На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Аналз змсту шкльного курсу Країнознавство та дидактичн засади вивчення. Комплексна характеристика країн та макрорегонв Африки. Поурочне планування та методичн рекомендацї до проведення урокв географї. Актуальнсть вивчення теми Африка.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Зміст і методика вивчення країн Африки у шкільному курсі країнознавства
ЗМІСТ

ВСТУП
Розділ 1. КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ШКІЛЬНИЙ КУРС
1.1.Аналіз змісту шкільного курсу
1.2.Дидактичні засади вивчення країнознавства
Розділ 2. КОМПЛЕКСНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН І МАКРОРЕГІОНІВ АФРИКИ
2.1. Загальна характеристика регіону
2.2. Країни Північної Африки
2.3. Країни Центральної, Західної і Східної Африки
2.4. Країни Південної Африки
Розділ 3. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ПІДРОЗДІЛУ «АФРИКА»
3.1. Поурочне планування підрозділу
3.2. Методичні рекомендації до проведення уроків географії
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ДОДАТКИ
ВСТУП

За роки незалежності України визначено нові пріоритети розвитку освіти. Метою сучасної української освітньої системи є створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування всебічно розвинутої особистості, здатної самостійно здобувати знання впродовж життя. Сьогодні вчитель повинен не тільки «навчати, розвивати, виховувати», а й сприяти цьому розвитку. Більшість вчителів основним завданням вбачають розвиток здібностей молодого покоління. Дієвим помічником цього процесу є інтеграція. Інтеграція дає можливість розвивати унікальну здатність дитини сприймати навколишній світ цілісно, творчо. Тому особливо цікавим, на думку автора, є курс «Країнознавство», який передбачає широкі міжпредметні зв'язки і полягає в інтеграції знань з географії, історії, культури, економіки та органічно доповнює програмний матеріал предмету «Економічна та соціальна географія світу». При цьому методами географії створюється багатогранний образ території і виявляється її своєрідність.
Міжнародна, міждержавна рухливість українців постійно зростає. Мільйони наших земляків добувають нафту і газ у Росії, збирають овочі у Великій Британії та Ірландії, фрукти ? в Португалії, Іспанії та Італії, будують дороги і житло у Чехії й Польщі, складають автомобілі в Німеччині, вирощують пшеницю в Аргентині, відпочивають у Єгипті. Громадяни України в наш час можуть вирушати практично в будь-яку країну і в будь-яку частину світу. Відповідно зростає потреба в інформації про країни, розширенні знань про природу, розміщення населення, господарство, соціально-економічні та екологічні проблеми різних країн і регіонів світу. Країнознавство й дає ці знання. Крім того, кожна людина повинна мати хоча б найзагальніші уявлення про сучасну політичну карту світу, розміщення населення нашої планети, світове господарство, глобальні проблеми людства. Це потрібно у повсякденному житті для того, щоб встановлювати зв'язки між різними подіями, інформацію про які ми отримуємо із газет, повідомлень по радіо та телебаченню, із комп'ютерної мережі, правильно оцінювати ці події і таким чином правильно розуміти світ, в якому ми живемо.
Унікальність шкільного курсу країнознавства полягає в тому, що це єдиний предмет, що поєднує знання про природне й соціально-економічне повсякденне оточення підлітка, отже, географічні знання можуть стати базою для різноманітної практичної його діяльності, у творчому рості особистості підлітка. Географія є для підлітка не тільки джерелом нових відомостей про світ, не тільки інструментом пізнання частини об'єктивної дійсності, але й необхідним фактором його нормального психічного розвитку.
Актуальність вивчення теми Африка полягає у тому, що більшість дослідників переважно приділяють увагу економічно розвинутим країнам, які задають тон у економічному розвитку світу. А найменш розвиненим країнам, до яких належить більшість африканських країн, увага приділяється не в достатній мірі. Розглядаються переважно найбільш розвинені країни, а решта країн не беруться до уваги. Навіть у курсі „Країнознавства“ розглядається по декілька найбільш типових представників регіону.
Таким чином, у структурі курсу „Країнознавство“ важливе місце посідає вивчення теми „Африка“, оскільки це регіон з потужним природно-ресурсним потенціалом, та, разом з цим ? найбідніший регіон світу. Для країн Африки будь-яких регіонів характерні всі риси слабо розвинених країн, визначені ООН. Частка Африки в населенні світу ? 12,6%, а в світовому виробництві ВНП ? тільки 1,6%. Умови життя населення майже всіх країн континенту за будь-якими стандартами дуже низькі. Це стосується як побутових умов, рівня освіти, тривалості життя, так і рівня споживання.
Об'єктом дослідження виступає шкільний курс «Країнознавство».
Предметом роботи є зміст і методика вивчення підрозділу «Африка» у курсі шкільного країнознавства.
Метою дипломної роботи є на основі вивчення праць провідних науковців-географів та педагогів розробити зміст і методику вивчення країн Африки в шкільному курсі «Країнознавство».
Виходячи з мети дослідження, в роботі поставлені такі завдання:
ѕ проаналізувати зміст країнознавства як шкільного курсу та визначити дидактичні особливості його впровадження;
ѕ скласти комплексну характеристику провідних країн регіону шляхом систематизації і узагальнення даних про їх природу, населення, господарство, культурно-історичні особливості, внутрішні просторові відмінності;
ѕ розробити методичні рекомендації щодо вивчення даного підрозділу «Африка» у шкільному курсі „Країнознавство“.
З метою обробки географічної інформації в роботі застосовано описовий метод ? вивчались особливості природно-ресурсного потенціалу окремих країн. Дослідження галузей господарства проводилося за допомогою поєднання описового, порівняльного та статистичного методів. Порівняльно-географічним методом автором було проведено дослідження рівня розвитку окремих країн Африки.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що автором вперше було зібрано, систематизовано та проаналізовано дані по змісту і дидактичним засадам впровадження нового профільного курсу „Країнознавство“, складена комплексна характеристика провідних країн та макрорегіонів Африки, розроблена методика вивчення підрозділу «Африка», зокрема запропонований варіант поурочного планування теми „Африка“ та плани-конспекти уроків.
Основні положення та результати дослідження, що містяться в дипломній роботі, пройшли апробацію на уроках географії в 11 класі.
Аналіз літератури показав, що дана проблема висвітлена не достатньо. При написанні роботи автор користувався програмними документами з курсу, матеріалами періодичної преси, підручником з „Країнознавства“, який є єдиним на даний час. При висвітленні аналізу змісту курсу шкільного країнознавства та дидактичних засад вивчення країнознавства було застосовано підручник з країнознавства Масляка П.О. [39], Програму для профільного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах „Країнознавство“ Бєскової Н.М. та Бойко В.А. [8], Державний стандарт з географії [20], та публікації у періодичних фахових виданнях (журнали «Географія та основи економіки в школі», «Географія», «Школа») та інтернет-ресурси .
Комплексна характеристика країн і макрорегіонів Африки проводилася на основі аналізу і узагальнення матеріалу підручників Безуглого В.П. та Козинець С.О. „Економічна і соціальна географія світу“ [7], Юрківського В. М. „Регіональна економічна і соціальна географія“ [58], довідника „Країни світу“ за ред. Юрківського В.М. [59], а також статей Дейча Т. [19] та Дорохіної В.С. [22].
При написанні третього розділу автор користувався посібником з країнознавства Мірошник Г.О. [42] та матеріалами періодики ? статтею „Комплексний підхід до вивчення країн у курсі „Країнознавство“ Борисової С.О. [11] та розробками уроків Новикової В. [44].
Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.
Розділ 1
КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ШКІЛЬНИЙ КУРС

1.1. Аналіз змісту шкільного курсу

Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності.
На сучасному етапі країнознавчі дослідження мають переважно природно-історичне і соціально-економічне спрямування, що зумовлюється особливостями історико-географічного розвитку людства в першій половині XXI ст.
Країнознавство утворює одну із "стовбурних" галузей у системі географічних наук (точніше географічне країнознавство). Саме країну, а також район М.М. Баранський вважав основним об'єктом географії, а їхню характеристику ? головним змістом географічних робіт [39, с. 13-16]. Країнознавці, за його словами, покликані виробляти "візитні картки" країн. Звідси випливає і визначення країнознавства як географічної дисципліни, що займається комплексним вивченням країн, що систематизує й узагальнює різнорідні дані про їхню природу, населення, господарство, культуру і соціальну організацію.
Проте віднесення країнознавства до "стовбурних" галузей географії не є загальновизнаним. Суперечки виникають з багатьох питань і в тому числі з головного ? чи можна вважати країнознавство наукою?
У нашій країні вітчизняне і закордонне країнознавство почало складатися ще в дореволюційний час. Результатом цього процесу стали численні країнознавчі описи і характеристики. У 30-і роки країнознавство ? районоведення ? отримало новий імпульс до розвитку у вигляді "районної школи" М.М. Баранського. У післявоєнний період у міру росту потреб у країнознавчих роботах увага до нього з боку географів зростала. Особливе значення в цьому плані мала стаття М.М. Баранського "Країнознавство і географія фізична й економічна", опублікована ще в 1946 році. У ній був даний аналіз розвитку країнознавства і по суті вперше були сформульовані його основи, включаючи концепцію географічного країнознавчого синтезу або, іншими словами, необхідність "єдиного погляду" на природні, економічні і соціальні явища. Але поряд з цим, у тій же статті М.М. Баранський зовсім виразно написав про те, що країнознавство не претендує на роль особливої науки, а являє собою усього лише організаційну форму, що поєднує розрізнені знання про ту або іншу країну. Саме цей вислів породив широкий погляд на країнознавство як на "купол" над географією, що не має власного предмета наукового дослідження [11, с.5-6].
Хоча таке трактування не могло не затримати становлення наукового країнознавства, його загальний розвиток усе-таки продовжувався, про що насамперед свідчать численні країнознавчі роботи. Одночасно ? завдяки Ю.Г. Саушкіну, В.А. Анучину, В.М. Гохману, К.М. Попову, А.І. Клімову, С.Б. Лаврову, Г.В. Сдасюк, Я.Г. Машбіцу, Н.С. Мироненко, В.А. Пуляркіну, Л.В. Смирнягіну ? поступово зміцнювалися і наукові основи країнознавства.
Максаковський В.П. виділяє два головних види країнознавства. Перший з них ? інформаційне країнознавство, що відбиває в основному емпіричний рівень пізнання. Його завдання полягає в зборі, збереженні і систематизації даних про країни і райони. У свою чергу, воно може бути інформаційно-популярним і інформаційно-довідковим. Прикладів подібних видань у нас безліч. Другий вид ? власне наукове країнознавство, що виконує дослідницькі функції, спирається на науковий географічний синтез і робить свій внесок у формування наукової географічної картини світу. Звідси випливає і розмаїтість функцій країнознавства: інформаційна, описова, освітня, культосвітня, науково-дослідна, практична [37, с.15].
Що стосується внутрішньої структури країнознавства, то Я.Г. Машбіц виділяє в ньому три головних класи: 1) фізико-географічне (природне), 2) економічне і соціальне (суспільно-географічне) і 3) комплексне. Виходячи з застосування цієї градації в регіональному аспекті, можна сказати, що у фізичній географії одержали розвиток як вітчизняне (Е.М. Мурзаєв, Ю.К. Єфремов, Б.А. Федорович, Н.А. Гвоздецький, Н.І. Михайлов, А.І. Соловйов, В.І. Прокаєв та ін.), так і закордонне (А.С. Барків, Б.Ф. Добринін, А.М. Рябчиков, Р.А. Єрамов, Г.М. Ігнатьєв, В.Г. Зайчиков, Є.Н. Лукашова) країнознавство. У порівнянні з фізико-географічним, економіко-географічне країнознавство одержало ще більший розвиток. У тому числі в області вітчизняного країнознавства виявили себе Ю.Г. Саушкін, А.А. Мінц, С.Н. Рязанцев, В.В. Покшишевський, Н.Н. Михайлов, М.І. Помус, І.В. Комар, 3.М. Фрейкін та інші географи. Що ж стосується закордонного країнознавства, то перелік імен тут ще більший [39, с.17-23].
