На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти готовые бесплатные и платные работы или заказать написание уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов по самым низким ценам. Добавив заявку на написание требуемой для вас работы, вы узнаете реальную стоимость ее выполнения.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Быстрая помощь студентам

 

Результат поиска


Наименование:


реферат Мовн засоби вираження ронї в кнокритичних текстах

Информация:

Тип работы: реферат. Добавлен: 11.06.13. Сдан: 2013. Страниц: 17. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):




ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
 
У сучасному мистецтві, зокрема в літературі, склалися певні  умови, що сприяють розвиткові іронічного світовідчуття й іронічної прози. Проходять активні процеси інтелектуалізації  мови, які спричинені необхідністю виражати складні мислительні операції і відбуваються як еволюційні процеси реалізації інтелектуальної діяльності людини в мові. Це призводить до змін частотності використання мовних одиниць, функціональної спеціалізації, продуктивності граматичних і семантичних моделей, сполучуваності слів, асоціативних метонімічних перенесень значень слів, процесів творення нових фразеологічних одиниць.
Велике значення контексту  для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання  її ваги у сучасному мистецтві, розширення засобів і механізмів її реалізації у художніх текстах. Іронія, зводячи два плани в парадоксальному протиріччі, представляє речі в незвичному, новому  ракурсі, створює ефект відчудження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу. У літературі з кінця ХХ століття поряд із поліфонізмом, інтелектуалізацією, філософічністю та міфологічністю закріпилося поняття „іронічність”, яке є однією із суттєвих її ознак.
Поняття іронії останнім часом перебуває в центрі уваги тих вітчизняних та зарубіжних лінгвістів, які намагаються окреслити феномен постмодернізму або інтерпретувати творчість авторів, у текстах яких знаходять риси постмодерності. У дослідженнях на матеріалі таких творів іронію розглядають як стилетворчу рису тексту, яка може бути реалізована на різних мовних рівнях, від одиничного слова, висловлювання до окремого тексту в обов’язковому контекстуальному оточенні. Отже, іронічність вважають одним із можливих регістрів світогляду митця взагалі і літератора зокрема. У цьому контексті значної ваги й актуальності набуває аналіз мовних засобів іронічності в сучасній українській художній прозі малих жанрів, яка в такому аспекті ще не була предметом спеціального дослідження.
Стан дослідження проблем  мовних засобів вираження іронії, який склався в сучасному  мовознавстві, зумовлений ще й тим, що до 60-х років  ХХ століття іронія в художній літературі функціонувала тільки на рівні стилістичного прийому, тому її дослідженню довгий час не приділялося достатньо уваги (натомість активно вивчалися різноманітні аспекти сатири).
Вивчення комічного  та його категорій проводилося в  лінгвістиці в кількох аспектах. Українськими та російськими дослідниками здійснювався лінгвістичний аналіз мовних засобів комічного в літературних текстах різних періодів: від пам’яток давньоруської літератури (П. Коржева) до творчості письменників нового часу. У цьому аспекті досліджувався літературний доробок І. Котляревського (П. Плющ), Т. Шевченка (Г. Нога, Н. Ярмоленко), Г. Квітки-Основ’яненка (О. Скорик), І. Нечуя-Левицького (О. Долгушева), Остапа Вишні (Б. Пришва), Є. Гуцала та О. Чорногуза (А. Попова). Вивчалася роль окремих  стилістичних засобів різних мовних рівнів для створення комічного (гумористичного, сатиричного, іронічного) ефекту: словотвірних засобів (В. Виноградова), лексичних засобів (М. Виноградова, Я. Януш), наукових термінів (Н. Бочегова), антропонімів (Л. Кричун), гри слів (В. Санніков, О. Тимчук),  каламбурів (В. Вакуров), фразеологізмів (Б. Пришва), перифразів (Г. Євсеєва, І. Кобилянський, О. Копусь), повтору (Н. Молотаєва, Р. Харитонова), цитації (О. Земська, С. Походня, О. Третьякова), алюзії (С. Походня, А. Тютенко), авторського й персонажного мовлення (С. Іваненко).
Актуальність дослідження зумовлюється потребою лінгвістичного вивчення мовних засобів реалізації різних типів іронії в художньому тексті, необхідністю залучення до наукового обігу нової джерельної бази – текстів сучасної української прози малих жанрових форм.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах наукової проблеми кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова „Проблеми формування і розвитку функціональних стилів сучасної української мови, підстилів і жанрів, текстології і текстотворення, мовних жанрів, тропіки, риторики, культури української мови та методики викладання української мови” і полягає в дослідженні мовних виражальних засобів художнього стилю, зокрема у вивченні мовних засобів вираження іронії в сучасній українській прозі малих жанрових форм. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова 26 лютого  2004 року (протокол № 8) та схвалена Науковою координаційною радою “Українська мова” НАН України 20 травня 2004 року (протокол № 20).
Метою роботи є з’ясування лінгвістичної природи іронії, виявлення системи мовних засобів її реалізації в сучасній українській малій прозі з позицій лінгвістики тексту, когнітивної лінгвістики та прагмалінгвістики.
Для досягнення поставленої  мети необхідно вирішити такі завданння:
    вивчити історію дослідження комічного у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці, виявити його диференційні ознаки;
    з’ясувати зміст та природу поняття «іронія», диференціювати її від суміжних понять та здійснити класифікацію її видів;
    розглянути сучасні лінгвістичні парадигми вивчення іронії, на їх основі виокремити специфічні риси іронії як лінгвістичного явища, з’ясувати її функції в тексті;
    здійснити системний лінгвостилістичний аналіз мовних засобів ситуативної іронії в сучасній українській малій прозі;
    розкрити зв’язок іронії з контекстом, з’ясувати роль інтертекстуальності у творенні асоціативної іронії;
    дослідити способи реалізації іронічного смислу в текстах з різними типами наративної перспективи.
Об’єктом дослідження є іронія в сучасній українській малій прозі.
Предмет  дослідження – мовностилістичні засоби реалізації ситуативної та асоціативної іронії в сучасній українській малій прозі.
Джерельною  базою дослідження є художні твори малих жанрових форм сучасних українських письменників Ю. Андруховича, Ю. Винничука, В. Даниленка, Б. Жолдака, О. Ірванця, А. Кокотюхи, В. Медведя, М. Рябчука, В. Слапчука та ін. (всього 125 творів 69 авторів), опубліковані як окремими збірками, так і в періодичних літературно-культурологічних часописах „Вітчизна”, „Дзвін”, „Дніпро”, „Київ”, „Кур’єр Кривбасу”, „Сучасність”. Головний критерій відбору джерельного матеріалу - час написання і видання твору. До аналізу залучалися тексти малої прози, які вийшли у збірках та часописах з 1991 року по 2006 рік. Широкий і різноманітний матеріал дав змогу виділити та описати найтиповіші, загальні, закономірні різновиди іронії й мовні засоби її реалізації.
Методи та прийоми  дослідження. Дослідження здійснювалося на основі врахування філософських положень про зв’язок мови і мислення, мови і мовлення, взаємодію суб’єктивного та об’єктивного в мові, співвідношення форми і змісту мовних одиниць. Завдання і характер дослідження зумовили використання групи методів, серед яких провідними є описовий метод, що включає такі прийоми, як спостереження, порівняння та узагальнення; метод контекстного аналізу та метод компонентного аналізу. Частково використано трансформаційний, порівняльний і статистичний методи.
Наукова новизна дослідження виявляється у комплексному аналізі засобів іронії в сучасній українській художній прозі малих жанрових форм, у поглибленій кваліфікації лінгвістичної сутності  іронії, механізмів її формування та структури іронічного смислу відповідно до сучасного стану лінгвостилістики, визначенні її стилістичного потенціалу для реалізації авторської прагматики в художньому тексті. Новизна полягає також у виборі джерел фактологічного матеріалу, який ще не був об’єктом лінгвостилістичного аналізу.
Теоретичне  значення дисертації полягає в теоретичному обґрунтуванні проблеми, в розумінні й тлумаченні іронії як вагомого концепта комічного, що дозволяє поглибити сприйняття її прагматики, системно представити й дослідити мовні засоби реалізації іронії на сучасному рівні, визначити їх продуктивність на основі зіставного дослідження функціонування мовних засобів вираження іронії різних мовних рівнів у різних авторів, зокрема з метою виявлення спільних та індивідуальних тенденцій добору лексичного матеріалу для реалізації індивідуально-авторських стратегій текстотворення.
Практичне значення роботи полягає в тому,  що теоретичні засади дисертаційного дослідження та систематизований фактаж може бути використаний для написання підручників  і навчальних посібників зі стилістики,  лексикології і граматики української мови, лінгвістичного аналізу тексту. Практичне використання результатів дослідження  розширюється завдяки застосуванню матеріалів у процесі викладання курсів мовознавства, сучасної української літературної мови, проведення спецсемінарів, при написанні студентських науково-дослідних робіт.
Апробація результатів  дисертації. Основні теоретичні положення і результати дисертаційного дослідження викладено в доповідях на звітно-наукових конференціях викладачів кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (2004, 2005, 2006 рр.), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Теоретичні і практичні аспекти культури мови” (Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, 2004 р.), Науково-практичних читаннях „Українська філологія: теоретичні та методологічні аспекти вивчення” (Черкаський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних працівників, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови” (Київський національний університет імені Т. Шевченка, 2006 р.) та в процесі викладання курсів „Стилістика української мови”, „Риторика” та „Текст як об’єкт лінгвістичного дослідження” в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, а також у п’яти публікаціях автора.
Матеріали дисертаційного дослідження були використані в  процесі викладання української мови і літератури учням гімназії № 315 м. Києва (довідка про впровадження № 126 від 20.04.2006 р.) та при написанні журналістських матеріалів та редагуванні періодичних видань Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка (довідка про впровадження № 01-142 від 17.04.2006 р.).
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (125 найменувань) та списку використаної літератури (203 найменування). Обсяг дисертації без списків використаної літератури та джерел – 194 сторінки, загальний обсяг роботи – 217 сторінок.
 
