На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Полтичн економчн аспекти Болонського процесу, його основн сторичн етапи, концептуальн положення та проблеми розгортання в втчизняних умовах. Особливост втчизняної системи вищої освти розмаїття систем вищої освти в європейських державах.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Педагогика. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Болонський процес: сутність, концепції, методика

Зміст

1. "Болонський процес": його місце у сучасних процесах соціально-економічного та культурного розвитку європейського співтовариства

1.1. Політичні аспекти "Болонського процесу"

1.2. Економічні аспекти "Болонського процесу"

2. Особливості вітчизняної системи вищої освіти та розмаїття систем вищої освіти в європейських державах

3. Основні історичні етапи "Болонського процесу"

4. Концептуальні положення "Болонського процесу".

5. "Болонський процес" в Україні. Правові, організаційні та методичні проблеми його розгортання в вітчизняних умовах

6. Система ECTS та особливості її впровадження в вітчизняну вищу школу

Бібліографія

Додатки

1. "Болонський процес": його місце у сучасних процесах соціально-економічного та культурного розвитку європейського співтовариства

1.1 Політична життєдіяльність сучасного суспільства і Болонський процес

У останнє десятиріччя стають все більш звичними словосполучення "європейська інтеграція" та "глобалізація". На жаль, сприйняття цих понять та проблем, які вони визначають, на основі поверхневого тлумачення засобами масової інформації не завжди є адекватним. Після розпаду СРСР Україна є державою, на яку впливають найбільш сильні та активні субєкти міжнародної політичної, правової, економічної та культурної діяльності. Це, з одного боку, США, а з іншого - європейське співтовариство. Термін "глобалізація" фактично позначає ні що інше, як експансію США в усіх сферах життедіяльності людства. Процесам так званої "глобалізації" протистоять процеси європейської "інтеграції" в різних формах їхнього розгортання. Однією із складових європейської інтеграції є Болонський процес. Термін "Болонський процес" позначає комплекс форм міждержавної діяльності на рівні уряду, міністерств освіти та науки, так званих "Міністерств по справам Європи", ЮНЕСКО, інших позаурядових організацій, спрямованих на виробку загальних для всіх європейських країн методів управління системою вищих навчальних закладів. "Болонський процес, - підкреслює В. Кремінь, - спрямований на перетворення Європи на найбільш конкурентноспроможній і розвинутий простір у світі". (В.Кремінь: “Інтеграція системи освітньої та навчальної діяльності є фактором, якій впливає на хід політичного протистояння між США ї Європою: "Європа знань" тепер уже широко визнана").
(Інши конструктивні агенти розпочатої реформи такі: Асоціація європейських університетів; Європейська асоціація університетів (EAU), створена в Болоньї 2000 року; Національні студентські спілки Європи (ESIB); Європейська асоціація міжнародної освіти (EAIE); Конфедерація спілок ректорів ЄС; Союзи ректорів Данії, Іспанії; Асоціація студентів Австрії; Французький національний фонд освіти у сфері управління (FNEGE); Асоціація політичних інститутів Фінляндії; Європейське товариство інженерної освіти (SEFI); Європейська асоціація вищих навчальних закладів - коледжів, політехнічних інститутів та вищих навчальних закладів професійної освіти (EURASHE); Генеральна дирекція ЄС з освіти та культури; Університет у м. Саламанка; Європейська мережа організації контролю якості (ENQA); робочі групи мережі NARIС/ENIC за підсумками Болонської декларації тощо).
1.2 Економічна життєдіяльність сучасного суспільства і Болонський процес
Швидке розгортання на протязі останнього десятиріччя Болонського процесу має свої економічні причини. Заходи, зв'язані
з проведенням зустріч, конференцій фінансуються не тільки з державних фондів, але й підтримуються багатьма монопольними виробничими кампаніями, промисловими підприємствами, крупними фірмами. Ця щедрість має свою глибоку мотивацію: сфера матеріального виробництва зацікавлена в кадрах з вищою освітою - висококваліфікованій інтелектуальній робочій силі. Вартість робочої сили фахівців з вищою освітою в державах Заходу завжди висока в порівнянні з робочою силою робітників. На сьогодні, крім того, існує глибока диференціація в оплаті труда фахівців в залежності від того, якій навчальний заклад вони закінчили і який мають тип диплома. Очікується, що зближення форм організації навчальної діяльності вищих навчальних закладів в деякій мірі приведе до подолання їхнього традиційного розподілу на "престижні" і "непрестижні". Диплом загальноєвропейського зразку позначає юридичну рівність дипломованих фахівців в правах при прийомі на роботу і право на рівну оплату. Внаслідок цього здійснюється вирівнювання оплати інтелектуальної робочої сили і в цілому зниження її вартості для підприємців.
Щодо особливостей вітчизняного варіанту розвитку процесів матеріальної оцінки вартості інтелектуальної робочої сили, то, за нашим поглядом, вони в перший період трансформації діяльності вищої школи виявляються зовсім по-іншому. Внаслідок особливостей нашої економічної системи та механізму адміністративно-бюрократичного управління оплатою труда фахівців, існуючого протиріччя між рівнем оплати праці робітників розумового та фізичного труда є можливим очікувати підвищення рівню оплати інтелектуальної робочої сили.
2. Особливості вітчизняної системи вищої освіти та розмаїття систем вищої освіти в європейських державах

