На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Характеристика кобзарства, як ункального явища української культури. Кобзар носї духовного генофонду народу, пробуджувач нацональної свдомост. Розробка нестандартного уроку на тему Кобзар та лрники, як народн спвц-музиканти на Україн.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Педагогика. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2010. Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури
Кобзарство - унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії - кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України - думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.
Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконавстві. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції - конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодекламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу.
Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая - умілого воїна, бандуриста, образ Мамая - це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря - сліпий дідусь, який зберігає пам'ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об'єднували кобзарів і лірників.
ХХ століття внесло свої корективи, і думи, як жанр втратили своє значення. Вони являють перш за все науковий інтерес і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з'явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народа. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандуристське мистецтво, то термін - бандурництво чи сучасні бандуристи.
З ЖИТТЯ КОБЗАРІВ ТА ЛІРНИКІВ
Невід'ємною частиною традиційного сільського та й міського громадського побуту аж до початку ХХ сторіччя було кобзарство і лірництво. Кобзарями (бандуристами) і лірниками - мандрівними музикантами й співцями ставали, як правило, сліпі (повністю чи частково) люди. Відомі випадки, коли в їхнє середовище потрапляли люди з іншими фізичними вадами - криві, епілептики. Жінки серед сліпих співців були винятком із правила. Зокрема, жінки-майстрині відомі серед лірників Житомирщини.
Кобзарі і лірники різнилися між собою своїми інструментами і репертуаром. Кобза, як відомо, - досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра ж, теж будучи струнним інструментом, має клявіші і особливе коліщатко, яке крутять за допомогою ручки. Крім цього, відмінності полягали в тому, що думи в основному виконувалися кобзарями, а для репертуару лірників більш характерними були вірші духовного змісту. Різниця в репертуарі кобзарів і лірників пов'язувалась якоюсь мірою з інструментами, оскільки „багата строєм” бандура більш придатна для виконання світських пісень, ніж „тягуча ліра”. Втім думи співали й лірники, хоча й рідше, ніж кобзарі. Ще одна відмінність стосувалася реґіону поширення лірництва й кобзарства. Справа в тому, що якщо лірництво побутувало на всій території Середньої Наддніпрянщини, то кобзарство було характерним переважно для Лівобережжя. В давнину кобза, як відомо, була улюбленим музичним інструментом запорозьких козаків. Очевидно, від низ вона поширилася в такому „козацькому” районі, як Гетьманщина, територія якої збігалась з регіоном поширення кобзи в ХІХ сторіччі.
Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, ходили по селах і містах. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, запрошували їх на весілля, хрестини тощо. На ярмарки та храмові свята збиралися цілі гурти лірників і кобзарів. Крім цього, вони ходили поодинці по селах і містах.
Співали кобзарі та лірники думи, псальми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них вміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні.
Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива. Найбільше активізувалися вони у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо на осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля. Люди платили мандрівним музикантам продуктами й грішми. Причому як самі кобзарі та лірники, так і слухачі таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.
Лірники та кобзарі в способі життя і в мандрівному побуті мали багато спільного з жебраками. По ярмарках мандрівні співці й жебраки також часто ходили разом. У народі їх, як і жебраків, називали в більшості однаково: „старцями”, „дідами”. Це все, очевидно, свідчить про спорідненість жебрацтва і мандрівного кобзарства й лірництва. Разом з тим суспільне становище кобзарів-лірників і жебраків було різним. Лірники, хоч і вважалися старцями, займали вище, поважніше і навіть особливе становище в суспільній ієрархії села. Будучи носіями творів релігійно-моралізаторського змісту, вони виступали охоронцями традиційної моралі й давніх звичаїв в українському селі. У народі вони вважалися „людьми Божими”. Недарма етнографи кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя вважали, що „лірників потрібно строго відрізняти від інших жебраків. У них більше солідності, статечності, ніж у інших жебраків…”
Влітку лірники й кобзарі ходили по хатах дуже рано, поки люди ще не йшли працювати. Заходили до хати, обов'язково віталися, бажали господарям здоров'я. Співали пісні як на власний розсуд, так і на замовлення. Одержавши винагороду, лірник чи кобзар зупинявся і читав молитву за здравіє живих і за упокій померлих.
