На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


магистерская работа Психолнгвстичн основи вивчення прикметника як частини мови. Пзнавальна активнсть молодших школярв, засоби її формування. Методичне забезпечення вивчення прикметника в початкових класах, органзаця, змст та переврка ефективност вивчення теми.

Информация:

Тип работы: магистерская работа. Предмет: Педагогика. Добавлен: 23.11.2009. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


118
Магістерська робота
Вивчення теми «Прикметник» як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів

План

Вступ
Розділ І. Психолінгвістичні основи вивчення прикметника як частини мови
1.1 Пізнавальна активність як психолінгвістична проблема
1.2 Лінгводидактичні основи вивчення прикметника як частини мови
Розділ ІІ. Методичне забезпечення вивчення прикметника як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів
2.1 Методика вивчення теми «Прикметник» як вияв пізнавальної активності молодших школярів
2.2 Організація, зміст та перевірка ефективності вивчення теми «Прикметник» як засіб формування пізнавальної активності учнів
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ

Рідна мова є одним із основних предметів у системі навчально-виховної роботи в початкових класах. Її особливе місце серед інших дисциплін визначається тим, що саме від знань, умінь, навичок з мови (уміння читати, записувати, відповідати, розповідати, переказувати почуте й прочитане, висловлювати свої думки усно й на письмі) безпосередньо залежать успіхи школяра в оволодінні знаннями з усіх предметів, зростання його загального культурного рівня, світогляду.
Така настільки велика увага до цього предмету обумовлена також тими функціями, якими володіє мова . По-перше, мова є засобом спілкування між людьми, по-друге, вона сприяє формуванню і вираженню думок людини і, по-третє, за допомогою мови людина може виражати свої емоції.
Завдання шкільного курсу української мови широкі й багатогранні, бо учитель-словесник повинен формувати свідому мовну особистість, яка б відзначалася розвиненим мовленням, а отже, мисленням, інтелектом, емоційно-естетичним сприйняттям мови, мовним чуттям, мовним етикетом. З цією метою необхідно постійно поєднувати теоретичний аспект процесу вивчення мови в школі з повсякденним розв'язанням практичних питань. Учні повинні ознайомитись із мовою як об'єктивною реальністю, усвідомити її роль у суспільному житті, засвоїти лінгвістичні поняття, зрозуміти структуру мови на всіх рівнях її будови, багатство й різноманітність мовних засобів. Крім цього, вони повинні дотримуватись законів і норм літературної мови, збагачувати словниковий запас, розвивати мислення, виробляти необхідні навички грамотного письма та вміння правильно, виразно, образно висловлювати думки й почуття.
Одним з основних положень програм з української мови для початкової ланки освіти є всебічний розвиток усного й писемного мовлення учнів, що передбачає реалізацію учителем таких завдань: поповнення й активізація лексичного запасу, формування вмінь усного і писемного мовлення, забезпечення розумового розвитку школярів. Саме тому на кожному уроці необхідно працювати над словом і словосполученням, образним висловом, точністю й доречністю їх вживання, умінням свідомо підходити до правильного оформлення власної думки, розвивати в учнів інтерес і увагу до слова у процесі оволодіння граматичним матеріалом.
Оскільки ефективність навчання і виховання підростаючого покоління зумовлюється всією вчительською діяльністю, то важливим завданням для вчителя у навчанні рідної мови є навчити учня змістовно, правильно, стилістично точно та інтонаційно виразно висловлювати думки й почуття усно і на письмі.
Велику роль у розвитку мовлення учнів, підвищенні його емоційності, культури відіграє робота над виражальними засобами мови, оскільки вони надають нашій мові колориту, збуджують мислення дітей, збагачують їхній словник. Учитель покликаний використати всі можливості у роботі над образними засобами, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості серця найтонші відтінки барв, пахощі слова, щоб рідне слово стало духовним багатством дитини.
Найдоступнішим з образних засобів мови для молодших школярів є епітет, який здебільшого виражається прикметником.
Прикметник, як ніяка інша частина мови, має невичерпні можливості збагачувати й уточнювати словник дітей, надавати висловленню точності чи образності, яскравого емоційного забарвлення, адже мовлення молодших школярів бідне й безбарвне саме через обмежений вжиток прикметників, невміння використовувати їх багатозначність і синоніміку.
У мовленні прикметники набувають нових значень та емоційних відтінків, конкретизуються, розширюються і збагачуються їх лексичні значення. Вільне та змістовно виправдане використання прикметників у мовленні передбачає формування вмінь застосовувати їх у контекстах, що характеризуються різними стилістичними, жанровими та іншими особливостями.
Відомо, що в активному запасі учнів початкових класів переважають іменники та дієслова. Прикметників, як показує аналіз усних і писемних висловлювань школярів, значно менше. А це помітно знебарвлює мовлення, позбавляє його образності, знижує емоційність, ускладнює роботу над формуванням умінь будувати тексти.
На жаль, і підручники, і дидактичний матеріал з української мови для початкових класів містять переважно вправи на формування теоретичних знань, на засвоєння учнями граматичних значень прикметника та правопису його форм.
Дуже часто в сучасній школі навчання зводиться до запам'ятовування навчального матеріалу та одноманітного відтворення знань і прийомів дій, типових засобів розв'язування, а це значно знижує потяг до навчання, позбавляє дитину радості власного відкриття.
Однак процес навчання повинен не тільки озброювати учнів знаннями, уміннями і навичками, впливати на їхню свідомість і поведінку, але й формувати і розвивати активну пізнавальну діяльність, що в свою чергу виступає рушійною силою психічного розвитку особистості.
Отже, одним із найважливіших засобів розв'язання освітніх завдань і проблем, які існують сьогодні у навчанні рідної мови, є, на нашу думку, формування і розвиток пізнавальної активності учнів, оскільки кожна тема лише тоді буде засвоєна школярами, коли зацікавить їх.
Оскільки пізнавальна активність передбачає прагнення учнів до пізнання, до подальшої участі в напруженій розумовій та практичній діяльності у процесі оволодіння знаннями, уміннями і навичками та виявлення самостійності й творчого підходу до вирішення навчальних завдань, то вчитель, орієнтуючись на її формування і розвиток під час навчання частини мови, учитель може успішніше вирішувати питання навчання і виховання учнів, а також добиватися кращих результатів під час засвоєння будь-якої теми.
Проблема формування і розвитку пізнавальної активності не нова. Її вивчали спеціалісти в галузі психології та педагогіки Л.П.Аристова, Т.І.Шамова, Г.І.Щукіна, П.М.Лебедєв, велику увагу приділяли цій проблемі В.І.Лозова, Ш.А.Амонашвілі та інші.
Аналіз лінгвістичної та методичної літератури показує, що проблема вивчення прикметника знаходиться у полі зору лінгвістів і методистів А.П.Грищенка, М.А.Жовтобрюха, М.Я.Плюща, В.В.Виноградова, Г.А.Чуйко, М.С.Вашуленка, В.Я.Мельничайка, М.І.Дорошенка та інших.
Проте проблема формування пізнавальної активності при вивченні граматичного матеріалу, зокрема, частин мови є ще недостатньо розробленою.
Таким чином, актуальність нашого дослідження обумовлена необхідністю визначення теоретичних основ формування пізнавальної активності молодших школярів, а також вироблення методики, яка забезпечить ефективність засвоєння теми «Прикметник» і сприятиме формуванню пізнавальної активності учнів. Це вплинуло на вибір теми магістерської роботи:
«Вивчення теми «Прикметник» як засіб формування пізнавальної активності молодших щколярів».
Об'єктом магістерської роботи є процес вивчення прикметника на уроках української мови в початкових класах.
Предметом дослідження є система вправ для формування знань, умінь і навичок з теми «Прикметник» як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів.
Мета магістерської роботи - з'ясувати роль прикметника як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів на уроках рідної мови.
Гіпотеза дослідження - ефективність засвоєння учнями теми «Прикметник» значно підвищиться за умови вміння укладати цілеспрямований додатковий зміст навчання до виучуваної теми, в методичному аспекті вправ якого будуть завдання різноманітного творчого характеру, які сприятимуть формуванню пізнавальної активності молодших школярів у процесі вивчення прикметника.
Відповідно до поставленої мети в роботі передбачено такі завдання:
- опрацювати психолого-педагогічну та навчально-методичну літературу з питань дослідження;
- проаналізувати програми і підручники для початкової школи на предмет обсягу та змісту вивчення прикметника;
- з'ясувати різні точки зору на проблему пізнавальної активності;
- розкрити суть образного мовлення;
- ознайомитися з різними аспектами методики вивчення прикметника;
- експериментально перевірити вплив розроблених завдань на формування пізнавальної активності учнів початкової школи;
- представити експериментальний матеріал у вигляді таблиць (схем чи діаграм).
Основні етапи дослідження.
На першому (констатувальному) етапі було визначено об'єм дослідження і проблему, вивчалася психолого-педагогічна і методична наукова література з цього питання, досвід роботи вчителів початкових класів, формулювалась гіпотеза і завдання дослідження.
На наступному (формувальному) етапі розроблялися шляхи реалізації гіпотези і матеріали експериментального дослідження, проводився експеримент з метою перевірки гіпотези, продовжувалось вивчення наукової літератури з цього питання.
На третьому (підсумковому) етапі ми провели аналіз та узагальнили остаточні результати проведеного експерименту.
Методи дослідження:
- вивчення психолого-педагогічної та навчально-методичної літератури з питань дослідження;
- аналіз шкільних програм і підручників;
- констатувальний зріз і дослідне навчання;
- спостереження за навчальним процесом в школі на уроках рідної мови;
- статистична обробка експериментальних даних.
Методологічною основою роботи є діалектичний підхід до методики мови як цілісної та взаємопов'язаної системи, що перебуває в постійному розвитку, потребує для свого повноцінного функціонування знань як з психології, так і з лінгвістики.
Наукова новизна магістерської роботи полягає у застосуванні цілісного підходу до вивчення прикметника як засобу формування пізнавальної активності молодших школярів.
Теоретична значущість магістерського дослідження полягає у тому, що його основні положення та висновки сприяють глибшому розумінню значення вивчення теми «Прикметник» у початковій школі та впливу її на формування пізнавальної активності молодших школярів.
Практична значущість - матеріали магістерської роботи можуть бути використані для читання лекцій та проведення занять на факультеті ПВПК у вищих навчальних закладах України, курсах підвищення кваліфікації вчителів, а також в практиці роботи вчителя.
Апробація магістерської роботи. Результати дослідження повідомлені на засіданнях кафедри рідної мови та методики її викладання, а також на науково-практичних студентських конференціях ТНПУ ім. В.Гнатюка. Основні положення роботи викладено у статті «Формування образного мовлення молодших школярів під час вивчення теми «Прикметник»», яка опублікована у періодичному виданні «Магістр».
Джерельна база дослідження: бібліографічні фонди з питань дослідження.
Структура роботи: магістерська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, використаної літератури та додатків.
Розділ І. Психолінгвістичні основи вивчення прикметника як частини мови

1.1 Пізнавальна активність як психолінгвістична проблема

Терміни «пізнання», «пізнавальна активність», «пізнавальна діяльність» учені почали застосовувати порівняно недавно при описі таких дидактичних явищ, як навчання навчальна активність, учбова діяльність.
Учені-педагоги наголошують, що процес пізнання є вищою формою людської діяльності, яка спрямована на розкриття нових закономірностей руху природи і суспільства, встановлення нових знань про природні й суспільні явища.
Після багатьох навчально-експериментальних пошуків у теорії навчання все частіше почали оперувати такими поняттями, як учбова діяльність, учбово-пізнавальна діяльність, пізнавальна діяльність. Хоча деколи всі ці поняття розглядаються як ідентичні, проте був зроблений великий крок на шляху розуміння логічного сенсу змісту дидактичних явищ [3].
У психологічній та дидактичній науці немає єдиного підходу до визначення поняття «пізнавальна активність», хоч у багатьох дослідженнях учені називають деякі загальні істотні риси цієї категорії. Пізнавальну активність учнів як їхню розумову діяльність, яка спрямована на досягнення певного пізнавального результату, і як підвищену інтелектуальну орієнтовну реакцію на учбовий матеріал на основі пізнавальної потреби, розглядає Т.І.Шамова. В інших працях активність розглядається автором «як якість діяльності, в якій проявляється особистість самого учня з його ставлення до змісту, характеру діяльності і бажанням мобілізувати свої морально-вольові зусилля на досягнення учбово-пізнавальної мети» [93, c. 54].
Активність слід розуміти як виявлення перетворювального, творчого ставлення індивіда до об'єктів пізнання і передбачає наявність таких компонентів активності, як вибір підходу до об'єктів пізнання, постановку після вибору об'єкту мети, завдання, яке необхідно виконати, перетворення об'єкта в наступній діяльності. «Активність пізнання, - як зауважує Л.Аристова, - варто розуміти як вияв творчого ставлення особи до об'єктів пізнання, котрі поєднані зі змінами в його свідомості» [4, с. 30].
Пізнавальну активність як «творення особистості, яке виявляє інтелектуальний відгук на процес пізнання, живу участь, розумово-емоційну чуйність учня в пізнавальному процесі», розглядає Т.І.Щукіна [95, c. 116].
Наведені визначення поняття «пізнавальна активність» дозволяють зробити висновок, що освоєння невідомого спонукає людину до творчої діяльності. При цьому зовнішній вплив і відбивається через психічний стан конкретної особи, через її вольові якості, емоції. І засвоєння об'єкта пізнання, і відбиття зовнішнього впливу вимагає активності суб'єкта. Отже, пізнавальна активність характеризує індивідуальні особливості людини в процесі пізнавальної діяльності.
