Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Обрунтування бологчних основ методики розвитку рухових якостей у дтей молодшого шкльного вку. Аналз особливостей навчання рухових якостей у фзичному вихованн. Структура засобв та процесу навчання рухових дй: розучування, засвоєння, закрплення.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Педагогика. Добавлен: 25.09.2010. Сдан: 2010. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1

План


Вступ

Розділ І. Біологічні особливості організму дитини молодшого шкільного віку

Розділ ІІ. Спрямованість процесу навчання рухових якостей дітей молодшого шкільного віку

2.1 Особливості навчання у фізичному вихованні

2.2 Рухові уміння і навички

2.3 Методика формування рухових дій

Розділ ІІІ. Структура процесу навчання рухових дій

3.1 Етапи навчання та їх особливості

3.1.1 Етап розучування рухової дії

3.1.2 Етап засвоєння рухової дії

3.1.3 Етап закріплення рухової дії

3.2 Засоби і методи розвитку рухових якостей дітей

3.2.1 Використання різних методів для розвитку рухових якостей дітей

3.2.2 Методи вдосконалення та закріплення рухових дій

3.2.3 Засоби навчання рухових дій

Висновки

Список літератури

Вступ

Актуальність:

Аналіз передової наукової і науково-методичної літератури вказує на необхідність звернути увагу на біологічні основи методики розвитку рухових якостей дітей молодшого шкільного віку. Досить важливим моментом процесу навчання рухових якостей є спрямованість даного процесу на розвиток вмінь та навичок рухових дій. Весь процес навчання передбачає використання різних підходів, засобів та методів.

Предмет дослідження: біологічні основи методики розвитку рухових якостей.

Проблема: полягає в тому, щоб правильно цілеспрямовано організувати процес освоєння вмінь та навичок рухових дій.

Робоча гіпотеза: можна вважати, що важливим етапом методики розвитку рухових якостей дітей молодшого шкільного віку є етапність навчання та засвоєння рухових вмінь та навичок.

Мета дослідження: обґрунтування біологічних основ методики розвитку рухових якостей у дітей молодшого шкільного віку.
Задачі дослідження:
Охарактеризувати біологічні особливості організму дитини молодшого шкільного віку.
Проаналізувати особливості навчання рухових якостей у фізичному вихованні.
З`ясувати поняття про уміння та навички.
Охарактеризувати методику формування рухових дій.
Охарактеризувати структурні компоненти процесу навчання рухових дій.
Методи і організація дослідження:
Аналіз наукової і науково-методичної літератури.
Педагогічне спостереження.
Аналіз і синтез.
Організація дослідження включала аналіз наукової інформації щодо біологічних основ методики розвитку рухових якостей дітей молодшого шкільного віку.
На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:
відомості наукової і науково-методичної літератури;
досвід провідних спеціалістів в даній області;
аналіз біологічних особливостей організму дитини молодшого шкільного віку.
Наукова новизна: узагальнені сучасні дані про біологічні основи методики розвитку рухових якостей дають можливість вибору раціонального підходу для розвитку рухових якостей дитини.
Практична значимість: для організації спрямованого процесу навчання рухових якостей дітей молодшого шкільного віку необхідно керуватися особливостями методики формування рухових якостей, етапністю навчального процесу та біологічними особливостями організму дитини в даному віці.

Розділ І. Біологічні особливості організму дитини молодшого шкільного віку

Дослідження М.Р.Могденовича свідчать про те, що гіпокінезія негативно впливає на діяльність і координацію рухової системи і системи внутрішніх органів.

У процесі індивідуального розвитку організм дитини змінюється як єдине ціле. Його структурні і функціональні особливості зумовлені взаємодією всіх органів і систем на різних рівнях інтеграції: від внутрішньоклітинного до міжсистемного. Саме тому як критерії вікової періодизації неодноразово використовувались такі інтегральні показники: ріст і зміни форми організму, морфофункціональне диференціювання фізіологічних систем і особливості поведінки дитини.

Про необхідність такого підходу до пошуку фізіологічні критеріїв вікової періодизації висловився І.А.Аршавський. Згідно з його уявою в основу вікової періодизації повинні бути покладені критерії, які відображають специфіку функціонувань організму. Таким критеріям пропонується виділена для кожного етапу розвитку головна функція, яка характеризує спосіб взаємодії організму із зовнішнім середовищем.

Індивідуальна специфічність вікових перетворень фізіологічних систем може також визначатись генетично детермінованими особливостями темпів розвитку, що виявляється вже на ранніх етапах онтогенезу.

Індивідуальні особливості організму проявляються в кількісних параметрах будь-якої функції, яка характеризується для кожного віку середньою величиною (середнім нормативним показником) і середнім квадратичним відхиленням. Доведено, що середні нормативні показники визначаються типовим для кожного етапу онтогенезу рівнем розвитку функцій організму; їх вікова динаміка відповіді основному напрямку розвитку. Відхилення від середніх показників переплітаються з індивідуальними відхиленнями рівнів зрілості фізіологічних систем, і разом з тим вони висвітлюють діапазон можливого реагування, характерного для конкретного етапу розвитку.