Кобзарі й лірники, як правило, мали сім'ї й домашнє господарство. Інколи заміж за сліпих музикантів виходили такі ж сліпі дівчата, але звичайно дружини їх не мали фізичних вад. Майже кожен лірник або кобзар, крім хати і двору, мав декілька десятин землі, де господарювала його родина. Часто наймали робітників, оскільки це дозволяв лірницько-кобзарський заробіток. Сам „дід”, крім допомоги в домашньому господарстві, як правило, володів якимось додатковим ремеслом. Відомо, зокрема, що сліпі музиканти часто виробляли ліри й бандури - для себе й на продаж. Дуже поширеним серед них ремеслом було виготовлення мотузок, наритників та іншої упряжі. Були й такі, що бондарювали та кравцювали і т. п.
У лірницько-кобзарському середовищі не було спадковості ремесла, як, скажімо, серед ремісників. Це пояснюється тим, що фізичні вади, в тому числі й сліпота, в більшості були результатом випадкового каліцтва. Окрім того, бачачи своє певною мірою принизливе становище і маючи, як правило, власне господарство і якийсь достаток, лірники й кобзарі всіляко намагалися, щоб їхні діти не переймали в них ремесла. У присязі кобзарів Полтавщини, яку вони давали при посвяченні, був навіть особливий пункт, доданий, за переказами, за існування кріпосного права, коли кобзарі, бувало, осліплювали своїх дітей, щоб звільнити їх від панщини: „Як будуть або є в мене діти, хай зрять світ Божий і унаслідують життя мирське-світське”.
Зверталися кобзарі та лірники один до одного на „ви”, а до молодших - на „ти”. Всі вони володіли особливою таємною („лебійською”) мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не підслухав хтось сторонній.
Кобзарі й лірники всюди по Україні об'єднувалися в спілки. Такі кобзарсько-лірницькі об'єднання звалися „братствами”, „цехами” або „гуртами” і об'єднували сліпих співців з певної території. Інколи кобзарі й лірники утворювали об'єднання, спільне з жебраками. Такий спільний „старечий цех”, наприклад, відомий у районі Чуднова на півдні Житомирщини. Проте вище становище в цих „старечих цехах” займали кобзарі й лірники, а не жебраки.
Осередком, де збиралися співці братства чи гурту, була визначена ними церква в одному з населених пунктів. У ній братство на власні кошти утримувало ікону, свічки, оливу тощо. Щоб стати лірником чи кобзарем, треба було вчитися і пройти певні випробування.
В учні брали хлопців, сліпих повністю чи частково; інколи, рідше, з іншими фізичними вадами. Бувало, хоч і дуже рідко, що ремеслу мандрівних співців училися й дівчата. Віддаючи хлопця в науку, батько ставив майстрові-лірникові чи кобзареві могорич. Відомо, що лірники Житомирщини ще до прийому в учнівство брали хлопця на пробний термін, що тривав від тижня до місяця. Термін навчання був у різних місцевостях різним. На Житомирщині на початку ХХ сторіччя учнівство тривало 3-4 роки (інколи - рік), на Поділлі в кінці ХІХ сторіччя - 3 роки і 3 місяці, на Полтавщині - 1-2 роки, а „як мале, так і на чотири годи”. В Галичині у той же час учнів брали на 3-6 років. Очевидно, в терміні навчання не було якогось усталеного порядку. Український етнограф і фольклорист В. Гнатюк писав: „Час науки залежить також від того, чи ученик спосібний, чи тумануватий, чи більший, чи менший. Як меншого приймають, то не вчать його відразу, лиш ним послуговуються, тому й довше він мусить бути. Старшого, понад 20 літ, приймають на науку лиш на один рік, бо „він розумійи, шчо йому того потрібно, тому сам на себе настигайи...”
Звали учнів кобзарі та лірники „хлопцями”, „челяддю”, інколи - „підмайстрами”. Вчителя учень називав „панотцем”, на Житомирщині частіше „хазяїном”, на Поділлі - „дядьком” або „господином хазяїном”, на Галичині - „ґаздою” або „майстром”. Майстер учив хлопця традиціям кобзарсько-лірницьких братств, етикету сліпих співців, вмінню грати та співати.
