Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


курсовая работа Особливост шляхи приватизацйних процесв в Україн

Информация:

Тип работы: курсовая работа. Добавлен: 04.06.13. Сдан: 2012. Страниц: 39. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


?Тема 10. Роздержавлення і приватизація як шлях
перебудови відносин власності
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Зміст
 
Вступ………………………………………………………………………3
1.Роздержавлення і приватизація як об’єктивна умова формування ринкових відносин
1.1 Суть і завдання роздержавлення та приватизації в Україні………………………………………………………………………..6
1.2 Етапи, особливості та результати проведення приватизації в Україні……………………………………………………9
2. Особливості і шляхи приватизаційних процесів в Україні
2.1. Особливості української приватизації…………………14
2.2. Законодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні………………………………………………………………………15
2.3. Державні органи управління, основні принципи, способи, суб’єкти й об’єкти приватизації на Україні………………………16
3. Результати і перспективи трансформації власності в Україні……………………………………………………………………..20
Висновки………………………………………………………………..
Література……………………………………………………………..
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Вступ:
Приватизація — один із основних напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах, її успіх або невдача багато в чому визначає хід економічної реформи. Процес приватизації офіційно почався в Україні 1 грудня 1992 р. і на сьогодні уже створені відповідні організаційні і правові його засади. Необхідність роздержавлення і приватизації в Україні майже ні в кого не викликає сумніву, що обумовлюється, по-перше, кризовим станом економіки і суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, вродженою економічною активністю приватного власника; по-четверте, визнанням того, що приватна власність — це основа свободи громадянина. Це процес, що викличе, врешті-решт, кардинальні зміни соціальної структури та соціально-економічного ладу в Україні. Процес приватизації охоплює приватизацію майна державних підприємств, державного житлового фонду, землі тощо.
Нинішні процеси зміни суспільно-економічних відносин потребують відповідного закріплення в правових нормах, зокрема, це стосується і процесів приватизації. Чітке правове регулювання економічних процесів допоможе перебороти важке економічне становище країни і забезпечити перехід до ринкових відносин, насамперед, через приватизаційні процеси.
В умовах ринку основним напрямком перетворень відносин власності є відновлення економічної системи через роздержавлення. Процеси роздержавлення не можна зводити до формування лише приватної власності. Роздержавлення — це процес перетворення державної власності в інші недержавні форми — приватні, змішані, акціонерні і колективні, тобто вилучення в держави певних засобів і передача їх у приватну власність. Але це не виключає, що держава може мати свою власність, проводити економічну, соціальну і технічну політику, займаючись, насамперед, підприємницькою діяльністю в змішаних, акціонерних товариствах, фірмах і володіти контрольним пакетом акцій. Основним напрямком приватизації є перетворення відносин власності і передача цілого ряду державних підприємств у власність юридичних та фізичних осіб.
Під роздержавленням маємо на увазі загальний процес переходу від тоталітарної державної економіки до економіки змішаної, багатоукладної. Цей процес пов'язаний з денаціоналізацією, приватизацією, демонополізацією, демократизацією економіки, а також зі складовими частинами цього процесу: орендою, комерціалізацією, корпоратизацією і персоніфікацією власності.
Структура змішаної економіки формується через роздержавлення і приватизацію. Поняття „ роздержавлення ” і„ приватизація ” не ідентичні. Роздержавлення – глибший процес, його метою є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб’єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Воно передбачає:
· роздержавлення економіки (ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо);
· комерціалізацію діяльності державних підприємств (запровадження принципу самостійного господарювання);
· демонополізацію виробництва та розвиток конкуренції;
· приватизацію державної власності, тобто її перехід у приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана та інші).
Роздержавлення не означає, що держава перестає грати важливу роль в ринковій економіці. Зменшуються масштаби державного підприємництва, але держава залишається структурним елементом змішаної економіки. Зміну форми державної власності провадять через комерціалізацію, корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжується зняттям підприємств з державного фінансування і переведенням на приватне кредитування, що розвантажить бюджет.
Важливим завданням перехідного періоду для будь-якої країни є широкомасштабна приватизація державного майна та лібералізація економіки. Приватизація – один із двох можливих шляхів виникнення приватної власності на матеріальні засоби виробництва у перехідній економіці (другий – створення нових підприємств вітчизняними чи іноземними підприємцями).Приватна власність – одна із підвалин, на яких тримається сучасна ринкова економіка. Для того, щоб у країні, яка провадить перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки, почав формуватися підприємницький сектор, насамперед потрібно відновити інститут приватної власності та приватизувати значну частину державного майна. Проведення приватизації – не мета, а засіб підвищення продуктивності праці й ефективності підприємства. На неї покладено функцію каталізатора виникнення нових економічних відносин у суспільстві загалом.
Перехід до ринкових відносин і ефективне функціонування ринкового механізму самоуправління можливі тільки за умови, коли основна частина товаровиробників підприємств буде володіти свободою господарської діяльності і підприємництва; коли вони будуть мати право для використання належного їм орендованого або переданого в користуватися майна, самостійно визначати виробничу програму, вибирати постачальників і споживачів, призначати ціни, розпоряджатися прибутком, що залишається після сплати податків, вирішувати інші питання, пов'язані з господарською діяльністю і розвитком виробництва.
Саме в умовах ринкової економіки і діють положення, що забезпечують формування можливостей для вільного вибору форм власності і господарювання шляхом роздержавлення і приватизації.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
1. Роздержавлення і приватизація як об’єктивна умова формування ринкових відносин
 