Діапазон адаптаційних можливостей організму, в основі яких лежать адаптаційні якості фізіологічних систем, забезпечуючи згідно з концепцією О.О.Маркосяна (1969), високу надійність, нормальну життєздатність і стійкість фізіологічних систем, є особливо важливим показником для оцінки вікової норми.

Спираючись на концепцію системної організації адаптаційних реакцій (П.К.Анохін, 1975), можна запропонувати такі показники, які відображають не тільки зрілість окремих структур, а й можливість і специфіку їх морфо-функціональної взаємодії. Це стосується як параметрів, що характеризують вікові особливості кожної фізіологічної системи окремо, так і показників цілого організму .

За останні роки стає все більш очевидним, що вивчення процесів онтогенезису нервової діяльності відкриває широкі можливості для розуміння таких механізмів нервової системи, які в організмі дорослого вже не можуть бути проаналізовані достовірно. З іншого боку, вивчення в онтогенезі допомагає зрозуміти основні принципи еволюції адаптації діяльності організму до зовнішнього світу, механізми формування і передачі цих адаптаційних властивостей від батьків до нащадків.

Таким чином, дослідження онтогенетичного періоду в формуванні безумовних рефлексів обов'язково повинно гармонійно поєднувати в собі вивчення загальних принципів еволюції пристосувальної діяльності і розкриття конкретних механізмів цих принципів у даного виду організму, в даних умовах існування і для даного конкретного функціонального пристосування. Необхідно виходити з факту, що життєво важлива пристосувальна діяльність організму повинна бути зрілою до моменту народження [20].

Як показали дослідження П. К. Анохіна і його школи, кожна компенсація порушених функцій, тобто поновлення кінцевого корисного ефекту, може здійснюватися тільки з мобілізацією великої кількості фізіологічних компонентів, що часто розміщені в різних частинах центральної нервової системи і периферії, але завжди функціонально об'єднані на основі отримання кінцевого пристосувального ефекту, необхідного в даний час. Таке широке функціональне об'єднання фізіологічних структур і процесів на основі отримання кінцевого (пристосувального) ефекту називається "функціональною системою".

Існує ряд думок про період найбільшого вдосконалення рухового апарату. Досліджуючи пропріоцепцію методами диференційних порогів, Т.І.Бєлова, К.Х.Кекчеєв встановили, що нона вдосконалюється з віком і досягає найкращих показників у 8-10 років. Більш широкий діапазон встановили інші дослідники: В.С.Фарфель, Л.Б.Букреєв, Л.Н.Жданов. Згідно з їх теорією інтенсивний розвиток функцій рухового аналізатора спостерігається в 7-13 і 14-15 років. В той же час А. І. Васютіна, А. В. Коробков встановили, що інтенсивний розвиток основних фізіологічних параметрів рухів завершується до 12-14 років і в більш старших вікових групах їх ріст не спостерігається. Ці дані узгоджуються з дослідженнями морфологів, які встановили, що до 12-13 років дозрівання периферійних нервових закінчень і коркового закінчення (кінця) рухового аналізатора в основному завершуються (Н. І. Леонтьєва, А. А. Кукуєва, Л. К. Семенова та ін.).

Сучасний рівень спортивних досягнень і великі фізичні навантаження висувають підвищені вимоги до фізіологічних можливостей рухового апарату людини вже в дитячому віці. Тому дослідження функцій рухового аналізатора, зокрема кінестетичної, є актуальним питанням у віковій фізіології, лікарському контролі і спортивній медицині.

Вікові особливості розвитку рухового апарату. У процесі онтогенетичного розвитку руховий апарат зазнає значних змін. В різні періоди онтогенезу він, як і весь організм, розвивається неоднаково. В період росту руховий апарат поступово розвивається, відбуваються морфологічні, фізіологічні і біохімічні зміни в усіх його частинах: кістковій, м'язовій, нервовій. Заняття фізичними вправами і спортом прискорюють і поліпшують розвиток рухового апарату в дитячому зрілому віці і віддаляють старість.

Розвиток опорного апарату. Найбільш інтенсивного росту кісткова система дитини зазнає в перший рік життя. Після реалізації пози стояння, тобто починаючи з другого року життя, швидкість росту кісток у дітей знижується.

Основною частиною опори тулуба є хребетний стовп. Встановлено, що рухливість у різних його відділах розвивається нерівномірно. Найбільша рухливість спостерігається у 8-9 років, хоч вона продовжує зростати до 17 років, особливо у тих учнів, які систематично займаються спортом [20].

Формування вигинів хребетного стовпа в різні вікові періоди проходять нерівномірно. До 6-7 років формується шийний і грудний вигини, а поперековий повністю формується в 17-19 років.

