На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Теоретичн передумови вивчення слова як лексико-семантичної одиниц мови, слово як основна одиниця лексикологї. Робота над збагаченням словникового запасу молодших школярв. Система вправ з збагачення словникового запасу учнв початкових класв.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 19.09.2009. Сдан: 2009. Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


87
Міністерство освіти і науки України
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка
ДИПЛОМНА РОБОТА
Збагачення словникового запасу молодших школярів під час засвоєння граматико-орфографічних знань
Тернопіль-2009
ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Теоретичні ПЕРЕДУМОВИ ВИВЧЕННЯ СЛОВА ЯК ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНОЇ ОДИНИЦІ МОВИ

1.1 Слово як основна одиниця лексикології

1.2 Проблеми класифікації лексики

РОЗДІЛ 2. РОБОТА НАД ЗБАГАЧЕННЯМ СЛОВНИКОВОГО ЗАПАСУ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

2.1 Шляхи збагачення словникового запасу молодших школярів

2.2 Система вправ зі збагачення словникового запасу учнів початкових класів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Методика викладання української мови як наука прагне віднайти шляхи найбільш результативного навчання, зокрема визначити мету викладання мови, обґрунтувати принципи навчання з урахуванням закономірностей засвоєння фонетики, лексики, граматики, правопису, вмотивувати найекономніші й найефективніші методи й прийоми навчання, вчить виявляти недоліки у викладанні і долати їх. Від успішного розвитку методики, безпосередньо пов'язаної з життям, зі школою великою мірою залежить ступінь піднесення культури народу.

Підвищення наукового рівня шкільного курсу рідної мови сприяє встановленню оптимального співвідношення між теорією і практичним засвоєнням учнями програмового матеріалу, формуванням умінь і навичок усного й писемного мовлення.

Вивчення мови, невіддільне від розвитку усного і писемного мовлення учнів, передбачає збагачення їх словникового запасу, оволодіння нормами літературної мови на всіх рівнях, формування в школярів умінь і навичок зв'язного викладу думок. Саме тому в початковій школі провідним принципом навчання виступає розвиток мовлення молодших школярів, звідки випливає необхідність розвитку їх активного і пасивного словника, активізації й збагачення словникового запасу кожного учня.

Розвинене мовлення людини - не тільки форма думки, а й сама думка, супутник мислення, свідомості, джерело пам'яті. Створені за допомогою мови образи, описи подій, якостей, властивостей найрізноманітніших виявів життя людей є вищим актом пізнавальної діяльності людини. "Мовна поведінка, - пише В. Бадер, - як частина загальної поведінки людей свідчить як про рівень розумового розвитку, так і про рівень їх виховання. Вона репрезентує людину в цілому" [2, 31].

Ознайомлення із словниковим багатством, своєрідністю звукової та інтонаційної системи, словотворчими властивостями, особливостями граматичної будови, художньо-зображальними засобами мови розкриває учням духовне багатство народу, сприяє вихованню патріотизму.

Комунікативна лінія змісту програми [55] передбачає формування у молодших школярів чотирьох видів мовленнєвої діяльності -- аудіювання, говоріння, читання, письма. Основним завданням таких занять є активне і цілеспрямоване збагачення і удосконалення мовлення учнів; безпосередня підготовка до складання учнями власних текстів; розвиток логічного мислення; розширення кругозору учнів.

Крім цього, в процесі роботи над формуванням власної мовленнєвої діяльності учні оволодівають і контекстовими уміннями, тобто вчаться висловлюватись на тему, підпорядковуючи висловлювання основній думці вихідного тексту, відбирати матеріал, визначаючи в ньому головне і другорядне, використовувати відібраний матеріал у потрібному порядку.

Питанням розвитку мовлення школярів та збагачення їх словникового запасу приділяли багато уваги психологи, мовознавці та методисти (О. Леонтьєв, В. Мухіна, І. Синиця, Г. Ушакова; Л. Варзацька, М. Львов, В. Мельничайко, Г. Рамзаєва, Г. Фомічева та ін.). Проте ці та інші вчені „досліджували переважно загальнометодичні аспекти активізації та розвитку активного й пасивного словника учнів різного віку і майже не зосереджували уваги на виявленні ролі граматико-орфографічних знань” [32, 31] у збагаченні словникового запасу молодших школярів. Все це обумовлює актуальність проблеми та вибір теми наукового дослідження: «Збагачення словникового запасу молодших школярів під час засвоєння граматико-орфографічних знань».

Об'єкт дослідження - словникова робота на уроках рідної мови.

Предмет дослідження - методичне забезпечення процесу словникової роботи при засвоєнні граматико-орфографічних знань.

Мета дипломної роботи - описати словниковий склад лексики сучасної літературної української мови та виявити найбільш ефективні шляхи збагачення словникового запасу молодших школярів під час засвоєння граматико-орфографічних знань.

Для досягнення мети роботи необхідно виконати такі завдання:

проаналізувати науково-методичну літературу з проблеми дослідження;

охарактеризувати слово як основну одиницю лексикології;

виявити шляхи збагачення словникового запасу молодших школярів;

розробити систему вправ для словникової роботи з використанням граматико-орфографічного матеріалу.

При написанні роботи були використані такі методи педагогічного дослідження: а) аналіз наукових джерел; б) спостереження; в) бесіда; г) теоретичне узагальнення.

Практична значущість дипломної роботи випливає з актуальних завдань удосконалення навчально-виховного процесу у плані збагачення, уточнення й активізації словникового запасу молодших школярів. Матеріали дослідження можуть використовувати учителі початкової школи для ефективної реалізації розвивального потенціалу уроків рідної мови, доповнення навчального матеріалу підручників та інших педагогічних та освітніх цілей.

Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.

Загальний обсяг роботи складає 85 сторінок.

РОЗДІЛ 1. Теоретичні ПЕРЕДУМОВИ ВИВЧЕННЯ СЛОВА ЯК ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНОЇ ОДИНИЦІ МОВИ

1.1 Слово як основна одиниця лексикології

Лексика (грец. lexikos -- «словниковий») -- це „словниковий склад мови” [11, 14]. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією. Основний „предмет лексикологічних досліджень -- слова в усіх їх функціональних виявах” [21, 15].

Слово -- центральна функціо-нально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови існують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або завдяки йому (речення).

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова „мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова” [34, 27]. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге -- визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.

Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А.Мейє (1866--1936): „Слово -- це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню” [47, 42]. Проте навіть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від словосполучення, з іншого; не враховано існування в мові багатозначних слів.

Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, передати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів), є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення, набувають його тільки в контексті [54]. Отже, значення не є означальним для слова, хоч і обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноооформ-леність (непроникність) [61]. Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма вищого ступеня порівняння прикметників може виражатися дво-ма частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, -- це наявність у ньому певного граматичного значення [67]. Наприклад, наведена вище форма буду читати -- дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, що належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значення має кожне слово (гнути -- дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу -- іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контекстом займенник він не має лексичного значення, а граматичні значення має займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

Отже, слово -- це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є будівельним матеріалом для речення.

Якщо розглядати слово з погляду психології, то це -- мінімальний звуковий (чи графічний) подразник, який викликає у свідомості людини певне уявлення -- реальний або нереальний образ [6, 95]. Наприклад, словосполучення книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох висловах, два різні прийменники на і під. Саме вони й визначають різницю в значенні обох словосполучень, що дає підставу сприймати їх як окремі слова.

Слова виникають по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через непорозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут уперше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі слова, як ампер, вольт, ват, -- це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених [10, 44].

Однак подібні випадки найменувань поодинокі, нетипові. Звичайно ж, назви виникають стихійно. Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О.Потебня, „слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові найважливішою” [12, 28]. Наприклад, колись учні писали на окремих аркушах паперу, але хтось здогадався зшити їх -- і за цією ознакою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною.

„Ознака предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою формою слова” [5, 46]. Внутрішня форма передається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма - це вмотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити тощо, хоча колись такий зв'язок був самоочевидний)

Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа [67, 95-96].

Лексема -- це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему -- голова. Лексема -- це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа - це окреме слово в певній граматичній формі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем -- це одна лексема, але чотири різні словоформи.

Слово, як правило, має одне чи більше лексичних значень, тобто має свою семантику. Семантика -- це „смислова сторона мовних одиниць: слів, словосполучень, фразеологізмів, морфем” [18, 60].

Під лексичним значенням (семантикою) слова розуміють „історично закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем” [24, 85]. Наприклад, коли француз чує слово baton, у його уяві постає палка, а коли ми чуємо слово батон, то уявляємо білий хліб довгастої форми.

У нашій свідомості існує ідеальне (не дзеркальне) відображення світу. Ми можемо уявити будь-який предмет або явище, тобто вичленувати його із суцільної картини, зосередити на ньому увагу (наприклад, яблуко). І коли з цим образом рефлекторно з'єднується звуковий комплекс (набір звуків -- Ійа'блуко]) і цей „зв'язок закріплюється в нашій свідомості, виникає слово з певним лексичним значенням” [27, 8]. У пам'яті утворюється стійкий образ певного звукового комплексу (образ слова), який щоразу, коли його чуємо, викликає в уяві образ того самого предмета реальної дійсності.