На жаль, комплексне країнознавство на рівні "вищого синтезу", задача якого складається в комплексному розгляді країн (і районів), поки що одержало набагато менший розвиток. Додамо також, що поряд з цими трьома головними класами виділяють також політико-географічне, історико-географічне, військово-географічне, демографічне, етноконфесійне, медико-географічне й інші "підкласи" країнознавства. Але вони вже зв'язані зі стиковими науковими напрямками.
Сучасне країнознавство у своєму розвитку базується також на глобальних і регіональних геополітичних та геостратегічних концепціях. Серед них найвідомішими є атлантизм, мондіалізм, євразійство.
У переважно інформаційних, позбавлених науково-методологічного підґрунтя публікаціях, країнознавство розглядають лише як організаційну форму об'єднання всієї суми найрізноманітніших знань про ту чи іншу країну або регіон світу.
Останнім часом, у зв'язку з диверсифікацією міжнародних відносин України в галузі країнознавства, все більше переважають дослідження, у яких на перший план виступає різнобічний аналіз найважливіших проблем тих країн, з якими наша держава має тісні зв'язки. Такі проблемно орієнтовані дослідження тісно пов'язані з практикою дво- і багатосторонніх відносин між країнами світу. При цьому пріоритети здебільшого надаються моделюванню ситуацій і прогнозуванню розвитку подій та явищ. Проблемна орієнтація сприяє зростанню практичної значимості країнознавства і водночас створює умови для розвитку його методологічної бази. Вона теж пов'язана з упровадженням системного підходу, вимагає розгляду найважливіших проблем на глобальному рівні. Це ще більше надає країнознавству передбачуваної прогностичної спрямованості. Прогноз у країнознавстві, як конкретне передбачення стану певного явища в майбутньому на основі спеціального наукового дослідження, набуває у XXI ст. особливого значення, тому що конкретна цінність правильного, науково обґрунтованого передбачення у сфері міждержавних відносин стрімко зростає. Вміння передбачати ситуацію з урахуванням усезростаючої кількості різновекторних чинників стає головним і найдорожчим "товаром" аналітиків у країнознавстві [39, с.24].
Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони, штати, області, провінції тощо) і різні міждержавні регіональні та глобальні угрупування.
Очевидно, що країни і регіони світу вивчає не лише країнознавство. Країни і регіони світу є об'єктом вивчення також і історії, і географії, і філософії, і культурології, суспільствознавства, соціології, геології та безлічі інших наук і навчальних дисциплін. Кожна з них досліджує лише певну складову об'єкта, тобто його конкретні властивості, явища, процеси і відношення. Отже, та складова об'єкта дослідження, на яку найбільшою мірою й спрямована увага тієї чи іншої науки і називається її предметом. Предметом країнознавства є країни і регіони світу як єдині системи, що складаються з різнорідних, але взаємопов'язаних елементів, які діють як єдине ціле на світовій політичній арені.
Отже, на відміну від інших наук і навчальних дисциплін, які цікавляться лише певними аспектами діяльності країн, країнознавство інтегрує в собі універсальні знання про країни, відображаючи цілісну картину буття основних одиниць соціально-політичної організації світу.
За Масляком П.О., системна універсальність предмета країнознавства передбачає такі твердження:
По-перше, всі сфери функціонування суспільства будь-якої країни так чи інакше тісно взаємопов'язані.
По-друге, цілісної картини тієї чи іншої держави або регіону при вилученні (нехтуванні) того чи іншого її елементу (сфери, регіону) отримати не можливо.
По-третє, велике значення має взаєморозташування країн і регіонів стосовно один одного у географічному (геополітичному) просторі.
По-четверте, країни і міждержавні утворення існують у часі, який разом з простором визначає буття людей, народів і суспільств.
По-п'яте, будь-яка система (країна) складається з підсистем нижчого ієрархічного рівня (структур, поєднань, утворень, комплексів, формувань). До них належать переважно територіально-управлінські системи (штати, губернії, області, провінції тощо).
По-шосте, функціонування територіальних утворень (країн і регіонів) відбувається як постійна і перманентна зміна їх станів унаслідок як внутрішньої взаємодії елементів, так і взаємодії з довкіллям [39, с.25-39].
Конкретними об'єктами дослідження країнознавства є галузеві (інтегральні) чи просторово-територіальні форми організації країн як у цілому, так і їх окремих частин. Наприклад, можна вивчати населення Сполучених Штатів Америки, чи культуру індіанців Бразилії, чи екологічні проблеми Німеччини (галузевий (інтегральний) аспект). Просторово-територіальний аспект дослідження конкретних об'єктів полягає в комплексному вивченні, наприклад штату Каліфорнія в США або провінції Квебек у Канаді. Звичайно можна конкретним об'єктом дослідження обрати поєднання цих двох аспектів, приміром природно-ресурсний потенціал острова Хоккайдо в Японії [[11, с.5-6].
Таким чином, країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності.
Історія географічної науки нараховує кілька тисячоріч. За цей час докорінно змінилися її предмет, завдання й методи досліджень. Однак нерідко й у сучасному суспільстві географія, у тому числі й шкільна, дотепер трактується як сугубо описова наука, головна функція якої ? довідково-енциклопедична. Такий погляд докорінно суперечить суті нинішньої географічної науки.
Предмет сучасних географічних досліджень включає всю географічну оболонку Землі й складові її геосистеми, територіальну структуру господарства й суспільства.
Головним завданням географії вже давно став не землеопис, а вивчення просторово-тимчасових взаємозв'язків, природних й антропогенних факторів й особливостей розвитку різних територіальних систем. Саме в цій якості географи беруть активну участь у рішенні багатьох проблем політичного, економічного й соціального, екологічного характеру, що виникають на різних рівнях ? від світового до локального. Тому географія займає унікальне місце в системі наук, відіграючи роль свого роду «містка» між природничими й суспільними науками.
Місце шкільної географії в Базисному навчальному плані також визначається, насамперед, тим, що вона ? єдиний предмет, що відноситься одночасно й до природничого, і до гуманітарного циклу навчальних дисциплін. Таким чином, шкільна географія охоплює всю систему «природне середовище ? суспільство ? людина», що дозволяє їй:
* комплексно розглядати середовище перебування (життєвий простір) людства, знайомлячи учнів з тим, як живуть і господарюють люди в різних географічних умовах;
* формувати сприйняття світу не у вигляді набору окремих природних або суспільних компонентів, а у вигляді чіткої ієрархії територіальних природно-суспільних систем, що формуються й розвиваються за певними законами.
Отже, географія ? єдиний шкільний предмет світоглядного характеру, що формує в учнів комплексне, системне й соціально-орієнтоване уявлення про Землю як про планету людей. Це також єдиний предмет, що знайомить їх з територіальним (регіональним) підходом як особливим методом наукового пізнання й важливим інструментом впливу на соціально-економічні процеси за допомогою регіональної політики [31, с.13-15].
Все це дозволяє віднести географію до числа тих класичних шкільних предметів, на які лягає особлива відповідальність не тільки за формування в школярів гуманістичного світогляду, виховання патріотизму й любові до Батьківщини, але й умінь і навичок орієнтації й соціально-відповідального поводження в навколишньому світі.
Країнознавство також виходить із необхідності не просто часткового вдосконалення шкільної географії, як це неодноразово бувало раніше. Воно передбачає радикальну перебудову структури й змісту предмету багато в чому на принципово новій основі [42, с. 152].
У широкому змісті основна мета географії, як і інших шкільних предметів, полягає в тому, щоб сформувати всебічно освічену й ініціативну особистість, довівши до її свідомості систему поглядів, ідейно-моральних, культурних й етичних принципів, норм поведінки, які складаються в ході навчально-виховного процесу й готовлять її до активної діяльності й безперервної освіти у світі, що швидко змінюється. У більш вузькому змісті ця мета полягає в оволодінні учнями завершеною системою географічних знань й умінь, а також в можливостях їхнього застосування в різних життєвих ситуаціях.
Відповідно до основної мети країнознавство базується на двох головних положеннях.
По-перше, воно виходить із необхідності збереження традиційної орієнтації учнів на набуття фундаментальних знань й умінь, що становлять основу світорозуміння, на всілякий розвиток їхнього географічного мислення.
Тому країнознавство припускає знайомство учнів з деякими основними закономірностями, вченнями, теоріями, концепціями й гіпотезами географічної науки, з методами її досліджень і мовою географії. У ньому отримують подальший розвиток такі наскрізні напрямки сучасної освіти як гуманізація, соціологізація, екологізація, економізація, які повинні сприяти формуванню загальної культури молодого покоління. Поряд із цим, країнознавство більш чітко визначає ту грань, що повинна відокремити загальну географічну освіту, необхідну всім учням незалежно від їхньої майбутньої професії (іншими словами рівень їхньої географічної культури), від спеціальних географічних знань й умінь, що виходять за рамки Державного освітнього стандарту з географії.
По-друге, країнознавство виходить із того, що шкільна географія являє собою не тільки певну сукупність природничо-гуманітарних знань, необхідних кожній освіченій людині, але і є однією з основ практичного повсякденного життя. Звідси випливає значно більший, ніж колись, акцент на формуванні практичних знань й умінь прикладного характеру, наслідком чого повинне стати підвищення інтересу учнів до предмету „Географія“.
Важливим завданням географічної освіти повинна стати також орієнтація учнів на професії, пов'язані з географією.
Основу формування географічного мислення становить знайомство учнів з територіальним (включаючи краєзнавчий), комплексним, історичним, типологічним, проблемним і конструктивним підходами.
Географічні знання повинні бути, хоча й по-різному, представлені на всіх трьох ступенях шкільного навчання.
Відповідно до Держстандарту базової і повної середньої освіти, державними вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учнів з географії передбачаються:
ѕ уявлення про регіональний поділ світу;
ѕ знання особливостей природних умов і ресурсів та їх вплив на формування господарських комплексів окремих регіонів та країн світу, типів природокористування;
ѕ уміння пояснювати причини та виявляти наслідки впливу природних умов на господарський розвиток країн і регіонів, моделювати географічні ситуації регіонального розвитку в умовах глобалізації та інтеграції економічних і соціальних процесів розвитку суспільства [20, с.13-18].
Розробка змісту курсу «Країнознавство» як складової географічної освіти припускає відродження й розширення країнознавчої основи шкільної географії. Країнознавчий погляд на світ дозволить школярам бачити, розуміти й оцінювати складну систему взаємозв'язків між людьми, територією й природним середовищем.
Матеріал даного курсу дає широкі можливості для встановлення міжпредметних зв'язків з історією, літературою, фізикою та ін. Крім того, при його вивченні учні знайомляться із областями знань, не представленими у школі самостійними предметами: архітектурою, етнографією, політологією, екологією.
Головна мета курсу ? розвиток регіональних знань про цілісність і диференціацію природи материків, великих регіонів і країн, про людей, що їх населяють, особливості життя й господарської діяльності в різних природних умовах.
Основні завдання курсу:
Ш розширити й конкретизувати уявлення про просторову неоднорідність поверхні Землі на різних рівнях (від планетарного до локального);
Ш створити образні уявлення про природу, природні багатства, господарство й етнокультурну своєрідність населення материків й окремих країн;
Ш на основі історико-географічного підходу розкрити зміни політичної карти, практики природокористування, динаміку наростання екологічних проблем у межах материків, океанів й окремих країн;
Ш продовжити розвиток картографічної грамотності школярів;
Ш розвивати практичні вміння витягнення й узагальнення географічно значимої інформації з різноманітних джерел [42, с.165].
Регіональна економічна і соціальна географія світу є однією з галузей географічної науки. Головне її завдання полягає в обґрунтуванні шляхів удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства: особливостей формування територіально-виробничих комплексів у конкретних природних і соціально-економічних умовах; основних напрямів вирівнювання соціальних відмінностей у регіонах світу. Не менш важливим є світоглядне та загальноосвітнє значення регіональної економічної і соціальної географії світу. Як навчальна дисципліна, вона дає науково обґрунтоване уявлення про характер взаємодії суспільства й природи, про форми і тенденції розвитку територіальної організації суспільства у значних територіальних масивах країн ? регіонах [14, с. 142].
