На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Поняття про усну письмову комункацю, основн типологї сплкування. Вербальн та невербальн засоби мовленнєвої комункацї. Основн типи помилок та експериментальне пдтвердження комункативного рвня мовлення майбутнх вчителв початкових класв.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 13.11.2009. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Зміст

1.Вступ
Розділ І. Теоретичні основи вивчення мовленнєвої комунікації
1.1 Поняття про усну і письмову комунікацію
1.2 Основні типології спілкування
Розділ ІІ. Формування комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів
2.1 Вербальні засоби мовленнєвої комунікації
2.2 Невербальні засоби мовленнєвої комунікації
2.3 Основні типи помилок у мовленнєвій комунікації майбутніх учителів початкових класів
2.4 Експериментальне підтвердження комунікативного рівня мовлення майбутніх вчителів початкових класів
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
ВСТУП

Мовленнєва комунікація майбутнього вчителя початкових класів є складовою педагогічної майстерності вчителя. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв'язати різні педагогічні завдання: зробити складну тему уроку цікавою, а процес її вивчення -- привабливим; створити щиру атмосферу спілкування у класі, встановити контакт з учнями, досягти взаєморозуміння з ними; сформувати в учнів відчуття емоційної захищеності, вселити в них віру в себе.
Володіння мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. Класичним прикладом цього є досвід А. Макаренка. Молодий педагог, відчувши свою безпорадність у спілкуванні з вихованцями, почав наполегливо працювати, удосконалюючи свій голос, дикцію, дихання. Відомі його висновки: "Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити "Іди сюди" з 15 --20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба". Видатний педагог вважав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість [42].
Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості. Ця думка В. Сухомлинського розвиває висновки А. Макаренка. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення педагогів. Він вважав, що слово його не повинно бути брутальним, непристойним, фальшивим, нещирим. Особливо наголошував на своєрідній психотерапевтичній функції слова вчителя, вважаючи це обов'язковою умовою спілкування -- діалогу між учителем та учнями. Вислови "душа дитини" і "слово вчителя" він ставив поряд [42; 64].
Цю проблему досліджували такі педагоги як Н. Бабич [1; 2], Н. Баранник [3], Н. Босак [7], Т. Вижимова [10], Б. Дяченко [15], Л. Зазуліна [17; 18], І. Кухарчук [27], К. Климова [28], Г. Клочек [29], М. Корнілов [33], В. Лагно [38], Л. Лучкіна [41], Т. Окуневич [45], Г. Олійник [46], О.Попова [50], Н. Савельева [53], Т. Симоненко [57], Г. Слезь [59], Л. Стасів [61], В. Сухомлинський [64], В. Усатий [65], О. Хома [66], С. Цінько [68], Т. Чубань [70], О. Шевнюк [71] та ін..
Досвід вітчизняних педагогів, який став світовим надбанням, набуває ще більшої актуальності нині, коли ведуться пошуки шляхів гуманізації шкільної освіти і виховання. Його вивчення допоможе майбутньому педагогові у професійному становленні.
Об'єктом дослідження - комунікація як мовленнєва діяльність.
Предметом дослідження є педагогічні та лінгвістичні умови формування комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів.
Мета дослідження - на основі аналізу комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів запропонувати шляхи і способи покращення їхньої професійної мовленнєвої діяльності.
Завдання роботи полягає в тому, щоб:
* визначити рівень дослідженості комунікативних умінь і навичок вчителів в науково-педагогічній літературі.
* описати теоретичні основи мовленнєвої комунікації та її форми.
* вивчити вербальні і невербальні засоби мовленнєвої комунікації.
* вивчити основні типи помилок в усному і писемному мовленні майбутніх вчителів. Запропонувати шляхи і способи їх виправлення.
Для розв'язання теоретичного аспекту дослідження застосувались такі методи дослідження, як аналіз, синтез, порівняння, систематизація, моделювання. Теоретичний аналіз педагогічної та методичної літератури дав змогу визначити основні положення, що склали науково - теоретичну основу дослідження. Для емпіричного дослідження використовувалися методи, діагностики, тренінг, статистичний аналіз окремих результатів, експеримент.
Робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків. Загальний обсяг роботи сторінок.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВИВЧЕННЯ МОВЛЕННЄВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

1.1 Поняття про усну та письмову комунікацію

Проблема відчуження людей, ксенофобія, патологічний егоцентризм та індивідуалізм - одна з найгостріших проблем сучасного суспільства. У її розв'язанні значна роль відведена культурі людських взаємин, цивілізованому засобу спілкування. Як логічний розпиток попередніх теоретичних форм рефлексії людського спілкування, проблеми - постійного супутника соціальної, філософської, психологічної та педагогічної теорій протягом усієї історії їхнього існування, виникла концепція комунікативної культури. Таким чином, проблема спілкування, формування сучасної комунікативної культури перетворилася в наш час на одну з найактуальніших теоретичних і практичних. Нові комунікативні можливості сучасного суспільства змушують переосмислювати усталенні стереотипи соціального мислення, ціннісні орієнтації індивідів. Нова система навчання і виховання покликана виконати замовлення суспільства на здатну до самореалізації мислячу, творчу, діяльну, національно свідому особистість.
Сучасному суспільству потрібні психологічно готові до самостійного вибору і самовизначення спеціалісти з високим рівнем інформаційної культури, розвиненими комунікативно-творчими здібностями.
Питання комунікативності в дієвому аспекті розглядаються в різних галузях науки. Проводяться філософсько-методологічні аналізи сучасної соціальної комунікативної культури, визначаються психологічні чинники комунікативності, та комунікативні уміння майбутніх учителів з позицій їхньої педагогічної культури.
Перш ніж розглядати сутність поняття "мовленнєві уміння", необхідно розкрити поняття "уміння та "мовлення" незалежно одне від одного. Поняття "уміння" в психолого-педагогічній літературі трактується неоднозначно. Так, в Педагогічній енциклопедії скачано, що "уміння" - можливість ефективно виконувати дії відповідно з цілями та умовами, в яких доводиться діяти..."
Набуті людиною уміння не тільки визначають якість, її діяльності та збагачують досвід, а й можуть стати свідченням рівня загального розумового розвитку людини... "Легкість та швидкість оволодіння уміннями, а також знаннями та навичками, говорить про високий рівень здібностей даної людини".
Існує дуже багато визначень поняття "уміння". Так, А.Левітов [] розуміє під ним частину навички , Т. Ільїна - сукупність зразків та способів». На думку С.Кабанової-Меллер, уміння - можливість виконувати дії відповідно з цілями та умовами, в яких доводиться діяти, первинна ступінь у засвоєнні навички, а ось В.Решетников уміння ототожнює з майстерністю [21].
К.Платонов визначає уміння як найвищу людську властивість, здібність виконувати визначену діяльність чи дію в нових умовах. Продовжуючи його теорію, Є. Мілерян дає таке визначення: "Уміння являє собою своєрідний синтез-структурний ансамбль природних та здобутих властивостей особистості, тому кожному умінню властива структура особистих якостей та властивостей" [22 - 24].
Оцінюючи рівень розвитку у майбутніх учителів початкових класів культури педагогічного спілкування, ми виділили чотири показники, що відображають основні аспекти культури професійного спілкування педагога:
* спрямованість спілкування - система професійно ціннісних орієнтацій та смислових установок у сфері педагогічного спілкування, яка визначає "ідеальний стиль" взаємодії і типовий для вчителя спосіб включення у міжособистісну взаємодію з учнями;
* розвиток соціально-перцептивпих умінь, що характеризують здатність учителя адекватно, неупереджено і точно сприймати особистісні властивості і вчинки учнів, розуміти їхні мотиви й емоційні стани, індивідуальні та вікові особливості, швидко орієнтуватися в педагогічних ситуаціях;
* розвиток інтерактивних умінь, що проявляються у способах і прийомах виховного впливу на учнів, тактиках і стратегіях самопрезентації та організації педагогічної взаємодії: доброзичливість, тактовність у стосунках з учнями, здатність поєднувати вимогливість із наданням учням можливостей для прояву своєї ініціативи і самостійності, уміння встановлювати між собою і учнями оптимальну соціально-психологічну дистанцію, забезпечувати необхідний рівень особистісної відкритості і статусної субординації;
* розвиток мовленнєвих умінь, які характеризують інформаційно-смислову сторону педагогічної взаємодії і проявляються в здатності вчителя чітко, зрозуміло і переконливо висловлювати свої думки та почуття за допомогою вербальних і невербальних засобів спілкування.