Реальний „предмет (чи явище) як об'єкт найменування називається денотатом (позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві -- це сигніфікат (позначка, образ)” [61, 85]. Сигніфікат, пов'язуючись з образом слова, стає лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явище), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву. І навпаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище).

Таким чином, лексичне значення і звукова форма слова виступають як нерозривна єдність, у якій лексичне значення -- ідеальний зміст, а звукова форма -- матеріальна оболонка.

Лексичне значення слова „не мотивується його звуковою формою, як, скажімо, вміст торбини не зумовлюється її формою чи матеріалом, з якої її виготовлено” [67, 120] (значення слова мотивується його морфемним, а не звуковим складом). Однакові за звуковим складом слова в різних мовах, звичайно, мають різне значення. Наприклад, латинське слово pes означає «нога», а не «пес»; німецьке слово rot означає «червоний», а не «рот». А однакові предмети (чи явища) у різних мовах називаються по-різному: в українській -- стіл, у німецькій -- Tisch [ti§], у французькій -- table [tabl], в англійській -- table [teibl] тощо.

Мотивовані природними звуками тільки звуконаслідувальні слова, і то лише частково: у різних мовах звуки навіть тієї самої тварини передаються по-різному. Українському звуконаслідувальному слову гав-гав відповідає німецьке wau-wau, англійське bow-bow, французьке gnaf-gnaf, італійське bau-bau; український півень співає кукуріку, російський -- кукареку, німецький -- kikeriki, французький -- сосогісо, шведський -- kukeliku, англійський -- cock-a-doodle-doo [35, 138].

На образ реального предмета (сигніфікат) можуть „накладатися додаткові враження, оцінки (мовби дивимося на предмет-денотат через кольорові окуляри). Такий додаток до денотата називається конотатом (супроводом), а додаткове емоційне чи стилістичне значення слова -- конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного -- денотативного)” [18, 67]. Наприклад, у слові яблучко денотативне значення -- «плід яблуні» (як і в слові яблуко), конотативне -- пестливе ставлення мовця до названого предмета (такого значення в слові яблуко немає).

Межі значення слова окреслюються в його відношеннях до інших слів, близьких за значенням [25, 102]. Наприклад, значення слова вечір, з одного боку, обмежується значенням слова день («уже не день»), а з другого -- значенням слова ніч («ще не ніч»). Так само підліток -- «уже не дитина», але «ще не юнак». Значення слова уточнюється також контекстом, який відсікає одні сторони значення й активізує інші. Наприклад, досить різне значення має слово чорний у словосполученнях чорна сажа, чорна хмара, чорний хліб, чорний хід, чорний день.

Слово називає конкретні предмети, явища й узагальнює водночас. Наприклад, словом книжка можна позначити як певну якусь книжку (Подай мені книжку), так і книжку взагалі (Книжка -- джерело знань).

Слово узагальнюється в понятті [17]. Наприклад, коли ми чуємо слово лід, у нашій уяві виникає твердий, прозорий, дуже холодний кристал або застигла, холодна, блискуча гладінь ставка чи річки. Це лексичне значення слова. Але якщо подумаємо, то пригадаємо, що лід -- це вода у твердому, кристалічному стані, якого вона набуває при температурі, нижчій за 0 °С, і т. д. Це поняття про лід.

Поняття -- „результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта чи низки однорідних об'єктів дійсності. Поняття в нашій свідомості пов'язане як із сигніфікатом, так і з образом слова” [4, 67]. Воно активізується і тоді, коли ми спостерігаємо якийсь предмет (чи явище), і тоді, коли ми чуємо назву предмета (чи явища).

Поняття про предмет „впливає на сигніфікат, тобто загострює нашу увагу на тих ознаках предмета, які є справді розрізнювальними, визначальними в його розпізнанні” [2, 35] (наприклад, при розрізненні блідої поганки і подібної до неї печериці). Так поняття входить у лексичне значення слова (у свідомості не лише окремих людей, а й усього суспільства), і лексичне значення не обов'язково передбачає також наявність поняття (наприклад, не кожна людина має поняття про комп'ютер, хоча знає, що це таке і навіть може користуватися ним). Поняття ж обов'язково пов'язується з лексичним значенням, яке у свідомості людини виступає організуючим центром для вичленуваних суттєвих ознак, з яких формується поняття.

Слово узагальнює (тобто виступає представником багатьох однорідних предметів) на двох рівнях: на рівні сигніфікату -- за зовнішніми, поверхневими ознаками -- і на рівні поняття -- за внутрішніми, суттєвими властивостями [20, 67]. Наприклад, якщо на рівні сигніфікату в обсяг слова дерево ми зараховуємо й банан, то на рівні поняття ця рослина включається в обсяг слова трава (в Енциклопедичному словнику дано таке визначення: «Банан -- рід багаторічних трав'янистих рослин») [21, 72].

Поняття утворюється на основі життєвого досвіду як індивіда, так і суспільства в цілому. Воно формується прив'язано до слова і виражається ним. Проте не всі слова можуть виражати поняття [67]. Зокрема не виражають понять вигуки (ой, ах, кукуріку), займенники (він, такий, стільки), власні назви (Марія, Іваненко).

Слово, яке звучить, асоціюється зі словом, яке зберігається в пам'яті (звуковий чи графічний образ слова), а образ слова в пам'яті пов'язаний і з сигніфікатом, і з поняттям [20, 68]. Так ми впізнаємо відомі нам слова, які звучать, розуміємо їхнє лексичне значення і водночас активізуємо поняття про позначувані ними предмети. І навпаки, коли ми бачимо якийсь предмет, зіставляємо його із сигніфікатом (узагальненим образом у пам'яті), якщо треба, звертаємось до поняття про нього, ідентифікуємо його, потім рефлекторно через пов'язаний із сигніфікатом образ слова пригадуємо його назву і називаємо словом.

За допомогою слів відповідно до їхнього значення ми членуємо і таким чином пізнаємо навколишній світ. Саме в цьому членуванні та „в способі називання виділених частин і фрагментів і виявляється неповторна національна специфіка як мови, такі народу -- її творця” [24, 75].

Кожна мова по-своєму членує світ, хоча в основному (але тільки в основному) це членування збігається. Наприклад, український підліток -- це «вік від 11 до 15 років», англійський teenager -- «вік від 13 до 19 років»; українське рука -- «від кінчиків пальців до плеча», а в англійській мові -- hand («кисть») і arm («від кисті до плеча»); англійське coat -- це українське і пальто, і піджак; і навпаки, українське людина -- це англійське і man, і person, і human being. В українській мові розрізняються за значенням дієслова мити і прати, тим часом у французькій, англійській і німецькій мовах такого розрізнення немає: тут обом українським словам відповідають фр. laver, англ. wash, нім. waschen із значенням «очищати щось за допомогою води» [17, 84].

Є три типи лексичних значень слів: номінативне (первинне й похідне), фразеологічне й контекстуальне [67, 102].

Первинне номінативне значення -- значення, якого набуло слово водночас із його появою. Воно є основою для виникнення та існування всіх інших значень слова. Первинне номінативне значення слова досить стійке. Виникнувши на певному етапі розвитку мови, воно протягом тривалого часу зберігається майже незмінним. Особливо це стосується загальновживаної лексики. Наприклад, такі слова, як мати, батько, син, око, рука, сонце, дощ, сніг, дерево, квіти, теплий, широкий, синій, думати, іти, я, ти та багато інших означають тепер те саме, що й колись, у давні часи.

У процесі розвитку мови, у постійному спілкуванні людей між собою слова можуть набувати й інших, похідних номінативних значень. Наприклад, слово теплий первісно, очевидно, означало лише температуру, середню між гарячою і холодною: тепла вода, теплий дощ, тепле повітря, тепле проміння сонця. Потім це слово стало вживатися й стосовно тих предметів, які добре зберігають тепло, наповнені теплом (тепла хата, теплий будинок), добре захищають від холоду, зігрівають (теплий одяг, тепла хустка). А згодом це значення приємності, комфортабельності поширилося й на стосунки між людьми і стало означати «такий, що виражає доброзичливе ставлення, прихильність, приязнь» (тепла зустріч, тепле слово, теплий погляд, теплі почуття).

Нове значення слова спочатку сприймається як побічне, невластиве йому. Але „з часом люди звикають до такого значення, і воно в їхньому сприйманні стає таким само номінативним, притаманним цьому слову, властивим йому й поза контекстом, як і його первинне значення. Іноді таке похідне значення може стати навіть основним” [23, 50], як це трапилося, наприклад, зі словом основа. Колись воно означало «поздовжні нитки, відповідно натягнуті, щоб, запускаючи поміж них поперечну нитку -- уток, ткати полотно». Походить воно від дієслова снувати: пряжу, щоб вона стала основою, снували на снівниці -- спеціальному ткацькому пристрої. Тепер слово основа означає насамперед «нижня опора чого-небудь» (основа будинку, основа для перекриття), з якого виникло значення «те, на чому що-небудь тримається, ґрунтується, що є найважливішою частиною, провідним принципом, джерелом виникнення, розвитку чого-небудь» (наукова основа, основа художнього твору, основи знань, основи моралі).