Країнознавство, як зазначає В.В.Безуглий і С.В.Козинець [7, с.29]. систематизує різноманітні дані про природу, населення, господарство, культуру, соціально-політичну організацію країн світу і становить основну фактажну базу для регіональної економічної і соціальної географії, характеризуючи головні особливості регіонів і країн світу:
Об'єкт дослідження регіональної економічної і соціальної географії світу ? суспільство та його складові: регіональне господарство, населення регіонів світу, територіальні соціальні структури, господарські зв'язки країн світу, міжнародний поділ праці тощо.
Предмет дослідження ? особливості та закономірності просторової організації суспільства і його складових на рівні регіонів світу. Вивчення соціально-економічних процесів у територіальному вимірі передбачає розгляд їх із позицій розміщення, взаєморозташування, взаємодії та просторових відносин, причинно-наслідкових зв'язків. Для навчального курсу предметом дослідження є географічні проблеми просторової організації регіональної економіки, сукупність проблем соціального розвитку в їх територіальному вираженні, територіальна організація соціального життя, просторові суспільні системи. Регіональна економічна і соціальна географія світу вивчає територіальний (міжнародний) поділ праці, розміщення продуктивних сил у межах окремих регіонів, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику і геостратегію регіонів світу, просторові соціально-економічні пропорції, територіальні соціально-економічні структури, транспортні й інфраструктури, мережі та системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства у межах регіонів світу.
Базовим поняттям курсу є «регіон». У повсякденному житті це поняття використовують, ведучи мову про регіональну політику, регіональну економіку, регіони світу тощо. Синонімом йому є поняття «район», але його частіше застосовують до території меншого масштабу, переважно всередині території великих країн
Курс «Країнознавство» органічно доповнює програмний матеріал курсу «Економічна і соціальна географія світу», вивчення якого передбачено в 10 класі, і є завершальним у географічній освіті школярів класів філологічного, природничого або суспільно-гуманітарного профілю [8, с.2-3].
Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці соціально-політичної організації світу, а також їх регіональні угруповання. Основне завдання курсу ? формування у старшокласників сучасних уявлень про географічну картину світу через комплексне, ширше за своїм змістом, вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різнорідних даних про їх природу, населення, господарство, соціальну сферу та культуру. Розв'язування такого завдання вимагає залучення матеріалів інших навчальних предметів ? історії, зарубіжної літератури, музики й образотворчого мистецтва, тому курс «Країнознавство» передбачає широкі міжпредметні зв'язки. При цьому методами географії створюється багатогранний образ території і виявляється її своєрідність.
Програма курсу «Країнознавство» включає вступну частину та два розділи. У «Вступі» розглядаються об'єкт вивчення, джерела країнознавчих знань, історико-географічні регіони і сучасна політична карта світу. Розділ І ? «Регіони і країни світу» ? складається з 5 підрозділів і 16 тем, які передбачають розгляд регіонів (Європа, Азія, Америка, Африка, Австралія, Океанія) та окремих країн. Вивчення країни здійснюється за таким планом.
1. Територія (площа, форми державного устрою та правління).
2. Географічне (фізико-, економіко- та політико-географічне) положення.
3. Природа (особливості природних умов, забезпеченість ресурсами).
4. Історичний розвиток (аналіз природокористування, розміщення господарства і населення в певні історичні періоди, при цьому важливо розглянути органічне поєднання «історичного коріння», сучасності й тенденцій майбутнього).
5. Народонаселення (кількість, структура, тривалість життя, розміщення, міграції населення, типи поселень)
6. Культура (етногеографічні особливості, традиції, «географія занять і способу життя», всесвітньо відомі пам'ятки природи та культури, які стали своєрідними візитними картками країн, внесок у світову культурну спадщину видатних діячів науки, літератури, музики, образотворчого мистецтва).
7. Господарство (характеристика провідних галузей промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери послуг і територіальної структури економіки) [32, с.9-18].
Характеризуючи географічне положення, природні умови і ресурси країн учні повинні спиратися на вже здобуті знання про їх розташування, рельєф, клімат, внутрішні води, ґрунти, корисні копалини, водні, лісові, агрокліматичні, рекреаційні ресурси з попередніх курсів географії. Країнознавство обов'язково містить історичний елемент, щоб не бути «блідою копією місцевості», тому згадка про основні події та їхні наслідки, пов'язані з історією заселення і господарського освоєння території, дає можливість повніше задіяти міжпредметні зв'язки з історією. Питання особливостей народонаселення, своєрідності культури та господарської діяльності є основою змісту курсу. У програмі зазначено конкретні видатні особистості, перелік яких узгоджений передусім з навчальною програмою із зарубіжної літератури для учнів старшої школи. При характеристиці господарства акцентується увага на галузях спеціалізації. У сфері послуг окремих країн виділяються галузі освіти, спорту, туризму, знання про які особливо актуальні й цікаві для молодої людини. Під час розгляду туристичних можливостей країни, звертають увагу на найбільш атрактивні (найпривабливіші) місцевості та об'єкти. У зовнішньоекономічних зв'язках держав потрібно виділяти зв'язки з Україною. Детальність і глибина, з якою розкривається кожний пункт характеристики країни, визначаються проявом її специфічних і типових рис.
У розділі ІІ ? «Людство на рубежі століть» ? розглядаються глобальні проблеми сучасності та концепція сталого розвитку як оптимальної моделі соціально-економічного розвитку країн. Програмою передбачено виконання практичних робіт.
Комплексні підходи до вивчення країн розширюють практичне значення країнознавства, яке, володіючи значним інтеграційним потенціалом, об'єднує фізичну, економічну, соціальну, політичну географію та матеріал негеографічних наук стосовно конкретних територій.
Основне завдання курсу ? формування у старшокласників сучасних уявлень про географічну картину світу через комплексне, ширше за своїм змістом вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різнорідних даних, які ґрунтуються на раніше здобутих знаннях з різних предметів шкільної програми ? історії, зарубіжної літератури, музики й образотворчого мистецтва. Характеризуючи географічне положення, природні умови й ресурси країн, учні повинні спиратися на вже здобуті знання про їх розташування, рельєф, клімат, внутрішні води, грунти, корисні копалини, водні, лісові, агрокліматичні, рекреаційні ресурси з попередніх курсів географії. У курсі «Країнознавство» простежуються тісні міжпредметні зв'язки географії з історією, економікою, літературою, мистецтвом та ін.
1.2. Дидактичні засади вивчення країнознавства

Актуальним при вивченні географії в старшій школі є реалізація ідей особистісно-орієнтованого навчання, що означає створення кожним школярем особистісно-орієнтованого образу світу, заснованого на його особистому досвіді. Проблема активізації процесу навчання не може на сучасному етапі розвитку освітніх систем розглядатися без обліку особистісної позиції того, кого навчають, до процесу навчання.
Ідеї особистісно-орієнтованого навчання знаходять своє відбиття у вимогах «Тимчасового Державного освітнього стандарту. Освітня область «Земля», де навчання географії представлене як процес взаємодії учня (суб'єкта) з об'єктом Земля. Підкреслюється, що учень розглядає об'єкти навколишньої дійсності багатоаспектно, цілісно, інтегровано [20, с.13-18].
Поступовий перехід у нашій країні до особистісно-орієнтованої освіти також бачиться в умовах розвитку «навичок самостійної роботи й творчості». Таким чином, підвищення якості освіти в цей час неможливе без задоволення особистісних запитів, вимог ринкової економіки й потреб суспільства. На думку І.С. Якиманської (1994, 1995), у сучасній психолого-педагогічній науці намітився принципово новий підхід до розуміння суб'єктивної активності школярів. «Суть його зводиться до того, що учень не є тільки продуктом навчання (а все при ньому ? результат навчання). Кожен учень ? носій індивідуального, особистого (суб'єктивного) досвіду. Він насамперед прагне до розкриття власного потенціалу, даного йому від природи в результаті індивідуальної організації, і потрібно тільки допомогти йому, надавши відповідні умови».
Особистісно-орієнтоване навчання припускає визнання за кожним учнем його самоцінності, індивідуальності, його суб'єктивний досвід постійно узгоджується зі змістом освіти, збагачується й заглиблюється. Реалізація ідей особистісно-орієнтованого навчання в шкільній географії означає створення кожним учнем особистісно-значимого образу світу, заснованого на його власному, суб'єктивному досвіді [31, с.13].
Унікальність шкільного курсу країнознавства полягає в тому, що це єдиний предмет, що поєднує знання про природне й соціально-економічне повсякденне оточення підлітка, отже, країнознавчі знання можуть стати базою для різноманітної практичної його діяльності у творчому рості особистості підлітка. Країнознавство є для старшокласника не тільки джерелом нових відомостей про світ, не тільки інструментом пізнання частини об'єктивної дійсності, але й необхідним фактором його нормального психічного розвитку.
У цей час проблеми творчого становлення молодого покоління українців здобувають пріоритетне значення як для системи освіти, так і для розвитку суспільства в цілому, для історичної долі України в найближчі десятиліття.
Останнім часом помітно зростає інтерес авторів до проблеми розвитку творчості у викладанні окремих шкільних предметів. Однак у географічній освіті творчість, як правило, погоджується з поняттям «ігрова діяльність», розглянуту через призму наукового змісту курсу [50, с.15]. Цим ми істотно звужуємо освітні рамки предмета, по суті, ігноруємо особистісну позицію учня до процесу географічного пізнання світу, що, у кінцевому результаті, дає малоефективний навчальний процес і має спільне із процесом розвитку творчості.
Зростаюча кількість навчальних програм, підручників і навчальних посібників, а також інших засобів навчання очікуваних результатів, а саме: різкого підвищення пізнавального інтересу учнів до предмету, активізації їхнього творчого потенціалу ? не принесли.
Невідповідність шкільного курсу географії пізнавальним потребам старшокласників, їх діяльнісним запитам, насамперед ? у плані творчої самореалізації, виявлено в дисертаційному дослідженні Ю.П. Іванова [50, с.14]. Виявлено також і те, що звертання до внутрішньої ? мотиваційно-потребнісної ? сфери школяра в навчанні географії може дати разючі результати. Надалі, у ході проведення описуваного експерименту, були виявлені нові проблеми. Зокрема, ? виявлено значне «нестикування» початкового курсу географії, досліджуваного в V?VІ класах, з наступними курсами географії. Виявлено, що інтерес школяра до оточуючої його дійсності до старших класів не зникає, а стає ще і більш специфічним для кожного учня. Отже, пізнання навколишнього геопростору також повинне мати свій неповторно-індивідуальний характер.
Учні старших класів частіше, ніж підлітки, вказують на те, що пізнання навколишньої їхньої природи, соціально-економічного оточення вони бажали б проводити особисто, у ході самостійних подорожей, експедицій, досліджень. В умовах традиційного навчання це виконати вкрай складно. Процес дорослішання підлітків незмінно ускладнює питання, що стоять перед ним і спрямовані на пізнання навколишнього світу. Розширення психологічного «свого простору» уже на початку підліткового періоду виходить за рамки своєї місцевості й рідного краю, включаючи й більш віддалені регіони Землі (О.А. Манзадей, 1994), що стають в умовах звуженого інформаційного простору, до того ж ? недоступного для безпосереднього відчуття, усе більше входить у конфлікт із традиційною системою навчання географії ? вивчаються географічні об'єкти, віддалені на тисячі кілометрів, а масштаб і тривалість географічних явищ унеможливлює спостерігати їх у природних умовах.
Така географія стає для учнів усе більше незрозумілою, нудною, «річчю в собі». До старших класів конфлікт усе більше наростає, у результаті чого географія до XI класу стає чи ледве не самим непопулярним для школярів предметом [50, с.13].
Нові інформаційні технології, що широко входять у життя суспільства, з одного боку, жадають від школи якнайшвидшого їхнього впровадження в процес навчання, у тому числі ? у курсі географії, з іншого боку, дозволяють значно розширити рамки навчального процесу, інтенсивно впливаючи на всі сторони особистості учня, включаючи емоційно-ціннісні складові психіки.