На основі перерахованих показників можна виділити три якісно специфічні рівні розвитку культури педагогічного спілкування: нормативно-орієнтований, предметно-орієнтований і особистісно-орієнтований.
У студентів з нормативно-орієнтованим рівнем культури педагогічного спілкування домінуючою є орієнтація на порядок і дисципліну. Першочергового значення вони надають контролю над поведінкою учнів, утвердженню власної домінантної позиції, формуванню здатності "володіти" класом; прагнуть справити на учнів враження впевнених, принципових і вимогливих учителів. Яскраво виражена дисциплінарна орієнтація студентів із нормативно-орієнтованим рівнем культури педагогічного спілкування поєднується зі слабкою орієнтацією на дружні, близькі, довірливі стосунки з учнями. Порівняно з іншими студентами вони надають найменшого значення створенню у процесі взаємодії з учнями сприятливого емоційного мікроклімату, розвитку їх творчого потенціалу, формуванню позитивної самооцінки. Основне завдання своєї діяльності вбачають у досягненні високої навчальної успішності, реалізації програмних вимог. На їхню думку, реалізація дидактичних цілей неможлива без встановлення суворої дисципліни, використання імперативних вимог, примусу.
У студентів з предметно-орієнтованим рівнем культури педагогічного спілкування найбільш вираженою є дидактична орієнтація -, основним показником успішності педагогічної діяльності вони вважають навчальну успішність, високий рівень засвоєння учнями програмного матеріалу. їх основні інтереси здебільшого концентруються навколо навчального предмета, зміст) й методики його викладання. Важливого значення вони надають удосконаленню методичної майстерності, пошукам нових, більш ефективних технологій, методів і прийомів навчання, формуванню в учнів мотивації учіння. Водночас для них характерна особистісна закритість, формалізованість, дистантність у спілкуванні з учнями, яке у більшості випадків не виходить за рамки навчальної взаємодії та предметних інтересів, їхнє ставлення до учнів значною мірою залежить від навчальної успішності останніх. Учні, які добре вчаться і проявляють інтерес до навчального предмета, сприймаються позитивно, з ними, як правило, встановлюються партнерські ділові стосунки. Якщо ж учень не проявляє очікуваних успіхів і старанності у навчанні, це викликає критичне ставлення й емоційне неприйняття.
А. Мудрик дає визначення мовленнєвої культури особистості як "системи знань, норм, цінностей та зразків поведінки, прийнятих у суспільстві і вміння органічно, природно та невимушено реалізовувати їх у діловому та емоційному спілкуванні" . З цим визначенням можна погодитись, виділивши окремо систему комунікативних умінь, які дозволяють учителеві початкових класів (з точки зору педагогіки) цілеспрямовано, вільно і творчо здійснювати як свою діяльність, так і спрямовувати діяльність учнів у навчально-виховному процесі [53].
У педагогічній діяльності слід враховувати різні аспекти спілкування, а також його особливості. Але для того, щоб уміти спілкуватися, необхідно мати важливі для міжособистих стосунків якості. їхній список запропонував польський психолог Єжі Мелібруда .