Таким чином, два і більше номінативних значень можуть передаватися одним словом. Одне з цих значень -- первинне, інші -- похідні, і водночас всі вони є прямими для такого слова.

Слова з номінативним лексичним значенням „вступають у зв'язки між собою відповідно до тих реальних зв'язків, які існують між різними предметами і явищами в об'єктивній дійсності, що їх ці слова називають” [36, 67]. Наприклад, двері можуть зачинятися і відчинятися, скрипіти і грюкати, стояти і лежати (якщо вони зняті із завіс), але не можуть читати, писати, бігати. Тому й іменник двері можна поєднувати лише з такими дієсловами, як зачинятися, відчинятися, скрипіти, грюкати, стояти, лежати, але не читати, писати, бігати. Торувати («прокладати вздовж по землі») можна дорогу, шлях, стежку, але не будинок, пісню, думку. Тому й дієслово торувати може сполучатися лише з додатками, вираженими такими словами, як дорога, шлях, путь, стежка, але не будинок, пісня, думка тощо.

Частина слів „обмежена у своїх зв'язках з іншими словами не тому, що таких зв'язків між відповідними явищами немає в об'єктивній дійсності, а тому, що інше поєднання цих слів не узвичаєне в мові. Тобто цим словам властиве фразеологічне значення” [43, 22] -- значення, яке виявляється в поєднанні лише з одним або кількома строго визначеними словами. Наприклад, прикметник карий вживається тільки у двох словосполученнях: карі очі, карий кінь; в іншому поєднанні (скажімо, «каре волосся», «карий плід каштана») це слово позбавлене будь-якого змісту. Тим часом прикметник темно-брунатний, що позначає той самий колір, що й карий, таких обмежень у своєму значенні не має: темно-брунатне волосся, темно-брунатний плід каштана, темно-брунатні очі. Так само можливі лише поєднання: гнідий кінь, буланий кінь, вороний кінь, булатна сталь, булатний меч, булатна шабля, валовий продукт, валовий збір зерна, заплющити очі, жито (пшениця, ячмінь).

Лише у фразеологізмах у сучасній українській мові вживаються такі слова, як, наприклад, байдики (бити байдики), облизень (піймати облизня), лизень (лизень злизав), відкош (дати відкоша), лігма (лігма лежати) тощо. Поза такими словосполученнями ці слова втрачають будь-яке лексичне значення.

Разом із тим слово в реченні може поєднуватися з іншими словами без урахування зв'язків, що існують між предметами і явищами в об'єктивній дійсності. Тоді воно набуває невластивого йому значення, яке сприймається лише в певному контексті: теплий передзвін заводів (М. Рильський), море сміху (С. Васильченко), клубок болю (М. Стельмах), п'яно гойдали головами соняшники (Ю. Мушкетик), вродиться така шарманка (Гр. Тютюнник). Таке значення слова називається контекстуальним [52, 45]. Контекстуального значення найчастіше набуває слово, вжите переносно для емоційної -- позитивної чи негативної -- характеристики особи, предмета, явища.

Слова бувають однозначні й багатозначні, мають пряме й переносне значення [78, 124-125].

Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають переважно назви людей за різними ознаками (українець, киянин, слюсар, лікар, директор, родич, удівець), назви тварин (олень, леопард, нутрія, дельфін, окунь, краб, стриж, горобець, комар), назви рослин (сосна, тополя, вишня, городина, пшениця, буряк, жоржина, ромашка, чистотіл), назви конкретних предметів (споруда, шафа, стілець, долото, лопата, торба, піджак, паркан), назви місяців і днів (січень, лютий, понеділок, вівторок), більшість відносних прикметників (міський, латунний, кленовий, морський, тутешній, вчорашній, перелітний, подвійний, дев'ятиповерховий), числівники (два, три, десять) тощо.

Також однозначними є терміни (банкнот, вексель, інструкція, катет, аорта, меридіан, тонна, метр).

Слово, що має два значення і більше, називається багатозначним. Здатність слова виступати з різними значеннями називається багатозначністю, або полісемією.

Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна -- «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану огорожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (людська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо.

У такому разі слово у свідомості мовців поєднується за його спільною визначальною ознакою не з одним, а з кількома сигніфікатами. Наприклад, слово лінія означає «вузька смужка, що тягнеться на якій-небудь поверхні», і саме з основним значенням «смужка, що має протяжність» пов'язуються всі його побічні значення: «уявна смужка» (лінія горизонту), «межа» (оборонна лінія), «шлях» (трамвайна лінія), «послідовний ряд кровно споріднених осіб» (по материній лінії), «послідовний розвиток подій у художньому творі» (сюжетна лінія), «спосіб дії» (лінія поведінки).

Виділяють також основне й побічні значення слова [52, 49]. У багатозначному слові одне значення основне, інші -- побічні. У слові голова основним є значення «частина тіла», побічними -- «розум», «керівник», «передні ряди», «основна річ» тощо. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад, слово грубий має три основні значення: «товстий»; «необроблений»; «брутальний». Часом основним для слова є не первинне його значення, а похідне, як це сталося, наприклад, з іменником колія, основним значенням для якого тепер є не «наїжджене заглиблення від коліс на дорозі», а «лінія з двох паралельно прокладених рейок, призначена для руху поїздів, трамваїв тощо».

Кожне конкретне значення багатозначного слова реалізується в контексті, у ситуації: важка колода (має велику вагу), важка будівля (велика, масивна), важкі кроки (повільні, втомлені), важка робота (вимагає значних зусиль), важкий день (сповнений труднощів), важкий удар (сильний), важкий настрій (гнітючий), важкий біль (нестерпний), важкий характер (незлагід-ний), важкий погляд (суворий, похмурий) [43, 21].

Більшість загальновживаних слів української мови -- багатозначні. Наприклад, у «Словнику української мови» зафіксовано тридцять значень дієслова іти: «ступати ногами», «рухатися в якомусь напрямку» (про транспорт), «вирушати куди-небудь», «ставати кудись на роботу», «діяти певним чином», «брати шлюб», «знаходити збут» (про товари), «виділятися з чого-небудь», «наставати» і т. д. Слово крило має десять значень: «літальний орган птахів», «несуча поверхня літака», «лопать вітряка», «дашок над колесом автомашини», «бічна частина будівлі», «угруповання в політичній організації» тощо [60, 45-46].

Багатозначність дає змогу за відносно обмеженої кількості слів називати ними практично необмежену кількість предметів та явищ.

Слово може мати пряме і переносне значення [67]. Пряме номінативне значення безпосередньо вказує на співвідношення слова з тим чи іншим явищем об'єктивної дійсності, як це історично закріпилось у свідомості мовців. Пряме значення є переважно первинним значенням слова. Наприклад, пряме й первинне значення слова промінь -- «світлова смуга, що виходить з якого-небудь джерела світла», усі інші -- переносні й похідні.

Переносне номінативне значення -- це одне зі значень слова, яке виникло внаслідок перенесення найменувань одних явиш, предметів, дій, ознак на інші і закріпилося в ньому як додаткове. Переносне значення завжди похідне, вторинне. Наприклад, значення «початок чогось доброго, позитивного» у слові промінь -- переносне (промінь надії, промінь щастя, промінь свободи).

Від переносного значення слова, що є постійним, слід відрізняти переносне вживання слова. „Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і використовується лише в певному контексті. Значення, яке виникає внаслідок переносного вживання слова, є лише контекстуальним, тобто тимчасовим, ситуативним і за словом не закріплюється” [61, 372]. Якщо ж таке значення закріплюється за словом, то воно стає номінативним.

Розглянемо різні значення слова полотно: «лляна, конопляна, бавовняна тканина» -- пряме номінативне значення; «картина художника», «проїзна частина дороги», «плоска тонка частина інструмента (пилки, ножівки)» -- переносні значення, які стали номінативними. А в реченні Зимовий вечір усе ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих верстатів на прихоплену морозцем землю (М. Стельмах) відбулося переносне вживання слова. Однак значення слова полотно («сніговий покрив»), яке при цьому виникло, поки що тільки контекстуальне.

Переносне вживання слова відбувається в мові у вигляді метафори, метонімії, синекдохи [67].

Метафора -- перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище за їхньою схожістю. Метафори бувають за кольором (сріблиться річка, бронзовий загар), за формою (мереживо гілок, павутина доріг), за розміром (крапля надії, море радості), за місцем (ніс корабля), за динамічністю (спалах ентузіазму, вибух ненависті), за відчуттям дотику (шовкова трава, шорсткий голос), за функцією (металеве перо, електролампа горить, рушниця стріляє), за дією (ступає ніч ногами бурими -- В. Симоненко), за способом дії (навшпиньки підійшов вечір -- П. Тичина), за наслідком дії (І небо невмите, і заспані хвилі -- Т. Шевченко) тощо.

