Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Девиантное поведение детей

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 04.06.13. Сдан: 2013. Страниц: 40. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


 
ЗМІСТ
Вступ 2
Розділ 1. Теоретичні підходи до проблем девіантної поведінки 4
      Поняття та сутність девіантної поведінки                       4
      Типологія девіантної поведінки              14
      Причини виникнення девіантної поведінки у дітей та молоді         21
Розділ 2. Соціальна  робота з дітьми девіантної поведінки          31
      Особливості соціально-педагогічної роботи щодо профілактики            девіантної поведінки дітей та молоді              31
      Методичні рекомендації щодо роботи з дітьми та молоддю з девіантною поведінкою              47
Список використаної літератури                   56
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

Соціально-економічні зміни, що відбуваються в Україні в останні  роки, характеризуються кризою в економіці, науці, культурі, в сферах соціального  і духовного розвитку. Загострилися раніше приховувані потреба, бідність, інвалідність, національні та психологічні конфлікти, стресові ситуації, безробіття, алкоголізм і злочинність.
Під сумнів поставлено ідейні та моральні орієнтири попередньої епохи. Зростання соціальної напруженості та поглиблення економічної кризи торкнулися корінні основи життя всього населення, в тому числі дітей та підлітків.
Через занепад моральних  цінностей, негативний вплив зовнішніх факторів на сьогодні гострою проблемою для нашого суспільства залишається девіантна поведінка молоді. В більшості випадків поява такої форми поведінки пов’язана з особливостями взаємодії людини із навколишнім середовищем, соціумом. Адже як відомо саме оточення обумовлює формування особистості та визначає набір її соціальних ролей, а отже й визначає направленість її поведінки.
Також треба зазначити, що різко  зменшилася кількість людей, що працюють з дітьми. Скоротилася кількість дитячих клубів за місцем проживання, позашкільних установ, літніх таборів, практично відсутня база позаурочної роботи.
Через напруженості в економічній  сфері батьки менше уваги приділяють своїм дітям. Збільшується кількість  неповних сімей. У результаті багато діти та підлітки опинилися по суті в соціальному вакуумі, де вони нікому не потрібні. Знижується роль батьків у вихованні.
Актуальність  проблеми полягає в тому, що на даному етапі розвитку українського суспільства зростає число неповнолітніх з девіантною поведінкою, що виявляються в асоціальних діях (алкоголізм, наркоманія, порушення громадського порядку, хуліганство, вандалізм і ін.). У крайніх формах стали виявлятися жорстокість і агресивність. Різко зріс рівень злочинності серед молоді. З'являються все нові види поведінки, що відхиляється. Тому, ми маємо звернути увагу на дану проблему і знайти шляхи її вирішення.
Об’єктом нашого дослідження є девіантна поведінка дітей та молодді.
Предметом нашого дослідження є робота з дітьми та молоддю з девіантною поведінкою.
Мета дослідження: дослідити причини виникнення та шляхи усунення девіантної поведінки.
Завдання дослідження:
1. Визначити сутність  девіантної поведінки та причини її появи у дітей та молоді.
2. Дослідити та проаналізувати  як оточуюче середовище впливає на формування особистості.
3. Визначити шляхи профілактичної роботи з дітьми та молоддю, які схильні до девіантної поведінки та їхнім оточенням.
Отже, проблема девіації гостро постала перед сучасним суспільством і заслуговую великої уваги. У  профілактиці відхиляє поведінки підлітків  є ряд невідкладних завдань, що потребують свого вирішення.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Розділ 1. Теоретичні підходи до проблем девіантної поведінки
      Поняття та сутність девіантної поведінки
Як суб'єкт соціальних відносин особистість характеризується соціальною активністю, здатністю впливати на оточення, змінюючи його і себе. Причому  активна діяльність особистості  лише тоді є продуктивною, коли вона узгоджується з культурними надбаннями суспільства, коли її поведінка взаємозв'язана  з оточуючими і має соціальний характер.
Соціальна поведінка — це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей.
Діяльність і поведінка  особистості детермінується, тобто  обумовлюється, обмежується не лише внутрішнім механізмом мотивації, взаємодії  потреб, інтересів, цінностей особистості. Ззовні на поведінку людини впливають  існуючі у суспільстві норми.
За своїм характером соціальна поведінка, може бути найрізноманітнішою: альтруїстичною або егоїстичною, законослухняною або протизаконною, серйозною або легковажною, коректною або грубою і т. д. [17]
Поведінку особистості загалом  можна розглядати як взаємодію з  довкіллям, опосередковану її зовнішньою і внутрішньою активністю у формі  цілеспрямованої послідовності  вчинків. При цьому кожний вчинок особистості являє собою свідому  дію, акт морального самовизначення, в якому людина стверджує себе як особистість у ставленні до іншої людини, самої себе, соціальної групи або суспільства, життя  загалом [5].
За поведінкою особистості  можна визначати успішність її соціалізації, тобто процесу входження до різних спільнот людей. Слід зауважити, що важливою складовою процесу соціалізації людини є виникнення і розвиток уявлень  про правила поведінки, що співпадають  чи не співпадають з традиціями і  звичаями людської спільноти, про моральне чи аморальне, таке, що схвалюється  або засуджується, що дозволено або  заборонено тощо [2].
Як відомо, у формуванні особистості приймає участь велика кількість рушійних сил, факторів, тому створення єдиної моделі, яка здатна пояснити духовний світ кожної людини, шляхи його становлення, дуже складно. Суспільство добре функціонує, коли кожен індивід є інтегрованим у політичну, економічну та соціальну  сфери. Звичайно ж таки найбільший вплив  здійснює саме взаємодія з іншими людьми, тобто інтеграція саме в  соціальну сферу, адже ми ніколи не живемо ізольовано від інших, самі по собі, ми є представниками певної соціальної системи і виконуємо в ній  певні функції вступаючи в  контакт з різними її членами. При цьому індивід виступає як суб’єкт і водночас як об’єкт суспільної взаємодії.
Для того щоб реалізувати  свій внутрішній потенціал кожен  індивід повинен включитися в  середовище в якому це можна здійснити, а отже він повинен адаптуватися до нього, шляхом прийняття його норм, принципів і цінностей. Тобто  кожна людина повинна пройти шлях соціалізації.
Соціалізація особистості  – це процес набуття певного соціального  досвіду, оволодіння соціальними ролями, нормами, цінностями. Але слід пам’ятати, що людина не лише залучається до суспільного  життя, приймаючи його норми, а й  поступово набуває самостійність, автономність тобто розвиток в суспільстві  передбачає й індивідуалізацію. І  саме як окрема індивідуальність особистість  починає проявляти форми поведінки, що можуть відрізнятися від загальноприйнятих, виявляє девіантну поведінку. Дуже часто до таких дій спонукає людину саме суспільство встановлюючи заборони, які є неприйнятними для неї. [6]
Оцінка будь-якої поведінки  передбачає порівняння її з певною нормою (від лат. norma — точний припис, зразок). При цьому за норму можна  брати статистичну норму (особливості  поведінки, що властиві більшості людей  в популяції), соціальну норму (моральні, правові, професійно-організаційні  або інші вимоги до поведінки, що висуває  суспільство в певний період розвитку), норми психічного здоров'я, психологічну норму особистісного розвитку тощо.
Норма — це явище групової свідомості у вигляді уявлень, що поділяє група, та найчастіше висловлюваних  суджень членів групи про вимоги до поведінки з урахуванням їх соціальних ролей, що створюють оптимальні умови буття, з якими ці норми  взаємодіють та, відображаючи, формують його. Виділяють такі норми: правові, моральні, естетичні.[4]
Остання визначається по-різному  залежно від напряму психологічної  науки. Так, зокрема, в рамках ортодоксального  психоаналізу нормальна особистість  повинна мати сильне Его ("Я"), яке  б підтримувало в рівновазі прагнення  Ід ("Воно") і Супер-Его ("Над-Я"). Представники гуманістичної психології (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл) вважають, що особистість має бути зорієнтована на са-моактуалізацію, тобто реалізацію свого духовного, творчого потенціалу, свободу і відповідальність.
