Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


реферат Загальна оцнка вдмнн риси сучасної флософї, етапи її становлення

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 04.06.13. Сдан: 2013. Страниц: 11. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


План
 
Вступ
1. Загальна оцінка і   відмінні  риси  сучасної філософії,  етапи її становлення.
2. Діалектичний і історичний  матеріалізм.
3. Позитивізм і неопозитивізм.
4. Філософія життя.
5. Філософська антропологія.
6. Герменевтика.
7. Структуралізм.
8. Екзистенціалізм.
9. Неотомізм.
10. Ірраціоналізм.
11. Фрейдизм та неофрейдизм.
Висновок
Список використаної літератури
 
 
 
 
 
 
 
 
\
 
 
 
 
 
Вступ
Філософія — це ностальгія розуму всюди почуватися вдома.
Генріх Новаліс
Філософія є засобом критичного аналізу, усвідомлення найзначніших, універсальних  процесів і проблем, від яких залежить розвиток сучасної цивілізації.
Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в наявних концепціях знайшли  специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об'єктивні тенденції розвитку сучасного  світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми і т.д. Тому основне завдання сучасної філософії  — вивчення глибинних зрушень  у культурі, динаміки співвідношення між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін.) в усій різноманітності  та суперечливій взаємодії різних пластів.
Сучасна філософія містить  у собі широкий спектр проблем  і підходів до їх вирішення та характеризується наявністю великої кількості  різноманітних напрямків, шкіл зі своїми специфічними ідеями, принципами, підходами  до реалій життя.
Сучасність у філософії  має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли з'явилися "некласичні" форми філософствування, що стали  в Європі домінуючими на початку XX ст.
Сучасний стан розвитку філософії  є спадщиною критичного переосмислення класичної буржуазної філософії  і філософії марксизму. Перш ніж  детально розглядати її основні течії  та школи, слід простежити, в якому  напрямку пішов розвиток філософської думки після Канта, Гегеля, Фейербаха, Маркса.
 
 
 
1. Загальна оцінка  і відмінні риси сучасної філософії,  етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно  — індійській, китайській і античній, пройшовши тривалий і складний шлях свого розвитку. Певним результатом  її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майже  всі філософські проблеми минулого досягай досконалості — найвищого  рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з'явилось  багато шкіл і напрямів, які ставили  і вирішували ті чи інші проблеми. В  еволюції Західної філософії (після  класичної німецької) виділяють  такі періоди її становлення:
I період: з 40-х по 60-ті  роки XIX ст. У цей період відбувається  розпад класичних форм ідеалізму.  Значного поширення набувають  ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та історичний матеріалізм.
II період: з 70-х років  XIX ст. по 1914 р. До зазначених напрямів  приєднуються інтуїтивізм, другий  позитивізм — емпіріокритицизм, конвенціоналізм, іманентна школа,  філософія життя.
III період: з 1917 р. У 20-ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом — структуралізм, філософська антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із нічого, на порожньому місці. Нові школи і напрями розвивали певні сторони попередніх напрямів.
 