1.1 Суть і завдання роздержавлення та приватизації в Україні
Cучасна економіка України може ефективно функціонувати лише при наявності в ній різноманітних видів і форм власності. Вони передбачені Законом України "Про власність", прийнятим у 1991р. Див. схему 1.
Схема 1
Види передбачені Законом України
“Про власність”
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Кожен з цих видів має різноманітні форми. Зокрема, колективна власність згідно з Законом може бути представлена формами, перера­хованими в схемі 2.
Схема 2
Форми колективної власності
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Особливістю вітчизняної економіки є те, що вона протягом тривалого часу формувалася як державна. Внаслідок цього держава стала монопольним розпорядником 90-100% виробничих фондів, готової продукції. Вона ж централізова­но займалася розподілом робочої сили. За цих умов нові види й форми власності могли виникнути лише в результаті подолання державного монополізму на власність. Найпростішим, на перший погляд, способом здійснити це є проведення широкомасштабного роздержавлення та приватизації власності. Проте при всій простоті й зрозумілості цього заходу практика показала, що не все так просто в реальній дійсності, як на папері. Виявилося, що роздава­ти власність у багатьох відносинах складніше, ніж відбирати. Англія, наприклад, затратила десять років, щоб приватизувати лише десять великих державних підприємств.
Тому необхідно спочатку з'ясувати, який зміст вкладається в поняття "роздержавлення" й "приватизація". Термін "роздержав­лення" на Заході відомий давно, і вживається він однозначно з& змістом - як передача власності з державного сектора в приватний.
У нас, враховуючи суцільний (тобто в усіх сферах) монополізм, зумовлений пануванням державної власності, в поняття роздержа­влення вкладається дещо інший зміст. А саме: ліквідація монопо­лії держави. Тобто, перетворення її із засобу придушення недер­жавних форм розвитку суспільства в орган, який гарантує: а)різноманітність форм розвитку економіки, соціально-політичної, духовної та інших сфер; б)передачу власності з державного сектору в приватний (юридичним і фізичним особам). А це означає, що однією з суттєвих сторін роздержавлення є перетворення самої держави.
Тому слід розрізняти роздержавлення й приватизацію. Прива­тизація - це лише етап роздержавлення, який передбачає передан-ня працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх (в т.ч. цілих підприємств) у приватну власність. Роздержавлення ж повинно розв'язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання; утворення системи соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.
До того ж слід мати на увазі, що роздержавлення повинно пе­редбачити утворення багатоукладної економіки, тобто економіки, в якій співіснують різні форми власності, передбачені Законом "Про власність". А це означає, що воно за своєю суттю передбачає передачу державної власності не лише (і не стільки) громадянам в індивідуальну приватну власність, але й в інші форми володіння. Тому зводити роздержавлення власності до поголовної приватної індивідуалізації (як це практично зараз відбувається в Україні) є, по-перше, звуженням її змісту, а по-друге, - кроком назад, як про це говорилося в попередніх питаннях.
В остаточному підсумку роздержавлення передбачає, що дер­жавна власність повинна перейти до рук окремих юридичних або фізичних осіб, що й складає основний зміст приватизації. Отже, зв’язок між роздержавленням та приватизацією можна проілюст­рувати схемою 3.
Отже, якщо мова йде про роздержавлення власності в широко­му розумінні, то воно скероване на подолання державного моно­полізму в економіці й створення умов для формування багатоукла­дної економіки. У вузькому розумінні - це передача власності від держави в колективний і приватний сектор, тобто, приватизація.
 
