І. Франка стимулювали зростання  перекладацької майстерності його сучасників. Вони зберігають своє значення і сьогодні, допомагаючи успішно розв’язувати актуальні питання українського перекладознавства.
3. Становлення перекладознавства  як наукової та  навчальної дисципліни  в Україні
       Етап становлення перекладознавства  як науки в Україні присвячено  формуванню теорії й історії  перекладу як самостійних науково-пошукових дисциплін в період між двома світовими війнами. Цьому сприяли обговорення термінів та принципів перекладознавчого аналізу, публікації монографій, які розглядали питання перекладу, та запровадження навчальних курсів з теорії й практики перекладу. Серед українських теоретиків перекладу 1920-х рр. чільне місце посідають М. Зеров, В. Державин, Г. Майфет та О. Фінкель, які намагалися випрацювати в цій ділянці цілісний і систематичний підхід.
     Ідея  побудови цілком нового суспільства була характерна як для доби Визвольних змагань, так і для 1920-х рр. Те, як вона впливала на перекладознавчу думку, пов’язує перекладацькі інтереси цих двох періодів щодо з’ясування значення перекладу та перекладної літератури насамперед із позицій ідеології, а також розуміння того, як переклад може формувати якісно нове мислення. Зокрема, погляди С. В. Петлюри на тематику перекладної соціалістичної літератури перекликаються із питанням вибору творів для перекладу, про що згодом писав В. М. Державин, а на практиці обстоював М. К. Зеров.
     Високий рівень розвитку українського перекладознавства  засвідчує велика кількість ґрунтовних праць із питань перекладу, зокрема глибше розглядали проблему співвідношення форми і змісту: дослідники – передусім М. К. Зеров і Г. Й. Майфет – намагалися виділити складники літературного твору, беручи за основу поняття системності в літературному творі. Про інтерпретацію, яка умотивовує деяку маніпуляцію з текстами, згадує Г. М. Іваниця. Згодом ці проблеми дістали теоретичне обґрунтування у концепції перекладу Івана Кулика, зокрема стосовно питання цільового читача. Суть перекладу обговорювали учасники дискусії 1927-1930 рр. – В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет та ін. Філософське осмислення об’єкта перекладознавства запропонував С. С. Дложевський.
      Численні  рецензії на переклади сприяли також  удосконаленню перекладознавчого аналізу. Цікаві схеми такого аналізу подали Д. П. Рудик, Ю. Савченко, М. К. Зеров. Діяльність В. М. Державина вплинула на вироблення перекладознавчої рецензії як самостійного наукового жанру. Сприйняття перекладу як націєтворчого чинника (зокрема у статтях І. Я. Франка й М. І. Сагарди) провістило створення нової галузі перекладознавчих студій – історії перекладу. У своїх перекладознавчих розвідках М. К. Зеров, П. І. Тиховський, Л. Арасимович систематизували історичний фактаж та намагалися виділити періоди в історії українського перекладу. Не стали зрештою незаперечними теоретиками перекладу і перші «хоробрі» буремних 20-х в Україні — І. Кулик (перекладач і коментатор своїх перекладів Волта Вітмена й інших американських робітничих поетів), М. Зеров (перекладач і критик перекладів античних і сучасних йому поетів), Г. Майфет, який досліджував способи перекладу творів Т. Шевченка французькою й англійською мовами, а також літературний редактор і критик українських перекладів В. Державин, почасти Ю. Савченко й інші. Саме цим поетам, критикам і редакторам випало першим рецензувати переклади українською мовою в 20-ті роки минулого століття. Вони відверто висловлювали свої критичні зауваження та побажання щодо перекладів, критикували своїх колег за неточні й неправильні переклади і вказували шляхи подолання труднощів у відтворенні поетичних і прозових творів українською мовою різними перекладачами. А критикувати перших перекладачів, що відважилися взятися за художній переклад, звичайно ж, було за що. Так, наприклад, І. Кулик був упевнений, що перекладати ті самі твори для різних класових категорій дорослих читачів треба було по-різному. Зокрема про свої переклади творів американських демократичних поетів українською мовою він писав таке: «Ми маємо на увазі, що перекладаємо для українського читача, до того ж для сучасного радянського читача. Це змушувало нас свідомо вносити деякі зміни в переклади, порівняно з оригіналом... Так само вірші американських поетів, точно перекладені мали б один сенс у Нью-Йорку й інший у Харкові».
      Важко погодитися, звичайно, із твердженням  І. Кулика, що перекладач має право  щось самостійно змінювати в перекладі на догоду читачеві. Такої думки в той час не дотримувалися ні М. Зеров, ні В. Державин, які були проти будь-яких кардинальних втручань перекладача, особливо у світоглядну орієнтацію автора першотвору. Таким чином, у 20-х роках минулого століття поряд із появою нових імен в українській літературі постали і нові підходи до освоєння багатств світового красного письменства за рахунок перекладів кращих його зразків українською мовою. Цілком закономірно, що слідом за перекладами з’являлася й їхня критика — народжувалося українське перекладознавство, біля витоків якого стояли вже згадані вище перекладачі й рецензенти нових перекладів. Вони робили більш чи менш кваліфіковані оцінки й теоретичні та практичні висновки щодо прозових і поетичних перекладів різних творів українською мовою. Тому з погляду сьогоднішнього дня можна стверджувати, що біля витоків українського теоретичного перекладознавства стояли найперше І. Кулик, М. Зеров з його реалістичними поглядами й вимогами до поетичного перекладу та Г. Майфет і, безперечно, найбільш фаховий та найактивніший критик прозових і поетичних перекладів того часу В. Державин.
      М. К. Зеров обґрунтував потребу вивчати призабуте власне письменство, греко-римське та новоєвропейське письменство, що призвело до усвідомлення літературного процесу як єдності оригінального та перекладного, а також впливу культурного розвитку України на українську мову. Науковець створив власне бачення українського літературного процесу ХІХ ст. крізь призму розвитку українського поетичного стилю, який умовно розділив на три періоди: 1) доба травестій; 2) переспівів (перекладів-травестій); 3) власне перекладів.
     Великий внесок М. К. Зерова і до методики вивчення особистості перекладача. Його концепція передбачала аналіз перекладацької особистості у трьох аспектах: 1) загальна літературна ситуація, обставини формування особистості перекладача, особистість перекладача на літературній ниві; 2) завдання перекладача, вибір поезій для перекладу; 3) техніка перекладу (ритміка, евфоніка, лексичний добір) та вплив на мову.
     М. К. Зеров не поділяє погляду щодо повної точності віршованого перекладу. Погоджуючись із І. Ф. Анненським, що переклад починається із з’ясування „цілісності” поетичного твору, дослідник говорить про суб’єктивне тлумачення першотвору з погляду стилістики. Вважаючи, що розуміння тексту (а також розуміння історико-літературної ґенези твору та автора) є основною передумовою перекладання, М. К. Зеров зосереджує увагу на п’яти вимогах до перекладу: 1) лексичний добір; 2) найповніша увага до тропів та фігур; 3) метричні особливості; 4) евфонія першотвору; 5) краса рідної мови. Мовний аспект завжди перебував під пильною увагою Зерова-перекладача і Зерова-теоретика. Аналізуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є стимулом до мобілізації всіх лексичних і синтаксичних засобів, а отже, перед перекладачами ХІХ ст. стояло дві небезпеки – змішування „високого” і „середнього” стилів та відрив від живої народної основи, штучний синтаксис і невдалі новотвори.
