На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Народна педагогка, її завдання та становлення як явища суспльного життя, свдомост та психологї. Висвтлення досвду виховання дтей в педагогчнй лтератур. Засоби народної педагогки в робот дошкльних закладв. Батько мати виховател дтей.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Педагогика. Добавлен: 26.01.2009. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


7
Міністерство освіти і науки України
Управління освіти і науки Київської обласної держадміністрації
Богуславський гуманітарний коледж ім.І.С. Нечуя-Левицького
Курсова робота
з дошкільної педагогіки
Використання засобів народної педагогіки
у всесторонньому вихованні дошкільнят
студентки 5-го курсу
спеціальність № 6.010100
“Дошкільне виховання”
Керівник:
м. Богуслав
ПЛАН

    1. ВСТУП 3
      1.1. Народна педагогіка, її завдання та становлення 3
        1.2. Висвітлення досвіду виховання дітей в педагогічній літературі 8
    2. ВИКОРИСТАННЯ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ У ВСЕБІЧНОМУ ВИХОВАННІ ДІТЕЙ 12
      2.1. Засоби народної педагогіки в роботі дошкільних закладів 12
        2.2. Досвід виховання дітей з використанням народної педагогіки 19
        2.3. Батько і мати - вихователі дітей 28
      3. ВИСНОВКИ ТА ПЕДАГОГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ 31
    ЛІТЕРАТУРА 32

1. ВСТУП

1.1. Народна педагогіка, її завдання та становлення

Здійснювана в нашій країні перебудова суспільства націлює й на історичні зміни в системі народної освіти, зокрема в суспільному дошкільному вихованні. У реалізації сучасних навчально-виховних завдань дитячого садка визначну роль може і повинна відігравати народна педагогіка. Значення активного застосування її в дошкільних закладах набуло сьогодні особливої актуальності у зв'язку з гуманізацією та демократизацією нашого життя.

Духовне відтворення людського суспільства реалізується як на професійному рівні (здійснення на основі наукової педагогіки навчально-виховного процесу у системі народної освіти), так і на непрофесійному - у сфері стихійного регулювання життєдіяльності людини, як механізм соціалізації (масова, народна педагогіка).

Народна педагогіка, функціонуючи у суспільній психології, виконує певне соціальне замовлення: формує соціальний тип, необхідний даному племені, клану, класу, нації, суспільству для його успішної життєдіяльності, для закріплення досягнень культури. Звідси й її “механізми”: традиційність постулатів, жорстокість санкцій, чіткість меж у виборі індивідуальної поведінки.

У різних народів спостерігаємо різні форми соціалізації, проте в сутності своїй уся ця несхожість завжди підпорядковувалася єдиній виховній меті: швидше адаптуватися підростаючому поколінню до життя на його традиційному типовому рівні. Народна педагогіка демонтувалася соціальними реаліями. Її зміст, форми і методи визначалися доцільністю господарювання людей, їхнім побутом, спілкуванням. Вихід індивіда за межі свого мікросередовища сприймався упереджено, оскільки це загрожувало стабільності налагодженого укладу життя. Також розвиток культури творчими особистостями досить часто відбувався всупереч установленим приписам.

Зрослі вимого нинішнього часу, зумовлені особливостями нашої дійсності, спрямовують педагогів - і теоретиків, і практиків на пошуки нових шляхів удосконалення виховання підростаючого покоління. Зараз можна констатувати: склався певний прошарок дорослих, які виконуючи виховні функції суспільства, беруть участь у цьому процесі на громадянських засадах - це шефи, наставники, ветерани, активісти за місцем проживання та інші. У своїй роботі вони керуються професійно-педагогічними знаннями, але водночас спираються на здоровий глузд, на досвід попередніх поколінь і свій особистий.

Визначилися такі два головні напрями їхньої діяльності: участь у відтворенні кадрів й у вихованні юнихї громадян країни. Звідси безпосередній зв'язок з народною педагогікою, що немовби розлита в усьому способі життя людей. Об'єктами впливу учасників масового виховного процесу є діти в сім'ї (родинне виховання). Дедалі помітнішою стає роль засобів масової інформації - осмислення її становить актуальну соціально-педагогічну проблему.