Якості, важливі для спілкування:
* емпатія; уміння бачити світ очами інших, сприймати їхні вчинки з їхніх же позиції, здатність сказати іншим про епос розуміння;
* доброзичливість: здатність не тільки відчувати, а й показувати людям свої доброзичливі стосунки, уміння приймати, навіть, коли не схвалюєш їхні вчинки, готовність підтримати;
* аутентичність: уміння бути природним у стосунках, бути самим собою, не ховатися за масками;
* конкретність: відмовлення від загальних суджень, багатозначних незрозумілих зауважень, готовність відповідати однозначно на запитання;
* ініціативність: схильність до діяльної позиції в стосунках, здатність встановлювати контакти самому, виявляти активність, не чекати її від інших;
* безпосередність: уміння говорити і діяти напряму, уява про стосунки інших і чесна демонстрація свого ставлення;
* відвертість: готовність відкрити спій внутрішній світ (не нав'язливість, не задоволення від розмов про себе), бути відвертим, уміти розповісти про свої думки і почуття, проте не інтимні секрети;
* прийняття почуттів: відсутність страху при безпосередньому зіткненні зі своїми почуттями або почуттями інших людей, готовність пройнятись почуттями іншого та не нав'язувати свої;
* конфронтація: уміння "віч-на-віч" спілкуватися з іншими людьми з повним усвідомленням своєї відповідальності та зацікавленості, у випадку, коли погляди не збігаються, - готовність піти на конфронтацію, однак не з метою злякати або покарати іншого, а з надією встановити справжні і щирі стосунки.
Існують також принципи організації мовленнєвого спілкування з дітьми молодшого шкільного віку:
* Добір оптативних мовленнєвих форм. Цей принцип сприяє насамперед демократизації професійної взаємодії з дітьми вербальним способом. Добір оптативних, тобто побажальних, мовленнєвих форм (порада, пропозиція, запрошення, непряма вимога) сприяє емоційному розкріпаченню дітей - вони стають більш сприйнятливими для налагодження подальшої практичної взаємодії, а в класі створюється сприятлива атмосфера для вироблення у дітей мовленнєвих висловлювань.
* Діалогічна орієнтація у спілкуванні. Будь-яке спілкування з дитиною має бути діалогічним. Роль педагога у такому діалозі полягає більшою мірою у практичній мовленнєвій допомозі дитині: підтримці її висловлювань запитаннями, сприянні у знаходженні потрібного слова, наданні мовленнєвого взірця, виявленні інтересу, розуміння, доброзичливого ставлення.
Діалогічна орієнтація передбачає рівноправність позицій педагога і дитини у спільному пошуку правильної відповіді, способу розв'язання комунікативної проблеми. Педагог має завжди пам'ятати, що центром його діяльності є діти. Тож він має підтримувати з ними постійний контакт: з'ясовувати, чи їм цікаво, чи вони розуміють його слова, висловлювати своє особисте ставлення до предмета розмови.
* Дотримання професійної етики та мовленнєвого етикету. Суть цього принципу полягає в тому, що спілкування педагога з дітьми має здійснюватися на професійних засадах. Педагог "не ображається і не гнівається на дітей". У будь-якій ситуації він діє за правилом "Не говорити нічого такого, що не мало б залишитися в душі дитини назавжди". Щоб виявити своє невдоволення, педагог вдається до спеціальних професійних прийомів, одним з яких є натяк (скажімо, на те, що він здивований якимось вчинком дитини).
Дотримання мовленнєвого етикету - невід'ємна складова професійної етики. Згідно з її нормами педагог має обов'язково подякувати дитині за добре виконану роботу або. правильну відповідь, в разі потреби вибачитися перед вихованцями. Етикетне спілкування - це насамперед ввічливість, тактовність, стриманість у різноманітних ситуаціях взаємодії з дітьми. Це також відповідний набір невербальних знаків уваги до дітей: доброзичливий тон, ласкавий погляд, посмішка, рух голови, спілкування на рівні очей дитини, очікувальна поза, пауза-мовчання, певні ігрові прийоми.
* Встановлення емоційної довіри і збереження позитивної атмосфери спілкування. Цей принцип визначається особливостями мовленнєвої взаємодії з дітьми дошкільного віку.
По-перше, молодші школярі вступають у мовленнєвий контакт з дорослим, лише відчуваючи до нього емоційну прихильність. Саме тому при контакті з малознайомою або незнайомою людиною школяр виявляє нижчий рівень комунікативності та мовленнєвого розвитку, ніж у спілкуванні з близькими людьми.