 
 
 
 
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ  ДИСЕРТАЦІЇ
 
У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, сформульовано мету й завдання дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну роботи, окреслено теоретичне й практичне значення одержаних результатів та форми їх апробації.
У першому розділі – „Концептуальні питання теорії іронії як лінгвістичної проблеми” – визначено місце іронії в системі категорій комічного, проаналізовано сучасні лінгвістичні парадигми вивчення іронії (логіко-семантична, прагматична і когнітивно-гносеологічна), залежно від умов і способу реалізації, здійснено класифікацію іронії на ситуативну та асоціативну.
Комічне є філософсько-естетичною категорією, яка пов’язана із певним протиріччям, що виникає або внаслідок властивостей об’єкта комічного сприймання, або в свідомості суб’єкта, тобто не лише міститься в об’єкті, але й залежить від особливостей світогляду суб’єкта, від соціальних чинників. Комізм  існує у вигляді двох типів – простого та складного, а у вербальних текстах реалізується як ситуативний або мовний комізм. Комічний ефект може створюватися будь-якими мовними засобами за певних умов їх уживання.
Національні відмінності  звичаїв, норм поведінки, паралінгвістичних  та лінгвістичних засобів комунікації зумовлюють особливості вираження і сприймання комічного певним народом, ці особливості є історично змінними  і залежать від психологічних факторів. Комічне в українській культурі також має мовно-національну специфіку, яка виявляється у двох аспектах: змалюванні дійсності через призму національного світосприймання (зміст твору) і в своєрідному мовному оформленні. Ці два аспекти тісно пов’язані між собою, бо життєвий матеріал, що лежить в основі комічного, позначається на особливостях форми його вираження.
Іронія як одна з форм комізму є складним системним  об’єктом, що зумовлюється як внутрішньою  структурою, так і різноманітністю  сфер її функціонування. Філософсько-естетична  сутність іронії полягає в тому, що вона зображує негативні явища в позитивному плані, протиставляючи таким чином ідеальне тому, що є насправді. Цим іронія подібна до інших форм комічного – гумору та сатири. Однак вектор такого протиставлення в іронії специфічний: вона удавано зображує ідеальне як реальне, а сатира та гумор, навпаки, удавано зображають реальне як ідеальне. Сарказм є емоційним різновидом іронії, який виражає різко негативне ставлення автора до зображуваного в тексті.
З’ясування специфіки  іронії як лінгвістичного явища вимагає  розмежування двох її проявів: стилістичного прийому іронії й іронічного смислу як вияву суб’єктивно-авторської модальності. Іронія як стилістичний феномен належить до явищ вторинної номінації, що найповніше реалізуються в мові художньої літератури та в розмовному мовленні як спосіб вираження авторських інтенцій, причому інтенсивність емоційної насмішки може варіюватися від добродушної до в’їдливої.
Поєднання різних лінгвістичних  підходів до вивчення іронії (логіко-семантичного, прагматичного та когнітивно-семіотичного) дозволило з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів. Особливістю вербального вираження іронії є співіснування двох смислових планів – прямого експліцитного й імпліцитного, що суперечить прямому. Кодування іронічної інформації здійснюється через вказівку на контекст, який дозволяє правильно декодувати позицію іронізуючого суб’єкта. Тому іронічний смисл має складну структуру, яка включає експліцитні та імпліцитні компоненти. Імпліцитні компоненти іронічного смислу такі: 1) конотативний (емоційність, оцінність, експресивність); 2) контекстуальний (елементи інформації, які виникають завдяки контексту: вербальному, ситуативному, фоновим знанням); 3) імплікативний (виникає внаслідок взаємодії з експліцитними елементами); 4) інтенціональний (це організуючий компонент - мовленнєва настанова автора).