Пізнавальна активність дитини, на думку Л.Данилової [31], це її внутрішня готовність (прагнення і здібність) до пізнання, до подальшої участі в напруженій розумовій та практичній діяльності у процесі оволодіння знаннями, уміннями і навичками та виявлення самостійності й творчого підходу до вирішення навчальних завдань та ін. Активність передбачає самодіяльність людини, вибір об'єктів, засобів, форм діяльності, що проявляється у визначенні оптимальних шляхів для досягнення поставленої мети.
Пізнавальна активність -- це ініціативне, дійове ставлення школярів до навчання, виявлення ними інтересу, самостійності в мисленні, а також енергійності і наполегливості у виконанні пізнавальних завдань.
Таким чином, на підставі аналізу теоретичної літератури можемо узагальнити, що пізнавальна активність є складною властивістю суб'єкта, яка інтегрує важливі якісні характеристики його пізнавальної діяльності: пізнавальну самостійність, ініціативність, а також повноту і мобільність його знань, умінь і навичок, що формуються у цьому процесі [36]. Для нас важливо детальніше і глибше розглянути проблему пізнавальної активності, щоб повністю збагнути всю її сутність і значущість. Тож зупинимося на структурі пізнавальної активності школяра.
Існують різні підходи дослідників і педагогів-практиків до визначення пізнавальної активності, її структури, які засвідчують передусім природу самого явища як складної інтегративної, багаторівневої у генезисі системи. У наукових дослідженнях структуру цього явища розглядають як будову і внутрішню форму організації системи, єдність стійких взаємозв'язків між її елементами, що може мати різні прояви.
Пізнавальна активність за своєю психологічною природою безперервна і цілісна. Вона (як і учбова активність) заповнена безліччю автономних одиниць, що мають свої завдання. Така автономна одиниця є пізнавальною діяльністю, яка є конкретним виявом безперервної і висхідної пізнавальної активності. У структурі цієї активності Ш.А.Амонашвілі розрізняє наступні компоненти:
а) мотив, як рушійну силу цієї активності ;
б) об'єкт пізнання, що має дидактично організовану форму;
в) способи і засоби взаємодії з об'єктом з метою його засвоєння;
г) посередницьку роль педагога між пізнавальними силами школяра і об'єктом засвоєння;
ґ) результат пізнавальної активності [3].
П.А.Гончарук виокремлює такі важливі компоненти пізнавальної активності суб'єкта:
- мотиваційний (потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, установки);
- операційний (репродуктивні, стандартизовані, пошукові, творчі дії);
- інформаційний (сприйняття матеріалу, зв'язок відомого з невідомим, актуалізація матеріалу) [26, с. 32].
Ця структура характерна для кожної якісної ознаки пізнавальної активності особистості, що визначають сутність цього поняття.
Вчені також наголошують, що внутрішніми стимулами активності виступають потреби, інтереси, інтелект, воля, емоції, енергія та ін. Передумовою будь-якої діяльності є та чи інша потреба, бо вона являє собою об'єктивну необхідність кожної людини в певних умовах, які забезпечують її життя і розвиток.
З поняттям потреби тісно пов'язане і поняття мети, тобто те, до чого прагнуть, чого бажають досягти. Саме мета, як закон визначає засоби і характер дій людини. Коли людина починає виконувати ту чи іншу дію, вона передбачає кінцеву мету в залежності від потреб.
Свідомо поставлена мета завжди визначає засоби і характер дії людини, що дає змогу твердити про зв'язок мети та активності в діяльності. Мета є тим об'єктом, на котрий спрямована активність, яка стає умовою здійснення мети. Отже, без активності неможливі як визначення мети, так і діяльність щодо її реалізації. В той же час, без мети неможлива активність, оскільки у постановці мети вже виявляється активність. Тобто постановка мети є своєрідний критерій, показник активності. Таким чином, ці поняття діалектично взаємопов'язані [48].
Лише тоді, коли є необхідність, яка спонукає людину до діяльності, стимулюється і активність особистості. Задоволення одних пізнавальних потреб веде до виникнення нових, але потреба у пізнавальній діяльності не виникає у вихованців сама собою. Тому необхідно створювати певні умови пізнавальної діяльності школярів, які б спонукали їх до активної пізнавальної діяльності. Для функціонування стимулів такої діяльності необхідно знати пізнавальні мотиви та шляхи їх формування.
Поняття «мотив» означає певну спонукальну причину дій та вчинків людини. У психології під терміном «мотив» (походить від латинського слова movere -- рухати, штовхати) розуміють спонукальну причину дій і вчинків людини (те, що «штовхає» нас до дії). Це - реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов [38].
Мотив - один із найважливіших факторів, поряд із здібностями, знаннями, навичками, який забезпечує успіх у діяльності. Це сукупність спонукальних факторів, що викликають активність в організмі та визначають його спрямованість. Продуктивність діяльності, її процес і результат визначається, по-перше, спрямованістю мотивів і змістом, по-друге, силою й активністю мотивів [19, 2].
У мотиві відбувається з'єднання, синтез зовнішніх та внутрішніх сил, які визначають характер діяльності суб'єкта. Якщо потреба виражає необхідність, мета-- конкретизовану потребу, то мотиви характеризують внутрішні причини цих процесів.
Мотив визначає, чим керується школяр, коли виконує учбове завдання, заради чого він його виконує.
Серед пізнавальних мотивів В.Лозова визначає такі підгрупи:
а) широкі пізнавальні мотиви, які спонукають школярів виявляти інтерес до знань, постановки перспективи в засвоєнні нових знань. Але слід відзначити, що у школярів одного і того ж віку пізнавальний інтерес може мати різний рівень і різний характер виявлення. Наприклад, елементарний рівень, коли учень виявляє безпосередній інтерес до фактів. Більш високий рівень пізнавального інтересу знаходить відображення у прагненні пізнати суттєві якості, риси окремих предметів та явищ. І, нарешті, найбільш високий рівень пізнавального інтересу школяра полягає в прагненні до пізнання закономірностей, до розкриття суттєвих боків предметів, явищ, які вивчаються. Якщо пізнавальний інтерес має нестійкий характер, то він спонукається зовнішніми засобами і вимагає постійного підкріплення. Звичайно, такий інтерес не сприяє формуванню активності особистості як риси людини;
б) учбово-пізнавальні мотиви, які сприяють формуванню пізнавальної активності школяра, оскільки він у процесі навчання виявляє інтерес до різних засобів оволодіння знаннями, до прийомів самостійного придбання знань, до методів наукового пізнання. Коли є труднощі, він їх переборює, виявляє при цьому терпіння, посидючість та ін.;
в) мотиви самоосвіти, які спонукають учня до пізнання всього нового з метою розширення свого світогляду, до формування бажання відкрити для себе те нове, що раніше було невідоме в будь-якій галузі науки.
Таким чином, вчитель повинен не тільки виявляти наявність пізнавального мотиву учнів, а й визначати рівень його сформованості, стійкості.
Особливої уваги заслуговує питання про пізнавальний інтерес як компоненту пізнавальної активності. Сталі пізнавальні інтереси забезпечують активну діяльність школярів, тому що в процесі навчання пізнавальний інтерес вступає у конфлікт з тим запасом знань, яким володіє учень. Це і викликає в індивіда внутрішню потребу задовольнити інтерес шляхом пізнавальної діяльності. Створити у навчанні умови, які сприяли б формуванню у школярів пізнавальних інтересів, --це шлях, передумова підвищення якості навчання, якості всебічного розвитку особистості [48].
Рис. 1.
Взаємозв'язок між поняттями «активність» та «інтерес» виглядатиме, як на рисунку 1.
У загальній психології інтерес характеризується як "прагнення", "переживання", "ставлення", "увага", "спрямованість", Рис.1
"вторинна потреба" та ін. - усього понад п'ятдесят визначень. Смислові відтінки, які вносяться кожним дослідником, дають можливість краще висвітлити категорію інтерес, глибше зрозуміти цю особистісну якість.
Інтерес у навчанні є своєрідним епіцентром активізації навчання, розвитку пізнавальної активності школярів, формування у них позитивного ставлення до процесу й результатів своєї праці.
Уміння щось побачити, здивуватися, захопитися, захотіти негайно зрозуміти, що, чому і як відбувається, знайти в собі сили, щоб відшукати відповіді на ці запитання, не відступити перед труднощами, а діставши відповідь, знову прагнути іти вперед, у незвідане, -- все це, разом узяте, і є інтерес. Інтерес емоційний, він дарує радість творчості, радість пізнання, він міцно пов'язаний з гостротою сприймання навколишнього світу, увагою, пам'яттю, мисленням і волею [50].
Інтерес позитивно стимулює, активізує всі психічні процеси і тим самим робить діяльність людини енергійнішою, повнокровнішою. Не може бути, щоб людина мала якийсь інтерес і водночас залишалась байдужою до життя, бездіяльною. Коли виникає інтерес, у неї з'являється піднесений настрій, вона усвідомлює всю ситуацію, пов'язану з об'єктом її зацікавлення, відчуває глибокий внутрішній зв'язок цього об'єкта зі своєю особистістю. Усе це викликає в людини сильне, непереборне прагнення до об'єкта інтересу, готовність напружити всі сили, наполегливо працювати, переборювати будь-які труднощі та перешкоди.
Як форма вияву матеріальних і духовних потреб людини інтерес відіграє істотну роль у будь-якій її діяльності. Пізнавальні потреби, що виявляються в інтересі, спонукають особистість активно відшукати способи і засоби їх задоволення, стимулюють пізнавальну активність у здобуванні знань, сприяють поглибленню світогляду, викликають прагнення працювати. Отже, вони є важливою умовою справді творчого ставлення до праці.
Першою характерною особливістю інтересу є його зв'язок з емоційною сферою людини. Емоції, на нашу думку, є невід'ємним компонентом пізнання.
У людини (на відміну від тварини) чуттєво-оцінні акти виражаються мовою, інтелектуалізуються за допомогою оцінних понять і суджень, які органічно вплітаються в цілісну тканину людського мислення. Така, з нашого погляду, динаміка інтересу на нижчих стадіях свого розвитку, коли він має суто споглядальне, оцінне спрямування. Тут йдеться про інтерес в потенційному стані, пасивний інтерес. На вищих стадіях свого розвитку інтерес завжди активний - він обов'язково пов'язаний із вольовою спрямованістю особистості на продуктивну діяльність.
Здивування, схвильованість, захоплення силою художнього образу, що приносить естетичну насолоду, - усе це різні за своєю значущістю і глибиною вияву почуття, пробуджені інтересом [40].
Принципово важливою ознакою пізнавального інтересу вважається не накопичення інформації в процесі вибіркової діяльності особистості, а активні дії суб'єкта в її переробці. Тому ініціативність пошуку, самостійність у здобутті знань є найхарактернішими проявами пізнавального інтересу. Він не тільки впливає на всі психічні процеси, зумовлюючи результативність навчання, а й визначає вплив навчання на особистість учня. Ця обставина дозволяє розглядати пізнавальний інтерес як "центральний мотив" навчання, значущу частину загальної спрямованості особистості.
Як феномен загального інтересу пізнавальний інтерес виражається у своєму розвитку різноманітними станами. Умовно їх поділяють на цікавість, допитливість, пізнавальний інтерес. Ці стадії зародження або прояву інтересу сприймаються не багатьма дослідниками, але, наприклад, Г.І.Щукіна вважає за можливе орієнтуватись на них у визначенні стану вибіркового ставлення дитини до об'єктів пізнання.
Цікавість вважається елементарною стадією вибіркового ставлення, яка обумовлена чисто зовнішніми, часто несподіваними обставинами.
Допитливість - цінний стан особистості, що характеризується прагненням людини проникнути за межі побаченого. На цій стадії інтересу виявляються досить сильні емоції подиву, радості пізнання, задоволення діяльністю. У виникненні загадок та їх розшифруванні - суть допитливості як активного бачення світу, якщо людина відходить під простої репродукції й пасивного запам'ятовування.
Пізнавальна активність характеризується пізнавальним інтересом. Наявністю пізнавального інтересу пояснюється прагненням людини проникнути в суттєві зв'язки, відношення, закономірності пізнання, досягти якихось результатів у пізнавальній діяльності.
Пізнавальний інтерес постає в різноманітних модифікаціях: як засіб навчання, мотив навчальної діяльності, стійка якість особистості.
Як мотив навчальної діяльності пізнавальний інтерес має ряд переваг перед іншими мотивами /обов'язку тощо/, він проявляється тоді, коли учень проявляє готовність, прагнення вдосконалювати свою пізнавальну діяльність. Взаємозв'язок мотивації та пізнавального інтересу - явище складне і багатоаспектне. Передусім у структурі мотивації він може грати провідну роль і може підпорядковуватись іншим мотивам; пізнавальний інтерес усвідомлюється учнем раніше від інших мотивів; пізнавальний інтерес, як мотив, легший для розпізнавання у школяра; має меншу ситуативну залежність.
Пізнавальний інтерес як стійка якість особистості проявляється в найрізноманітніших ситуаціях. Пізнавальний інтерес у даному випадку визначає пошуковий, творчий характер будь-якого виду діяльності.
Таким чином, пізнавальний інтерес являє собою складний своєрідний процес формування особистості, який відбиває значущі сторони її внутрішнього розвитку /волю, інтелект, почуття/ [8].