У наш час у процес навчання вводяться нові засоби: відеопрограми, аудіокурси, електронні навчальні програми. Особливо необхідно відзначити ідею створення електронного підручника. З 1995 р. ведуться роботи зі створення електронного підручника з географії. Його можливості практично безмежні (якщо враховувати постійне вдосконалювання машин). Поряд з текстом, усілякими графіками, таблицями, завданнями для практичних робіт, електронний підручник містить у собі експертну систему, що автоматично, непомітно для учня налаштовує навчальну програму під індивідуальні особливості кожного школяра. Крім того, учень сам може вибрати для себе найбільш прийнятний шлях оволодіння матеріалом, аж до повної відмови від послуг «електронного вчителя», використовуючи машину лише як засіб тестування. Мультимедіа-система електронного підручника дозволяє наповнити програму звуком природних процесів, продублювати текст голосом диктора, створити необхідне музичне тло для роботи, включити будь-який відеофрагмент, «пожвавити» мультиплікацією будь-який географічний процес.
Все це дозволяє школяреві застосувати свої знання на якісно новому рівні, включаючи такі методи досліджень, як географічний прогноз і складання проектів природних і соціально-економічних систем. «Гра масштабами» за допомогою електронних карт підручника легко дозволить учневі перейти від карти рідного краю до карти півкуль, або до фотографії Землі із глибин Космосу ? по суті, учень зможе за частки секунд зробити заочну космічну подорож навколо планети.
Зміст електронних підручників відрізняє більша мобільність, його постійно може доповнювати й коректувати будь-який учитель у відповідності зі специфікою місцевих умов. Наукова географічна картина світу, що виникає у свідомості школяра за допомогою нових засобів навчання (електронного підручника й відеопрограм), емоційно переживається, створює «ефект присутності», стає яркою, насиченою, такою, що мало чим відрізняється від безпосереднього спілкування учня з недоступними для безпосереднього сприйняття об'єктами і явищами.
Отже, географічна інформація, що надходить до учня за допомогою нових засобів навчання, перетворює образ світу не в застигле й незрозуміле чуже утворення, а в барвистий, доступний, цікавий образ рідної планети, що гарно запам'ятовується.
Однак дані унікальні можливості нових засобів навчання в географічному пізнанні світу ? не більш, ніж можливості, які можуть бути реалізовані тільки за умови психологічного комфорту, вірного визначення зон найближчого розвитку кожного учня, його пізнавальних інтересів. Тільки в такому випадку можна буде говорити про творчість географічного пізнання світу.
Надання вчителям можливості вибирати засоби й методи у викладанні курсу географії також не призвело до різкого підйому їхньої творчої активності. Більше того, вже в стінах педагогічного вузу, в умовах традиційного навчання з першого по п'ятий курс значно зростає негативна реакція майбутніх педагогів-географів на свою педагогічну діяльність. У зв'язку із чим, проблема розвитку творчості в рамках колишньої освітньої парадигми, на погляд Ю.П. Іванова, вирішена бути не може [50, с.13-15]. Таким чином, в проблемі розвитку творчості в шкільному курсі географії актуальним є визначення рушійних мотивів географічного пізнання світу особистістю школяра.
Вирішуватися зазначені проблеми можуть на двох рівнях ? теоретичному й практичному, у тісній їхній взаємодії. Останнє можливо, з огляду на останні досягнення вітчизняної й закордонної психологічної науки, практики шкіл, особливо інноваційної. Необхідний досить широкий банк даних, що ілюструють реальне становище справ з викладанням географії в різних регіонах України й за її межами.
Виділені на основі великого аналізу характерні риси творчого вивчення країнознавства дозволять підійти до розуміння суті даного феномена, що, в остаточному підсумку, приведуть нас до психологічних умов творчої діяльності на уроках країнознавства.
Розробка надалі засобів діагностики й навчання, з використанням нових інформаційних технологій, дозволить вивести процес навчання країнознавству на якісно новий рівень, перетворивши навчальну працю в процес творчого пізнання учнем географічного простору.
Отже, підсумовуючи погляди провідних педагогів на викладання географії, стосовно курсу «Країнознавство» ми дійшли наступних висновків. При вивченні даного спецкурсу необхідно застосовувати особистісно-орієнтований підхід, при цьому визначити рушійні мотиви географічного пізнання світу особистістю школяра; враховувати наступність між шкільними курсами географії в цілому і «Економічної і соціальної географії» зокрема; застосовувати нові засоби навчання, особливо інформаційні технології (електронні підручники, атласи, презентації).
Розділ 2
СТРУКТУРА ЗНАНЬ УЧНІВ З ТЕМИ «АФРИКА»

2.1. Загальний огляд регіону

Одна з головних задач навчальної географії ? формування системи уявлень про соціально-економічну структуру сучасного світу. Тому, на наш погляд, важливо сформувати в учнів об'єктивне уявлення про місце країн Африки за рівнем соціально-економічного розвитку серед інших держав світу. Однак відповісти на ці питання не просто, оскільки не існує ні єдиного показника, ні їхньої системи, здатної охопити всі сторони економічного і соціального розвитку держави. В навчальних цілях використовують ряд комплексних показників і коефіцієнтів економічного і соціального розвитку.
Найкраще рівень економічного і соціального розвитку країни можна визначити за допомогою показника ІРЛП. Середньосвітове значення ІРЛП ? 0,764. Промислово розвиті країни мають 0,911, країни, що розвиваються ? 0,576. Нарешті, найменш розвинені країни, до яких і відноситься більшість країн Африки ? 0,366 [5, с. 52-59].
Про рейтинг країн Африки за рівнем економічного розвитку можна судити, використовуючи показники ВНП. На території "чорного континенту" динаміка величин ВНП (як і ВВП) дуже контрастна. Це відбиває широкий діапазон показників розвитку продуктивних сил, їхню нестійкість під впливом економічних і політичних катаклізмів і стихійних лих. Так, у 1995?1999 р. у 12 країнах абсолютна величина ВНП зменшилася (у 1985?1990 р. таких країн було 6), причому особливо велика була деградація економіки в Ліберії і Руанді, які дуже сильно потерпіли від політичних і етнічних конфліктів. У першій половині 90-х рр. найуспішніше ріс ВНП (більш ніж на 3,5% у рік) у Тунісі, Гвінеї, Буркіна-Фасо, Гані, Уганді і Ботсвані. У підсумку в 1995 р. лідерами Африки за абсолютною величиною ВНП (у млрд. доларів США) стали наступні країни: Південна Африка ? 110,2, Алжир ? 57,0, Єгипет ? 53,3, Нігерія ? 35,6, Лівія ? 30,3 і Марокко ? 27,6. Цей перелік свідчить про чільне значення республіки Південної Африки, а також країн Північної Африки у всій економіці цієї частини світу [12, с. 33-34].
Заслуговують на увагу показники величини ВНП на душу населення за рік: у 16 країнах це менше 300 доларів, що говорить про дуже низький рівень розвитку виробництва, але разом з тим у 7 країнах цей показник перевищує 2000 доларів. П'ять з цих країн великій (для Африки) величині ВНП на душу населення зобов'язані своїм природним ресурсам, розвинутій гірничодобувній промисловості й експорту [43, с.40-42]. У Лівії більше 2/3 ВВП і понад 90% доходів від зовнішньої торгівлі формують видобуток і переробка нафти, в Алжирі ведучі галузі виробництва ? видобуток нафти і природного газу, а також руд металів і фосфатів, головні козирі Габону ? видобуток нафти і марганцевої руди, виробництво уранового концентрату і заготівля деревини. У Ботсвані головні статті економіки ? підприємства з видобутку алмазів, вугілля, виробництва мідно-нікелевого концентрату. Південно-Африканська республіка, власне кажучи, найбільш розвинена країна в регіоні, у якій одержали високий розвиток багато галузей господарства, але і тут головна роль належить видобутку корисних копалин, що забезпечує більше половини експортних надходжень. Ця країна займає одне з перших місць у світі за запасами і видобутком золота, алмазів, руд хрому і марганцю, урану, ванадію [13, с.6-7].
В острівних державах Маврикій і Сейшели основа економіки інша. Маврикій ? одна з тих країн Африки, що найбільш динамічно розвиваються завдяки створенню вільної економічної зони і стимулюванню туризму. Туризм став головним джерелом ВНП і на Сейшелах, хоча інші сфери економіки тут розвинені слабко.
У більшості країн Африки провідна галузь економіки ? сільське господарство. Воно забезпечує їм більше половини доходів від експорту. У ньому трудиться 60% усіх працюючих африканців (у 15 країнах ? понад 80%), але, незважаючи на це, через слабкий розвиток і низьку продуктивність праці сільське господарство далеко не цілком забезпечує потреби населення в продуктах харчування. Більше того, з початку 80-х рр. виробництво продуктів харчування на душу населення в більшості країн скоротилося, тому що ріст чисельності жителів випереджав масштаби виробництва продуктів харчування. Загальну тривожну ситуацію трохи поліпшують випереджаючі темпи зростання виробництва продовольства, досягнуті в Нігерії і деяких інших великих країнах (Алжир, Єгипет, Судан, Гана). Проте забезпечення африканців продуктами харчування ? одна із самих невідкладних, "хворих" проблем сучасної Африки [18, с. 31-34].
Аграрний сектор є найважливішою галуззю матеріального виробництва більшості африканських країн. Загалом тут зосереджено майже 64% економічно активного населення. На Африку припадає 12% оброблюваних земель світу та 26% пасовищ і лук. Тут існують значні резервні земельні ресурси, придатні для сільського господарства. Але продуктивність галузі залишається на дуже низькому рівні. Питома вага континенту у світовому виробництві основних сільгосппродуктів становить 3?4%. "Зелена революція" тут істотно вплинула тільки на деякі ланки, орієнтовані на товарно-експортне виробництво [27, с.258].
Стагнація, поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки переважної більшості африканських країн мають причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед перших назвемо: нерівномірність розподілу водних ресурсів, їх нестачу. Більше половини оброблюваних площ розташовано у посушливих районах і належить до зони ризикованого землеробства. Водночас у багатьох районах тропічної Африки ґрунти перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Внаслідок геокліматичних особливостей континенту тут значно дошкуляє ерозія ґрунтів. Серед причин другої групи ? екстенсивний характер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми аграрних відносин, великий демографічний тиск на агросферу й на природне середовище в цілому.
Землеробство ? провідний сектор сільського господарства ? дає майже 80% обсягів виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут широко застосовуються примітивні агрономічні засоби і вкрай низький рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на 1000 га наприкінці 90-х років становила на континенті лише 1,6 одиниці (наприкінці 80-х ? 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються загалом та 40,3 ? у розвинених. Енергоозброєність землеробства оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га угідь багаторічних культур в середньому у 1993?1998 рр. становило 10,1 кг (1982?1987 рр. ? 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах, що розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1996?1998 рр. ? 16 кг (1989?1991 рр. ? 9 кг), що у вісім разів нижче середніх показників «третього світу» [29, с.127-129] Найважливіше місце Африка посідає у виробництві таких видів продукції рослинництва: какао-боби ? 55%, сизаль ? 45, бавовна, чай ? майже 15%, бобові культури ? приблизно 40%, кава, пальмова олія, арахіс ? десь до 20%. Зернових (переважно просо, сорго, кукурудза) вирощується 5,5% світового обсягу.
Обмежені фінансові можливості та слабка матеріально-технічна база землеробства зумовлюють його екстенсивний розвиток. Швидке виснажування ґрунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що, в свою чергу, прискорює ерозію і загальну деградацію природного середовища.
Істотною рисою рослинництва у більшості країн континенту є його монокультурність. Одна-дві культури, вирощувані на експорт, вбирають левову пайку й без того обмежених (10?20% всіх планових інвестицій) обсягів фінансування. Решта секторів рослинництва має малотоварний чи навіть натуральний характер, що не дає змоги нагромадити достатні кошти для саморозвитку.
Тваринництво в Африці помітно розвинене в господарстві окремих країн ? Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР [38, с.70-71]. На початку 90-х років питома вага Африки у світовому поголів'ї худоби становила: ВРХ ? 14,2%, кіз ? 32,9%, овець ? 16,7%, верблюдів ? навіть 74%. При цьому обсяги виробництва основних продуктів тваринництва залишались мізерними: м'яса ? 5,1%, молока ? 2,3%, вовни ? 7,2% загальносвітових показників. Ця галузь найменш розвинена і при ретельних комплексних розрахунках може виявитися збитковою у багатьох країнах. Значна частка населення, що займається тваринництвом, ? кочівники.
Низька породистість худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють дуже низьку продуктивність тваринництва. Водночас значна кількість поголів'я спричиняє деградацію природних пасовищ і є однією з основних причин спустошення земель.
