На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Система вищої освти в Україн та пероди її розвитку. Методологя, методи методика викладання. вропейська нтеграця - впровадження європейських норм стандартв в освт, науц технц. нтеграця вищої освти України Болонський процес.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Педагогика. Добавлен: 18.06.2010. Сдан: 2010. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


«мЕТОДИКА ВИКЛАДАННЯ ФАХОВИХ ДИСЦИПЛІН в україні»

Зміст

Вступ
1. Система вищої освіти в Україні та періоди її розвитку
2. Методологія, методи і методика викладання.
3. Інтеграція вищої освіти України і Болонський процес
4. Організаційно-правове забезпечення вищої освіти в Україні
Висновки
Література
Вступ

Становлення України як самостійної держави, Ії національне відродження та перехід до ринкових відносин кардинально впливають на роль спеціалістів з вищою освітою. Особливе місце серед них посідають майбутні педагоги як високо компетенції всебічно освічені фахівці, рівень підготовки яких повинен забезпечити соціально-педагогічні потреби суспільства в умовах реалізації «Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті».
Побудова національної системи освіти в Україні передбачає новий підхід до професійної підготовки майбутніх кадрів, спрямований на подолання кризи в освіті, яка виявляється, передусім, у невідповідності знань студентів запитам особистості, суспільним потребам і світовим стандартам, у знеціненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності. Основним критерієм роботи навчального закладу є рівень підготовленості випускників, раціональне поєднання їх теоретичних знань з умінням застосовувати їх на практиці, що означає потребу вести пошук ефективних форм і методів навчання, удосконалення програм, навчальних планів, розробку нових навчальних методик, навчальних посібників.
Вища педагогічна школа і педагогіка пройшли тривалий історичний шлях. На цьому шляху педагогіка вищої школи із суми ідей та концепцій поступово перетворилася на науку, здатну забезпечити науковий підхід до сучасного навчального процесу, визначити його закономірності, а також визначити найбільш оптимальні форми, методи, засоби навчання і виховання студентів. Розвиток сучасної педагогічної школи в Україні -- багатогранний процес, котрий змінює її обличчя, наближаючись до рівня соціальних, політичних, педагогічних вимог епохи технічної та технологічної революцій. Серед важливих позитивних тенденцій розвитку педагогічної школи - курс на демократизацію, диверсифікацію та диференціацію форм і методів навчання, що підвищують активність, самостійність студентів, включення їх в дослідно-експериментальну діяльність, педагогізація найновіших технічних засобів.
Прогрес у вихованні і навчанні студентства відбувається за діалектичного відмирання застарілого і народження нового, що вимагає наповнення педагогіки вищої школи новим змістом. Вивчення педагогіки вищої школи - важлива умова формування загальної та педагогічної культури викладача вищого навчального закладу будь-якого профілю, оскільки вона озброює знаннями про процеси розвитку теорії та практики виховання і навчання студентів, сприяє становленню світогляду, педагогічного професіоналізму. Ґрунтовні знання з теорії педагогіки вищої школи значно розширюють кругозір викладача, дозволяють цілісно бачити будь-яку навчально-виховну проблему, знаходити її оптимальне рішення. Перехід педагогічної школи до ступеневої системи освіти передбачає оновлення змісту базової педагогічної освіти спеціалістів усіх кваліфікаційних рівнів і, перш за все, магістрів як фахівців вищого кваліфікаційного рівня, котрі в майбутньому поновлять склад науковців у різних галузях науки та викладацький корпус вищих навчальних закладів, спеціалізованих середніх навчальних закладів із поглибленим вивченням окремих предметів, гімназій, ліцеїв, коледжів.
1. Система вищої освіти в Україні та періоди її розвитку

Після отримання незалежності в суверенній Україні почала формуватися власна політика в області вищої освіти України. Вона орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, корінне оновлення змісту, форм і методів навчання, примноження інтелектуального потенціалу країни.
Визначення поняття «вища освіта» подане у декларації, прийнятій на Всесвітній конференції ЮНЕСКО, що відбувалася у Парижі 5-8 жовтня 1998 року. У цьому документі говориться, що вищою освітою називаються всі види навчальних курсів, підготовки або перепідготовки на післядипломному рівні, що здійснюється університетами або іншими навчальними закладами, котрі визначені компетентними державними органами як навчальні заклади вищої освіти.