2. Діалектичний  та історичний матеріалізм
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (1818—1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820—1895 рр.) дають уявлення про основні напрями  творчої та суспільно-політичної діяльності засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і  Енгельс неодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. Цей  фактор особливо важливий для розуміння  процесу становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс. Найкраще уявлення про зміст марксистської філософії дає ознайомлення безпосередньо з першоджерелами.
У 1932 р., майже через півстоліття  після смерті Маркса, були вперше надруковані  «Економічно-філософські рукописи 1844 р.». Ця праця має величезне  значення для розуміння гуманістичних  ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, що продукують принципово нові підходи до розуміння людини та суспільства. Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб'єкта, Маркс  уперше висуває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається  погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, — головна  в цій праці Маркса. Маркс звинувачує приватну власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми відчуження, і займає позицію заперечення  приватної власності, але не такого заперечення, коли замість багатьох власників виникає один власник  — держава, яка експлуатує і поневолює  людину. Маркс стверджує ідею про  необхідність перетворення приватної  власності на реальну власність  кожного індивіда, реального «присвоєння  людиною відчуженого від неї  багатства» (йдеться про все багатство  — матеріальне і духовне), тому людина вільного суспільства, де зліквідовано відчуженість, — це людина багата, багата на різноманітні потреби, інтелектуально, морально і фізично розвинена. Тобто це універсальна людина, яка живе в гармонії з суспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий «казармений комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.
Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонована Марксом, розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть матеріалістичного розуміння історії  викладено в першому розділі  «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріалістичного  вирішення питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного розуміння  історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній людині передумов  її життя. Ними є матеріальні передумови, які створені попередніми поколіннями  людей. Таким чином, складається цілісна концепція суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'язаних з ним форм людського спілкування, породжених базисом політичної надбудови та різних форм суспільної свідомості.
Концепція практики як основи і головного змісту людського  життя дає підставу Марксу для  гострої критики всього попереднього матеріалізму як метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребував адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом. Основні положення діалектичного  методу розкриті Енгельсом у його працях «Діалектика природи» та «Анти-Дюрінг».
Марксизм як певна філософія  і суспільно-політична доктрина швидко набув послідовників і  популяризаторів у Європі, Америці. В Німеччині — це Й. Діцген (1828—1888 рр.) та Ф. Меринг (1845—1919 рр.), у Франції — П. Лафарг (1842—1911 рр.), в Італії — А. Лабріола (1843—1904 рр.), у Росії — Г. В. Плеханов (1856—1918 рр.), в Україні — М. І. Зібер (1844—1888 рр.).
Г. В. Плеханов — автор  багатьох творів з історії філософії, історії релігії та атеїзму, економічної  думки, робітничого руху, з теорії мистецтва і літератури, в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Людина рідкісної ерудиції, Плеханов цікаво і доступно роз'яснював  найскладніші філософські питання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи про відмінність  між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов наголошував, що «Карл Маркс  заявив про себе з повним правом, що його метод являє собою цілковиту  протилежність методові Гегеля», що гегелівська діалектика мала непослідовний  характер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він глибоко роз'яснював положення про вічність матерії, основні форми її існування, про рух, простір і час, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв викладенню матеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню процесу виникнення суспільних ідей та їх значенню. На багатому історичному матеріалі досліджував роль видатних осіб в історичному процесі, критикував культ видатної особи.
М. І. Зібер, викладач Київського університету, був особисто знайомий з Марксом і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і  доклав багато зусиль для його популяризації, палко захищав діалектичний метод. У 1879 р. опублікував у журналі  «Слово» статтю «Діалектика та її застосування до науки», де виклав філософську  частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг». Під впливом марксизму вчений обстоював положення про вирішальну роль матеріального виробництва в суспільстві, про закономірний характер його розвитку.
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В. І. Ленін (1870—1924 рр.), видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські  твори — «Матеріалізм і емпіріокритицизм», «Філософські зошити», «Про значення войовничого  матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три складові частини  марксизму» та ін. Розглядав питання  про матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність між  філософським і природничим розумінням матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її об'єктивності, абсолютності і відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню  діалектичного методу, закону єдності  і боротьби протилежностей. У праці  «До питання про діалектику»  розглянув сутність діалектики як всебічної  теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Діалектика, наголошував  Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання — суперечливий, складний процес, а тому свідоме використання діалектики надзвичайно важливе  в пізнанні істини.
Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції, класовій боротьбі, в яких з позицій  того часу аналізуються і тлумачаться складні суспільні проблеми. Не можна не зазначити, що більшість його праць написані в гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь-яких відхилень від марксистських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класичного марксизму, мотивуючи це зміною історичних обставин. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні — Росії — фактично селянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням  марксизму на панівну ідеологію  поглибився і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Після  смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин марксизму, в тому числі його філософської частини — діалектичного та історичного  матеріалізму. Цьому сприяв вихід  у світ так званого «Краткого курса истории ВКП(б)», який особисто редагував Й. Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був оголошений «неперевершеним зразком творчого марксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердилася надзвичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої було дуже небезпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії. Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичне знаряддя рішень КПРС. Ситуація щодо цього змінилася в часи так званої «хрущовської відлиги», але загальна схема, основні філософські положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити зовсім, тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справді талановитих, плідних вчених, таких як, наприклад, П. В. Копнін, Е. В. Ільєнков, В. Ф. Асмус, В. О. Лекторський, О. Ф. Лосєв, С. С. Аверінцев та ін.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в  країнах колишнього СРСР не могли  не призвести до переоцінки марксистської  філософії. Критично розцінюючи її догматизм, самозвеличення як «єдино наукової»  філософії, небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в марксистській філософії  є позитивні, раціональні
моменти, які не слід ігнорувати. Попри труднощі, що випали на долю багатьох філософів, деякі з них зробили  значний внесок у філософські  питання природознавства, логіки, історії  філософії і культури, антропології та екології, який знайшов гідне  визнання світової філософської думки.
3. Позитивізм і  неопозитивізм
Історія позитивізму має  три періоди розвитку.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
— пізнання необхідно звільнити  від усякої філософської інтерпретації;
— вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
— у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші положення були викладені О. Кантом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г. Спенсером в 10-томнику «Синтетична філософія».
Другий позитивізм, або  емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: австрійський фізик Е. Мах, німецький філософ  Р. Авенаріус, французький математик  Ж. А. Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується  об'єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму  — неопозитивізм, який має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі   соціальні   колізії   обумовлені   недосконалістю   мови   та   людського
9спілкування. Представники: Б. Рассел,А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін.
Сучасний позитивізм —  це постпозитивізм І. Лакатоша, Т. Кука, П. Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.
4. Філософія життя
Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер та ін., — це філософський напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя. Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варіанти філософії життя:
а) життя береться у його біологічно-натуралістичному значенні; як буття живого організму на відміну  від штучного. Цьому напряму властива чітко визначена опозиція «розуму», який розглядається як хвороба;
б) другий варіант філософії  життя пов'язаний з космологічно-метафізичним тлумаченням життя. Життя тут  треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно  відтворює себе. Біологічна форма  є однією із життєвих форм. Пізнати  її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.
 
5. Філософська антропологія
Філософська антропологія —  напрям у філософії, який претендує  на теоретичне обґрунтування сучасного  знання про людину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській  та античній філософії, але розв'язання її далеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.
1. Біологічна (Гелен, Лоренц).
2. Функціональна (Зіммель, Кассірер). Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина — це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.