На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Документно-нформацйн потоки та масиви: сутнсть значення. Методологчн засади вивчення теорї документних потокв. Загальн та специфчн закономрност функцонування документних потокв та масивв. Фрагментарнсть документованої нформацї.

Информация:

Тип работы: Лекции. Предмет: Менеджмент. Добавлен: 12.11.2010. Сдан: 2010. Страниц: 4. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПВНЗ «Європейський університет»
Кафедра документознавства та інформаційно-аналітичної діяльності
ТЕОРІЯ ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНИХ ПОТОКІВ

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

для спеціальності:
«Документознавство та інформаційна діяльність»
Київ - 2010р.
ВСТУП
Проблеми, які в умовах інформатизації мають вирішувати фахівці документно-комунікаційної сфери, зумовлені необхідністю поєднати різноманітні носії інформації та механізми доступу до них у єдину нерозривну систему документних ресурсів та послуг. Це потребує знань про особливості створення, руху та кумуляції документів у суспільстві, що відбиваються через функціонування документно-інформаційних потоків та масивів (ДІП та М).
Об'єкт курсу - сутність, ознаки, властивості та структуру ДІП та М, закономірності їх розвитку, методи аналізу та оцінки. Курс є логічним продовженням дисципліни "Документознавство", основні положення посібника базуються на ідеях Ю.М. Столярова, Г.Ф. Гордукалової, Н.М. Кушнаренко, Г.М. Швецової-Водки та ін.
Головна мета курсу - надати студентам теоретичні знання про особливості ДІП та М як штучно створеної підсистеми документно-інформаційних комунікацій суспільства, яка набуває у процесі розвитку елементів самоорганізації з власними законами функціонування. Тому структура курсу передбачає такі завдання:
- розкриття основних категорій предметної галузі "документно-інформаційні потоки та масиви";
- надання знань про можливості структурування ДІП та М за різними ознаками;
- набуття навичок виділення однорідних мікропотоків документів та моніторингу їх розвитку;
- орієнтування у характерних проявах закономірностей росту, розсіювання-концентрації, старіння, фрагментарності й дублювання; опанування історико-генетичних підвалин еволюції ДІП та М як елементів соціальних комунікацій суспільства.
Особливості подачі матеріалу зумовлені наявністю тісного зв'язку змісту з курсами «Документознавство», «Документологія», «Соціальні комунікації», «Інформатика», «Книгознавство» та ін.
РОЗДІЛ І. ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНІ ПОТОКИ ТА МАСИВИ ЯК СКЛАДОВІ ДОКУМЕНТНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
1. Вступ. Документно-інформаційні потоки та масиви: сутність і значення
Головною умовою існування та розвитку суспільства є соціально-комунікативна діяльність. Без спілкування, обміну інформацією між індивідами не можливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва, спадкоємність суспільних відносин, збагачення соціальної пам'яті, нові досягнення матеріального і духовного життя. Сучасні дослідники соціогенезу доводять, що соціальна комунікація - це глибинний базис матеріального виробництва та необхідний фактор прогресу будь-якого виду суспільного устрою.
Найважливішою підсистемою соціальних комунікацій є документна комунікація (ДК) - процеси і засоби обміну інформацією у суспільстві за допомогою документів. Вона забезпечує рух соціальної інформації у часі і просторі шляхом створення, зберігання та розповсюдження документів. ДК виникла на певному етапі соціального прогресу людства і нині охоплює всі сфери суспільного життя.
Існує декілька підходів щодо глобального характеру ДК. Так, закон документаційного супроводу соціальних комунікацій, сформульований Ю.М. Столяровим, доводить, що кожна соціальна комунікація обов'язково опосередковується документом, і всі соціальні інститути за своєю сутністю є документними, оскільки кожен з них зайнятий або виробництвом, або транспортуванням, або одержанням, обробкою та зберіганням документа, наданням його користувачам та ін. Наприклад, органи державної влади - це соціальний інститут по виробленню законодавчих документів, банківська сфера також суто документна інституція, оскільки всі фінансові операції супроводжуються документами та ін.
Тенденції глобального розповсюдження документів знайшли відбиття в новітніх метатеоріях, які вводять до наукового обігу поняття «документне середовище ноосфери (сфери розуму)», «документальна пам'ять ноосфери», «інфосфера» та ін. Автори цих понять доводять, що простір, в якому функціонують документи, постійно розширюється. Документи дедалі активніше "завойовують" не лише наземний простір, але й підземний, водний, навколоземний, космічний. Це відбувається внаслідок постійного розширення масштабів пізнавальної діяльності людей, перш за все на основі інформації, набутої при проведенні інструментальних досліджень поверхні, надр та атмосфери Землі, океанів, космосу, мікросвіту.
Поширенню середовища функціонування ДК сприяє також інформатизація суспільства, яка охоплює всі сторони сучасного суспільного життя - виробництво, кредитно-фінансову сферу, постачання, управління, науку, освіту та зумовлює зростання обсягів техніко-економічної, фінансової, технологічної, наукової, іншої документованої інформації, що циркулює в межах підприємств та організацій, між ними та між різними країнами. Впровадження новітніх інформаційних технологій, удосконалення засобів документування та розповсюджування інформації постійно розширюють документне середовище ноосфери та збагачують документі ресурси суспільства.
Функціонування ДК передбачає постійний рух документів по комунікаційним каналам від комуніканта (створювача документованої інформації) до реципієнта (споживача документованої інформації). Рух документів у процесі їх виробництва, розповсюджування та використання у суспільстві створює документний потік (ДП). ДП - це сукупність розподілених у часі і просторі документів, які рухаються по комунікаційним каналам від створювачів та виробників до користувачів. За А.В. Соколовим, канал - це абстрактний шлях, по якому "рухаються документи. Він забезпечує розповсюдження документів у суспільстві, надає можливість доступу до них користувачам. Наприклад, канали доступу до опублікованих документів - це документоторговельні установи, бібліотеки, передплатні агентства, органи науково-технічної інформації та ін. Окремий канал може деякий час не діяти, однак ДП рухається постійно.
Найфундаментальніша дефініція ДП належить Г.Ф. Гордукаловій, яка визначає документний потік як вибіркове відображення у формі документів результатів соціальної діяльності членів суспільства. Під соціальною діяльністю розуміється науково-пізнавальна, управлінська, виробнича, фінансова, літературно-художня та ін. види діяльності.
Термін "документний потік" мав декілька етапів становлення. На початку XX століття, коли основним видом опублікованого документа була книга, М.А. Рубакін увів до наукового обігу поняття "книжковий потік". Зворот з терміном "документний" вперше був застосований в архівознавстві і використовувався в межах цієї сфери у вузькому значенні, щодо функціонування лише ділових неопублікованих документів. У 1960-ті роки, через бурхливий розвиток інформатики виникли та почали вживатися як синоніми терміни "інформаційний потік", "документальний потік", «документально-інформаційний потік». У 1990-ті роки розвиток документознавства як міждисциплінарної узагальнюючої науки та розширення значення поняття "документ" привели до введення у науковий обіг терміна "документний потік" у широкому його значенні.
Терміни "документний" та "документальний" мають різне змістовне навантаження. За Ю.М. Столяровим, "документний" - тобто "складається з документів", або має безпосереднє відношення до документа як до фізичного об'єкта, а "документальний" означає "підтверджений документом, достовірний". Але й нині в багатьох спеціальних виданнях як синоніми вживають прикметники "документний" та "документальний". Наприклад, «Терминологический словарь по библиотечному делу и смежным отраслям» (1995 р.) визначає термін "первинний документальний потік" як організовану чисельність первинних документів, що функціонують (створюються, розповсюджуються та використовуються) у соціальному середовищі. Таке визначення потоку змістовно відповідає терміну «документ ний», саме його необхідно використовувати відносно багатьох явищ і процесів, опосередкованих документом, - фондів, масивів, комунікації та ін.
Функціонування ДК у суспільстві потребує створення спеціалізованих документних систем (ДС), що забезпечують цикл життєдіяльності документів, тобто їх виробництво, транспортування, збирання, зберігання та використання. Перший досвід класифікації цих систем належить Ю.М. Столярову, який поділяє їх на генералізаційні (де створюють та виробляють документи - авторські колективи, наукові, навчальні заклади, видавництва, редакції засобів масової інформації, типографії, теле- та радіокомпанії, студії звукозапису, фото та кіностудії, відеопідприємства, виробники продуктів на оптичних дисках та ін.), транзитні {транспортують та розповсюджують документи - передплатні та посередницькі агентства, центри електронної доставки документ в, документоторговельні установи, поштові відділення, кур'єрські служби, провайдери комп'ютерних мереж та ін.), термінальні (одержують, обробляють, зберігають та організують використання документів - архіви, бібліотеки, органи НТІ, інформаційні фірми, музеї, аудіо та відеотеки, власники комп'ютерних серверів та ін.).
Проходячи через названі документні системи, ДП створює там постійні або тимчасові сукупності документів. Тимчасові слабоструктуровані сукупності документів, що підлягають подальшому трансформуванню (відбиранню, перерозподілу, та транспортуванню) - це документні масиви (ДМ). Стаціонарні систематизовані, споряджені довідково-пошуковим апаратом сукупності документів, що комплектуються відповідно до завдань документної системи по обслуговуванню користувачів документованою інформацією - це документні фонди (ДФ). Тобто документні масиви створюються, як правило, в генералізаційних та транзитних ДС, а документні фонди - в термінальних ДС.
Донедавна поняття "потік" та "масив" документів вивчалися головним чином у контексті інформатики та бібліографознавства. Потік визначався як найрухоміша частина масиву документів або як активна частина інформаційних ресурсів суспільства. Потік та масив відрізняли переважно за формою їх існування: потоку притаманна динаміка, масиву -відносна статика. Поняття "масив" та "фонд" документів використовувалися як синоніми. Документознавчий підхід потребує детальнішого визначення цих понять, їх змістовного розмежування, встановлення співвідношення між ними.
Фонд - це фундаментальніше утворення, ніж масив. Термінологічно поняття "фонд" означає "основа", "фундамент". Масив - це більш мобільний комплекс документів, призначений для подальшого перетворення. Фонд - це освоєний масив документів. Його освоєння відбувається за допомогою систематизації, предметизації, анотування, реферування, упорядкування за змістовними або формальними видами розстановок та ін. Важливою ознакою фонду є його відбиття у довідково-пошуковому апараті.
Документні потоки, масиви та фонди утворюють документні ресурси (ДР) - сукупність документів, підготовлених для ефективного їх використання членами суспільства» ДЕ забезпечують збір, обробку, зберігання, пошук та використання документованої інформації, тому є найважливішим видом ресурсів поряд із матеріальними та енергетичними. ДР поповнюються зовнішнім документним потоком, що виникає завдяки створенню та розповсюджуванню документів. Крім зовнішнього існують внутрішні ДП, що циркулюють у документних масивах та фондах внаслідок їх організації та користування ними. Особливості функціонування внутрішніх ДП вивчаються в межах документного фондознавства.