У законі України «Про вищу освіту» вищу освіту визначено як рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.
Вища школа виконує такі функції: виховну, освітню, загальнокультурну, науково-дослідну, інтернаціональну. Вища школа бере активну участь у розв'язанні всіх задач державотворення; у створенні матеріального добробуту, вдосконаленні суспільних відносин, вихованні громадянина-патріота України; у підвищенні культурного рівня населення України, формуванні інтелектуального потенціалу країни, забезпеченні підвищення кваліфікації викладачів, підготовці наукових кадрів для участі в НТР, сприянні демократизації суспільства та укріпленні миру; у розвитку міжнародного співробітництва.
В Україні мета, задачі, структура, типи вищих навчальних закладів визначені Законом України «Про освіту» (1996), Законом «Про вищу освіту» (2002).
Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової і професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.
Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих закладів освіти, що здійснюють підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову загальну середню освіту.
Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитись з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей - екстерном.
Вища освіта України -- це більше тисячі учбових закладів різного рівня акредитації і різної форми власності. У тому числі 670 технікумів, коледжів (тобто вищих учбових закладів 1 і 2 рівні акредитації), з яких 586, -- державні. Серед 337-ми університетів, академій і інститутів (це учбові заклади 3 і 4 рівні акредитацій) -- державної форми власності -- 233. В цілому вища школа України сьогодні налічує майже два з половиною мільйони студентів, переважаюча більшість яких навчаються в державних вузах (88%).
Загальна структура вищої освіти в Україні наведена на рисунку 1.
Ключовим етапом у розв'язанні проблем реформування вищої освіти повинно стати запровадження зрозумілої на ринку праці ступеневої освіти, яка узгоджується із форматом ступеневої освіти європейського простору вищої освіти -- трициклічна система підготовки фахівців з вищою освітою: бакалавр, магістр, доктор філософії(рис. 1).
С - свідоцтво, А - атестат, D - диплом
Рис. 1. Структура освіти України
Історія освіти в Україні тісно пов'язана зі всією історією українського народу. Багатовікове існування в стані роздробленості, під гнітом монголо-татарских орд, польських, литовських і угорських феодалів надало сильний вплив на розвиток освіти.
Не дивлячись на те, що феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт був гальмом економічного і культурного розвитку українського народу, в 2-ій половині XVI ст. і особливо в 1-ій половині XVII в. у Україні отримали подальший розвиток міста як центри ремесла і торгівлі, посилювалися економічні зв'язки між окремими землями, виникали передумови для освіти єдиного внутрішнього, тобто національного ринку. Продовжувався процес розвитку української народності, росла національна свідомість українського народу, розвивалася українська культура.
Для боротьби проти іноземного гніту, національних і релігійних утисків міське населення (частково і сільське) в XVI-XVII ст. організовувалося в братерства. Останні відкривали школи, друкарні, навколо яких об'єднувалися культурні сили. В кінці XVI - початку XVII в. братські школи виникли в Львові (1585), в Києві (1615), Луцьку (1620), Вінниці, Немірові, Кам'янець-подільському і деяких інших містах. Викладання в цих учбових закладах велося на рідній мові. Значна увага приділялася вивченню грецької, а пізніше латинської і польської мови.
Розповсюдженню освіти сприяло виникнення в Україні в II половині XVI в. книгодрукуванні. Перша друкарня була відкрита І.Федоровим в Львові, в ній видані в 1574 р. «Апостол» і «Буквар». У 1578 р. заснована Острожська друкарня.
У 1632 році шляхом об'єднання Київської братської школи і Лаврської школи було створено перший вищий учбовий заклад в Україні - Київо-Могилянська колегія, в якій навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духівництва, багатих міщан і козаків.
Київська академія зробила значний вплив на організацію, зміст і методи навчання в багатьох учбових закладах, зокрема в: Чернігівському (заснований в 1700 р.), Харківському (1721) і Переяславському (1738) колегіумах, які були створені за зразком Києво-Могилянській колегії.
Певну роль в розвитку освіти на западно-украинских землях грав Львівський університет, хоча заклад був заснований (у 1661 р.) з метою посилення полонізації українського населення. У договорі 1658 року між шляхетскою Польшою і верхівкою козацької старшини було обумовлено відкриття в Україні двох вищих шкіл-академій на правах університету.