     Пальма першості в теоретичному перекладазнавстві України належить все ж не їм, а їхньому співучасникові процесу становлення українського перекладознавства, харківському русистові, критикові перекладу й перекладачеві шекспірівських сонетів О. М. Фінкелю. Саме він зробив першу спробу в українському перекладознавстві визначити загальну проблематику, що стала об’єктом подальшого тодішнього й пізнішого дослідження в усіх національних республіках СРСР. Концепція О. М. Фінкеля ґрунтується на твердженні, що мистецтво перекладу полягає не тільки в тому, щоб відтворити своєю мовою стилістичні особливості оригіналу, а щоб відтворити їх відповідно до наперед заданої тематики. Позиції, із яких О. М. Фінкель вивчав питання перекладу, можна сформулювати так: 1) проблема перекладу – це стилістична проблема, яку можна визначити як завдання знайти адекватні стилістичні засоби, оскільки передача значень слів, речень та змісту цілого твору жодних труднощів не становить (бо це явища позамовні); 2) можуть існувати різні переклади; 3) переклад передбачає розв’язання проблем між двома полюсами – змістом та формою; стилістичне переосмислення спричиняє також переосмислення змісту; 4) визначальні засади перекладу такі: що перекладати, для кого перекладати, і для чого перекладати; 5) точність – історична: що було точним в одну епоху, може бути неточним в іншу.
          Міцне підґрунтя  розвитку українського перекладознавства  заклав перший в Україні та в усьому Радянському Союзі систематичний  підручник із питань перекладу О. М. Фінкеля „Теорія й практика перекладу” (1929). Як підсумок найважливіших європейських та українських досліджень, у монографії розглянуто всі головні жанри перекладу із залученням відповідного філологічного категорійного апарату. У 1930-х рр. – попри започаткування нових наукових періодичних видань – теорія перекладу пережила значний спад на східноукраїнських теренах унаслідок репресій. До збірки вибраних праць О. М. Фінкеля внесені, крім згадуваної вже перекладознавчої праці, також статті на перекладознавчі теми. Зокрема: «Г. В. Квітка — перекладач власних творів», «О некоторых вопросах теории перевода», «І. Франко — перекладач Некрасова», «Об автопереводе», а також «Лермонтов и другие переводчики «Еврейской мелодии» Байрона», «Заповіт» Т. Г. Шевченка в російських перекладах» і переклади самого О. М. Фінкеля (вибрано дев’ять Шекспірових сонетів російською мовою) та скорочені коментарі до них Л. Фрідмана й А. Анікста. Разом із тим О. М. Фінкель перекладав із ідиш та писав рецензії на твори єврейських поетів (кінець 20-х — початок 30-х) — Д. Гофштейна, І. Фефера й інших. О. Фінкель, працюючи в різних галузях філологічної науки, вочевидь не надавав своїй теоретичній праці з перекладу того значення, якого вона насправді заслуговувала.
    Але повернімося до Фінкелевої «Теорії та практики перекладу», що складалася з чотирьох частин. Першу частину, названу автором «Теоретичною», повністю відведено коротенькому і далекому від глибокого й системного огляду історії перекладу в Європі (починаючи від Септуаґінти), але оминаючи переклад в інші періоди його розвитку, зокрема в Росії та в Україні. В цій частині автор висловлює ряд своїх тверджень про «прозаїчний переклад», якому нібито належить виключно ідейно-практичний вплив на «художній переклад», що має, на його думку, «виключно мовне та літературне значення», оскільки він збагачує «поетичні засоби певної мови, поширюючи її арсенал та надаючи їй більшу міць, гнучкість та різнобарвність». Автор переконливо доводить, посилаючись на самого Цицерона, а також на авторитет Квінтиліана, В. Гумбольдта і М. Старицького, що переклад сприяє поліпшенню стилю мови, на яку він робиться. Цікаво, що педагогічне значення перекладу О. Фінкель бачив у царині сприяння навчанню рідної мови.
    Цікавим є також підхід О. Фінкеля до визначення способів перекладу, серед яких він виокремлює такі найголовніші:
    1) Передача літерами мови перекладу  слів/фраз в іншомовній вимові (якщо ці слова/фрази зрозумілі  мовцям перекладу). З таким способом  «перекладу» навряд чи хто  сьогодні погодиться, звичайно, позаяк  передача буквами змістових одиниць мови оригіналу взагалі не є перекладом.
    2) Другим способом (чи методом) перекладу  О. Фінкель називає всім відомий  дослівний переклад;
    3) Третім способом — вільний переклад, коли можливі свавільні зміни оригіналу в перекладі;
    4) Четвертим способом — адекватний переклад. Отже, термін «адекватний переклад» увів зовсім не А. Смірнов, який 1931 року зробив спробу визначення його значення. Цим терміном користувалися й раніше.
    О. Фінкель навіть вважав, що «адекватним  перекладом» здійснювали свої найкращі відтворення змісту й художніх особливостей оригіналу всі видатні перекладачі  в Німеччині в другій половині ХIХ ст., і навіть Й. Гердер «виконав адекватно» свої «Голоси народів» (1769 р.) — усім відомі переклади народних пісень, із-поміж яких українським відведено винятково високе місце, бо він їх вважав найдовершенішими змістовно, художньо й мелодійно, найпоетичнішими за образністю в усій європейській пісенній творчості.
    До  «адекватних перекладів» О. Фінкель зарахував переклади братів Шлегелів, Тіка, Гумбольдта й інших послідовників Гердера в Німеччині. Разом з цим він фактично підтримав постулат І. Кулика про ідеологічне «підтягування» перекладу під відповідну читацьку (зокрема «соціалістичну» українську) аудиторію. Таке «підтягування» перекладів, їх штучна ідеологізація, звичайно, призводить до спотворення оригіналу та до цілковитої переорієнтації читачів, а тому не може бути за жодних обставин виправдана, як не могла бути виправдана й вимога В. Державина про стилізацію перекладів. Цю вимогу В. Державина засудив О. Фінкель. Тому варто погодитися і з висновком автора праці про те, що «Тільки показуючи й визначаючи, як і в якій мірі окремі елементи твору піддаються перекладу, можна наблизитися до уяснення того, яким повинен і бути художній переклад». Отже, за О. Фінкелем, деталі оригіналу — важливі елементи перекладу. Але чи всі і які саме деталі?
    У другому розділі, що має назву  «Переклад прозаїчний нехудожній», О. Фінкель, за Ш. Баллі, визначає найперше типи художніх текстів, а саме: 1) науковий тип тексту і його переклад та 2) «адміністративний» тип тексту і його переклад. Останній тип текстів ще зараховує: «урядові акти, міжнародні ноти і пакти, з одного боку, та місцеві розпорядження, урядницькі правила, оголошення — з другого, ділову мову... з її особливими виразами та фразеологією...». За окремий жанр визначено і публіцистичний. Хоча й тут автор вирізняє окремо мову газети. При цьому, однак, О. Фінкель дотримується думки, що «пролетарський» публіцист пише не тою мовою, що буржуазний» і посилається на свою статтю про публіцистику В. І. Леніна. Проте суть, звичайно, не в хибних заідеологізованих поглядах, яких О. Фінкель міг щиро й не дотримуватися (принаймні сьогодні це можна хоча б припускати), а суть у тому, що він досить чітко, з погляду мовознавців ХХI сторіччя, визначав головні особливості різних підтипів/підстилів мовлення та підходи до їх перекладу. О. Фінкель охарактеризував науковий текст, указав на термінолексику, яка тоді розроблялася українськими фахівцями, визначив головні шляхи створення національних терміносистем.