Після тривалої перерви у науковій педагогіці знову розпочалося дослідження виховних впливів різних духовних рухів, у тому числі й народних традицій виховання. Свого часу сімейну педагогіку вивчали Д.І. Писарєв, Л.М. Толстой, М.Г. Чернишевський, Леся Українка та інші, однак найгрунтовніший аналіз народності у суспільному вихованні здійснив К.Д. Ушинський. Він дійшов головного висновку: не існує загальної системи виховання, прийнятої для всіх народів, пряме запозичення виховних принципів одним народом в іншого неможливе, суспільне виховання удосконалюється з розвитком усього життя країни й громадянської думки.

К.Д. Ушинський вбачав зміни народної педагогіки у засвоєнні молоддю різних видів культури та найперше - культури праці, яку вважав необхідною передумовою фізичного, морального та розумового розвитку людини, основою особистого щастя. Великої ваги надав видатний педагог рідній мові: рідне слово формує душу, виробляє характер, прилучає до своєї нації. До механізмів народної педагогіки він відносив також гру, суспільну думку, характер народу, його національні особливості, звичаї, традиції, фольклор.

Прогресивні діячі дореврлюційної Росії првертали увагу громадкості до педагогічної скарбниці поколінь й особливо гостро ставив це питання відомий історик та соціолог А.С. Пругавін. Висловлюючи думку про необхідність організації виховних впливів на селянських дітей, активний просвітянський діяч виступив за створеня товариства підвищення духовної культури народу, яке могло б видавати й поширювати книги, влаштовувати читальні, недільні школи, здійснювати соціологічні дослідження стану освіти трудового люду. Природно, в умовах спмодержавства й капіталізму, що розвивався, ці ідеї виглядали утопічними.

У перші пореволюційні роки проблеми народної педагогіки досліджувалися на високому науковому рівні, зокрема, подальшим розвитком її засад зацікавився С.Т. Шацький. Так, у своїй статі “До питання про педагогіку села” він зазначив, що для нової школи дуже важливо розібратися у виробленій століттями теорії виховання і підпорядкувати її справі дошкільного виховання.

Як суспільний прояв культури розглядали народну педагогіку Г.С. Виноградов зі своїми колегами по гелгоафічному товариству. Ученй-педагог, етнограф обгрунтував науковий підхід до аналізу її як прикланої філософії, що спирається на світогляд народу, всмоктала в себе і його стихійний матеріалізм і марновірство, показав зв'язок виховання з уявленнями людей про роль спадковості, середовища життя, дитячої психології у формуванні особистості. Цей зв'язок простежується ним у народних прислів'ях і приказках, казках і легендах, іграх та звичаях.

Значна увага приділена виховним можливостям дитячого середовища і дитячих угрупувань, забавам і стилю спілкування з дітьми і самих дітей. Такий підхід, можна вважати, передував соціально-психологічним дослідженням, здійснюваним у сучасній науці і його прогностична функція ще не вичерпана цілком. Скажімо дитячий жаргон, “таємна мова”, сатиричний фольклор (дражнилки, прізвиська, тощо) і сьогодні багато в чому визначають станговище дитини в гурті однолітків.

Сучасний дослідник Г.М. Волков, проаналізувавши національні елементи у практичній педагогічній діяльності А.С. Макаренка, показав, як характерні особливості українського народу органічно входили в систему його роботи.

Найкращі виховні традиції трудящих мас живили творчу діяльність видатного радянського педагога В.О. Сухомлинського. Народ, зазначив Василь Олександрович, - життєдатне, вічне джерело педагогічної мудрості, і якби в нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми б не могли б успішно навчати йвиховувати молоде покоління.

Прогресивні педагогічні погляди українського та російського народів надихали його думку і працю, орієнтували на пропаганду ідей виховання у дітей і молоді безмежної відданості Вітчизні, глибокої любові до матері, батька, рідних, поваги до старших, чуйності до людей праці, готовності допомогти їм, старанності в роботі, дбайливого ставлення до природи і її багатств.