Визначаючи цінність пізнавального інтересу як чинника підвищення ефективності процесу навчання, слід звернути увагу і на те, що він активізує всю пізнавальну діяльність учня в цілому і психічні процеси, які лежать в основі його творчої, пошукової, дослідницької діяльності. Під його впливом активніше відбувається сприйняття, гострішим стає спостереження, активізується емоційна й логічна пам'ять, інтенсивніше "працює" уява. Саме інтерес стимулює пошук і допитливість учнів. Під впливом пізнавального інтересу діяльність учнів стає продуктивнішою, їхні енергетичні ресурси, насичені пізнавальним інтересом, сприяють тривалішому й інтенсивнішому перебігу успішної пізнавальної діяльності, розвивають пізнавальний інтерес [36].
Рис. 2.
Поняття «активність» та «самостійність» також близькі один до одного, бо самостійні роботи є одним з головних шляхів активізації пізнання. Тому графічно взаємозв'язок між цими поняттями виглядатиме, як на рис. 2.
Аналогічне взаємовідношення властиве і поняттям «пізнавальна активність» та «вольові зусилля».
Щоб активність стала діяти, всі спонукальні сили, які викликають її дії, повинні перетворитися на її стимули. Вольові дії властиві тільки людині, оскільки це -- свідомий акт, спрямований на здійснення певної мети. Вони характеризують особистість, її цілеспрямованість, наполегливість, витримку. Всі ці якості притаманні активній особі, що і робить можливим вживати поняття «вольова активність». Там, де є воля, обов'язково є й активність, хоч активність не завжди є свідченням наявності волі. Якоюсь мірою воля може бути показником активності, хоч активність не є показником волі.
У процесі навчання трапляються ситуації, в яких активне набуття знань не потребує значних вольових зусиль. Це буває тоді, коли учні зацікавлені учбовим матеріалом або настільки глибоко усвідомлюють необхідність його вивчення, що не помічають труднощів у його засвоєнні. Активність у ході набуття знань сприяє їх кращому засвоєнню і застосуванню на практиці, розвитку розумових здібностей дітей, формуванню наукових переконань [46].
Розглянуті питання про потреби, інтереси, мету, мотиви, волю людини є та основа, знання психологічних особливостей якої сприяє цілеспрямованій діяльності з формування активної особистості. Отже, активність людини передбачає певний психологічний стан, який зумовлюється її потребами, мотивами, інтересами, вольовими процесами. Вони сприяють формуванню певних установок на необхідність набуття знань. У певній мірі це знаходить відображення у меті пізнавальної діяльності.
Таким чином, особистість, реалізуючи певні потреби, інтереси в конкретній діяльності, виявляє ті чи інші свої якості, серед них -- і пізнавальну активність. Поступово розвиваючись і відокремлюючись, ці якості створюють певну структуру особистості, що дає змогу визначити пізнавальну активність як рису особистості, котра знаходить вияв у ставленні до пізнавальної діяльності, тобто в стані готовності прагнення до самостійної діяльності, в якості діяльності, обумовленої свідомим вибором оптимальних шляхів для досягнення мети пізнання.
Тепер звернемо увагу на класифікацію видів пізнавальної активності з точки зору різних підходів.
В.І.Лозова розрізняє активність актуальну (дійсну) і потенційну (можливу).
В учбовій діяльності готовність, прагнення до оволодіння об'єктами пізнання виявляють себе в усвідомленні мети, яку поставив учитель або сам учень, а також у певному інтересі до проблеми, допитливості. Але готовність до діяльності, інтерес ще не означає реалізації потреб у конкретних умовах. У таких випадках важливим є механізм волі--однієї із властивостей людської психіки, яка виявляється в здібності досягти здійснення поставленої мети та прагнень. Воля за необхідності може перетворювати потенційну активність у реальну, тобто сприяє виконанню діяльності (реалізована активність).
Залежно від ставлення особистості до характеру діяльності, яку виконує, можна говорити про її репродуктивну (виконавчу) або творчу активність. Такий підхід знаходимо в багатьох дослідженнях, в яких названі види розглядаються як її рівні [48].
Г.І.Щукіна фіксує три рівні активності учня:
1. Репродуктивно-наслідувальна активність;
2. Пошуково-виконавська;
3. Творча [95, c.27].
Зв'язок рівнів пізнавальної активності з рівнями інтересів та наполегливості школярів знаходимо в наукових дослідженнях Т. І. Шамової. Вона виділяє такі рівні:
1. Відтворююча активність;
2. Інтерпретуюча;
3. Творча [93, c. 52--54].
Це свідчить про визначення видів активності за характером.
За змістом активність може бути:
- всебічною (охоплює всі сторони особистості і виявляється в усіх видах діяльності, на заняттях із усіх предметів),
- однобокою (охоплює в основному один з боків особистості, виявляється лише в окремих видах діяльності, з окремих навчальних предметів).
3а рівнем тривалості активність може бути стійкою та тимчасовою; за спрямованістю -- позитивною і негативною.
Відтак, пізнавальна активність особистості визначається як активність, котра піднімається до стійкої риси особистості, яку характеризує чітка спрямованість, певна позиція. Інтегральна пізнавальна активність особистості свідчить про те, що учень не тільки з бажанням засвоїв ту чи іншу тему навчальної програми, основи окремого предмету, пізнав ту чи іншу галузь знань в цілому, а в ньому сформована потреба у постійній якісній пізнавальній діяльності, сильні та сталі мотиви такої діяльності. Тому спрямованість визначає загальне домінуюче ставлення до діяльності, позитивну мотивацію, а не приватні спонукання, тобто певну систему поглядів, інтересів, ідеалів.
Пізнавальна активність на рівні спрямованості особистості означає глибоку переконаність учня в необхідності всебічного пізнання, а її вищий рівень носить перетворюючий характер. При цьому в діяльності перетворюється не тільки об'єкт, на який вона спрямована, а й суб'єкт діяльності. Таким чином, для визначення критеріїв активності необхідно врахувати:
Види діяльності (пізнавальна, трудова, суспільна, ігрова), які визначають специфіку виявлення активності.
Вольові зусилля особистості в досягненні мети, що дає змогу говорити про активність потенціальну і реалізовану.
Характер діяльності суб'єкта, тобто чому він і віддає перевагу -- ініціативі, самостійності, творчості чи відтворенню, копіюванню.
4. Стійкість, всебічність, тривалість, динаміку вияву активності.
Ці фактори створюють можливість визначити такі показники пізнавальної активності:
· потенціальна активність: допитливість, короткочасний інтерес, є тільки бажання пізнати нове, але воно не реалізується (учні записуються до гуртків, але участі в їх роботі не беруть; записують назви книжок, але не читають їх та ін.).
· реалізована активність:
а) виконавська активність особистості, яка виявляється у репродуктивній діяльності. Учень позитивно ставиться до тих завдань, які йому пропонують виконати, хоч це іноді вимагає переборювання лінощів, небажання. В такій діяльності мета, завдання, засоби діяльності запропоновані, але сама особа виявляє енергійність (енергійність є показником активності, але при визначенні її рівня необхідно враховувати індивідуальні особливості учнів, оскільки швидкість розумової діяльності значною мірою залежить від природжених задатків. Отже, і флегматики і сангвініки здатні до енергійного пізнання), наполегливість, що і забезпечує інтенсивність діяльності. Все це дає змогу говорити про старанність, добросовісність школяра. Виконавча активність може бути зовнішньою, механічною, якщо учні пишуть, слухають, але ці процеси у них не завжди пов'язані з внутрішніми потребами пізнавальної діяльності, та внутрішньою (вона характерна і для інших видів діяльності, але н інших рівнях), коли особа приймає мету, засоби пізнавальної діяльності, тобто пізнання мотивоване.
б) реконструктивна активність, яка припускає не лише копіювання виконання того, що запропоновано, а й вибір засобів діяльності, використання відомих знань, прийомів дій і в інших ситуаціях;
в) творча активність, показником якої є ініціатива, самостійність у визначенні мети, завдань, засобів пізнання, інтерес, характер діяльності (новизна, своєрідність, ламання традицій та ін.), оптимальність діяльності (скорочення кількості дій, операцій, витрати часу, сил).
Виконавча, реконструктивна, творча активність може мати характер ситуативний, (виявляється епізодично, лише в окремих видах діяльності, у певних умовах, непостійно), а може виступати як інтегральна якість особи (постійно, у різних видах діяльності).
Визначення видів активності дає змогу уявити ідеал активної особистості: всебічний, тривалий характер активності у всіх видах діяльності, позитивна мотивація, прагнення до творчої діяльності.
Антипод реалізованої активності -- пасивність, інертність, байдужість, у відношенні до діяльності, відсутність інтересу до її пізнання, бездіяльність [48].
Рівні сформованості пізнавальної активності розглядає Р.Ігнатова, котра виділяє:
1. Нульову активність. Її констатують у разі відсутності ініціативності, прояву учнівської самостійності, наявності суттєвих прогалин у знаннях, несформованості умінь переносити один раз побудований алгоритм розв'язування задачі на аналогічну задачу.
2. Репродуктивну активність. Її виявляють через стимулюючо-продуктивний рівень пізнавальної ініціативності, копіювальну самостійність, знання програмного матеріалу в межах підручника, недостатню сформованість умінь переносити один раз побудований алгоритм розв'язування на аналогічну задачу.
3. Пошукову активність, яка характерна для учнів, які виявляють евристичний рівень пізнавальної ініціативності, трансформуючу самостійність, глибоке знання програмного матеріалу, здатність здобути суб'єктивно нову інформацію у процесі самостійної трансформації відомої орієнтовної системи типової дії та побудови суб'єктивно нової орієнтовної основи для розв'язування нетипової задачі.
4. Творчу активність. Вона виявляється через креативний рівень сформованості пізнавального інтересу, творчу самостійність, ґрунтовне знання програмного матеріалу, володіння елементами знань і навичок понад програму, здатність самостійно конструювати об'єктивно нову орієнтовну основу діяльності, у процесі виконання якої одержується об'єктивно нова інформація [36].
У працях П.М.Лебедєва, залежно від значення та основної ролі, яку відіграє активність у навчанні, знаходимо такі види пізнавальної активності:
1) Перцептивно-мнемічна;
2) Наочно-практична;
3) Операційно-дійова;
4) Творчо-пізнавальна;
5) Мотиваційна.
На думку вченого, твердження деяких авторів (А.Брушлінський, В.Заботін та ін.) про те, що в процесі навчання можлива тільки творча активність, не має достатніх підстав. Він вважає, що творча активність базується на репродуктивній і тісно пов'язана з нею. Прийоми ж активізації недостатньо розроблені як для першого, так і для другого видів активності. Тому розглянемо основні шляхи здійснення в процесі початкового навчання всіх згаданих видів пізнавальної активності.
Перцептивно-мнемічна активність -- це головним чином активність сприймання і запам'ятовування знань школярами. Звичайно, в «живому» процесі засвоєння знань сприймання нерозривно пов'язане з осмисленням, проте в навчанні можливі ситуації, в яких сприймання і запам'ятовування виступає на перший план. Це особливо характерно для навчання у початкових класах. Ось чому автори підручників прагнуть чітко виділити все, що необхідно запам'ятати.
Серед прийомів активізації сприймання і запам'ятовування психологи і дидакти виділяють: установку на уважне сприймання і запам'ятовування, створення емоційного фону на уроці в процесі засвоєння дітьми навчального матеріалу, зв'язок виучуваного матеріалу з життям, постановка перед учнями пізнавальних завдань, використання засобів наочності, практичні дії школярів та ін.
Неабиякої ваги у навчанні набирає використання на уроках засобів мистецтва (музики, співу, репродукцій картин художників), а також позитивні емоції, що виникають у процесі правильного виконання самостійних завдань. При диференційованому підході до дітей це сприяє виникненню почуття задоволення і радості від навчальної діяльності. Педагогічний досвід доводить, що турбота вчителя про створення на уроці радісних переживань -- невичерпне джерело пізнавальної активності учнів.
2. Наочно-практична активність є різновидом перцептивно-мнемічної активності. Вона виявляється в процесі сприймання наочних посібників та практичних дій з предметами вивчення.
Мобілізації уваги учнів, їх інтересу до навчального матеріалу, а також міцності запам'ятовування сприяє наочно-дійова методика вивчення окремих тем з різних предметів. Розвитку усної мови, наприклад, ефективно допомагають спостереження дітей у природі. Для цього необхідно давати спеціальні завдання школярам у різні пори року. На основі спостережень в учнів створюється потрібний для розвитку мислення запас уявлень про навколишній світ, а з ними і відповідний словник, яким вони активно користуються в процесі мовлення. Завдяки цьому учні вже з 2 класу дістають змогу писати невеличкі перекази та твори. Цій меті підпорядковані ряд ілюстрацій у підручниках української мови, читання уривків з художніх творів, в яких завдяки епітетам, метафорам та порівнянням теж збагачується запас слів та уявлень дітей. Розширюється запас уявлень школярів і в процесі показу та аналізу діапозитивів, кінофільмів тощо.
3. Вагому роль відіграє в процесі навчання операційно-дійова активність, пов'язана з виконанням дітьми різних розумових дій у внутрішньому плані.