Схема 3
Роздержавлення та приватизація
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Роздержавлення власності - головна мета еко­номічної політики на сучасному етапі, оскільки: а)забезпечує   рівність   усіх   форм   власності; б)створює необхідні передумови для розвитку відносин; в)через персоніфікацію власності посилює підприємницьку мотивацію зростання ефективності ринкових трудову й виробництва. У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.
В яких же умовах роздержавлення ефективне? В економічній літературі, в рекомендаціях деяких урядових і наукових установ можна зустріти конкретну питому вагу (30-50%), яку повинна обіймати державна власність у всій власності країни. До того ж робляться посилання, що так є в розвинутих країнах світу, а отже, повинно бути й у нас. Але в наших умовах, коли проходить не формування державного сектора, як це відбувалося в країнах Заходу, а роздержавлення величезного (в межах країни) організа­ційно-економічного комплексу, встановити апріорі - скільки треба роздержавити майна, а скільки залишити в державному секторі - витівка безперспективна й навіть шкідлива. Процес роздержавлен­ня не відбувається одночасно й швидко в усіх галузях економіки. Він проходитиме поетапно, протягом тривалого часу. Тому до нього потрібно підходити, керуючись усією сукупністю інтересів, враховуючи психологію людей, традиції, світовий досвід, а не лише бажання якнайшвидше створити умови для реставрації капіталізму.
До того ж зміна форм власності підприємства не скасовує його монополії (якщо воно було монополістом), не забезпечує зростання ефективності, не гарантує того, що воно запрацює на суспільний прогрес. Світовий досвід роздержавлення й приватизації свідчить, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинутих країнах зумовлена недержавною формою власності. Вони можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринку, а не розраховують на бюджетне фінансування. По-друге, роздержавлення й приватизація в усіх країнах через деякий час замінюються націоналізацією й реприватизацією. Ці процеси проходять циклічно (Англія, Франція, Австрія). По-третє, держав­ний сектор є тією матеріальною основою, яка дає можливість державі здійснювати регулюючий вплив на економіку, послаблю­вати соціальну напругу в суспільстві й забезпечувати доступ населення до суспільних благ. По-четверте, без потужної державної економіки не забезпечити обороноздатність країни. Тому роздер­жавлення й приватизацію необхідно здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні та політичні наслідки. Держава була й повинна залишатися суб'єктом власності, її не можна виключати з економічного життя. Мова йде про інше. Необхідно подолати монопольне становище держави та її відомств. А це передбачає: а)приватизацію частини державної власності та введення її в орбіту ринкової економіки; б)переведення частини підприємств, які залишаються власністю держави, в ринковий режим функціону­вання. Це можливо здійснити шляхом диференціації функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом.
 
1.2 Етапи, особливості та результати проведення приватизації в Україні
Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливі без зміни відносин власності. Тобто, без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багато­укладної соціальне орієнтованої економіки. Проте слід пам'ята­ти, що при розподілі державної власності неминучими є соціальні перекоси й конфлікти. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості (якщо це взагалі можливо) провести роздержавлен­ня й приватизацію власності? В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає зви­чайну передачу державних підприємств у власність трудових колекти­вів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам. Див. схему 4.
Схема 4
Шляхи роздержавлення власності
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Кожний з цих підходів має свої плюси й мінуси. Так, з переда­чею підприємств у власність трудових колективів процес роздер­жавлення й приватизації пішов би досить швидко. Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В той же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друге, не гарантує в майбутньому ефективне, функціонування роздержавлених засобів виробництва. В чому криються корені соціальної несправедливості при такому підході? Річ у тім, що об'єкти, що підлягають роздержавленню й приватизації, нерівно­цінні. Є підприємства з фондоозброєністю 2-3 млн. грн. на працю­ючого, а є - з фондоозброєністю 20-30 млн. грн. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу потрап­ляють у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що тоді отримають люди,  зайняті в невиробничій сфері (вчителі, лікарі військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підля­гають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?
Існує думка, що перетворення підприємства з державного в ко­лективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктив­ної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною Передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма прива­тизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішу­ється однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".
Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є пробле­ми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищен­ня ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час твор­чою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до розде­ржавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з прива­тизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 p., але й до цього часу ефективного механізму їх використан­ня не вироблено.
У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про при­ватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм "поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визнача­ють частку кожного громадянина України в державному майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто величезну кількість потенцій­них купівельних платіжних засобів33, що неминуче підштовхнуло інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіка­та (1050000крб.) при високій інфляції лише номінальне збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.
 
Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадя­нам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на "свої кровні" майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро вини­кає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності, може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у всіх34. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовіс­но й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.
Проте в межах названих підходів (шляхів) проблема роздержавлення й приватизації може , вирішуватися. Складнощі, звичайно, є але є й шляхи їх подолання. Зокрема, в Законі "Про приватизацію майна державних підприємств" взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи прива­тизації для різних груп об'єктів: викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодав­ству.
Викуп, об'єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців.
Викуп державного майна підприємства згідно з альтерна­тивним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.
Викуп, державного майна, зданого в оренду - спосіб, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.
Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким влас­ником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, а за рівних умов - найвищу ціну.
Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах. Механізм приватизації державної власності з використанням приватизаційних сертифікатів (ваучерів) наводиться у схемі 5.
Принципова схема приватизації
 
податки                                                                                               приватизацій
                                                                                                              сертифікати
або
 
 
 
 
 