На функціонування документних ресурсів країни впливає багато факторів, головним з яких є інформативна політика держави. Вона відображається у законах та підзаконних актах, що регламентують розвиток та використання документ-но-комунікаційних систем країни, і спрямована на створення умов для ефективного і якісного забезпечення інформаційних потреб членів суспільства, перш за все - на документне забезпечення вирішення стратегічних завдань соціального та економічного розвитку держави.
За роки незалежності України прийнято близько 20 законодавчих актів щодо вдосконалення процесів формування національних документних ресурсів. Найважливішими з них є закони України "Про інформацію" (1992 р.), "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (1992 р.), "Про науково-технічну інформацію" (1993 р.), "Про державну таємницю"(1994 р.), "Про захист інформації в автоматизованих системах" (1994 р.), "Про національний архівний фонд і архівні установи" (1994 р.), "Про бібліотеки і бібліотечну справу" (1995 р.), "Про видавничу справу" (1997 р.), "Про Завдання Національної програми інформатизації до 2000 р." (1998 р.), "Про обов'язковий примірник документів" (1999 р.) та ін.
Крім загальнодержавних актів прямої дії на функціонування документно-комунікаційних систем впливають багато законодавчих актів опосередкованої дії, а також не лише внутрішні, але й зовнішні економічні та соціально-політичні зміни, перш за все - світові тенденції створення глобальних комп'ютерних мереж і технологічні досягнення в галузі новітніх інформаційних технологій.
На порозі XXI століття визначним фактором розвитку ноосфери стає інформація, тому в наш час найважливішим завданням є створення інформаційної інфраструктури суспільства, тобто мережі взаємопов'язаних документно-комунікаційних установ та каналів зв'язку між ними. Організаційна інфраструктура документної комунікації має виробничі та невиробничі компоненти. До виробничих компонентів належать видавнича, поліграфічна, документоторговельна справи, засоби зв'язку (традиційна та електронна пошта, телекомунікації, спеціальні мережі передачі даних типу Телетекс, Відеотекс та ін.). Невиробничі компоненти інфраструктури - це система підготовки кадрів для організації створення, розповсюджування та користування документними ресурсами, система адміністративного керівництва документними комунікаціями, система наукового та технологічного забезпечення документних комунікацій (алгоритми та програми функціонування технічних засобів), сукупність систем збору, зберігання, обробки, пошуку та надання користувачам документованої інформації.
Відсутність або недостатній розвиток будь-якої складової інфраструктури документних комунікацій знижує ефективність функціонування ДП та М та темпи доведення інформації до користувачів, сповільнює розвиток науки, економіки, виробництва, управлінської сфери. Створення в країні оптимальної інфраструктури документної комунікації передбачає врахування перспектив розвитку можливостей технічних засобів передачі, обробки, пошуку, збереження та тиражування документованої інформації. Нині необхідно розширювати засоби обчислювальної техніки та електрозв'язку для передачі даних і теледоступу до віддалених документних ресурсів, створювати повнотекстові бази даних та центри автоматизованого інформаційного пошуку, впроваджувати нову техніку виготовлення та доставки копій документів користувачам
Документні потоки та масиви - це складні явища і визначити їхню сутність безпосередньо, тобто шляхом практичного обстеження, дуже важко. Найраціональніший шлях вивчення складних явищ - послідовний розділ їх на елементи, встановлення зв'язків між ними та функцій кожного елемента. Таке структурування явищ можливе завдяки застосуванню системного підходу.
Відокремлення будь-якої системи з зовнішнього середовища можливе лише теоретично, тобто умовно, оскільки фактично система не може існувати ізольовано від зовнішнього середовища. Основні ознаки системи - елемент, структура, зв'язок, функція. Згідно з теорією системного підходу будь-яка система конструюється з обмеженої кількості елементів, що пов'язані між собою метою функціонування. Проста система - це сукупність однорідних елементів, що виконують необхідну для існування системи функцію. Якщо в системі кілька таких сукупностей, то кожна з них набуває ранг підсистеми, а вся система стає складною.
На загальнотеоретичному рівні ДП та М - це складні впорядковані системи, основні компоненти яких посідають означене положення та відіграють певну роль. Поняття "система" - відносне, як і поняття "елемент". Залежно від мети та масштабів розглядання окремий елемент може стати підсистемою або самостійною системою зі своїми елементами та зв'язками, а система, що вивчається, може розглядатися як частина більш великої - макросистеми. Наприклад, документ як система - це єдність матеріального носія та інформації, але на іншому рівні системного розгляду документ сам стає елементом більш загальної системи - документного потоку або масиву. Тому при застосуванні системного підходу завжди важливо встановити межі системи, що вивчається, тобто визначити, підсистемою якої більш загальної системи вона є, як взаємодіє з зовнішнім середовищем.
Система утворюється тоді, коли між елементами виникають зв'язки. Вони створюють структуру системи, забезпечують її цілісність. У ДП та М як системних об'єктах зв'язки характеризуються багатоаспектністю: є елементарні зв'язки між документами (як змістовні, так і формальні - мовні, хронологічні, видавничі, територіальні та ін.); зв'язки між групами документів, що дозволяє структурувати та упорядковувати документні потоки та масиви (наприклад, відокремлювати потоки та масиви періодичних видань, патентної документації, ділових документів, технічної літератури тощо); зв'язки між документними потоками й масивами та зовнішнім середовищем.
За напрямом розрізняють прямі й зворотні зв'язки. ДП та М виникають в процесі установлення прямих та зворотних зв'язків між створювачами та користувачами документів. Сукупність запитів на документовану інформацію стимулює створення нових документів, які доведені до користувачів та освоєні ними і в свою чергу приводять до виникнення нового знання, що знову фіксується та розповсюджується за допомогою документів.
Будь-яка система відокремлюється у зовнішньому середовищі для виконання конкретної функції. Функціонування здійснюється для досягнення конкретної мети, це робить систему доцільною. Кожний структурний компонент системи виконує свою власну функцію. Функції розвиваються на лініях зв'язків між компонентами системи. Так. ДП виконує функцію руху документів у суспільстві, забезпечує можливість їх розповсюджування, поповнення та оновлення документних масивів, а функція ДМ - кумулювання, впорядкування документів, забезпечення можливості їх зберігання та використання споживачами.
Масштаби системного розглядання ДП та М можливі на мікро-, мезо- та макрорівнях. Так, на мікрорівні ДП як систему детально охарактеризувала Г.Ф. Гордукалова, визначивши родоутворюючим елементом потоку - документ, а головною системотворною ознакою - зв'язок документів у потопі за змістом. Цей зв'язок зумовлений тим, що не існує документа, семантично не зв'язаного з попередніми елементами потоку. Щоб створити такий документ, слід описати принципово новий об'єкт, який вивчено невідомими раніше методами у новій для людства системі понять. Створення будь-якого нового документа певної тематики здійснюється на основі вивчення, аналізу, обробки попередніх документів.
На макрорівні ДП із системних позицій розглянув К.Б. Гельман-Виноградов, визначивши його як ту частину документного середовища ноосфери, що рухається.
Основи розгляду ДП та М на мезорівні першим заклав Ю.М. Столяров, запропонувавши класифікацію соціальних інститутів з документознавчих позицій, поділивши їх на генералізаційні, транзитні, термінальні документні системи, визначивши ДП та М як результат виробництва і розповсюдження документів. Цей підхід дозволяє запропонувати таке розуміння системності явищ, що вивчаються:
ДП та М як мезосистема - це сукупність документів, що функціонують в процесі створення, розповсюдження та використання у суспільстві документованої інформації.
Зовнішнє середовище, що впливає на ДП та М як систему безпосередньо або опосередковано, виявляє себе через такі основні фактори:
економічний - рівень та структура доходів населення країни, темпи інфляції, обсяг бюджетних асигнувань на функціонування документно-комунікаційної сфери, безробіття та ін.;
політико-правовий - вплив пануючого політичного режиму, офіційної ідеології, прийнятих законів та ступінь їх виконання, стан щодо дотримання прав людини;
науково-технічний - етап у розвитку науково-технічного прогресу, технології, що використовуються, рівень комп'ютеризації та ін.;
соціокультурний - звички, традиції, пануюча форма релігії, національна психологія, менталітет, грамотність населення;
демографічний - густота населення, динаміка народження та смертності, тривалість життя, міграційні процеси та ін.;
природничо-екологічний - розміри території країни, клімат, запаси корисних копалин, особливості екологічної ситуації та ін.
Зовнішнє середовище прямого впливу - це державні органи, виробники, розповсюджувачі та користувачі документів, джерела фінансування процесів створення, розповсюдження, кумулювання документів у суспільстві. Зовнішнє середовище непрямого впливу - це рівень розвитку технологій, стан економіки, політичні та соціокультурні фактори, чинники міжнародного середовища. Наприклад, аналіз даних науково-статистичного довідника Преса Української РСР: 1918 - 1973 рр. свідчить про вплив на розвиток ДП та М соціально-політичних факторів. У роки Другої Світової війни ДП книг і брошур УРСР зменшився за обсягом у 5 разів, а в окремі роки складав лише 3 - 4 % від довоєнних років. У періоди політичної стабільності ДП неухильно зростав - у 1970-ті роки середньорічний обсяг ДП книг і брошур удвічі перевищував аналогічні показники 1950-х років. Стосовно ДП друкованих творів образотворчого мистецтва - його середньорічний обсяг у 1970-ті роки порівняно з 1950-ми роками збільшився утричі.
Нині в Україні, у зв'язку з економічною нестабільністю, кількісні показники річного обсягу ДП книг та брошур за назвами та тиражем знаходяться на рівні 1928 - 1929 рр. Але з проголошенням Україною суверенітету кількість загальнодержавних газет у період з 1994 по 1996 рр. зросла у 4 рази. Комерціалізація суспільства наочно виявилася у розвитку ДП реклам-но-інформаційних газет - за період з 1992 по 1996 роки їх ДП зріс у 39 разів. Одночасно ДП приватних газет розвивався не стабільно - у 1992 р. виходило 309 назв, а у 1996 - 136.
Ці дані свідчать про системний характер ДП та М, що дійсно мають прямі та зворотні зв'язки з зовнішнім середовищем, які безпосередньо чи опосередковано впливають на їх розвиток.
2. Документні потоки та масиви: ознаки, властивості, параметри та функції. Структурування документних потоків та масивів
Документні потоки і масиви відокремлюються в самостійні явища системи документних комунікацій завдяки наявності власних ознак та властивостей. Ознаки відображають зовнішні сторони явища, а властивості відбивають внутрішні його особливості та відмінні якості. Оскільки документні потоки та масиви - це складові однієї системи, родоутворюючим елементом якої є документ, вони крім відмінних мають спільні ознаки та властивості, що відтворюють характерні особливості функціонування документів у суспільстві.