Помітне місце в господарстві країн тропічної зони континенту займає лісівництво. У заготівлі цінних порід деревини питома вага Африки сягає 25%. Найзначніші її експортери ? Кот-д'Івуар, Габон, Камерун, Конго й Ліберія.
Значними є ресурси навколишніх морів та внутрішніх водойм Африки. Рибальством займається до 2% економічно активного населення. Найбільш розвинута ця галузь у ПАР, Нігерії, Марокко, Гані. Сучасні методи лову та рибальства поширюються повільно.
Видобувна промисловість с однією з найбільш розвинених та технічно оснащених галузей господарства країн африканського континенту, насамперед внаслідок високої активності іноземного капіталу. Фактично гірничовидобувна промисловість розвивалась і, значною мірою, розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства держав-споживачів відповідної сировини. Тут висока концентрація виробництва, відносно швидкий розвиток первинної переробки сировини та відповідної інфраструктури.
Поклади корисних копалин розташовані на континенті вкрай нерівномірно. Унікальним кладовищем сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава має провідні позиції в світі у видобутку золота, платини, марганцю, хромітів, а також алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія й Алжир (залізна руда); Габон, Гана, Марокко, Заїр (марганець); Замбія та Заїр (мідь); Гвінея (боксити); Сьєрра-Леоне (титан). На мінеральну сировину багаті Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал (фосфати), Зімбабве (азбест), Мадагаскар та Зімбабве (графіт), Кенія (флюорит).
Найбільшу цінність мають, безумовно, запаси енергоносіїв, насамперед нафти й газу [45, с.147].
Достовірні запаси паливно-енергетичної сировини на континенті становлять понад 60 млрд. т умовного палива, що робить Африку середньозабезпеченою у цьому відношенні. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Великими запасами нафти володіють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, які на цьому здебільшого базують свою економічну стратегію, а також Камерун, Заїр і Туніс. Частка країн континенту у світовому експорті нафти коливається в останні роки у межах 15?20%.
Безперечним лідером у видобутку газу на континенті є Алжир (до 2/3 загального обсягу); значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет.
Відносна обмеженість запасів газу й, особливо, нафти (за розрахунками, при збереженні сучасних темпів видобутку їх вистачить лише до 2010?2015 рр.) спонукає до прискореного розвитку промисловості по переробці цієї сировини та збільшенню прибутків від експорту. У 90-ті роки швидкими темпами зростали потужності нафтопереробки в країнах Північної Африки й у Нігерії.
Видобуток вугілля, крім ПАР, не мас значних масштабів. Ця країна є основним виробником та експортером уранового концентрату. Урановидобувна промисловість з участю іноземного капіталу отримала розвиток також у Нігерії й Габоні.
Африка має великі ресурси гідроенергії, але розміщені вони нерівномірно. Значних розмірів виробництво цього типу енергії набуло в Єгипті, Гані, Нігерії, Заїрі, Мозамбіку. Більшість інших держав змушені орієнтуватися на будівництво теплоелектростанцій, які виробляють половину електроенергії континенту (у ПАР ? 98%) і є її єдиним джерелом у 15 країнах. Сучасні енергосистеми, крім ПАР, набувають розвитку в Алжирі, Тунісі, Єгипті, її елементи ? в Судані, Ефіопії, Мозамбіку.
У багатьох глибинних районах континенту зберігають важливе значення традиційні види палива. Майже третина африканських країн не має потужностей для виробництва промислової електроенергії, решта задовольняє свої потреби за рахунок власних можливостей лише на 10?15%. Загалом 37 країн є імпортерами енергоресурсів, головним чином нафти. Споживання енергії на душу населення в Африці на південь від Сахари у перерахунку на нафту становило у 1990 р. 103 кг (1965 р. ? 74 кг), що значно нижче від середніх показників країн, що розвиваються [51, с.75-78].
Розвиток обробної промисловості у країнах Африки найбільш виразно демонструє економічну відсталість континенту. За обсягом виробництва газу питома вага африканських країн становить лише 10% загальних показників «третього світу».
У роки незалежності розвиткові цієї галузі приділялась значна увага. У 80-ті роки середні темпи збільшення обсягів виробництва сягали 7,1%, у 90-ті вже 5,5%. Водночас збільшувалися розбіжності в рівнях індустріалізації окремих країн. При середніх показниках частки обробної промисловості на континенті у 12?13% від ВВП, по окремих країнах вона коливається від досить високих ? 25% в Зімбабве, Замбії, Маврикію до майже символічних ? 4?5% у Сомалі, Уганді, Нігерії, Гвінеї, Анголі [33, с.55-59].
До 40% продукції обробної галузі континенту припадає на ПАР. Половина решти обсягу виробництва ? це продукція промисловості країн Північної Африки. Саме тут є відносно непогані перспективи розвитку. Це стосується й деяких країн на південь від Сахари, які завдяки експортові цінної сировини здатні нагромаджувати необхідні кошти і водночас є привабливими для іноземного капіталу.
За внутрішньогалузевою структурою вирізняються два основні напрями ? виробництво товарів широкого вжитку та первинна переробка сировини на експорт. Помітного розвитку набула металургійна промисловість.
Виробництво чорних металів сконцентроване у країнах Північної Африки, Нігерії; кольорових ? у Зімбабве, Заїрі, Замбії [22, с.29-30]. Хімічна промисловість представлена головним чином виробництвом мінеральних добрив (Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Сенегал, Нігерія, Зімбабве, Замбія, Мадагаскар) та лакофарбовою промисловістю (Алжир, Єгипет, Сенегал, Кот?д'Івуар, Кенія). Більш складні виробництва пов'язані з процесами синтезу. Хіміко-фармацевтичні та інші галузі розвинені слабо [9, с.51].
Відносно високими темпами збільшується обсяг та розширюється географія виробництва будматеріалів, насамперед цементу, але самозабезпеченість цими ресурсами, крім держав Східної Африки, не перевищує 2/3.
Сучасне машинобудування на континенті (крім ПАР) практично відсутнє. Тут поширюються головним чином невеличкі підприємства зі зборки та ремонту імпортної техніки.
Найбільш розвиненою серед обробної промисловості є текстильна, частка якої сягає майже 20% загальної вартості продукції та до 1/3 зайнятих. Нескладна технічно і забезпечена місцевою сировиною, вона приваблює іноземний капітал і завдяки дешевій робочій силі набуває високої конкурентноздатності на світовому ринку. Виробництво бавовняних тканин поширене майже по всьому континенту, вовняних ? переважно на півдні. Певний розвиток і непогані перспективи в Африці мають також шкіряновзуттєва, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.
Товари високої технології у структурі виробництва країн континенту (крім ПАР) практично відсутні. Елементи науково-технічного комплексу тільки зароджуються і лише в деяких країнах (Єгипет, Алжир) починають реально впливати на сферу виробництва. Загальні витрати на дослідницькі розробки не перевищують 0,2?0,8% ВВП, а ті, які стосуються виробничого сектора, ще на порядок менші [35, с.133].
Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний період і була орієнтована на обслуговування економічних та геополітичних інтересів метрополій. На сучасному етапі її розвиток здебільшого також визначається потребами обслуговування експортних перевезень і лише в другу чергу, з огляду на дефіцит коштів, спрямована на задоволення внутрішніх потреб. Досі не вирішена проблема забезпечення зручного транспортного та інших видів зв'язку між африканськими, у багатьох випадках навіть сусідніми державами, не існує єдиної континентальної системи комунікацій, а її субрегіональні елементи почали лиш складатися. Більшість залізничних маршрутів, значна частина шосейних шляхів ізольовані й з'єднують лише райони розробки родовищ корисних копалин, орієнтованих на експортне виробництво промислових комплексів, та найбільші адміністративні центри з портами. Складний рельєф, значні відстані зумовлюють велику капіталомісткість транспортного будівництва на африканському континенті. Це уповільнює й додатково ускладнює розвиток галузі, у більшості випадків спонукає до залучення іноземного капіталу.
Починаючи від 70-х років, набуває розвитку міжафриканське співробітництво у сфері транспорту та зв'язку. Водночас зберігається значна нерівномірність розвитку інфраструктури у різних субрегіонах. До 40% залізничних та шосейних доріг з твердим покриттям припадає на ПАР. Відносно розвинена транспортна система країн Магрібу та півдня континенту. В той час чималі території, в тому числі густонаселені, залишаються без надійного зв'язку із зовнішнім світом.
Паралельно з розвитком видобутку нафти на континенті почалось будівництво трубопроводів, на які зараз припадає основна частина у транспортуванні цієї сировини (в Нігерії, наприклад, ? 60%, Алжирі ? 75, Лівії ? 95%). Набувають розвитку й такі газопроводи, які з'єднують Африку з Європою. Загалом трубопровідний транспорт базується на західній фінансовій і технологічній базі й має високі експлуатаційні характеристики.
Особливо велику роль в умовах Африки для експортно-імпортних перевезень відіграє морський транспорт.
Найбільший вантажооборот мають порти ПАР, Нігерії, Лівії, Алжиру, Марокко, Єгипту. На вантажний флот країн Африки припадає лише 1,3% світового тоннажу (тут не враховується феномен так званого зручного прапора Ліберії, під яким плавають судна американської, грецької та іншої належності). Винятково важливе значення для світових морських перевезень має Суецький канал.
Повітряний транспорт на континенті розвивається передусім як частина світової транспортної системи. За умов нерозвиненості інших видів цей транспорт має вагому частку і навіть вищі за середньосвітові показники у пасажироперевезеннях. Каїр, Йоханесбург, Алжир, Туніс, Дурбан, Тріполі, Касабланка, Найробі належать до найбільших аеропортів світу, а основними постачальниками авіатехніки на континент є США, Франція, а донедавна ? колишній СРСР [15, с. 57].
2.2. Країни Північної Африки

Найтиповішим представником Північної Африки є Єгипет.
Офіційна назва ? Арабська Республіка Єгипет (АРЄ). Єгипет ? республіка. Це держава на північному сході Африки та Синайського півострова в Азії (близько 6% території). Єгипту належать також кілька невеликих островів у Суецькій затоці та Червоному морі. На півночі країна омивається Середземним морем, на сході ? Червоним морем. На заході межує з Лівією, на півдні ? з Суданом, на північному сході ? з Ізраїлем. З лютого 1958 року по вересень 1961 року входив до складу Об'єднаної Арабської Республіки (федерації з Сирією). Після виходу Сирії з федерації упродовж 10 років зберігав колишню назву [3].
Територія ? 1001,4 тис. км2. Протяжність країни з півночі на південь ? 1030 км і з заходу на схід ? 1200 км. За своєю конфігурацією територія Єгипту близька до квадрата. Загальна площа країни ледве більш 1 млн. км2 [4].
Адміністративний поділ: 26 губернаторств (мухафаз), губернаторства діляться на округи (маркази), округи ? на райони (нахії).
Столиця ? Каїр (Cairo). Населення столиці з передмістями (станом на початок 2002 року) становить понад 16 млн. жителів.
Найбільші міста країни: Александрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Файюм, Асуан. Державний прапор Єгипту складається з трьох рівних горизонтальних смуг: червоної (зверху), білої і чорної. У центрі білої смуги зображена національна емблема (щит, на якому зображений золотий орел, який тримає сувій з назвою країни арабською мовою) [1].
Характерні фізико-географічні риси Єгипту визначаються тим, що по його території протікає р. Ніл. Джерела Нілу знаходяться в Екваторіальній Африці, він прямує в Єгипет з півдня і, простягнувшись на 1,5 тис. км, упадає на півночі в Середземне море. У Єгипті Ніл не має жодного припливу, і обсяг випаровування з поверхні ріки значно перевищує кількість атмосферних опадів.
Отже, Єгипет ? найбільша країна Арабського Сходу, один з центрів його політичного і культурного життя, «туристична Мекка» світу. Займає унікальне географічне положення, розташовуючи на стику трьох континентів ? Африки, Азії і Європи та двох найбільших світових цивілізацій ? християнської й ісламської. Географічне положення Єгипту є унікальним і дуже зручним, по-перше таке положення дає змогу отримувати величезні прибутки від туризму, транзитів, збору митних тарифів. По-друге, таке центральне положення дає можливість співпрацювати з багатьма країнами і при цьому отримувати економічну вигоду. Але існують також різні територіальні і економічні конфлікти з країнами-сусідами, що є негативним явищем [2].