Функції іронії в розмовному мовленні зумовлені комунікативними  потребами мовців у взаєморозумінні, стійкому емоційному контакті, самовираженні, економії мовних засобів та ін. У  художньому мовленні іронія виконує ряд специфічних функцій: характерологічну, композиційну, художню і стилетворчу.
У зв’язку зі складністю іронії як об’єкта дослідження та різноманітністю її проявів, функцій  та сфер використання, існує проблема вироблення єдиного критерію при її класифікації, чим пояснюється велика кількість типологій іронії. Для дослідження мовностилістичних проявів іронії на різних мовних рівнях найдоцільнішим є застосування поділу іронії залежно від контексту, котрий необхідний для її адекватного декодування, на ситуативну та асоціативну, які виконують у художньому тексті специфічні функції.
У другому розділі – „Мовностилістичні засоби вираження ситуативної іронії в сучасній українській малій прозі” – розглядаються засоби і прийоми творення ситуативної іронії: 1) лексико-стилістичні (слова з інгерентною іронічною конотацією, іронічно маркована лексика); 1) логіко-смислові (антифразис, іронічні епітети, іронічні порівняння, іронічні метафори і перифрази, гра слів); 3) синтактико-стилістичні (риторичні питання, парцеляція, вставні і вставлені конструкції, синтаксичні конвергенції).
Серед лексико-стилістичних прийомів у текстах українських  письменників малих жанрових форм зустрічаються  традиційні – вживання лексем, які  мають узуальну (інгерентну) іронічну конотацію (добродій, розумака, публіка, артист, мадам, мудрагель): Одного разу Дарці потрапила на очі стаття якогось американського гендерного мудрагеля, де ледве не за аксіому стверджувалося, буцімто хлопчики більше “competitive”, а дівчатка, навпаки, більше “cooperative”. (О. Забужко. Дівчатка). Продуктивнішим є прийом використання стилістично маркованої лексики, бо він дає змогу авторові створювати оказіональні зіткнення лексем, які завдяки ефекту невиправданого сподівання, порушенню власної норми тексту продукують яскравий стилістичний ефект. Серед таких лексем у сучасній українській малій прозі активно функціонують медичні, юридичні та дипломатичні терміни, старослов’янізми й архаїзми: Мозок поета Х. повністю був окупований безпрецедентним фактом вилучення зі школи його найкращого вірша. Через те він ніяк не міг згадати слова, якими зазвичай розпочинав уже із сотню разів свої зустрічі із школярами. Погляд безтямно метляв по приміщенні, а сам мистець скидався на хворого папуґу (А. Малащук. Ботокуди). Потрапляючи в невідповідний, „чужий” їм контекст, ці стилістеми передають іронічне ставлення автора до зображуваного.
Сучасна українська мала проза характеризується активним залученням жаргонної та просторічної лексики  для створення іронічного ефекту (бабки, базарити, бомжатник, повільняк, генделик, дембель, зелені): ...врешті, зайти до музею і покрутитися біля бутафорської тачанки,  слухаючи ідеологічно витриману пургу про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності (С. Жадан. Anarchy in the UKR). Серед жаргонізмів значний прошарок складають лексеми на позначення іронічної характеристики особи (амбал, алкаш, алканавт, вар’ят, гевал) та слова іншомовного походження (фейс, геппі-енд, аміго, екстезі, о’кей).
Серед логіко-смислових прийомів створення іронічного смислу в сучасній українській малій прозі функціонують антифразис, іронічні епітети, іронічні порівняння, іронічні метафори, іронічні перифрази, гра слів. Виявлено, що в текстах сучасних українських письменників іронія при антифразисі може інтенсифікуватися за допомогою таких засобів: 1) ступенів порівняння прикметників: Десь там далі, за якихось сто-двісті грамів, тьху ти – кроків, вони знайдуть місток, ступлять на його слизьку дорогу і зникнуть зовсім, твої найвірніші друзі, що вже забули про твоє існування, як і ти забудеш про їхнє... (О. Криштопа. А я яй!); 2) зменшувально-пестливих суфіксів: Бог свідок, я завжди згодна йому підіграти [...] зобразити з себе, приміром, геть непрактичну розтелепу, якій