К початку 21-го століття в Європі склалися такі різноманітні та несумісні національні системи вищої освіти (і організації шкільного навчання теж), що саме для європейського співтовариства проблема їх інтеграції є більш гострою, ніж для України та Росії.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції на території України, як і Росії взагалі, існувало декілька типів шкільної та післяшкільної освіти. Тільки система навчальної освіти складалась із приблизно 60-ти типів навчальних закладів, які мали різні устави ти програми, рівень викладання, освітній ценз вчителів, відомчу належність. (Це були, наприклад, сільські одно- та двокласні училища Міністерства народної просвіти, церковноприходські школи та школи писемності Святішого Синоду, міські училища під керуванням Попечителів навчальних округів, учбові заклади в казачьх войсках, училища для дітей залізничників. Приватні школи також находились під керуванням Міністерства народної просвіти. Існували також літні школи для ліквідації безписемності під керуванням земських управ тощо. В системі середніх навчальних закладів центральне місце займали чоловічі класичні гімназії, закінчення яких давало право для вступу до університетів. "Другосортним" типом середнього навчального закладу були реальні училища. Крім того, існували військові гімназії, кадетські корпуса, жіночі міністерські гімназії, гімназії і інститути для жінок відомства імператриці Марії, духовні, комерційні училища, та ін.
Основу системи вищої освіти в Росії та Україні добі імперіалізму складали державні навчальні заклади (всього - 124, з яких 65 були державними, 59 - громадянськими та приватними). Державні заклади були підвладними різним міністерствам, Головним управлінням, Святішому Синоду, Канцелярії по закладам імператриці Марії Федорівни, та фінансувались казначейством. Середи недержавних вищих навчальних закладів перебувала значна кількість жіночих Інститутів та Курсів, з 1912 р. прирівняних до розряду університетів, так звані Народні університети, та ін.
В Україні в 1914-1914 рр. існувало 27 вищих навчальних закладів. Спеціалістів вищої кваліфікації готували Київський, Харківський, Одеський університети, Київські Політехнічний та Комерційний інститути, Фребелівський педагогічний інститут, Консерваторія, Вищі жіночі курси, Київсько-Могілянська духовна академія; Харківській Технологічний та Ветеринарний інститути, Жіночий медичний інститут, Вищі жіночі курсі Спілки жінок-робітниць, Вищі сільгосподарчі курси; Ніжинський історико-філологічний інститут, Єкатеринославський Вищий гірничий інститут, Глухівський, Полтавський і Федорівський вчительські інститути.
В 1940-1941 рр. на території Украйни існувало 173 вищих навчальних заклади, в 1963-1964 рр. - 131 вищій навчальний заклад. [ Див.: 34; 100 - 137, 318 - 319].
На території Радянського Союзу ще з перших років існування радянської влади була створена єдина загальнодержавна система управління, програмного забезпечення та контролю якості знань. Відповідно з Декретом від 9 листопаду 1917 р. було створено Державну комісію з просвіти. Управління навчальними закладами на місцях було передано Радам робочих, солдатських та селянських депутатів. 11 грудня 1917 р. було прийнято постанову "Про передачу справи виховання та освіти із духовного відомства до відому Народного Комісаріату з просвіти". Всі учбові заклади, які находилися в веденні церкви, перетворювалися на світські та переходили в ведіння Наркомпросу. 5-го червня 1918 р. було прийнято декрет СНК про передачу в ведення Наркомпросу всіх інших навчальних та загальноосвітніх , а також професійних навчальних закладів. [ Див.: 32, 334 -336].
Саме тоді покладено начало створенню системи загальнодержавной єдиної, уніфікованої початкової та середньої школи, а також процесу послідовної державної централізації управління та контролю за ідеологічним, світоглядним, науковим змістом навчальних програм у вищій школі. К 1991 р. всі вищі навчальні заклади Радянського Союзу (і, відповідно, України) працювали в умовах єдиного централізованого програмного та методичного забезпечення та контролю. Ця система в Україні частково була руйнована в період з 1992 по 1995 р, коли в звязку з розгортанням трансформаційних процесів пострадянського періоду розпочалось швидке стихійне формування нових форм організації навчання на всіх його ступенях. Але в наступній період система державного управління та контролю неухильно здійснюється її розбудова.