За результатами порівняння з нормою визначають нормальну (таку, що відповідає нормі) і аномальну  девіантну поведінку особистості. [5]
Людина як особистість  формується під впливом системи  соціальних відносин, у яку вона включена. Особистість - носій свідомості з індивідуально-типовою структурою психологічних властивостей та якостей, що вибірково ставиться до навколишньої дійсності та виконує визначені  соціальні ролі. Поведінка особи  в суспільстві визначається сукупністю соціальних норм.
Соціальні норми обумовлені суспільним буттям та історичним розвитком  суспільства (держави), визначаючи цілі, межі, умови та форми поведінки  людей у значимих для життєдіяльності  суспільства або соціальних груп сферах, а також у конкретних ситуаціях, коли приймається усвідомлене рішення  діяти так чи інакше.
Соціальну норму визначають як "правило, вимогу суспільства до особистості, у яких визначений більш-менш точно обсяг, характер, а також межі можливого і припустимого в її поведінці" (Є.М. Пеньков). Ці правила і вимоги можуть бути закріплені в письмових джерелах (законах, статутах, документах і т. ін.), відображені в політичній і художній літературі. Однак закріпленням у письмових джерелах існування соціальної норми не вичерпується. Більшість норм об'єктивуються, виражаються зовні і доводяться до спільноти людей через погляди І переконання, зразки поведінки, що повторюються з покоління в покоління (мораль, звичаї, традиції) та відтворюються досить регулярно й у масовому масштабі.
Соціальні норми – продукт пізнання і переробки у свідомості людей інформації про минуле і теперішнє, про найбільш раціональні форми поведінки І діяльності, що виправдали себе на практиці і ведуть найкоротшим шляхом до корисного результату. "Виступаючи як потужні засоби соціальної регуляції поведінки, соціальні норми є "мостом", що пов'язує воєдино всі прояви особистості людини, її поведінки з найважливішими інститутами сучасного суспільства, його структурою, його вимогами" (М.І. Бобнєва). [1]
Під девіантною поведінкою (лат. deviatіo – відхилення) розуміють  систему вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві  нормам і виявляються у вигляді  незбалансованих психічних процесів, неадаптованості, порушенні процесів самоактуалізації та ухиленні від морального й етичного контролю особистості  над власною поведінкою. [12]
Як зазначає О. В. Безпалько, серед українських та закордонних  дослідників немає єдиного погляду  на термін “девіантна поведінка”. Одні вважають, що йдеться про всі відхилення від схвалюваних суспільством соціальних норм, другі пропонують охоплювати цим поняттям тільки порушення правових норм, треті – різні види соціальної патології (алкоголізм, наркотизм, убивства). Зважаючи на це, в науковому обігу, крім дефініції “девіантна поведінка  особистості”, вживають й інші терміни, зокрема, аморальна поведінка, протиправна  поведінка, поведінка хворої людини та ін.
У практиці соціально-педагогічної діяльності дітей, за якими спостерігають  певні прояви девіації, характеризують як “важковиховуваних”, “педагогічно занедбаних”, непростосованих до школи, фрустрованих, “незручних”, “важких”, “безнаглядних”, “дискомфортних” тощо. [3]
Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою.
Девіантна поведінка —  поведінка, що відхиляється від прийнятих  у суспільстві ціннісно-нормативних  стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і  психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між  злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.). [17]
Найбільш повно проаналізував  проблему девіації з точки зору соціологічних  підходів відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який протягом всієї своєї  діяльності надавав особливого значенню вияву причин порядку та безладдя у суспільстві. Важливе місце  в аналізі девіантної поведінки  і теоретичних проблем суспільства  та особистості посідають поняття "норма" та "патологія", які  відображають нормальні та патологічні  стани суспільного життя. Розрізняти нормальне та патологічне вчений рекомендував з точки зору структурно-функціонального  стану суспільства. Нормальним, за Дюркгеймом, є всі "діяння" соціального  організму, котрі випливають з умов його існування. Але ми маємо справу з парадоксом, оскільки, за Дюркгеймом, норма і патологія є не абсолютними, а співвіднесеними одна до одної. Вчений визначає: нормальні факти  ті, які найбільш розповсюджені. Всі  інші є патологічними, хворобливими для соціального організму. Це означає, що нормальний тип збігається із "середнім" (збалансованим нормальним явищем) і що будь-яке відхилення від цього  еталону суспільного здоров'я  є хворобливим патологічним явищем. Тому, згідно з логікою вченого, злочини  та інші соціальні хвороби, які завдають шкоди суспільству і засуджуються, є цілком нормальними, бо коріняться в певних соціальних умовах і підтримують, хоча і хворобливі, але водночас необхідні суспільству відносини. Оскільки негативні наслідки злочинів нейтралізують системою наказів, покарань (соціальний контроль), то суспільство продовжує існувати та функціонувати. У зв'язку з тим, що злочин має місце в усіх або у більшості суспільств, він розглядається як норма, як елемент соціального здоровий А деякі явища, які були і є спільними для усіх розвинутих "Індустріальних" суспільств (зростання числа самогубств, послаблення їх засудження з боку моралі, деякі типи економічних криз), кваліфікувалися ним як патологічні. Саме тут Дюркгейм застосовував принцип історизму, котрий допоміг краще зрозуміти сутність проблеми - факт може бути нормальним чи патологічним лише щодо даного суспільного устрою. У міркуваннях автора ніби прихована ідея про те, що, поки суспільство справляється з хворобою, вона є нормою, Але коли хвороба порушує функціонування суспільства і приводить до його деградації – тоді ця хвороба стає патологією. Не дивно, що погляди соціолога викликали рішучу критику, Дюркгейма звинувачували у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя.
Виділяючи "ненормальні", з його точки зору, форми суспільного  життя, вчений один з перших теоретизує і визначає поняття "соціальна  аномія" як такий суспільний стан, за якого відсутня чітка моральна регуляція поведінки індивіда, групи, як роздрібненість правил, котрі регулюють  відносини між соціальними функціями. Це свого роду стан ціннісно-нормативного вакууму, який характерний для кризових періодів розвитку суспільства, коли загострюється  протиріччя між класами, групами, індивідами та суспільством, відбувається занепад  соціальних функцій.
Основні положення Дюркгейма  актуальні і сьогодні. Таким чином, визначаючи категорію девіації, необхідно  підкреслити, що спрямованість відступів  від встановлених норм може бути різною. Вони можуть "охоплювати" сторони  як конструктивного, радикально-позитивного  характеру, так і деструктивного, негативного, антисоціального характеру. Отже, девіація - це вчинки, діяльність людей, соціальних груп, котрі не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою розуміють характеристику таких явищ і процесів, що є закономірними для даної суспільної системи. [18]
Саме Б. Дюркгейм першим дав розгорнуте соціологічне пояснення девіації. Він пропонує теорію аномії, яка розкриває значення соціальних і культурних факторів. За Дюркгеймом, основною причиною девіацій є аномія, буквально, "відсутність регуляції", "безнормність". По суті аномія — це стан дезорганізації суспільства, коли цінності; норми, соціальні зв'язки або відсутні, або стають хиткими і суперечливими.
Усе, що порушує стабільність, приводить до неоднорідності, нестійкості  соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішання соціальних груп, міграція і т. п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з'являються різні види девіацій.
Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм. [17]
Американські соціологи  І. Коен і Р. Мертон називають основною причиною девіантної поведінки і  наявність напруження (як результат  порушення єдності культури, цілей  та інституційованих засобів). Є підстави говорити в принципі про певну  схильність підприємництва до аномії. Це результат того, що підприємець, не знаходячи законних засобів для  задоволення потреб, обирає незаконні  шляхи й способи. Тут і злочинність  можна розуміти як "незаконну  адаптацію". За такого пристосування  використовуються заборонені, але часто ефективні засоби досягнення. Деструктивною формою девіації в сфері економіки є економічна злочинність - це вже прояви девіації більш обширного макросоціологічного рівня, діяльність на якому досить важко "вписується" в контекст соціальних відхилень. [18]
Теорія аномії одержує  подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і  соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.