                       Дививіденди                                        Дивиденди
 
                                                   Або дивіденди
 
Якщо на перших етапах роздержавлення власності переважали способи, що передбачали передачу об'єктів державної власності трудовим колективам, то сучасний етап характерний тим, що пріоритет надається продажу державного майна на аукці­онах та за конкурсом.
Роздержавлення власності, яке йде повним ходом у сучасній Україні, закладає фундамент її економічної системи, її економіч­ний базис. Отже, по-перше, тривалість цього процесу визначає час перебування України в перехідному періоді. По-друге, від того, до чиїх рук потрапить власність, залежатиме, з одного боку, чи відбудеться Україна як незалежна держава, а з іншого,- на чию користь працюватиме економіка - на народ України чи на мафіозні структури, які зараз гарячкове скуповують державне майно й пнуться до влади.
 
2. Особливості і шляхи приватизаційних процесів в Україні
 
2.1. Особливості української приватизації. 
Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.
Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної в приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один із найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес. В жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.
Друга принципова відмінність нашого роздержавлення від західного полягає в тому, що в силу історичних причин переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Ця обставина особливо посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати в приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Все це не створює надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при постійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва не може йти мова. 
Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, що робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.
Четверта принципова відмінність теперішнього українського роздержавлення від західного полягає в тому, що гадані власники в переважній своїй частині навряд чи мають достатньо ясне уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:
а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу господарювання;
б) тривалість формування ринкового культурного середовища;
в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.
Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.
Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по “соціалістичному табору”.
 
2.2. Законодавчі акти, що регулюють процеси приватизації в Україні. 
Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. У цих законах визначені основні принципи, засоби, суб’єкти й об’єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України й інші законодавчі акти.
Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму приватизації, яку подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, що необхідно створити для виконання Програми, і необхідні для цього організаційні заходи. Вищезазначена програма складається з трьох частин.
У першій частині — “Пріоритети та умови проведення приватизації” — визначаються об’єкти приватизації, способи приватизації для різних груп об’єктів, порядок випуску та обігу приватизаційних сертифікатів, умови участі іноземних інвесторів у приватизації, умови, що сприяють процесу приватизації, вимоги до республіканської (Республіки Крим) та місцевих програм приватизації.
У другій частині — “Завдання та прогнози щодо зміни структури власності” — обґрунтовуються форми власності та подається прогноз динаміки їх структури, завдання щодо приватизації, прогноз надходження грошових коштів та нормативи їх розподілу.
У третій частині — “Заходи щодо організації процесу приватизації” — передбачаються законодавче, нормативне та методичне забезпечення приватизації, створення мережі державних органів приватизації, сприяння створенню інфраструктури приватизації, інформаційне, науково-дослідне, кадрове та фінансове забезпечення.
Державна програма приватизації розробляється відповідно до концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, законів України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизаційні папери”.
Законодавство України передбачає. що першочерговій приватизації підлягають об’єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об’єкти й об’єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули, підприємства матеріально-технічного постачання.
Однак реалізація Програми відбувається дуже повільно. Так, перший невеликий аукціон продажу державного майна відбувся у Львові лише через рік після прийняття програми.
 
2.3. Державні органи управління, основні принципи, способи, суб’єкти й об’єкти приватизації на Україні. 
Державні органи приватизації включають Фонд державного майна України, який отримав законодавчі повноваження щодо приватизаційного процесу, та його регіональні відділення і представництва. Зазначений Фонд розробляє програму приватизації, на поточний рік і прогноз на перспективу, здійснює організацію і контроль за приватизацією. Він підзвітний Верховній Раді Укради. Вперше в Україні така програма була розроблена на 1992 р. і дано прогноз до 1995 р.
Разом з ним участь у приватизації беруть Національний банк, регіональні відділення приватизації майна, Міністерство демонополізації і роздержавлення, Державний комітет допомоги малим підприємствам і підприємництву, Державний приватизаційний фонд. Відсутність законодавчого визначення функцій цих установ України призводить до дублювання їх дій і ряду соціально-економічних наслідків, що ускладнюють і гальмують процес приватизації.
До основних функцій Фонду державного майна України належать:
– видання нормативних документів з питань приватизації;
– участь у розробці методичної і нормативної документації щодо приватизації державного майна;
– розроблення щорічних програм приватизації загальнодержавного майна;
– створення комісій з приватизації;
– перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства;
– продаж державного майна;
– участь в створенні спільних підприємств;
– надання ліцензій посередникам;
– залучення іноземних інвесторів;
– складання щорічного звіту про проведення приватизації, балансу заходів і витрат Фонду та інформування про хід приватизаційного процесу в країні.
До функцій Фонду державного майна і його регіональних відділень і представництв не належить відслідковування соціально-економічних наслідків приватизації.
Основними принципами приватизації в Україні є:
– законність;
– державне регулювання і контроль;
– надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна;
– надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів приватизованих підприємств;
– забезпечення соціальної захищеності і рівності прав участі громадян України в процесі приватизації;
– платність відчужуваності державного майна;
– пріоритетне право трудових колективів на придбання майна своїх підприємств;
– створення сприятливих умов для залучення інвестицій;
– безоплатна передача частки державного майна кожному громадянину України за приватизаційні папери; дотримання антимонопольного законодавства;
– повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про порядок приватизації і відомості про об'єкти приватизації;
– урахування особливостей приватизації об’єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності й об’єктів науково-технічної сфери;
– застосування переважно конкурентних засобів у випадку приватизації невеликих державних підприємств, законсервованих об’єктів і об'єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, суспільного харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу, а також продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх і крупних підприємств.
 