Дуже високо цінував В.О. Сухомлинський традиції мудрої любові батьків до дітей, гуманного і водночас розумного вимогливого підходу до них, використання у навчанні і вихованні скарбів рідної мови, підпорядкування знань, набутих з книжок реальним потребам трудового життя, додержання природних способів фізичного виховання, загартуваня дитячого організму. У своїх педагогічних творах, у практичній роботі педагог часто використовував такі народні перлини, як прислів'я, приказки, афоризми, етичні навчання, завдання на кмітливість, вдало, яскраво переказував притчі, легенди.

Отже, вчені підійшли до вивчення народної педагогіки, як до явища суспільного життя, суспільної свідомості і психології. Але всі катаклізми соціалізму мали й негативні сторону, яка відбилася на ідеях народної педагогіки, а саме: було втрачене те глибинне й невичерпне джерело, яке постійно живило педагогіку наукову. Замість того щоб почерпнути той неоціненний, воістину золотий фонд, який чклав народ, передаючи покоління за поколінням, педагогіка озброїлася науковими гучномовними фразами марксизму-ленінізму.

І тільки зараз, в роки гуманізації, демократизації суспільства ми звернулися до тих духовних цінностей, які завжди несли в собі реальний зміст: мова, традиції, звичаї культура. Народна педагогіка дістає новий могутній імпульс для свого подальшого творчого розвитку. Це свідчить про те, що справжні можливості дл яздійснення своїх виховних ідеалів народна педагогіка має в умовах духовного відродженя суспільства.

Мудрість народних навчителів полягала і полягає в тому, що вони якимось чуттям знали і знають головний закон виховання, його основу: тільки духовна взаємодія вихователя і вихованця забезпечує досягнення педагогічної мети. Є мистецтво виховувати, але є і мистецтво виховуватися - мати бажання прилучитися до культури людства, прагнення стати гідним громадянином своєї Батьківщини.

Отже, головні педагогічні ідеї багатовікового досвіду виховання дітей актуальні й досі. До них ми відносимо: співробітництво дорослих і малих у розв'язанні завдань, які забезпечують життєдіяльність і тих і тих (для дітей за Макаренком, важлива не “праця” - робота, а праця “турбота”), виховання відповідальності як істотної якості особистості у ході встановлення взаємозалежності (турботи) у спільній для дорослих і дітей справі, організація духовної самовіддачі дитини на благо людей, далеких і близьких.

Нині ці й інші закономірності виховання людини можна успішно реалізувати на основі інтеграції педагогічних сил у епвному регіоні. Організація виховного впливу має пов'язуватися з усіма сторонами суспільного життя, і кожний із цих зв'язків має спрямовуватися на створення умов, що пробуджують самосвідомість людини.

Виховні можливості народної педагогіки оптимізуються в тому разі, якщо духовне пробудження дітей і їхніх батьків здійснюється за методикою виховної роботи у мікросередовищі, яка вже склалася. На території мікрорайону створюється педагогічний центр: це може бути школа, дитячий клуб, кінотеатр.

Таким чином, народна педагогіка як вид духовної культури суспільства виконує істотні функції суспільного життя: гуманізацію, соціалізацію, індивідуалізацію підростаючого покоління. Вони здійснюються конкретно - історично, їхнє спрямуваня зумовлене класовою природою суспільства; залежать вони і від національних умов життя (етнопедагогіка). Та попри розмаїття форм завжди виступало наперед загальнолюдське завдання - виховання юного покоління. Протягом останніх років відбувається інтенсивне взаємозбагачення масової і наукової педагогіки.

У своєму чистому вигляді народна педагогіка уже, напевне, не відродиться - це буде сплав професійних знань і досвіду старших поколінь. Педагогіка мільйонів - не вічно живе джерело ідей і мудрості, а тому тільки не відриваючись від живої справи і практики, може розвиватися сучасна теорія виховання.

1.2. Висвітлення досвіду виховання дітей в педагогічній літературі

Виховний і навчальний досвід народу став золотим фондом наукової педагогіки, предметом наукового аналізу й наукового обгрунтування. Думки й висловлення видатних педагогів про народну педагогічну творчість стали основоположними для дослідницької роботи в цій галузі.

Вчені, особливо останнє десятиріччя, досить активно працюють над вивченням виховного досвіду народу. Вони опублікували ряд наукових праць з етнопедагогіки різних народів.