У 1809 р. була заснована Київська гімназія, яка згодом (у 1811 р.) була віднесена до вищих учбових закладів. У 1805 р. відкритий Харківський університет. У першій чверті XIX в. виникли привілейовані учбові заклади, що поєднували курс середніх і вищих шкіл: Кременецький ліцей (1803), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя І.А. Безбородко в Ніжині (заснований в 1820 р.). У 1834 р. створений Київський університет. Окрім привілейованих чоловічих учбових закладів, відкривалися станові жіночі учбові заклади - інститути шляхетних дівчат в Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. відкрився Новоросійський університет в Одесі.
Кількість студентів в університетах на початку XX в. збільшилося в середньому більш ніж в 2 рази. Соціальний склад студентства університетів залишався переважно дворянсько-буржуазним, хоча революція 1905-1907 рр. змусив уряд декілька прочинити університетські двері для вихідців з нижчих станів. Це були, як правило, діти міської і сільської буржуазії. Для вихідців з робочих, середнього і бідного селянства доступ у вузи як і раніше залишався практично закритим.
В цей же час почали створюватися вищі учбові заклади для жінок. Так, після майже двадцятирічних клопотань в 1903 році в Одесі, за ініціативою професорів Новоросійського університету Н.Н. Ланге, Е.Н. Щепкіна і інших, були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси, реорганізовані в 1906 році у Вищі жіночі курси з історико-філологічним і фізико-математичним факультетами. У 1908 - 1910 рр. вони поповнилися юридичним і медичним факультетами.
У 1906 році в Києві були відкриті і Вищі загальноосвітні курси для осіб обох статей з відділеннями історико-філологічним і економіко-комерційним. Через два роки на базі останнього був створений комерційний інститут, директором якого став ініціатор створення курсів професор М.В. Довнар-Запольський. У 1913 році відбувся перший випуск студентів Київського політехнічного інституту, що закінчили навчання. На випускних іспитах був присутній великий російський учений Д.І. Менделєєв.
Всього на Україні до 1917 року діяло 27 вузів, в яких навчалося понад 35 тис. студентів.
На території західноукраїнських земель до 1918 року існувало 4 вищих учбових заклади: університети в Львові і Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини в Львові.
Події 1917 р. змінили не тільки соціальний лад, але і поставили на порядок денний створення нової школи з новими педагогічними кадрами.
Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних педагогічних кадрів. Програмним документом з'явилася декларація генерального секретаріату від 26 червня 1917 року, в якій визначалися основні заходи, направлені на розвиток національної школи і підготовку для неї кадрів.
Почалося становлення системи української вищої освіти. У 1918 р. університети Св. Володимира в Києві, Харківського і Новоросійського (Одеський) стали державними університетами України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відкривається університет в Катеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. починаються заняття в Таврійській філії Київського університету, а через півроку при повній підтримці і допомозі Київського університету урочисто відкривається Таврійський університет.
В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота по відкриттю і інших університетів в Полтаві, Чернігові і Ніжині.
В середині 1918 р. починається інтенсивна діяльність по будівництву системи вищої педагогічної освіти. 20 квітня 1918 р. на засіданні комісії Наркомпроса РРФСР обговорювалося питання про те, який тип вищого учбового закладу доцільно покласти в основу реформи, що готується. Висловлювалася думка про існування зразкових політехнічних інститутів, за типом яких може бути перетворений і університет. Проте остаточно було ухвалено рішення поставити в основу реформи державні університети.
На тому, що пройшов в 1918 р. Всеросійській нараді діячів вищої школи був розглянутий проект «Положення про Російські університети», згідно якому університет ділився на три асоціації: наукову, учбову і просвітницьку. Вони повинні були дати кожному діячеві вищої школи можливість вибрати найбільш відповідний його даруванням і науковому потягу вигляд і спосіб наукової або учбової діяльності.
У 1919 р. було введено «Тимчасове положення про управління вищими учбовими закладами», відповідно до якого всім вузам наказувало вести роботу в трьох напрямах: науковому, науково-навчальному і просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складаються з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їх функції виконували комісари вузів, Наркомпросом, що призначалися, і надзвичайні повноваження, що мали.