Сам прийом до гурту („одклінщина”, „визволок”) обставлявся ритуальними діями, які можна назвати кобзарсько-лірницькою ініціяцією. Керували братствами виборні ватажки - „отамани”, „старші”, „цехмайстри” і т. ін. Кожне братство мало скарбницю й скарбника. Всі свої справи члени братства - „брати” вирішували на спільних зборах. Збори відбувалися в містечку, де знаходилася церква гурту під час храмового свята, а також в інших населених пунктах у час ярмарків і храмових свят. Фольклорист Ф. Лавров писав, що популярним місцем збору братств кобзарів і лірників був ліс біля Броварів - між Переяславом і Києвом. На зборах вибирали ватажків, приймали новачків, вирішували спірні питання, судили та карали тих, хто провинився, а також видавали зі скарбниці допомогу тим, хто її потребував. Члени братства дбали про честь своєї корпорації, не допускали, щоб до їхніх лав прибивалися люди з сумнівною репутацією, аморальні, п'яниці тощо. Коли ж хто з лірників чи кобзарів порушував встановлені правила поведінки, виборний суд суворо карав винуватця. Інколи приймали рішення про найвищу міру кари і найбільшу ганьбу - „обрізування торби” (тобто виключення з братства порушника) чи схвалювали рішення „під батоги”.
Члени братства, як правило, мали спільний пісенний репертуар. Незважаючи на належність членів кобзарсько-лірницьких об'єднань до певної території, вони інколи ходили і в інші місцевості. Тамтешні кобзарсько-лірницькі братства при дотриманні певних умов допускали чужих співців на свою територію. При цьому прийшлі кобзарі й лірники обов'язково мали бути членами якогось братства чи гурту, тобто посвяченими в майстри. Самозванців, що не відбули належного терміну навчання і не пройшли обряду посвячення („визволки”), всіляко переслідували - відбирали бандуру, розбивали її, а на винного накладали штраф.
Братства кобзарів і лірників існували аж до кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя. Проте на кінець цього періоду вони почали відмирати, як і особливі обряди висвячення на майстра. Але інститут учнівства та інші традиції кобзарства й лірництва виявилися більш стійкими. Вони існували довше й зникають разом із мандрівними кобзарями й лірниками вже в 1930-40-х роках. До зникнення кобзарства і лірництва як явища великою мірою спричинилися репресії з боку тоталітарного совєцького режиму. „Сліпі барди, - пише дослідник українського кобзарства В. Нолл, - були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі, безпосереднім конкурентом тоталітарної держави. Основа їхнього репертуару складалася з жанрів, що мали як релігійні, так і національні символи, з чим не могли змиритися органи влади”.
KОБЗАРІ ТА ЛІРНИКИ ЯК НАРОДНІ СПІВЦІ-МУЗИКАНТИ НА УКРАЇНІ (НЕСТАНДАРТНИЙ УРОК)

Кобзарство - самобутнє явище світової культури, предмет нашої гордості. Вивчення його допоможе глибше збагнути духовну спадщину наших предків.
На жаль, сьогодні не маємо жодної методичної розробки з питань вивчення кобзарства на уроках літератури. Тому вважаємо, що в першу чергу необхідно сформувати в учнів загальне уявлення про кобзарів як типів народних співців-музикантів, їх звичаї, братства, навчання, роль у формуванні національної самосвідомості, значення у суспільно-політичному та духовному житті нашого народу.
У глибині сцени - слова Т.Шевченка "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине", кобза (або її малюнок), репродукції картин із зображенням козака (на коні і з кобзою) - з однієї сторони і кобзаря-старця із поводирем - з другої; тут же вислови діячів культури із різних країн світу про українське кобзарство.
Звучать переливи кобзи (бандури) спочатку ледь чутно, а потім все гучніше й гучніше, переходячи в хвилюючі, могутньої сили акорди...
Учитель: Вслухаймося в звуки прадавньої кобзи... Вчуваються в них і гудіння вітру в дикому степу, що грубо бавиться ковилою, і ніжний шепіт придніпровських чи наддеснянських, а може, надпсільських трав... Вслухаймося, вслухаймося: то кобза доносить звуки кривавої битви і брязкіт шабель: то кобза плаче разом із землянами-невольниками в Кафі чи далекій бусурманській Туреччині... А ці ось могутні акорди - то не що інше, як клич славних козаків-запорожців у переможній битві... Звідки ж взялися ці неповторні мінори і мажори?
(Ще деякий час звучить кобза...).
Перший учень. На ХV-ХVII століття припадає складний період української історії. Нелегкі це були часи. На наш край робили спустошливі навали турецькі яничари і хижі татарські орди. Головний тягар оборони рідної землі лягав на українські народні маси, на простих трударів міст і сіл і особливо на козаків. У цій боротьбі козацтво вкрило себе невмирущою славою. Козаки не тільки обороняли міста і села України, а й дуже часто ходили ви и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.