      Що  ж до синтаксичних/структурних особливостей нехудожнього мовлення, то тут О. Фінкель  робив цілком логічні (й сучасні) висновки, а саме, що «всі національні мовні ознаки мають зникнути, і надо всім мусить панувати лише система мови перекладу з усіма її засобами та формами, які виконують ті самі функції, що їх у мові оригіналу виконують інші засоби та форми». Добре розуміючи, проте, що мова перекладу не може не зберігати певних притаманних тільки їй ознак, О. Фінкель зауважує, що «перекладач мимоволі передасть дещо з національних ознак, як зберігає їх і авторська мова теж». При цьому О. Фінкель підкреслював, що для виконання зразкових перекладів, наприклад, економічних текстів «перекладачі мусять уважніше ставитися до аргументації та логічного апарату автора».
      Аналогічні  вимоги О. Фінкель ставив і до перекладу  юридичних текстів, які, на жаль, у  нього зводяться фактично до тодішніх газетних текстів і їх українських перекладів. Досить часто при цьому автор зараховував до юридичних текстів суто інформаційні тексти. При цьому він піддавав критиці тільки стилістичні огріхи щодо слововживання, і мало чи зовсім не зверталося уваги на точне відтворення специфічних особливостей саме юридичних текстів (угод, контрактів тощо).
    Нарешті, в розділі третьому («Переклад  прозаїчний художній») О. Фінкель зосереджує свою увагу на доборі й перекладі  контекстуальних синонімів —  проблеми, що хвилювала й хвилює перекладачів і досі. Разом з цим зосереджується увага і на перекладі реалій суспільного життя різних націй, зокрема на «національних формах привітань й індивідуальних привітаннях, на назвах національних чинів і посад, мір, ваги, монет (власне грошових одиниць)» тощо. Автор виступає проти заміни їх національними відповідниками і разом із тим припускає в  певних випадках заміну таких реалій рівнозначними відповідниками мови перекладу. О. Фінкель запропонував методи відтворення цих мовних одиниць, які (методи відтворення) й закріпилися в перекладацькій практиці, а саме: транскрипцію, калькування, заміни. Адже «не можна ані Ксенофонта, ані Тамерлана, ані Скопіна-Шуйського називати генералами». Іноді при цьому О. Фінкель пропонує «де треба, не відшуковувати свої замінники, а залишати оригінальні назви», що краще, «ніж фальсифікувати текст чи утворювати хибні асоціації». І з цією порадою, зробленою ще майже 80 років тому, також не можна не погодитися й сьогодні.
    Зачепив О. Фінкель і деякі інші вже  традиційні і в наш час питання  теорії та практики перекладу, зокрема такі, як переклад архаїзмів, неологізмів, професіоналізмів, деяких типів усталених сполучень слів. Він проілюстрував свої зауваги прикладами неправильного перекладу тих чи інших мовних одиниць у М. Садовського («Тарас Бульба» Гоголя), О. Варавви, А. Ніковського та інших перекладачів. Однак поряд із загалом слушною критикою недоглядів натрапляємо у праці й на хибні твердження автора на кшталт: «Як можна перекласти такі вирази, як Sacramento, Goddam тощо». І сам же відповідає: «Звичайно, що ніяк, і краще навіть не пробувати», хоча знайти близькі відповідники цим лайливим словам у багатьох мовах перекладу не складає великих труднощів. І це знає кожен навіть середньої руки перекладач. Та в неперекладність цих та подібних слів, мабуть, не зовсім вірив і сам О. Фінкель, оскільки дещо нижче в рецензованій праці він і сам зазнає, що солдатська мова австрійської армії є, звичайно, не та, що в російській, але перекладач «Приключений бравого солдата Швейка» поруч із перекладом відповідних висловів використовував, мабуть, і метод аналогії. То чому ж тоді, всупереч твердженням О. Фінкеля, українським перекладачам не шукати й знаходити ті ж аналоги для Sacramento і Goddam?
    Не  мав О. Фінкель рації і тоді, коли стверджував, що нібито «більшість перекладачів вважає, що головне у перекладі — це передати змістову точність, ідентичність значення. За таким поглядом переклад художнього твору перетворюється на переказ, бо саме елемент художності в перекладі знехтувано».
    Зрозуміло, що в 20-ті роки (та й не тільки в ті роки, але й набагато пізніше) такі переклади були, як були тоді й справді художні переклади високого фахового, а отже, й літературно-мистецького рівня. Назвати хоча б кращі прозові переклади В. Самійленка, М. Іванова, В. Підмогильного й того ж таки критикованого О. Фінкелем М. Садовського, який, за свідченням тогочасних театральних критиків, зробив прекрасний переклад Гоголевого «Ревізора» українською мовою. А якими достовірними, блискучими вже тоді були непоодинокі поетичні переклади В. Самійленка, М. Зерова, молодого М. Рильського. Та й «точна передача змісту» ніколи не шкодила жодному перекладові, скоріше навпаки. І хоча О. Фінкель не вказував, яким (прозовим чи поетичним) перекладам шкодить, на його думку, «точна передача змісту», та з наведеного нібито «точного» власного пародійного російського перекладу Тичининого «На майдані» видно, що йдеться про поетичний переклад, про який давно вже існує дві паралельні, хоч і не всіма визнані, думки:
    1) переклад має передавати зміст  віршового твору;
    2) переклад має передавати художніми образами й евфонічними засобами дух і музикальність, внутрішній «вогонь» твору. Тимчасом пропонований російськомовний пародійний переклад Тичининого твору мало що передає сповна, а тому навряд чи може хоч якоюсь мірою бути ілюстрацією висловленої О. Фінкелем тези про нижчевартість змісту в перекладах поетичних творів.
    Належне місце О. Фінкель приділив у своїй  праці й художнім тропам і запропонував цілком сучасні способи їх передачі в перекладі. Він усебічно проілюстрував  окремі вдалі й невдалі способи їх відтворення різними перекладачами. Автор цілком слушно наголошує на труднощах перекладу тропів, пов’язаних зі «специфічними особливостями кожної мови, бувши побудовані або на певних культурно-історичних асоціаціях (оно- та антономасія), або на грі слів (каламбур), або на прислів’ях (фразеологія)». Можна стверджувати, отже, що тема тропів не була обійдена О. Фінкелем, який поклав добрий початок для її ширшого вивчення в майбутньому.
    Сказане стосується і фразеології, для вивчення якої, як зазначав учений, «Сучасна перекладацька традиція має три шляхи щодо їх відтворювання: 1) коли передається тільки зміст фразеологічного вислову, незважаючи на його стилістичні відміни; другий шлях — це точний, майже дослівний переклад фразеологічного вислову. Неясності, що постають унаслідок цього, пояснюються в примітках; третій шлях є підстановка фразеологічного вислову, властивого мові перекладу, замість фразеологічного вислову оригінального з тим або дуже близьким значенням». Тобто, знову ж таки подано стартові кроки до вивчення проблеми, що потім всебічно освоювалася в національних мовознавствах впродовж наступних десятиріч.
    О. Фінкель радив у художньому перекладі  зберігати синтаксичні особливості  оригіналу — полісинтетичні, асиндетичні, паралелізми, анафору, епіфору, позаяк «відтворення синтакси є не перенесення форм оригіналу до перекладу, а вживання тих самих естетичних типів». О. Фінкель справедливо засуджував підміну перекладу прозового художнього твору його переказом і переробкою з порушенням синтаксичної естетики оригіналу. «Доки перекладачі не зрозуміють, що їхня праця є праця митця, доки переклад для них не буде мистецтво, доти переклади стоятимуть на непорушному рівні штампованого шаблону, даючи читачеві замість бажаного автора тільки сурогат або підробку» – висновок, який зберігає свою актуальність і в епоху інформаційної революції.