Першою серед них стала публікація Г. Виноградова “Народна педагогіка”. Це невеличка праця, написана у вигляді начерків. Автор її поставив перед собою завдвння привернути увагу дослідників до вивчення народної педагогіки, визначив програму збирання матеріалу, з надією на те, що поставлені тут проблеми спонукатимуть інших до розробки. “Важко сказати - зауважив Виноградов - чому у народознавстві не вистачило уваги до питань, які ставляться до народних ідеалів, поглядів, шляхів і засобів виховання і навчання. В цій галузі у нас зроблено дуже мало” [4]. Він наголошував на необхідності науковців вивчати народну педагогіку як суму знань і умінь, сукупність навичок та прийомів, застосованих для формування собистості.

У поле зору дослідників згодом потрапляє українська етнопедагогіка. Зокрема в монографії Н. Заглади.

“Побут селянського дитинства” розповідає про життя дітей села Старосілля Остерського району Чернігівської області, авторка виявила широке коло різноманітних явищ з дитячого життя з 20-30-х років ХХ століття на Україні, показала роль і місце дитини в родині, у громадському й господарському житті. У монографії багато оригінального матеріалу, документальних фотоіллюстрацій, використано різноманітні наукові джерела [19, 7, 15,16,17].

У монографії Е.І. Сявавко “Українська етнопедагогіка в історичному розвитку” на основі фольклорних, етнографічних, архівнолітературних матеріалів, досліджень народного виховання на Україні в різні історичні епохи. Етнопедагогіка висвітлює в тісному зв'язку з життям українського народу, його боротьбою за соціальне визволення, у взаємозв'язаних з братніми етнопедагогіками.

Монографія Т.В. Довженюк “Український дитячий фольклор” присвячена дитячому фольклору як одному з дійових, виховних засобів народної педагогіки [3].

“Мудрі заповіді народної педагогіки” - так назвала свою книжку З.П. Васильцова, в якій розповідала про кращі виховні традиції різних народів.

Інтерес до народної педагогіки в наш час зростає. Одним з яскравих свідчень цього є помітна активізація за останні роки публікацій про народну педагогіку на сторіках періодичної преси. Однією з них є стаття в журналі “Дніпро” “Щоб роду не було переводу”, де йдеться про рибалку із села Покрова Очаківського району Миколаївської області Луку Івановича Книгу, який напам'ять знає весь свій родовід. Автор наголошує на необхідності збереження цієї та інших традицій народної педагогіки. “Звичайно - зазначається в статті - не всі засоби народної педагогіки рівноцінні і мають сліпо копіюватися, але найдоцільніші з них варто було б використати, оскільки людський досвід базувався переважно на знанні дитячої психології. Писані, що не рідко одірвані від життя, не завжди дають на практиці бажані наслідки”. Один з найістотніших продуктів сучасної родинної педагогіки, на думку автора статті, полягає саме в тому, що “ми свідомо чи несвідомо відмовлялися од віками установленого і випробуваного досвіду і за це маємо розплачуватися вульгарними автографами, вишкрябаних на стінах історичних пам'яток, зневажливим становленням до найсвятішого - до хліба, коли дітлахи спокійно футболять буханець, напівбратськи “ти” зі старшими й батьками (цей перелік можна нести до бескінечності) ”. Далі Скуратівський пише: “Здається, дурничка - чи в багатьох родинах знайдеш на стіні батьківські фотокартки. Зате скільки дешевеньких співаків, футболістів, колекцій етикеток з-під винних пляшок і цигаркових коробок! Старі фотокартки близьких людей припадають - це у кращому випадку - пилюкою у безладно напханих альбомах. Гірше того: стало поганою звичкою вважати прибраний домотканим рушником портрет батька або мами, ознакою старомодності, несмаку. Еталоном комфортності, обличчям сучасної оселі стало натомість масове колекціювання кришталю, неужиткового посуду, дорогоцінних меблів та інших коштовностей. Що запам'ятає та якого смаку набуде виховання в такому мікросередовищі дитина - зорзуміти ввжко” [13]. А звідси й цілком логічно випливає таке резюме: “Любов до хліба, як і до пісні, своєї історії, до батьків сама по собі не прийде, її потрібно виховувати з дитинства. Це прямий обов'язок батьків”.