Р. Мертон розробив класифікацію девіантної поведінки, основною причиною якої він вважав розрив між цілями суспільства та соціально прийнятними  засобами досягнення цих цілей. Більшість  членів суспільства визнають пануючі  у ньому норми і цінності, прагнуть реалізувати їх легальними, тими, що схвалюються суспільством, рекомендуються засобами. [17]


 
Вагомими при розгляді питання сутності девіантної поведінки  є й теорія соціалізації та теорія стигматизації. У контексті теорії соціалізації, особистість схильна  до девіантної поведінки, адже її соціалізація відбувається в умовах заохочення або  ігнорування окремих елементів  девіації. Теорія стигматизації, навпаки  акцентує увагу на тому, що виникнення девіантної поведінки є можливим лише при одному тільки визначенні такого індивіда, який має певні  соціальні відхилення і вживанні по відношенню до нього репресивних  або виправних заходів. Теорію стигматизації  широко досліджували такі науковці, як Е. Гофман, Г. Беккер, Е. Лемерт та інші. Вони стверджували, що девіантна поведінка  є наслідком негативного впливу оточуючого середовища, яке спонукає до появи соціальної реакції, а саме йдеться про навішування ярликів "девіант".
Г. Бекер стверджував, що причиною виникнення явища девіації є різноманітні суб’єктивні фактори, наприклад у своїй теорії стигматизації  Бекер наголошує на тому, що саме стигматизація є первопричиною  виникнення девіацій. Девіація є наслідком "навішування ярликів" індивіду певною соціальною групою чи суспільством загалом, порівнюючи існуючі абстрактні правила з певною діяльністю індивіда (це явище Бекер назвав первинною  соціалізацією), потім, як наслідок, у  індивіда формується репутація і  він вже вимушений слідувати  їй (це явище Бекер охарактеризував  як вторинну девіацію). [6]
Девіантна поведінка являє  собою систему вчинків особистості, що відхиляються від загальноприйнятої  норми (норми психічного здоров'я, права, культури, моралі тощо).  Слід зазначити, що відхилення від цієї норми (девіації) у поведінці можуть трактуватися як позитивні, так і негативні.
У разі позитивних девіацій йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства.
Негативні девіації поведінки пов'язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми. У цьому випадку процес соціалізації особистості є порушеним, що проявляється у незбалансованих психічних процесах, неадаптованості, порушенні процесу самоактуалізації або у вигляді уникання морального і естетичного контролю за власною поведінкою, яка стає соціально дезадаптованою. У зв'язку з цим можна говорити про девіантність особистості — сукупність засвоєних особистістю асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричинює девіантний спосіб життя. [5]
О. В. Змановська називає такі специфічні ознаки девіантної поведінки:
• багаторазові, тривалі  порушення не будь-яких, а найважливіших  норм для певного суспільства  на цей час;
• поведінка не є наслідком  кризової, нестандартної ситуації, а зумовлена загальною спрямованістю  особистості;
• сама поведінка супроводжується  різноманітними проявами соціальної дезадаптації, викликає негативну оцінку з боку інших людей;
• поведінка не ототожнюється  з психічними захворюваннями чи патопсихологічними станами, хоча може за певних умов набувати патологічних форм (алкоголізм, наркоманія тощо);
• результатом поведінки  є заподіяння реальної шкоди самій  особистості чи оточуючим.
Отже, девіантна поведінка  є агресивною, при цьому агресія  може бути спрямована як на інших людей, так і на самого себе. [9]
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
       Типологія девіантної поведінки
Первинна девіація: поведінка з відхиленням, яка загалом відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. Відхилення незначні і терпимі. Соціальним середовищем індивід не визначається як девіант і сам не вважає себе таким.
Це відхилення сприймається як маленька витівка, ексцентричність  чи помилка (незначна). Індивід продовжує жити колишнім життям, займати те саме місце в системі статусів і ролей, як і раніше взаємодіяти з членами групи. Девіанти залишаються первинними доти поки їх дії укладаються в межах соціально прийнятої ролі.
Вторинна девіація: відхилення від існуючих у групі норм, яке соціально визначається як девіантне. Особа при цьому ідентифікується як девіант. Іноді у разі здійснення навіть єдиної дії (зґвалтування, гомосексуалізм, вживання наркотиків і т.д.) або помилкового звинувачення, до індивіда приклеюється ярлик девіанта. Варто одержати ярлик девіанта, як одразу з'являється тенденція до переривання багатьох соціальних зв'язків із групою і навіть можлива ізоляція. Таким чином, вторинне відхилення може змінити все життя людини.Девіації поділяють на індивідуальні та групові.
Індивідуальне відхилення – окремий індивід відкидає норми своєї субкультури.
Групове відхилення – розглядається як конформна поведінка члена деві-антної групи щодо її субкультури.
У реальному житті ці два типи відхилень найчастіше взаємно перетинаються. [13]
Загалом до психологічних  проявів девіантної поведінки особистості  відносять такі:
• духовні проблеми, зокрема, відсутність або втрату сенсу  життя, переживання внутрішньої  порожнечі, блокування самореалізації духовного потенціалу тощо;
• деформацію ціннісно-мотиваційної сфери — несформовані або редуковані моральні цінності (совість, відповідальність, чесність), переважання девіантних цінностей, ситуативно-егоцентричну орієнтацію, фрустрованість вищих потреб, внутрішні  конфлікти, малопродуктивні механізми  психологічного захисту;
• емоційні проблеми — тривогу, депресію, переважання негативних емоцій, алекситимію (ускладнення в розумінні  своїх переживань і невміння сформулювати їх у словах), емоційне огрубіння (втрата здатності визначати доцільність, доречність тих чи інших емоційних  реакцій, дозувати їх), афективність тощо;
• проблеми саморегуляції  — неадекватні самооцінку і рівень домагань, слабкий розвиток рефлексії, надмірний або недостатній самоконтроль, низький рівень адаптивних можливостей;
• викривлення у когнітивній  сфері — стереотипність, ригідність мислення, неадекватні настановлення, обмеженість знань, наявність забобонів;
• негативний життєвий досвід — наявність шкідливих звичок, психічних травм, досвіду насильства, соціальну некомпетентність тощо. [9]
Залежно від виду норми, з  якою співставляються особливості  поведінки, та її негативних наслідків  виокремлюють такі види девіантної поведінки: антисоціальну (делінквентну і кримінальну) поведінку, асоціальну (аморальну) поведінку, аутодеструктивну поведінку тощо.
Виділяють п’ять типів  девіантної поведінки:
      делінквентна – здійснення дрібних правопорушень, за які підлітків досить рідко притягають до відповідальності;
      адиктивна – поведінка людини, яка обтяжена хімічною залежністю (від алкоголю, наркотиків, або інших хімічних речовин);
      патохарактерологічна – обумовлена патологічними змінами характеру, які утворились в процесі виховання;
      психопатологічна – обумовлена наявністю психічного захворювання;
      обумовлена гіперздібностями людини – обдарованість в одній сфері часто супроводжується девіантною поведінкою у звичайних життєвих обставинах. [20]
Делінквентна  поведінка - це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статттями цивільного та кримінального кодексів. До протиправних дій належать проступки (провини), правопорушення та злочини.
Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1) індивіди, які здійснюють правопорушення під  впливом певних обставин чи оточуючих  людей; 2) особи з достатнім рівнем правосвідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм; 3) люди, що випадково здійснюють правопорушення; 4) особи, що свідомо порушують правові  норми.
Адиктивна поведінка - це поведінка людини, для якої притаманне прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою розвитку та підтримання інтенсивних емоцій. У результаті такої поведінки людина існує у своєрідному "віртуальному" світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистісному розвитку, а в окремих випадках навіть деградує.