Спільні ознаки документних потоків та масивів:
множинність документів, з яких складається ДП та М;
доцільність функціонування ДП та М, спрямованість їх формування на досягнення кінцевої мети, на забезпечення функціонування ДК, управління, обмін документованою інформацією, створення оптимальної системи ДР;
¦ постійне відтворення ДП та М у процесі соціально-комунікативної діяльності.
Відмітними ознаками потоку, що відрізняють його від масиву, є:
¦ динамічність як спосіб існування потоку, який постійно переміщує документи від створювачів документованої інформації до її споживачів;
¦ невпорядкованість документів у потоці, який лише переміщує їх по комунікаційних каналах і за станом своєї організації, як звичайно, не пристосований для безпосереднього використання в ньому інформаційної складової документів споживачами.
Так, зовнішній потік, який потенційно надходить на вхід термінальних ДС, містить документи, що потенційно призначені для використання, але поки вони не оброблені та не відображені в інформаційно-пошукових системах, вони фактично не доступні споживачам.
ДМ, навпаки, відносно статичні, більш упорядковані, створюються через відбір, оскільки формуються відповідно до конкретного призначення, мають профіль та сукупність специфічних ознак документів, що обмежують формування масиву. Наприклад, ДМ книготорговельної організації, ДМ місцевого відділення Укрдруку, масив документів відділу комплектування наукової бібліотеки, який без попереднього його освоєння методами аналітико-синтетичної обробки не може стати частиною фонду та ін.
Розрізняють атрибутивні та прагматичні властивості ДП та М. Атрибутивні - це необхідні, суттєві властивості, без яких явище не існує. Прагматичні - це властивості, які виявляються в процесі використання ДП та М.
До атрибутивних властивостей, загальних для ДП та М,- належать: цілісність, цілеспрямованість, дискретність, континуальність, інформативність.
Цілісність забезпечується наявністю внутрішніх зв'язків між документами потоку або масиву. Всі документи взаємопов'язані між собою за будь-якою однією або кількома ознаками: тематикою, мовою видання, місцем походження, цільовим призначенням, формою носія або засобом документування інформації та ін. Внутрішня єдність елементів системи ДК, коли один документ доповнює інший, забезпечує тривалість функціонування та постійне зростання значущості ДП та М у суспільстві. Система зберігає свою цілісність, поки є мета її функціонування і елементи, що входять у систему, взаємодоповнюють один одного. Тобто цілісність ДП та М як системи забезпечується наявністю тісних взаємозв'язків між створювачами та користувачами документів.
Цілеспрямованість системи забезпечується наявністю мети - поки у суспільства буде потреба у комунікації на снові документованої інформації, будуть функціонувати ДП та М.
Дискретність виявляється в тому, що ДП та М складаються з окремих самостійних документів, які можуть бути відмежовані один від одного у просторі та часі. Це зумовлено тим, що кожен документ потоку або масиву залишається незмінним за змістом і зберігає та розповсюджує лише певну кількість відомостей про об'єкт. Для доведення до користувачів нової інформації створюються інші документи, що постійно поповнюють документі потоки, а через них - масиви.
Діалектичною протилежністю дискретності є континуальність, яка виявляється в постійному продукуванні суспільством нових документів та накопичуванні документованою пам'яттю людства відомостей про його досягнення. За думкою Ю.М. Столярова, властивість документа виступати у двох статусах - дискретним або континуальним - зумовлює одночасне існування док рентного потоку та документного масиву: кожний окремий (дискретний) документ є результатом, продовженням низки попередніх документів і в свою чергу - причина, джерелом появи наступних документів.
Невід'ємною складовою будь-якого документа є інформація, яка має цінність і призначена для зберігання та розповсюджування, тому важливішою властивістю документних потоків та масивів є інформативність. Вона виявляється в тому, що ДП та М містять відомості з усіх сфер людської діяльності на всій території планети за всі часи.
Крім загальних атрибутивних властивостей, притаманних і ДП та М, є специфічні атрибутивні властивості, що зумовлюють відмінності між ними. Так, зовнішні ДП - це джерело поповнення та оновлення ДМ, які в свою чергу призначені для кумулювання документів, їх упорядкування, розповсюдження та організації користування ними. Тому документним потокам притаманні такі специфічні атрибутивні властивості:
транзитивність - проходження через проміжні документні системи;
нескінченність - постійне продукування суспільством нових документів та їх рух у часі й просторі;
нестабільність - постійна зміна кількісного обсягу, темпів зростання, типо-видової, жанрової, мовної структури та інших характеристик ДП.
Масивам документів притаманні протилежні специфічні властивості:
термінальність - призначеність для відбору та кумулювання профільних видів документів з метою організації їх функціонування в каналах документної комунікації;
скінченність - обмеженість функціональним призначенням та іншими ознаками;
стабільність - пристосованість для вводу та виводу окремих видів документів з метою їх упорядкування та організації розповсюджування.
Прагматичні властивості ДП та М - це стохастичність, керованість, відкритість, організованість, синергетичність.
Стохастичність (імовірність) формування ДП та М виявляється в тому, що неможливо з абсолютною точністю розрахувати їх поповнення, передбачити ступінь цінності та використання окремих документів. Це зумовлює необхідність широкого впровадження різноманітних методів вивчення ДП та М, прогнозування їх розвитку в суспільстві.
Керованість як властивість ДП та М розкривається у двох аспектах: у здатності потоків і масивів бути керованими, у спроможності управляти суспільною діяльністю. Обсяг, склад, структура ДП та М змінюються під впливом зовнішнього та внутрішнього середовища і, в свою чергу, впливають на них через задоволення та формування інформаційних потреб користувачів.
Відкритість ДП та М проявляється в їх поступовому розвитку та універсальності відносно інформаційної та матеріальної складової документів, їх форм, носіїв та засобів документування. Нині в суспільстві використовують найрізноманітніші види документів: рукописні і електронні, опубліковані та ті, що не публікують, паперові, плівкові та ін., які охоплюють за змістом увесь універсуум знань людства.
Системним об'єктам притаманна організованість, наявність ієрархічної структури, співвідношення окремих елементів, розташованість їх один до одного згідно з заданими параметрами або схемою упорядкування. Наприклад, за рівнями функціонування розрізняють міжнародні, міжгалузеві, міжособисті ДП, за напрямом - вхідні, вихідні, внутрішні та ін.
Синергетичність ДП та М виявляється в тому, що збільшення загальної ефективності системи досягається злагодженим функціонуванням окремих її елементів. Так, сформувати якісний ДМ книжкової крамниці неможливо без систематичного поповнення його новими документами, що постійно виникають у ДП. Необхідність підвищення ефективності функціонування документних комунікацій як на локальному, так і на загальнодержавному рівнях потребує організаційно-технічної консолідації спеціалізованих документних установ, що зайняті створенням, розповсюдженням, кумулюванням документів.
Якщо характеристики ДП та М піддаються вимірюванню, вони набувають статусу параметрів. Основні параметри ДП та М:
зміст та функціональна належність - відповідають цільовому призначенню документів, що складають потік або масив;
структура, що має ознаки, відповідно з якими може здійснюватися класифікація документів та їх індексація, створюватися система довідково - пошукового апарату;
режим функціонування - визначається змінами, що відбуваються з плином часу в інформаційному навантаженні ДП та М.
До факторів, що характеризують режим руху документів у потоці чи масиві, належать: обсяг ДП та М у фізичних величинах (кількість документів або інформації, що в них міститься); пропускна спроможність каналів зв'язку, засобів створення та тиражування документів, допустиме навантаження співробітників, що обробляють документи та попит користувачів на документовану інформацію. При цьому семантична насиченість ДП та М визначається кількістю назв документів, а фізична насиченість - кількістю їх екземплярів.
Функції ДП та М - це реалізація їх властивостей у процесі функціонування ДК суспільства.
Базисною функцією є інформативна - забезпечення розповсюджування соціальної інформації у суспільстві. Виконуючи основну функцію - інформативну - ДП та М як система постійно пристосовується до будь-яких змін зовнішнього середовища, витримуючи його вплив. Змінюються умови функціонування системи: вдосконалюються засоби фіксування інформації та її матеріальні носії, впроваджуються новітні технології передачі документованої інформації, ускладнюються інформаційні потреби користувачів, посилюються їх вимоги щодо форм та оперативності надання необхідних документів, впроваджуються нові закони та джерела фінансування, але система не руйнується, а лише адаптується до нових умов.
Основна функція ДІЇ - комунікативна - забезпечення руху та обміну інформацією в соціальному середовищі, налагодження стійкого міжсуб'єктного зв'язку між створювачами та користувачами документованої інформації, реалізація глобальної мережі контактів у суспільстві.
Основна функція ДМ - кумулятивна - забезпечення зосередження документів, їх упорядкування з метою організації розповсюдження та використання членами суспільства.
Перелічені функції зумовлюють суспільну необхідність існування ДП та М, викликані потребами суспільства, тому належать до зовнішніх функцій.
Внутрішні функції відображають завдання ДП та М відносно тих підсистем ДК, з якими безпосередньо пов'язані, тобто виробників, розповсюджувачів та користувачів документів. До цих функцій належать:
соціально-орієнтувальна (або соціалізуюча) - забезпечення спадкоємності розвитку суспільства завдяки функціонуванню ДП та М;
управлінська - забезпечення керівництва соціальними процесами через розповсюдження серед членів суспільства документованої інформації;
утилітарна - використання ДП та М у процесі соціально комунікативної діяльності. Стосовно конкретного користувача ця функція може проявлятися як система конкретних функцій - культурно-освітньої, прагматичної, гедонічної, статистичної, правової, функції історичного джерела та ін. Наприклад, 12 - 14 % всіх створюваних у суспільстві ділових документів надходять на постійне зберігання до державних архівів - цей ДП містить історичні відомості про розвиток суспільства, тому виконує функцію історичного джерела.
Таким чином, ДП та М відокремлюються у відносно самостійні системи завдяки наявності власних ознак, властивостей та функцій. їх знання дозволяє відрізняти ДП та М від інших підсистем ДК, зважати на об'єктивні закони їх розвитку та використання, оптимізувати роботу з ними.
Структура - сукупність стійких зв'язків об'єкта, що забезпечують його цілісність, збереження основних властивостей. Структурування - це визначення внутрішньої будови об'єкта вивчення, встановлення зв'язків та співвідношень між його складовими.
Основи структурування ДП та М - це базисні положення раціонального впорядкування документів у потоках та масивах, що сприяє створенню оптимальних моделей їх функціонування. Активне збільшення нових видів документів та розширення їх репертуару потребують різних підходів до побудови систем упорядкування ДП та М, оскільки у єдиній сукупності ними складно керувати.
Структурувати ДП та М можна за різними ознаками: змістовними і формальними. До змістовних належать ті ознаки структурування, що відбивають семантичні та тематико-типологічні особливості ДП та М.