Нині в Україні діють 1003 державних вищих навчальних заклади, з яких понад 300 є університетами. Крім того, існує розвинута система вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Щорічно до вищої школи на навчання поступають 408 тисяч осіб. (При тому ця цифра за % останніх років зросла вдвічі). За кошти держави навчаються 50 % студентів. Професорсько-викладацький корпус - це 78 тисяч викладачів, із яких 12 % - доктора наук, професори.
В Європі сьогодні існує не менш ніж 10 різних моделей вищої освіти. Вони дуже різні по формам власності та управління, строку навчання, складу дисциплін, які вивчаються студентами одного і того же фаху. Так, в Австрії термін навчання складає від 3 до 5 років. Вісі виші навчальні заклади є державними; навчання безкоштовне.
В Великої Британії система вищої освіти створена університетами 3-х типів. К 1-му відносяться Оксфордський, Кембріджський і Даремський, які мають систему коледжів-інтернатів, кожний з яких в свою чергу є автономною корпорацією с правами самоуправління. 2-й тип складають установи Лондонського університету. Це федерація 62 інститутів, "шкіл", коледжів, вищих політехнічних училищ з правами автономності. 3-ій тип створено так званими новими, або провінційними, університетами, які не мають в своїх структурах внутрішніх федеративних елементів. Термін навчання - 3 роки, на медичних факультетах - 4 роки. Управління всіх університетів автономне, вони підвладні тільки парламенту.
В Шотландії та Ірландії також існує 3-х річний термін навчання.
В Іспанії існують дві паралельних системи навчання - державна та приватна, яка находиться в веденні католицької церкви. Державні школи іменуються інститутами, приватні - колегіумами. Випускники католицьких колегіумів приймаються до університетів без іспитів. Але і державна система контролюється церквою. Із 12 державних університетів одним із старіших є знаменитий Саламанкський університет, на базі якого здійснюються в останні рок відповідні конференції, звязані з Болонським процесом.
В Італії існують також державні і приватні університети з терміном навчання від 4 до 6 років. Централізоване управління державними навчальними закладами та контроль над приватними здійснює Міністерство народної просвіти.
В Нідерландах зберігається сильний вплив на всі рівні системи освіти з боку церкви, але єдинім законним державним органом управління навчальними закладами є Міністерство освіти, мистецтв та науки. Вищу освіту дають державні, муніципальні, "вільні" релігійні (протестантський та католицькій) університети та фахові інститути. Термін навчання складає від 4 до 7 років.
В Німеччині не існує федерального просвітницького законодавства та органа управління освітою. Органом регуляції та методичних консультацій є постійна Конференція міністрів культів, яка відає процесами просвіти і має Секретаріат з 3-ма комітетами: по вищій школі і науковим закладам, по середній і професійній школі і по культурі. В межах окремих земель управління здійснюється Міністерствами освіти або культів, в землях-городах - управління Сенату. Термін навчання в університетах складає 4 - 5 років. Навчання в університетах безкоштовне, яке було введено внаслідок загостреної потреби держави в кадрах вищої кваліфікації.
У Франції державна система просвіти відповідно зі законодавством відокремлена від церкви. Але існують і приватні навчальні заклади, більшість з яких є католицькими. При цьому держава фінансує і приватні заклади. В державних же навчальних закладах існують посади духовників для здійснення релігійного виховання учнів. Коледжами у Франції називаються неповні середні школи. Середня школа називається ліцеєм. Також існують професійні технічні коледжі та ліцеї. Навчання у всіх типах державних навчальних закладів безкоштовне. Керує всіма навчальними закладами Міністерство національної освіти. Територія Франції розподілена на 19 навчальних округів (Академій). До кожного з яких входить по декілька департаментів. Головою Академії є ректор, якій є водночас ректором місцевого університету або деканом одного з його факультетів. Вища освіта дається в університетах і так званих "великих школах". Крім державних, існують також 5 католицьких університетів. Термін навчання складає від 3 - 4 до 5 - 6 років.