Центральне місце в державній приватизаційній програмі приділяється способам приватизації. Програма передбачає 8 способів приватизації державного майна.
1) Викуп об’єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів. Такий спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців.
2) Викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації. Це — спосіб приватизації, за яким власником об’єкта (або його частини) стає товариство покупців, створене його працівниками згідно з розробленим власним планом, альтернативним запропонованому комісією з приватизації.
3) Викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об’єкта стає його орендар.
4) Продаж на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником об’єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну.
5) Продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об’єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об’єкта або за рівних умов — найвищу ціну.
6) Продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об’єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.
7) Продаж з відстрочкою платежу. Власником стає покупець, котрий на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об’єкт з відстрочкою платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.
8) Продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі). Власниками державних підприємств тут стають покупці, які на конкурсних засадах запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій.
 
До об’єктів приватизації відносяться:
– майно підприємств, цехів, виробництв, ділянок, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо у випадку їхнього виділення в самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва по основній спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються;
– об’єкти незавершеного будівництва і законсервовані об’єкти;
– акції (частки, паї), що належать державі, в майні господарських товариств і інших об’єднань.
Суб’єктами процесу приватизації є:
– державні органи приватизації;
– покупці (їхні представники);
– посередники.
 
Покупцями державного майна можуть бути:
– громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства;
– юридичні особи, зареєстровані на території України;
– юридичні особи інших держав.
Не мають права бути покупцями органи державної влади й управління, працівники Фонду державного майна України та його регіональних відділень, а також юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%, та інші суб’єкти, перелік яких визначається державою.
 
До посередників приватизації належать:
– фінансові посередники — здійснюють продаж придбаних акцій на ринку цінних паперів; 
– довірчі товариства — від імені, за дорученням і за рахунок власників приватизаційних паперів здійснюють представницьку діяльність з приватизаційними паперами;
– холдинги та інвестиційні фонди — акумулюють приватизаційні кошти громадян та вклади інших покупців в обмін на акції власного випуску.
 
Види приватизаційних паперів:
– приватизаційні майнові сертифікати;
– компенсаційні сертифікати;
– житлові чеки;
– земельні бони.
Кожний громадянин України може брати участь у приватизації державних підприємств, використовуючи для цього перераховані вище приватизаційні папери.
 
Працівники підприємств, що приватизуються, мають пільги:
1) Право на першочергове придбання акцій за їх номінальною вартістю на загальну суму виданого працівнику приватизаційного сертифіката.
2) Право на першочергове придбання за рахунок власних коштів акцій за їх номінальною вартістю на половину суми виданого працівнику приватизаційного майнового сертифіката.
3) Товариства покупців, створені працівниками підприємств, що приватизуються, мають пріоритетні права на придбання підприємства за конкурсом і в розстрочку платежу.
Місцеві органи влади відповідно до своєї компетенції можуть надавати додаткові пільги працівникам окремих підприємств аж до безоплатної передачі їм частки або всього майна, що приватизується.
 