У лютому 1984 року республіканська газета “Молодь України” започаткувала нову цікаву рубрику “Роду нема переводу”, присвятивши її одвічній, як світ, темі батьків і дітей, народним виховним традиціям, та закликає, щоб у цій розмові взяли участь батьки і представники молодшого покоління, котрим також належить залишити у спадок свій духовний потенціал.

Під цією рубрикою В. Скуратівський опублікував цілу низку барвистих і змістовних нарисів, де коротко зупинився на окремих виховних формах, які свого часу були визначальними в людському повсякденні, мірилом життя, духовною потребою, не втратили своєї актуальності та значення і в наші дні. Це мамина пісня, батьківська мужність, доброта, мудра дідусева бувальщина і чарівна бабусина казка, родовідна традиція взаємини між сусідами, колективна взаємодопомога. Розповіді свої автор побудував здебільшого на яскравих прикладах і спостереженнях з нашого сучасного життя, які викликають роздуми, спонукають подбати про творче засвоєння і збереження традиційних педагогічних цінностей народу, на основі яких мають використати нові, співзвучні нашому часу, форми.

2. ВИКОРИСТАННЯ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ У ВСЕБІЧНОМУ ВИХОВАННІ ДІТЕЙ

2.1. Засоби народної педагогіки в роботі дошкільних закладів

Досвід показує, що вміле звертання до етнопедагогіки у виховній роботі дає змогу забезпечити тісний контакт дошкільного закладу з сім'єю. Завдяки цьому життя в дитячому садку набирає звичного для дитини домашнього характеру, що допомагає реалізувати наступність і взаємозв'язок у вихованні дошкільніт батьками та педагогами.

На мою думку, тут варто врахувати ряд важливих обставин. Перші роки життя дитини закладають основи таких відчуттів і якостей характеру, які невидимо, але глибоко і міцно зв'язують її зі своїм корнем, національним іменем та походженням і вирішальною мірою впливають на формування пам'яті родоводу, любові до своїх батьків, оточуючого дому, народу, на зародження національної самосвідомості, священного почуття відданості Батьківщині.

Ані на мить не слід забувати, становлення духовності іде через етнопедагогіку. Той, хто її обминає, зазнає невдач, скочуючись до схоластичних сентенцій, безконечних повторень гучномовних фраз, малозрозумілих дітям, що аж ніяк не сприяє вихованню їх патріотами своєї землі.

Немає сумніву, що зміцнення педагогічних позицій родинно-суспільного виховання і формування підростаючої особистості оптимально реалізується тоді, коли дошкільнята зростають і розвиваються, засвоюючи духовні надбання народу. Коли у виховному процесі широко застосовуються споконвічні засоби впливу, завдяки яким кожне наступне покоління практично продовжує національні традиції та звичаї, сімейно-побутову та суспільну культуру.

Ось такий підхід спрямовує дошкільну науку і практику на відновлення незаслужено забутих принципів гуманізму, народності, природовідповідності. За цих умов процес виховання набуде природного стану, бо грунтуватиметься на кон'юктурних проектах, штучно нав'язаних зверху, а на міцній основі загальнолюдських приписів наполярності установлених понять добра і зла, правди і кривди, красивого і потворного.

Народні педагогічні засоби, спрямовані на дошкільнят, звичайно багатофункціональні й високоемоційні, оскільки і розважають малюків і задовольняють їхню допитливість, естетичні потреби, невтомне прагнення до руху, творчого мислення, спонукають до товаристського співробітництва. А вихователеві допомагають знаходити вихід з будь-яких ситуацій, уникати голих питань. Те, чому дитина опирається і що не хоче виконувати за сухим наказом, вона легко й охоче зробить спонукувана, наприклад, пісенькою “водичко, водичко, умий мені личко” або ж “хлюп, хлюп, хлюп, водиченько”, яку лагідно наспівує дорослий, умиваючи її.