У зв'язку з тим, що рухливість хребетного стовпа в молодшому і середньому шкільному віці велика, у дітей, які систематично під час сидіння, стояння і ходіння недотримуються правильної постави тіла, дуже часто спостерігаються деформації хребетного стовпа (сколіози, кіфози).

У дітей окостеніння різних частин скелета проходить не одночасно. Раніше (до 9-11 років) костеніють фаланги пальців руки, дещо пізніше (у 10-13 років) - зап'ясток і п'ясток. Кістки тазу у дівчаток розвиваються з 8 до 10 років. З 10 до 12 років формування кісток таза у дівчаток і хлопчиків іде паралельно, а в період статевого дозрівання темпи їхнього розвитку у дівчаток збільшуються. Зрощування трьох частин тазової кістки починається з 5-6 років, а закінчується тільки в 20-22 роки.

Стопа у дітей і підлітків росте значно швидше, ніж інші частини тіла, за винятком голови і рук. У кінці пубертатного періоду стопа досягає максимальних розмірів. Причому коливання росту стопи у хлопчиків більші, ніж у дівчаток.

Найбільша рухливість переднього відділу стопи у дівчаток, що займаються спортом (легкою атлетикою), спостерігається в 11-12 років. У підлітків і дорослих спортсменів рухливість стопи зменшується, але у них вона стає більш міцною за рахунок кращого розвитку зв'язкового апарату.

У дітей шкільного віку нерідко спостерігається плоскостопість. Заняття фізичною культурою і спортом значно зменшують цей дефект, але повністю його не викорінюють. Так, наприклад, серед юних спортсменів плоскостопість складає 8,3%, а сплющеність стопи - 38,9%. Причому сплющеність стопи у дівчаток спостерігається частіше, ніж у хлопчиків. Зважаючи на це, на уроках фізкультури потрібно включати спеціальні вправи, спрямовані на розвиток поздовжніх і поперекових м'язів стопи. В тому випадку, коли вчитель фізичного виховання в підготовчій частині уроку не застосовує спеціальних фізичних вправ для нормального розвитку стопи, а виключно використовує вправи основного виду спорту, в учнів, особливо молодшого віку, нерідко спостерігається сплющеність стопи. Серед дітей, які займаються фігурним катанням, спостерігається менший процент сплющеності стопи, ніж у інших спортсменів, які займаються іншими видами спорту. Вищезазначені особливості розвитку опорного апарату дітей шкільного віку необхідно враховувати при заняттях фізичними вправами, особливо при проведенні стрибків у довжину і висоту. Різкі поштовхи під час приземлення або нерівномірний розподіл навантаження на нижні кінцівки можуть викликати зміщення тазових кісток. Крім того, надмірне фізичне навантаження під час занять фізичними вправами з дітьми, у яких не закінчилося Окостеніння скелета, може призвести до викривлення нижніх кінцівок і до появи плоскостопості.

Розвиток м'язової системи. У період росту дітей значно змінюється загальна маса м'язів, причому вона змінюється більше, ніж маса інших органів.

У новонароджених маса м'язів щодо маси тіла складає близько 23,0%, у 8 років вона збільшується до 27%, в 15 років - до 32, а в 17-18 років складає 44% загальної маси тіла. Далі, після періоду стабілізації, м'язова маса починає зменшуватись.

В ранньому дитячому віці різні м'язи розвиваються теж нерівномірно. У дітей краще розвинені м'язи спини і гірше -кінцівок. В ясельному періоді у них переважає тонус згиначів над тонусом розгиначів. З 2-3 років проходить інтенсивний розвиток розгиначів, загальна маса яких і тонус збільшуються швидше, ніж згиначів.

У дітей відбуваються значні зміни і в мікроструктурі м'язів. Ріст м'язових волокон з віком збільшується в основному за рахунок потовщення міофібрил. Розміри м'язових волокон стабілізуються лише в 18-20 років.

Сполучнотканинні структури м'язів найбільш інтенсивно розвиваються в молодому віці і вже у 7 років досягають значного розвитку. З віком сполучна тканина м'язів атрофується [20].

Кількість ядер у м'язових волокнах в онтогенезі теж змінюється. Кількість їх найбільша в ембріональному віці, у міру інтенсивного росту м'язів їх кількість значно зменшується.

Формування рухових закінчень у м'язах і ступінь диференціювання їх в основному закінчуються в 7-8 років, тоді, коли у дітей з'являються швидкі і різноманітні рухи. Рецепторний апарат у м'язах дітей формується на'багато швидше, ніж рухові нервові закінчення. Мієлінізація нервових волокон найбільш інтенсивно проходить в ясельному віці. У людей похилого віку проходить редукція мієліну в усіх нервових волокнах, що іннервують м'яз. Кровопостачання м'язів теж найбільш інтенсивно проходить у молодому віці. Капілярна сітка м'язів у ранньому онтогенезі розвинена набагато краще, ніж у дорослому віці.