Семантична структура ДП та М відбиває смислові зв'язки між документами, кількісну розповсюдженість документів однієї тематики. Семантична структура ДП та М виявляє себе через посилання на попередні роботи в текстах документів, пристатейні та прикнижкові списки літератури та ін. Так, у разі одночасного цитування двох наукових публікацій у третій, між двома першими повинні існувати відношення інтелектуальної взаємодії, або когнітивні зв'язки. Вивчення семантичної структури ДП та М сприяє визначенню міждисциплінарних зв'язків, тенденцій розвитку комунікативних процесів у науці, фактів зародження нових дослідних напрямів.
Тематична структура - це відносна поширеність документів певної тематики у ДП та М. Моделлю тематичної структури ДП та М можуть служити класифікаційні схеми: Універсальна десяткова класифікація, Бібліотечно-бібліографічна класифікація, Міжнародна класифікація винаходів та ін.
Семантичну та тематичну структури ДП та М не можна ототожнювати: перша означає зв'язок не лише за тематикою, але й за іншими змістовними зв'язками - за методами дослідження, термінологією, фактичним матеріалом. Семантична структура ДП та М постійно змінюється, оскільки кожний новий документ змінює змістовні зв'язки між попередніми документами та їх значимість для користувача, а тематична структура ДП та М є відносно стабільною.
Типологічна структура ДП та М - це розповсюдженість та кількісне співвідношення документів певних типів або жанрів. При динамічному моніторингу за розвитком типологічної структури ДП та М є можливість визначити актуальні проблеми або тенденції функціонування конкретних сфер та галузей. Наприклад, різке зменшення у потоці кількості наукових видань свідчить про нестабільність та кризовий стан розвитку науки. Сучасну типологічну структуру видавничого ДП відбивають покажчики державної статистики друку: у 1998 р. в Україні було видано 286 друк. од. офіційних видань, що становить 5,1% загального ДП; 919 друк. од. наукових видань (16,6%); 493 науково-популярних видань (8,9%); 1507 друк. од. навчальних видань (27,1%); 393 друк. од. довідкових видань (7,1%); 764 друк. од. літературно-художніх видань (13,8%) та ін.
Інші ознаки структурування ДП та М належать до формальних і відбивають видові, мовні, географічні, видавничі характеристики документів, технологічні особливості носіїв інформації та її документування.
Видова структура - це співвідношення у ДП та М документів різних видів. Наприклад, у 1998 р. видова структура ДП видань України мала такі особливості: авторефератів дисертацій - 2601 назва, що становить 25,8% ДП некнижкових видань; образотворчих видань - 222 назви (2,2%); нотних видань - 26 назв (0,2%); 844 назви журналів та продовжуваних видань (8,4%); 2509 газет (24,9%).
Мовна структура ДП та М - це співвідношення кількості документів, опублікованих певними мовами. Так, у вітчизняному ДП книг політичної тематики у 1998 р. видання українською мовою склали 85,2%, російською мовою -13,9%, англійською мовою - 0,3%, двома мовами - російсько-українською - 0,6%.
Географічна структура ДП та М - це розподіл документів за місцем видання. Наприклад, географічна структура вітчизняного ДП політичної тематики за 1998 р. представлена 20 містами України. Майже 90% складають документи, видані у Києві (70,9%), Львові (11%) та Харкові (4,8%). Аналіз показників географічної структури ДП книг і брошур України за 1998 р. дозволяє зробити висновок, що книговидавнича діяльність найрозвиненіша у Київській (там видано 50,3% загального ДП), Харківській (9,7%) та Донецькій (8,6%) областях. Одночасно в кризовому становищі перебувають книговидавці Херсонської (видано 0,02% річного обсягу загального ДП книг і брошур) та Миколаївської (0,03%) областей.
Видавнича структура ДП та М - це кількісне співвідношення документів за ознакою належності до видавничих установ, до яких входять державні й приватні видавництва, органи державної влади та управління, вищі навчальні заклади, науково-дослідні установи та ін. Уміння орієнтуватися в сукупності видавничих установ та їх продукції дозволяє правильно, оперативно, повно комплектувати документні фонди, розшукувати потрібні користувачам нові видання.
Авторська структура ДП та М - це співвідношення документів за ознакою наукових колективів чи індивідуальних авторів. В залежності від основного профілю розробок первинні наукові колективи (кафедри, лабораторії, відділи, інститути та ін.) поділяються на дві групи: перша - профільні колективи, тобто ті, чия діяльність повністю укладається в межі комплексної наукової проблеми; друга - непрофільні, які крім даної проблеми проводять свої основні дослідження і розробки по інших напрямах. Вивчення організаційно-фірменної та авторської структури результативне, тому що дозволяє визначити коло наукових шкіл та їх лідерів, перелік авторів, яких найчастіше цитують та ін.
Хронологічна структура ДП та М - це співвідношення документів за роком видання. її вивчення результативне при встановленні рівня та швидкості оновлення або старіння документів у документних системах.
ДП та М можна структурувати за будь-якими формальними ознаками документних класифікацій, визначаючи співвідношення документів, що відрізняються знаковою природою інформації, способом документування, матеріальною конструкцією документів, призначеністю для сприйняття інформації користувачем та ін. Так, останнім часом у ДП та М зростає питома вага електронних документів, що свідчить про активне впровадження новітніх інформаційних технологій у сферу документних комунікацій.
У документалістиці поширені інші ознаки структурування ДП: за рівнями та спрямованістю функціонування відокремлюють вхідні, вихідні та внутрішні потоки; за складністю напрямів ДП поділяють на два види: симплексний (спрямований від одного створювача до одного користувача) та мультиплексний (від кількох створювачів до одного або кількох користувачів).
Таким чином, ДП та М як системні об'єкти мають структуру, що відображає концентрацію та розсіювання документів, їх кількісне зростання і старіння залежно від конкретних ознак: належності документів конкретним авторам, темам, місцю та року видання тощо. З появою нових наукових напрямів, носіїв, засобів документування інформації та ін. інновацій, що відбуваються в інфосфері, структура ДП та М змінюється. Наприклад, у розвинутих країнах світу в 1990-х рр. електронні форми інформування про нові публікації та доставки їх копій користувачам змінили співвідношення основних видів наукових документів у потоці: швидко зростає кількість наукових журналів на оптичних носіях, збільшується питома вага публікацій з проблем нових інформаційних технологій та ін.
Стеження за змінами структури ДП та М дозволяє прогнозувати закономірності розвитку документних комунікацій суспільства, здійснювати науково обґрунтоване управління документними системами.
3. Методологічні засади вивчення теорії документних потоків
Ефективність розвитку ДК значною мірою залежить від того, наскільки раціонально організовані та функціонують ДП та М. У зв'язку з цим потрібний систематичний збір відомостей про ДП та М за змістовними та формальними ознаками структурування. Оцінка та визначення тенденцій розвитку ДП та М здійснюються на основі спеціальних досліджень. Ці дослідження проводяться різноманітними методами, внесок у їх розробку зробили представники багатьох наук та сфер документно-комунікаційної діяльності.
З метою виявлення тенденцій розвитку певних наукових напрямів значний внесок у розробку методів дослідження галузевих ДП зробили П.І. Вадден (1911 р.), Ф.Д. Коул, Н.Б. Ілз (1917 р.), С. Бредфорд (1930-ті рр.), Дж. Д. Бернал (1939 р.). Надзвичайно активно та плідно ці методи використовували і розвивали у 1960-ті рр. Д.Прайс, Р. Бартон, Р. Кеблер, Г.М. Добров, В.В. Налімов, З.М. Мульченко, у 1970-ті рр.- В.І. Горькова, Л.С. Козачков, Г.Ф. Гордукалова та ін.
В залежності від об'єктів наукових досліджень сформувалися три групи методів, що здійснюють вивчення ДП та М: наукометрія, бібліометрія, інформетрія.
Наукометрія - це комплексний метод вивчення процесу і закономірностей розвитку науки на основі кількісних досліджень потоків і масивів наукових документів. Його теоретичну базу заклали на початку 1960-х рр. Д. Прайс (США) у праці "Малая наука, большая наука", В.В. Налімов та З.М. Мульченко (СССР) у фундаментальній монографії "Наукометрия: изучение науки как информационного процесса".
В наукознавстві одним із базових є положення, що ДП та М є інформаційною базою та відбитком науки, - вони акумулюють попередні знання, що спонукають людину до одержання нового результату, стимулюють саморозвиток науки та суспільства. Розвиток науки прямопропорційно залежить від стану ДП та М, тому закономірності їх функціонування відбивають основні тенденції наукового пізнання. Так, на основі статистичного аналізу динаміки росту кількості наукових журналів, учених та їх робіт визначаються висновки про темпи розвитку окремих наукових напрямів. Факт зростання кількості наукових публікацій в окремій науці свідчить про збільшення темпів наукових досліджень та їх результативність.
За допомогою вивчення ДП встановлена сучасна закономірність розвитку науки - перехід від індивідуальних досліджень до колективних. Тенденція росту в ДП та ДМ кількості публікацій колективного автора за останні 50 років зумовлена ускладненням науки. На початку XX ст. у ДП наукових видань 82% друкованих праць належали одному авторові, а нині таких праць лише 33%. Робіт двох авторів на початку століття було 16%, а нині їх 40%, трьох авторів - 2% ДП, а нині - 17%. Колективні наукові праці виникли у 20-ті рр. XX ст. і тепер вони складають 10% ДП наукових видань.
Таким чином, кількісні (статистичні) методи дозволяють вимірювати у потоці частоту стрічання документів за будь-якою ознакою, частку й співвідношення однотемних документів у мікропотоці, їх продуктивність. Вимірювання здійснюється в абсолютних цифрах, для наочного уявлення й співвідношення результатів їх доцільно подавати у процентному відношенні.
Поряд із кількісними методами вивчення ДП та М у межах наукометрії широко використовуються якісні методи, що спрямовані на вивчення змісту документів і особливо ефективні при дослідженнях тематичної структури ДП та М, їх внутрішнього розподілу на предметно обмежені області, встановлення взаємозв'язку між ними та текстами окремих документів. До цієї групи методів належать:
класифікаційні (систематизація, предметизація, кластеризація, дескрипторизація, фасетизація);
семантико-лінгвістичні (контент-аналіз, кластерний аналіз або метод ключових слів, сленговий аналіз та ін.);
бібліографічні (аналіз бібліографічних посилань або цитат-аналіз, аналіз співцитування та ін.).
Класифікаційні методи призначені для встановлення тематичних зв'язків між документами, виявлення тематично однорідного мікропотоку та його внутрішнього підрозділу на предметно відокремлені складові частини.
Семантико-лінгвістичні методи основані на різних методиках змістовного аналізу відомостей про документи та їх текстів. Так, контент-аналіз оснований на аналізі частоти застосування в назві чи тексті документа певних термінів і словосполучень. При кластерному аналізі відокремлюють ключові слова за силою зв'язків між ними (частота стрічання), поєднують їх у споріднені кластери та предметні рубрики. Сленговий аналіз дозволяє прогнозувати актуальні суспільні проблеми на основі виявлення нових понять в різних словосполученнях, допомагає формувати нові предметні рубрики у картотеках з актуальних проблем. Ці методи особливо ефективні для структурного аналізу наукових галузей та виявлення динаміки розвитку наукових дисциплін.