Розрізняють три групи  адиктивної поведінки:
- нехімічні адикції (патологічна  схильність до азартних ігор (гемб-лінг), комп'ютерна адикція, трудоголізм);
- проміжні форми адикції  (анорексія - відмова від їжі,  булімія -прагнення до постійного  споживання їжі):
- хімічні адикції (вживання  та вдихання психоактивних речовин:  тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних  препаратів, речовин побутової хімії). [11]
До патохарактерологічного та психопатологічного типів девіантної поведінки призводить порушення психічного розвитку підлітка, пов’язане із наявність у нього (при патохарактерологічному типі) акцентуацій характеру, психопатій, невротичних розладів та порушення потягів; та наявності ознак початкових проявів психічних захворювань (при психопатологічному типі поведінки).
Слід зазначити, що наявність порушень у психічному розвитку підлітка, не обов’язково призводять до формування девіантної поведінки, але данні проведених у пенітенціарних установах досліджень свідчать про те, що психічні аномалії мають від 57% до 76% підлітків яки утримуються у подібних закладах. Найбільш поширеними психічними аномаліями є: залишкові прояви органічного ураження мозку та інтелектуальна недостатність (54%); психопатичний розвиток та психопатії (29,6%).
Нагадаємо, що акцентуації характеру – це крайні варіанти норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені. Кожен тип акцентуацій має властиві тільки йому, на відміну від інших типів, „слабкі місця”.
Акцентуацію від психопатії можна відрізнити за такими ознаками:
1) акцентуації виявляються  здебільшого в підлітковому віці, а психопатії — протягом усього життя;
2) прояви особливостей  характеру при акцентуаціях бувають  у певних ситуаціях; при психопатії — незалежно від ситуацій;
3) при акцентуації рідко виникає соціальна дезадаптація й можливе повернення до норми; при психопатії соціальна дезадаптація буває значно частіше;
4) при акцентуації порушення  поведінки, виникають як відповідь  на чітко визначений тип психотравмуючої  ситуації; при психопатії — при  будь-яких психотравмах, а іноді й без видимих. [20]
Психопатологічний тип девіантної поведінки базується на психопатологічних симптомах і синдромах, які є проявами певних психічних розладів та захворювань. Серед найбільш типових для дітей та молоді видів такої поведінки вчені виокремлюють аутоагресивну поведінку, дисморфоманічну поведінку, гебоїдну поведінку, дромо-манію, патологічну сором'язливість. [11]
Серед інших порушень психічного розвитку підлітка, особливу увагу слід звернути на порушення потягів. Порушення потягів має складні психологічні та фізіологічні причини. Спільним для всіх типів порушення потягів є те, що вони виявляються у виникненні стійкого, іноді непереможного прагнення здійснити певні дії.
Розглянемо  деякі види порушення потягів.
Втечі з дому можуть бути ситуативно зумовленими, та пов’язаними  з патологічним потягом до бродяжництва.
Ситуативно зумовлені  втечі поділяються на:
- імпульсивні – виникають  як відповідь на загрозливу  ситуацію;
- емансипаційні – виникають  як прагнення до різноманітності, ризику й пригод;
- демонстративні – з  метою привернення чи повернення  уваги матері або об’єкта закоханості,  або щоб посісти привілейоване місце серед однолітків.
Втечі як порушення потягів  виникають без будь-яких видимих  причин, за нормальних сімейних взаємовідносин. Підлітки перед втечею відчувають занепокоєння, непереборне бажання піти. Вони несподівано ідуть з дому, можуть подорожувати по всій країні. Потім можуть самостійно повертатись, та давати обіцянки „так більше не робити”.
Потяг до підпалів – може бути обумовлений різними психологічними та психопатологічними причинами.
Задовольняє потребу у  розрядці психічного напруження, отриманні задоволення.
Сексуальні перверзії  та гомосексуалізм у підлітковому віці у більшості випадків мають характер ситуативно зумовленої поведінки, яка з віком безслідно зникає, або є обумовленою нормами відповідної субкультури (бажання „покарати”, „опустити” члена угруповання , що провинився).
Девіантна поведінка яка обумовлена гіперздібностями людини може проявлятись у ігноруванні реальності, дивакуватості, необізнаності у елементарних повсякденних питаннях тощо. В той же час, підлітки з яскраво вираженими здібностями в разі несприятливих умов для розвитку їх таланту можуть потрапити до категорії девіантних. [20]
Практично життя будь-якого  суспільства характеризується наявністю  девіацій. Соціальні відхилення є властивістю кожної соціальної системи. Проблеми соціальних відхилень вивчають: психологія, криміналістика, правова статистика, педагогіка. Кожна із цих наук відповідно висвітлює природу девіації. Так, психологія аналізує девіацію через призму психофізіологічних змін вивчає особливості характеристик людей, основні^фізіологічні чинники, що за певних обставин викликають відхилення. Педагогіка аналізує девіацію з точки зору вимовного процесу і засобів щодо її запобігання в процесі соціалізації, виховання людини. Кримінологія розглядає патологічні форми вияву девіації - делінквентивна (протиправна) установка, поведінка, дії. Лише соціологічний підхід дає можливість комплексно об'єднати всі досліджувані сторони природи девіації, її функціонування і "місце" у суспільних відносинах. [18]
 
 
 
 
 
 
 
 
1.3 Причини виникнення девіантної поведінки у дітей та молоді
За С. М. Зінченко, в основі формування девіантної поведінки лежить взаємодія біологічних чинників та факторів навколишнього середовища.
Біологічні фактори  ризику: генетичний ризик (при цьому не доведено, що існує пряма залежність передачі девіантної поведінки через ген, мається на увазі передача конституційно-типологічних рис), гормональні фактори (наприклад, андрогени статевих залоз хлопчиків-підлітків пов'язані з агресивною поведінкою), нейрохімічні чинники, нейрофізіологічна реактивність.
Соціальні стресові фактори: сімейні фактори (психічні захворювання батьків, алкоголізм, наркоманії; стійкі та тяжкі проблеми у стосунках між батьками, а також жорстокість та занедбаність; імпульсивно-агресивний стиль поведінки в родині), вплив малої референтної групи, особливо з асоціальними формами поведінки, економічні негаразди, проблема зайнятості тощо.
При цьому наявність названих чинників не обов'язково приводить  до формування девіантної поведінки. Так, підліток може і відійти від попередньої девіантної поведінки, що може бути пов'язане з позитивним впливом значущих для нього людей, зміною товариства, вибором позитивного партнерства, високим інтелектом, здатністю до постійного затримування у школі, на роботі тощо. [15]
У практиці соціально-педагогічної діяльності дітей, за якими спостерігають  певні прояви девіації, характеризують як “важковиховуваних”, “педагогічно занедбаних”, непростосованих до школи, фрустрованих, “незручних”, “важких”, “безнаглядних”, “дискомфортних”  тощо. До порушень поведінки й виникнення шкідливих звичок у дітей і  підлітків можуть призвести несприятливі мікросоціальні, соціально-психологічні й індивідуально-біологічні чинники (особливо в періоди вікових  криз). [12]
Характеризуючи вікові особливості  девіантної поведінки особистості, слід зазначити, що у дошкільному віці говорити про девіантну поведінку як таку не доводиться через відсутність стійких моральних переконань у дітей.
Як відзначають багато дослідників, значення ролі раннього емоційного досвіду дитини має важливе значення для формування особистості. Адже найзначущою  соціальною потребою цього періоду  є емпатійне спілкування з  дорослим. Саме відчуття дитиною себе як такої, яку люблять, почуття захищеності  і повного прийняття з боку дорослих є фундаментом розвитку здорової психіки.
Для молодшого школяра психотравмуючі ситуації пов'язані в першу чергу з потребою в позитивній оцінці з боку дорослих, насамперед, учителів і батьків, особливо щодо оцінки успіхів у навчальній діяльності, а також з бажанням зайняти сприятливе становище у системі міжособистісних стосунків колективу класу. Незадоволення цих потреб викликає емоційну напругу, негативні переживання учня. Як зазначає Е. Еріксон, небезпека для молодшого школяра криється у формуванні почуття неповноцінності або некомпетентності, яке сильно залежить від шкільної успішності.