В онтогенезі змінюється не лише морфологія м'язів, а й їхні функціональні властивості. Скелетні м'язи мають найменшу лабільність в ембріональному періоді. В цьому періоді вони можуть відтворювати тільки 3-4 імпульси в секунду, а з віком цей показник збільшується до 60-80. В міру дозрівання нервових м'язових синапсів швидкість проведення збудження через них збільшується в середньому в 4 рази. Функціональна рухливість м'язових волокон формується вже в 10-13 років і до 11-15 років нори повного песимуму досягає порогових величин у дорослих. При старінні песимальне гальмування розвивається набагато швидше, ніж у молодшому віці.

Суттєвою особливістю м'язових волокон у молодому віці є їхня постійна активність. На відміну від м'язів дорослих м'язи дітей ясельного віку навіть під час сну не розслабляються. На думку деяких вчених, постійна активність м'язів є стимулом інтенсивного росту їхньої маси. Хронаксія м'язів досягає величин, властивих дорослим, уже в 9-15 років, хоч окремі м'язи досягають показників дорослих і раніше [20].

У міру вдосконалення рухового апарату в м'язах змінюється характер розвитку процесу збудження. Виходячи з даних електро-міографічних досліджень, в онтогенезі найбільших змін зазнає тривалість струмів дії рухових одиниць. Так, якщо цей показник у дітей 1-4 років дорівнює 5,7 мс, то у дорослих він знижується до 8 мс, а при старінні підвищується до 10 мс.

Зміни м'язової працездатності і координація рухів. Робота, яку діти виконують за одиницю часу (наприклад за 1 хв.) з віком збільшується, причому приріст кількості роботи змінюється у різні пікові періоди нерівномірно. Аналіз рухової функції дітей різного піку показав, що вона характеризується деякими особливостями н період росту і розвитку організму. Так, амплітуда ергограм чітко знижується в період від 7-9 до 10-12 років, а пізніше поступово збільшується. Сумарна біоелектрична активність м'язів з віком дітей зазнає нерівномірних змін. При співставленні цього показника з кількістю виконаної роботи видно, що він знижується з віком, тобто у міру розвитку рухового апарату дитини "використання" м'язами напруження поліпшується. Слід зазначити, що з віком змінюється і характер біоелектричної активності м'язів. У дітей молодшого шкільного віку в більшості випадків на електроміограмі спостерігається неперервна електрична активність. У міру росту і розвитку дітей ділянки підвищеної біоелектричної активності чітко розділяються інтервалами, в яких біоструми м'язів не реєструються. Ці зміни пояснюються тим, що з віком нервові процеси стають більш зрівноваженими, концентрованими, лабільність м'язів підвищується. При старінні, навпаки, періоди електричної активності на електроміограмі збільшуються, серії ("пачки") біострумів стають менш компактними, а в окремих випадках має місце електрична активність, що не припиняється.

Характеризуючи ефективність роботи рухового апарату, слід враховувати швидкість відновних процесів, оскільки це має велике практичне значення для обґрунтування раціонального режиму роботи і відпочинку на виробництві і в школі. З віком відбуваються неоднозначні зміни відновлюючої дії відпочинку. Найбільш високі цифри цього показника спостерігаються у дітей 7-8 років(до 96,9%). В 10-12 років відновлююча дія відпочинку знижується до 93,7%, різко зменшується (до 81,8%) в 13-15 років, а в 16-18 років підвищується до 87,3%.

У зрілому віці настає стабілізація показників відновлюючої дії відпочинку, а при старінні спостерігається їх зростання, причому воно проходить при глибокій втомі.

Управління рухами в онтогенезі має цілий ряд особливостей. Рухові акти у дітей від моменту народження переважно мають дифузний характер, а в 7 років цілий ряд рухових реакцій набуває вже спеціалізованого характеру. Це пов'язано з тим, що в цей період у них поліпшується аналіз дотиково-кінестетичних сигналів і посилюється концентрація нервових процесів.

Розвиток функції кінестезії в шкільному віці проходить гетерохронно і завершується лише в підлітковому віці. В процесі онтогенезу вдосконалюються всі види екстерорецептивної аферентації, що беруть участь у координації рухів. Проте основну роль в утворенні координованих рухових навичок на ранніх стадіях онтогенезу має рухово-дотикова орієнтація (П. К. Анохін). Зорові функції відіграють допоміжну роль при руховій діяльності дитини, тоді як пропріорецептивна імпульсація має першочергове значення.

З віком дитини поліпшується управління просторовими, часовими і силовими параметрами рухів.

Згідно з даними В.С.Фарфеля, спостерігаються два періоди Посиленої здатності дітей до просторового диференціювання рухів, що визначаються величиною відхилення точності виконання заданого руху. Перший період знаходиться між 5 та 6 роками життя дитини, а другий між 7-8 роками.

Високий темп розвитку відтворюючих рухів у дітей відбувається в 7-12 років. Дещо інша картина спостерігається в здатності дітей відтворювати задану величину м'язового руху. Ця функція майже не змінюється від 5 до 10 років і лише з 10 до 16 років точність відображення м'язових зусиль підвищується [20].