Однак, дійовий результат у роботі з дітьми забезпечується тоді, коли з народного джерела черпають систематично, а сама система виховних впливів охоплює використання всіх педагогічно доцільних засобів і на заняттях, і в позанавчальний час. За однієї, звичайно, умови: введення дітей у світ народної творчості має здійснюватися природно і просто, у міру потреби, тобто так, як воно і відбувається в повсякденному житті, без штучної награності і бутафорії. Також зовсім не обов'язково, вважаю, зодягати оповідача українських народних казок у старовинне вбрання дідуся чи бабусі.

Етнопедагогіка у дитячому садку - це, насамперед, подвір'я і сам будинок, споруджений у національному стилі, з використанням кращих його ознак. В оформленні інтер'єрів загальних приміщень і групових кімнат мають бути широко використані вироби місцевих умільців, у книжкових куточках зібрані народні казки, пісеньки, приповідки, в ігротеках - народних дитячих іграшок набори, а на майданчику та в літньому павільйоні - споруди та матеріали для проведення народних, рухливих та інших ігор.

Нехай у садку малат частіше частують національними стравами, які вони їдять вдома, і нехай дорослі пояснюють, як їх готують, коли і як вживають, чим вони корисні організму і здоров'ю людини.

Окрасою приміщень дитячого садка можуть слугувати вишиті рушники, писанки, килими, серветки, накидки, завіски, тощо. Добре, коли садиба огороджена, як це тардиційно прийнято в Україні, живоплотом, а на ділянці ростуть, характерні для даної місцевості, дерева, кущі, квіти, сільськогосподарські культури. Оскільки дошкільнята, починаючи з 2-гої молодшої групи. Прилучаються до роботи в куточку живої природи, постійні мешканці якого - кімнатні рослини, бажано якнайширше представити в ньому ті, які вирощуються вдома (зрозуміло з урахуванням безпеки їхнього сусідства з дітьми), подавати короткі відомості про їхній розвиток, використання. У вихованні важить кожна деталь, тому й назва дитячого садка справлятиме свій вплив “Сонечко”, “Колобок”, ”Сопілка”, ”Барвінок”, ”Веснянка”, ”Лісова казка”, тощо - подібні власні імена дошкільного закладу також створюють відповідний комфорт, колорит.

Могутніми засобами народної педагогіки є рідна мова, народні ігри, іграшки, дитячий фольклор, музична, пісенна, хореографічна, художня народна творчість, дотримання національних традицій, звичаїв, свят та обрядів. Без перебільшення можна сказати, що без рідної мови дитина жити не може. Загальновизнана істина: запорукою успішного формування особистості виступає вільне володіння рідним словом, яке породжує схильність та інтерес до вивчення інших мов.

Важливу роль у вихованні в дітей любові до материнської мови і прагнення засвоїти її поруч із начальними заняттями, відіграє організація життя дитячого колективу зокрема мовного спілкування, дотримання режиму культури мови й особистий приклад педагогів. Нажаль, значна частина вихователів не виявляє шановливого ставлення до рідно дітям української мови, не володіє нею належним чином, постійно порушує мовний режим.

Генератором поступальних перетворень у формуванні особистості виступають ігри й іграшки. Навіть досить літні люди тримають у пам'яті улюблені забавки дитинства: “Жмурки, “Третій - зайвий”, “Кіт і миші”, “Гуси, гуси, додому”, “Ястреб та курчата” та інші, перейняті колись від ровесників чи старших товаришів. Народ створив ці ігри, він же й визначив порядок їх використання з малечого віку до зрілості. Причому, настільки точно й глибоко, що за ходом просування у них можна визначити рівень розвитку дитини.

Українська іграшка стала цінним надбанням не тільки національної, а й світової культури. Дзвінкоголосі свишики, веселі ляльки, фігурки тварин, птахів, музичні інструменти, знаряддя праці та чимало інших предметів, виготовлених з найрізноманітніших матеріалів, оздоблених розписом, рельєфним декором, приваблюють і дітей, і дорослих.