Метафора є не тільки одним із засобів посилення образ-ності й виразності мови, а й могутнім джерелом збагачення лексико-семантичної системи взагалі. Тим, що ми сьогодні кажемо сонце сходить, вживаємо слова схід, захід, східний, західний, завдячуємо метафорі. Завдяки їй маємо слова правда, правдивий, правило, правильний (від правий, що колись мало значення «прямий»); кривда (від кривий); мрія, замріяний (від мріти); хвилювання, схвильований, хвилина (від хвиля); вікно, вічко (від око); струм (від струмувати, струмок). Найчастіше саме так виникали слова з абстрактним значенням.

Метонімія -- перенесення назви за суміжністю. Вона буває тоді, коли вживається:

а) назва матеріалу замість назви речі: брильянти й золото на руках (замість: прикраси з брильянтів і золота), фарфор і фаянс (замість: фарфоровий і фаянсовий посуд);

б) назва предмета замість його вмісту: чайник закипів (замість: вода в чайнику), випив чарку (замість: горілку з чарки);

в) назва властивості замість її носія: відвага мед п'є (замість: відважна людина), правда переможе (замість: люди, які домагаються правди);

г) назва місцевості замість людей тієї місцевості: Київ прокидається (замість: люди, що живуть у Києві), село чекає змін (замість: селяни);

ґ) назва особи замість речі, що їй належить: читаю Ліну Костенко (замість: твори, які належать Ліні Костенко), шофер підвіз мене (замість: автомашина, якою керував шофер) тощо [18, 79-80].

Метонімічне перенесення назви рідко спричиняється до появи нових номінативних значень у словах [29]. Цим способом виникли хіба що такі назви, як бостон (від назви міста Бостона), кашемір (від назви князівства Кашемір), галіфе (від прізвища генерала Г. Галіффе), ом (від прізвища фізика Г.С. Ома) і т. ін.

Синекдоха -- перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за його характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії. Наприклад, назва частини тіла може вживатися на означення людини: роботящі руки, носа не показувати куди, руда борода захвилювалася; назва одягу може замінювати назву людини з певного середовища: сіряки і свитки підвели голови, чорний смокінг оглянувся. Однина вживається замість множини: риба в ставку, буряк у полі.

З переносного вживання слова розвивається його переносне номінативне значення. Спочатку це сприймається як щось незвичне, випадкове, а з часом, якщо таке вживання повторюється, до нього звикають, і воно набуває статусу постійно-номінативного.

Лексичне значення слів, особливо життєво важливих, виявляє високу стійкість. Таким словам, як мати, сонце, око, я, ти кільканадцять тисяч років; у різних мовах по-різному змінилося їхнє звучання, але значення залишилося те саме. Разом із тим деякі слова з часом набувають інших значень, і ці зміни проходять у трьох напрямах: звуження, розширення, зміщення [6, 97-98].

При звуженні обсягу значення назва стає конкретнішою. Так, слово печиво колись означало «усе спечене з борошна», тепер -- «кондитерські вироби з борошна»; слово квас колись означало «усе кисле», тепер -- «кислуватий напій із житнього хліба або житнього борошна»; слово каша колись означало «будь-яка густа їжа, звільнена від рідини», тепер -- «страва з крупів, зварена на воді або молоці».

При розширенні обсягу значення кількість охоплюваних словом предметів, явищ зростає. Наприклад, слово поле колись означало «безліса рівнина, порожній великий простір», тепер, крім цього, -- «ділянка землі, відведена під що-небудь», «простір, у межах якого відбувається якась дія», «сфера діяльності», «смужка вздовж краю аркуша паперу», «відігнуті краї капелюха» тощо; колись слово столяр мало значення «той, хто робить столи», тепер -- «виготовлювач виробів із дерева»; слово Меценат означало римського політичного діяча, який матеріально допомагав Вергілієві та Горацієві, тепер меценат -- «багатий покровитель наук та мистецтв».

Внаслідок семантичного зміщення слово може набувати зовсім іншого значення. Наприклад, колись слово берег означало «гора» (пор. німецьке Berg «гора»), тепер -- «край землі, що межує з річкою, озером, морем»; слово благий у давньоукраїнській мові мало значення «добросердий, лагідний», тепер -- «старий, убогий» (благий одяг). Спочатку слово мабуть виражало впевненість (має бути), тепер, навпаки, -- невпевненість; те саме стосується й слів очевидно, певно, напевно.

Часом значення може змінитися на протилежне, залишаючись співіснувати в тому самому слові: Спасибі, дідусю, що ти заховав в голові столітній ту славу козачу; я її онукам тепер розказав (Т. Шевченко). На весь куток іде слава про її сварливу вдачу (О. Копиленко) [3, 36].

Іноді різні групи людей у те саме слово можуть вкладати різний зміст. Так, у недавньому минулому слову націоналізм було приписано негативне значення «реакційна буржуазна ідеологія і політика в галузі національних відносин». Тим часом це слово походить від лат. natio «народ» і означає «любов до свого народу» -- так само, як слово патріотизм походить від лат. patria «батьківщина» й означає «любов до своєї землі».

Слово в мові має вживатися в його загальноприйнятому лексичному значенні. Відхилення від його значення може призвести до непорозуміння, а то й до неправильного тлумачення сказаного.

1.2 Проблеми класифікації лексики

Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством.

Лексика може вивчатися: з погляду словникового складу мови в цілому, його кількісного обсягу, походження, системи (власне лексикологія); з погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду походження слів, змін у їхньому значенні й звуковому оформленні, їх зв'язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія) [18, 134].

Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей: їхнє походження й первісне значення (ономастика), стійкі сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія) [24]. Не менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників (лексикографія) [36]. Основний „предмет лексикологічних досліджень - слова та фразеологічні одиниці” [31, 72].

У високорозвинених мовах, таких, як українська, налічують сотні тисяч слів. Словниковий запас -- активний і пасивний -- сучасної культурної людини становить не менш ніж 70--80 тис. слів [30, 21]. Для того, щоб вільно користуватися таким багатством, останнє має бути якимось чином упорядковане, систематизоване.

Систематизація лексики утруднюється тим, що слова відбивають позамовну дійсність, яка не завжди усвідомлюється як система.

Класифікація лексики має такі особливості:

а) слова на групи поділяються нерівномірно: в одних групах є десятки тисяч слів, в інших -- тільки одиниці (наприклад, іменників -- величезна кількість; числівників, займенників -- небагато);

б) те саме слово внаслідок своєї багатозначності може належати одночасно до кількох груп (наприклад, слово назустріч виступає то як прислівник: подався назустріч, то як прийменник: назустріч товаришеві, то як поєднання іменника з прийменником: на зустріч з однокласниками; слово морда, коли йдеться про тварину, сприймається як стилістично нейтральне, коли ж мовиться про людину -- потрапляє до розряду вульгаризмів);

в) межі між групами не завжди чітко окреслені; у групі, як правило, розрізняється ядро (основа) і периферія (наприклад, у тематичній групі «Зима» ядро становлять слова мороз, лід, сніг, хуртовина, сани, замерзати, білий тощо; периферію -- сонце, небо, похмурий, сірий, які, входячи до цієї тематичної групи, так само належать і до інших, наприклад до тематичної групи «Осінь»);

г) групи слів можуть розпадатися на окремі підгрупи з різною ієрархічною віднесеністю (наприклад, слова, що належать до іменних частин мови, поділяються на іменники, прикметники, числівники, займенники; а іменники, у свою чергу, -- на загальні й власні назви, назви істот і назви неістот тощо) [47, 107].

У лексиці є чимало перехідних явищ. Наприклад, слово зірка -- це і назва предмета (небесне тіло, геометрична фігура), і назва рослини (червоніють зірки у квітнику), і назва тварини (морська зірка). Слово немає, нема -- якоюсь мірою дієслово, а якоюсь -- предикативний прислівник.

Групувати слова можна по-різному, за різними критеріями.

За наявністю спільних коренів слова групуються в словотвірні гнізда. Наприклад, слова рука, рукав, рукавиця, ручка, ручний, зручний, безрукий, наручники, рушник, рушниця, ручатися, порука, доручати, приручений, поруч, заручини та ін. становлять одне словотвірне гніздо, бо мають той самий корінь -рук- (-руч-, -руш-), хоч іноді вони бувають досить різні за своїм значенням.

За частотою вживання слова умовно поділяють на часто вживані, без яких практично не можна побудувати тексту, помірно вживані і рідкісні [67]. Перша група -- це переважно займенники та службові слова (прийменники, сполучники, частки). Вона охоплює порівняно невелику кількість слів (до сотні). Друга група налічує приблизно 10-15 тис. слів, які стосуються різних сторін життя людини та навколишнього світу. Частота вживання решти слів надзвичайно мала: як стверджують мовознавці, вони трапляються не частіше одного разу на мільйон слів тексту, хоч їх у мові є сотні тисяч. Зрозуміло, і в цих групах є частіше й рідше вживані слова. Крім того, частота вживання тих чи інших слів залежить і від предмета розмови.