Для оцінки продуктивності та внеску в науку окремих учених та наукових колективів, прогнозування і виявлення найзначніших періодичних видань, вдосконалення комплектування фондів та ін. нині широко використовуються методики цитат-аналізу. їх принципові основи були розроблені американським хіміком Ю. Гарфілдом і з 1964 р. реалізуються як покажчик та база даних "Science Citation Index". Перший річний випуск покажчика містив відомості про 3,3 млн. посилань у 296 тис. статтях у журналах з усіх природничих та технічних наук та 60 тис. патентних описів США. Покажчик - це список усіх праць, які згадувались у будь-якій науковій роботі минулого року.
Аналіз бібліографічних посилань у наукових статтях допомагає визначати концептуальні зв'язки між публікаціями, дозволяє стежити за розвитком тієї чи іншої галузі науки і техніки, за проникненням її у суміжні, прогнозувати розвиток окремих галузей науки, виявляти її лідерів й "класичні" праці, механізми та шляхи зародження нових наукових напрямів.
Бібліометрія - комплексний метод вивчення кількісних закономірностей функціонування документів як об'єктів бібліотечної справи та бібліографії. Об'єктом бібліометрії є потоки документів, що надходять до бібліотечних систем, та масиви, що в них утворюються, а предметом - кількісні закономірності їх використання читачами та функціонування у бібліотечних фондах. У бібліотечній теорії та практиці крім методів повсякденного ознайомлення з ДП та М використовують кількісні та якісні методи їх вивчення. Серед кількісних методів найбільшого поширення набув статистичний аналіз бібліотечного фонду. Якісний аналіз ДП та М потребує знань про наявність та використання в бібліотеці документів за конкретними темами або безпосередньо окремих видань. Збір таких даних здійснюється за допомогою контент-аналізу, а також бібліографічними та аналітичними методами.
Бібліотечні ДП та М вивчаються з метою одержання відомостей про показники читаності, оборотності, документо-забезпеченості, про галузеву, тематичну, типо-видову, мовну, хронологічну структури фондів. Ці дані дозволяють встановити співвідношення ДП та М завданням бібліотеки та потребам її користувачів, визначити резерви поліпшення документопостачання фонду, відокремити напрями вдосконалення бібліотечно-бібліографічної діяльності.
Інформетрія - це комплексний метод вивчення кількісних закономірностей функціонування наукової документної комунікації. її об'єкт документні носії наукової інформації, предмет - об'єктивні кількісні закономірності науково-інформаційної діяльності.
Основні завдання інформетрії - пошук оптимальної структури ДП та М згідно з тематичним профілем інформаційних потреб користувачів, визначення критеріїв оцінки якості документних фондів органів НТІ, прогнозування зростання обсягів ДП та М, визначення ореолу розсіювання, критеріїв старіння та актуалізації наукової документованої інформації.
Для побудови математичних та статистичних моделей інформаційних процесів широко використовують автоматизовані інформаційні системи, а також теорію і методи системного аналізу, теорію математичної статистики та теорію імовірності. Ефективним є використання імітаційного моделювання, моделей рангових та частотних розподілень.
В органах НТІ широко застосовуються тезаурусний метод вивчення ДП та М та їх класифікаційний аналіз. Сутність першого методу в тому, що вимірювання здійснюється на рівні понять (дескрипторів, ключових слів). Частота їх стрічання у текстах характеризує напрями та темпи розвитку предметних галузей, відображає виникнення нових понять і проблем, що дозволяє визначити актуальність і перспективність сфер діяльності наукових колективів та їх окремих досліджень.
Класифікаційний аналіз ДП та М здійснюється, як звичайно, за допомогою Рубрикатору ДСНТІ. Віднесення документів до того чи іншого відділу класифікаційної системи дозволяє визначити родо-видові відносини між об'єктами, розділи з максимальною і мінімальною забезпеченістю документами та ін. Так, стеження за допомогою ЕОМ за зміною наповнення розділів Рубрикатора ДСНТІ дозволило визначити, що за останні 20 років кількість публікацій у світовій літературі з природничих та технічних наук збільшувалася на 2.5% - 5% на рік. Так, у галузі хімії та хімічних технологій, на долю якої припадає до 1/3 всіх публікацій природничо-технічної тематики (500 тис. на рік), річний приріст публікацій складав 6,2%, в біології - 3,3%, фізики - 9%. Ці показники свідчать про динамічні зміни в предметно-тематичному розподіленні потоків науково-технічної літератури, відбиваючи тенденції розвитку світової науки й техніки. Тому прогнозування інформації через постійне стеження за допомогою ЕОМ за змінами в наповненні розділів Рубрикатора є однією з важливих функцій автоматизованих систем реферативної служби З метою підвищення якості проблемно-орієнтованого обслуговування фахівців важливого значення набувають методи, що дозволяють визначити новизну і вірогідність документованої інформації. Найрозповсюдженішим серед них є метод експертних оцінок, оснований на інтуїтивно-емпіричному підході.
Новизна при цьому розглядається як абсолютна, так і відносна. Абсолютно новим вважається будь-яке дослідження, що вперше пропонує певне вирішення проблеми; відносно новим - подальша розробка, пов'язана з удосконаленням, поглибленням і розширенням досліджень запропонованого раніше вирішення проблеми (розробка по горизонталі). Вірогідність наукового документа є мірилом повноти інформації, на основі якого визначається правдивість документа.
Другий показник, що вивчається інформетрією - це старіння документів. Найчастіше воно вивчається за їх цитуванням: аналізують переліки публікацій періодичних видань (журналів) і визначають кількісний зміст процитованих праць різного "віку". Необхідно враховувати, що темпи старіння залежать від профілю і виду документів.
Вивчення оперативності публікацій первинних документів проводять порівнянням дат надходження документа у видавництво і дат видання. Іноді вдаються до дослідження від моменту зародження наукової ідеї до публікації методом анкетування.
Оптимальні результати щодо досліджень ДП та М можна одержати лише в умовах регулярного стеження за їх станом та застосування комплексу методів вивчення. Систематичний збір даних про складні явища з метою оперативної їх діагностики та оцінки в динаміці сучасні фахівці характеризують поняттям "моніторинг". Моніторинг ДП та М - це безперервне стеження за їх розвитком і функціонуванням. Без систематичного нагляду за станом об'єктів дослідження неможливо правильне управління ними.
Зміст поняття "моніторинг" відносно ДП детально розглянуто в працях Г.Ф. Гордукалової. Цей тип моніторингу вона охарактеризувала як інформаційний моніторинг, у межах якого в залежності від характеру одержуваних відомостей розрізняють три його види: бібліографічний, статистичний, концептуальний.
Бібліографічний моніторинг - це систематичне моделювання профільного потоку документів як семантично взаємопов'язаних сукупностей їх бібліографічних описів, доповнених у разі необхідності анотаціями, рефератами, переліками ключових слів, класифікаційними індексами.
Статистичний моніторинг - це стеження за змінами кількісних показників ДП та М, які характеризують темпи росту, використання, старіння, ступінь концентрації - розсіювання документів. Цей вид моніторингу ефективний тільки в умовах автоматизованої обробки машинопрочитуваних баз даних. Головне при цьому - передбачити достатню кількість статистичних індикаторів стеження за об'єктом, забезпечити автоматичне ранжування набору реквізитів одного форматного поля. Статистичні показники - найбільш згорнута форма фіксування відомостей про ДП та М, тому потрібний їх постійний аналіз з метою встановлення причин змін.
Концептуальний моніторинг - це систематичний аналіз статистичних показників ДП та М з метою вироблення знань про стан та тенденції їх розвитку, виявлення результатів впливу на них змін у відповідній науково-практичній діяльності.
Основні функції інформаційного моніторингу: стеження за змінами зовнішнього оточення об'єкта дослідження; оцінювання стану оточення; контролю стану оточення; управління станом оточення об'єкта дослідження.
Таким чином, інформаційний моніторинг - бібліографічне, статистичне й концептуальне стеження за розвитком профільних ДП та М - створює основу для підтримки управлінських рішень щодо їх функціонування. Дані моніторингу дозволяють фахівцям оперативно підключитися до вивчення найважливішого фрагмента ДП - публікацій провідних авторів, наукових колективів, профільних журналів та ін.
Додержання технологій моніторингу та правильне користування методами дослідження ДП і ДМ дозволяє вивчити ситуацію з будь-якої наукової проблеми, визначити перспективи розвитку пріоритетних наукових напрямів, вирішити проблеми вдосконалення забезпечення фахівців науковою інформацією, що дає можливість підняти вітчизняні наукові розробки на сучасний рівень, впроваджувати світові досягнення та передовий досвід у повсякденну роботу фахівців різних галузей.
Завдання для самоперевірки
Розкрити сутність закону документаційного супроводу соціальних комунікацій.
Встановити співвідношення понять "документний потік", "документний масив", "документний фонд", "документні ресурси".
Обґрунтувати несинонімічність понять "документний" та "документальний".
Охарактеризувати види документних систем суспільства за класифікацією Ю.М. Столярова.
Перелічити фактори зовнішнього середовища, що впливають на функціонування ДП та М як системи.
Встановити спільні та відмінні ознаки документних потоків та масивів.
Розкрити сутність атрибутивних та прагматичних властивостей ДП та М.
Навести функції ДП та М, обґрунтувати їх розподіл на зовнішні та внутрішні.
Навести змістовні та формальні ознаки структурування ДП, що використовують в процесі його моніторингу?
РОЗДІЛ 2. ДОКУМЕНТНО-ІНФОРМАЦІЙНІ ПОТОКИ ТА МАСИВИ У СТРУКТУРІ ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ ДОКУМЕНТА
4. Етапи еволюції документно-інформаційних потоків та масивів
Існування людської цивілізації можливо лише за умов спадкоємності соціокультурних традицій поколінь, що здійснюється через успадкування суспільно значущої інформації. Передавання інформації може здійснюватися двома основними способами: через безпосередню діяльність; через знакове опосередкування.
При всіх перевагах першого способу він не забезпечує виконання найважливішої соціальної функції - меморіальної або функції пам'яті. Прагнення зафіксувати, зберегти та передати цінні відомості, накопичені суспільною практикою, сприяло винаходу знакових систем, а також засобів та способів закріплення знаків на матеріальному носії, тобто до появи основних складових будь-якого документа.
Складний процес формування документної комунікації відбувався поступово, протягом кількох сотень тисячоліть, виникненню власно документа передував прадокумент, період функціонування якого характеризується як етап зародження ДП та М в суспільстві.
Найдавніші зразки прадокументів належать до епохи палеоліту (2 мільйони років - 15 тис. років до н.е.). Тоді людина фіксувала своє початкове знання про світ у виді прикрас та насічок на кістках тварин, знаряддях праці (списах, палицях, дрючках та ін.). Для закріплення числової інформації використовувалися кістки плодів, горіхи, зуби та фалангові кістки тварин. Прикладом може бути кістковий браслет із Мезину (пізньопалеолітичне поселення на Чернігівщині), який одночасно виконував функції лічильної бирки, календаря, прикраси та музичного інструменту типу кастаньєт.