Отже, слід поповнити ігротеки дитячих садків достатньою кількістю ігрового матеріалу, виготовленого народними майстрами з Опішні, Яворова, Одеси, Києва та інших міст України. Обов'язково сподобаються малечі гуцульськісопілки й знамениті яворівські візочки, пташки на гойдалках та театральні іграшки Г. Карнаук, зокрема чудовий набір театральних ляьок “Ходить гарбуз по городу”, ляльки М. Грибанової, Г. Моринської, Т. Світлицької... Назріла гостра потреба провести виготовлення зразків української народної інрашки у промислове виробництво, зберігши простоту форми, різноманітність сюжетних задумів, барвистість кольорів і зробивши їх доступними всій дітворі.

Вважаю за необхідне звернути увагу на ще один важливий момент: наявність фабричних іграшок аж ніяк не повинна призвести до забуття тардиційної народної саморобки. Не з бідності, як дехто твердить, у трудових сім'ях усіляко заохочують дітей до цього, а з педагогічних міркувань: і справа для дитячих рук, і засіб художнього розвитку.

Дошкільники люблять грати в добре знайомі народні ігри, якими вони розважаються вдома з іншими дітьми й охоче переносять їх в дитячий садок. Це природне прагнення заслуговує на всіляку підтримку, оскільки участь у таких іграх сприяє розвитку винахідливості й витримки, загартовує організм, формує моральні якості, викликає інтерес до народної творчості. Педагог, підтримавши ініціативу вихованців, може скоригувати гру з урахуванням специфіки вікової групи й використовувати одну й ту саму з поступовим ускладненням.

У систему застосування у дошкільних закладах здобутків української етнопедагогіки включають також емоційну сферу, представлену народною деонтологією і пов'язану з максимально можливим перенесенням здорового сімейного мікроклімату в обстановку дитячого садка. Це виявляється у підтримці родинних звичаїв, у доброзичливій взаємодопомозі і чуйному, важному ставленні до дітей.

Малюкам імпонує все те, що нагадує їм домашній уклад.

Вони хочуть бачити і відчувати материнську турботу вихователів, прагнуть, щоб взаємини між дітьми будувались так, як між братами й сестрами в сім'ї, щоб панували в групі злагода і доброта. І якщо дитячий садок не став дитині другим рідним домом, справжнього із сімейною педагогікою не може бути.

Високий ефект у морально-етичному вихованні дітей дає використання українського мелосу, танців, живопису. У пісенному репертуарі нашого народу чимало чудових зразків, прийнятних для різного віку, починаючи від найменших, для яких провідною і незамінною є колискова пісня. Малятами з особливою емоційністю сприймаються пісеньки-забавлянки “Потягусі-потягусі”, “Ладки-ладусі”, “Сорока-білобока”, “Тосі-тосі”, та інші, у кожній наступній групі діти оволодівають складнішими народними музичними творами: співають “Прилетіла зозуленька”, “Ой ходить сон коло вікон”, танцюють під українські народні мелодії “Дрібушечки”, “Ой лопнув обруч”, “Стукавка”...

Барвиста палітра народного декоративно-прикладного мистецтва розкривається перед дошкільнятами на заняттях з декоративного малювання, аплікації, художній творчості. Високий результат дає ця робота, коли вона має підсумкові віки у вигляді фольклорних дитячих свят та фестивалів. Тут найбільш повно та яскраво пропагуються серед їх учасників народні пісні, ігри та розваги, деламація тощо, супроводжувані виставками іграшок, саморобок, малюнків вишивок, аплікацій та інших виробів, а також предметів побуту населення даної місцевості. До програм дитячих розваг входить також народний гумор. Значний інтерес у дітей викликають ранки “Казки за казкою”, участь у самодіяльному ляльковому театрі за мотивами народних казок, зустрічі із знавцями фольклору, народними оповіданнями, майстрами.

Доступні розповіді про доленосні віхи на шляху розвитку рідного народу, про його боротьбу, способи відродитися й стати у рівень з іншими народами викличуть інтерес у дошкільників, будуть сприйняті з розумінням на заняттях з ознайомлення з навколишнім світом та художньої літератури. Адже коли кобзарі співали про сиву бувальщину, послухати їх сходились і старі, і малі, й зерна народної мудрості падали на благодатний грунт дитячої душі. Старші дошкільники цілком спроможні сприймати певні історичні знання. У період відродження національної самосвідомості доречно сягнути з ними витоків стародавньої Русі - часу заснува и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.