 
3. Результати і перспективи трансформації власності в Україні
 
Зміна форм власності в нашій країні була обумовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання.
Зважаючи на складність процесів реформування відносин власності,  їх широкомасштабність, необхідно було враховувати    світовий досвід і  коригувати законодавчу базу з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.
Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.
Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у гранично стислі строки перетворювалася із суспільної і державної у приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один з найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес. У жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.
Друга принципова відмінність  роздержавлення від західного полягає в тому, що, в силу історичних причин, переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Особливо ця обставина посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати у приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Отже, такі обставини не створюють надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при застійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва навіть не може бути мови.
Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, а це робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.
Четверта принципова відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що нові власники у переважній своїй частині навряд чи мають достатнє  уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:
а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу господарювання;
б) тривалість формування ринкового культурного середовища;
в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.
Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, а тому важко піддаються реформуванню. Структура ж народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі в державі.
Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні.
Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні, є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. В цих законах визначені основні принципи, засоби, суб’єкти й об’єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України та інші законодавчі акти.
Щорічно Верховна Рада України затверджувала Державну програму приватизації, яку подавала на розгляд у Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, які необхідно створити для виконання Програми, і потрібні для цього організаційні заходи.
2.2. Підсумки приватизації  в Україні:   статистичний аспект
На 1.11. 2005 р.  в Україні  структура власності набула співвідношення 1: 5,  тобто державна власність складає 22%, а приватна – 78%. Темпи приватизації уповільнюються, що є закономірним для  країни, де у державній власності лишилися переважно стратегічні об’єкти. Надходження від приватизації різко зросли через  впровадження прозорих, відкритих процедур продажу об’єктів на конкурсних засадах.
2.3. Підсумки приватизації: правові аспекти
Процеси реформування власності в Україні супроводжувалися появою та поширенням кардинально нових злочинних проявів з характерними для кожного нового етапу особливостями. Перехід економіки до ринкових відносин в умовах радикальної зміни попередньої системи господарювання зумовив витіснення із сфери корисливої злочинності примітивного кримінального злочинця та прихід нового типу – інтелектуального злочинця, який значно швидше орієнтується у прогалинах чинного законодавства, одночасно володіючи більш витонченими способами та формами злочинної діяльності.
Розпорошеність колишньої державної власності серед дрібних акціонерів, які неспроможні впливати на управління підприємством, стала наслідком запровадження в Україні моделі ваучерної приватизації. На етапі сертифікатної приватизації  виник так званий «тіньовий ринок» обігу цінних паперів.  Певні кола бізнесових осіб, використовуючи низький рівень матеріального стану основної маси населення держави, почали скуповувати приватизаційні майнові сертифікати громадян за ціною, яка в середньому складала 8 – 20 гривень. Це призвело до акумуляції пакетів акцій вартістю понад мільйон гривень у руках фізичних осіб. Крім того, фізичні особи, не користувалися послугами торговців цінними паперами, а самостійно скуповували пакети акцій акціонерних товариств, нерідко застосовуючи кошти кримінального походження.
Одночасно майже в усіх регіонах з’явились фінансові посередники (інвестиційні фонди та компанії, а також трастові товариства), діяльність яких зводилася до незаконного залучення цінних паперів громадян України в обмін на сертифікати цих комерційних структур. Тільки в місті Києві діяло 129 фінансових посередників, які займалися незаконним залученням приватизаційних майнових сертифікатів, в тому числі: ЗАТ «Столичний інвестиційний фонд» (Київ), інвестиційна компанія «Проспект Інвестментс», інвестиційний фонд «Київська Русь-МДС», інвестиційний фонд «Перший український фонд приватизації», інвестиційна компанія «Оптіма-інвест» та двірниче товариство «Градо-траст». Велика кількість фінансових посередників була зареєстрована у Київському регіоні, Харківській, Донецькій, Дніпропетровській областях та Автономній Республіці Крим.
Діяльність посередницьких структур у приватизаційних процесах перебувала під  увагою органів внутрішніх справ. Починаючи з 1995 р., ними порушено 164 кримінальні  справи про злочини в небанківських фінансових установах, з яких 77 – направлено до суду, а 87 – закрито за різними підставами.   Незважаючи на фактичне завершення сертифікаційної приватизації, у державі продовжується робота з перевірки законності діяльності посередницьких структур під час її проведення.
На етапах приватизаційного процесу покупці акцій активно рекламували обов’язковість вкладання коштів у модернізацію підприємств (так звані інвестиційні зобов’язання). Однак, як показала практика, зазначені зобов’язання дозволили «інвесторам» лише сплачувати меншу ціну за пакети акцій, а за допомогою різних схем ухилятись від внесення інвестицій. З метою ухилення від виконання інвестиційних зобов’язань існувала практика роздроблення покупцями пакетів акцій шляхом їх перепродажу на вторинному ринку іншим афілійованим комерційним структурам. У подальших угодах купівлі-продажу вже не відображались питання внесення інвестицій.