Можливі також інші групування слів: за походженням (питомі й запозичені), за стилістичною віднесеністю (стилістично нейтральні й стилістично забарвлені), за сферою вживання (загальновживані й вузько-вживані) [61]. Найважливішою для мови є класифікація слів за їхнім лексичним значенням (семантикою).

Лексика класифікується насамперед за значенням. Значення слів можна розглядати з різних позицій [46, 62].

За граматико-семантичними ознаками, тобто за граматичними особливостями й реальним значенням, усі слова поділяються на повнозначні (самостійні) частини мови (іменники, прикметники, числівники, займенники, дієслова, прислівники), службові слова (прийменники, сполучники, частки) й окремо вигуки.

За функціонально-семантичними ознаками, тобто за їхньою роллю у відображенні дійсності і функціями в реченні, слова бувають номінативні, вказівні і службові.

Номінативні слова пов'язані з постійними, властивими тільки їм сигніфікатами й виконують номінативну функцію, тобто називають предмети (іменники, наприклад, будинок, радість), ознаки (прикметники, наприклад, високий, радий), дії (дієслова, наприклад, стояти, думати), обставини (прислівники, наприклад, вчора, близько). Ці слова в будь-якому контексті мають однакове або близьке за значенням реальне наповнення. Наприклад, у висловах дерев'яний будинок, цегляний будинок, недобудований будинок, розвалений будинок, будинок на горі тощо слово будинок завжди називає аналогічний предмет. Так само слово білий у різних висловах, таких, як білий сніг, біле полотно, білі руки, білий хліб завжди позначає більш-менш той самий колір і пов'язані з ним ознаки.

Вказівні слова пов'язуються із сигніфікатами залежно від контексту чи ситуації й вказують на предмети (займенники він, цей, той, хто, що, хто-небудь тощо), ознаки (займенники такий, мій, твій, наш, всякий, інший, весь та ін.), кількості (займенники стільки, скільки, скільки-небудь; числівники один, два, три, дванадцять, сто), обставини (займенникові прислівники там, тут, де, тоді, коли, тому, чому, навіщо тощо), почуття (вигуки ох, ай та ін.) [47, 121].

Такі слова не мають свого конкретного семантичного наповнення, а набувають його тільки в поєднанні з номінативними словами, у контексті. Наприклад, значення займенника вона у вислові Вона прийшла стане зрозумілим, якщо в попередньому реченні буде вжито слово зима, чи весна, чи воля, чи вістка, чи інший іменник жіночого роду. Зовсім різне реальне наповнення має числівник три у висловах три тополі, три шляхи, три брати. Сам по собі числівник три нічого реального не означає.

Різниця між займенниками (він, такий), займенниковими прислівниками (там, тоді) і числівниками (два, три) як вказівними словами полягає в тому, що поза контекстом займенники й займенникові прислівники взагалі нічого не виражають, а числівники й поза контекстом передають ідею кількості, причому кожен числівник -- відмінну, свою. Тому з числівниками, навіть без реального наповнення їх, можна здійснювати абстрактні математичні дії (два додати три дорівнює п'ять).

Вказівні слова мало диференційовані за стилістичними ознаками, не поділяються ні на тематичні групи, ні за сферою вживання і розрізняються лише за своїми функціями [52, 46].

Службові слова вказують на зв'язки, відношення між явищами, виражають різні граматичні та модальні значення (модальні значення полягають у вираженні впевненості чи невпевненості, волевиявлення, особистого ставлення до сказаного тощо). Цю роль виконують прийменники (на, під, перед), сполучники (і, та, або, щоб), частки (більш, би, навіть).

Службові слова, як і вказівні, мало диференційовані за стилістичними ознаками, не групуються за тематикою і розрізняються тільки за своїми конкретними функціями [67, 135].

Номінативні слова за реально-семантичним змістом поділяються на різні лексико-семантичні групи, як, наприклад, назви спорідненості (батько, мати, брат, сестра, двоюрідний і т. д.), назви почуттів (радість, сум, щирий, збентежитися тощо), назви одягу (сорочка, плащ, пальто та ін.), назви смакових ознак (солодкий, гіркий, прісний і т. д.), назви, пов'язані з кольором (синій, жовтий, білий, зелень, червоніти та ін.), назви видів руху в просторі (іти, бігти, їхати та ін.) тощо.

У таких групах нерідко виділяються гіпероніми, тобто слова з узагальнювальним значенням, і гіпоніми -- слова з підпорядкованим значенням. Наприклад, слово дерево є гіперонімом щодо слів дуб, сосна, береза, тополя, вишня, яблуня, які є гіпонімами щодо слова дерево.

Сукупний зміст слів однієї лексико-семантичної групи становить семантичне поле, яке є мовним відображенням певної ділянки дійсності.

За тематикою номінативні слова поділяються на більші й менші групи. Наприклад, тема «Погода» об'єднує такі слова різних лексико-семантичних груп: погода, негода, спека, мороз, імла і т. д.; дощовий, похмурий, морозний тощо; холодно, ясно, вранці та ін. Так само охоплюють велику кількість слів такі тематичні групи, як «Людина», «Тваринний світ», «Природні явища», «Суспільне життя» тощо [62, 149].

За характером присвоєння назв з-поміж номінативних слів окремо виділяється надзвичайно численна група власних назв. Якщо загальні назви позначають цілі групи однакових предметів, то власні -- даються окремим предметам, щоб відрізнити їх від багатьох подібних.

Серед власних назв розрізняються, зокрема: антропоніми -- власні назви людей: Ольга, Іван, Петренко, Шекспір, Шевченко; топоніми -- власні географічні назви: Київ, Дніпро, Україна, Волинь, Карпати, Говерла, Європа, Везувій, Корсика; культуроніми -- позначення предметів духовної і матеріальної культури: «Кобзар», Євангелія, «Літопис Самовидця», «Явір» (ансамбль), «Просвіта», «За заслуги» (орден), «Антей» (літак), «Турист» (автобус), «Кристал» (виробниче об'єднання), Перун і Зевс, Ахіллес (міфологічні персонажі) тощо [67].

Крім того, можливі невеликі об'єднання слів, зумовлені їхнім місцем у семантичному полі. За значенням слова по-різному пов'язуються між собою: або наближаються одне до одного, або, навпаки, відштовхуються на протилежні полюси. За характером відношень між словами в семантичному полі розрізняють антоніми, синоніми, омоніми, пароніми.

Антоніми -- пари слів із протилежним значенням. Наприклад: мир -- війна, життя - смерть, гострий -- тупий, радіти -- сумувати, за -- проти.

Антоніми в семантичному полі розташовуються на протилежних полюсах [61, 375]. Коли взяти низку слів на позначення стосунків між людьми (семантичне поле) - любов, симпатія, дружба, приязнь, пошана, прихильність, доброзичливість, байдужість, неповага, недолюблювання, неприязнь, зневага, ворожість, ненависть - то на протилежних кінцях стоятимуть антоніми любов -- ненависть.

Антоніми в мові існують тому, що „в самій дійсності та в людських оцінках існують предмети, явища, дії, ознаки з протилежними якісними, кількісними, просторовими й часовими властивостями” [2, 35]: день і ніч, тепло і холод, добро і зло, початок і кінець чогось, легкі й важкі предмети, близькі й далекі відстані, давній і майбутній час тощо. Мова лише називає ці якості.

Антоніми виражаються тією самою частиною мови й позначають однорідні явища, тобто явища одного плану. У мовленні обидва антоніми поєднуються з тими самими словами: і початок, і кінець -- дня, тижня, століття, роботи, твору, дороги, подорожі, поневірянь, нитки тощо; і сонячний, і хмарний -- день, ранок, вечір, літо, осінь, весна, погода.

Слова, не пов'язані з якісною чи кількісною оцінкою явищ, із різними протистояннями, не мають антонімів: стіл, вікно, літак, думка, слово, мрія, математика, мистецтво, політика, хліборобський, заячий, писати, дивитися. Тому не можна вважати антонімічними й поняття, пов'язані з розрізненням чоловічої та жіночої статі: батько -- мати, брат -- сестра, чоловік -- жінка, цап -- коза, баран -- вівця. Вони хоч і мисляться попарно, проте не протиставляються, не взаємовиключаються, а лише зіставляються за певною ознакою, як, наприклад, слова стіл і стілець, солодкий і кислий, іти і їхати, що також не є антонімами [11, 16].

Антоніми бувають загальновживані (постійні) і контекстуальні. Загальновживані антоніми мають протилежне значення й поза контекстом (сум -- радість); контекстуальні ж набувають протилежного значення тільки в контексті внаслідок переносного вживання слова [18, 132]. Наприклад, у вислові Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля (М. Рильський) завдяки контексту сприймаються як антоніми пари слів пишний -- сумний, яр -- провалля.