Після закінчення університетів випускник може готуватися та складати іспит на звання агреже - викладача ліцею, або два роки веде наукову роботу і отримує після її захисту ступень доктора університету. Після захисту дисертації іншого виду присуджується вища вчена ступінь - державна ступінь доктора наук.
Також у Франції існує розгалужена сіть "великих шкіл" - фахових вищих навчальних закладів, які знаходяться у веденні окремих міністерств та відомств. Туди, як правило, приймають осіб із практичним стажем роботи за фахом, існують значніконкурси.
Особливе місце середи вищих навчальних закладів займає Коллеж де Франс. В цьому закладі найкращі вчені держави викладають всі сучасні науки гуманітарного і природничого циклу. Коллеж де Франс користується широким самоуправлінням, не має стабільних державних навчальних планів та програм. Вхід на лекції вільний. По закінченні цього закладу не складаються іспиті, не видаються дипломи, не присвоюються вчені ступені. Слухачі, які регулярно навчалися, отримують про це довідку.
Розмаїття європейських систем вищої освіти доповнюється ще і такими рисами. Ступінь бакалавра мають тільки 3 із європейських країн, магістра - 4 країни. В Швеції існує 2 різних типи документів, які видаються після закінчення університетів, в Німеччині і Нідерландах - по 5 типів, в Великобританії, Італії - до 14 типів, у Франції - до 23 типів.
Значні відмінності існують в системах оцінювання якості знань. Так, у Франції та в Португалії діє 20-бальна шкала від 1 мінімального до 20 максимальних балів, в Німеччині - 5-ти бальна від 5 мінімальних до 1 максимального, в Іспанії і Нідерландах - 10-ти бальна від 1 до 10.
Після прийняття Сорбоннської декларації відбулися гарячі дискусії з проблем сумісності та гармонізації у вищій освіті. Було багато збентежених відгуків з приводу прийняття системи вищої освіти, що передбачає 3-, 5- і 8річні терміни навчання, хоча формально Декларація цього не рекомендувала. Також висловлювались занепокоєння щодо намагань нав'язати єдину модель, яка загрожуватиме різноманіттю вищої освіти Європи. Ситуація з відмінностями національних систем освіти настільки складна, що може кваліфікуватися як хаос. Неспівпадіння ступенів, інституцій і систем є єдиною найбільшою перепоною мобільності європейської вищої освіти. Не існує 3-, 5- і 8-річної моделі вищої освіти. Багато країн мають одно-, дворічні програми, перші ступені (традиційні або нововведені), що передбачають навчання протягом 3-4 років.
Деякі країни проводять взаємно погоджені реформи вищої освіти. Вони віддають перевагу коротшим навчальним циклам (скорочення тривалості занять, впровадження перших ступенів у системи, де цього не було), двоступеневим структурам (впровадження навчальних циклів на здобуття ступеня "бакалавр" і "магістр" замість довготривалих навчальних циклів, що передбачають здобуття кваліфікації тільки після 5, 6 або навіть 7 років навчання), розвитку системи заліків, зовнішньому оцінюванню, більшій автономії у поєднанні з більшою підзвітністю. Іншою тенденцією є розмивання кордонів між університетом і неуніверситетським сектором (надання деяким інституціям університетських прав, установлення тісніших зв'язків між двома секторами).
Не існуєє стандартної 8-річної моделі навчання для здобуття ступеня "доктор наук". Але дуже поширений 5-річний цикл навчання для одержання ступеня "магістру". Також не існує готової для запозичення зовнішньої моделі здобуття вищої освіти. Як наслідок, Європі слід створювати свою власну модель, яка відповідатиме її культурним та освітнім потребам.
3. Основні історичні етапи "Болонського процесу"