Діячі освіти почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних учбових закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя. Будучи вищими учбовими закладами, вони давали своїм вихованцям ґрунтовні теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними професійними навиками. На думку керівників освіти, університети практично не готували фахівців певного, явно обкресленого профілю. Виняток становили лише студенти медичного і юридичного факультетів. Особливій критиці піддавалася система підготовки фахівців на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, що закінчують саме ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.
Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє віддзеркалення у вирішенні наради «Про реформу вищої школи» (1920 р.), яке передбачало створення у вузах вузькоспеціалізованих факультетів з трирічним терміном навчання. Це положення розповсюджувалося і на університети: замість філологічного і природного факультетів повинен бути створений педагогічний з різними спеціалізаціями. Це було віддзеркаленням тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, пов'язаною з появою на початку XX в. педагогічних факультетів в деяких американських університетах.
У 1920 році Наркомпрос України ліквідовував університети в Києві, Харкові, Одесі і Сімферополі. Почався етап затвердження військово-комуністичного стилю управління вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні і юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти фізико-математичних факультетів, що проявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів.
Великою подією в розвитку системи вищої освіти з'явилося відтворення університетів в Україні. Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі і Дніпропетровську. За короткий строк університети стали науковими і освітніми центрами України. До функціонуючих факультетів додавалися нові, створювалися вечірні, заочні відділення, що з'явилося позитивним результатом реорганізації вищої освіти. Таким чином, тільки на початок 1939 р. склалася певна вітчизняна система університетської педагогічної освіти. Після приєднання до України західноукраїнських земель до цієї системи увійшли Львівський і Чернівецький університети.
Всього до початку 1938/39 навчального року в УРСР налічувалося 129 вищих учбових закладів.
У 1938 р. були затверджені однотипні для всіх університетів країни учбові плани. Особливість їх полягала в тому, що вони відображали риси університетської освіти, що спирається на широку науково-теоретичну базу. Остаточно була визначена структура учбового плану: загальнотеоретична підготовка, загально-спеціальна підготовка і на останніх курсах - підготовка по конкретній спеціальності. У планах передбачалися курси по вибору.
Оцінюючи період 1917-1941 рр., необхідно підкреслити, що він має величезне значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. У зв'язку з возз'єднанням западно-украинских земель з Україною стали державними національними університетами Львівський і Чернівецький університети (1940).
Велика Вітчизняна війна порушила творче життя. Позитивні зміни, що відбувалися у вищій освіті, були припинені. У зв'язку з окупацією України, що насувалася, державні вузи були евакуйовані в східні райони СРСР.
Тільки до кінця 1943 року евакуйовані українські університети і інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованої території України на ній діяло 154 вищих учбових заклади.
У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба до укрупнення спеціальностей, розширення профілю фахівців. Були переглянуті учбові плани і програми вищих учбових закладів. Відбулося укрупнення ряду вищих учбових закладів. У великих вузах якість підготовки фахівців була кращою, менше витрачалося засобів на підготовку кожного з них, рациональнее використовувалися матеріально-технічна база вузів, професорсько-викладацькі кадри. В результаті укрупнення вузів з 1950 по 1960 рр. кількість їх в Україні скоротилося з 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис.
Зміни в географічному розміщенні вузів сприяли повнішому обхвату вищою освітою жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх фахівців. Проте головними вузівськими центрами в Україні все ж таки залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. в цих містах знаходилося 70 вузів з 140, навчалося в них 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові були 24 вузи, в Києві - 18, в Одесі - 16, в Львові - 12 вузів.
У другій половині 50-х років починається перебудова університетської педагогічної освіти. Були переглянуті учбові плани і програми для студентів педагогічних спеціальностей університетів у бік збільшення кількості годинника на викладання педагогічних, психологічних і методологічних дисциплін. Оновлення університетської педагогічної освіти у великій мірі торкнулося практичної підготовки студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш, ніж в три рази. Чітко визначилися три види педпрактики: один раз в тиждень здійснювалася практика без відриву від учбових занять в школі і позашкільних установах по виховній роботі з дітьми, що закінчується місячною практикою в літніх піонерських таборах, практика з відривом від занять, що проходить переважно в міських школах і стажерская практика протягом місяця, головним чином, в сільських школах республіки.
На початку 60-х рр. починає розширюватися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети крупних педагогічних інститутів: Донецький, Сімферопольський.