Синоніми -- це „слова, що звучать по-різному, але мають спільне основне лексичне значення” [23, 51]. У семантичному полі синоніми своїм значенням наклада-ються один на одного або перебувають поруч: горизонт, обрій, видноколо, небосхил, небозвід, крайнебо, круговид, кругозір; зро-зуміти, збагнути, втямити, дібрати, уторопати, розшолопати. Синоніми, як правило, називають той самий денотат, але різними словами.

Синоніми в мові можливі тому, що лексичні значення окремих слів нерідко перекривають одне одного: адже немає чіткої межі між поняттями, скажімо, багато і чимало; близькі за значенням у повсякденному вживанні слова імла, мряка, туман; те саме атмосферне явище називають слова дощ і злива [67, 138].

Водночас синоніми обов'язково чимось різняться між собою -- відтінками значень, емоційним забарвленням, експресивністю, стилістичною віднесеністю, різною активністю в мові, здатністю сполучатися з іншими словами. Наприклад, здавалось би, слова батьківщина і вітчизна тотожні за значенням, проте перше слово, на відміну від другого, має ще й побічне значення «місце походження»: можна сказати Південна Америка -- батьківщина картоплі, але не вітчизна. Слова лелека, чорногуз, бузько, бусел називають того самого птаха і є, власне кажучи, абсолютними синонімами. Але у вислові Кохай мене, я твій завжди... Моя зажурена лелеко, прилинь сюди! (М. Упеник) взаємозаміна їх неможлива.

Відтінками значень і сферою вживання різняться між собою синоніми говорити, казати, мовити, вести річ, держати річ, висловлюватися, ректи, глаголати, цвенькати, подейкувати, балакати, гомоніти, просторікувати, молоти, верзти, базікати, патякати, шварґотіти, лепетати. Різну сполучу-ваність мають синоніми замурзаний, заяложений, каламутний, неприбраний, нечистий, яких об'єднує спільне загальне значення брудний. Кажемо: замурзане обличчя, заяложений одяг, каламутна вода, неприбрана кімната, нечиста гра -- але поміняти місцями ці означення не можна, цього не дозволяє їхня конкретна семантика.

Синоніми „об'єднуються в синонімічний ряд, у якому виділяється стрижневе слово -- домінанта. Воно є носієм основного значення, спільного для всього синонімічного ряду, стилістично нейтральне, найуживаніше” [27, 9] й у словниках синонімів ставиться першим: кричати, горлати, лементувати, галасувати, репетувати, верещати, волати.

Багатозначне слово залежно від його конкретних значень може бути домінантою різних синонімічних рядів: добрий (про людину), чуйний, співчутливий, доброзичливий, щирий, людяний, уважний, приязний, прихильний; добрий (про спеціаліста), кваліфікований, досвідчений, умілий, знаючий, компетентний; добрий (про врожай), багатий, високий, щедрий, рясний, великий. Відповідно й те саме слово в різному контексті може замінюватися різними синонімами. Наприклад, до слова примітивний, коли йдеться про організми, синонімом виступає слово одноклітинний; про культуру -- первісний, нерозвинений; про смак -- грубий, невибагливий, невитончений; про світогляд -- обмежений; про жарт -- дешевий; про твір -- недосконалий, недовершений.

Синонімічні ряди незамкнені, вони можуть постійно по-повнюватися новими словами, втрачати застарілі слова. Наприклад, синонімічний ряд велетенський, грандіозний, гігантський, колосальний утворився нещодавно за рахунок запозичених слів. Колишня синонімічна пара гіркий і бридкий, що називала однаковий неприємний смак, розпалася: слово гіркий залишилося без синонімів, а слово бридкий стало домінантою синонімічного ряду бридкий, огидний, гидкий, потворний, осоружний, негарний.

Крім загальномовних, є також контекстуальні синоніми [67]. Наприклад, слово тиша може поєднуватися не лише з постійними синонімами безгомінна, беззвучна, безгучна, безшелесна, німа, а й зі словами мертва, глибока, повна, цілковита, абсолютна, які не є синонімами до названих вище слів. При слові настрій синонімічними означеннями можуть виступати як постійні синоніми (веселий, радісний), так і контекстуальні (весняний, світлий).

Синоніми, оскільки вони взаємозамінні, належать до тієї самої частини мови або, якщо це фразеологізми, співвідносні тією самою частиною мови [17, 162].

Семантичні (поняттєві) синоніми відрізняються лише відтінками значення; ця різниця може полягати в інтенсивності вияву якоїсь ознаки (товариш, приятель, друг, побратим; здібний, обдарований, талановитий), у несуттєвих відмінностях між предметами, явищами (хата, дім, будинок), у здатності сполучатися з іншими словами (череда -- про корів, табун -- про коней, отара -- про овець, зграя -- про вовків; заплющувати -- про очі, зачиняти -- про двері, закривати -- про інше). Семантичні синоніми в мові з'являються в процесі глибшого пізнання дійсності, появи нових предметів, явищ. Унаслідок цього стали вживатися порівняно недавно такі синонімічні ряди, як дорога, шлях, путь, битий шлях, путівець, тракт, шосе, автострада, магістраль, траса, бруківка, колія (шляхи сполучення); дотація, асигнування, субсидія (економіка); трансплантація, пересадка (медицина) тощо.

Конотативні (емоційно-оцінні) синоніми відрізняються ставленням мовця до названого ним явища (з наростанням позитивних емоцій: дитина, дитя, маля, крихітка; з наростанням негативних емоцій: обличчя, лице, фізіономія, пика, морда, рило; нейтральне райдуга і поетичне веселка).

Стилістичні (функціональні) синоніми відрізняються сферою вживання, але називають той самий предмет, явище (електропоїзд, читальний зал -- в офіційній мові, електричка, читалка -- у просторіччі; рекомендувати -- у науковій літе-ратурі, радити -- у звичайній розмові; здібний, обдарований, талановитий -- загальновживані, кмітливий, кебетний, метикуватий, тямущий -- розмовні).

Семантико-стилістичні -- відрізняються водночас і відтінком значення, і емоційним забарвленням, і сферою вживання (іти, крокувати, шкандибати, чимчикувати, плентатися, чалапати, дріботіти) [21, 35-36].

Уміле вживання синонімів -- свідчення про майстерне володіння мовою, про вимогливість до власного висловлювання.

Омоніми -- це „слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення” [24, 130]. Їхні значення нічим не пов'язані між собою: коса -- заплетене волосся, коса -- знаряддя для косіння, коса -- вузька смуга суходолу в морі, річці; луг -- угіддя для сінокосу, луг -- хімічна речовина певного складу; стигнути -- достигати», стигнути «холонути.

Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.

Кожне переносне значення багатозначного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище -- 1) купа дров, що горить; 2) місце, де розкладали вогонь; 3) своя оселя, родина (у давнину близькі люди збиралися навколо вогнища); 4) центр, зосередження чогось.

Омоніми семантичної спільності не мають: бал -- оцінка, бал -- вечір із танцями; стан -- корпус людини, стан -- становище, стан -- стоянка, стан -- машина (прокатний стан) [35, 058].

Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).

Повні омоніми збігаються в усіх граматичних формах: балка (1) -- дерев'яний чи металевий брус, балка (2) - яр (обидва іменники в усіх відмінках однини й множини мають однакові форми); точити -- робити гострим, точити -- цідити (обидва дієслова змінюються абсолютно однаково); моторний (1) - швидкий, моторний (2) - пов'язаний із мотором (обидва прикметники однаково змінюються за родами, відмінками та числами).

Неповні омоніми збігаються лише в частині граматичних форм: баранці -- молоді барани (має всі форми однини й множини), баранці -- піна на гребенях хвиль (має тільки форми множини); захід -- одна з чотирьох сторін світу (має форми лише однини), захід -- дія для досягнення якоїсь мети, захід -- спуск небесного світила за обрій (мають і форми однини, і множини); злити -- викликати злість», злити -- полити (у них усі інші форми різні, крім форм минулого часу й умовного способу).

Неповними омонімами є також збіги окремих форм різних частин мови:

а) іменників і відіменникових прислівників: кружка -- довкола і кружка -- родовий відмінок іменника кружок»; боком -- не прямо і боком -- орудний відмінок іменника бік;

б) іменників і звуконаслідувальних вигуків: рип -- рипіння (рип дверей) і рип -- різкий звук від тертя (двері рип); стук -- удар (почувся стук) і стук -- різкий звук удару (щось у вікно стук);

в) інші випадкові збіги: мати -- рідна людина і мати -- володіти чимось; коли -- у який час і коли -- наказовий спосіб дієслова колоти; їм -- перша особа однини теперішнього часу дієслова їсти і їм -- давальний відмінок займенника вони [47, 95-96].