Фізико-географічні (природні) зони й особливості рельєфу. За рельєфом і характером поверхні територію Єгипту можна розділити на чотири зони:
1. Лівійська (Західна) пустеля;
2. Аравійська (Східна) пустеля;
3. Синайський півострів;
4. Дельта і долина Нілу.
Берегова лінія. Досить протяжні береги країни слабко порізані. Середземноморське узбережжя, що простягнулося на 960 км, не має жодної природної бухти або гавані, придатної для стоянки судів великої водотоннажності [25, с. 65]. На узбережжі Червоного моря довжиною близько 1900 км зустрічаються окремі невеликі бухти ("шерми"). Дно морів на узбережжі Єгипту досить небезпечне для плавання судів через значну кількість піщаних кіс і обмілин, а в Червоному морі ? через коралові рифи [23, с.20-22].
Клімат у Єгипті теплий і сухий. На півночі ? субтропічний, на іншій території країни ? тропічний, пустельний з різкими добовими коливаннями температури. Купальний сезон у Єгипті ? цілий рік: температура води в Червоному морі взимку не опускається нижче +20°C біля берегів та нижче +22°C у коралах (у Червоному морі не росли б корали, якби вода охолоджувалася нижче +22°C), влітку температура води доходить до +30 градусів. Найспекотніший час ? липень і серпень, спека спадає в жовтні. Сонячних днів тут більше, ніж у якому-небудь іншому куточку земної кулі. Влітку температура повітря в Каїрі зазвичай коливається вдень між +35°C і +40°C, взимку тут 15-20°C. На узбережжі Червоного моря середня температура повітря в червні-серпні +35°C і +38°C, а з листопаду по березень тримається в діапазоні +23°C?+27°C. Нічні температури зазвичай градусів на десять нижчі денних.
Особливістю континентального клімату Єгипту є значні коливання добових температур. У літню пору в пустелі температура піднімається до +50?60 градусів, а вночі може упасти до нуля. Тому тут розвивається активна ерозія, руйнуються скелі, виникають скельні утворення вигадливої форми, нові маси щебеню і піску [24, с.715].
Гідрографія. Єдина ріка Єгипту з постійним стоком і головне джерело водопостачання ? це Ніл, одна із найбільших рік Африки і земної кулі. Його довжина більше 6,5 тис. км. (на території країни ? 1 тис. км). Ніл утворюється від злиття на території Судану Білого і Блакитного Нілу. Білий Ніл бере свій початок на території Руанди, а Голубий Ніл ? на території Ефіопії. Найбільш повноводний Ніл буває в червні-вересні ( у цей період в Ефіопії йдуть дощі). Узимку ж і навесні рівень води в річці різко падає. Наведемо конкретні цифри. Якщо у вересні Ніл несе більш 700 мільйонів кубометрів води в добу, то в квітні ? лише 45 мільйонів кубометрів [26, с.500].
У минулому Ніл приносив величезні нещастя єгиптянам у період паводків, коли в окремі роки рівень води піднімався до десятка метрів і більше. В даний час рівень води в річці регулюється за допомогою Асуанської греблі, побудованої в Асуані в районі нільських порогів [49, с.72].
Крім води з Нілу в Єгипті широко використовуються ґрунтові води в оазисах. Запаси підземних вод у країні досить значні. На Синайському півострові, у Лівійській і Аравійській пустелях ґрунтові води, що наповнюють колодязі, є єдиним джерелом водопостачання.
Крім природних водних потоків велике місце в господарському житті єгиптян мають зрошувальні канали. Деякі з них навіть судноплавні (наприклад, канал Ізмаїлу). Але самим головним каналом країни є Суецький канал, побудований у 1869 році. Він з'єднує Середземне і Червоне моря. Довжина каналу близько 161 км, ширина по дзеркалу води 120?318 метрів, по дну 45?60 м. Глибина ? до 18 м. Для постачання Суецького каналу водою з Нілу і був проритий канал Ізмаїлу.
У руслі Суецького каналу знаходяться три озера: озеро Тимсах, Велике Гірке і Мале Гірке озера. Великим природним озером у країні є озеро Карун.
Ґрунтовий покрив. На величезних просторах пустелі Сахари й Аравійської пустелі ґрунтовий покрив розвитий дуже слабко. Родючий шар можна зустріти дуже рідко. Переважна частина зайнята пісками, гравієм і галькою. На півночі країни, ближче до Середземного моря, з'являються сіро-коричневі ґрунти (подібні до червоноземів). Головне багатство Єгипту ? алювіальні ґрунти долини і дельти Нілу. Вони дуже родючі і дозволяють збирати по кілька врожаїв навіть при низькому ступені обробітку [30, с.214].
Рослинність. Велика частина території Єгипту, за винятком середземноморського узбережжя, долини і дельти Нілу, а також оазисів практично позбавлена рослинності.
На березі Середземного моря рослинність носить субтропічний характер. Тут ростуть різні види пальм, у тому числі і фінікові, олеандр, тамариск, шипшина, мандаринові й апельсинові дерева. Дуже багато квітів (мак, ірис, нарциси), що розцвітають узимку і до літа зачахають від жари. Деревної рослинності дуже мало. Зустрічається вона тільки в дельті і долині Нілу.
Берега Нілу, каналів і боліт покриті очеретом. Особливо багато очерету в дельті Нілу. Росте цукровий очерет.
Тваринний світ Єгипту характерний для пустель і напівпустель. Через відсутність лісів у Єгипті немає великих диких тварин. Найбільша тварина ? це нубійський козеріг. Він зберігся в гористих районах Вади-Ришраш (на південний схід від Каїра).
З дрібних ссавців зустрічаються лиси, шакали, кабани, єгипетський мангуст, кажани, зокрема єгипетські летучі собаки, іхневмони (або "фараонові миші"), різні гризуни.
З пернатих можна назвати горобців, синиць, качок, перепелів, диких голубів. Особливо багато птахів гніздиться в дельті Нілу. Сюди прилітають на зимівлю з Європи лелеки, чаплі, фламінго, пелікани, дикі гусаки. У зоні Суецького каналу гніздяться баклани.
У Єгипті мало корисних копалин. Виняток становлять нафта і природний газ. Більша частина нафти споживається всередині країни. З 1988 по 1998р. щорічне виробництво сирої нафти збільшилося з 32,2 до 45 млн. т, виробництво природного газу за цей же період зросло більше ніж у 4 рази ? з 2,6 до 11,3 млн. т. Країна має значні запаси будівельних матеріалів ? піску, каменю і гравію, гіпсу і вапняку. В оазисі Бахарія ведеться розробка залізної руди. У невеликому обсязі розробляються багаті поклади фосфоритів західного узбережжя Червоного моря, а на території Синайського п-ва ? марганцю.
Майже все населення і вся господарська діяльність країни зосереджені в дельті і долині Нілу, що простягнулися від кордону із Суданом до Середземного моря. Площа цього найважливішого району країни невелика ? близько 40 тис. км2.
У долині Нілу і в дельті, житниці Єгипту, максимально використовується кожен квадратний метр землі. Тут вирощуються пшениця, ячмінь, гречка, рис, кукурудза, бавовна, цукровий очерет, овочі, маслини і пряності. Ліси цілком відсутні, але по берегах Нілу ростуть фінікові пальми. Фруктові дерева, бананові плантації і виноградна лоза прекрасно почувають себе в оазисах і в дельті Нілу. На Середземноморському узбережжі переважають пляжі, порослі пальмами, Синайський півострів порізаний ущелинами, що переливаються всіма колірними відтінками гірських ландшафтів. Зеленими островами виникають серед пустелі оазиси з їхніми гаями, плантаціями і високоврожайними полями зернових [47, с.4-5].
Населення
Населення Єгипту, чисельність якого за оцінкою 2000р. склала 66,11 млн. чоловік, зосереджене головним чином у районі долини Нілу, у дельті Нілу і зоні Суецького каналу. Незначна частина його проживає в оазисах західної пустелі, невеликих шахтарських містечках східної пустелі, у районі дрібних гаваней середземноморського узбережжя, частина населення країни веде кочовий спосіб життя. Район Дельти Нілу заселений значно щільніше, ніж області долини Нілу на південь від Каїру.
В останні кілька десятиліть спостерігалася міграція сільського населення в міста. Відповідно до оцінки 1997, чисельність населення міст складала: Каїр - 6955 тис., Александрія - 3431 тис., Ел-Гізу - 4525 тис., Порт-Саїд - 467 тис., Суец - 411 тис. чол.
Соціальна структура. В даний час селяни складають близько 55% загальної чисельності населення Єгипту. Рівень життя сільського населення Єгипту досить низький. Хоча в країні існує система обов'язкової шестирічної освіти, у періоди посівної і збирання врожаю сільські діти часто позбавлені можливості ходити в школу.
Унаслідок високих темпів природного приросту населення й успіхів медицини в зниженні дитячої і дитячої смертності, частка молоді в загальній чисельності населення збільшується швидкими темпами. Однак соціальні й економічні можливості молодого покоління єгиптян різко обмежені. Унаслідок низького рівня заробітної плати і гострих житлових проблем у великих містах молодим людям украй складно знайти роботу, що дала б їм можливість заробляти достатньо засобів для обзаведення родиною і придбання власного житла. У 1970-і і на початку 1980-х років став звичайним явищем виїзд молодих чоловіків на роботу за кордон, особливо в нафтовидобувні арабські держави.
Понад 98% усіх жителів країни ? араби. Власне єгиптяни ? етнос долини Нілу. Найбільш яскраві представники їх у наш час ? фелахи. До XI ст. більше половини корінного населення країни складали копти, що говорили по-коптськи і сповідували християнство. У період арабізації і ісламізації копти прийняли іслам, серед них широко поширилася арабська мова, у тому числі і серед тих, хто зберіг вірність християнству. Поряд з арабами в країні проживають нечисленні малі народності (етнічні меншості); представники шаринільскої групи ? нубійці (близько 400 тис.), що відносяться до древніх корінних народів Єгипту; поблизу кордону із Суданом ? кочівники беджа (кілька десятків тисяч), кунуз і махас; в оазисі Сива, на кордоні з Лівією, ? кілька тисяч берберів. На півночі країни серед міських жителів чимало ліванців і інших вихідців з арабських країн, а також греків, вірменів, французів, італійців. Незважаючи на бурхливий ріст міст, характерний для сучасного Єгипту, майже половину населення усе ще складають фелахи, які значною мірою формують неповторний етнічний вигляд країни. Вони багато в чому зберегли з найдавніших часів особливий уклад життя, тісно пов'язаний з культурою землеробства, розмаїтість традицій і звичаїв, барвистість і колорит народних обрядів і древніх свят, що тісно й органічно переплелися між собою, утворивши особливу оригінальну і досить стійку субкультуру найдавнішого на планеті етносу.
Корінні жителі ? копти ? гнучкі і пластичні в засвоєнні досягнень як ісламської, так і європейської культури і цивілізації, нерідко володіють поряд з арабською однією з європейських мов, деякі зберегли знання древньокоптської. Копти, як християни (у більшості), так і мусульмани, складають значну частину осіб вільної професії, підприємницького прошарку, хоча їх можна знайти серед представників будь-якої соціальної групи населення.
У релігійному відношенні населення Єгипту однорідне - 90% єгиптян сповідає іслам сунітського напрямку. Найбільшою після мусульман конфесіональною групою є християни-копти, громада яких нараховує бл. 3 млн. чоловік. Чисельність інших немусульманських громад - греків, італійців, вірменів, євреїв і сирійців - досить незначна.
У 1998 р. трудові ресурси Єгипту оцінювалися в 18 млн. чоловік. Близько 33% трудових ресурсів використовувалися в сільському господарстві, 21% - в обробній промисловості, 15% - у гірничодобувній промисловості, 11% - у приватному підприємництві, 30% - у сфері послуг і 1% - у сфері туризму.