Водночас зі знаннями школярам необхідно засвоїти способи розумової діяльності, тобто правила чи рекомендації для виконання певних розумових дій, вважає П.М.Лебедєв. Це сприятиме активізації самостійної пізнавальної діяльності учнів. Раціональні прийоми навчальної роботи мають велике значення у формуванні інтелектуальних умінь та навичок. Вчителям з кожного предмета треба формувати у дітей певні системи таких прийомів: одні з них є специфічними для певного предмета, інші, формуючись у різних навчальних предметах, мають загальнодидактичне значення. До останніх автор відносить прийоми встановлення причинових зв'язків, формування уявлень, понять, способи розгляду предметів з різних точок зору, розчленовану абстракцію та ін., до них належать також логічні прийоми аналізу і синтезу, узагальнення, порівняння, класифікації, конкретизації, систематизації і т. ін.
Отже, дієвість у процесі засвоєння та застосування знань буває «зовнішньою» і «внутрішньою». Опанування учнями прийомів розумової діяльності формує в них упевненість у своїх силах, виховує «відчуття істинності знань». А це є важливою передумовою формування її наукових переконань.
4. Творчо-пізнавалъна активність насамперед передбачає розвиток творчої діяльності школярів. На думку психологів та дидактів, вона полягає у самостійному перенесенні знань, умінь та навичок учнями у нові ситуації, у вишукуванні в навчальному матеріалі проблеми, нової функції об'єктів та їх структури, у комбінації вже відомих способів та в пошуках нових прийомів розв'язання завдань [46].
Звичайно, в початкових класах мова може йти лише про окремі елементи творчої діяльності, зокрема такі, як перенесення вмінь та навичок у нові ситуації, комбінації прийомів, пошуки нових способів розв'язання. Все це виявляється в процесі написання переказів і творів, починаючи з 2 класу, у самостійному розв'язуванні та придумуванні завдань, у тому числі проблемних.
Важливе значення в активізації творчої діяльності має проблемність у навчанні, тобто організація самостійної діяльності учня для здобування нових знань методом розв'язання навчальних проблем.
5. Мотиваційна активність, або активність мотивації -- це стимулювання різних видів пізнавальної активності, формування в учнів позитивного ставлення до засвоєння матеріалу, вироблення вмінь та навичок.
Створенню позитивних внутрішніх мотивів до навчання сприяють насамперед пізнавальні потреби та інтереси. Серед основних прийомів та методів їх формування виділяють такі прийоми: 1. Здійснення на уроках зв'язку навчання з життям; 2. Добір до уроків цікавих фактів і матеріалів; 3. Використання на уроках дидактичних ігор [46].
Визначення вище згаданих видів активності дає нам змогу уявити ідеал активної особистості: всебічний, тривалий характер активності у всіх видах діяльності, позитивна мотивація, прагнення до творчої діяльності.
Формування активності в будь-якому виді діяльності відбувається лише в процесі організації певної діяльності. Творча діяльність - це найвища форма людської діяльності, активна взаємодія людини з навколишнім світом, у результаті якої людина цілеспрямовано змінює цей світ і створює щось нове, яке до цього не існувало і має суспільне значення.
Отже, у процесі творчої діяльності змінюється не тільки довкілля, але й, що особливо важливо, змінюється сама людина, розвиваються її духовні сили і здібності. Творча людина здатна здобувати знання самостійно, а не тільки отримувати їх у готовому вигляді, а потім застосовувати у вирішенні нових завдань. Ось чому творчій навчально-пізнавальній діяльності школярів належить особливе місце у навчальному процесі, оскільки якраз творча діяльність, як найбільш продуктивна, має великі можливості для розвитку особистості [36].
Недостатньо розроблено в дидактиці питання про емоційні прийоми стимулювання пізнавальної активності учнів. Відомо, що емоційний виклад матеріалу вчителем значно ефективніший за байдужий, який викликає гальмівні процеси в корі великих півкуль головного мозку. Варто звернути увагу на умови, за яких в процесі навчання виникають позитивні емоції та почуття в учнів (почуття задоволення, любові до навчання, почуття нового і т. ін.).
Важливо також закцентувати на проблемі активізації навчально-пізнавальної діяльності, адже вона є однією з найактуальніших на сучасному етапі розвитку школи, від неї залежить ефективність навчання: свідоме і міцне здобуття знань, перетворення знань у переконання, розвиток інтересу до навчальної діяльності, самостійність думки та практичних дій учнів. Активізація навчально-пізнавальної діяльності -- «це процес, спрямований на посилену спільну навчально-пізнавальну діяльність вчителя і учнів, на спонукання до її енергійного цілеспрямованого здійснення, на подолання інерції, пасивності та стереотипних форм викладання і навчання» [96, c. 135].
Основними положеннями, які варті уваги, є:
Головна мета активізації -- поліпшення якості навчально-виховного процесу в школі, яке досягається формуванням активності та самостійності учнів.
Сам процес формування активності й самостійності вимагає певної спільної діяльності учнів і вчителя.
Активізація пізнавальної діяльності вимагає застосування різних методів, засобів, форм навчання, які спонукають особу до виявлення активності. Для цього потрібна така організація процесу пізнання, в якій об'єкт пізнання був би включеним у сферу діяльності школяра і діалектична взаємодія між ними створювала б передумови виявлення активності особистості. На уроках це можуть бути ситуації, в яких учень повинен:
· захищати свою думку, наводити на її захист аргументи, докази, користуватися здобутими знаннями;
· ставити запитання вчителю, товаришам; з'ясовувати незрозуміле, поглиблювати процес пізнання;
· рецензувати відповіді товаришів, твори, інші творчі роботи, вносити корективи, давати поради;
· ділитися своїми знаннями з іншими;
· допомагати товаришам, коли вони відчувають утруднення, пояснювати незрозуміле;
· спонукати учнів знаходити не одне лише рішення з декілька самостійно зроблених;
· практикувати вільний вибір завдань, переважно пошукових, творчих;
· створювати ситуації самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій;
· урізноманітнювати діяльність, включати в пізнання елементи праці, гри, цікавинки, художньої, громадської та інших видів діяльності;
· викликати інтерес до колективної діяльності, на основі якої відбувається формування активної позиції членів колективу» [96, 17].
Логічно, що виникає наступне запитання: які ж є засоби пізнавальної діяльності, засоби активізації пізнавальної діяльності?
Педагоги-дидакти вважають, що основними засобами пізнавальної діяльності є:
проблемний підхід у навчанні;
самостійна робота школярів;
раціональне поєднання дидактичної гри і навчання;
застосування наочності, схем, опор, текстів-опор;
використання ситуативних завдань;
програмоване навчання.
Вони також звертають увагу на те, що зараз виникли нові дидактичні методи, які сприяють формуванню пізнавальної активності. Основні з них такі:
інформаційно-проблемний виклад;
проблемно-пошуковий;
дослідницький.
Варто наголосити, що для активізації навчання необхідне глибоке розуміння вчителем можливостей тих чи інших засобів збудження активності учнів даного класу, точне врахування рівнів їх розвитку, щоб правильно визначити співвідношення між репродуктивною і пошуковою діяльністю.
Учитель з передавача інформації повинен стати організатором пізнавальної пошукової діяльності учнів, а учень - активним співучасником педагогічного процесу.
Найбільш поширеним на уроках мови є частково-пошуковий метод, під час якого учні розв'язують проблемні завдання за допомогою вчителя. Застосування цього методу передбачає використання евристично-пошукової бесіди, в якій кожне наступне питання випливає з попереднього.
Проблемне викладання полягає в тому, що учитель систематично створює проблемні ситуації й організовує навчально-пізнавальну діяльність учнів для їх розв'язання.
Якщо новий матеріал певної теми вивчається за допомогою проблемних методів, то й наступні етапи роботи повинні здійснюватися в такому аспекті.
Створення проблемних ситуацій, вирішення проблем у навчанні відповідає сучасним вимогам психології та педагогіки навчання і розвитку учнів, оскільки сприяє формуванню самостійності та творчої активності. Активність виникає саме тоді, коли з'являється необхідність, яка спонукає людину до самодіяльності [48, 7]. Варто зауважити, що найважливішим засобом активізації пізнавальної діяльності школярів є раціональне поєднання дидактичної гри (рольова гра, вікторина, кросворд) і навчання; використання ситуативних завдань, що сприяють розвиткові самостійності й активності учнів у здобуванні знань; самостійна робота, що сприяє актуалізації опорних знань.
Педагоги вважають, що для кращого забезпечення пізнавальної активності школярів доцільно використовувати метод програмованого навчання, який сприяє розвитку в учнів самостійного розуміння мовних явищ, індивідуалізує процес навчання. Важливим елементом є алгоритм - струнка логічна послідовність розумових операцій, що передбачає правильність висновків Узагальнюючи ефективні засоби активізації учнів, зауважуємо, що дитина починає активно мислити, якщо:
вчитель уміє добре активізувати попередній досвід шляхом проведення підготовчих вправ, попередніх дослідницьких завдань;
повідомляє дітям яскраві, незвичайні відомості, факти, заохочує до зіставлення відомого і невідомого;
у вступній бесіді чи розповіді показує практичне значення нових знань;
- постановка нової теми або спосіб її пояснення здійснюється через ситуацію дидактичної гри;
треба порівняти раніше відоме з тим, що засвоюється, довести чиєсь положення чи власну думку;
розпізнати певний об'єкт за відомими ознаками тощо.
Спостереження показують, що у всіх названих ситуаціях діти починають розмірковувати, з'являється інтерес і, як наслідок, виникає розумова активність [44].
Отже, засобів і способів активізації в арсеналі вчителя чимало, і треба їх широко й уміло застосовувати, враховуючи при цьому мету уроку, характер матеріалу, рівень підготовки учнів, власні можливості. Розглядаючи проблему пізнавальної активності, необхідно виділити показники, за якими можна виявити пізнавальну активність учнів. Цими критеріями ми будемо керуватись і в нашому експериментальному дослідженні:
І. Різноманітні прояви, що характеризують розумову (мислительну) активність учнів:
а) питання (запитання) учнів як результат активного і глибокого пізнавального процесу. Вони засвідчують орієнтування в знаннях, розумову активність школярів, намагання проникнути в сутність об'єкта вивчення явища, події, зміст навчального предмета. Високий рівень розвитку пізнавальної активності характеризується намаганням осягнути першопричину, знайти відповіді на ті запитання, які зацікавили, і це стає потребою;
б) намагання учнів за власним бажанням, а не за вказівкою вчителя, брати участь в обговоренні питання, доповнювати та виправляти відповіді товаришів. В цьому випадку підняті руки, кількість і характер відповідей учнів, безумовно, слід вважати ознакою пізнавальної активності.
в) зосередженість мимовільної уваги. Вона може бути показником активності й зацікавленості. Часті відволікання учнів на уроці та зауваження вчителя є негативним показником ставлення учнів до предмета, відсутності пізнавальної активності.
г) характер процесу діяльності: готовність до дії чи байдужність до завдання; рівень виконання пізнавального завдання - самостійно, за взірцем, шляхом переписування з дошки готового розв'язку; ставлення до процесу своєї діяльності - уважний чи розсіяний, зацікавлений чи байдужий,: результат виконаного пізнавального завдання - глибина, обґрунтованість, оригінальність або вузькість і примітивність у підході.
II. Емоційні прояви учнів, які можна зафіксувати в процесі спостереження:
а) мовні реакції, обмін думками із сусідами по парті. Зазвичай ці реакції пов'язані з появою чогось несподівано нового, того, що здивувало уяву школяра, або коли звичайний об'єкт чи явище учень побачив у новому аспекті, який поповнив його знання про цей об'єкт чи явище;
б) особливі емоційні післядії - тиша, що свідчить про схвильованість, захопленість висловленими думками, судженнями;
в) адекватність реакцій учнів на події, що відбуваються в класі - сміх у відповідь на гумор та курйозні ситуації; міміку, що відтворює гнів, радість, розпач, розумове напруження [36].
Отже, пізнавальна активність - один з головних критеріїв якості підготовки учнів, а ефективне її формування можна забезпечити тільки за умов спеціальної організації пізнавальної діяльності учнів.
Оскільки предметом нашого дослідження є формування пізнавальної активності молодших школярів на уроках рідної мови, то цілком логічно, що його слід провадити шляхом комунікативної діяльності та зосередити увагу й на понятті образного мовлення як засобу комунікативної діяльності.
Наукові психологічні дослідження довели, що будь-яка інформація протягом визначеного проміжку часу, навіть дуже короткого, залишає слід у вигляді образів. Велика частина цих образів залишається лише чверть секунди, інші ж на все життя відкладаються в одній із скриньок пам'яті [75].
Враховуючи такі дані психології, дуже важливо навчити молодшого школяра створювати художньо-естетичні образи засобами слова та формувати спеціальні вміння, необхідні для вираження своєї думки: чуття мови, чуття до звукової краси мови, розуміння образності художнього мовлення. Молодший шкільний вік - сенситивний період для пізнання, а тому під час спілкування потрібно звертати увагу на слово, на красу слова, відчуття слова, правильність, точність, багатство мовлення, на вміння сприймати зміст висловленої думки, оцінювати етику мовлення того, хто говорить.
На нашу думку, завдання вчителя початкових класів на сучасному етапі полягає в тому, щоб допомогти учням піднятися на вершину авторського образного сприймання світу, збагатити інтелектуально-пізнавальний та морально-естетичний досвід і на цій основі формувати «чутливість до змісту і краси слова, його найтонших відтінків, щоб слово у свідомості росло й переливалося всіма барвами і мелодіями навколишнього світу» (В.О.Сухомлинський). Обґрунтовуючи сутність образного мовлення, розглянемо категорію образності в таких аспектах: психологічному, лінгвістичному, естетичному, лінгводидактичному.