Перехід до нової стадії фіксування та передачі інформації здійснюється завдяки виникненню художнього відображення дійсності - живопису. Найдавніші зразки наскального печерного мистецтва знайдено в печері Ла-Феррасі (Франція), де на кам'яних блоках продряпані зображення тварин та жіночі фігурки, які мають орнамент, покритий бурою вохрою (вік знахідки - приблизно 27 тис. років до н.е.).
Про здатність первісних людей свідомо фіксувати на матеріальному носії результати духовної діяльності свідчать також частково оброблені фігурні камені, кістки, ікла, черепашки, які використовували як талісмани, амулети, прикраси. Всюди, від Піренейського півострова до Сибіру, зустрічаються чуринги - кам'яні та кісткові пластини з зображеннями у вигляді радіальних та поперечних ліній, прямокутників, концентричних кіл, спіралей. Значний символічний зміст мали також жіночі статуетки - "палеолітичні Венери", що використовувалися як підвіски. Всі ці предмети виконували знакову функцію, їх поява знаменує важливий період розвитку прадокумента.
За думкою В. А. Соколова, розквіт палеолітичного мистецтва означав значне збагачення документного комунікаційного каналу та ретроспективної соціальної пам'яті, що було передумовою нових досягнень матеріальної та духовної культури. Так, орнамент та схематизовані зображення первісного мистецтва - це попередники писемності у вигляді піктограм та ієрогліфів.
Дійсно, в епоху мезоліту (14 - 10 тис. років тому) зображення людей та тварин у печерах Європи, Африки, Америки, Австралії мають вже стилізований характер, поряд із ними зустрічається багато символів - стрілки, хрести, кола, овали, прямокутники, змійки, ялинки тощо. Як фарби використовуються вохра, двоокис магнезію та кольорова глина. Фарби наносилися на малюнки пальцем або пензликом, зробленим із шерсті тварин.
Таким чином, у процесі розвитку первісного мистецтва поступово формувалися основні компоненти документа: знакова система, засоби та способи фіксування інформації, матеріальний носій та його конструкція.
Власне писемність виникла тоді, коли малюнки та зображення набули свідомого інформативного характеру, коли за допомогою окремих малюнків - піктограм людина почала цілеспрямовано закріплювати й передавати соціально значиму інформацію. Так виникла піктографія (від лат.- "намальований") - малюнкове письмо, що складалося з окремих зображень. які читалися завдяки певній послідовності розміщення всіх компонентів малюнка.
У часи широкого розповсюдження піктограм існували правила написання різних видів зображень, що передавали образи богів, воїнів, міфічних персонажів, сцен релігійного характеру та ін. Велике інформативне навантаження мали кольори: чорний означав ніч, смерть; червоний, жовтий, оранжевий - вогонь, сонце, тепло; блакитний - небо, світ, день, воду; зелений рослинність, родючість та ін.
Але піктографія не є письмо у власному смислі слова, тому що вона не фіксує певної мови. Можливості піктографії обмежені, оскільки вона непридатна для передавання абстрактних образів та понять.
Наступна стадія розвитку прадокументів як первісних складових ДП та М пов'язана з появою у письмі окремих умовних позначень - символів, які стали основою ідеографії. Ідеографічне письмо складалося з ідеограм, що передавали окремі поняття, словосполучення поза їх звукового значення, але ідеограми вже відповідали слову або поняттю певної мови.
Більшість дослідників датують виникнення писемності IV - III тисячоліттям до н. є. Однак, в Ірані знайдено цифрові значки та бирки, датовані 8500 роком до н. є. Поблизу міста Мелітополя на деяких печерах, гротах та плитах Кам'яної Могили знайдено письмена, що належать до 6200 р. до н. є. Фахівці припускають, що їх залишили жреці Шумеру, які відвідували ці місцевості у пошуках місць розселення навколо Чорного моря. На стінах печер красною та чорною фарбами намальовано різноманітні ритуальні сцени: полювання на Небесного Оленя, жіночі божества, шумерський бог Місяця, ім'я якого написано на плитах. Можливо, цей своєрідний архів низовин Дніпра став предтечею наступних архівів Месопотамії.
На гончарних виробах культури Яншао (Китай) знайшли ідеограми, що використовувалися для позначення цифр 5, 7, 8, - їх датовано V - IV тис. до н. є. Найдавніші піктограми, датовані 3400 р. до н. є., знайдені на глиняних табличках із Ніппура (Південний Ірак).
Ідеографія стала основою писемності всіх широко відомих найдавніших цивілізацій - єгипетської, китайської, шумерської, в яких було поширене ієрогліфічне (словесне) письмо. Так, у IV тис. до н. є. виник шумерський клинопис. Знаки видавлювали на м'яких глиняних табличках дерев'яною паличкою - стилем, після обпалювання або висушування таблички ставали міцними як камінь. Прямокутний стиль тримали нахилено, видавлюючи одним його кутом, у результаті верхня частина лінії клиновидно стовщувалася (звідси - "клинопис").
Поширення у IV - III тис. до н. є. словесного письма, виникнення засобів та способів фіксування інформації, а також спеціально сконструйованого для цього матеріального носія сприяли зростанню кількості документів, їх змістовному розмаїттю, що зумовило початок нового етапу еволюції ДП та М.
Фахівці стверджують, що перші шумерські таблички фіксували дані господарської звітності. Це було викликано потребами економіки, яка вимагала обліку товарів, що надходили до міста та вивозились з нього. Значну частину ДП та М складали таблички, що містили дані про господарські операції, кількість рабів, ємність та обсяг товару, числа днів, місяці. роки. Еволюція табличок із господарськими записами сприяла виникненню математичних документів, а також текстів, що виходили за межі господарських цілей та стали прообразом гуманітарної та природничо-наукової літератури.
Потреба у фіксуванні інформації була такою великою, що спричинила умови для структурування ДП та М. Існує думка, що Шумер - це перша в історії цивілізація, яка відобразила різноманітні аспекти свого розвитку в документах міфологічного, епічного, юридичного, політичного, медичного, географічного, сільськогосподарського, бібліографічного та побутового змісту.
Так, найдавніша географічна карта виконана на шумерській глиняній табличці і датована 2250 р. до н .є. На ній зображено річку Євфрат, що тече по Північній Месопотамії (сучасний Ірак). Найдавнішим зразком медичної літератури є невелика глиняна табличка з шумерським текстом, датована 2100 р. до н.е. Текст містить рецепти різних мазей, пластирів таін.
Найстаріший нотний запис, зафіксований на шумерській глиняній табличці у 1800 р. до н. є. На цьому документі зображено гептатонічну шкалу, що фіксує у нотних записах ассирійську любовну пісню.
У релігійному центрі Шумера - Ніппурі знайдено декілька тисяч табличок, розташованих у 62 кімнатах. У культурному центрі країни - місті Урі було відкрито "Будинок табличок" та кілька великих бібліотек. У іншому великому місті Шумера - Лагашу знайдено бібліотеку, у фонді якої систематизовано за змістом 20 тисяч табличок, серед них - законодавчі документи, праці з математики, історії, медицини та астрономії, найдавніші географічні карти, сільськогосподарські посібники (календар землероба та класифікація рослин) тощо.
У ході археологічних розкопок шумерських міст знайдено не лише великі бібліотеки та архіви царсько-храмових господарств, але й бібліотеки шкіл, особисті бібліотеки та архіви звичайних мешканців - торговців, ковалів, ювелірів та ін. Розповсюдження грамотності серед значної частини населення країни й відокремлення професії писаря сприяли росту обсягів та збагаченню тематичної, видової, географічної, авторської структури ДП, його кумуляції у архівних та бібліотечних документних масивах. Нині розшифровано та прочитано шумерські таблички з записами міфів, легенд, гімнів, прислів'їв, поем, елегій, що свідчить про зародження літератури та розвиток інших видів мистецтва.
Винайдений шумерами клинопис широко розповсюдився по країнах Близького Сходу та Малої Азії. У давній бібліотеці Вавилону (стародавнє місто на території сучасного Іраку) знайдено понад 1000 клинописних табличок, датованих IV - III тис. до н.е. Цей ДМ можна класифікувати за змістом на підручники з граматики та математики, історичні літописи, законодавчі та юридичні документи, політичні трактати, ділові документи тощо.
У стародавньому Єгипті також спостерігається тематичне розмаїття ДП та М. Каталоги книг храмових бібліотек цієї наймогутнішої держави Давнього Світу, що зафіксовані на стінах культових споруд, містять переліки пергаментних документів релігійного, медичного, географічного, кулінарного змісту, а також документацію храмів, пов'язану з його інвентарем та персоналом.
Поширення потреби в документуванні інформації зумовило подальший розвиток та вдосконалення систем письма, матеріалу та конструкції носіїв інформації. Поширені в III - II тис. до н. є. глиняні плитки вишиною до 40 см., що містили по 400 рядків у 4 колонках із двох сторін, були дуже громіздкі при малій інформаційній ємності. Окремий твір займав до 10 плиток. Ріст ДП та швидке накопичення ДМ потребувало побудови величезних документосховищ.
Починаючи з III тис. до н. є. в Єгипті почали використовувати новий матеріальний носій документованої інформації - папірус, що виробляли зі стебел однойменної рослини сімейства осокових. Конструкція матеріального носія з папірусу мала форму свитка, розміри якого були різноманітними: найбільш поширені папіруси мали 445 см. довжиною та 16 см. шириною, але довжина деяких перевищувала 40 м.
Використання свитку значно підвищило інформаційну ємність документів завдяки великим розмірам матеріального носія та можливості застосовувати фарби як новий засіб фіксування інформації. На свитках писали паличками або пензликами, користуючись чорними чорнилами, які виготовляли з вугілля, змішаного зі смолою. Перші слова літературного тексту, назву місяців та днів писали червоними чорнилами.
Документи на папірусах, що збереглися у бібліотечних та архівних ДМ палаців і храмів, містять як ділові документи (листи фараонів, бухгалтерські розрахунки) так і високохудожні літературні твори, навчальні посібники, наукові праці з математики, астрономії, медицини, релігійну літературу тощо. При бібліотеках та архівах, які здебільшого розміщувалися в одному приміщені, існували не лише школи писців, але й скрипторії - майстерні по виробництву документів, що стали прообразами генезисних документних систем.
Подальша еволюція матеріальних носіїв інформації тісно пов'язана з еволюцією знакових систем і способів їх закріплення і передачі в часі та просторі. Наступна стадія розвитку ідеографічного письма - використання знаків для відтворення не слів або понять, а морфем - мінімально значимих частин слова. Так виникло фонетичне (звукове) письмо, основане на передаванні не смислу, а звучання слів. Створення алфавіту, який передає окремі звуки за допомогою знаків (літер) для приголосних та голосних - це останній важливий крок в історії розвитку письма.