Що ж стосується розвитку управління часовими параметрами рухів, то у міру розвитку дітей, особливо від 9 до 12 років, підвищується максимальна частота рухів, що пов'язано з підвищенням у них рухливості нервових процесів у цей період.

Здатність дітей диференціювати темп рухів підвищується з віком. Поряд з цим підвищується і здатність виконувати витончені зміни руху. Цей показник значно підвищується в учнів у процесі спортивних тренувань, особливо у віці 13-16 років.

Здатність дітей розрізняти час рухів формується поступово і ще не досягає повного розвитку в 15-16 років. Управління силовими параметрами рухів у дітей теж розвивається з віком. Здатність дітей віком від 5 до 10 років диференціювати напругу м'язів невелика. Збільшується вона з 11 до 16 років, коли підвищується процент точних відтворень заданого м'язового напруження і знижується варіабельність результатів. Різниця в точності диференціювання м'язового напруження між хлопцями і дівчатами в цей період не виявляється.

У дітей всіх вікових груп м'язово-суглобова чутливість рук розвинена краще, ніж ніг.

Таким чином, діти молодшого віку краще запам'ятовують і часові, а потім просторові і гірше силові параметри рухів. В підлітковому і юнацькому віці і різниця між цими параметрами поступово нівелюється. В ці періоди формування зазначених вище функцій закінчується.

Розділ ІІ. Спрямованість процесу навчання рухових якостей дітей молодшого шкільного віку

2.1 Особливості навчання у фізичному вихованні

При всій специфічності окремих розділів шкільної програми різних освітніх рівнів в основі абсолютної більшості занять з фізичної культури лежить вивчення фізичних вправ з метою збагачення рухового досвіду учнів, необхідного для успішної життєдіяльності. Суть вивчення рухових дій у всіх розділах програми однакова і може бути представлена схематично.

Рис. 1. Механізм вивчення фізичних вправ

Передумовою засвоєння кожної вправи є знання учня про вправу, його руховий досвід та фізична і психічна готовність до навчальної діяльності. На цій базі можна оволодівати технікою будь-яких рухових дій. При цьому, навчаючи учнів, вчитель постійно повинен пам'ятати, що кінцевою метою навчання є використання засвоєних фізичних вправ у повсякденному житті для безпосереднього використання в побуті і професійній діяльності та для самовдосконалення і використання набутого фізкультурно-спортивного досвіду в майбутньому при навчанні інших.
Лише такий підхід до розуміння суті навчання у фізичному вихованні може принести користь, а, отже, є цінним для кожної окремої особи і суспільства загалом. Спроба деяких вчителів ще й сьогодні надавати у своїй роботі перевагу знанням, фізичним якостям чи засвоєнню техніки фізичних вправ (чим би вони не обґрунтовувались) є не чим іншим, як спробою відділити частину від цілого і є, зрозуміло, приреченою. Названим складовим процесу засвоєння рухових дій на різних етапах навчання (залежно від їх завдання) може надаватись лише тимчасова перевага.
Отже, навчання у фізичному вихованні визначається як організований процес передачі і засвоєння системи спеціальних знань і рухових дій, спрямованих на фізичне і психічне удосконалення людини. Його результатом є загальна фізкультурна освіта.
У навчанні беруть участь два суб'єкти цього процесу: учень і вчитель. Перший прагне навчитись, другий -- навчити. Успіху у навчанні досягають там, де дії учня керовані усвідомленою метою і спрямовані на засвоєння необхідним знань, умінь, навичок, форм поведінки та видів діяльності. Діяльність учителя полягає в організації процесу навчання, керуванні ним, що детально буде розглянуто пізніше
[32].
Без розумного і цілеспрямованого керівництва вчителя й активної, свідомої участі учня позитивного результату у процесі навчання досягнути не можна.
Спеціальні фізкультурно-спортивні знання, які засвоюють учні у процесі фізичного виховання можна поділити на чотири групи:
* знання, що сприяють організації учнів у процесі фізичного виховання (наприклад, правила безпеки, організації ігор, суддівства тощо);
* знання медико-біологічного спрямування (наприклад, про вплив фізичних вправ на функції організму, про першу медичну допомогу, про втому та відновлення, методи самоконтролю тощо);
* знання, необхідні для практичного засвоєння вправи (наприклад, про техніку виконання вправ);
* знання з організації і методики проведення занять фізичними вправами.
Набуття, уточнення і закріплення знань іде паралельно із засвоєнням техніки фізичних вправ та удосконаленням фізичних якостей. Це особливо стосується третьої і четвертої груп знань, які стають актуальними тільки за умови, коли учень робить спробу виконати фізичну вправу або здійснити певну рухову діяльність.
Зміст теоретичних знань, їх обсяг у загальноосвітній школі лімітується навчальними програмами всіх рівнів.
Знання сприяють якісному оволодінню руховими навичками, розвитку в дитини потреби у фізичному вдосконаленні, вихованню звички до самостійних занять фізичними вправами.
Ефективність методики формування знань буде вищою, якщо при цьому дотримуватись певних правил. Найважливішими серед них є:
* оволодіння руховою дією повинно починатися з формування знань про сутність рухового завдання і можливі шляхи його вирішення;
* обсяг і зміст знань повинен відповідати вікові учнів, їх попередній теоретичній підготовці та інтелектуальному розвитку;
* учні краще засвоюють теоретичний матеріал програми, якщо при цьому посилатись на знання з математики, фізики, біології тощо. Для цього вчителю фізичної культури необхідно підтримувати тісні контакти з педагогами, що викладають ці предмети, або, інакше кажучи, в повній мірі реалізовувати міжпредметні зв'язки;
* особливість засвоєння теоретичних відомостей у фізичному вихованні є те, що джерелом знань служить не тільки інформація вчителя та літературні джерела, але й сама рухова діяльність учнів. На основі м'язових відчуттів, аналізу результатів виконання фізичних вправ учень пізнає закономірності рухів, отримує практичні наслідки впливу певних фізичних вправ на розвиток якостей, удосконалення функцій різних систем організму, переконується у власних рухових можливостях і значимості занять особисто для себе;
* ефективність засвоєння теоретичного матеріалу залежить від адекватності вибраних форм і методів його викладання в кожному конкретному випадку;
* основним методом повідомлення знань є метод слова. Ефективними прийомами можна вважати розповідь, бесіду, опис, пояснення та їх поєднання з наочністю;
* важливе місце у методиці формування знань займає контроль їх засвоєння. З відомих способів контролю найбільш поширеними у процесі фізичного виховання можна вважати:
* усне опитування;
* опитування із застосуванням контрольних карток або їх застосування у поєднанні з усним опитуванням;
* письмові роботи;
* виконання практичних завдань, що вимагають теоретичних знань.