Хронологію Болонського процесу прийнято вести від 1997 року, коли під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання переліку кваліфікацій, які присвоюються на території Європи в системі вищій освіти при закінченні навчального закладу. Ця конвенція була підписана 43 країнами (Україною в тому числі).
25 травня 1998 р. в Парижі міністри освіти 4-х країн (Франції, Італії, Великої Британії і Німеччини) підписали так звану Сорбонську декларацію. Європа "повинна стати також в Європою знань", - стверджувалося в цьому документі. Людство неухильно йде "до періоду істотних змін в освіті й умовах праці, до розмаїтості шляхів становлення фахової карєри з очевидною необхідністю навчання й підготовки протягом усього життя. Ми заборгували нашим учням (і нашому суспільству в цілому) систему вищої освіти, у якій їм давалися б кращі можливості шукати й знаходити галузі, в котрих вони мали б перевагу перед іншими людьми". ("Спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти"). В декларації були визначені таке завдання для спільноти вищих навчальних закладів:
- створення відкритого європейського простору вищої освіти, якій має стати більш конкурентноспроможнім на світовому ринку освітніх послуг;
- створення системи вищій освіти, в котрій для міжнародного порівняння і еквівалентності повинні існувати два основних цикли: доступеневий і післяступеневий;
- досягнення новизни і гнучкості системи через використання семестрів і кредитів аналогічно схемі ECTS. Це забезпечує перевірку правильності отриманих кредитів для тих, хто вибирає початкову освіту або продовження навчання в університетах, і тих, хто хотів би одержати ступінь у будь-який зручний для себе час протягом життя;
- студенти доступеневого циклу мусять мати доступ до диверсифіковних програм, що сприяють можливості отримання міждисциплінових занять, розвитку знання іноземних мов і використання нових інформаційних технологій. Перший цикл відповідає сумірному рівневі кваліфікації;
- у післяступеневому циклі мусить бути вибір між більш короткою за тривалістю програмою отримання ступеня магістра і більш тривалою програмою одержання докторського ступеня з можливістю переходу від однієї програми до іншої;
- студенти обох циклів мають заохочуватися до навчання принаймні на протязі одного семестру в університетах поза межами своєї власної країни;
- водночас усе більша кількість викладацького і дослідницького персоналу повинна працювати в європейських країнах, відмінних від своєї власної;
- прогресивна гармонізація всіх ступенів і циклів навчання досягається через зміцнення вже існуючого досвіду, спільні дипломи, експериментальні ініціативи і діалог із усіма зацікавленими особами;
- всі європейські університети закликаються обєднатися для підсилення становища Європи у світі через плавно регульоване поліпшення й модифікацію освіти для своїх громадян.
В березні 1999 р. в м. Веймар (Німеччина) відбулась зустріч генеральних директорів ЄС і керівництва Ради ректорів європейських країн для обговорення проблем акредитації і оцінки у вищий школі.
В травні 1999 р. опубліковано звіт "Тенденції у вищій освіті - 1", підготовлений Конфедерацією Рад ректорів країн, які входять в Євросоюз (EU), при фінансовій підтримці EU.
18 - 19 червня 1999 р. в м. Болонья (Італія) відбулася Перша зустріч європейських міністрів, які відповідають за вищу освіту, було прийнято спільну декларацію. В цій декларації підтверджено необхідність підтримувати рішення, які було зазначено в Сорбонської декларації, та поглиблювати координацію спільної діяльності. Для створення Зони європейської вищої освіти визначено такі цілі:
- затвердження загальноприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів, у тому числі шляхом запровадження додатка до диплома, з метою сприяння працевлаштуванню європейських громадян і міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти;
- запровадження системи на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання потребуватиме успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки. Учений ступінь, що присвоюється після завершення першого циклу, на європейському ринку праці сприйматиметься як відповідний рівень кваліфікації. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як у багатьох європейських країнах;
- створення системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу оцінок (ЕСТS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів. Кредити можуть бути отримані також поза межами вищих навчальних закладів, включаючи постійне навчання, за умови їхнього визнання з боку відповідного університету-отримувача;
- сприяння мобільності через усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування з безпосередньою метою: забезпечення студентам доступу до навчальних можливостей, а також до відповідних послуг;
- забезпечення визнання та зарахування часу, який учитель, дослідник чи член адміністративного персоналу провів у європейському навчальному закладі, досліджуючи, викладаючи та виконуючи відповідну своєму фахові роботу, зі збереженням їхніх законних прав;
- сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти з метою вироблення порівняльних критеріїв і методологій;
- просування необхідних європейських стандартів у галузі вищої освіти, зокрема щодо розробки навчальних планів, співробітництва між освітніми закладами, схем мобільності й інтегрованих навчальних, дослідних і виховних програм.
19 -20 вересня в Берліні відбулася 3-я Конференція міністрів вищої освіти. Були визначені завдання:
- розвиток ефективних систем забезпечення якості навчання ( в т.ч. оцінювання рівню роботи окремих вузів, навчальних програм; розробка механізму внутрішньої і зовнішньої оцінки, де була би можлива участь студентів; створення системи акредитації, атестації, набору погоджених стандартів, процедур, принципів управління та керівництва, орієнтованих на збільшення сумісності і сумірності освіти);
- просування ефективного використання системи, заснованої на 2-х циклах навчання;
- удосконалення системи визнання ступенів і періодів навчання, прийняття системи чітких і сумірних ступенів.
Після циклу зустріч і семінарів 29 -30 березня 2001 р. в м.Саламанка (Іспанія) (див. додаток 1 "Хронологія подій Болонського процесу") відбулася Конференція європейських вищих навчальних закладів і освітніх організацій, на якій прийнято спільний документ.
Таким чином, Болонський процес завдяки істотним досягненням на протязі 4-х років сиає дедалі відчутнішою реалією для всієї Європи та її громадян.
Станом на 2003 рік до Болонської співдружності входять такі країни:
- Країни, які підписали Болонську декларацію (Болонья, 1999 р.), засновниці Болонського процесу: Австрія, Литва, Чехія, Нідерланди, Фінляндія, Португалія, Греція, Словенія, Ірландія, Швейцарія, Ліхтенштейн, Болгарія, Мальта, Естонія, Польща, Німеччина, Словакія, Ісландія, Швеція, Латвія, Бельгія, Люксембург, Данія, Норвегія, Франція, Румунія, Угорщина, Іспанія, Італія, Великобританія;
- Країни, що приєдналися до Болонського процесу на Празькому саміті (2001 р.): Хорватія, . Кіпр, Туреччина;
- Країни, що приєдналися до Болонського процесу на Берлінському саміті (2003 р.): Албанія, Андорра, Боснія та Герцеговина, Ватикан, Росія, Сербія та Чорногорія, Македонія.
4. Концептуальні положення Болонського процесу