Головними завданнями вищих учбових закладів є підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навиками. Вища школа постійно удосконалює якість підготовки фахівців з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки і культури, перспектив їх розвитку.
У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 вищих учбових закладів, зокрема університетів - 9, технічних вузів - 50, сільськогосподарських вузів - 17, вузів по економіці і праву - 10, педінститутів - 30, вузів по охороні здоров'я - 15, вузів по фізкультурі і спорту - 3, культурі і мистецтву - 12. До мережі вищих учбових закладів відносяться також 25 філій вузів України, 7 спеціалізованих факультетів і відділень і 12 загально-технічних факультетів.
В середині 80-х рр. проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Вищі учбові заклади України вносили значний внесок до її реалізації. Основні заходи, направлені на вирішення питань Реформи, дали деякі позитивні результати. Помітно покращала якість навчання у вузах, як в плані наукової підготовки студентів, так і відносно їх психолого-педагогической готовності до роботи в школі. Цьому сприяв курс на цільову підготовку вчителів. На основі спільної діяльності поступово почала складатися система довузівскої підготовки і відбору абітурієнтів. У університетах функціонували юнацькі наочні школи, Малі академії наук, факультети довузівскої підготовки, проводилися олімпіади по суспільних, гуманітарних і природних науках.
З 1984 року педінститути і університети почали проводити цільовий прийом по напрямах педрад шкіл, органів освіти на факультети, що готують педагогічних кадрів.
Після отримання незалежності (1991) в суверенній Україні почала формуватися власна політика в області вищої освіти. Вона орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, корінне оновлення змісту, форм і методів навчання, примноження інтелектуального потенціалу країни.
В даний час в Україні діє 15 класичних університетів. У 90-і роки продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації крупних педагогічних інститутів країни в університети. Так, в 1992 році на базі Івано-франківського педінституту був відкритий Прикарпатський університет. Луцький педінститут в 1993 році перетворений у Волинський університет. У 1994 році організований Східноукраїнський університет, при якому функціонує Луганський педінститут. У 1995 році Черкаський і Сумський педінститути стали державними університетами.
Довгі роки відсутня традиція підготовки фахівців у формі екстернату була відроджена в 1995 р.
Протягом останніх років була подолана державна монополія в області вищої освіти. Відкриті вузи з різними формами власності: комерційні, приватні, сумісні, міжнародні, які надають можливість здобування вищої освіти великій кількості випускників середніх і середньо-спеціальних учбових закладів.
В сучасний час система вищої освіти України знаходиться на шляху до інтеграції в європейську систему освіти.
2. Методологія, методи і методика викладання

Метою викладання є організація ефективного учення кожного студента в процесі передачі інформації, контролю і оцінки її засвоєння. Результативність процесу навчання неабиякою мірою залежить від вірного вибору методів викладання і логіки їх застосування. Галуззю педагогіки, направленої на вивчення методики викладання, є дидактика. Дидактика як наука займається вивченням і розкриттям теоретичних основ організації процесу навчання (закономірностей, принципів, методів навчання), а також пошуком і розробкою нових принципів, стратегій, методик, технологій і систем навчання.
Предметом методики викладання є сам процес навчання визначеної учбової дисципліни. Її за полягає у вивченні закономірностей цього навчання і встановленні на їх основі нормативних вимог до діяльності викладачів.
Методи навчання - це методи викладання-учення. У педагогіці не раз робилися спроби створити класифікатор методів навчання. Існують різні типології цього процесу, проведено систематизацію за різними підставами. Наприклад, перша група включає методи передачі і засвоєння знань (їх іноді називають словесними). До них відносять бесіду, розповідь, дискусію, лекцію, роботу з текстом. Друга група - це практичні методи навчання (вправи, практичні заняття, лабораторні експерименти). До третьої групи методів відносять контроль і оцінку результатів навчання (самостійні і контрольні роботи, тестові завдання, заліки і іспити, захист проектів).
Сучасна методологія дослідження соціально-економічних процесів представлена безліччю напрямів і шкіл, кожна з яких користується власним інструментарієм. В той же час їх застосування направлене на вирішення загальних проблем, які аналізуються з урахуванням особливостей даних методів. Розвиток у студента здатності логічного мислення і уміння творчо застосовувати отриманий в процесі навчання комплекс знань при самостійному ухваленні рішень на поставлене перед ним завдання - одна з головних цілей навчання у Вузі.