Негативне ставлення до вчителя  іноді може виникнути ще до школи  під впливом інших, наприклад, неспроможних у виховному контексті батьків ("Ось підеш до школи, там тобі покажуть, як себе поводити!"). Але  частіше воно є наслідком негативного  ставлення вчи теля до учня, яке, за  дослідженням О.В. Киричука, пов'язане з попередньою успішністю дитини, її дисциплінованістю, зовнішніми соматичними ознаками,  матеріальним і соціальним становищем батьків тощо. Саме ставлення вчителя до учня переважно зумовлює положення молодшого школяра в колективі, його статус в ньому і, отже, визначає самопочуття учня, його адаптацію або дезадаптацію у соціальному середовищі загалом. [5]
Здебільшого девіації виявляються  саме у підлітковому віці. Першопричиною, яка призводить до відхилень у поведінці, є ігнорування особливостей цього вікового періоду, недооцінка дорослими глибоких вікових суперечностей у розвитку підлітка. [12]
Першоджерелом соціальної дезадаптації вважають порушення стосунків дитини й дорослого. Слід зазначити, що у  вітчизняній традиції виховання  здійснюється в рамках парадигми  заохочення – покарання. При виникненні у вихованця ускладнень вихователь, в разі невміння знайти альтернативи негативній оцінці, починає зловживати цим методом. Більше того, негативна  оцінка дитини нерідко поширюється  на особистість вихованця в цілому, зумовлюючи таким чином фрустрацію13 одразу двох життєво важливих потреб: потреби в позитивній оцінці оточуючими та потреби в самоповазі, задовільній  самооцінці. Нагадаємо, що саме ці потреби  є базовими, провідними для підлітка. І тому подібна ситуація виявляється  для підлітка психотравмуючою. Через  те, що внутрішній світ підлітка розвинутий ще недостатньо, перешкоди, які постали  на шляху задоволення його соціально  важливих потреб не стимулюють його активності, спрямованої на їх подолання. Замість  цього починають формуватись  захисні механізми, які покликані  застерегти особистість від сприйняття небажаної інформації, усунути тривогу  та напруженість. [ 20]
Загалом, як зауважує І.С. Кон, підлітковий вік являє собою  групу ризику в контексті девіантної поведінки через:
• труднощі перехідного  періоду, починаючи з психогормональних  процесів і завершуючи перебудовою  Я-концепції, що зумовлюють  переживання  підлітком тривоги, емоційну напруженість, нестійкість, неврівноваженість тощо;
• граничність і невизначеність становища підлітка (уже не дитина, ще не дорослий); розходження між  об'єктивним положенням учня і його  прагненням вважати себе дорослим на тлі недостатніх навичок спілкування, засобів взаємодії зі світом дорослих на партнерських засадах; почуття "дорослості" як протиріччя між орієнтацією на самостійність і відсутністю  відповідного життєвого досвіду;
• суперечності, зумовлені  перебудовою механізмів соціального  контролю: дитячі форми контролю, що ґрунтуються на дотриманні зовнішніх  норм і слухняності, вже не діють, а дорослі засоби контролю, що передбачають свідому дисципліну і самоконтроль, ще не склалися; ці чинники проявляються на тлі посилення орієнтації на однолітків і зростання залежності поведінки від групових норм. [5]
Безпалько виділяє такі основні  причини виникнення девіантної поведінки  у дітей та молоді:
      Соціально-економічні
          зниження життєвого рівня населення;
          майнове розшарування суспільства;
          обмеження можливостей соціально схвалених форм заробітку;
          безробіття;
          послаблення суспільної функції соціального контролю;
          доступність алкоголю та тютюну для неповнолітніх;
          широка реклама психоактивних речовин; 
          зниження рівня соціальної безпеки
      Соціально-педагогічні
          послаблення виховної функції сім'ї;
          виховання в неповній сім'ї;
          завищені вимоги батьків до дитини;
          авторитаризм батьків;
          жорстоке поводження з дитиною;
          ворожість та конфлікти між батьками;
          критицизм підлітка стосовно до школи, сім'ї, відчуженість від них;
          низький статус підлітків у класному колективі;
          слабка система позашкільної зайнятості дітей та молоді
                  Соціально-культурні
          девальвація у суспільстві традиційних моральних цінностей;
          нестабільна політична ситуація в країні;
          зниження морально-етичного рівня населення;
          поширення кримінальної субкультури;
          негативний вплив засобів масової інформації;
          лібералізація статевої моралі;
          домінування серед молоді культу сили;
          недоліки в системі позашкільної роботи
              Психологічні прагнення
          бути не залежним від дорослих;
          бажання бути визнаним у групі однолітків;
          потяг до самоствердження;
          несформована система моральних цінностей;
          низький рівень емоційно-вольового контролю;
          бажання виглядати дорослим;
          гедоністичні мотивації(прагнення до насолоди);
          потреба змінити психічний стан у стресовій ситуації;
          підвищена тривожність, низька самооцінка;
          інфантилізм;
          підвищений, в порівнянні з однолітками, рівень конформізму;
          акцентуації характеру, психопатії;
          психопатологічні синдроми (депресія, паранойя, мстивість тощо);
          негативні риси характеру (заздрість, жадібність) 
    Біологічні 
          порушення роботи ферментативної та гормональної систем організму;
          наслідки спадковості;
          вплив різноманітних факторів природного середовища (рівень радіації, хімічний склад повітря) [3]
Водночас, девіації у поведінці  школярів зумовлені не лише віковими особливостями. Значне місце відводиться  сім’ї, як основному осередку формування особистості. Досвід, який дитина набуває  у сім’ї, визначатиме її індивідуальну  поведінку. Якщо дитина у родині має  можливість спостерігати й перебувати в середовищі емоційно позитивних зв’язків, то асоціальні впливи інших середовищ  не матимуть на неї деформуючих впливів. А у сім’ях, де немає гармонійності  у стосунках, впливи асоціальних  елементів на розвиток дитини будуть значимими. [12]
Основним проявом девіантної поведінки у дітей та підлітків  є явище „важковиховуваності” що виявляється в о?порі дитини педагогічним впливам дорослого. Важковиховуваність є наслідком недостатнього засвоєння  дитиною позитивного соціального  досвіду. При подальшому поглибленні  соціальної дезадаптації відбувається перехід до делінквентних, а згодом, і до кримінальних форм поведінки. Зазначимо, що психологічної точки зору між  цими поняттями не існує принципової  різниці. Обидва вони є лише послідовними етапами поглиблення процесу  соціальної дезадаптації особистості. [20]
Важковиховуваність в  основному проявляється у формі  різного роду конфліктів підлітка з  його найближчим оточенням.
Зовнішньо важковиховуваний підліток характеризується неповноцінним  і викривленим ставленням до дійсності. Досить часто такій дитині буває  важко не лише з іншими, але й  з самою собою. Внутрішній конфлікт із власним «Я» є ще однією істотною ознакою важковиховуваності. [8]
Важковиховуванність характеризується проявом неприйняття вимог вихователя. Практика свідчить про те, що можна виділити наступні форми прояву:
• відкрито-екстремістський (спроби блокувати, нейтралізувати вплив  вихователя допомогою обмови, створення  психологічного вакууму, «приклеювання» глузливих прізвиськ, демонстрації невизнання і т.п.);
• приховано-екстремістський (зовні підтримуючи дії вихователя, особливо в його присутності, але роблячи все, щоб протистояти їх реалізації);
• відкрито-агресивне у  вигляді бойкоту дій вихователя, своїми діями, відкрито активізуючи  оточуючих на протидію;
• саркастичне, що виявляється  не тільки в недовірі до вихователя, а й невірі в його цілі і способи їх досягнення;
• приховане-нишком, зовні  ставлячись байдуже або підтримуючи вихователя, його позитивні і негативні дії, одночасно підбурюючи інших до протидії. Одна з найбільш огидних форм прояву позиції особистості;
• байдуже, що виражається  в несприйнятті і не реагуванні на дії вихователя;
• формальне по відношенню клічності та діяльності вихователя, виявляючи недовіру до нього. Обидва, і вихователь, і вихованець, в даному випадку як би живуть в абсолютно різних часових і просторових вимірах. [14]
У «важких» підлітків, звичайно, моральна свідомість знаходиться на низькому рівні. Вони неправильно розуміють  смисл багатьох моральних понять. Загострена соціальна ситуація сприяє знеціненню ними таких моральних  категорій, як скромність, працелюбство та ін. Важливою особливістю підліткового віку є прагнення до ідеалу.