Огляд та аналіз лінгвістичних джерел дозволяє, узагальнивши, подати такі визначення образного мовлення: "алегоричне мовлення, що пов'язує з предметом, про який йдеться, низку побічних уявлень, які викликають те чи інше емоційне відчуття" (О. С. Ахманова) [78, с.387]; "структура мовлення, котра, впливаючи на свідомість (або виражаючи її), формує конкретно-чуттєві уявлення про дійсність"(Б. М. Головін) [25, с. 28]; "образність мовлення передбачає володіння засобами мовної образності, які зазнають певних процесів: вибір, повторення, розміщення, комбінування, трансформування тощо" (Н .В. Гавриш) [20, с. 24].
Особливо значущим для розуміння образної сутності слова є вчення О.О.Потебні про "внутрішню форму". Якщо значення слова - це те, що відображається ним, то внутрішня форма - це те, як відображається та уявляється в слові той чи інший предмет дійсності. За визначенням О.О.Потебні, образна сутність слова розкривається в художньому творі, де образне значення слова (його внутрішній зміст) набуває гнучкості, варіантності, починає жити особливим життям, поєднуючи старі й нові уявлення, наповнюючи їх новим смислом і завдяки цьому створюючи новий образ. Термін "внутрішня форма" в сучасному контексті передбачає такі якості слова: його гнучкість, здатність надавати різноманітні відтінки висловлюванню та змінювати цілі конструкції [47].
Зважаючи на багатоаспектність проблеми образності, учені дійшли висновку, що феномен "образне мовлення" є полікомпонентним, який охоплює такі аспекти:
Психологічний;
Лінгвістичний;
Естетичний;
Лінгводидактичний (практичний).
З психологічної точки зору, образне мовлення -- це специфічний, складний процес, деякою мірою, опосередкованого, суб'єктивного відображення фактів, явищ, предметів (їхніх ознак) довкілля у вигляді конкретно-чуттєвих уявлень, асоціативно пов'язаних один з одним, реальних чи створених уявою в свідомості мовця [76].
Психологи, психолінгвісти (П.П. Блонський, Л.С.Виготський, Е.Йєнш, Г.СКостюк, О.МЛеонтьєв, О.Р.Лурія, Г.ОЛюблінська, В.П. Москалець, О.О.Потебня, СЛ. Рубінштейн, Е.Стоунс, Г.Фейман та ін.) розглядають образність лише принагідно у зв'язку з розв'язком загальних питань психології, психолінгвістики, що спрямовується передусім на з'ясування сутності її базисних понять: "образ", "образне мислення", "уява", "ейдетизм".
Проблема образного чи наочно-образного мислення розглядається в багатьох монографічних та дисертаційних дослідженнях із психології (МЛ.Басов, П.П.Блонський, Л.В.Григоровська, Г.СКостюк, В.П.Москалець та ін.) передусім як один із видів мислительної діяльності людини з боку його генезису, структури, особливостей процесу здійснення, ролі образних компонентів у пізнавальному процесі [47].
З точки зору лінгвістичного аспекту, образне мовлення (лексико-семантичний, комунікативний) - це складний, специфічний процес використання в мовленнєвому спілкуванні з метою певного повідомлення мовних засобів як стилістично (експресивно) нейтральних, що набувають образного потенціалу шляхом актуалізації їх значень, семантичного зрушення, що досягається переважно на лексико-семантичному рівні.
Лінгвістичний напрямок (В.В.Виноградов, Г.О.Винокур, І.Р.Гальперин, Б.М.Головін, О.І.Єфимов, А.П.Коваль, Л.О.Новиков, О.І.Федоров, З.Франко та ін.) концентрує увагу на мовних засобах, що використовуються в тому чи іншому художньому тексті. Образність як лінгвістичну категорію визначають насамперед як: "мовний засіб втілення якогось абстрактного поняття в конкретних предметах, явищах, процесах дійсності, і навпаки, якихось конкретних предметів чи понять в абстрактних чи інших конкретних поняттях" (І.Р.Гальперин); "передача загального поняття через конкретний словесний образ" (О.Д.Пономарів); "здатність передавати загальне через одиничне у вигляді асоціацій, що викликають емоційне сприйняття дійсності" (А.П.Коваль).
У лінгвістичному аспекті образність розглядають передусім як властивість слова і як комунікативну якість мовлення. Учені (В.В.Виноградов, Н.В.Гавриш, О.І.Єфимов, А.П.Коваль, Л.О.Новиков та ін.) визначають істотні ознаки образності: яскравість, метафоричність, багатство (різноманітність) використовуваних засобів, точність, оригінальність (самостійність), цілеспрямованість тощо.
У лінгвістичній науці розрізняють:
- потенційну,
- евідентну (очевидну),
- художню образність.
Потенційна образність у працях О.О.Потебні, І.Р.Гальперина, Л.О.Новикова, Д.М.Шмельова та ін. виступає як чуттєво-образний елемент слова, що перебуває в прихованій позиції та виявляється лише за певних умов. Вона виявляється безпосередньо не в самому слові, а в поєднанні слів. Учені (В.В.Виноградов, Б.М.Головін, О.І.Єфимов та ін.) вбачають в евідентній образності передусім первинну властивість слів. Художню образність визначають відповідно до уявлення про мову художнього твору як цілісну систему, кожний елемент якої естетично значущий, образно зумовлений, мотивований образним змістом цілого (А.П.Коваль, Д.М.Шмельов, О.І.Федоров та ін.) [76].
Т. Мельник зазначає, що категорія образності - це категорія специфічна насамперед у стильовому відношенні і змінна в індивідуально-мовотворчому плані. Розглядаючи образність як властивість слова, вона вважає, що варто зосередитися на його семантичній структурі. Адже образні можливості слова виявляються внаслідок довготривалих багатогранних трансформацій, семантичних перетворень, стилістичних зрушень тощо. Відомо, що слово становить єдність знака.
Значеннєву ієрархічно організовану структуру складають семи - найдрібніші семантично неподільні одиниці смислу, що не мають зовнішнього вираження. Сукупність сем створює семему (інша назва “лексико-семантичний варіант”), яка не існує поза лексемою - її матеріальним носієм, становлячи одне з її значень. Компоненти лексичного значення здатні зазнавати певних змін, рухів. Таке семантичне варіювання слова відбувається шляхом посилення одних сем та затухання інших. Актуалізуються і денотативні, і конотативні семи, тоді в першому випадку наявне номінативне значення слова, а в другому - переносне метафоричне значення, що утворюється під впливом певних асоціацій. Така взаємодія компонентів лексичного значення слова, тобто сем, їх рухома рівновага створюють смислову та емоційну напругу, викликають певні естетичні почуття в читача. Образність базується в тих лінгвістичних категоріях, в яких наявна значимість. Саме незвичайність, рухливість, багатоплановість значень слів сприяють творчому відтворенню образу з уявлень мовця [53,54].
До сьогодні лишається багато нерозв'язаних питань як загальнотеоретичного характеру, так і суто конкретного, що мають практичну значущість. Скажімо, цілком не визначено поняття щодо засобів, за допомогою яких передається образність. Окремі науковці (О.П.Аматьєва, Н.В.Гавриш, Б.М.Головін, Л.О.Новиков, М.І.Пентилюк, О.І.Федоров та ін.) вдаються до використання таких понять: "образні та необразні виражальні засоби", "експресивні засоби", "засоби художньої виразності", "виражально-зображувальні засоби" тощо. З огляду на нерозробленість означеної проблеми, сутність якої полягає в тому, що виразні засоби мовлення не можна зводити лише до виражально-зображальних, тобто тропів і фігур, оскільки образність досягається за допомогою засобів різних рівнів мовної системи, є необхідність за робоче визнати поняття "виразники образності" (зафіксоване у наукових розробках З.Франко). Відтак, під терміном "виразники образності" ми розуміємо усталені в писемному мовленні різні щодо ступеня переосмисленості чи асоціативності слова та вислови, які за допомогою певних естетичних властивостей (яскравість, незвичність у поєднанні з іншими словами, метафоричність (переносне значення), емоційність, які образно, тобто картинно, передають думки певної особи-мовця, викликають певні емоції та почуття, збуджують фантазію. Отже, образність досягається за допомогою таких виразників образності, які реалізуються в лінгвістичних і суто літературознавчих категоріях:
* фонетико-словотворчі (анафора, епіфора, алітерація, асонанс; префікси та суфікси з емоційним забарвленням);
* лексико-семантичні (багатозначні слова, синоніми, антоніми, омоніми, анафора, епіфора);
* синтаксичні (народні приповідки: прислів'я, приказки; фразеологізми (ідіоми);
тропи (епітети, порівняння, метафора, метонімія, синекдоха, символ, уособлення, гіпербола);
стилістичні фігури: семантичні (антитеза, градація), синтаксичні (паралелізм, анафора, епіфора, інверсія, замовчування, риторичне запитання, риторичне звертання тощо).
Не всі зазначені вище засоби, за допомогою яких передається образність, застосовуються у початковій школі, деякі з них використовуються пропедевтично, деякі безпосередньо. Ми вважаємо, що цілеспрямоване і систематичне введення виразників образності у матеріал початкового курсу української мови внесе позитивний результат у розвиток та культуру мовлення школярів [47, 75].
З точки зору естетичного аспекту, образне мовлення становить свідомий творчий процес використання мовних одиниць, що стимулює передусім естетичне сприйняття дійсності, в якому раціональна та емоційна сторони перебувають в єдності, зумовлюють одна одну - пізнання природно існує в переживанні, а емоційність безпосередньо залучається до пізнавального процесу; а також сприяє формуванню певних ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків мовця.
Свого часу В. В. Виноградов зазначав: "складне і функціонально різнобічне питання про образність художнього мовлення або поетичної мови. Воно в усякому разі не зводиться до проблеми переносного вживання слів, висловів, до проблеми тропів, метафор і порівнянь. Воно належить до центральних питань естетики художнього слова" [15, с.111]. Іншими словами, образність є особливою формою естетичного освоєння світу. Це поняття належить і до категоріального апарату естетики.
Філософія й соціологія, психологія й етика, естетика й мистецтвознавство сьогодні визнали, що естетичні відчуття - це найвищий ступінь чуттєвого розвитку, бо естетична реакція зорієнтована не на будь-які об'єкти і відношення, а лише на досконалі, гармонійні. Проблему естетичного у мові на різних її рівнях розглядали багато вчених (Ш. Баллі, В. Виноградов, Н. Миропольська, О. Потебня, Л. Новиков та ін.). Зокрема, О. Крутоголова зазначає, що для правильного володіння мовленням важливого значення набуває знання його естетичних характеристик, а саме:
а) цілеспрямованість, переконливість, впливовість, спонукальність;
б) логічна ясність, точність, зрозумілість;
в) виразність, емоційність, образність [43, с. 17].
Н.Миропольська розглядає образність слова як важливий стимул естетичного розвитку особистості. Це дало їй вагомі підстави сформулювати критерії сформованості естетичного ставлення до мови:
мовна грамотність;
естетичне чуття мови (розуміння мистецтва слова, його образності та вміння ним творчо послугуватися);
натхнення, що мобілізує інтелектуальні й емоційні можливості;
асоціативність естетичного сприймання, яка сприяє поглибленню розуміння образності слова;
творча уява;
розвинутість форм естетичної свідомості: ідеалу, смаку, потреб, оцінки тощо, яка виявляється у здатності точно та образно висловлюватися;
вияв індивідуальності, який пов'язується зі становленням особистості [58, с. 24].
Естетичний вплив образного слова пояснюється Л. Новиковим тим, що воно творчо створюється і відтворюється мовцем. Воно не тільки розуміється, але й переживається [60, с. 45].
Отже, створення чіткої, злагодженої системи естетичного виховання в загальноосвітніх закладах неможливе без глибокого розуміння закономірностей естетичного впливу мови у процесах безпосереднього мовленнєвого спілкування та ознайомлення з художніми творами.
Лінгводидактичний (практичний) аспект передбачає здатність учнів доречно використовувати в усних (письмових) висловлюваннях засоби образності (реалізуються в лінгвістичних та літературознавчих категоріях, їх школярі опановують в теоретичному курсі предметів "Українська мова", "Читання"), що впливають на емоційно-почуттєву сферу їхньої життєдіяльності [75, 47].
Аналіз програм і підручників з української мови, читанок засвідчив відсутність певної систематизації навчального матеріалу, що спрямований на вивчення мовних одиниць із образним змістом. Незважаючи на це, перед вчителем початкових класів стоїть першочергове завдання - формувати у своїх вихованців уміння змістовно, стилістично точно та інтонаційно виразно висловлювати думки й почуття усно й письмово. Ми переконані, що для реалізації цього завдання необхідно планомірно й систематично спрямовувати роботу на формування образного мовлення молодших школярів [76].
Прикметник, як ніяка інша частина мови, має невичерпні можливості для того, щоб збагачувати й уточнювати словник дітей, надавати висловленню точності чи образності, яскравого емоційного забарвлення, адже мовлення молодших школярів бідне й безбарвне саме через обмежений вжиток прикметників, невміння використовувати їх багатозначність і синоніміку.
1.2 Лінгводидактичні основи вивчення прикметника як частини мови

Оскільки метою нашого дослідження є визначення рівня пізнавальної активності учнів під час вивчення теми «Прикметник», то цілком очевидною є необхідність аналізу лінгвістичних основ вивчення цієї частини мови.