Центральними теоретичнимі поняттями, які опрацьовуються в документах Болонського процесу, є поняття європейського простору вищої освіти та навчання протягом усього життя.
Заключне комюніке зборів спостерігачів за Болонським процесом у Празі 2001 року підкреслило, що "навчання протягом усього життя" є важливішою метою, для досягнення якої і створюється "європейський простір вищої освіти". Навчання протягом усього життя складається із послідовних вікових фаз навчання, починаючи з дошкільного і до після пенсійного. Навчання протягом усього життя включаєть в себе усі існуючи види формального та неформального навчання. Цей задум виконується завдяки поєднанню загальної та професійної освіти.. Структура навчання протягом усього життя має бути розвиненою так, щоб будь-хто міг вибирати навчальне середовище, роботу, регіон та країну як для вдосконалення своїх знань, умінь та компетенцій, так і для наступного працевлаштування.
Важливою умовою реалізації навчання протягом усього життя є розвиток заликової системи кредитів, яка дозволяє оцінювати та впізнавати дипломи та сертифікати, отримані у школі, університеті та в інших структурах навчання. У цьому випадку взаємозалік кваліфікацій між школами, університетами та роботою може бути забезпечений. Із продовженням навчання та подальшим тренуванням, звичайно, збільшується бажання змагатися та використовувати нові технології, які є основними досягненнями стратегічних цілей Європи. Як наслідок, європейські країни матимуть суспільство з конкурентноздатною системрою вищ освіти і будуть спроможні змагатися за лідерство (Рада Європи, Ліссабон, березень 2000 року). У жовтні 2000 року Європейська комісія присвятила цьому питанню окремитй меморандум та роком пізніше опублікувала звернення двох членів комісії - Вів'єн Редінг (освіта та культура) та Анни Діамантопоулоу (соціальні зв'язки).
Всі основні організаційні та управлінськи завдання Болонського процесу є органічно звязаними з вихідною теоретичною концепцією. Це:
- прийняття зручніх та зрозуміліх градацій дипломів, ступенів і кваліфікацій;
- введення двоступеневої структури вищої освіти;
- використання єдиної систему кредитних одиниць (систему ECTS - European Community Course Credit Transfer System) і додатків до дипломів;
- напрацьовання, підтримка і розвиток європейськіх стандартів якості із застосуванням порівнянних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки;
- усування існуючіх перепонів для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи.
На всіх етапах Болонського процесу підтверджувалось, що цей процес є добровільним, полісуб'єктним, таким, що ґрунтується на цінностях європейської освіти і культури; не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи; є багатоваріантним, гнучким, відкритим, поступовим.
Але не слід ідеалізувати Болонський процес. Він нерівномірний, суперечливий, складний. Його цілі ще дуже гіпотетичні. Як приєднання до цього процесу, так і неприєднання мають свої переваги та ризики. Втім з урахуванням усіх <за> і <проти> для країн, які ставлять за мету економічний і суспільний розвиток і, зрештою, вступ до Європейського Союзу (ЄС), альтернативи Болонському процесові немає.
5. Болонський процес" в Україні. Правові, організаційні та методичні проблеми його розгортання в вітчизняних умовах