Ведучим роботодавцем у Єгипті є сама держава. Однак з початком реалізації в 1996 р. програми приватизації і підтримки приватного сектора держава виявилася в змозі забезпечити робочі місця лише для 18% трудових ресурсів країни. Постійно зростає в економіці і частка приватного сектора - з 50% у середині 1970-х років до 65% у 1998 р. У даний час на приватний сектор припадає біля половини загального обсягу інвестицій, що свідчить про його помітний ріст із приблизно 20% у 2002 р.
В міру соціально-економічного розвитку в структурі населення збільшується частка представників сучасних професій ? інженерів і промислових робітників, лікарів, учених, викладачів, діячів культури. Єгипет ? історично сформований центр культурного і духовного життя Арабського Сходу, який багато в чому поклав початок розвиткові сучасних видів мистецтва в арабських країнах ? театру, кінематографу, літератури і живопису, що досягли світового рівня.
Господарство
Великі міста, особливо Каїр (із передмістями ? друге за величиною місто світу з населенням 16 млн. чол.) і Александрія (3,5 млн. чол.), обзавелися сучасними містами-супутниками. У приміській зоні, у містах-супутниках зосереджена зростаюча національна промисловість, тут розташовані найбільші промислові підприємства ? металургійні, автоскладальні, радіотехнічні, текстильні; торговельні зони й ін. Нерідко вони сусідять зі збереженими сільськогосподарськими полями і невеликими гаями граціозних фінікових пальм.
Національний доход. У 1998 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) Єгипту оцінювався в 75,5 млрд. дол. США. Частка сільського господарства склала 16%, промислового виробництва - 34%, сфери послуг - 50%. Спостерігався швидкий ріст економіки: з 1991-1992 по 1995-1996 рр. реальний ріст ВВП збільшився з 1,9% до 5%. У 1996 р. частка ВВП на душу населення (паритет купівельної спроможності) збільшилася до 2900 дол. США. Однак обсяг інвестицій у 1997 р., що склав 17% ВВП, був нижче середнього для країн, що розвиваються (26%). У тому ж році сума внутрішніх нагромаджень склала 13% ВВП. Різниця між обсягами нагромаджень і інвестицій компенсувалася головним чином проникненням на єгипетський ринок іноземного капіталу і позиками закордонних банків.
Перехід до ринкової економіки мав і негативні соціальні наслідки. Однієї із самих серйозних економічних проблем як і раніше залишається безробіття. По оцінках 1997 р., рівень безробіття складав 10-13%, а щорічний приріст трудових ресурсів 3%. За даними Світового банку, 3,2% єгиптян знаходяться за межею бідності. На думку економістів, для того, щоб у 2000 р. безробіття знизилося до 7%, щорічні темпи росту економіки країни повинні знаходиться на рівні не менше 6%.
Промисловість
Гірничодобувна промисловість. В Єгипті мало корисних копалин. Виключення складають нафта, що добувається в зоні Суецького каналу, на Синайському півострові й у пустелі на заході, і природний газ, видобуток якого ведеться поблизу Александрії, у районі дельти Нілу й у Лівійській пустелі. Велика частина нафти, що добувається, споживається усередині країни. З 1986 р. по 1998 р. щорічне виробництво сирої нафти збільшилося з 32,2 до приблизно 45 млн. т, виробництво природного газу за той же період зросло більш ніж у 4 рази, з 2,6 до 11,3 млн. т. Країна має у своєму розпорядженні значні запаси будівельних матеріалів - піску, каменю і гравію, гіпсу і вапняку. У районі оазису Бахарія ведеться розробка залізної руди. Лише частково використовуються значні поклади фосфатів. На території Сіная в невеликих обсягах добувається марганець.
Енергетика. Головним джерелом енергопостачання є нафта, що добувається в країні. Інші джерела - місцевий природний газ і гідроелектроенергія, що виробляється головним чином на двох ГЕС у районі Асуана. Біля половини електроенергії в країні виробляється на теплових електростанціях, що працюють на твердому паливі.
Обробна промисловість. Незважаючи на постійні зусилля уряду щодо диверсифікованості промисловості, в середині 1990-х років в економіці провідні позиції зберігало виробництво споживчих товарів, насамперед текстильних і продовольчих. У кінці 2000-х років на перший план вийшли нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість, за ними йшли харчова, текстильна і металургійна промисловість. Базові галузі промисловості зосереджені в державному секторі. Розвиток електротехнічної промисловості і машинобудування базується на складанні виробів з готових деталей. На підприємствах Єгипту складаються такі товари тривалого користування, як холодильники і телевізори, легкові і вантажні автомобілі, автобуси і трактори. Досить високою ефективністю відрізняються державні підприємства з випуску цементу і фосфатів. Металургійні комбінати мають низьку продуктивність
Організація виробництва. У змішаній економіці Єгипту домінуюча роль як і раніше належить державному секторові, що поступово зменшується в результаті розпочатої в 1994 р. програми реформування економіки і триваючого донині процесу приватизації колишніх державних підприємств. Приватний сектор економіки містить у собі велику частину сільськогосподарського виробництва, дрібні установи, пов'язані з торгівлею й обслуговуванням, і невеликі ремісничі виробництва зі штатом менше десяти чоловік, що спеціалізуються головним чином на виробництві тканин, продуктів харчування, меблів, шкіряної галантереї і металовиробів. Широкомасштабне промислове виробництво, транспорт і зв'язок, торгівля і банківська справа з 1960-х років включені в державний сектор економіки. У власності держави знаходяться понад 200 великих промислових підприємств, на яких виробляється дві третини усієї товарної промислової продукції у вартісному вираженні і зайнято біля половини всіх промислових робітників.
Помітне місце в програмі по реформуванню економіки займає приватизація державного промислового сектора. Були початі кроки з лібералізації торгівлі й інвестиційної діяльності.
Наукові установи. У країні нараховується близько 30 національних та іноземних наукових товариств і близько 20 єгипетських дослідницьких інститутів, зайнятих усебічним вивченням різних аспектів життя древнього і сучасного Єгипту. Єгипетське наукове товариство політичної економіки, статистики і юриспруденції, Географічне товариство Єгипту, Французький інститут археології Сходу й Американський дослідницький центр у Єгипті - відомі в усьому світі наукові центри.
Важливу роль у науковому житті країни відіграють також Центр політичних і стратегічних досліджень Аль-Ахрам, Каїрський інститут по вивченню проблем прав людини, Центр імені Ібн Хальдуна по вивченню проблем економічного розвитку, Центр досліджень і навчання Аль-Мишкат, Центр по вивченню документації, економіки і права, Центр по вивченню країн, що розвиваються, при Каїрському університеті.
Фінанси і банківська справа. Завдяки зусиллям по стабілізації макроекономіки, початим на початку 1990-х років, темпи інфляції з 1992 по 1996 рр. зменшилися з 21,1% до 7,2%. Програма реформування економіки була поширена і на банківський сектор. В даний час у Єгипті дозволена діяльність банків із 100-процентним іноземним капіталом, що мають право здійснювати банківські операції як у місцевій, так і в іноземній валюті. Приблизно половина внутрішніх кредитів направляється в приватний сектор. У 1990-х роках у Єгипті функціонували понад 80 комерційних, ділових і спеціалізованих банків.
Державні фінанси. У 1997 частка державних надходжень склала 23,7% валового внутрішнього продукту (ВВП). Дефіцит покривався за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик. Близько 60% надходжень забезпечувалися за рахунок податків, у першу чергу на прибутки державних підприємств, таких як Суецький канал і нафтопереробні заводи. У середині 1990-х років фінансовий дефіцит склав менше 1,5% ВВП. Скасування субсидій на електроенергію і введення єдиного податку на продажі дозволили збільшити суму надходжень у державний бюджет до 23,5 млрд. єгипетських фунтів. Подальший ріст надходжень у бюджет обумовлений продовженням приватизації державних підприємств, скороченням бюрократичного апарату і заходами для оптимізації податкової системи.
Сільське господарство
Близько 97% території Єгипту займає пустеля, і ведення сільського господарства можливе лише в декількох оазисах. Вузька смуга землі уздовж середземноморського узбережжя придатна для незрошуваного землеробства. Близько 97% з 3% родючих земель зосереджені в долині і дельті Нілу. Загальна площа землі, придатної для сільськогосподарського виробництва, становить приблизно 2,5 млн. га. Уся вона поділяється на п'ять основних сільськогосподарських зон. У найважливішій з них, дельті Нілу, зосереджена майже половина найбільш родючих земель і близько 60% сільського населення. Тут вирощуються рис, бавовна, пшениця, фрукти й овочі. На землях, розташованих навколо Каїра, в основному вирощуються овочі, а в Середньому Єгипті вирощуються бавовна, кукурудза, сорго, незначна кількість цукрового очерету, фрукти й овочі. На землях Файюмскої оази (западини Каттару), розташованих на захід від русла Нілу і зрошуваних його водами через систему відвідних каналів, виробляються бавовна, конюшина, кукурудза, сорго й овочі. На території Верхнього Єгипту, від Асьюта до Асуана, вирощуються цукровий очерет, а також пшениця, конюшина і бавовна. На окраїнах усіх цих родючих зон розташовані значні площі поступово освоюваних завдяки меліорації земель.
Найбільш поширені різні види зернових культур і бавовна, серед дерев особливе місце займає фінікова пальма. По берегах виростає очерет, що раніше використовувався для виготовлення папірусу, а нині йде на плетиво різних традиційних виробів - кошиків, циновок і т.д. Домашні тварини - верблюди, осли, бики, вівці і коні. Дикий тваринний світ небагатий, зрідка зустрічаються дикі кабани, лиси, гієни і шакали. Повсюдно поширені отруйні змії, павуки і скорпіони. Нараховується понад 300 видів пернатих. Ніл багатий рибою.
З офіційно зареєстрованих приблизно 405 тис. га відновлених земельних площ реально виявилася придатною для землеробства лише одна третина. Країна позбавляється частини найбільш родючих земель і в результаті міського будівництва.
Транспорт
Рівнинний характер рельєфу Єгипту і концентрація населення в районах долини і дельти Нілу дозволили відносно легко вирішити задачу транспортного сполучення. Країна не відчуває недостатку в автомобільних і залізничних та внутрішніх водних магістралях. У 2002 р. Єгипет розбудував 34 тис. км шосейних і 25,69 тис. км доріг місцевого значення, що проходять по пустелі. У 2000 р. з наявних у країні 5024 км залізничних колій була електрифікована ділянка довжиною 42 км. Завдяки сухому м'якому кліматові можна без особливих витрат підтримувати дорожню мережу, і велика частина вантажних перевезень у країні здійснюється автотранспортом. У 2002 р. у Єгипті було два міжнародних аеропорти в Каїрі і Луксорі, а також 79 невеликих аеропортів місцевого значення зі злітними смугами, що мають ґрунтове або тверде покриття. Крім того, маються два аеропорти по обслуговуванню вертольотів. У 2000 р. єдина національна авіакомпанія «Іджипт ейр» мала в активі 35 пасажирських авіалайнерів. У тому ж році в Єгипті нараховувалося 1480 тис. легкових автомобілів і 523,3 тис. автобусів.
Головні морські порти країни - Александрія, Суец і Порт-Саїд. Ефективно працює керований державною компанією Суецький канал. Після закриття каналу для проходження судів у 1967-1975 рр. у результаті ізраїльської окупації Сіная 1967-1973 рр. були здійснені роботи з його розширення і поглиблення. У період вимушеного простою Суецького каналу вони були змушені пливти з району Близького Сходу у Європу, огинаючи мис Доброї Надії. Доходи від зборів за проходження судів по Суецькому каналу - важливе джерело іноземної валюти.
Зовнішньоекономічна діяльність країни, членство у міжнародних організаціях,
об'єднаннях та групах країн
У 1999 р. експортні надходження склали 5,93 млрд., а витрати на імпорт - 14,76 млрд. дол. США. Головні статті експорту - нафта і нафтопродукти, бавовна і текстиль, різні сільськогосподарські культури, такі як рис, картопля, фрукти й овочі. Головні статті імпорту - продовольчі товари (30% загальної вартості), машини й устаткування, продовольство, а також широкий набір інших промислових товарів, починаючи від цементу і закінчуючи такими товарами тривалого користування, як автомобілі. Єгиптові доводиться витрачати на закупівлю продовольства суму, аналогічну доходові від продажу нафти - головної статті єгипетського експорту.