У сучасній українській мові прикметник чітко виділяється як самостійна частина мови зі своїми семантико-граматичними особливостями. Але історичні дослідження показують, що так було не завжди. Чим глибше діахронічне вивчення цього питання, тим меншою спостерігається різниця між прикметником та іменником.
Прикметник - продукт пізнішого розвитку мови, він більш абстрактний й утворився від іменника. Слова з атрибутивним значенням поступово відокремилися від іменника, посилився ступінь диференціації цих частин мови, поглибилися семантичні та формально-граматичні відмінності між ними, з'явилася стабільна парадигма словоформ прикметника, і він почав функціонувати як самостійна частина мови [85].
У лінгвістичній літературі даються різні визначення прикметника:
- частина мови, яка називає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? [97, с.335];
- слова, що вказують на ознаку предмета і змінюються за родами, числами і відмінками, а також відповідають на питання який?яка? яке? чий?чия?чиє? [52, c.202];
- частина мови, що виражає статичну ознаку за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа і відмінка [30, с.365; 84, с.273];
- частина мови, що виражає статичну ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним у роді, числі і відмінку. Відповідає на питання який?(яка? яке?) чий?(чия?чиє?) котрий?( котра? котре?) [83, с.140];
- частина мови, що виражає постійну (статичну) ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка [65, с.171];
- частина мови, яка означає ознаку предмета, виражає це значення в граматичних категоріях роду, числа і відмінка, а в реченні виступає в ролі означення або іменної частини складеного присудка [21, с.219];
- частина мови, що означає постійну, непроцесуальну ознаку предмета [87, с.140];
- самостійна частина мови, що передає непроцесуальну ознаку предмета, виражаючи її в граматичних категоріях роду, числа і відмінка [85, с.135];
- частина мови з атрибутивною та предикативною функціями, яка має категоріальне значення непроцесуальної ознаки предмета, вираженої синтаксичними категоріями роду, числа, відмінка, категорією членності/нечленності й суфіксами [28, с.89];
- це одна з периферійних частин мови, яка позначає ознаку предмета, має зумовлені опорним іменником словозмінні морфологічні категорії роду, числа й відмінка, функціонує в реченні як формально-синтаксичний приіменниковий другорядний член речення і як семантико-синтаксичний атрибутивний компонент (атрибутивна синтаксема) та може виконувати комунікативну функцію теми чи реми або входити до складу комплексної теми чи реми [87, с.121].
Прикметник як самостійна частина мови може бути охарактеризований у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспектах.
Прикметник подібно до іменника становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властвість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну.
Ступінь конкретизації і усвідомлення предмета, позначуваного іменником, тим виразніший, чим більша кількість тих ознак, які характеризують його.
Городенська К.Г. зазначає, що ознака - це особливість предмета, яка не підлягає часовим змінам, вона невід'ємна від нього, є його природною суттю, постійно його супроводжує; на цьому формується уявлення про статичність, незмінність ознаки, відтвореної прикметником, на відміну від ознаки динамічної (процесуальної) або темпоральної, яка виробляється предметом, а не дана йому від природи. Ознака є показником існування самого предмета, його кваліфікатором, і передана мовними одиницями, виступає як його означення-атрибут, а здатність передавати безпосередню ознаку властива лише прикметнику. Кожен предмет має свій набір особливостей, тобто має кілька ознак, які виділяють його з-поміж інших предметів [27, 84].
Ознаками можуть бути:
- колір: біла хустка, голубі очі, жовто-блакитний прапор;
- розмір: великий, довгий, малий;
- смак: солодке яблуко, гіркий перець;
- матеріал: цегляний будинок, шовкова блузка;
- внутрішні (психологічні) риси людини: добра людини, щедрий дідусь, надійний друг, сміливий воїн, мудрий наставник;
- зовнішні риси людини чи тварини: бадьорий хлопець, вродлива дівчина, міцний козак, худий кінь;
- властивості предметів: м'яке ліжко, зручне крісло, цікава книжка;
- відношення до місця, простору: польові квіти, гірські потоки, лісова пісня, космічна ракет, приазовський, наддніпрянський;
- відношення до часу: нинішні звичаї, вчорашній день, сьогоднішня газета, ранкова зарядка;
- належність: батьків портфель, материна сукня;
- характеристика за дією: лякливий хлопець, сварлива жінка, вередливе дитя;
- відношення до числа: третій, сьомий;
- якість: золоті слова, умілі руки, професійний висновок, повна відповідь тощо.
Ці ознаки формують відповідні лексико-семантичні групи слів, які становлять семантичну основу прикметника як частини мови [28, 97].
Отже, визначальну семантичну особливість прикметника становить те, що він виражає статичну ознаку предмета.
З боку морфологічного аспекту, прикметнику властиві граматичні категорії роду, числа і відмінка. Виражаючи ознаки предметів, прикметники разом з іменниками утворюють у складі речення смислові і граматичні єдності. І цілком природно, що прикметнику як частині мови властиві ті ж граматичні категорії, що й іменнику, тобто категорії роду, числа і відмінка.
Властивість сполучатись і узгоджуватись з іменниками, що мають неоднакові граматичні значення і форми, відобразилася в характері морфологічних категорій прикметника. Рід, число і відмінок у прикметників несамостійні, залежні. Вони повністю визначаються відповідними граматичними значеннями (роду, числа і відмінка) іменника, з яким узгоджується прикметник: морський берег, морська хвиля, морське повітря, столітній ліс, столітня давність, столітнє дерево; постійний нагляд, постійна увага, постійне чергування; читачам сподобалась нова повість письменника -- читачам сподобались нові повісті письменника; закінчилась товариська зустріч з шахів -- закінчились товариські зустрічі з шахів.
На відміну від більшості форм роду і числа іменників, форми роду і числа прикметників не виражають ніяких внутрішніх відтінків ознак предметів, а лише служать, разом з формами відмінків, засобами граматичного узгодження прикметника з іменником, тобто мають суто синтаксичне призначення (Виноградов). Категорії роду й числа є в прикметниках граматичними, а не лексико-граматичними, як в іменниках. Вони більше, ніж в іменниках, абстрактні [83, 16].
Семантичні й морфологічні показники прикметника тісно пов'язані з його синтаксичними характеристиками. Синтаксичне функціонування прикметника - у зв'язку з можливою його різною інтерпретацією - набуває принципового характеру за висвітлення семантико-граматичних особливостей цієї частини мови.
І.Р.Вихованець відзначає, що основна синтаксична роль прикметника в реченні - бути морфологізованим (узгодженим) означенням. З іншого боку, зазначають, що прикметник у реченні може бути іменною частиною складеного присудка.
Вчений також наголошує на тому, що потрібно визначити, які синтаксичні функції властиві прикметникові, а які не властиві. Ознакове слово прикметником можна вважати тоді, коли воно стоїть у присубстантивній позиції, виконує роль присубстантивного другорядного члена речення, узгоджується з опорним іменником у роді, числі й відмінку і виражає атрибутивне значення. Отже, єдина формально-синтаксична функція прикметника - виконувати роль приіменникового другорядного члена речення. Залежно від того, яку позицію в реченні займає опорний для прикметника іменник, прикметник переміщується в реченні, не відриваючись у синтаксичному плані від іменника. Прикметник завжди супроводжує іменника і дублює його морфологічні категорії [87].
З іншого боку, виступаючи в ролі іменної частини складеного присудка, прикметник виражає ознаку, приписувану в реченні підметові, але, на відміну від означальної функції, він бере безпосередню участь у структурній організації речення, виражає один з його граматичних складників. Саме з предикативною функцією найбільшою мірою пов'язана синтаксична активність прикметника, яка виявляється у здатності до іменникового й дієслівного керування. Пор. щодо цього такі приклади: Він був безмежно вдячний матері за її чуйність і самовідданість (І.Вільде); Важка навіть голка для солдата в поході! (О.Гончар) [30].
Таким чином, ми розглянули прикметник у семантичному, морфологічному і синтаксичному аспекті.
Існують різні підходи щодо класифікації прикметника. Так, Л.І.Мацько, О.М.Сидоренко, П.П.Кононенко, Л.О.Кадомцева та інші вважають, що доцільно поділяти прикметники за лексичним значенням, морфологічними ознаками і особливостями словотворення на якісні, відносні і присвійні [52, 37].
У літературі описуються ці групи прикметників, кожна з яких має свої семантичні та граматичні відмінності. Розглянемо їх.
Якість предмета, його ознаки виражаються по-різному. Частина прикметників називає якість предмета прямо і безпосередньо.
Якісні прикметники -- прикметники, що означають властивість предмета безвідносно до інших предметів. Вони називають ознаки предмета, що можуть проявлятися більшою або меншою мірою (відповідають на питання який?): легкий, легший, найлегший, дуже легкий; гарячий, дуже гарячий; вузький, трохи вузький; солодкий, ледь солодкий; зелений, зеленуватий. Якісні прикметники відповідають на запитання який? яка? яке?
У сучасній українській літературній мові якісні прикметники утворюють тематичні групи, виражаючи:
ознаки кольору, розміру, ваги і зовнішніх особливостей предмета, що сприймаються органом зору: чорний, ясний, великий, широкий, важкий, косий, круглий;
ознаки предметів за смаковими якостями і властивостями, що сприймаються органом смаку: кислий, гіркий, смачний та ін.;
ознаки предметів за фізичними властивостями, що сприймаються органами дотику, слуху, нюху: холодний, теплий, твердий, дзвінкий, пахучий;
фізичні якості людини та інших істот: здоровий, худий, меткий, сліпий, лисий, стрункий;
психічні властивості, особливості характеру та інші ознаки людини: сердитий, лагідний, сумний, добрий, розумний, рішучий, настирливий, тихий. 13
Серед якісних прикметників сучасної української мови можна виділити три основні генетично-структурні підгрупи. Першу підгрупу становлять прикметники, що виражають ознаку безпосередньо лексичним значенням своєї основи. Ці прикметники давнього походження. Хоч історично більшість із них є суфіксальними лексичними одиницями, у системі сучасної української мови вони виступають як непохідні, напр.: білий, блідий, давній, добрий, дорогий, милий, мудрий, пізній, пустий, рівний, синій, теплий.
До другої підгрупи належать якісні прикметники, що виражають ознаку не безпосередньо, а через властивість іншого, якісно осмисленого поняття. Прикметники цієї підгрупи мають прозору етимологію. Вони пізнішого походження і утворені від іменників, дієслів, прикметників та інших частин мови за допомогою суфіксів, префіксів та шляхом словоскладання: басовитий, біловолосий, колючий, кругловидий, ласкавий, мужній, надійний, патріотичний, пізнавальний, плечистий, полохливий, примхливий, прихильний, русявий, соковитий, сонний.
Третя підгрупа якісних прикметників формується з перших двох. Вона об'єднує прикметникові утворення, що передають ознаки, які є варіантами ознак, виражених прикметниками першої і другої підгрупи.
Сюди належать:
складні прикметники, що означають якість з додатковим відтінком: гіркувато-солоний, кисло-солодкий;
складні прикметники -- назви відтінків кольорів: жовто-зелений, світло-рожевий, світло-русий, світло-сірий, світло-червоний, сіро-блакитний, сіро-голубий, сіро-жовтий, сіро-зелений, сіро-синій, сірувато-білий, сірувато-зелений, сріблясто-білий, сріблясто-синій, темно-каштановий, темно-синій, темно-червоний, яскраво-синій, ясно-блакитний, ясно-жовтий;
3) назви, що означають поєднання в одному предметі двох і більше кольорів: чорно-білий (фільм), синьо-червоний (олівець), синьо-біло-червоний (прапор).
Прикметники першої і другої підгрупи становлять основну частину якісних прикметників сучасної української мови. Семантично найбільш розгалуженою і найбільш численною є друга генетично-структурна підгрупа. Вона охоплює етимологічно прозорі прикметникові утворення, якісні значення яких виводяться з відношень між предметами, між предметами і діями тощо [83].
Якісним прикметникам притаманні такі властивості:
1. Найістотнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність творити форми ступенів порівняння. Якісні прикметники передають ознаки, які в різних предметах виявляються неоднаковою мірою. Вияв інтенсивності ознаки виражається в якісних прикметниках граматичними формами вищого й найвищого ступенів порівняння і лексико-словотворчими засобами: у похідних прикметниках із суфіксами емоційної оцінки (білий -- біленький, білісінький, білуватий; кислий -- кислуватий, кисленький, кислющий).
Інтенсивність ознаки може виражатися синтаксично -- приєднанням до якісного прикметника кількісно-означального прислівника, наприклад: трохи ледачий, недостатньо рухливий, дуже радий, надзвичайно вдалий, надто гордий.
Характерною властивістю якісних прикметників є також здатність їх вступати в антонімічні відношення (веселий --сумний, гарячий--холодний, гострий -- тупий, багатий --бідний).
Від якісних прикметників можуть утворюватися форми об'єктивної оцінки якості, які нерідко вказують ще на збільшену або зменшену міру вияву ознаки: буйненький, дружненький, солоденький, радісінький, теплесенький.
Від якісних прикметників можна творити іменники з абстрактним значенням (сміливий -- сміливість, злий -- злість, добрий -- доброта, синій -- синява, широкий -- широчінь), а також якісно-означальні прислівники із суфіксом -о чи -є (солодкий -- солодко, кмітливий -- кмітливо, гарячий -- гаряче, терплячий -- терпляче).
Невелика група якісних прикметників може мати коротку форму, наприклад: зелений -- зелен, ясний -- ясен, вартий --варт, дрібний -- дрібен, радий -- рад, повний -- повен, певний -- певен.