усе валиться з рук, яка нездатна навіть на стіл до ладу накрити й перед приходом гостей раденько обертається мужеві-всевмійкові на дрібного попихача, на принеси те, подай се, чудова композиція (О. Забужко. Інструктор із тенісу); 3) часток дуже, тільки, особливо, надто, вельми, суто: Та коли начальству ту історію оповіли, вдарив над розумною німецькою головою великий грім. Ревізії, інспекції, санепід, пожежники – ну, ти знаєш, методи суто демократичні (В. Гужва. Лакейський вальс, або Подорож конформіста); 4) інтонаційним виділенням: – Відставити! – невдоволено прохарчав сержант. – Почнемо тренаж. // Це „веселе” оголошення було зустрінуте гробовою мовчанкою (О. Сушко. Два роки).
Тропеїчна сутність епітета  – вносити суб’єктивно-оцінний  компонент у значення денотата – робить його продуктивним засобом реалізації іронічного смислу: Ми все чудово розуміли. Нам на зміну йде нова, підстрижена генерація тих, хто вміє сяк-так бренькати на гітарі, а може, й краще від нас (В. Тарнавський. Дерево життя). У сполученнях з іронічним епітетом у сучасних художніх текстах малих жанрових форм уживаються денотати певної семантики. Найчисельнішу групу становлять іменники на позначення особи та різних її характерологічних ознак, яким ужитий при них епітет надає іронічну характеристику. Серед таких лексем функціонують іменники, які позначають особу за професією чи родом занять, особу за ідеологічними переконаннями, особу за соціальним статусом. Іронічна характеристика особи може даватися опосередковано – через іронічне означення її поведінкових характеристик та іронічне означення частин тіла людини.
У сучасній українській  малій прозі функціонують іронічні порівняння трьох типів: 1) коли об’єкту  порівняння приписуються невластиві йому якості шляхом порівняння з іншим  об’єктом, у якому ці якості відсутні: - Що зле – вірю. А зустрічати однаково прийдеться, - Ця проявляла м’яку, наче хокейна шайба, невблаганність (В. Слапчук. Кенгуру завбільшки з цвіркуна); 2) унаслідок реалізації суперечності між реальними якостями денотата і його авторською характеристикою, коли вибраний для порівняння об’єкт містить негативні для автора конотації: - Історія чоловіцького митарства, наче здоєна коза, лежить на липкому настилі. І сняться їй херувими... (А. Малащук. Атентат на Герострата, або Рецензія на ненаписаний роман); 3) при несподіваних авторських асоціаціях, коли порівнюються об’єкти віддалених предметно-смислових сфер: У період зламу стало ясно, що велика, як вареник, душа рафінованих українців, тяжко не входить у вишиті хрестиком береги самостійності (І. Павлюк. Мова молекул). Саме порівняння третього типу найактивніше використовуються при індивідуально-авторському слововживанні.
Серед іронічних метафор, які функціонують у сучасній українській  малій прозі, виділяємо дві групи:  антифразисні й оказіональні. Найпродуктивнішими в створенні іронічного смислу є такі групи оказіональних метафор: 1) антропоморфна метафора, у якій перенесення ознак здійснюється за моделлю „людина – людина” (монстр літературної критики, геній половинчастості, принагідні вболівальники літератури, лицар розуму); 2) антропоморфна метафора, у якій перенесення ознак здійснюється за моделлю „людина – нежива істота” (навідалась думка, гвалтувати мізки, капіталізм оминув своєю вгодованою тушею); 3) зоометафора (священні корови, кільки у томаті, комфортно-кав’ярне гніздовище); 4) метафори, які характеризують діяльність людини, пов’язану з творчістю (пекти романи, стругати віршики, фабрика метафор); 5) метафори на основі термінів (симфонія смердючості, ментальна травма особистості, протез совісті). У сучасній українській малій прозі продуктивним засобом створення іронічного смислу є матеріалізовані метафори (перечепившись за спущені струни душі, поет гепнув на коліно).