Дефіцит торговельного балансу покривається головним чином за рахунок валютних переказів єгипетських робітників, доходами від іноземного туризму, податками за право користування Суецьким каналом, фінансовою допомогою уряду США і кредитами приватних банків. У середині 1980-х років з виникненням труднощів у сфері інвестицій і проблем у сфері зайнятості в нафтовидобувних арабських країнах, викликаних різким скороченням надходжень від експорту нафти, грошові перекази зменшилися. Скоротився і приплив іноземних туристів у Єгипет, що порозумівалося побоюваннями перед нападами терористів і зменшенням купівельної спроможності долара.
Уже на початку 1992 р. офіційна сума грошових переказів досягла 6,104 млрд. дол. США. До 1998 р. сума зовнішньої заборгованості Єгипту склала 31 млрд. дол. США. Для виплати відсотків і обслуговування цієї заборгованості в цілому країна повинна була витрачати 170,8% суми експортних надходжень і 35% доходів, одержуваних з-за кордону.
Таким чином, Єгипет ? держава на північному сході Африки та Синайського півострова в Азії (близько 6% території). Арабська Республіка Єгипет є однією з найбільших арабських держав Близького і Середнього Сходу.
Клімат у Єгипті теплий і сухий. На півночі ? субтропічний, на іншій території країни ? тропічний, пустельний з різкими добовими коливаннями температури. Особливістю континентального клімату Єгипту є значні коливання добових температур.
Міжнародний туризм ? одне з основних джерел надходження іноземної валюти. Економічна роль індустрії туризму в останні роки швидко зростає. Винятково сприятливі кліматичні умови (близько 300 сонячних днів у році, туристичний сезон триває цілий рік), всесвітньо відомі пам'ятники Древнього Єгипту, неповторний вигляд його міст, теплі води Середземного і Червоного морів, унікальний підводний світ, що буяє екзотичними рибами, екологічно чисті зони відпочинку, достаток свіжих фруктів і овочів, різноманітна східна кухня створюють необхідні умови для успішного розвитку міжнародного туризму.
Населення Єгипту, чисельність якого за оцінкою 2000 р. складає 66,11 млн. чоловік, зосереджене головним чином у районі долини Нілу. В останні кілька десятиліть спостерігається міграція сільського населення в міста.
У промисловості тон задають текстильні фабрики і підприємства з виробництва продуктів харчування. Багаті власні поклади руд забезпечують сировиною гігантський металургійний комбінат у Гелуані. Електроенергію дають насамперед гідростанції Асуана. У Єгипті наявні великі родовища природного газу. Потроху починає розвиватися така важливі для Єгипту галузь, як використання сонячної енергії.
2.3. Країни Центральної, Західної і Східної Африки

Західна Африка ? найнаселеніший регіон материка, на 1/6 території якого проживає третина всіх африканців. До регіону належить 15 держав. Межує вона з Північною та Центральною Африкою, омивається водами Атлантичного океану та його найбільшої затоки біля берегів Африки - Гвінейської. На півночі межує із Сахарою, а на сході ? із котловиною Чад.
Крім Малі, Буркіна-Фасо і Нігеру, країни розташовані на узбережжі, а сам регіон більш наближений до Західної Європи та атлантичних портів Північної Африки. Вихід до океану, зручні бухти на узбережжі сприяли розвитку портів та активних морських зв'язків з іншими приатлантичними регіонами Африки, Європи та Америки.
Всі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, Арабської Ліги, а Нігерія є членом ОПЕК.
Найбільшою країною в західній прибережній Африці є Нігерія. Її площа ? 924тис. км2 . Столиця - Абуджа [2, с.493].
Центральна Африка. За площею, яка охоплює майже ? території материка, регіон поступається тільки Північній Африці. Однак тут проживає лише 1/7населення. До складу регіону входять 9 держав, загальна площа яких 6613,1 тис. км2 [ 7,с.517 ].
Центральна Африка, займаючи центральне положення на материку, межує з усіма іншими африканськими регіонами: Північною, Західною, Східною й Південною Африкою.
Всі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, а Габон є членом ОПЕК.
Східна Африка займає 1/7 території континенту, тут проживає 1/5 всього населення [ 7,с. 543 ]. Межує вона з трьома регіонами материка: Північною, Південною та Центральною Африкою. До складу регіону входять 11 держав, загальна площа яких 4570,7 тис. км2 [ 7,с.535 ].
Близькість до країн Південно-Західної та Південної Азії, до морських шляхів, що з'єднують Європу з Азією - важлива особливість економіко-географічного положення регіону. Уганда, Малаві та Замбія не мають виходу до моря, Але їх міжнародні транспортні зв'язки тяжіють до узбережжя Індійського океану, на якому розташовані майже всі материкові країни регіону, крім Еритреї, яка знаходиться біля берегів Червоного моря.
Країни Східної Африки відносять до найбідніших у світі.
Усі країни регіону входять до ООН, ОАЄ. Кенія, Уганда, Танзанія, Замбія і Малаві є членами Співдружності, очолюваної Великою Британією.
Природа, природні ресурси.
Західна Африка із заходу і півдня обмежена узбережжям Атлантичного океану. На півночі межує із пустелями Сахари, на сході - із улоговиною озера Чад і гірськими хребтами, що простягнулися до затоки Біафра.
Довжина берегової смуги 4098 км [53, с.98].
Майже вся територія розташована у межах Африканської платформи. У рельєфі переважають невисокі (до 200-400 м) вирівняні плато, над поверхнею яких здіймаються гірські масиви Фрута-Джаллон, Північно-Гвінейська височина, невисокі гори Того, тощо. Низинні рівнини переважно зустрічаються на узбережжі, зайняті нижньою течією рік, що відклали величезні маси алювію. Різної висоти і протяжності уступи створюють образ гірської природної країни.
Клімат переважно субекваторіальний, у південній частині ? екваторіальний. Дощові кліматичні сезони чередуються із сухими. Повітря дуже нагріте протягом майже всього року, значні його маси насичені вологою. За винятком континентальних напівпустельних регіонів, у Західній Африці немає різких коливань температур протягом року.
Клімат на більшості території несприятливий для проживання, важко переноситься людиною у розпал дощового сезону - висока вологість, у сухий сезон - жагучий вітер (харматтана).
Західна Африка багата на великі та повноводні ріки, найбільшою з яких є Нігер, що впадає у Гвінейську затоку. Річки здебільшого порожисті, що ускладнює судноплавство [16, с.12-14]..
Надра регіону вивчені недостатньо. У Нігері виявлені родовища нафти, газу. Багатими є поклади бокситів, особливо у Гвінеї (до 1/3 світових і понад 1/2 запасів Африки), уран добувають у Нігері. Розвідано й частково налагоджено видобуток руд заліза, олова, фосфоритів та інших корисних копалин.
Ріки регіону мають величезні запаси гідроенергії.
Західна Африка славиться унікальними лісовими ресурсами.
Загалом природні умови й ресурси більшої частини регіону за умови їх раціонального використання сприятливі для розвитку економіки країн, а наявність великих площ родючих ґрунтів є передумовою для ефективного землеробства.
Центральна Африка займає західну частину материка в екваторіальних і субекваторіальних широтах, охоплює велику плоску западину Конго, яка на заході прилягає до Атлантичного океану і Гвінейської затоки (довжина прибережної смуги складає 3099 км, на півночі ? плоскогір'я Азанде, на заході - Північно-Гвінейську височину, на півдні - плато Луанда). У рельєфі виділяються здебільшого рівнинні території.
Природні контрасти регіону найяскравіше виявляються у кліматі. По обидва боки від екватора панує екваторіальний клімат. На північ і південь від екватора розташована зона субекваторіального клімату з дощовим літом і сухою зимою [6, с. 56].
Приекваторіальні райони та особливо западина Конго мають найгустішу мережу повноводних рік в Африці, найбільша з яких - Конго (Заїр). Ріки порожисті, мають значний гідроенергетичний потенціал.
В екваторіальному поясі ростуть багатоярусні вологі екваторіальні ліси. Середня лісистість регіону - 47%, максимальна - у Габоні (71%), Екваторіальній Гвінеї (65%), Сан-Томе (61%), мінімальна - у Чаді (9%) [6, с.32].
Надра регіону вивчені недостатньо. Найбільш освоєні корисні копалини південного сходу і сходу Демократичної Республіки Конго, активно здійснюється розвідка та освоєння надр Габону, Камеруну, Анголи, Конго. Відкриті родовища нафти й газу майже по всій шельфовій зоні Атлантичного узбережжя.
У регіоні розташований відомий „Мідний пояс” (ДРК), у якому крім міді промислове значення мають також кобальт, свинець, цинк. У Центральній Африці містяться значні родовища рідкоземельних і дорогоцінних металів (золота, платини, паладію), руд урану, алюмінію і заліза.
Вологі екваторіальні ліси практично на всій площі ускладнюють ведення сільського господарства, а поширення мухи цеце в регіоні завдає великої шкоди тваринництву.
Використання природно-ресурсного потенціалу регіону пов'язано з деякими проблемами, особливо в сільському господарстві. Також існує суттєва загроза швидкої деградації природних ландшафтів внаслідок використання застарілих методів господарювання.
Східна Африка. Природні умови регіону різноманітні. У рельєфі Східної Африки переважають гори і плоскогір'я, тому її разом з Південною Африкою називають „Високою Африкою”. Велику частину території займає Східноафриканське плоскогір'я. В регіоні наявне складне поєднання цокольних рівнин, глибоких і вузьких складкових скидових западин, обмежених уступами брилових гір, лавових плато та ізольованих вулканічних конусів. Тут знаходяться найвищі вершини континенту: Кіліманджаро (5895 м), Кенія (5199 м), масив Рувендзорі (5109м) [53, с.206]. Вулканічна активність і тектонічні рухи у Східній Африці тривають і понині, тут часто бувають землетруси, виверження вулканів.
Клімат ? екваторіальний і субекваторіальний, сезонно-вологий, жаркий. Велика частина регіону розташована у межах субекваторіального кліматичного поясу.
У регіоні беруть початок найбільші ріки Африки - Ніл, Конго (Заїр), Замбезі.
Оскільки регіон належить до „Високої Африки”, тут відсутній екваторіальний ліс. Основну територію займають саванові ландшафти.
Регіон Східної Африки є одним з найбідніших на материку стосовно природних ресурсів. Найбільші мінеральні багатства виявлені та експлуатуються у Замбії, де є мідні руди (4-те місце у світі), невеликі родовища золота - у Кенії. Давні породи Африканської платформи містять досить значні поклади руд заліза, хрому, марганцю, кольорових та рідкісних металів тощо [36, с.51-53].
В регіоні дуже великі запаси гідроресурсів.
Сприятливими є рекреаційні ресурси. В Ефіопії, Танзанії, Кенії та інших країнах існує мережа всесвітньо відомих заповідників і національних парків (Нгоронгоро, Лейк-Маньяра, Серенгеті тощо), в яких охороняються унікальні природні ландшафти [53, с.182]..
Природно - ресурсний потенціал регіону загалом створює сприятливі передумови для господарської діяльності.
Населення
Західна Африка населена різноманітними народами, які належать до різних мовних сімей, сповідують різні релігії, використовують різноманітні форми господарської діяльності тощо. Тут знаходяться найбільша за людністю країна Африки - Нігерія і одна з найменш заселених - Гамбія.
У регіоні один із найвищих показників народжуваності, але й зберігається висока смертність населення. Перевищення народжуваності над смертністю зумовлює швидке зростання кількості населення, а низька тривалість життя - швидку зміну поколінь.
Територією регіону проходить межа розселення представників двох великих рас - європеоїдної та негроїдної. Переважна більшість народів регіону належить до негроїдної раси.
Населення регіону дуже неоднорідне етнічно. На півночі переважають народності семіто-хамітської мовної сім'ї (бербери, хауса), а в прибережних районах - народності нігеро-кордофанської сім'ї (мови йоруба, фульбе) [53, с.244-248].
Особливістю регіону є те, що етнічні території багатьох народів не відповідають державним утворенням, нині всі держави в регіоні є полі етнічними [19, с.20-26] Значна кількість населення сповідує іслам і християнство, досить поширені місцеві традиційні вірування.
Населення в західному регіоні розміщене вкрай нерівномірно. Найкомпактніше заселен и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.