Однак деякі прикметники можуть не мати всіх цих особливостей. Так, не всі якісні прикметники можуть творити ступені порівняння (наприклад: мертвий, німий); від частини якісних прикметників не утворюються іменники з абстрактним значенням (зубатий, бурий, карий та ін.); тільки деякі якісні прикметники мають коротку форму.
Відносні і присвійні прикметники не мають жодної з названих властивостей, оскільки вони виражають ознаки предметів опосередковано через інші предмети [65, 97, 83].
Найвиразнішою граматичною особливістю якісних прикметників є те, що вони передають різну міру вияву ознаки і тому мають ступені порівняння.
У сучасному українському мовознавстві категорію ступенів порівняння нерідко трактують як морфологічну словозмінну категорію. Останнім часом її кваліфікують або як словотвірно-синтаксичну [17], або як морфолого-синтаксико-словотвірну [42]. У граматичних дослідженнях типовим є нерозрізнення специфіки окремих форм у структурі прикметника -- форм звичайного ступеня (вихідної прикметникової форми), вищого ступеня (компаратива) і найвищого ступеня (суперлатива). Зокрема, дослідники часто не зважають на те, що первинною функцією компаратива є предикативна функція, а вторинною -- атрибутивна. Прикладом такого нерозмежування є приписування А. Грищенком усім прикметниковим формам єдиних синтаксичних характеристик [29].
Категорія ступенів порівняння реалізується у двох грамемах -- вищому і найвищому ступенях порівняння.
Звичайний ступінь прикметників характеризується тим, що передає ознаку як таку, свідчить про її наявність у предметі, але не вказує на її кількість чи міру. Наприклад: зелений луг, блакитне небо, складне завдання, широка ріка, солодкі груші.
Вищий ступінь порівняння вказує, що ознака властива одному предмету більшою мірою, ніж іншому: легший, більший, мудріший. Форми вищого ступеня бувають прості (синтетичні) і складені (аналітичні). Проста (синтетична) форма вищого ступеня твориться від основи прикметника за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: молодший, крутіший, гостріший. При цьому можлииі випадання суфіксів -к-, -ок-, -ек- (тонкий -- тонший, широкий -- ширший, далекий -- дальший) або чергування звуків [г], [з] з [ж]; [с] з [ш], [ш] з [ч]: дорогий -- дорож+ш= ий-- дорожчий; вузький -- вуж+ ш = ий -- вужчий; високий -- вис + ш = ий -- вишший -- вишчий (вищий)).
Деякі прикметники утворюють вищий ступінь за допомогою суплетивних форм: гарний-кращий, поганий-гірший. Не утворюється проста форма вищого ступеня від деяких прикметників із суфіксом -ськ(ий) (товариський), з суфіксом -н- (ранній), з суфіксом -ов- (вольовий) тощо.
Складена форма вищого ступеня прикметника твориться за допомогою слів більш, менш: більш підготовлений, менш потрібний.
Найвищий ступінь порівняння вказує на найвищу міру вияву ознаки і має три форми: просту, складну і складену.
Проста форма утворюється додаванням до форми вищого ступеня прикметника префікса най-: найдосконаліший.
Складна форма найвищого ступеня утворюється наступним додаванням префіксів як-, що-: якнайдужчий, щонайкращий.
Складена форма утворюється за допомогою прикметника найбільш: найбільш вдалий, найбільш потрібний [37, 65, 85].
Зразком художнього використання форм найвищого ступеня порівняння якісних прикметників (і прислівників-- найгрізніше, найдужче) може бути поезія В. Симоненка:
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розміщуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
Отже, якісні прикметники -- явище лексико-граматичне, хоча деякі мовознавці (А. Грищенко) схильні небезпідставно відносити їх до розряду семантико-морфологічних явищ.
Інша частина прикметників називає якість предмета, його ознаки опосередковано.
Відносні прикметники називають ознаки предмета за його відношенням до:
1) до предмета: абрикосовий сад, акварельний малюнок, бурякова плантація, вербова гілка, взуттєвий комбінат, віршовий розмір, газове родовище, гарбузове насіння, гірський хребет, гречана каша, грибний суп, гусеничний трактор, джерельна вода, кленовий лист, Кримське узбережжя, міський транспорт, морська хвиля, пунктирна лінія;
2) до абстрактного поняття: авангардна роль, аналогічний випадок, висотний будинок, політична боротьба, початкова школа, фінальна зустріч;
3) до дії: визвольний рух, випадний звук, дарчий напис, зсипний пункт, перелітний птах, підготовчі курси, пояснювальний диктант, приставне ліжко, прядильна фабрика, розділовий знак;
до обставини: вчорашнє повідомлення, мимовільний жест, нинішній рік, тутешні звичаї;
до числа: одинокий будинок, поодинокий випадок, подвійне вікно, потрійний стрибок [83].
Морфологічні ознаки відносних прикметників не збігаються з ознаками якісних прикметників. Відносні прикметники змінюються за родами, числами і відмінками, але не творять ступенів порівняння. Від відносних прикметників не творяться похідні слова із суфіксами суб'єктивної оцінки, а також іменники абстрактного значення і прислівники на -о, -є.
За значенням відносні прикметники поділяються на тематичні групи, з-поміж яких найбільшими є такі:
назви ознак предметів за матеріалом: кам'яна статуя, глиняний посуд, дерев'яне ліжко, солом'яна стріха, ситцева сорочка, конопляне полотно, чавунне ядро;
назви ознак за відношенням до різних вимірів предметів: годинний відпочинок, кілометрова відстань, літрова пляшка, десятипроцентний розчин, повторне завдання, кількаразове нагадування, двокілограмова вага;
прикметники, які виражають ознаки предметів щодо місця, простору: верхня полиця, Донецький басейн, європейська країна, закордонна подорож, заміська прогулянка, Київський метрополітен, дніпрянські поселення, підгірський луг, польова квітка, прибережна смуга, приміське село, приморський парк, присадибна ділянка, сибірські ліси, східний вітер.
назви ознак предметів за призначенням, функціями та іншими особливостями: читальний зал, виховна година, спусковий механізм, копіювальний папір, звітна доповідь;
назви ознак предметів за належністю їх до установи, організації тощо: шкільне подвір'я, колективний сад, заводська площа, інститутський зал;
назви ознак предметів за просторовими відношеннями до інших предметів: приміська зона, польова бригада, зарічний лиман, навколоземний простір, прикордонний пост, північний край та ін.;
прикметники, що виражають часову ознаку предмета: вечірня зоря, осінній місяць, ранкова гімнастика, січневий мороз, сьогоднішня газета, передобідня пора;
прикметники, що виражають ознаку предмета за тривалістю в часі: годинна тиша, десятихвилинна перерва, місячна відпустка, тижнева подорож, цілодобова вахта;
прикметники із значенням загальної відносності: академічна година, англійська мова, атмосферний тиск, кінцева зупинка, міський транспорт, мовознавчий гурток, настінний годинник, новий рік, олімпійські змагання, панчішна фабрика, українська мова, універсальний магазин, університетський диплом. [65, 83].
Вони мають такі особливості:
позначають постійні ознаки предмета, які не здатні виявлятися більшою чи меншою мірою: тутешні звичаї, теперішній час, скляний посуд, морська вода, польові квіти (семантична ознака);
не утворюють у зв'язку з цим ступенів порівняння: учнівський зошит, навчальний посібник, наукова конференція, студентський квиток (морфологічна ознака);
називають ознаку опосередковано, через відношення до іншого предмета, явища чи поняття і певні зв'язки з ними (дерев'яний стіл -- стіл з дерева, одеські моряки --моряки з Одеси). Вони вказують на різноманітні відношення: до предмета (журнальний стіл -- стіл для журналів, взуттєвий магазин -- магазин взуття); до особи (учнівська парта -- парта для учнів, мамина хустка -- хустка мами, міністерський портфель -- портфель міністра); до місця (підземна дорога -- дорога під землею, лісові звірі -- звірі, що живуть у лісі); до часу (ранкова зарядка, -- зарядка вранці, вечірня газета -- газета, що виходить увечері); до дії (проїзний квиток -- квиток для проїзду, співочий гурток -- гурток, у якому співають); до матеріалу (капронова нитка -- нитка з капрону, Металева шафа -- шафа з металу); до числа (другий дзвінок -- дзвінок, який подається вдруге, шостий клас -- клас, що нумерується числом «шість»); до топонімів (запорозькі козаки, дніпровські пороги, київські студенти); до особи (батьків портфель, Петрів зошит, материна хустка, Миколин велосипед) і т.ін. (семантична ознака);
мають лише повну форму і не утворюють коротких форм: асфальтна дорога, морська хвиля, театральне училище (морфологічна ознака);
не сполучаються з прислівниками ступеня та міри (дуже, занадто, злегка, майже, трохи, абсолютно, зовсім і т.ін.): тракторна бригада, додаткова вартість, київські каштани (синтаксична ознака);
завжди мають похідну основу і утворюються за допомогою суфіксів від іменникових, прикметникових, числівникових, займенникових, дієслівних і прислівникових основ: березовий сік (від береза), батьківський дім (від батьки), дев'ятий вал (від дев'ять), нашенський край (від наш), висячий замок (від висіти), вчорашній борщ (від вчора) та ін. (словотвірна ознака);
не утворюють прислівників на -о, -є: річкова риба, земляні роботи, вступні екзамени (словотвірна ознака);
не утворюють абстрактних іменників на -ина, -ість,-ота: березовий гай, вербові кілки, дитячі руки (словотвірна ознака);
не утворюють форм суб'єктивної оцінки: степова дорога, польовий табір (словотвірна ознака);
не утворюють редуплікованих сполук: дерев'яний стіл, братова куртка (словотвірна ознака);
не мають антонімічних форм: студентський квиток, класна кімната, учительська кімната (семантична ознака) [83].
Присвійність, або посесивність є однією з універсальних понятійних категорій мови, яка означає відношення предмета до особи, тобто належність предмета особі (батьків портфель, материна хустка), виражається синтаксичними, лексичними і морфологічними засобами. Вона властива дієсловам, займенникам, іменникам, прикметникам.
Присвійні прикметники вказують на належність предмета людині, рідше -- тварині (відповідають на питання чий? чия? чиє?): Шевченків «Кобзар», Франкова поема, мамина наука, орлині крила, козяче молоко.
За значенням присвійні прикметники поділяються на такі, що:
а) означають належність особі: Михайлів, братів, Оленин, сестрин;
б) вказують не стільки на належність тварині чи тваринам, скільки на відношення до них (і тим наближаються до відносних прикметників): заячий слід, теляча шкіра, свиняча шерсть, риб'ячий жир;
в) входять до стійких словосполучень як частина нерозкладної назви (і таким чином втратили значення присвійності): Магелланова протока, базедова хвороба, петрів батіг, адамове яблуко, ахіллесова п'ята, прокрустове ложе [97].
Вони утворюються від:
назв осіб за різними ознаками: шахтар -- шахтареве взуття, лікар -- лікареві окуляри, грузин -- грузинів одяг, свекруха -- свекрушин фартух, батько -- батьків дім;
особових імен: Степан -- Степанів, Микита -- Микитин, Оксана -- Оксанин, Олена -- Оленин;
-- прізвищ і псевдонімів: Гончар -- Гончарів роман, Франко -- Франкова поезія, Пчілка -- Пчілчині вірші, Пригара -- Пригарині твори;
андронімів (імен жінок за іменами чоловіків): Лука, Лучиха -- Лучишин син; Зінько, Зіньчиха -- Зіньчишина донька; Терпило, Терпилиха -- Терпилишина Наталка, Оляна -- Олянині діти;
назв тварин: віл -- воловий хвіст, миша -- мишаче вушко, муха -- мушине крило.
Присвійні прикметники утворюються за допомогою суфіксів -ів- (-ов-, -ев-, -єв- -їв-): Іван -- Іванів син, Іванове дитя, Андрій -- Андрієві діти, Ігор -- Ігореві діти, Андрій -- Андріїв брат; -ин- (їн-): Ольга -- Ольжин, Галя -- Галин, Таня -- Танин, Марія -- Марин, Зоя -- Зоїн, Софія -- Софі-їн, Надія -- Надіїн; -ач- (-яч-): миша -- мишача лапка, теля -- теляча шия, гуся -- гусяча лапка, ворона -- воронячий дзьоб; *-й-: вовк -- вовчий хвіст, верблюд -- верблюжа шия, лисиця -- лисичий хвіст; -ськ-ий від українських, російських прізвищ на -ів-, -ин-: Сенів -- Сенівський, Тимків -- Тимківський, Пушкін -- Пушкінський, Щепкін -- Щепкінський.Суфікси -ів-, -ин- у посесивному значенні продуктивні в сучасній українській мові, бо за їх допомогою утворюються присвійні прикметники від нових назв осіб: менеджер -- менеджерове крісло, брокер -- брокерів офіс, рекетир -- рекетирів спільник, кілер -- кілерова жертва; рекетирка -- ре-кетирчин, кілерка -- кілерчин, брокерка -- брокерчин.
Суфікси -ач- (-яч-), *-й- у посесивному значенні непродуктивні, бо за їх допомогою не утворюються нові присвійні прикметники.
Посесивні суфікси -ів-, -ин- розрізняються не за значенням, а валентністю: морф -ів- сполучається з основами іменників другої відміни (Клим -- Климів, бригадир -- бригадирів), а морф -ин- -- з основами іменників першої відміни (Микола -- Миколин, голова -- головин).