2.2 Рухові уміння і навички

Вивчення фізичних вправ на уроках і в позаурочний час передбачає послідовне формування умінь та навичок виконувати окремі рухові дії. При цьому вчитель ( та й учні) повинен завжди знати, що саме необхідно сформувати в кожному конкретному випадку і якщо таке формування не відбулося, процес навчання не можна вважати завершеним.

У чому ж суть рухових умінь і рухових навичок? Що в них спільного і чим вони відрізняються? В теорії і методиці фізичного виховання розрізняють два рівні рухового уміння: 1) уміння виконувати окрему рухову дію (наприклад, подачу у волейболі, штрафний кидок у баскетболі чи гандболі тощо). В літературі його інколи називають умінням нижчого порядку; 2) уміння вищого порядку (наприклад, уміння грати у волейбол, боротись, фехтувати тощо) або, як його часто називають, уміння виконувати цілісну рухову діяльність. Уміння вищого порядку представляє собою комплекс рухових навичок, що взаємодіють у процесі вирішення учнями певних рухових завдань. До уміння вищого порядку відносяться й уміння здійснювати процес фізичного виховання з метою самовдосконалення [32].

Рухове уміння виконувати окрему рухову дію -- це здатність учня виконувати вправу, концентруючи увагу на кожному русі, що входить до її складу. Формується уміння шляхом багаторазового повторення вправи у стандартних умовах, при активній участі всіх органів відчуття (зору, слуху тощо). Увага учня при цьому зосереджена на деталях, елементах рухової дії, на просторових, часових, просторово-часових, динамічних та ритмічних характеристиках рухів. Одночасно засвоїти ці характеристики неможливо. Вивчають їх послідовно шляхом усвідомленого багаторазового практичного вправляння. Багаторазове повторення вправи і її частин під безпосереднім контролем свідомості і при безперервному пошуку способів найефективнішого їх виконання поступово приводить до удосконалення і стабілізації рухових операцій, окремих елементів, з наступним їх поєднанням у рухову дію. На перших стопах навчання рухові дії виконуються уповільнено, з зупинками, зайвими рухами та помилками. Учні виконують вправу нестабільно. Такий рівень володіння вправою прийнято називати умінням.

Збільшення числа повторень і корекції помилок приводить до невимушеного, плавного, безпомилкового, стабільного й економного виконання вправи. Вправа поступово автоматизується. Іншими словами, відбувається плавна трансформація уміння в навичку.