    Нарешті, в останньому розділі праці аналізовано  особливості віршового перекладу, який «є занадто складніший», оскільки «в ньому треба погодити й передати більшу кількість різноманітних естетичних ознак», а найперше –евфонію, що, власне, окрім асонансів та алітерацій (та й то зрідка), відтворити неможливо. Інша річ – ритмомелодика. Тут О. Фінкель вимагав від перекладачів відтворення як еквілінеарності, так і всіх рим (чоловічої, жіночої, вокалічної, консонантної), як і характеру ритмічної організації оригіналу.
    Разом із цим автор визнавав, що «той самий  оригінал можна відтворити на декілька метрів, які треба визнати принципово-рівними», з чим навряд чи всі сучасні перекладознавці беззаперечно згодяться. Тим більше, що О. Фінкель наводить приклад кількох перекладів однієї оди Горація, хоча в римській латинській поезії взагалі не було рими, тому її в перекладах, мовляв, можна римувати чи не римувати. Однак висновок він робить усе ж правильний: «Вірний шлях є один – зберігати розмір першотвору». У цьому, проте, О. Фінкель, як видно, не був до кінця впевнений і вважав, що тут «треба мати спеціальні дослідження, які б висвітили ці питання не тільки історично, але й теоретично» – зауважує він цілком логічно. Треба сказати, що так само подано і загальний висновок про поетичний переклад: «Натрапляючи на будь-який художній елемент твору, перекладач мусить дбати про максимум його відтворення, розглядаючи його у зв’язку з загальною поетикою твору, його літературну валентність, погоджуючи його з іншими стилістичними й тематичними елементами і маючи на увазі свою мову та свою культуру».
    Ім’я  професора Володимира Миколайовича Державина (1899–1964), мовознавця, літературознавця, перекладача, спеціаліста з класичних та сучасних європейських мов, а також знавця історії стародавнього Сходу, на довгий час було усунено з української науки. Не дивно, що в академічній літературі, виданій в Україні, В. Державина починають побіжно згадувати лише після проголошення Незалежності, а його творчий доробок дотепер найґрунтовніше розглянув літературознавець із діаспори І. Качуровський. Цю розвідку присвячено детальнішому аналізові перекладознавчих здобутків В. Державина.
              Важливою є стаття «Проблема віршованого перекладу» В. Державина, де автор обґрунтовує концепцію перекладу-стилізації. Саме стилізації присвячено також декілька інших його статей та рецензій.
    Якщо  звернутися до розрізнення мовознавчого та літературознавчого підходів у перекладі (дискусія про це актуалізувалася в 1940–50?х рр.), то концепція В. Державина засновувалася насамперед на мовознавчих міркуваннях. Відпровідною точкою став поділ функцій мови на „комунікативну (повідомляльну), пізнавальну та художню”. Відповідно, і слово трактується трипланово: як слово-повідомлення, як слово-термін та як слово-художня одиниця.
    З погляду передачі інформації, на думку  В. Державина, переклад не становить  особливих труднощів, адже об’єктивна дійсність зостається та сама. Тут, власне кажучи, говоримо не про передачу контекстуального значення слова, а отої позамовної дійсності. І, фактично, значення повідомлення знаходиться поза мовним виразом, воно мовнонезалежне. “В даному випадкові перекладається не те, що говориться, а те, про що говориться”. (На жаль, стаття В. Державина носить чисто теоретичний характер, без будь-яких прикладів, що слугували б роз’ясненням його теоретичних постулатів.)
    Пізнавальна функція мови стосується головно  наукових текстів та наукової терміносистеми. Якщо у слові-повідомленні значення формується контекстом, і мовним, і позамовним, то семантика слова-терміна раз і назавжди закріплено за відповідною мовною формою. Звідси відповідно рекомендація – “термін краще зовсім не перекладати, а транскрибувати”. Хоча автор і переконаний, що такий підхід не порушить чистоти мови, усе ж таки останнє десятиріччя показало, що надмір транскрибованих слів не впливає позитивно на наукове мовлення.
    Також В. Державин широко застосовує транскрипцію і до власних імен. Стратегія їх перекладу така: 1) вони не перекладаються, а транскрибуються, 2) вони вживаються лише там, де вони є в оригіналі, але 3) їх завжди можна замінити іншими подібними (як того вимагають розмір, ритм, тощо). Водночас В. Державин зауважує, що на художність цей спосіб перекладу не претендує.
    Методологію дослідження художньої функції  слова дослідник частково запозичує  в О. Потебні, а саме його концепцію  зовнішньої та внутрішньої форм слова (хоча самих тверджень О. Потебні  він не цитує). Художність не існує  без чуттєвості: “Навпаки, звуковий склад мови (зовнішня форма) дає нам саме чуттєво-сприймальні елементи слова, а морфологія і синтакса своєрідно збуджують нашу здатність до чуттєвого уявлення, хоча й не оперують з величинами позачуттєвими”. Тому художній переклад повинен відтворювати усі аспекти твору, тобто фонетику, морфологію, синтаксу та лексику (у зв’язку з етимологією).
    Після висловлення таких мовознавчих  спостережень дослідник підходить  до класифікації перекладів, відповідно до комунікативної, пізнавальної та художньої функції мови: переклад-виклад, переклад-транскрипція та переклад-стилізація. І хоча такий погляд може видатися логічним, послідовним (за класифікацією мовних функцій), та все ж не варто виклад, транскрипцію та стилізацію ставити на один рівень. Оскільки транскрипція при перекладі не передає значення слова (на відміну від дескриптиву та кальки), то вона може стосуватися окремих слів, а не цілого тексту. Тож доцільно розглядати її як “засіб перекладу” (транскрибування не розкриває семантику слова). Виклад же стосується передусім наукового-технічного перекладу, а стилізація – художнього.
    В. Державин замислюється над самою  суттю процесу перекладу та його наслідками і доходить висновку, що „точно відтворити структуру чужої мови неможливо, але можна утворити щось подібне, вдало комбінуючи звуковий та граматичний матеріал, що є в рідній мові”, тобто стилізувати. Але навіть при перекладі з близькоспоріднених мов чи при внутрішньомовному перекладі виникає відчуття „штучності”.
    Дослідник детально описує техніку віршованого перекладу. Ритміка – поле найбільшої діяльності для стилізації, тож тут відкритий шлях для мовних „неправильностей” заради наближення до оригіналу. Такий підхід може спочатку вразити своєю складністю, але він стимулює глибше вивчення можливостей рідної (цільової) мови. Поруч зі складною проблемою збереження рим у перекладі дослідник піднімає питання відтворення звукопису. В. Державин твердить, що на звукопис не варто звертати надмірної уваги через невизначеність обґрунтованого чи випадкового його походження. Проте дослідник рекомендує на загал координувати звуковий склад вихідного та цільового текстів: так, при перекладі з німецької мови бажано уживати більше шиплячих.
    В. Державин вважає граматику найбільшим каменем спотикання у перевираженні  оригіналу. У передачі морфологічної семантики велику роль можуть відігравати архаїчні засоби рідної мови (зокрема, при перекладі українською мовою з російської ). А от у синтаксі стилізація знаходить безліч форм вияву. Кожна мова має певний набір улюблених синтактичних конструкцій, який потрібно зберегти у перекладному тексті.