Посесивний суфікс -ин- за фонетичною структурою формально збігається з іменниковим суфіксом -ин із закінченням одиничності. Це омонімні морфи, оскільки вони розрізняються за семантикою (пор. посесивність і одиничність), категоріальністю (пор. прикметниковий і іменниковий морф) і валентністю (посесивний суфікс -ин- поєднується з одними основами, а іменниковий -ин -- з іншими): Химка -- Химчин, староста -- старостин, але кияни -- киянин, християни -- християнин, татари -- татарин [28].
А.П.Грищенко [30, 84] поділяє прикметники за значенням і граматичними особливостями лише на якісні і відносні, а присвійні він виділяє серед відносних прикметників в окрему групу.
Подібної думки дотримується В.О.Горпинич та К.Г.Городенська. Проте, В.О.Горпинич класифікує прикметники за характером самої ознаки та за способом її позначення. За характером ознаки він поділяє прикметники на дві групи: якісні і відносні, виділяючи серед відносних присвійні і порядкові прикметники. За способом позначення ознаки мовознавець розрізняє прикметники номінативні та займенникові.
Він зазначає, що є два способи маркування ознаки -- номінативний і вказівний (дейктичний). Номінативний спосіб полягає в тому, що ознака предмета називається прикметником (якісним чи відносним) з прозорим лексичним значенням: блакитний колір, тепле літо, стиглий колос, морська затока.
Вказівний (дейктичний) спосіб виявляється в тому, що слово не називає ознаку предмета, а лише вказує на неї займенником з непрозорим значенням: той колір, таке літо, цей колос, наша затока.
Отже, за способом позначення ознаки предмета розрізняють прикметники номінативні і займенникові. Традиційна граматика займенникові прикметники (як і займенникові іменники) розглядає як різновид окремої частини мови (займенника). Але інколи їх відносять до прикметників [28] В. Виноградов серед прикметників виділив особливу групу займенниково-вказівних слів: той, цей, чий, мій,свій, такий, кожний і т.ін. Вони семантично пов'язані з ознакою предмета, але для них характерна виразна займенникова семантика -- вказівне значення, яке суттєво відрізняється від прикметникового значення -- узагальненого називання конкретних ознак предметів. В. Виноградов наголошував, що такі слова відрізняються від прикметників не лише семантично, а й морфологічними, словотвірними і синтаксичними властивостями (не мають коротких форм, ступенів порівняння, не сполучаються з прислівниками міри). На його думку, займенниково-вказівні слова як морфологічні і лексичні залишки відмираючої частини мови недоцільно поєднувати зі справжніми прикметниками в одній частині мови.
На думку В. Виноградова, так звані порядкові числівники є відносними прикметниками, бо означають ознаку предмета за числом, виражають її за допомогою прикметникової флексії (другий, друга, друге), мають синтаксичні рід, число і відмінок (третій, третього, третя, третьої, третє, треті, третіх, третім), а також категорію істоти/неістоти (треті півні -- Н. в.; до третіх півнів -- Р. в.; бачу треті двері -- Зн. в.). Тому В. Виноградов вважає їх прикметниками. Автори «Русской грамматики» (1980), відносячи порядкові слова до категорії прикметників, виділили їх в окремий розряд відносних прикметників, назвали порядковими прикметниками і зблизили із займенниковими прикметниками, оскільки «порядкові прикметники можуть вказувати на місце в ряді» [16].
К.Г.Городенська за характером ознаки поділяє прикметники на якісні і відносні, також виділяючи займенникові та порядкові прикметники (перший, другий, третій, двадцятий, сотий та ін) [27].
М.Я.Плющ, І.П.Ющук та ін. теж дотримуються думки, що прикметники, за своєю здатністю виражати ознаки предмета безпосередньо або через відношення його до іншого предмета чи особи, поділяються на розряди: якісні, відносні і присвійні. Наголошують мовознавці і на тому, що є також деякі проміжні групи: відносно-якісні, присвійно-відносні, присвійно-якісні [65, 97].
М.Я.Плющ звертає увагу на те, що відносні прикметники можуть переходити до розряду якісних. Багатозначні слова своїм прямим значенням можуть лишатися в розряді відносних, а на основі переносних значень створюються поступово якісні прикметники, що на сучасному етапі ще сприймаються як похідні.
Так, назви ознак предметів за різними відношеннями на зразок вишневий (сік), буряковий (корінь), бузковий (кущ), малиновий (напій) можуть уживатися і як назви кольорів, що сприймаються безпосередньо: вишнева хустка, волошкові очі, бузковий відтінок, малинове пальто.
Ці назви кольорів уже сприймаються як якісні прикметники. Відносні прикметники, що виражають ознаки предметів за матеріалом та іншими відношеннями, в контексті можуть також набувати ознак якісних прикметників. Пор.: срібна ложка і срібна голова (сива); дерев'яний стіл і дерев'яний язик (нерухомий, отерплий); батьківські збори і батьківське ставлення (чуйне); Кришталева ваза і кришталева совість (особливо чиста).
Деякі відносно-якісні прикметники, в яких процес семантичних перетворень завершився, мають ознаки якісних. Так, прикметники творчий, картинний, діловий, мирний можуть утворювати форми вищого й найвищого ступенів порівняння і синтаксично означатися кількісними словами: більш творчий, найбільш творчий, менш діловий, найменш діловий, занадто картинний, дуже мирний.
Такі прикметники можуть ставати твірними основами іменників з абстрактним значенням (творчість, картинність) або прислівників (творчо, картинно, мирно) і вступати в антонімічні та синонімічні відношення з якісними прикметниками.
М.Я.Плющ також говорить про те, що в українській мові виділяються проміжні групи прикметників, що поєднують присвійне і відносне значення або виступають у значенні безпосередньо виявленої зовнішньої характеристики предмета.
Присвійно-відносні прикметники творяться від назв людей, зрідка від назв тварин за допомогою суфікса -сь/о. Приєднуючись до суфікса твірної прикметникової основи, суфікс -ськ-(-цьк-) виступає частиною складного суфікса -івськ- або -инськ-, наприклад: адмірал -- адміральський, козак -- козацький; батько -- батьківський, учень -- учнівський, мати -- материнський, Малишко -- Малишківський:
Від назв тварин творяться присвійно-відносні прикметники тими самими суфіксами, що й присвійні: -ач- (-яч-), -ин- (-їн-), зрідка -ов- або нульовим (телячий, конячий, журавлиний, качиний, зміїний, воловий, овечий).
На відміну від присвійних прикметників, що виражають належність індивідуальній особі (істоті), присвійно-відносні прикметники вказують на вищий ступінь узагальнення, наприклад: Шевченківські місця (місцевість, де народився, жив і навчався Т. Г. Шевченко); дівчачий гурт, дівочий хоровод; орлика сім'я, журавлиний ключ, звіряче потомство.
До присвійних прикметників ставляться питання чий? чия? чиє? чиї?, присвійно-відносні прикметники в основному відповідають на питання який? яка? яке? які?: дівочі уста (чиї?), дівочий хоровод (який?); дідова хата (чия?), дідівська хата (чия?, яка?), дідівська спадщина (яка?); ластівчине крило (чиє?), ластів'яче гніздо (яке?).
Втрачаючи семантичний відтінок присвійності, присвійно-відносні прикметники цілком входять до розряду відносних, наприклад: учительська конференція, батьківський комітет, риб'ячий жир, коров'яче молоко, кролячий пух, соболиний комір.
Усі присвійно-відносні прикметники виступають тільки в повній формі.
Присвійно-відносні прикметники можуть поступово набувати значення якісних. Таке переосмислення можливе на основі переносних значень слова. Такі прикметники виділяються в окрему групу присвійно-якісних, наприклад: материнська ласка, дружній потиск руки, дідівські закони, звірячий погляд, вовчий апетит, заяча душа, воляча сила, осляча (ослина) впертість.
З таким самим значенням виступають прикметники в стійких фразеологічних сполученнях: діло теляче, лебедина пісня, охрімова свита, куряча сліпота, езопівська мова, мамина доня, прометеївський вогонь.
Присвійно-відносні прикметники, переходячи в розряд якісних, набувають деяких властивих їм граматичних ознак. Деякі з них набувають здатності сполучатися з кількісно-означальними прислівниками, наприклад: майже звірячий погляд, винятково дружня розмова, надто осляча (ослина) впертість. Від цих прикметників творяться означальні прислівники суфіксально-префіксальним способом: по-батьківському (по-батьківськи), по-материнському (по-материнськи), по-дідівському, по-звірячому, по-собачому, по-качиному, по-волячому, по-ведмежому, по-телячому.
Проміжні групи прикметників є наслідком незавершеності становлення нових семантичних відтінків на основі переносних значень слова. Розподіл прикметників і віднесеність їх до певних семантико-граматичних розрядів може здійснюватися на рівні основних значень. А в контекстуальних умовах виявляються різні випадки переходу прикметників з одного семан-тико-граматичного розряду в інший [65].
Мовознавець І.К.Білодід, залежно від типу ознаки, що лежить в семантиці слова, класифікує прикметники на чотири групи: якісні, відносні, присвійні та порядкові. Порядкові прикметники він виділяє в окрему семантично і морфологічно цілісну групу і вважає їх словами, які утворилися від числівників. Ці слова виражають ознаку предмета щодо його порядкового місця серед інших таких же предметів і відповідають на питання який?, котрий?, котра?, котре?: третя сторінка, чотирнадцята аудиторія, п'ята симфонія, двадцять перший ряд [83].
На думку мовознавця М.А.Жовтобрюха, ряд прикметників виражають ознаку предмета безпосередньо (зелена трава, голубе небо, яскравий колір), а багато -- через відношення одного предмета до інших (цегляна стіна, лебединий пух, металева пружина). Перші називаються якісними, а другі -- відносними. Він вважає, що за своїм значенням відносні прикметники поділяються на дві групи: власне відносні (кам'яний, зимовий, життєвий) і присвійні (братів, тітчин, Коваленків, Маріїн). Відносні прикметники становлять кількісно переважаючу, яка постійно поповнюється новими словами, групу прикметників української мови. Якщо якісні прикметники з сучасного погляду здебільшого не мотивовані іншими словами (білий, гарний, високий, цілий), то відносні прикметники всі без винятку мотивовані іншими частинами мови -- іменниками (дерев'яний, тракторний, радянський), дієсловами (лікувальний, будівельний, вихований), прислівниками (сьогоднішній, вчорашній, торішній), а також словосполученнями (минулорічний, десятихвилинний, дванадцятиповерховий) [34].
Слід звернути увагу і на твердження І.Р.Вихованця. Відомий академік, мовознавець вважає, що прикметники не утворюють однорідної функціонально-семантичної сукупності слів. Вони розподіляються на два великих семантико-граматичних її класи: прикметники первинні і прикметники вторинні. До первинних прикметників належать ті, які передають якісний стан предмета і в морфологічному плані членуються тільки на корінь і флексію, напр.: біл-ий, син-ій, кар-ий, мо-лод-ий, стар-ий, нов-ий, дик-ий. Вторинні прикметники передусім стосуються ознаки, що має виразно похідний характер і сформувалася через стосунок до предмета, дії, процесу, кількості або обставинної ознаки. Таким прикметникам притаманна складніша порівняно з первинними прикметниками членованість, тобто наявність, крім кореня та флексії, також інших різновидів морфем -- суфікса і префікса: мор-ськ-ий, мід-н-ий, сліз-н-ий, заліз-н-ий, склад-альн-ий, над-вод-н-ий, без-меж-н-ий. Похідними є також якісні прикметники, які виражають модифікацію звичайного вияву якості у бік її інтенсивності або послаблення. Модифікацію значення якості похідних прикметників відбиває їхня морфологічна структура, де наявні афікси, що передають градацію якості, напр.: синюват-ий, зелен-ав-ий, пре-син-ій.
І.Р.Вихованець наголошує на тому, що вторинні прикметники утворюються від центральних і периферійних частин мови -- іменника, дієслова, числівника і прислівника, а також мають внутрішньоприкметникове словотворення. Утворюючись від центральних частин мови -- іменника й дієслова, прикметники трансформують їхню вихідну центральність на периферійність. Похідність від периферійних частин мови супроводжувана модифікацією периферійності. Наприклад, прислівник як найпериферійніша частина мови набуває за морфологізованого переходу до прикметників сукупності словозмінних морфологічних категорій, тобто позбувається ознак незмінності.
У вторинних відіменникових прикметниках лексичний центр формують іменникові корені, а суфікси вказують на прикметниковий граматичний клас, напр,: берез-ов-ий, ліс-ов-ий, вод-ян-ий, люд-ськ-ий, греч-ан-ий, плеч-ист-ий. У наведених прикметникових похідних словах суфікси або спеціалізовані на суто частиномовній транспозиції, або поєднують транспозиційну і значеннєву роль, як суфікс -ист- у слові плечистий, який підкреслює надмірно виявлену ознаку. Таку ж транспозиційно-значеннєву роль виконують суфікси -ів-, -ин-, за допомогою яких іменники транспонуються в прикметники і виражають значення присвійності, тобто заступають посесивні предикати: Сестра має хату --> хата сестри --> сестрина хата [87, 27].
За характером морфемного складу в сучасній українській мові виділяються також прикметники повні (членні) і короткі (нечленні) в залежності від типу закінчень. Можна взяти для порівняння: повен човен і повний човен, зелен сад і зелений сад. Суттєві ознаки коротких прикметників: вони вживаються лише у формі однини чоловічого роду називного чи знахідного відмінків, мають чисту основу (нульове закінчення) і не змінюються за родами, числами та відмі и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.