До омонімічних явиш у мові належать також: омофони -- при однаковій вимові мають різне написання: кленок -- клинок, греби -- гриби, мене -- мине, Роман -- роман, Мороз -- мороз; сюди слід віднести й синтаксичні омоніми -- однакові звукові комплекси, один з яких є словом, другий -- поєднанням слів: сонце -- сон це, цеглина -- це глина, доволі -- до волі, потри -- по три, згори -- з гори;

омографи -- при однаковому написанні мають різну вимо-ву (різний наголос): за'мок і замо'к, доро'га і дорога', о'бід і об'ід;

омоформи - мають однаковий звуковий склад тільки в певній граматичній формі: шию (від шити) і шию (від шия); поле -- лан і поле (від полоти); варта -- сторожа і варта (від вартий) [67, 126].

У мові омоніми найчастіше з'являються внаслідок запозичень. Є два випадки звукових збігів таких слів:

а) звуковий збіг запозиченого слова з українським: мул -- дрібні частинки у водоймах і мул (назва тварини, запозичена з латинської мови); клуб -- маса кулеподібної форми і клуб (назва організації, запозичена з англійської); як (прислівник) і як (назва тварини, запозичена з тибетської);

б) звуковий збіг різних запозичених слів: гриф (міфічна істота, з грецької), гриф (частина струнного музичного інструмента, з німецької) і гриф (штемпель на документі, з французької); метр -- міра довжини (з грець-кої), метр -- віршовий розмір (з грецької) і метр -- учитель (з французької); кран -- трубка із закривкою (з голландської) і кран -- механізм для піднімання вантажів (з німецької) [43, 23].

Існування омонімів, звичайно, не перешкоджає ефективному функціонуванню мови: вони рідко трапляються поруч, та й контекст, як правило, дає змогу уникнути сплутування їх. Якщо ж омоніми спричиняють двозначність, то мова позбувається одного з них або пересуває на периферію. Так, коли в українській мові виникли омоніми жати (жну) і жати (жму), то останній став рідше вживатися; натомість використовується дієслово тиснути.

 Пароніми - це слова, дуже подібні за звучанням, нерідко - й за значенням, але не тотожні. Їх можна легко сплутати. Наприклад, небагатьма звуками різняться пароніми адресат -- той, кому посилається і адресант - той, хто посилає; мимохіть -- нехотячи і мимохідь -- проходячи мимо; виє (від вити) і віє (від віяти); знегоди -- злигодні і незгоди -- відсутність згоди.

За лексичним значенням пароніми бувають:

синонімічні: повідь - повінь, крапля - капля, слимак - слизняк, привабливий - принадливий, хиткий - хибкий, плос-кий - плаский, барабанити - тарабанити, линути - ринути, притаїтися - причаїтися, рипіти - скрипіти, радити - лаяти;

антонімічні: лепський - кепський, прогрес - регрес, експорт - імпорт, еміграція - імміграція, густо - пусто; семантично близькі: крикливий - кричущий, церемонний «манірний, проханий» - церемоніальний «урочистий, за пев-ним розпорядком», цегельний - цегляний, ніготь - кіготь, м'язи - в'язи, кіш «кошик» - ківш «черпак», кристал - кришталь;

семантично різні: газ - гас, глуз - глузд, орден - ордер, дипломат - дипломант, ефект - афект [61, 343].

Пароніми, як і омоніми, у художній літературі та в побуті використовуються для створення каламбурів -- жартівливої гри слів: Сумніваюсь, чи ти козак чи кізяк, -- засміявся задоволений своїм жартом Варчук (М.Стельмах).

Страшніш від огненних геєн голодна хіть зажерливих гієн (Б. Олійник). Прийомний син барона був баран (Л. Костенко).

Нечесну приватизацію в народі називають прихватизацією; донощиків, що на вухо доносять, іменують Навуходоносорами (за ім'ям вавилонського царя Навуходоносора). Використання омонімів і паронімів як художніх та стилістичних засобів називається парономазією.

Разом із тим треба пам'ятати, що звукова, а іноді й значеннєва близькість паронімів може призвести до сплутування їх: незгоди (відсутність взаємопорозуміння, розбіжність у поглядах) і знегоди (нещастя, труднощі); факт (подія, явище) і фактор (умова, причина); уява (здатність уявляти) і уявлення (розуміння, поняття); зумовити (спричинити) і обумовити (зробити застереження) тощо.

РОЗДІЛ 2. РОБОТА НАД ЗБАГАЧЕННЯМ СЛОВНИКОВОГО ЗАПАСУ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

2.1 Шляхи збагачення словникового запасу молодших школярів

Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також певну частину словникового складу мови: лексика абстрактна, лексика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т.д. „Найбільше багатство кожного суспільства -- його мова, а в мові -- її словниковий склад” [12, 28].

Лексичне багатство мови свідчить про рівень розвитку суспільства. В українській мові лише загальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч. А якщо врахувати й те, що багато слів мають не одне, а кілька значень, то стане зрозумілим, наскільки неосяжна лексика високорозвиненої мови. («А мова -- як море», -- сказав письменник С. Плачинда, маючи на увазі лексику [9, 11].)

З розвитком знань про світ мова невпинно зростає. До речі, більшість слів у мові становлять спеціальні слова, пов'язані з різними галузями знань, культури, виробництва тощо, і лише приблизно десята частина -- загальновживані слова [6, 96].

Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношенні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови [20, 67]. Тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виникають нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім забуваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, що мова пов'язує минулі покоління із сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику.

У молодшому шкільному віці швидко росте пасивний словник -- кількість слів, що розуміє дитина [20, 66]. Дитина розуміє всі слова, якими користуються дорослі, а також пояснення дорослого (інструкції) відносно сумісних дій. Оскільки дитина активно пізнає світ речей, маніпуляція предметами для неї є найбільш значимою діяльністю, а засвоїти нові дії з предметами вона може тільки сумісно з дорослим. Інструктивна мова, яка організує дії дитини, розуміється нею рано. Пізніше виникає розуміння мови-розповіді. Більш легко розуміє дитина ті розповіді, які пов'язані з предметами і явищами, що її оточують. Для того, щоб вона зрозуміла розповідь або казку, зміст яких виходить за межі безпосередньо сприйнятих нею ситуацій, необхідна додаткова робота -- дорослі повинні цьому спеціально навчити дитину.

Дуже швидко розвивається і активний словник, та все ж таки він відстає від пасивного. На початку другого року життя в активній мові дитини є 10--12 слів, в два роки -- близько 300 слів, в три роки словник складає 1200--1500 слів. Основною частиною активного словника дитини є іменники (до 60 %), дієслова (25--27 %) і прикметники (близько 10--12%) [27, 8].

Темп збагачення словника дитячого мовлення нерівномірний, у ньому є фази прискорення й уповільнення. Спостерігаються також значні індивідуальні відмінності як у темпі збагачення словника, так і в широті його використання.

На другому році у дитини з'являються перші дво-, трислівні речення, перші запитання. Ця мова здійснюється у формі діалогу: «Дай булку», «Оля хоче пити», «Що це таке?», «Як це зветься?» Охоче вступаючи з ними в діалог, відповідаючи терпляче на питання, дорослі розвивають у дітей потребу в мовленнєвій діяльності [31, 72].

В дошкільному дитинстві в основному завершується довгий і складний процес оволодіння мовою. До 6 років мова стає засобом спілкування і мислення дитини, а також предметом свідомого вивчення, оскільки при підготовці до школи починається навчання читання і письма. Як вважають психологи, мова для дитини стає рідною.

Розвивається звукова сторона мови. Молодші дошкільники починають усвідомлювати особливості своєї вимови. Але в них зберігаються ще й попередні способи сприйняття звуків, завдяки чому вони впізнають невірно вимовлені дитячі слова. До кінця дошкільного віку завершується процес фонематичного розвитку [53, 10].

Інтенсивно росте словниковий склад мови. Як і в ранньому дитинстві, тут значні індивідуальні відмінності: в одних дітей словниковий запас значно більший, в інших -- менший, що залежить від умов їх життя, від того, як і скільки з ними спілкуються близькі дорослі. Приведемо середні дані за В. Бадером. В 1,5 року дитина активно використовує приблизно 100 слів, в 3 роки -- 1000--і 100, в 6 років -- 2500-3000 слів [2, 31].

Розвивається граматичний склад мови. Діти засвоюють закономірності морфологічного порядку (побудова слова) й синтаксичного (побудова фрази). Дитина 3-5 років не просто активно володіє мовою -- вона творчо засвоює мовну дійсність. У дошкільника з'являється оригінальне словотворення, яке К.Чуковський описав у книзі «Від 2 до 5».

Те, що дитина засвоює граматичні форми слова і набуває значний активний словник, дозволяє їй в кінці дошкільного віку перейти до контекстної мови. Зміст такої мови розкривається в самому контексті, який стає зрозумілим для інших [20]. Вона може переповісти прочитану розповідь або казку, описати картину, зрозуміло для оточуючих передати свої враження про побачене. Але це не означає, що в дитини повністю зникає ситуативна мова. Вона зберігається в основному в розмовах на побутові теми і в розповідях про події, що мають яскраве емоційне забарвлення. Щоб отримати уявлення про особливості ситуативної мови, достатньо послухати, як діти розповідають один одному побачені мультфільми, коли вони не закінчують фрази, пропускають слова і т. ін.