В міру автоматизації рухової дії свідомість учня звільняється від безпосереднього "дріб'язкового" управління нею. Вправа виконується під контролем рухового аналізатора ("м'язового відчуття"). Всі інші аналізатори, які брали участь в управлінні і корекції рухів, переключаються на контроль зовнішніх умов та результатів рухової діяльності. Це дає можливість переключити мислення на вирішення інших завдань. Проте всі довільні автоматизовані рухові дії, сформовані на основі свідомості, в будь-який час можуть бути взяті під контроль. Таким чином, рухова навичка завжди чітко усвідомлюється і може бути відтворена в уяві, в мові, в образі та в практичному виконанні.
Вчителю важливо також знати, що рівень усвідомлення рухової дії, яка вивчається, у різних учнів неоднаковий, і це суттєво позначається на швидкості і якості засвоєння ними вправи та на їх здатності до творчого використання засвоєної вправи в життєдіяльності.
При володінні вправою на рівні навички свідомість учнів виконує пускову (початок руху), контролюючу (фіксація відхилень від правильного виконання вправи), корегуючу (заходи щодо виправлення помилок або виходу із скрутних ситуацій) та гальмівну (активне гальмування руху або перехід до іншої дії) функції.
На стадії формування навички поступово усуваються зайві рухи, удосконалюється міжм'язова координація, рухи стають точнішими у просторі, часі і за зусиллями. Всі рухи відтворюються невимушене, плавно, з високою точністю і стабільно.
Рівень володіння фізичною вправою, якому притаманні перераховані характеристики, називають навичкою.
З окремих навичок формується уміння виконувати цілісну рухову діяльність, або уміння вищого порядку [32].
Уміння вищого порядку в навичку не переходить, бо воно проявляється завжди в ситуативних умовах і залежить від дій партнерів, суперників, зовнішніх умов тощо. Для уміння вищого порядку характерні варіативність і творчість діяльності, стійкість до несприятливих внутрішніх та зовнішніх умов, виконання дій на тлі втоми, висока індивідуалізація діяльності, здатність перебудовуватись у ході діяльності.
Хід формування рухових умінь і навичок можна зобразити схематично (Рис. 2).
Формування рухових умінь і навичок має певні психологічні, функціональні і, як наслідок, дидактичні особливості. Відповідно до природних психофізіологічних процесів, які протікають в організмі, під впливом багаторазового повторення фізичних вправ, що вивчаються, будується педагогічний процес управління формуванням рухових умінь і навичок.

Рис. 2. Процес формування рухових умінь і навичок.

2.3 Методика формування рухових дій

Аналіз участі свідомості у формуванні і закріпленні рухової дії дозволяє виділити три фази усвідомлення цих дій:

1) мала усвідомленість внаслідок "туманного" уявлення про вправу;

2) відносно повна усвідомленість рухової дії та окремих рухів внаслідок формування цілісного уявлення про вправу і розвитку здатності диференціювати параметри руху;

3) часткова усвідомленість як наслідок автоматизації рухової дії та переключення уваги на умови виконання [32].

Характерними рисами умінь на початку їх формування є надмірна мобілізація вольових зусиль, емоційна реакція на новизну, наявність невпевненості, а іноді і страху. Все це призводить до захисних рухових реакцій, до скутості та зайвих ізольованих рухів. Контроль за діями здійснюється за рахунок зору і слуху. М'язове відчуття лише формується. Уява про вправу уточнюється здебільшого за рахунок зовнішнього зворотного зв'язку. Сконцентроване в часі багаторазове повторення вправ створює умови для аналізу виконуваних рухових дій, їх порівняння з попередніми спробами, тому їх виконання повинно носити характер свідомих спроб відтворити програму вправи, що розучується. Крім того, сама програма формується не стихійно, а створюється учнями з допомогою мислення та аналізу одержаної інформації. Навіть у випадку наслідування початківець спирається на свідоме, цілеспрямоване спостереження взірця, формуючи таким шляхом в себе уявлення про цю вправу. В формуванні образу вправи, що розучується, мислення спрямоване на пізнання зв'язку між окремими елементами вправи. Покращенню виконання сприяє аналіз учнями виконання дій і виправлення, що вносяться в їх виконання, а не бездумне повторення [32].

Подальше виконання вправи знімає почуття невпевненості і страху. Поступово усуваються захисні рухові реакції, що заважають правильному виконанню вправи. Помилки у виконанні ще можливі, увага ще напружена і концентрується переважно на окремих рухах. Переключення уваги на оточуючу обстановку, партнерів та ін. погіршує якість дії або призводить до невиконання вправи.
Поступово уміння переходить у навичку. Контроль за діями здійснюється переважно за рахунок пропріорецептивних сигналів. Однак при цьому зоровий контроль залишається як регулятор і при потребі використовується учнями.
В міру оволодіння руховими діями роль свідомого контролю за ними зменшується: дія контролюється або при помірній зосередженості, що чергується з короткими відволіканнями уваги, або при поверховій зосередженості (швидкий контроль дій без їх глибокого осмислення). Точка зору, що навичка здійснюється без участі свідомості і що управління виконання вправи на рівні навички переходить з кори в підкірку, на думку Є.П.Ілліна, не правомірна.
Таким чином, окремі складові (рухи) складної рухової дії після її засвоєння можуть протікати при послабленому контролі свідомості, при згорнутому контролі, тобто слабо або зовсім не усвідомлюватись. Водночас неусвідомлення окремих частин навички не означає, що вона протікає без контролю свідомості.
Усвідомленість або неусвідомленість дії загалом (або її частин) не виключає і не порушує свідомого управління виконанням вправи на рівні навички. Якщо будь-який рух рухової дії не усвідомлюється в процесі її виконання, то це означає, що свідомість (увага учня) переключена не на рух, а на оточуюче середовище (переміщення суперника або партнера, контроль за переміщенням приладу і т. п.). За час відволікання уваги від виконання руху учень вирішує тактичні, естетичні і інші, не менш важливі завдання.
При формуванні умінь вищого порядку учень навчається змінювати (варіювати) деталі техніки виконання спортивної вправи для того, щоб домогтись максимального результату при зміні умов діяльності. Наприклад, при метанні варіюють кут вильоту приладу залежно від зустрічного чи супутнього вітру; вносять поправки у виконання гімнастичних вправ залежно від жорсткості приладів тощо.