Здійснене дослідження  дає підстави виділити найпродуктивніші тематичні групи іронічних перифразів, які вживаються для передачі іронічного смислу в сучасній українській малій прозі. Серед них найчисельнішою є група перифразів на позначення реалій радянської доби (назви Радянського Союзу; позначення вождів радянської доби; загальновідомі, знакові реалії радянської доби). Менш продуктивними у реалізації іронії є перифрази на позначення негативних реалій періоду незалежності та перифрази, які дають емоційно-експресивну іронічну характеристику особі.
Гра слів також є продуктивним засобом реалізації іронічного смислу. Сучасні українські письменники використовують стилістичні можливості омонімії (...де вони були раніше, ким були й ким хочуть стати? Їх називають „круті”, але вони й рідкі, так називав їх у думці Кузьма відповідно до своєї професії (Ю. Мушкетик. Гегемон)), полісемії (Я сама тужу. Але не за радянською владою. Бо чого за нею тужити, коли вся та влада і нині при владі (Г. Тарасюк. Мій третій і останній шлюб)) та паронімії (Але тут, щоб усе було зрозуміло, автор цього опису чи опусу мусить дещо роз’яснити (В. Шевчук. Двері навстіж)). Авторське використання паронімів є однією з характерних ознак індивідуального стилю письменника.
У сучасній українській  малій прозі для створення  іронічного ефекту використовуються такі синтаксичні конструкції, які мають потенційну здатність підсилювати емоційно-експресивне вираження думки. Ці синтаксичні конструкції, зазвичай, служать для виділення, інтенсифікації іронічного смислу, вираженого за допомогою інших прийомів. У результаті проведеного дослідження було виділено синтаксичні моделі, які є найчастотнішими у реалізації іронії в сучасній українській малій прозі. Риторичне питання реалізується у межах трьох типів: 1) риторичне питання є засобом виділення іронії, вираженої логіко-смисловим прийомом: – Що трапилося? [...] // - Нічого особливого.  Анна захотіла, щоб я відповіла на питання, відповідь на яке шукаю уже не один десяток років. // - І як? Ти відповіла? //  - Яне, хіба я схожа на того, кого раптово осяяло прозріння? (Л. Демська. Квіти святого Яна); 2) риторичне питання містить абсурдне твердження чи гіпотезу: У вас, Петре Сталеновичу, просте завдання. Дуже просте: фотографувати людей на вулицях міста. А не вулиці без людей. Ви натякаєте на наслідки ядерної війни, коли вулиці порожніють? Чи на якусь епідемію, що косить народ просто на тротуарах? Навіть у випадку катастрофи на вулицях лежатимуть трупи людей, тру-пи!  Порожніми наші вулиці не бу-ва-ють! (А. Кокотюха. Француз Кирило); 3) риторичне питання будується на запереченні і виражає додаткові смислові відтінки (сумнів, впевненість, передбачення): А ти – одинак. Зачепила? Вкусила їх? Маєш відповідь. Тепер побачиш, хто тебе захистить, підтримає. Це – тест, дорогенька (Н. Поклад. Марґінес).
Продуктивними в реалізації іронічного смислу є парцельовані конструкції. Чинником, який зумовлює виникнення суб’єктивно-оцінної іронічної модальності, є емоційно-експресивне та інтонаційне виділення парцельованої частини. У сучасній українській малій прозі для вираження іронії використовуються конструкції різної граматичної структури: від окремих слів і словосполучень до простих речень і підрядних парцелятів. У сучасних текстах малих жанрових форм ефективним засобом реалізації іронічного смислу є ланцюжки парцелятів: Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками  (А. Дімаров. Ригорович).
Традиційним засобом  вираження іронії є вставні та вставлені конструкції. Проведене дослідження свідчить про те, що різниця в передачі ними іронічного смислу зумовлена різницею їхнього модального статусу: функція вставлених конструкцій – подавати додаткове до основного повідомлення, а вставні є засобом вираження суб’єктивно-оцінної авторської модальності. Для вираження іронії такі синтаксичні конструкції мають допоміжний характер: вони підсилюють уже наявну у висловлюванні іронію, а не створюють її: Один тепер уже невідомий поет (із тих, що з’являються, як бульки на збуреній ними ж воді, й так же безслідно зникають), прагнучи потрапити до скандальної хроніки нашої літературної газети, на котрійсь із численних спілчанських дискусій вискочив з ногами на фортепіано й почав закидати на люстру заготовлену з дому мотузку із зашморгом... (О. Стусенко. Дурненький). Характерною ознакою вставних та вставлених конструкцій у сучасній українській малій прозі є те, що вони рідко функціонують ізольовано від інших засобів експресивного синтаксису, а творять іронічну експресію разом з парцельованими конструкціями або синтаксичними конвергенціями.