Україна намагається ввійти як активнимй субєкт в науковий і оссвітній простір Європи. Тому формулюються концепції щодо модернізації освітньої діяльності в контексті європейських вимог. Засобоми масової інформації повідомлено, що під час Четвертого саміту Болонського процесу, який заплановано провести 19-20 травня 2005 року в Бергені (Норвегія), Україною також буде підписано акт о вступі до Болонського процесу.
Надання високої оцінки національній системі освіти не має заспокоювати нас і стримувати глибинне її реформування. Висока якість навчання - це досягнення попередньої епохи, попередньої системи влади, попереднього покоління. Нині можна з жалем констатувати, що незважаючи на природні досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система, в масовому вимірі освіта стала менш якісною, а переважна більшість випускників вищих навчальних закладів (особливо нових) не конкурентоспроможна на Європейському ринку праці. Це зобов'язує менше говорити про власні досягнення, а все більше аналізувати світові та європейські тенденції реформування освіти і відповідно до цього напружено і послідовно вдосконалювати нашу професійну сферу діяльності.
Водночас участь системи вищої освіти України в Болонських перетвореннях має бути спрямована лише на її розвиток і набуття нових якісних ознак, а не на втрату кращих традицій, зниження національних стандартів її якості. Орієнтація на Болонський процес не має призводити до надмірної перебудови вітчизняної системи освіти. Навпаки, її стан треба глибоко осмислити, порівнявши з європейськими критеріями і стандартами та визначити можливості її вдосконалення на новому етапі..
Модернізація системи вищої освіти в Україні (Закон "Про вищу освіту" та ряд нормативних актів Міністерства освіти і науки) має деякі спільні ознаки з Болонським процесом (уведення ступеневої системи освіти), але за більшістю напрямів вона йому не відповідає. Це пов'язано з тим, що вихідні концепції такої модернізації не були зорієнтовані на інтегрування національної системи освіти в Європейський простір. Вони більшою мірою мали "внутрішній" характер і переважно зводилися до "прилаштування" системи вищої освіти до нових внутрішніх реалій.
Тому очікується ще один цикл перебудови діяльності вищої школи. Потрібен аналіз і оцінка:
- освітньо-професійних програм та державних стандартів освіти щодо їх узгодження із євростандартами; а також можливостями застосування ECTS;
- питань співставлення ступенів, спеціальностей, назв навчальних дисциплін, залікових одиниць, систем контролю і оцінки знань тощо;
- питань створення уніфікованої термінології, в семантичном полі якої працює вища школа та здійснюється управління нею;
- систем управління, забезпечення і гарантування якості освіти;
- питання "наповнення" кваліфікацій, тобто визначення того, що саме повінна знати та вміти людина з кваліфікацією бак и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.