Розділ ІІІ. Структура процесу навчання рухових дій

3.1 Етапи навчання та їх особливості

3.1.1 Етап розучування рухової дії

Мета першого етапу полягає у засвоєнні вправи в загальних рисах, в основному варіанті (формування уміння).
Для досягнення цієї мети вчитель і учні повинні розв'язати такі завдання:
1) створити цілісне попереднє уявлення про вправу й осмислити її суть;
2) визначити руховий досвід учнів і при необхідності поповнити його;
3) домогтись виконання вправи загалом;
4) усунути зайві рухи, які грубо спотворюють техніку.
Досягнення поставленої мети і вирішення завдань обумовлюють методику навчання. У зв'язку з цим необхідно підкреслити виключне значення мовної діяльності, у процесі якої учні словесне відтворюють сприйнятий органами відчуттів рух або рухову дію. Іншими словами, перед початком практичного розучування вправи кожен учень повинен навчитись розповідати про дії та операції, які необхідно засвоїти, тому на першому етапі для успішного формування рухового уміння велике значення мають методи слова та демонстрації.
Будь-яка рухова дія при засвоєнні включається в систему рухових умінь і навичок, накопичених на даний час учнем, що складають його руховий досвід. Цей досвід повинен враховуватись педагогом, оскільки він є основою формування нових умінь. При цьому в одних випадках попередній досвід сприяє засвоєнню нових фізичних вправ, а в інших -- може ставати перешкодою на шляху до засвоєння вправ. Аналогічну картину можна спостерігати і при одночасному засвоєнні окремих вправ [21].
Такі явища в теорії фізичного виховання одержали назву переносу навички.
Аналіз випадків, що мали місце у практиці, виявив причини переносу. Причиною переносу завжди є схожість вправ. При цьому було встановлено, що у випадках, коли вправи схожі лише зовнішніми формами (підйом однією і підйом зависом), то спостерігається негативний перенос (одна вправа заважає засвоєнню іншої). Якщо вправи схожі технічною основою (метання м'ячика і гранати; підйом однією і розгином) і вивчаються послідовно або одночасно, то спостерігається позитивний перенос. Отже, напрям переносу (позитивний, негативний) обумовлюється характером схожості.
При плануванні навчального процесу вчитель повинен прагнути забезпечувати позитивний перенос навичок і уникати негативного. Для цього слід послідовно чи одночасно вивчати вправи, що схожі між собою технічною основою, технічною основою і зовнішньою формою, або зовсім не схожі між собою, а також не вивчати ті вправи, які схожі зовнішньою формою, але несхожі технічною основою.
Практика також виявила можливості симетричного переносу (з правої руки (ноги) на ліву). Цю закономірність необхідно враховувати і використовувати при навчанні метань, кидків, ударів, поворотів, переворотів тощо (дивись "Методичний прийом вправляння в обидва боки") та шляхом включення, як складової частини, в діяльність, що має прикладне значення (подолання природних перешкод тощо).
Враховуючи специфіку шкільного фізичного виховання, треба відзначити, що не всі вправи, передбачені навчальною програмою, можуть бути засвоєні, на рівні уміння вищого порядку і навіть на рівні навички, тому в кожному конкретному випадку потрібно визначити рівні, до яких прагнемо в процесі вивчення вправи. При цьому пам'ятаємо, що формування навичок вимагає великої кількості повторень і для різних учнів воно неоднакове.
Щоб засвоєна рухова дія була придатна для використання в життєдіяльності, її необхідно вдосконалювати в нестандартних, екстремальних умовах.
Розпочинаючи розучування вправи, дуже важливо, щоб учні усвідомили мету і завдання дій, прикладне і спортивне значення вправи, її місце в життєдіяльності та в спортивному удосконаленні (дивись "Принцип свідомості й активності"). Сильним мотивом активізації діяльності учнів є інформація про найвищі досягнення з даного виду діяльності (стрибки у висоту, довжину, біг тощо) та про навчальні нормативи і найвищі результати ровесників, учнів даної школи, найближчі завдання навчання.
Пам'ятаймо, що лише зацікавлене ставлення учня до вивчення чергової вправи принесе позитивний результат.
Визначаючи руховий досвід учнів і поповнюючи його, вчитель одночасно визначає метод розучування заплан и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.