Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение оригинальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение оригинальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения оригинальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, РУКОНТЕКСТ, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии так, что на внешний вид, файл с повышенной оригинальностью не отличается от исходного.

Результат поиска


Наименование:


реферат Взантйська культура

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 20.05.13. Год: 2012. Страниц: 9. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


Міністерство  освіти і науки України 
 
 

Національний  технічний університет

«Харкивський  політехнічний інститут» 
 
 
 

РЕФЕРАТ 

З ПРЕДМЕТУ:

Культурология 
 
 
 
 

На тему:

Візантійська  культура 
 
 
 
 

Студента  гр. МШЗ-38

Величко О.О. 
 

Харків 2009

 

ПЛАН

1. Візантія в історії світової культури

2. Філософська думка  Візантії

3. Література Візантії

4. Візантійська музика

5. Архітектура та  образотворче мистецтво  Візантії

Список  використаної літератури  
 
 

 

1. Візантія в історії  світової культури

     Візантійська  імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV ст.

      Протягом  усієї своєї тисячолітньої історії  Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом  римської, грецької та елліністичної  традицій.

     Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави.

      В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне  місце.

     По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності.

       По-друге, Візантія репрезентувала  протягом усього існування своєрідний  синтез західних і східних духовних начал.

     По-третє, справила великий вплив на цивілізації  Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії).

     По-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.

     Столиця Візантії Константинополь заснована  імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську імперії.

      Імператором Східної Римської імперії, було проголошено  Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу  “Роменською”.

      В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця існування Візантії – грецька мова.

      У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3 основних періоди.

      Перший  період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин.

      Другий  період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму.

      Третій  період (1204-1453 рр.) – дальше посилення  феодальної роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального господарства.

      В культурному аспекті в історії  Візантії можна виділити шість періодів:

     - Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба  віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення;

     - Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації.

     - Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення  в Константинополі, що поширилося  в Х ст. на провінційні міста.

     - Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) –  найвищий розвиток візантійської  культури, зумовлений розквітом  візантійських міст.

     - П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ  ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і  політичною деградацією імперії.

     - Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманітарної ідеології.

      До  особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з  Західною Європою культурний вплив  варварських племен. Разом із тим, візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо.

      Освіта  розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера; античних авторів читали й  вивчали. Деспотичний характер візантійської  держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не згасала.

      Якщо  на Заході склалася суворо централізована церковна організація й тільки папа мав безперечний моральний авторитет  і величезну реальну владу, то на Сході в теорії панувала система  пентархії – одночасного існування п’яти рівноправних патріархій: в Римі, Константинополі, Олександрії, Антіохії та Єрусалимі. Своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії не менш яскраво проявилася і в галузі правових відносин. У Візантійській імперії в галузі як цивільного, так і кримінального права більшою мірою і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн середньовічного світу Візантія, передусім у ранній період своєї історії, залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов’язкове для всього населення імперії чинне право.

      В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено кращі досягнення римської юридичної думки: в ньому  вже завершилася розробка римської теорії права; здобули остаточну  теоретичну форму такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права і процесу; закладено основи регулювання міжнародних відносин.

      В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де здійснена знаменита Юстиніанові кодифікація римського права. Зведення цивільного права Юстиніана, котре сучасники назвали “храмом правової науки”, складалося з Кодексу – основних настанов положень, запозичених у римських юристів, Інституцій – короткого керівництва з юриспруденції і Новел – нових законів, що були видані безпосередньо за часів Юстиніана.

      Аристократія  у Візантії стала формуватися  пізно, протягом багатьох століть Візантія була державою чиновників на чолі з  верховним чиновником – імператором. У певному розумінні там усі були рівні перед державною машиною, перед бюрократичним чудовиськом. Вшановувалася не особистість імператора, а його посада.

      Чиновницька потуга уособлювалася імператорським престолом, що тримався на п’єдесталі з 60 міністерств. Кожен чиновник мріяв про кар’єру, заради якої треба було сподобатися начальству; найкоротшим шляхом до цієї мети була “філія”, що просякла геть усю імперію.

      Монархи розгортали регулярні компанії боротьби з тяганиною; для цього створювалися нові й нові інстанції для нагляду. Вирішити щось можна було тільки через особисті зв’язки. Хабар став нормальною формою ділових відносин. Чиновники боялися можливих доносів. “Якщо ти служиш Василевсові – повчає чиновник Кекавмен, - всіляко стережися, коли говориш із своїми товаришами. А якщо мовиться про Василева, то взагалі нічого не відповідай, а зникни геть. Багатьох я знав, котрі  втрапили у таку небезпеку. Всіма силами стримуй свій язик і підкоряйся тим, хто стоїть вище. Таємницю свою не розкривай нікому. Не ручайся ніколи ні за кого, навіть якщо це твій близький друг”.