Різноманітні чинники, які  впливають на появу важковиховуваних підлітків, можна розділити на дві  великі групи: психобіологічні передумови і чинники соціального плану.
До першої групи відносяться умови, пов'язані з індивідуально-психологічними особливостями розвитку дітей підліткового віку. Це в першу чергу кризові явища, які притаманні для психофізіологічного розвитку у підлітковому віці, що обумовлюють відому важковиховуваність. Значна частина дітей, які переживають критичні періоди свого розвитку, виявляють важковиховуваність.
На основі аналізу психологічної, медичної, педагогічної літератури про підлітковий вік до вікових психофізіологічних передумов важковиховуваності й асоціальної поведінки можна віднести такі явища в організмі, психіці і взаємостосунках підлітка:
1. Прискорення і нерівномірний розвиток організму
підлітка у період статевого дозрівання.
2. Зміни в характері взаємовідносин з дорослими відображаються у підвищеній конфліктності підлітків, що у свою чергу пояснюється новоутвореннями підліткового віку: «почуття дорослості», звільнення від впливу дорослих.
3. Зміни в характері взаємовідносин з ровесниками як представниками своєї, так і протилежної статі, що обумовлено активним формуванням потреби спілкування з ровесниками. 
Однією з передумов  появи важковиховуваності є така психологічна особливість, як відставання  у плані розумового розвитку, олігофренія, обумовлена, як відомо, органічними  ускладненнями вродженого, спадкового характеру, та різні фізичні вади (дефект мовлення, зовнішня непривабливість, наслідки конституційно-соматичного плану), які можуть негативно проявляти себе через систему міжособистісних взаємин підлітка в дитячому колективі. [8]
Часто коріння девіації лежить у глибинних процесах подружнього  життя сім’ї, коли дитина стикається з байдужістю, нерозумінням, колізіями  між батьками, неправильно встановленими  пріоритетами. Це породжує такі девіації, як обрання дітьми поведінки безпритульних, бродяжництво, жебрацтво тощо. Сьогодні в соціальній літературі безпритульність описується як стан людської особистості, який характеризується відсутністю мінімальної пристосованості до вимог, що висуваються до поведінки суспільством. Але ця безпритульність нерідко породжена асоціальними формами насильства в родині, яка нав’язується дітям дорослими. Якщо державою законодавчо встановлена, але обмежена процедура контролю відповідальності, у т.ч. карної, батьків за неправильне виховання дітей, у суспільстві зі спотвореними орієнтирами нема чого сподіватися на тотальну свідомість батьків щодо своїх моральних обов’язків перед дітьми. Отже, безпритульність дітей є яскравішим прикладом девіацій, породжених незрілістю соціальних форм виховання. [10]
Саме сім'я повинна  розглядатися як фактор, який визначає психофізичну повноцінність чи недостатність  дитини, яка значною мірою може відображатись на її навчанні і вихованні. Неблагополучна сім'я може справляти  безпосередній руйнівний вплив На формування особистості, перешкоджати її нормальному розвитку.
На думку вчених, існує  кілька помилок сімейного виховання і неблагополучних сімей, де часто появляються важ-ковиховувані діти. Вони різні, але швидше доповнюють одна одну:
• аморальна сім'я, в якій батьки ведуть розбещений спосіб життя, п'ють, мають безпосередній криміногенний вплив на дітей;
• конфліктна сім'я, де конфлікти між батьками глибоко травмують психіку дітей, роблять їх неврівноваженими, збудливими, грубими;
• асоціальна сім'я, особливістю якої є антигромадська спрямованість, що проявляється в наживі, егоїзмі, аполітизмі. Переконання батьків засвоюються дітьми і проявляються в їхній асоціальній поведінці або у відвертому лицемірстві;
• педагогічно неспроможна сім'я, в якій при відносно сприятливих особистих взаємовідносинах між подружжям не досить правильно налагоджуються їхні взаємовідносини з дітьми, виробляється помилковий педагогічний стиль у вигляді надмірної опіки, авторитаризації, потурання тощо.
Типовим недоліком шкільного  виховання є відсутність статево-рольового  виховання школярів. Акцентована  увага педагогів (якими в основному є жінки) на вихованні акуратності, терпіння, слухняності, більш притаманних дівчаткам, викликають протест з боку хлопчиків і частково виключають їх з громадського життя школи. А з другого боку, відсутність статево-рольового виховання разом з емансипа-цією проявляється в чоловічому характері спілкування у дівчат-підлітків. Розвиток у них чоловічої мотивації і форм поведінки призводить до приниження жіночої ролі, що є характерним для важковиховуваних дівчаток. « До помилок шкільного виховання можна віднести домі-нування словесних методів, недостатнє використання виховних можливостей дитячого колективу, відсутність тісних контактів з сім'єю і громадськістю, пасивність школярів в організації дозвілля в позанавчальний час, безініціативність у роботі з морально неблагополучними сім'ями.
Ще однією передумовою  важковиховуваності є негативні  джерела інформації. Дуже часто підлітки одержують інформацію, необхідну для самосвідомості, із найбільш легкодоступних джерел і засобів масової інформації, продукції відеоринку. В таких джерелах якраз досить точно і яскраво демонструється логіка становлення негативних типів особистості. [8]
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Розділ 2. Соціальна  робота з дітьми девіантної поведінки
2.1 Особливості соціально-педагогічної роботи щодо профілактики девіантної поведінки дітей та молоді
Педагогу належить важлива  роль у попередженні формування важких у виховному відношенні дітей. Для  досягнення цієї мети він може залучати й інших вихователів, громадськість.
Не менш важлива задача вихователів вміти будувати виховну  роботу з важкими у виховному  відношенні дітьми, дозволяючи їх проблеми.
У виховній роботі з важковиховуваними  потрібна особлива наполегливість і  педагогічна доцільність. Інтенсивний  виховний процес, об'єктом якого  виступає непіддатливий, має своєю  метою відому гармонізацію психіки  учня, надання їй найвищої стійкості. Створюючи найбільш оптимальні умови  для цього, вихователі сприяють максимальному  розкриттю обдарувань кожного.
Звичайні методи і прийоми  виховання, які призводять до гарних результатів роботи з основною масою  дітей, до важких дітям не підходять. Для них потрібні інші методи і  прийоми. У кожного з них є  щось особливе, особисте, не схоже на інших важких дітей: свої причини, свої відхилення від норми, свої шляхи  розвитку. Для педагогічно грамотної  роботи з важковиховуваними потрібно насамперед виявити ці причини і  індивідуальні особливості дитини. [14]
Зважаючи на визначені  А.Бандурою та Р.Уолтерсом типи підлітків-правопорушників, можна виокремити два основні  стратегічні напрями соціально-педагогічного  впливу на них: 1) корекція стилю батьківського  виховання дитини та умов її життя, праці й відпочинку, 2) емпіричне  вивчення мотивів і цілей кожного  протиправного вчинку підопічного  з метою їх доцільної корекції. Таке вивчення з наступною відповідною корекцією на основі його результатів відбувається у трьох середовищах перебування підлітка упродовж дня: а) у сім'ї, б) у школі, в) у мікрорайоні. Коли перші два середовища перебувають під контролем батьків та педагогів, то останнє часто залишається безконтрольним з боку дорослих. Йому слід приділити особливу увагу. [16]
Виділяють декілька основних напрямків педагогічної діяльності щодо профілактики запобігання соціально-негативних форм девіантної поведінки дітей  та підлітків.