Синтаксичні конвергенції, які слугують для передачі ситуативної  іронії в сучасних прозових текстах  малих жанрових форм, поділяються  на два типи: 1) структурні конвергенції, у яких іронічний ефект виникає завдяки ефекту складання, нарощування експресії: Слово про Гонорія мав один із надихачів місцевого зрушення. З гарячковим палом мовилося про неоціненний внесок призвідця церемонії в розвій культури рідного краю, про оспівування ним мозолів на руках, синців на щелепах і ґуль на лобі простолюдина; про возвеличення автором найяскравіших рис натури своїх одноплемінників: волячу працездатність і вірлячу свободолюбність, соловейкову пісенність і собачу вірність, а ще – про терплячість, витривалість, мужність, гостинність, любов до худоби, милосердя, щиросердя, чуйність, одвертість, довірливість, а також – про любомудріє, мудроправіє, правомисліє, мислеволіє, волетвердіє, твердосвятіє...  (А. Малащук. Ботокуди); 2) структурно-семантичні, у яких іронія виникає через семантичну віддаленість синтаксично однорідних членів: Головне – він був зятем совєтського генерала, єдиним спадкоємцем легендарного червоного комдива (командарма?), заволодівши по його смерті не лише дочкою, квартирою, шаблею і папахою, але й „крайслером імперіалом”, цим танком, цим будинком на колесах, цим пересувним містечком розваг, цим вічним двигуном (перперте мобіле, сказав би Неборак), цим бронтозавром автострад, цим храмом Великої Американської мрії... (Ю. Андрухович. Аве, „Крайслер”).
Прийоми ситуативної  іронії в сучасній українській малій  прозі рідко вживаються ізольовано, вони, як правило, входять у певну  систему інших засобів і прийомів, об’єднаних спільністю стилістичної функції – створення іронічного смислу.
У третьому розділі – „Способи реалізації асоціативної іронії в сучасній українській малій прозі” – з’ясовується роль вертикального та широкого горизонтального контекстів для творення асоціативної іронії й розглядаються прийоми творення іронії засобами горизонтального (контактний і дистантний, тотожний і синонімічний лексичний повтори; діалогічна цитація) та вертикального (цитація, алюзія) контекстів. Класифікуються способи передачі іронічного смислу в текстах з різними типами наративних перспектив.
 На відміну від ситуативної, асоціативна іронія реалізується не лише в лінійних контекстах, а вимагає для свого втілення вертикального контексту. Її адекватне декодування залежить від текстової пресупозиції глобального характеру, екстралінгвістичної та інтертекстуальної пресупозицій. При сприйманні асоціативної іронії збільшується активність читача. Наявність фонових знань у реципієнта для адекватного декодування асоціативної іронії робить її ефективним засобом інтелектуалізації мовлення.
Традиційним засобом вираження іронії в сучасній українській малій прозі є різні види лексичного повтору, за допомогою якого відбуваються смислові та конотативні прирощування смислу лексичних одиниць, що повторюються в різних контекстах. Специфічним прийомом, який використовується сучасними письменниками, є створення іронічного образу за допомогою контактного тотожного лексичного повтору, коли одне слово виступає означенням до різних денотатів: Адельсберґер підвів на мене безбарвні очі. Потім я почув його безбарвний голос. Потім побачив під столом його ноги в домашніх
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть полный текст работы бесплатно


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.