      Приватної власності на землю у Візантії не було. Кожний маєток, кожну ділянку  можна було будь-коли відібрати. Скаржитися на начальство ставало справою безнадійною. Які з численних законів чинні  – ніхто не знав. Уряд підтримував штучно стабільні ціни, заради чого здійснювався жорстокий контроль над ремісництвом і торгівлею.

      В країні панувала атмосфера ксенофобії, тобто ненависті до іноземців. За іноземцями стежили як представники органів, так і численні добровольці з простого народу. Найбільшу підозру і ненависть викликали “прокляті католики”, навіть більшу, ніж мусульмани, що реально загрожували існуванню імперії, і, як відомо, ця загроза здійснилася. Ідеологічні принципи тяжіли над істинними потребами держави й суспільства. 

2. Філософська думка  Візантії

      У початковий період розвиток візантійської  філософії відбувався в умовах, коли панівні верстви Східної Римської імперії вже пристосували християнство для своїх потреб, створивши релігійно-філософську систему, в основу якої поклали вчення Платона. Складником цього вчення було вчення про Логос (що здобуло релігійну обробку у Філона й Орігена) як про дону з іпостасей “Трійці”, а також про Христа, котрий поєднував у собі божественну і людську природу і примиряв земне й небесне. У Візантійській імперії від кінця IV ст. закріплюється на офіційних позиціях церковна література, а східні отці церкви – Василій Великий, Григорй Богослов, Іоанн Златоуст, Феодорит Кірський та інші – обґрунтували вчення християнства виключно на базі церковних канонів і авторитета Святого Письма.

      Антична традиція протягом цього періоду  була пов’язана насамперед із неоплатонізмом. Найвизначнішим представником неоплатонізму був Псевдо-Діонісій Ареопайт, котрий зробив спробу інтерпретувати християнську догматику в дусі і з точки зору неоплатонізму (Ареопагітки).

      Другий  період візантійської філософії  – іконоборства – став періодом гострої релігійно-філософської боротьби, коли на політичній арені виступали ідеологи іконошанувальників (іконодулів): Йоанн Дама скін і Феодор Студит.

      Цей період пов’язаний із церковними реформами  імператорів з династії Ісаврів. Вперше в історії Візантії відбулося  відкрите зіткнення держави і церкви.

      Монастирі стали великими землевласникам, їх посилення створювало загрозу для  імператорської уряду і столичної  бюрократії. Прагнення імператорів  Ісаврійської династії знову підняти  престиж центральної влади і  послабити вплив церковних ієрархів, котрі вийшли з-під контролю, втілилося у форму ідеологічної боротьби проти шанування ікон. Удар по іконошануванню означав розрив із ортодоксальною церквою. Іконоборці виходили з прагнення зберегти за християнським богослужінням високу духовність, очистити його від устою тілесного і пережитків еллінського сенсуалізму.

      Ідейна  боротьба у візантійському суспільстві  в VIII – IX ст. мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспільну  свідомість доби. Релігійно-філософські  спори VIII-ІХ ст. викликали необхідність систематизації християнської теології, що знайшло відображення  у творах Йоанна Дамаскіна і пізніше Феодора Студита.

      Йоанн Дама скін (675-753) – один із найвидатніших  візантійських богословів – у  своїй праці “Джерело знань” поставив складне завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального християнства. Він намагався систематизувати всю суму знань християнської теології, що її він узяв із Письма і творів апологетів та отців церкви. В онтологічному аспекті система Дамаскіна ґрунтується на прагненні вивести все суще з єдиного принципу – Бога: Бог – віковічне непізнаване світу, джерело і мета буття. Природа – не тільки творіння Бога, але й розкриття його божественної мудрості. Інший ідеолог ортодоксального богослов’я – Феодор Студит (759 – 826) у своїй величезній літературній спадщині – богословських трактатах, промовах, листах, настановах ченцям і в релігійних гімнах – узагальнив усю аргументацію іконошанувальників проти їхніх ідейних супротивників. Його твори пройняті аскетичною ідеологією, ідеалізацією чернечого життя, шаленою полемікою проти іконоборців.

      Третій  період – характерний появою низки  раціоналістичних концепцій. Заокрема, Михаїл Псела (ХІ) оголосив філософію  наукою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої висновки, перебираючи від математики її числовий метод і систему геометричного доведення.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.