У роботі з важкими  дітьми важливо реалізувати наступні напрямки:
    переклад соціальної ситуації в педагогічну;
    виховання морально-правової переконаності;
    формування адекватної самооцінки, вироблення здатності критично ставитися до самого себе;
    розвиток емоційної сфери особистості: формування волі, вміння керувати собою, адекватно реагувати на педагогічні впливи;
    створення ситуації успіху в домінантному виді діяльності, включення в соціально корисні види діяльності;
    організація педагогічного впливу на індивідуально-групові думки оточуючих (сім'я, однолітки, педагоги, інші дорослі);
    попередження невротичних розладів і паталогічна потягів (акцентуації характеру, неврози, суїцид, клептоманія, драмоманія тощо);
    організація сприятливого соціально-психологічного клімату;
    ліквідація прогалин у знаннях.
Ефективній взаємодії  з важкими дітьми сприяють:
    знання та облік факторів соціалізації особистості дитини, причин відхилень у його поведінці;
    облік індивідуально-психологічних, вікових, статевих особливостей дитини, соціальної ситуації його розвитку;
    врахування особливостей становища, соціального статусу вихованця в колективі однолітків, сім'ї, середовищі неформального спілкування, в соціумі;
    повага до особистості вихованця, встановлення довірчих з ним відносин, розуміння його душевного стану;
    опора на позитивне в дитині, віра в його можливості, зацікавленість у долі вихованця;
    включення у творчу суспільно корисну діяльність;
    вироблення єдиних вимог, дій по відношенню до вихованця з боку школи, сім'ї, інших виховних інститутів, суб'єктів соціального виховання;
    захист дитини від несприятливих умов і впливів. [7]
Один з найбільш важливих напрямків у справі профілактики формування соціально-негативних форм девіантної поведінки дітей та підлітків  є підвищення ролі сім'ї.  
Перш за все необхідно  вирішити проблему підготовки майбутніх  батьків до сімейного життя та виховання власних дітей. У цілому підготовка молоді до сімейного життя  та виховання власних дітей включає  вивчення таких розділів:
- основи взаємовідносин у сім'ї;
- внутрішньо сімейні конфлікти, причини їх виникнення, можливості попередження та шляхи подолання;
- основи ведення сімейного господарства, економіка сім'ї;
- основи сімейного виховання на різних етапах вікового розвитку дитини, підлітка.
По-друге, створення сприятливих  моральних умов у сім'ї і у  внутрішньо сімейних взаємовідносинах.
Умови в сім'ї - це те середовище, де перш за все формуються основи світогляду підростаючої людини. З раннього дитинства  саме в сім'ї, в тих умовах, в  яких вона живе, розвивається і виховується, дитина засвоює те, якими повинні бути стосунки між людьми, знайомиться з основами культури спілкування і поведінки, проведення вільного часу.
По-третє, попередження помилок  у сімейному вихованні. До найбільш характерних з них можна віднести:
- антипедагогічна поведінка  батьків як приклад для наслідування (характерний прояв поведінки  батьків через так званні «хибні  авторитети» описав А.С.Макаренко);
- втрата зв'язків між  батьками та дітьми (це значно  знижує можливості доцільного  педагогічного впливу батьків  на дітей, особливо в підлітковому  віці, коли це найбільш важливо);
- типові помилки, які  робляться батьками в процесі  виховання: поблажливий тон; «наша  дитина завжди права»; демонстративність  - активне ствердження достоїнств  своєї дитини у її присутності;  педантична підозрілість; жорстоко-авторитарний  стиль; байдужість; виховання по  типу «кумир сім'ї»; непослідовність  тощо.
По-четверте, формування у  дитини твердих моральних орієнтирів, моральної позиції. Мова йде про  формування головного стрижня, який визначає подальшу позицію людини у  оцінюванні себе, оточуючих людей, подій, які відбуваються, власних дій  та вчинків, а також активність і  спрямованість зусиль у роботі над  собою.
По-п'яте, виховання з раннього дитинства вольових якостей і  почуття власної гідності, що дозволить  сформувати у людини морально-вольові  якості. Вольові якості - це той інструментарій, який дозволить людині самореалізуватися, відстояти власну позицію, зберегти власне «Я».
По-шосте, неприпустимість  насилля над дитиною, яке пригнічує  волю, або, навпаки, формує культ сили, що стимулює виховання агресивності до слабких, немічних.
Спеціалісти-психологи рекомендують вихователям у процесі застосування примусу у вихованні враховувати  наступне:
- не застосовувати фізичні  покарання до дітей молодше  3-х років, так як це впливає  на прояв їх активності;
- утримуватися від покарання  дітей і особливо підлітків  у присутності однолітків. Прилюдне  приниження пригнічує волю, травмує  психіку; 
- карати із застосуванням  сили за будь-яку провину дівчат  старше 10 років і хлопчиків старше 14 років; 
- не карати дитину холоднокровно,  безжально. 
Слід пам'ятати, що на виховання  дитини негативно впливає також, постійна погроза батьків покаранням, вважаючи, що цього достатньо. Дитина у такому випадку звикає до погроз і не реагує на них. Застосовуючи покарання, важливо ні в якому разі не допускати  приниження гідності дитини.
В-сьомих, недопущення залучення  дітей та підлітків до вживання алкогольних  напоїв, паління, гри у азартні  ігри. В процесі виховання з  раннього дитинства поступово та переконливо дитині пояснюють спочатку у сім'ї, а потім у школі згубність  алкоголю і наркотичних засобів. Але найбільш дієвим засобом виховання  є власний приклад батьків, старших  братів та сестер, старших товаришів.
В-восьмих, стимулювання дитини до самовиховання і навчання її методиці роботи над собою. Важливу виховну  роль у попередженні і подоланні  девіантної поведінки дітей та підлітків  відіграють освітні заклади. Вчитель, вихователь освітнього закладу має  можливість впливати на вихованця не тільки безпосередньо, але й опосередковано: через навчальний предмет, який викладається, колектив класу, товаришів, мікрогрупу.
Шляхами підвищення виховної ролі освітнього закладу є:
- підвищення якості підготовки викладацького складу, формування у нього високої педагогічної культури;
- створення найбільш сприятливої обстановки в умовах освітнього закладу для педагогічної діяльності;
- стимулювання викладацького складу до самовдосконалення, підвищення своєї педагогічної майстерності та педагогічної культури;
- ефективна діяльність при освітніх закладах соціальної служби, яка сприяла б індивідуалізації роботи з дітьми та підлітками девіантної поведінки, надавала допомогу вчителям та батькам у роботі з ними;
-     розвиток системи позанавчальної виховної роботи з дітьми та підлітками в умовах освітнього закладу.
- необхідно також налагоджувати доцільну взаємодію сім'ї та школи; сім'ї, школи і адміністративних органів за місцем проживання з метою попередження і подолання девіантної поведінки дітей та підлітків. [8]
Як приклад виховної роботи можна привести технологію практики щодо подолання труднощів у навчанні, викладену Сухомлинським.
1. Зміцнювати у дитини  віру в свої сили і терпляче  чекати того моменту, коли відбудеться  хоча б маленький зрушення  в його розумової діяльності. Зрушення цей по суті дуже  маленький, з першого погляду  він може видатися просто випадковою  удачею. Але ця удача переживається  дитиною як радісний успіх,  з якого він черпає нову  енергію.
2. Від успіху до успіху - в цьому полягає розумовий  (і не тільки) виховання важкого  дитини.
3. Підтримувати позитивну  діяльність дитини, стимулювати  його пізнавальну активність. Якщо  йому щось не вдалося сьогодні, то не лаяти, не приголомшувати  його «двійкою». Не слід оцінювати  його результати, відповідно до  інструкції про оцінку успішності. Така дитина потребує інших  критеріїв оцінки. На початковому  етапі його результати слід  порівнювати з його колишніми  досягненнями. Слабке, кволе рослина  потребує спеціального догляду  та підтримки.
4. Намагатися, щоб дитина  не опинявся в безпорадному  стані, в безнадії.
5. Виняткова уважність  і терплячість на уроці, де  важка дитина знаходиться поряд  з більш здібними дітьми. Жодним  словом, жодним жестом не можна  дати йому відчути, що вчитель  перестав вірити в його майбутнє.
6. Прагнути, щоб на кожному  уроці важка дитина робив якийсь, нехай незначний, крок на шляху  пізнання, домагався якогось успіху.