Методика викладання - це логічний процес реалізації методів навчання. Методика викладання суспільних наук покликана забезпечити високий теоретичний рівень викладання, науковість, яскравість і дохідливість викладу матеріалу. Як сукупність методів методика викладання нерозривно пов'язана із змістом науки, що вивчається, і її методологією.
На багатьох прикладах можна наочно прослідкувати взаємність методології і методики викладання. Так, наприклад, не розробленість методики самим негативним чином позначається на методологічному рівні лекцій, і навпаки.
Методика як вчення про методи навчання і виховання є частиною загальної теорії освіти і навчання -- дидактики, предметом якої є освіта, навчання і виховання людей.
Хороша методика викладання забезпечує єдність інтересів викладача і студентів на основі з'єднання необхідності вивчення будь-якої дисципліни з переконанням цієї необхідності. В цьому відношенні методи активного навчання є одним з найбільш перспективних шляхів вдосконалення професійної підготовки фахівців.
Активні методи навчання - методи, стимулюючі пізнавальну діяльність студентів. Вони будуються в основному на діалозі, що припускає вільний обмін думками про шляхи рішення тієї або іншої проблеми. Дані методи характеризуються високим рівнем активності учнів.
Існують декілька форм активних методів викладання:
Ш лекції;
Ш семінарські заняття;
Ш конференції з окремих тем;
Ш аналіз конкретних ситуацій;
Ш ділові ігри;
Ш експерименти та моделювання;
Ш ігрове проектування та інші.
Але необхідно враховувати той факт, що впровадження в учбовий процес активних методів викладання здійснюється, як правило, при вивченні гуманітарних або організаційних дисциплін.
Розглянемо більш детально методи викладання фахових дисциплін.
Лекція визначає шляхи здійснення усіх видів і форм навчання у вищому навчальному закладі. Вона закладає основи розуміння і ставлення до предмету. Лекція - це стрункий систематичний і системний виклад певної наукової проблеми або її частки.
Дидактичним завданням лекції є не тільки ознайомлення студентів з основним змістом, принципами, закономірностями, головними ідеями, а й спрямування міркувань для подальшої самостійної роботи студентів.
Методично лекція повинна відповідати таким основним вимогам: бути на сучасному рівні розвитку науки, мати закінчений характер (висвітлення певної теми), бути внутрішньо переконливою (аргументація), викликати інтерес у студентів до науки, містити добре продумані ілюстративні приклади, спрямовувати студентів на самостійну роботу, бутизрозумілою.
Семінарські заняття забезпечують розвиток творчого професійного мислення, пізнавальної мотивації і професійного використання знань у навчальних умовах. Професійне використання знань - це вільне володіння мовою педагогічної науки, тобто точне оперування термінами, поняттями, визначеннями.
Семінари складаються з двох взаємопов'язаних ланок - самостійного вивчення студентом програмного матеріалу і обговорення на заняттях результатів пізнавальної діяльності. Вони вчать працювати самостійно, формують навички роооти з літературою, розвивають інтерес до предмету, вчать аргументувати відповідь, сприяють зв'язку теорії і практики.
Семінарські заняття можна класифікувати:
1.Залежно від складності, об'єму і вимог: просемінари (підготовчі); власне семінари; міжпредметні семінари.
2. Залежно від мети: семінар-повторення і систематизації знань; семінари вивчення нового матеріалу; мішані (комбіновані).
3.За формою проведення: семінар-бесіда; семінар-обговорення (реферативний); коментоване читання; диспут; розв'язування задач; комбінований; міжпредметний семінар та його різновидність - семінар-конференція
Підходи до навчання студентів засновані на високому рівні взаємодії і активності самих студентів. Досвід показує, що менеджери і керівники проявляють більше розуміння і успішніше сприймають нові ідеї в процесі конструктивної дискусії. Обговорення може підштовхнути слухачів до використання загальних ідей стосовно власної конкретної ситуації, до рішення зробити щось інакше в своїй безпосередній роботі.
Розрізняють наступні форми проведення конференцій: збори, жорстко регламентовані обговорення, вільний обмін думками, невеликі групи працюють відособлено, абсолютно неформальне та и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.