Усі види буквеного (алфавітного) письма походять від письма Фінікії, що виникло наприкінці II тис. до н.е. Замість сотень і тисяч ієрогліфів воно за допомогою 22 букв, що мали просту та зручну для написання форму, фіксували всі приголосні звуки. Фінікійській алфавіт удосконалили греки, які окрім приголосних почали фіксувати голосні букви. Приблизно до 400 р. до н. є. склався класичний грець кий алфавіт, що мав 24 букви, з яких 7 голосних. Цей алфавіт став національним письмом для всієї Греції, а пізніше Візантії.
Культурні досягнення Стародавньої Греції суттєво вплинули на загальний розвиток системи ДК. У VI -IV ст. до н.е. значно збагатились типологічна та авторська структури ДП та М Стародавньої Греції. Розвиток наукової думки та активне її документування привели до відокремлення у ДП та М різних жанрів наукових документів: діалогів, трактатів, географічних та астрономічних таблиць, каталогів зірок, карт, коментарів, енциклопедій та словників різних понять, літописів та хронік. Ріст обсягів ДП відбивають фонди особистих та публічних бібліотек: найбільшу для свого часу особисту бібліотеку мав Аристотель - 40 тис. світків; в Олександрії організовано Храм Муз, у бібліотеці якого у II ст. до н.е. нараховувалося 400 світків, а через двісті років - уже 700 тис. Склад ДФ бібліотеки був універсальний за змістом, відображував все, що створила грецька цивілізація - твори поетів, істориків, ораторів, лікарів, математиків, філософів, а також іноземну літературу - перекладені та не перекладені римські, єгипетські, сирійські, індійські, єврейські рукописи.
У Стародавньому Римі крім публічних функціонувало багато бібліотек, що відкривалися при академіях та інших навчальних закладах. Кожна велика антична бібліотека мала скрипторій - майстерню для переписування манускриптів. Поширюється бібліофільство, створюються приватні бібліотеки, розповсюджуються практичні керівництва на допомогу комплектування бібліотечних фондів, відкриваються книжкові крамниці, які одночасно були й читальнями, де з мстою обговорення нових творів збиралися поети, письменники, науковці. Таким чином, внаслідок активізації функціонування ДП та М поряд із генезисними почали розвиватися транзитні й термінальні ДС, зароджуються наукові знання про розмноження, відбір, розповсюдження, придбання, зберігання та використання документів.
Фонетична система письма, що проникла з Греції та Риму, впливала на розвиток писемності наддніпрянських праслов'ян періоду Черняхівської культури (П - V ст. н.е.). На деяких уламках посуду тих часів, на виробах із кістки виявлено грецькі й латинські літери та окремі слова, що переконливо свідчить про поширення серед багатоплемінного населення - носія черняхівської культури - писемності на основі грецького і латинського алфавітів.
Тобто версія, яка поширювалася протягом багатьох віків, ніби до введення Володимиром християнства Давня Русь не знала письма - це легенда. Наявність писемності у східних слов'ян - "не богом даної", а виробленої історично, зумовленої потребами суспільного розвитку ще до введення християнства на Русі - підтверджують і свідчення "самовидців" -іноземців, які побували у слов'янських краях, а також літописні записи й археологічні знахідки. Завдяки торгівлі зі стародавніми греками, праслов'яни могли вже в ті далекі часи ознайомитися з грецьким письмом.
Існують різноманітні версії розвитку давньо-слов'янської писемності. їх узагальнення дозволяє дослідникам запропонувати три групи різних алфавітів: 1) - руни або руниця; 2) - глаголиця; 3) - кирилиця або латиниця.
Записи на слов'янських рунах збереглися лише на могильних каменях та прикордонних стовпах, на зброї, прикрасах, монетах та культових статуетках. Є припущення, що це була попередня стадія розвитку писемності. Основою для писемності була у слов'ян глаголиця, яка, за думкою багатьох дослідників, виникла на століття раніше кирилиці. Пізніше кирилиця витіснила глаголицю.
Археологічні знахідки свідчать, що руси не лише писали або малювали букви, але й видавлювали їх на дереві або березовій корі, втираючи фарби у вдавлені місця, щоб надовго зберегти написане. Є дані, що вже в IV ст. європейські вчені листувалися зі слов'янськими вченими, які використовували різноманітні шрифти. Все більше істориків висловлюють думку, що культура писемності у слов'ян існувала на 500 років раніше часів Кирила та Мефодія, які лише сприяли впорядкуванню та поширенню письма.
Ще одним свідченням про високий рівень писемної культури давніх слов'ян вважається "Влесова книга" - язичеський літопис, що охоплює історію Русі від 650 р. до н.е. до останньої чверті IX ст. Літопис написано на 38 березових дощечках розміром 380x220 мм., товщиною 6-10 мм. Останні дощечки написані близько 880 р., а перші - на століття раніше. На їх поверхні наносились паралельні горизонтальні лінії, під якими писали букви - одна до одної, без пропусків та абзаців. Алфавіт книги дослідники називають "влесовиця" - вона подібна до кирилиці, але примітивніше. На жаль ще ніхто з фахівців не зміг остаточно довести, що ця книга - оригінал, а не фальсифікація любителів старовини.
Щодо відомих та офіційно визнаних фактів розвитку книжкової справи в Україні, одним з найперших і найбільших її осередків у Київській Русі були Десятинна церква (996 р.), де розпочалося літописання, та скрипторій Софійського собору, в якому уже в 1037 р. налічувалося понад 900 томів літератури різного змісту. Серед них - багато творів церковного характеру (житія святих, проповіді), наукові твори (переклади з грецької та болгарської мов, хроніки, оповідання, історичні повісті, билини).
Літописи як історичне письменство набуло значного розвитку в Україні-Русі XI - XIII ст. Спершу як порічні записи подій, ведені ченцями в монастирях, вони поволі перетворилися на літературно-наукові твори. З правових документів були поширені договори, юридичні грамоти, які писалися у канцеляріях за певними шаблонами.
Вважається, що кількість книг, що перебували в ужитку в Київській Русі в XI ст. сягнула 200 тисяч одиниць. У XI -XIII ст. у країні сформувався значний гурт людей, яких можна назвати "книголюбами". Літописи подають імена князів, що любили читати, збирали бібліотеки: Ярослав, Володимир Василькович, Святослав (Збірник 1076 року був укладений на підставі його книгозбірні). Книги купували, переписували, вимінювали, дарували. Так, полоцька княжна Євфросинія (1173 р.) подарувала свою бібліотеку церкві св. Софії.
Розвиток писемної комунікації потребував винаходу зручних та дешевих матеріальних носіїв інформації. Єгипетський папірус був дорогим і недовговічним. У ПІ ст. до н. є. його змінив пергамент, який мав багато переваг: був міцнішим, легко згинався та різався, писати на ньому можна було з обох боків аркуша. Завдяки цьому від папірусних світків перейшли до зручнішої форми писемних творів - книжкового кодексу, яка збереглася понині. До ХП ст. пергаментні кодекси - єдина форма книги в Європі.
Однак пергамент був надто дорогим: для виготовлення одного кодексу середніх розмірів використовували десятки телячих, козлиних або овечих шкур. Шкільний підручник коштував більше двох телят, в Іспанії за один манускрипт віддавали будинок з виноградником.
Загальновідомим фактом винаходу технології виробництва паперу є рецепт, запропонований китайським ремісником Тсай Лунем у 105 р. Але на півночі Китаю знайдено папір, датований 71 р. до н.е. - 21 р. н. є., тобто папір винайдено приблизно на 100 років раніше, ніж вважалося донині.
У П - ПІ ст. н.е. папір став у Китаї головним матеріалом для письма. Пізніше технологію виробництва паперу опанували араби, які в VIII ст. завезли таємницю її виготовлення до Європи. Паперові книги були значно дешевші за пергаментні, що суттєво вплинуло на кількісний ріст документних потоків, масивів та фондів у XIII - XIV ст.
Швидкий розвиток паперової промисловості в Європі: у ХШ ст. в Італії, XIV ст. - у Франції, XV ст. - у Германії та інших європейських країнах свідчить про зростання потреби у документованій інформації, що зумовлено значними соціально-економічними зрушеннями: зменшенням авторитету церкви, відродженням наук та мистецтва, розвитком шкільної та університетської освіти. Так, в 1500 р. у Європі функціонувало вже 79 університетів, при кожному з яких формувалися архівні та бібліотечні документні масиви та фонди. Рукописний спосіб документування та тиражування інформації вже не міг задовольнити суспільні комунікаційні потреби. У багатьох країнах велись інтенсивні пошуки економічної та високопродуктивної технології тиражування документів.
Перші спроби друкування було здійснено у Стародавньому Китаї - у VIII - IX ст. тут почали застосовувати ксилографію (від грецького "ксилон"- дерево, "графо"- писати) - друк з дерев'яної форми. їх досвід перейняли інші народи Індокитаю. Найдавнішим друкованим документом, що зберігся понині, є свиток Дхарані або Сутра - звід релігійно-філософського учення Стародавньої Індії. Встановлено, що її текст надруковано з дерев'яних кліше не пізніше 704 р. н.е.
У XI ст. почали використовувати набірні форми, які складалися спочатку з глиняних, а потім - з металевих літер -ієрогліфів. Припускається, що книга з поемами періоду династії Тан (Корея), яка містить 28 сторінок, надрукована за допомогою металевого шрифту біля 1160 р. Однак більшість книгознавців вважає, що пріоритет у винаході друкарського станка належить німцю Іогану Гутенбергу, перші друковані книги якого датовано 1445 р.
Широке розповсюдження нового - ефективнішого способу документування та тиражування інформації ознаменувало початок наступного етапу еволюції ДП та М.
Початком цього етапу стала друга половина XV ст., що характеризується швидким збільшенням кількості генезисних ДС, суттєвим удосконаленням технологій книгодрукування. У 1461 р. відкриваються типографії у німецьких містах Бамберг і Страсбург; у 1465 - в Італії; 1468 р. - у Чехії й Швейцарії; 1469 р. - у Нідерландах; 1470 - у Франції; 1473 р. - в Угорщині; 1474 р. - в Іспанії; 1476 р. - у Польщі; 1490 р. - у Туреччині. Протягом п'ятдесяти років засновано понад 1100 типографій, які випустили у загальній кількості 35-45 тисяч назв першодрукованих книг тиражем близько 20 млн. прим. З них понині збереглося близько 500 тис. прим. Книги, надруковані раніше 1 січня 1501 р., називають "інкунабулами"; з 1501 -1550 рр. - "палеотипи". За тематикою половина потоку інкунабул - релігійна література, чверть - художні твори, 10% - документи з юриспруденції, 15% - інші галузі знань.
У XVI ст. замість дрібних майстерень виникають великі друкарські мануфактури, зростають тиражі книг - наприкінці століття вони сягали 1000 прим. Внаслідок цього збільшуються обсяги ДМ книготорговельних установ, зростають ДФ особистих, публічних та навчальних бібліотек.