7. Не боятися того, що  протягом декількох тижнів, може  бути, і місяців важка дитина  виконує завдання не тієї труднощі, що основна маса учнів. Нехай  робить спеціально підібрані  для нього завдання - оцінюйте  їх результат. [14]
Зважаючи на важливість відвідування соціальним педагогом сім'ї вихованця, необхідно для організації вивчення умов її життя встановити необхідний контакт із клієнтом чи групою їх. У  цьому випадку слово "клієнт" стосується не тільки дитини, а насамперед її батьків та інших членів сім'ї.
О.Піменова на основі рекомендацій психологів пропонує таку тактику для  досягнення взаєморозуміння соціального  педагога і клієнта:
1. Бесіду починати з  "розминки"-розмови на нейтральні  теми. Особливо важливо дотримуватися  цього правила, починаючи розмову  з підлітками, оскільки вони переживають  стадію звільнення від впливу  дорослих і насторожено ставляться  до будь-яких спроб проникнути  у їх внутрішній світ.
2. Продемонструвати співчутливий  відзив, висловити розуміння складності  ситуації. Чутливість сприяє встановленню  контакту, оскільки співрозмовник  починає сприймати соціального  педагога як людину, зацікавлену  в його долі.
3. Ставитися до клієнта  "як до рідного" - бути природним,  ширим, не приглушувати своїх  почуттів. Манера спілкування - відкрита, безпосередня. Такий спосіб спілкування  сприяє нейтралізації негативних  емоцій клієнта. 
4. Перш ніж вивчити  цікаву для соціального педагога  проблему, необхідно виявити увагу  до стану клієнта на момент  інтерв'ю. [16]
Важлива роль відводиться  також розвитку позашкільної системи  консультування та допомоги сім'ям і  дітям у подоланні девіантної поведінки. В наш час створюються як державні, так і недержавні центри по роботі з сім'єю. У таких центрах працюють кваліфіковані спеціалісти, які готові провести діагностику і надати рекомендації для роботи з дітьми у домашніх умовах, або рекомендувати спеціалізовані центри по роботі з дітьми девіантної поведінки. їх цікавлять переважно питання дезадаптації дітей у школі, в середовищі спілкування, особистісні проблеми дітей і підлітків, взаємовідносини з ними, порушення взаєморозуміння, конфліктність та ін. Нажаль не всі центри мають можливість створити відділення денного перебування, що вирішило б багато проблем у спільній роботі з батьками та дітьми. [8]
Як відомо, підлітки з  акцентуаціями характеру потребують постійного соціально-педагогічного  супроводу у всіх сферах їхнього  життя і діяльності: у сім'ї, у  школі, у мікрорайоні. Дослідник  проблем такого супроводу І.Трус визначає його як "... комплекс превентивних, просвітницьких, діагностичних і  корекційних заходів, спрямованих  на проектування і реалізацію умов для успішної соціалізації підлітків; перспектив їх особистісного зростання". Учений пропонує модель його, яка опирається на такі концептуальні положення:
1. Природний розвиток  особистості підлітка первинний,  оскільки вихованець виступає  не стільки об'єктом соціально-педагогічного  впливу, скільки активним суб'єктом  взаємодії з батьками, вчителями,  соціальним педагогом, психологом  у ході реалізації корекційно-розвивальної  програми. Реальні зміни у його  поведінці можливі лише за  умови бажання і потреби в  самоудосконаленні.
2. Соціокультурний розвиток  підлітка проходить через його  зв'язок із навколишнім середовищем  і освоєнням цього середовища. Незважаючи на те, що в середовищі  нерідко діє чимало негативних  чинників, ізолювати дитину від  нього не можна. Процес соціалізації  не може бути "інкубаційним". Соціальний педагог повинен допомогти  підлітку навчитися протистояти  негативному впливу.
3. Як вихідний критерію  оцінки ефективності процесу  соціально-педагогічного супроводу  виступають розвиток індивідуальних  якостей підлітка, здатність відшуковувати  в собі нові творчі ресурси  і намагання робити власні  відкриття, вивчаючи себе як  особистість. Тобто йдеться про  дотримування синергетичних положень  стосовно того, що дитині як  складно організованій системі  не слід нав'язувати шляхи її  розвитку, а натомість виводити  ці шляхи із неї самої як  системи.
Зважаючи на це, модель передбачає дві основних цілі соціально-педагогічного  супроводу:
1.Збереження природних  механізмів розвитку підлітків,  запобігання умовам, здатним деформувати  характер вихованця.
2.Формування у підлітка  потреби саморозвитку, саморегуляції,  самозміни і самоудосконалення.  [19]
Основними функціями моделі соціально-педагогічного супроводу  є: відновлювальна, компенсуюча, стимулююча, коректуючи, соціалізуюча. Відновлювальна передбачає відновлення тих позитивних якостей, які переважали у підлітка до появи у нього акцентуації  характеру. Компенсуюча проявляється у формуванні в клієнта намагання усунути певний недолік за рахунок посилення діяльності в тій галузі, в якій він найшвидше може добитися успіху. Стимулююча передбачає підтримку тих позитивних особистісних характерологічних утворень, які є у підлітків. Коректуюча полягає у виправленні тих негативних характерологічних змін, які відбулися у підлітка з виникненням акцентуації характеру. Соціалізуюча спрямована на надання можливості вихованцю соціального розвитку і пізнання - підвищення соціально-психологічної компетенції.
Для успішної реалізації моделі соціально-педагогічного супроводу підлітка з акцентуацією характеру необхідно враховувати низку чинників, визначених А.Реан і Н.Кузьміною. До першої групи чинників належать об'єктивні, які пов'язані з реальною системою і послідовністю педагогічних дій, спрямованих на досягнення очікуваного результату. Другу групу складають суб'єктивні чинники. Вони пов'язані з суб'єктивними передумовами професійної діяльності. До них відносять: мотиви, спрямованість, здібності, компетентність, уміння, задоволеність, творчість. До третьої групи належать об'єктивно-суб'єктивні чинники, які пов'язані з організацією соціально-педагогічного середовища. [16]
Теоретичний аналіз основних засад соціальної роботи з молоддю, проведений науковими працівниками Л.Г. Коваль, І.Д. Звєрєвою, С.Р. Хлєбнік, базується на точному визначенні сфер та напрямів її здійснення. Серед них є: соціальна профілактика, соціальні послуги, соціальна допомога, соціальне обслуговування, соціальна реабілітація.
Зміст соціальної профілактики: Соціальна профілактика ґрунтується на виявленні несприятливих соціально-економічних умов, психолого-педагогічних факторів, що зумовлюють відхилення у психічному і соціальному розвитку дітей, підлітків, молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я тощо, а також на організації життєдіяльності та дозвіллі молоді.
Складові соціальної профілактики:
1) роз'яснення правових норм соціально значущої діяльності та поведінки;
2) ознайомлення з нормативними  міжнародними і державними документами, які забезпечують розвиток особистості, рівень освіти, вибір професії; 
3) надання різним категоріям  молоді інформації про можливі наслідки асоціальних дій, нехтування здоровим способом життя, відмови від культурного проведення дозвілля;
4) організація заходів щодо забезпечення програми позитивної життєдіяльності особистості;
5) здійснення системи  соціального захисту різної категорії  молоді (забезпечення роботою, навчанням);
6) формування відповідальності  за можливі наслідки антиправових  дій.
Види і форми  соціальної профілактики:
1. Організаційно-педагогічні  заходи щодо створення виховного середовища за місцем проживання дітей і молоді (робота консультаційних пунктів з проблем освіти, виховання, організації дозвілля, працевлаштування, вибору професії; діяльність кімнат для школярів та молоді щодо задоволення культурних, художніх, спортивних, підприємницьких потреб; робота психолога з корекції поведінки молоді й відносин у сім'ї та соціумі; реалізація державних, галузевих програм з профілактики негативних явищ у молодіжному середовищі — алкоголізму, наркоманії, проституції, правопорушень тощо).
2. Включення різних соціальних інститутів у процес соціалізації молоді, яке передбачає подолання міжвідомчих бар'єрів в організації профіла
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.