    Щодо  лексики та семантики, то В. Державин активно виступає проти будь-якого  спрощення тропів і семантичних  фігур, хоча вони ускладнюють текст  своєю незрозумілістю чи штучністю. Дослідник засуджує використання власних мовних засобів при перекладі жаргону та діалекту, оскільки при цьому зовсім губиться основна мета перекладу – відтворити художню своєрідність оригіналу, як зразку чужого культурного та мовного світу, але не пропонує, що ж робити.
    У рецензії на переклад роману П. Вудгауза „Псміт-журналіст” (який здійснив І. Кулик), В. Державин із подібними застереженнями виступає проти „аналогійного” перекладу. Історія показала, що незабаром, після публікації 1929 р. книжки О. Фінкеля “Теорія й практика перекладу”, дійсно розгорнулася дискусія про переклад як „аналогію” чи „стилізацію”.
    Як  бачимо, літературний твір для В. Державина  – це насамперед система літературних норм, і треба перекладати, відповідно, враховуючи своєрідності системи, але сам твір теж знаходиться у вищій системі – системі національної літератури.
    В. Державин дотримувався структури перекладознавчої рецензії, яку сам і розробив. Переважно рецензія того часу на перекладний  твір складалася із двох частин – аналіз авторової позиції (в основному, тут ішлося про ідейні суперечності чи, навпаки, актуальне співзвуччя з „ідеологією пролетарської епохи”) та аналіз самого твору. Не те, щоб у В. Державина рецензія аж надто чимось відрізнялася, а втім вона здебільшого містила три компоненти:
    а) перекладний твір у цільовому  літературному процесі (характеристика твору, його відповідність ідейним  умовам українського читача, підбір творів для перекладу, характеристика видання  та його актуальності);
    б) вступна стаття до перекладного видання;
    в) мовно-стилістичні особливості перекладу (передача фонетичних художніх засобів, точність, правильність, розуміння, лексичні помилки, стилістична виразність).
          Такому опису відповідають його рецензії. Хоча і цей опис досить умовний, адже у багатьох рецензіях порядок змінено. Подібні зміни було зумовлено відсутністю аналізу вступного слова або перенесення побіжної згадки про нього у кінець. Інколи критика творчості автора подавалася у формі „діалогу” з автором вступної статті, а тому ці два пункти фактично сполучалися воєдино, але належить зауважити, що наголос на трьох компонентах завжди відчувається у рецензіях В. Державина.
          Велику увагу дослідник  приділяв вибору авторів та творів для перекладу, а також їх вартості для цільової літератури. На його думку, переклади виконували три функції, які могли відбиватися на вихідному тексті: а) „ознайомити широкі кола читачів зі змістом чужої літератури”; б) „для розвитку та збагачення власної літературної мови” (тобто умотивовується існування переспівів для такої цілі); в) „для створення художнього перекладу в вузькому розумінні слова, перекладу-стилізації, ... він намагається адекватно відтворити художню – а не саму лише ідеологічну – вагу ориґіналу на літ цілої літературної епохи” (створення адекватного перекладу). Характерно, що на той час переклад класиків ставив питання перевірки цих же класиків на  так би мовити „класичність”, а новітні західноєвропейські письменники перевірялися на їхню відповідність потребам масового (пролетарського) читача.
          Окремо стоїть питання перекладного репертуару: чи достатньо перекласти декілька творів даного автора, щоб гідно представити і майстерність автора, і деякою мірою історико-літературну епоху? У деяких випадках, приміром, якщо взяти творчість Е. Золя, то вибірка його творів не надто відрізнятиметься від повного зібрання творів, а тому таке видання варто планувати з самого початку.
    Звертав увагу В. Державин і на „дивні”  мовні сполучення. Більшою проблемою для перекладного твору були не впливи мови-джерела, а впливи російської мови, бо більшість інтелігенції виросла на російській мові й культурі, а в кращому випадку – в умовах двомовності. Переклади відіграли велику роль для „стабілізації української мови” у 1920-х рр., як назвав цей феномен М. Гладкий, і завдяки перекладам виразові засоби української літературної мови значно збагатилися.
    Як  бачимо, невивчений перекладознавчий спадок В. Державина – це цікаві та все ще актуальні положення  про переклад-стилізацію та про перекладознавчу  рецензію. Звісно, треба ще розшукати  більшу частину еміграційної спадщини дослідника, яка, сподіваймося, ще не втрачена, а там може бути ще більше теоретичних знахідок. Широким полем для діяльності є аналіз втілення перекладацької концепції В. Державина у його ж перекладах. Зрештою, давно на часі видання збірника його літературознавчих та перекладознавчих праць, щоб остаточно ввести науковий доробок дослідника у широкий культурологічний обіг.
     4. Становлення перекладознавства у всесоюзному контексті
    На  етапі становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті (1950 – 70 рр.) домінуючим стає лінгвістичний підхід до перекладу, хоча при цьому зберігається й інтерпретаційно-культурологічний підхід до перекладу, притаманний попередньому. Від середини 1970-х років домінує «Комунікативний етап», що передбачає акцент на прагматичних аспектах повідомлення. Сталінські репресії, воєнні умови та повоєнні ідеологічні чистки спричинили те, що українське перекладознавство втратило провідних науковців та змогу використовувати здобутки попередніх епох. Тому перше повоєнне п’ятиріччя можемо назвати „критичним” з огляду на те, що в той час з’явилося лише дві теоретичні статті Є. І. Старинкевич, декілька статей з історії українського художнього перекладу і рецензії, які становили більшість публікацій. Від середини 1950-х рр., а саме від початку хрущовської відлиги, активізуються перекладознавчі дослідження, розширюється тематика: історики перекладу могли досліджувати не тільки українсько-російські та українсько-слов’янські літературні взаємини, а й вивчати західноєвропейських класиків.
    Від практики перекладу до її теорії звернулися О. Л. Кундзіч та С. П. Ковганюк, які ґрунтовно досліджували своєрідності прозового перекладу. Внаслідок офіційної політики наближення української мови до російської, що позначилася на внесенні самовільних редакторських виправлень у тексти перекладів, а також у результаті загальної русифікації, українські переклади наповнювалися лексичними та синтаксичними кальками з російської мови. Завдяки абсолютному буквалізму створилася особлива перекладацька мова, проти якої на високому теоретичному рівні виступали українські філологи.
    Упродовж 1950-60-х рр. спостерігаємо зародження мовознавчого підходу до вивчення перекладу, чому сприяли періодичні видання „Мовознавство”, „Лексикографічний бюлетень”, наукові збірники. Як самостійна наукова система цей напрям сформувався пізніше.
    Саме  від цього часу можемо говорити про  радянську теорію перекладу як сутнісне поняття, а не таке поняття, що окреслюється лише часовими та просторовими ознаками. Формуванню спільної школи радянського перекладознавства сприяли численні наради та з’їзди; багато уваги літературним справам у союзних республіках присвячував журнал „Дружба народов”; великий вплив мали періодичні збірники „Мастерство перевода” і „Тетради переводчика”, на сторінках яких виступали найавторитетніші дослідники Радянського Союзу. „Мастерство перевода” було найвагомішим виданням такого плану, його поширеність та популярність досягли найвищих позначок, а тому розвідки українських науковців були відомі в усьому Радянському Союзі. Основою всесоюзної теорії перекладу стали дослідження К. І. Чуковського, І. О. Кашкіна, А. В. Федорова, Г. Р. Гачечиладзе та інших, серед яких і студії українських учених  – М. Т. Рильського, О. Л. Кундзіча, Г. П. Кочура.