Майже половину ДП та М ранніх друкованих видань становила релігійна література. Але поглиблювання спеціалізації у книговиданні зумовило появу видавців, що випускали не лише духовну, а й світську літературу, підручники з математики, практичні посібники для ремісників, наукові видання. Зі збільшенням питомої ваги наукової літератури ускладнюється не лише змістовна, а й видова структура ДП та М - поруч з книгами друкуються нотні, картографічні та ізографічні видання.
У XV - XVI ст. у Німеччині почали друкувати для продажу брошури з політичними або сенсаційними новинами, які стали прообразом періодичних видань. Найпершою газетою вважається брошура останніх новин, опублікована у Кельні в 1470 р. Як самостійне видання газета вперше почала регулярно виходити в 1631 р. у Франції. Найстарішою з газет світу, що існує понині, є шведська офіційна газета - орган Королівської шведської академії, заснована в 1645 р.
Одним із найстаріших журналів світу є журнал "Філософські праці Королівського товариства", перший номер якого вийшов в світ у 1665 р. в Англії. Одночасно з ним у Парижі почав видаватися "Журнал учених", що мав оперативно інформувати наукову спільноту про нові наукові видання. Таким чином журнал як вид документа історично виник у вигляді наукових реферативних журналів. Найперший у світі щорічник - "Альманах старого Мура"- виходить з 1697 р.
Подальший розвиток книжкового виробництва в Європі характеризують такі дані: в XVI ст. видано понад 242 тис. назв, у XVII ст. - 972300 назв, у XVIII ст. - близько 2 млн., а тиражі в середньому зросли з 300 - 350 примірників у XV ст. до 1000 - 1200 у XVII ст. Твори друку дешевшали та ставали більш доступнішими, що зумовлювало демократизацію книжкового ринку. Процес формування типо-видової та жанрової структури ДП та М наукових документів детально висвітлено у працях С.Г. Кулешова.
В Україні у XVI ст. вплив європейського гуманізму відбився на збільшення інтересу до природничих наук, математики, астрономії, ширилися філософськи твори античних авторів. Маєтки крупних магнатів (князів Андрія Курбського, Юрія Слуцького та ін.) ставали культурними осередками, в кожному з яких була школа й друкарня.
Впровадження постійного українського друкарства пов'язують з іменем Івана Федорова, який заснував у 1572 р. друкарню у Львові. Першою загальновизнаною українською друкованою книгою вважається виданий І.Федоровим "Апостол" (1574 р.). Однак щодо зародження українського книгодрукування нині спостерігається розвиток іншої версії: є інформація, що в Україні, зокрема у Львові друкарні існували ще до І. Федорова. Цю думку намагаються науково обґрунтувати українські книгознавці - О. Мацюк, Я. Запаско, В. Карпинський, Г. Коляда, П. Плющ, Ф. Максименко та ін.
Так, у фонді василіанських монастирів Центрального Державного Історичного архіву у Львові виявлено документи, які свідчать, що в цьому місті друкарня заснована ще в 1460 р. За документальними архівними джерелами власну друкарню подарував монастиреві львівський громадянин Степан Дропан. Звичайно, таке раннє виникнення друкарства в Україні дещо несподівано, але, якщо взяти до уваги високий рівень економічного і культурного розвитку Львова на той час, його тісні зв'язки з західними, зокрема з німецькими містами, про що є багато свідчень (наприклад, до середини XVI ст. папір до Львова постачали майже винятково з німецьких та польських паперових млинів), то стає зрозумілим наявність книгодрукування у Львові раніше багатьох міст Європи.
Дещо пізніше виникли друкарні і в інших містах України, зокрема в Києві та Острозі. Типографічний опис Київського намісництва в розділі "О типографії, или печатном домі Києво-Печерської лаври" свідчить не лише про заснування у 1531 р. першої друкарні в Києві, але й про те, що і в Острозі на той час також була друкарня. Щодо складу ДП України XV - XVI ст., перше місце в ньому належить творам церковним, зароджується і релігійно-публіцистична література. У світській літературі було багато літописів, в XVI ст. з'являються перші видатні вірші, епічні пісні (думи). У потоці законодавчих документів з'являються міжнародні договори, привілейні грамоти, земські устави і кодекси законів.
З середини XVI ст. крім Києво-Печерської лаври та Острога на Волині великими центрами книгодрукування в Україні були Львівська братська школа, монастирі Кременця, Чернігова, Новгород-Сіверського та ін. Монастирські братства об'єднували вчених, письменників, редакторів, граверів, коректорів, переписувачів, перекладачів. Книги, що видавалися у друкарнях монастирів, поповнювали не лише монастирські, але й приватні замкові бібліотеки гетьманів та князів. Основними способами постачання фондів бібліотек була купівля, дарунки, обмін та переписування.
Наприкінці XVI - початку XVII ст. в Україні швидко поширюються масштаби та репертуар книговидання. Лише в Острозькій друкарні у 1580 - 1612 рр. надруковано 28 видань. У Києві поряд із монастирськими працювали власні українські та польські друкарні. У першій половині XVII ст. з'являються друкарні: у 1604 р. - Дерманська на Волині та Срятинська біля Львова, 1606 р. - Крилоська під Галичем, 1616 р.- Києво-Печерська, 1619р.- Рахманінська на Волині, 1628 р.-Луцька.
Найбільше значення мала Києво-Печерська друкарня. За 15 років тут видано понад 40 книг, серед них були книги по 1000 - 1500 сторінок. Крім книг релігійного змісту друкували твори з філософії, історії, і не тільки українською, але й польською та латинською мовами. Щоб забезпечити друкарню папером, архімандрит Києво-Печерський Єлисей Плетенецький заснував у Радомислі біля Києва папірню та ливарню черенків.
Внаслідок розвитку українського книгодрукування у ДП та М крім різноманітних літургійних текстів з'являлися підручники для братських шкіл, філософські та літературні твори, видані різними мовами. Так, Луцька братська друкарня, заснована в 1626 р., видавала збірки віршованих творів українською мовою та підручники. Бібліотека Луцького братства налічувала на той час майже 30 друкованих книг українською, грецькою, латинською, польською та церковнослов'янською мовами, богослужбові книги, довідкову та навчальну літературу, значний масив музичних творів, філософські та педагогічні праці, багато архівних документів. Пізніше братчики влаштували древньосховище, в якому зберігались рукописні книги і стародруки.
В Україні кінця XVII ст. діяло 13 друкарень: з них 9 українських, 3 польські, 1 єврейська. Найінтенсивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгород-Сіверському та Чернігові. З 20 книжок, виданих Новгород-Сіверською друкарнею, 15 належало перу українських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. примірників різноманітних підручників для початкових шкіл.
У XVIII ст. провідними типографіями були Київська лаврська, Лаврського братства, Почаївська та Чернігівська. У Галичині типографії друкували книги польською, латинською, німецькою мовами. У Львові в 1749 р. почала виходити перша в Україні газета - "Львівський кур'єр", що видавалася французькою мовою.
Збільшення обсягу ДП зумовило до формування ДМ транзитних документних установ: у XVII ст. функціонували книжкові крамниці Львівської братської, Київської лаврської, Почаївської (XVIII ст.) типографій.
У другій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні, що була у складі Російської держави, засновані типографії з громадянськими шрифтами - в Єлизаветграді (1764 р.), Києві (1787 р.), Єкатеринославі та Харкові (1793 р.). У першій половині ХІХ ст. важлива роль у книгодрукуванні належала типографії Харківського університету, заснованій у 1805 р.
У Європі на початку ХІХ ст. у поліграфічній справі відбулася промислова революція, яка сприяла вдосконаленню засобів, способів та технологій документування інформації. Мануфактурні типографії, основані на ручній праці, замінили промислові підприємства, які використовували друкарські машини. Винахідник першої друкарської машини - німець Фрідрих Кеніг. У 1814 р. її використовували в Англії, де він тоді жив, для друкування газети "Тайме". У 1817 р. Кеніг повернувся у Германію, де заснував фабрику друкарських машин.
У 1830-х рр. в Америці з'явилися тигельні друкарські машини, які понині використовують для друкування бланків, обкладинок, ілюстрацій. У 1860 р. Вільям сконструював ротаційну машину, що дозволяла друкувати на обох сторонах паперового полотна і була особливо зручною для випуску газет. У 1866 р. цю машину оздобили різальними та фальцювальними апаратами. У 1884 р. в США було винайдено строко-відливну складальну машину (лінотип), а у 1897 р. винайшли літеровідливну складальну машину (монотип), що вдосконалювала процеси коректури та верстання.
Паралельно відбувалося технічне переобладнання виробництва паперу. У 1799 р. француз Луі Робер винайшов першу машину для виробництва паперу. У середині ХІХ ст. навчилися виробляти якісний папір з деревини, що значно оптимізувало виробництво та поширило його масштаби. Оперативно опанували виробництво різних сортів паперу (спеціальної афішної, газетної, картографічної та ін.). Нині виробляється понад 600 різновидів паперу
Досягнення науково-технічного прогрес сприяли стрімкому росту ДП та М. Поряд із книжковою зростає обсяг газетно-журнальної продукції, створюються документи на новітніх носіях інформації, що зумовлює початок нового етапу еволюції ДП та М.
Виділення цього етапу пов'язано з виникненням та стрімким розвитком машинопрочитуваних документів. Процес постійного збільшення обсягів документованої інформації стимулював пошуки інформаційноємних носіїв, які б мали менші розміри, але вміщували більше інформації. Ідея перших машинопрочитуваних документів належить французу Жакару - винахіднику перфокарти. У 1780 р. він застосував її як контрольну у ткацьких верстатах - перфокарта фіксувала інформацію, необхідну для відтворювання малюнка в процесі вичинення тканини.
Для механізації обробки великих масивів документованої інформації перфокарти почали застосовувати з 1848 р., коли Ч. Бабідж створив першу аналітичну машину, що використовувала перфокарти для статистичних цілей. У 1884-1889 рр. Г. Холлерит створив лічильно-перфораційні машини, призначені для автоматизованої обробки інформації. У 1911 р. в США створено перше підприємство по виробництву лічильно-обчислювальних машин, що працювали на перфокартах. Ці машини були прообразами сучасних ЕОМ.
У 1816 р. французький винахідник Ж.Н. Н'єпс утримав перше фотографічне зображення об'єкта на носії. П_тент на винахід фотографії одержав у 1839 р. французький художник Л. Дагер - його технологія набула назву "дагеротипія". З 1841 р. опанували негативні та позитивні зображення об'єкта, який фотографувався, внаслідок чого з середини ХІХ ст. у структурі ДП та М відокремилися чорно-білі, а пізніше - кольорові фотодокументи.
Фотоплівку як новий матеріальний носій інформації застосували для створення мікрокопій документів. У 1853 р. здійснено перші спроби мікрокопіювання на прозорій, а в 1870 р. - на непроз и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.