Відсутність чітко визначеної правової регламентації щодо формування статутних фондів господарськими товариствами в частині методики оцінки матеріальних активів або інших майнових прав призводила до того, що, створивши статутний фонд із нематеріальних активів, акціонерні товариства реєстрували випуск акцій, вартість яких нічим не підтверджувалась. У подальшому, формуючи такими цінними паперами до статутні фонди товариств, включаючи інвестиційні фонди та довірчі товариства, керівництво останніх одержувало ліцензію на представницьку діяльність з приватизаційними паперами. Залучаючи приватизаційні папери населення, довірче товариство у випадку, скажімо, банкрутства, виявлялось неспроможним погасити свою заборгованість перед довірителем.
На етапі роздержавлення об’єктів агропромислового комплексу, регламентованого Законами України «Про державну програму приватизації» та «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10.07.96 р. № 290/96-ВР, набули поширення злочинні прояви, пов’язані з порушенням чинного законодавства при оприбуткуваннях у господарствах пакетів акцій, отриманих під час пільгової підписки; надання фіктивних виписок із протоколів загальних зборів у регіональні відділення Фонду держмайна України та інші установи. Це призводило до того, що посадові особи різних сільгосппідприємств чинили розкрадання як пільгових пакетів акцій, так і коштів, отриманих від їх перепродажу. Розповсюдженими стають факти незаконного викупу переробних підприємств, ХПП тощо. Законодавче запровадження безплатної передачі 51% акцій сільгосппереробних підприємств створило передумови для скоєння чисельних зловживань при їх перерозподілі у всіх регіонах держави.
Під час реформування об’єктів агропромислового комплексу протягом 2000-2002 р.р. органами внутрішніх справ викрито 2119 злочинів, з яких у 2000 р. – 593, 2001 р. – 731 (+23%), 2002 р. – 795 (+8,7%). Поширились зловживання посадовим становищем та отримання хабарів при розпаюванні землі посадовими особами КСП, селищних рад.
Приватизації стратегічних підприємств властиві такі злочинні прояви, як штучні судові позови від фізичних осіб з метою затягування строків, перегляду результатів конкурсу або взагалі недопущення приватизації привабливих об’єктів («Луганськтепловоз», АвтоЗАЗ); застосування «тіньових» схем приватизації через механізм податкової застави, примусового продажу майна та інше. Яскравим прикладом переходу права власності на стратегічно важливі об’єкти енергетичної галузі за боргові зобов’язання є події навколо ВАТ «Донбасенерго».
Ще одну проблему становить формування фактичного власника контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств та підприємств-монополістів. Аналіз стану приватизації та діяльності підприємств енергетичної галузі свідчить про те, що пакетами акцій понад 5% у статутних фондах обласних енергопостачальних компаній володіють 50 суб’єктів господарювання, з яких 30 – не резиденти України, у тому числі 26 офшорних компаній. Ця ситуація призвела до того, що нові власники підприємств енергетичної галузі, не вкладаючи інвестицій в українські підприємства, необхідні для модернізації основних фондів, отримують значні прибутки, штучно завищують кредиторську та дебіторську заборгованості цих підприємств, аргументуючи цим постійні підвищення тарифів на електроенергію та відключення її подачі споживачам, у тому числі і бюджетних установ. Це, у свою чергу, призводить до високої соціальної напруги в регіонах і в цілому в державі.
Приватизація державних підприємств створила ситуацію, коли значна кількість тих, що забезпечують національну та економічну безпеку держави, її обороноздатність і від діяльності яких залежить функціонування промисловості, перетворені у відкриті акціонерні товариства і фактично знаходяться поза межами сфери управління центральних органів виконавчої влади, які відповідають за економічний стан галузей. Внаслідок цього держава фактично втратила контроль над виробництвом переважно базових галузей промисловості та сфер діяльності, крім видобування енергетичних матеріалів. Власність на підприємствах нафтопереробної промисловості, зв’язку, виробництва сировини для алюмінієвої промисловості та інших стратегічних підприємств сконцентрувалася в руках представників приватної сфери, що загрожує національній безпеці України.
Набула поширення практика заволодіння майном підприємств шляхом навмисного доведення їх до банкрутства. Це призводить до незаконного перерозподілу власності, ставить під загрозу реалізацію державної політики у сфері приватизації, завдає значної шкоди бюджету.
Однією з причин зростання зазначених явищ є невизначеність повноважень та неузгодження дій державних органів, на які покладена функція контролю та здійснення оперативного управління майном, а також контролю над поширенням фактів зловживань з боку посадових осіб зазначених органів. Найбільшого розповсюдження набули злочини, передбачені: ст. 367 КК (Зловживання владою, посадовим становищем) – 73,7 %; ст. 365 КК (Перевищення влади, службових повноважень) – 15,7 %; ст. 191 КК (Привласнення, розтрата майна, або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) – 10,5 %.
Проблемним питанням документування злочинної діяльності посадових осіб під час реформування власності на підприємствах, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, залишається проведення документальних ревізій. Чинним законодавством підрозділам, які здійснюють дослідчу перевірку, не надано відповідних повноважень. У зв’язку з цим виникають певні труднощі у проведенні перевірок підприємств із державними частками у статутному фонді та недержавною формою власності, також у вирішенні питань, не пов’язаних з отриманням та використанням бюджетних коштів.
З метою забезпечення захисту державних інтересів під час реформування власності, а одночасно прав акціонерів та інвесторів, пропонується:
1. Внести зміни до постанови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 60 від 26.05.1998 р. «Про впорядкування діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів» щодо надання органам внутрішніх справ інформації про ведення реєстрів акціонерів за письмовим запитом до порушення кримінальної справи.
2. Прискорити прийняття нормативних документів, які б регламентували механізм повернення у державну власність протиправно приватизованого майна, визнаного таким рішенням судів.
3. Створити єдиний державний орган, який би здійснював реалізацію конфіскованого, заставленого та іншого примусово вилученого державного майна із застосуванням способів, визначених законами з питань приватизації.
4. Виробити єдину державну політику щодо забезпечення ефективного управління державною часткою в акціонерних товариствах та контролю за фінансовою діяльністю зазначених товариств.
5. Не допускати до участі в приватизації підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, тих нерезидентів (резидентів, у статутних фондах яких частка нерезидентів перевищує 50%), які є конкурентами цих вітчизняних підприємств на світовому ринку, а також тих, які не надають повної інформації про реальних власників таких нерезидентів, особливо, якщо вони є офшорними компаніями.
6. Умови приватизації підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, обов’язково повинні передбачати відповідальність і санкції до покупця у випадку значного скорочення виробництва або зупинення такого підприємства, а також умови, за яких проданий пакет акцій у беззастережному порядку відчужується на користь держави.
7. Заборонити передачу належних державі пакетних акцій до статутних фондів державних (національних) акціонерних і холдингових компаній чи інших суб’єктів підприємницької діяльності.
8. Уповноважити державну контрольно-ревізійну службу здійснювати перевірки на підприємствах, де державна частка складає 25% і більше статутного фонду, з питань повноти та своєчасності нарахування дивідендів на державну частку, надходження коштів від оренди державного майна тощо.
9. Фонду державного майна України спільно з міністерствами, органами місцевого самоврядування із залученням правоохоронних органів здійснити у 2003 р. повну інвентаризацію державного та комунального майна, створити реєстри об’єктів права державної та комунальної власності.
10. Внести зміни до Законів України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», а також «Про господарські товариства», які регламентують діяльність суб’єктів фондового ринку України щодо надання відповідних інформацій до правоохоронних органів відносно фізичних та юридичних осіб, які скористались послугами фінансових посередників при здійсненні операцій з пакетами акцій вартістю понад 100 тисяч гривень.
2.4.Підсумки приватизації: економічний аналіз
Економічне відновлення в Україні відбувається на тлі істотних викривлень в інституційних основах економіки, структурних перекосів у галузевому та регіональному розвитку, гострих соціальних суперечностей. Одним із головних чинників цього є недоліки процесу приватизації, у результаті якої не було досягнуто основної мети роздержавлення власності – відокремлення її від влади, політики – від підприємництва. Досить хаотичний і нерідко протиправний процес   нагромадження первинного капіталу призвів до утворення потужних фінансово-промислових груп.
Причини невдалої приватизації:
1. Вибір помилкової приватизаційної моделі, яка ігнорує світовий досвід (особливій критиці піддається сертифікатна складова процесу).
2. Приватизація розпочалася тоді, коли для неї не було створено необхідних макроекономічних та інфраструктурних умов та передумов:
• відсутність фондового ринку,
• відсутність достатньої правової бази захисту прав власності:
• через недоліки в правовому регулюванні і здійсненні приватизації цей процес не дав достатніх стимулів та фінансових ресурсів для структурної перебудови економіки та впровадження інновацій, економічного зростання та створення робочих місць, підвищення ефективності  виробництва, а, навпаки, спричинив занепад не тільки окремих підприємств, але й цілих галузей; приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судово-проваджувального, інформаційного характеру, часто тіньовими, а нерідко й кримінальними методами (на найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролювалися державою);
• відсутність механізмів прозорого та ефективного перерозподілу,  яка призвела до того, що приватизація в Україні стала переважно засобом перерозподілу суспільного багатства, а не прискореного капіталоутворення, необхідного для радикальної структурної модернізації економіки та забезпечення її конкурентоспроможності. Справжній приватний сектор в економіці сьогодні більшою мірою формується у сфері нових підприємств, аніж приватизованих старих;
• відсутність проведення не в повному обсязі лібералізації та стабілізації економіки;
• економічна криза, інфляція;
• непідготовленість та непоінформованість населення, недоліки освіти.
3. Відсутність достатніх гарантій і захищеності. Для захисту приватної власності, виведення капіталів і доходів із тіні потрібна, насамперед, їх легалізація, у тому числі шляхом амністії (за винятком капіталів кримінального походження). Водночас заходи легалізації капіталів можуть бути результативними лише за наявності низки передумов, основними серед яких є довіра підприємців і суспільства до влади.
Позитивні наслідки приватизації: Поява нових приватних власників стала одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х рр. За 2000-2003 рр.:
– реальний  ВВП в Україні зріс на 31,5%;
– обсяг продукції промисловості — на 59,0%;
– сільського господарства — на 10,0%;
– експорт товарів і послуг — на 79,7%;
–  доходи населення — на 120,8%;
–  вартість основних засобів   протягом 2000-2002 рр. збільшилася на 23,3%;
– поступово підвищувалося місце в інвестиційних рейтингах
відбулося просування країни у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Даоського
У 2004 р. стрімке зростання  економічних параметрів супроводжувало  висо
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.