    У 1960-х рр. спостерігається активізація  досліджень з історії українського художнього перекладу, чому сприяють літературні збірники, газети та журнали (найбільше журнал „Всесвіт”), а також велика бібліографічна робота. Значний внесок зробив Г. П. Кочур, який, продовжуючи традиції М. К. Зерова, створив декілька вичерпних нарисів з історії української Шекспіріани, Дантеани тощо. З проблем історії перекладу почали захищати дисертації та видавати книги, що суттєво підвищило теоретичний рівень історії перекладу як дисципліни, а також поглибило розуміння розвитку національного літературного процесу. Чимало сприяли цьому і бібліографії М. М. Греська, М. О. Мороза та М. О. Назаревського.
    Мовознавчий спектр проблем повоєнного десятиліття зосереджувався головно на марксівсько- ленінсько-сталінській проблематиці. Саме тоді за досить невинні вияви патріотизму надсуворій критиці піддали журнали “Дніпро”, “Вітчизна”, “Радянський Львів”, твори М.Т. Рильського та О.Л. Кундзіча, статті М.С. Возняка й М.І. Рудницького.
    Явище універсалізму творчої особистості  перекладача – симптоматичне  для української літератури. Одначе лише в 60-х роках ХХ ст. художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі.
    Тематика  перекладознавчих досліджень спочатку обмежувалася слов’янськими мовами та літературами, але згодом розширилася на романські й германські мови. Розвинулася теорія віршового перекладу (розвідки М. Т. Рильського); прозового перекладу (праці О. Л. Кундзіча та С. П. Ковганюка); зроблено певний внесок до історії художнього перекладу (статті Г. П. Кочура).
    Переклади 1940-1950 років позначені тяжкою печаттю  всесковуючого буквалізму. Як пише С.П. Ковганюк, це була, так би мовити, ознака часу, період редакторської сваволі, коли перекладач, після виходу книжки у світ, іноді не пізнавав свого перекладу. Така редакторська сваволя вписувалась у рамки офіційної політики зближення російської й української мов – підкреслює Т. Шмігер. Одним із дослідників, які боролись за культуру українського слова, був О.Л. Кундзіч. Провідна ідея майже всіх його статей – це збереження чистоти української мови. Окреме місце в українському перекладознавстві того періоду займає Г.П. Кочур – автор численних статей з історії українського художнього перекладу.
              Григорій Порфирович Кочур — один із найяскравіших талантів сучасного українського письменства, культуролог, поет, перекладач, історик i теоретик українського художнього перекладу, інтелігент найвищої проби, творець з унікальним естетичним відчуттям, із сакральним сприйняттям рідної мови та історичної пам’яті як оберегів народу. Він зробив настільки великий внесок у світову культуру, що його доробок заcлужив на окрему галузь філологічних пошуків — «Кочурознавство».
    1. Перекладач стверджував, що переклади вимагають знання величезного культурного фону, “background‘y”, модерною мовою. Він грає роль, навіть вищу за мовну компетенцію.
    2. Переклади вимагають дуже тісного  “особистого знайомства” з автором.  Ніколи не передбачиш: яку життєву,  або професійну , або просвітню, або інтимну (бува й таке) подробицю з авторської біографії підкине тобі оригінал. Добре, як підкине відкрито, експліцитно. А найчастіше він те зробить потаємно, не в прямому тексті, а десь по асоціативних кутах та закуттях.
    3. Переклади вимагають любові до оригіналу без “покращення” його позиції — світоглядної, духовної, мабуть, більше, ніж стилістичної або предметно-“оптичної”. Із зітханням, проте без зайвого спротиву, переробляла я потім “свого Зерова”. (Тренуючи, до слова, таку християнську чесноту, як смирення, і здогадуючись, що переклад — дуже християнське мистецтво. ) А роблячи це, відкривала для себе, крок за кроком, зеровську сором’язливу метафізику, делікатну конфесійність. Але то вже, знову, окремий сюжет.
    Застерігав, що перекладознавча стаття — не реєстр перекладацьких курйозів, а глибокий філологічний аналіз із розкриттям своєрідності у сприйманні світу, характерних для носіїв різних мов і культур. Він нагадував, що перекладач мусить дослухатися до першотвору, мати витончений смак і зірке око; учив позбуватися панегіричного тону, уникати кучерявих висловів — зайвої красивості. Кочур наголошував, що треба уважно стежити за власною мовою, що слово в перекладi повинно бути мистецьким. Він радив частіше заглядати до словників, наголошував, що словник можна читати як захопливу книжку, що художня література — це мислення в образах, що мова повинна бути не доповненням до життя, а самим життям, що її можливості безмежні.
    Г. Кочур та його соратники продовжують  і вдосконалюють перекладацькі  принципи, що їх випрацювали І. Франко, О. Фінкель та М. Зеров. Вони домагаються оптимальної перекладацької ін-формації, уникають зайвої українізації перекладів, що в минулому набувала іноді рис бурлеску. Григорій Порфирович був, зокрема, обережним щодо реалій – не лише лексичних, а й структурно-конотативних, наприклад, стосовно демінутивних суфіксів у пере-кладах англомовної поезії. Мав якесь особливе відчуття щодо се-мантичних відстаней між синонімами.
    М. Т. Рильського зробив великий внесок до розвитку української перекладознавчої думки, наукова діяльність якого стала містком між теоретичною спадщиною українських дослідників 1920-х рр. та теорією поетичного перекладу й історією художнього перекладу 1950-х рр. Не згадуючи імені М. К. Зерова, учений використовував та розвивав його ідеї про історію українського художнього перекладу ХІХ ст. як історію вироблення високого стилю в українській поетиці. М. Т. Рильський розвинув теорію перекладу, долучивши чимало нових питань, зокрема щодо перекладу із близькоспоріднених мов, граматичних та лексичних проблем перекладу тощо.
5. Період розквиту перекладознавства на прикінці ХХ ст.
    Остання чверть ХХ ст. – це час перетворення перекладoзнавства на міждисциплінарну галузь знань. Щонайвагоміше, відзначає Т.Шмігер, – незалежність України скасувала будь-які обмеження на історичні й історіографічні дослідження. Як повноправні галузі української науки, розвинулися науково-технічний переклад і дидактика перекладу, де українській мові відводилася належна увага. У цьому велика заслуга О.Чередниченка, Я.Коваля, В.Карабана, Р.Зорівчак, І.Корунця, Р.Кияка та ін., – пише дослідник. Головні здобутки перекладознавства цього часу такі: розширення та стабілізація терміносистеми, уточнення класифікації перекладознавчих дисциплін, вироблення методик перекладознавчого аналізу, закладення основ теорії жанрів перекладу, розвиток дидактики перекладу. Зміни, які відбулися в мовознавстві впродовж 1950-1960-х рр., настільки вплинули на якісний розвиток перекладознавства з середини 1970-х рр., що доречно говорити про новий етап перекладознавства. На таку зміну вплинули лінгвостилістика, контрастивістика, психолінгвістика, студії з комунікації, етнолінгвістики, соціокультурології, які додали нові аспекти до вивчення перекладу. Це час становлення перекладознавства як міждисциплінарної галузі знань із залученням результатів і методів соціології, психології, естетики, математики, а також найновіших методів з інших філологічних дисциплін (фразеології, лексикології, галузевого термінознавства, граматичної семантики тощо). Аналіз мовних особливостей перекладу виходив за межі суто лінгвістичної проблематики і містив вивчення мовних норм згідно з естетичними та історико-культурними обставинами. Лінгвістична термінологія стала визначальною для опису літературних жанрів, а тому зникла підстава для виділення двох теорій перекладу – мовознавчої та літературознавчої.