Щоб мовлення дитини успішно розвивалося, треба:

виділяти певні звукокомплекси (слова) з цілого мовного потоку, який діти постійно чують;

здійснювати тонкий фонематичний аналіз кожного звукокомплексу, тобто розрізняти схожі сполучення звуків (фонеми) і слова, наприклад: «та-то», «ба-ба», «хлопчик-м'ячик»;

віднести виділене слово до певного об'єкта (ознаки, дії, зв'язку), тобто розуміти слова;

узагальнювати однорідні предмети (дії, ознаки, відношення) і називати їх тим самим певним словом;

розуміти ціле речення, тобто групу слів, об'єднаних певними
граматичними зв'язками; в реченні завжди передана закінчена думка;

засвоїти механізм вимови (артикуляцію);

засвоїти вміння відбирати в кожному окремому випадку потрібні слова і, організовуючи їх у певні граматичні структури, передавати свої думки в зрозумілих іншим людям реченнях [12, 29].

Усі ці складні завдання дитина розв'язує неодночасно і не однаково успішно. Діти засвоюють мову двома шляхами: в повсякденному, природному спілкуванні з навколишніми дорослими і в процесі спеціально організованого педагогами й батьками навчання. Від змісту, характеру і методів такого природного і спеціального навчання залежить розвиток мовлення дитини в кожний період її життя.

Мовна діяльність дітей особливо бурхливо розвивається в період їх навчання в школі. Звертання вчителя до класу, роз'яснення, вказівки, зауваження, запитання, поправки -- усе це передано в мові [9, 11]. Щоб написати першу паличку в зошиті, школяр-початківець повинен слухати вказівки вчителя: яке завдання виконувати, як взяти олівець, який рядок знайти, де і з чого починати писати.

Протягом навчання в 1 класі діти слухають, дивляться і діють (олівцем, ручкою, ножицями), працюють з дидактичним матеріалом. Школярі привчаються слухати пояснення вчителя і стежити за його думкою та вказівками. У 1 класі слухання стає одним з основних видів спеціальної пізнавальної діяльності школяра [2, 32].

Але не тільки при вивченні граматики вдосконалюється процес слухання учнів. Читаючи художню літературу, газетні тексти, діти опановують багатство рідної мови. До 3-4 класів словник зрозумілих слів в учнів різко зростає. При цьому він поповнюється й образними висловами, що їх чують діти, слухаючи вірші і художню прозу.

Найістотнішою зміною в мовному розвитку дитини-школяра є ознайомлення її зі словом, з мовою як об'єктом пізнання. З раннього дитинства мова була засобом спілкування дитини з навколишніми людьми. У школі діти вивчають мову як спеціальний предмет [20, 66]. Першокласникові спочатку важко розмежувати слово і предмет, який ним позначено. Тому першокласник довго не може зрозуміти, що слово «малина» -- ще не ягода малина. Слово -- лише назва відомої йому смачної темно-червоної ягоди. Не відразу слово відокремлюється від предмета, і першокласник, знову збиваючись, каже: «У малині три склади». Вчителька поправляє: «Не в малині, а в слові «малина» три склади».

Відповідно до вимог програми [55] в учнів початкових класів мають сформуватися деякі уявлення про мову і мовлення:

1) мова є найважливішим засобом спілкування між людьми;

2) найважливішими одиницями мови є звуки, слова, сполучення слів, речення, текст; кожна з них має своє призначення: із звуків утворюються слова, із слів - словосполучення і речення, із речень - зв'язні висловлювання;

3) мова пов'язана з мисленням (за допомогою речень висловлюються думки);

4) українська мова -- мова українського народу;

5) знання з мови застосовуються у практичному мовленні; щоб оволодіти мовленням, потрібно знати слова і вміти поєднувати їх;

6) є дві форми мовлення -- усна й писемна;

7) усне мовлення має допоміжні засоби увиразнення: інтонацію, міміку, жести; своєрідними допоміжними засобами спілкування є зорові умовні знаки і звукові сигнали.

Наведені відомості учні повинні не заучувати, а засвоювати у процесі навчання. У результаті повинно виробитись свідоме ставлення до власних усних і писемних висловлювань, прагнення уникати помилок, дотримання етики мовлення -- невід'ємної частини культури спілкування. Робота над досягненням цієї мети починається на спеціально відведених уроках і продовжується при вивченні всіх тем і розділів програми, на заняттях з розвитку зв'язного мовлення [25, 132].

Навчальний матеріал на уроці не може бути просто викладений вчителем -- таку розповідь дітям було б важко сприйняти. Основою роботи має стати підручник, головними методами -- спостереження мовних явищ і бесіда, у проведенні якої слід постійно спиратися на мовний досвід учнів, поступово збагачуючи його. Однак учитель повинен постійно спрямовувати бесіду, роз'яснювати наведене в підручнику, при потребі доповнювати новими фактами.

Вже в 2 класі учні дізнаються про суспільну природу мови -- її створили люди для потреб спілкування в умовах спільної праці. За допомогою мови люди виражають свої думки. Тому мова тісно пов'язана із мисленням [20, 68]. Дітям слід розказати, що люди, пізнаючи навколишній світ, явища дійсності, предмети, їх ознаки, дії, стали давати їм назви. Так з'явилися слова як своєрідне позначення явищ дійсності. Найменування певного предмета, його ознаки чи дії -- це своєрідні знаки тієї чи іншої мови, які допомагають відрізнити один предмет, ознаку, дію від інших.

У ході роботи доцільно підкреслити, що слів у мові дуже багато (при цьому показати словники), що словниковий запас мови весь час поповнюється. Не так давно в нашу мову ввійшли слова зореліт, космонавт, місяцехід, якими були названі нові машини, нові професії. І навпаки, багато слів ми перестали або перестаємо вживати (соха, постоли). На основі таких даних у дітей формуватиметься уявлений про розвиток мови у тісному зв'язку з розвитком суспільства.

У початкових класах дітям прищеплюється любов до рідного слова, до мови батьків, до рідного краю, Батьківщини. Діти мають усвідомити, що українська мова є мовою українського народу, що обов'язком кожного українця є знання й збагачення її [32, 31].

Джерелами збагачення словникового запасу учнів на цьому етапі стають: сама навколишня дійсність, навчальний процес, ілюстративний матеріал читанок та інших підручників, наочні посібники, технічні засоби, які вчитель використовує у ході розповідей та бесід з учнями [25]. Вже протягом першого року навчання мовлення дітей на уроці здійснюється у межах досить широкого кола тематичних груп: школа і шкільне навчання (назви шкільних приміщень, класне обладнання, навчальне приладдя - колективне та індивідуальне, види навчальної праці, елементи уроку й режиму навчального дня в цілому тощо); суспільно-політична лексика; лексика, пов'язана із суспільно корисною працею дорослих і дітей; види транспорту; рослини городу, саду, лісу; тварини -- дикі і свійські; побутова лексика, пов'язана з ігровою діяльністю дітей тощо.

У цей період словниковий запас молодших школярів активно поповнюється прикметниковими і дієслівними формами, засвоєними під час читання, а самі висловлювання стають більш повними, емоційними, яскравими.

Важливим є те, що дитячий словник збагачується не тільки кількісно, а й якісно [31, 72]. Під час уроків читання у ньому, зокрема, збільшується питома вага лексики, яка відображає суспільно-політичні відносини (Батьківщина, Вітчизна, держава, Україна, столиця України -- Київ, рідна мова, український народ, великий український письменник, видатна українська поетеса та ін.). Статті для читання та художні ілюстрації ознайомлюють дітей з новими словами в галузі науки, техніки і культури, трудової діяльності людей міста й села, назвами рослин, тварин, предметів побуту. Поповнюється лексика, пов'язана з різноманітною діяльністю самих дітей як на уроках так і в позаурочний час. Особливе значення в цій діяльності належить дитячій книзі.

Найважливіше завдання початкової школи -- навчити дітей вчитися, а це неможливо без уміння читати і працювати з книжкою. Специфіка роботи на уроці читання потребує від дітей багаторазовою перечитування слів, речень, текстів, яке швидко набридає, стомлює. Щоб зробити урок читання цікавим кожному учневі, слід керуватися такими правилами: логічне поєднання всіх видів роботи; неможливість виконання наступного завдання без опрацьованої попередньої вправи; чітка установка щодо роботи: для чого? як робити? скільки часу витратити? [39, 15]. Підбір вправ для різних груп має здійснюватися з урахуванням індивідуальних особливостей школярів.

Кожен урок має формувати в учнів свідоме, правильне, виразне читання з відповідною для кожного віку швидкістю. А для цього учні мають чітко розуміти лексичне значення і бачити ціле слово, а згодом - словосполучення, смислову фразу, речення [25]. Тому велике значення на уроці надається словниковій роботі, яка органічно випливає із завдань упродовж цілого уроку. На уроках читання вона спрямовується на збагаченн и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.