    Остаточно закріплюється у цей час термін „перекладознавство”, який влучно відображає міждисциплінарну суть науки про переклад із розлогим об’єктом дослідження та численними методами. Очевидно, такий широкий підхід позитивно позначився на кількісних аспектах вивчення перекладу, адже у наукових вісниках та збірниках почало з’являтися більше власне перекладознавчих статей. Вершинним досягненням української школи перекладознавства став спеціалізований періодичний науковий збірник „Теорія і практика перекладу” Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (головний редактор – О. І. Чередниченко), який об’єднав усіх перекладознавців України, а також залучив фахівців з інших республік Радянського Союзу та деяких інших країн.
    Потрібно  зосередити увагу на особливостях перекладознавчих досліджень після здобуття Україною незалежності, коли в поступі теоретичного перекладознавства чільне місце посіли історія перекладу, зокрема питання про історико-культурологічне значення перекладу, проблеми біблійного й науково-технічного перекладу, а також новітні лінгво- та соціокультурологічні студії перекладу. Визначальними для розуміння перекладознавчого розвитку є автореферати дисертацій. Розгляд перекладознавчих досліджень на зламі ХХ і ХХІ сторіч дає підстави стверджувати, що останній період триває і далі, тому встановлювати його кінцеву межу зарано.
    На  поглиблення перекладознавчого  аналізу найбільше вплинув розвиток контрастивістики, семантики й текстології. Усі три галузі мають глибокі історичні корені й водночас сильно розвинулися впродовж 1950-1970-х років. До теорії інтерпретаційно-культурологічного аналізу найбільший внесок становлять праці М.Новикової. Р.Зорівчак досліджує фразеологічні та лексичні проблеми перекладу в перекладознавчому ракурсі, що стало стимулом для розвитку контрастивістики в Україні загалом.  
Наприкінці 1980-х рр. зміни в українському суспільстві висунули нові завдання перед історією українського перекладу – насамперед, усунення білих плям в інтелектуальній історії України. Для історії українського перекладу багато важило опублікування двотомника творів М.Зерова, який упорядкували Г.Кочур і Д.Павличко.

    З відновленням незалежності України, стало можливим вивчати історію перекладу на широкій джерельній базі. Найбільше досягнення за роки незалежності України – видання майже повного літературознавчого, перекладознавчого та критичного доробку М.Зерова. Важливий внесок у створення загальної історії українського художнього перекладу зробила Комісія всесвітньої літератури НТШ. Завдяки праці цієї комісії 2003 р. опубліковано покажчик «Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914-1939)», який охоплює дані про переклади з 44 літератур, опубліковані в 33 періодичних виданнях (за загальною редакцією О.Лучук і Т.Лучука). Уперше в історії українського перекладознавства Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. Івана Франка опублікувала біобібліографічні покажчики перекладачів і перекладознавців «Григорій Кочур» (1999, 2006) та «Микола Лукаш» (2003). Питання перекладів термінів стало на денному порядку після того, як українська мова почала набувати реального статусу державної мови.
    Дослідження з історії перекладу активізувалися від 1990-х р. Переклад почали розглядати як націєтворчий чинник, як чинник утвердження українства. Ідеї таких досліджень запозичували з лінгвокультурології та теорії полісистеми. Застосувати отримані результати можна, створюючи підручники з історії українського художнього перекладу, повної історії української літератури, історії української культури. Затвердження державного статусу української мови на території України сприяло становленню її як мови науки й техніки, а це стимулювало дослідження у галузі перекладу термінів, відтворення звучання іншомовних власних назв українською мовою та українських – іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу. Така ситуація зумовила ще більшу потребу в підручниках із перекладу, де б українська мова була цільовою або вихідною.
    Окремо  слід відзначити вагомий внесок Р. Зорівчак у роз будову теорії художнього перекладу. Творчо розвинувши ідеї І. Франка, М. Рильського та інших перекладознавців про нерозривну єдність змісту й форми у процесі відтворення художнього цілого, Р. Зорівчак зосередила свою увагу на вивченні того, що визначає національну своєрідність оригіналу. Її монографії “Реалія і переклад”, “Фразеологічна одиниця як перекладознавча категорія”, кандидатська й докторська дисертації переконливо доводять, що національно марковані одиниці першотвору, як носії інформації про інший культурний простір, є найскладнішими з погляду перекладу, оскільки, природно, не мають прямих, повних відповідників у цільовій мові.
    З іншого боку, нехтування ними може призвести  до істотних смислових і стилістичних втрат у перекладі, адже саме націо- нальне часто визначає зміст і стилістику першотвору. Аналізуючи багатий фактичний матеріал українських та англомовних художніх перекладів, авторка вибудовує свою концепцію розв’язання згаданої вище проблеми, окреслює різні можливості існування “неперекладного в перекладі”. Запропонована нею типологія способів відтворення реалій, національно маркованих образних фразеологізмів є на сьогодні найповнішою в українській (і не тільки в українській) теорії перекладу.
    Р. Зорівчак є палкою поборницею чистоти  перекладеного слова, багато уваги  приділяє проблемі культури мови перекладної літератури, зокрема питанням чіткого розмежування потрібних і непотрібних запозичень, збереження мовної своєрідності, властивої українській нації. Загострення цієї проблеми останнім часом викликано посиленням тиску на українську мову з боку глобальних мов, зокрема англійської, та відсутністю дієвих механізмів захисту української мови від надмірного іншомовного впливу. Роксолана Петрівна Зорівчак – академік Академії наук Вищої школи України (1993), професор Львівського національного університету імені Івана Франка (1992), дійсний член та член Президії Наукового товариства імені Шевченка (1992), член Національної спілки письменників України (1997), відмінник освіти України (2002).
    Доктор  філологічних наук (1988), професор (1989), Р. П. Зорівчак – дослідник англійської  фразеології, теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження українського художнього слова до англомовного світу (зокрема, творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, О. Довженка, О. Підсухи, пісенного та казкового епосу) й англомовних літератур до української літератури (творів В. Шекспіра, Джека Лондона, Дж. Г. Байрона, Г. В. Лонгфелло), засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідчої галузі. Розробляє концепцію вишколу перекладачів, методику викладання перекладознавчих дисциплін. Багатогранність особистості В. В. Коптілова дала змогу в одній свідомості поєднати різні літературні стратегії письма наукових досліджень, перекладів прози та поезії, власних художніх спроб. Приблизно 200 наукових статей та критичних оглядів, кандидатська та докторська дисертації науковця стали класикою українського перекладознавства. Майстерні, елегантні та водночас раціональні переклади німецької, французької, англійської, польської та російської поезії та теоретичні праці з проблем перекладу поетичних творів дають можливість говорити про філософію поетичного перекладу В. В. Коптілова. У розділі “Особливості поетичного перекладу” праці “Актуальні питання українського художнього перекладу”, що вийшла 1971 р. як результат першої докторської дисертації в галузі перекладознавства в Україні, автор цитує білоруського теоретика перекладу Ю. Гаврука, який виділив три типи поетів-перекладачів: перекладачі-вчені, перекладачі, які пристосовують твори іншомовного поета до своєї індивідуальності, та перекладачі, котрі наче актори, перевтілюються в індивідуальність автора оригіналу.
    Перекладацький  доробок В. В. Коптілова – це цілісна  наукова система з високим  ступенем естетичної привабливості. Аналітично творчість В. В. Коптілова в дискурсі англо-українських літературних взаємин можна виокремити в таких аспектах:
    1) перекладацький, головно поетичні  переклади;
    2) перекладознавчий та лінгвокультурний.
    Безперечно, можна відзначити творчість В. Коптілова  в контексті української Шекспіріани  як перекладача драми “Зимова казка” та як перекладознавця-шекспіролога.
    У фундаментальній статті “Стилізація у перекладі” В. В. Коптілов аргументовано розробляє концепцію стилізації в перекладеному творі. Він вважає, що “стилізація тексту перекладу – це запровадження в нього таких стилів, які не є відповідниками тих чи інших елементів оригіналу.
    Стилізація  в перекладі може мати різне спрямування  – від перенесення до нього  типових індивідуальних особливостей стилю автора оригіналу, взятих з широкого контексту його творчості, аж до радикальної переорієнтації стилю перекладу, який втрачає майже всі точки дотику до стилю першотвору й перетворюється на переспів”. В. В. Коптілов виокремлює п’ять видів стилізації: індивідуалізуюча, локальна, часова, жанрова та індивідуальна. Саме у власному українському перекладі вищевказаної драми В. В. Коптілов часто застосовує метод локальної та часової стилізації. Окрім перекладацьких спроб, важливо розглянути перекладознавчі змістовні роздуми В. В. Коптілова щодо проблем перекладу сонетів англійського класика. Перекладацький аспект у площині англо-українських літературних взаємин у доробку В. В. Коптілова включає художні переклади англійської та ірландської поезії, зокрема творів англійських поетів (П. Б. Шеллі, В. Блейка, В. Їтса) й ірландських (П. Пірса, Дж. Рассела, Дж. Джойса, Ш. О. Кейсі, Р. Мерфі, Ш. Люсі). Ілюстративним матеріалом для аналізу англомовної поезії ми обрали поетичні твори “Озимандія” та “Англія 1819 року” П. Б. Шеллі, “Сон” В. Блейка та уривки зі “Слова ірландця, що порушує традицію” Дж. Рассела, які вважаємо досить показовими. У перекладах цих віршів відчутний лаконічний інтелектуальний почерк В. В. Коптілова. Поперше, композиційний рівень чіткий і стрункий, перекладач легко відчуває паузи, зберігає еквіритмічність та еквілінеарність.
    Новикова  М. О. проводить дослідження історії українського художнього перекладу (зокрема — перших українських перекладачів творів О.Пушкіна; творчості визначних майстрів українського перекладу Г. Кочура, М. Лукаша та В. Мисика). Кроскультурні дослідження фольклорних мотивів (зокрема, поєднання поганської та християнської традицій) у творчості шотландських, російських та українських поетів. Дослідження ранньослов'янських замовлянь.
    Автор численних книжок та статей з перекладознавства, літературознавства, фольклористики. Серед них монографії «Міфи та місія» (2005), «Прекрасен наш союз» (1986) та ін.; посібники „Символика в художественном тексте / Символика пространства (На материале «Вечеров на хуторе близ Диканьки» Н. В. Гоголя и их английских переводов)“ (1996, у співавт.), «Комментированная хрестоматия по истории шотландской литературы (поэзия XIII—XX вв.)» (2006); «Теорія адаптації: кроскультурний та перекладознавчий аспекти» (2006, у співавт.).
    Чередниченко О. І. працює в галузі загального і романського мовознавства, соціолінгвістики, контрастивної лінгвістики, історії і теорії перекладу. Розробив теорію варіювання літературних мов в інонаціональному контексті, істотно розвинув і доповнив теорії мовних контактів і перекладу. Створив власну лінгвістичну та перекладознавчу школу. Академік Чередниченко Олександр Іванович виокремлює домінантні функції перекладу як виду людської діяльності та вторинної комунікації: засіб спілкування (1), передавання інформації (2), запорука її адекватного сприйняття (3) та захисту міноритарних мов (4).
    Також він є Головним редактором наукових збірників „Теорія і практика перекладу” (1979-1991), „Мовні і концептуальні картини світу” (з 1996 р.), Вісника КНУ „Іноземна філологія” (з 1992), головою спеціалізованої вченої ради для захисту докторських дисертацій з мовознавства і перекладознавства (з 1993 р.), головою науково-методичної комісії з іноземної філології МОН України (1992-2001), членом експертної ради державної акредитаційної комісії МОН України (з 2001 р.), членом правління товариства Україна-Франція (з 1996 р.) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВИСНОВКИ 

    Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики та дидактики перекладу  в рамках єдиної української наукової традиції. Критерії періодизації зумовлено тематикою та методикою досліджень, співвідношенням зі світовим контекстом, суспільно-політичними умовами, літературною політикою держави та діяльністю знакових постатей у розвитку теорії й методики перекладу.
    Перший період українського перекладознавства охоплює час наукової діяльності літературознавців від початку ХХ ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема дослідження І. Я. Франка. Цей період вважаємо критико-теоретичним, оскільки критика формулювала перші теоретичні твердження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Розглядаючи та аналізуючи переклади, рецензенти зробили чимало для визначення загальних перекладацьких закономірностей. Терміносистема та перекладознавчий аналіз відображають рівень загального розвитку літературознавства. Набувають актуальності такі питання, як чистота та літературність української мови (грамотність перекладів), політична значущість перекладів (видання Євангелія українською мовою), педагогічний аспект перекладів (переклади дитячих книжок) тощо.
    Другий період – становлення перекладознавства як наукової та навчальної дисципліни в Україні (після Першої світової війни до Другої світової війни) – вагомий для українського перекладознавства. Саме історичні дослідження могли засвідчити місце перекладної літератури у цільовій культурі (М. К. Зеров, В. М. Державин), виявити розвиток мовних засобів під впливом перекладів (М. К. Зеров, А. В. Ніковський), з’ясувати особливості перекладів того ж автора в різні періоди.
    Третій період українського перекладознавства (після Другої світової війни до початку 1970-х рр.) – становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті – частково повторює установчі процеси першої половини ХХ ст. Г. П. Кочур та М. Т. Рильський продовжували традиції перекладознавчої школи М. К. Зерова.
    Перекладознавчі дослідження останньої чверті ХХ ст. виділено в окремий період – перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань. Розширення методик перекладознавчого аналізу сприяло удосконаленню терміносистеми та аналітичного апарату перекладознавства.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

    Арват Ф. С. Іван Франко – теоретик перекладу (Лекції із спецкурсу “З історії українського перекладу”) / Чернівецький держ. ун-т. – Чернівці, 1969. – 38 с.
    Володимир Державин: теорія і критика перекладу // Збірник Харків. іст.-філол. т-ва / Харків. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди; Харків. іст.-філол. т-во. – 2005. – Т. 11. – С. 205-214.
    Домбровський О. А. Іван Франко – теоретик перекладу // Іван Франко. Статті і матеріали. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – Вип. 6. – С. 308.
    Качуровський І. Володимир Державин // Березіль. – 1993. – № 2. – С. 161-168.
    Фінкель О. Теорія й практика перекладу. – Харків: ДВУ, 1929. – 168 с.
    Франкові перекладознавчі ідеї у працях дослідників ХХ сторіччя // Записки Наук. т-ва ім. Шевченка. – 2005. – Т. 250: Праці Філол. секції. – С. 527-536.
    Чередниченко О.І. Про мову і переклад. – К.: Либідь, 2007. – 248 с.
    Шмігер Т. Історія українського перекладознавства XX сторіччя / Передм. Р.Зорівчак. – Київ: Смолоскип, 2009. – 342 с.

и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением оригинальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.