По-друге, необхідний тонус для породження мовлення створюється позитивною емоційною атмосферою в спілкуванні. Педагогові варто використовувати у розмові з дитиною широкий спектр позитивних інтонацій. Особливо важливо, щоб останні слова вихователя, адресовані дітям на певному етапі спілкування, були позитивно забарвленими. Адже у психологічному плані їхній вплив на свідомість дитини найбільший.
* Врахування індивідуальних особливостей та ситуативного стану дитини. Мовлення віддзеркалює індивідуальні особливості дитини, її темперамент, характер, рівень комунікабельності та інтелектуального розвитку. Отже, щоб викликати в дитини бажану мовленнєву реакцію, педагог має індивідуалізувати своє спілкування. А перш ніж включати дитину в мовленнєвий контакт, треба зорієнтуватися в її психологічному стані, визначити, чи є в неї бажання спілкуватися вданий момент, тобто врахувати емоційний і фізичний стани вихованця, щоб "діяти в єдиному з ним емоційно-чуттєвому діапазоні"(І.Бех).
* Застосування прийомів активного слухання і зворотного зв'язку. Щоб навчити дитину говорити, треба вміти її слухати. Професійне слухання (з використанням вербальних і невербальних прийомів) можна віднести до прийомів розвитку активного мовлення дитини. Саме завдяки їм педагог підтримує дитину є різноманітних ситуаціях: коли вона ділиться своїми враженнями чи проблемами, навчається складати розповіді, переказувати казки тощо.
* Втілення в педагогічному спілкуванні традицій українського родинного спілкування з дітьми і національного мовленнєвого етикету. Реалізація цього принципу надає мовленнєвому спілкуванню педагога відмітних національних ознак, тобто особливостей, які притаманні родинному спілкуванню українців, національним способам навчання, а саме: лагідності, емоційності, образності, мовленнєвої насиченості спільних з дитиною дій. Будується спілкування в рамках певних етикетних форм, здавна притаманних українському народові.
* Збагачення мовленнєвої взаємодії педагога з дітьми кращими зразками усної народної творчості. Цей принцип передбачає насиченість мовлення педагога українськими прислів'ями, приказками, фразеологічними зворотами.
* Постійний контроль за якістю педагогічного мовлення. Педагогічне мовлення - це саме те мовлення, яке наслідують діти. Тому воно має характеризуватися не лише нормативністю, а також: діалогічністю, змістовністю, цілеспрямованістю, образністю, емоційністю, лагідністю, лаконічністю.
Ці принципи організації мовленнєвого спілкування з дітьми є оптимальними для створення розвивального мовленнєвого середовища в початковій школі [65]. Таким чином, ми дійшли висновку, що комунікативні уміння вчителя початкових класів (з педагогічного погляду), є компонентами педагогічної культури, які визначають ставлення педагога до навколишньої педагогічної дійсності, сприяють удосконаленню професійно-педагогічної діяльності.
На зорі виникнення мовленнєвого спілкування мова поєднувалася з невербальними засобами (передусім жестами), оскільки словниковий запас не був розвинутим і ще нечисленні слова потребували жестикуляційного супроводу. Жестикуляція виступала як уточнення й поглиблення вислову (власне, малорозвинені люди, що так спілкуються, зустрічаються й сьогодні). І не тільки малорозвинені; пригадайте: коли ми, вивчаючи іноземну мову, спілкуємося з іноземцями, то компенсуємо нестачу слів жестами. Для позначення цієї ситуації вживають також термінів вербальне та невербальне спілкування (від лат. verbum - "слово", "дієслово").
Види мовлення розрізнюються за формою висловлювання (оформленням висловлювання): 1) усне; 2) письмове. Можна також сказати, що усне та писемне мовлення (як, зрештою, і "позамовне" спілкування) - це мовлення зовні ш н є, відмінне від внутрішнього мовлення, яке проходить без висловлення, "у свідомості"; до нього схильні люди, зосереджені насамперед на своєму внутрішньому "я".
Письмове висловлювання, на відміну від усного, є значно більш надійним. Усім відома дитяча гра в "зіпсований телефон": при усній формі передачі інформації вона незмінно трансформується й навіть спотворюється комунікантами. Відома анекдотична ситуація "чи то він вкрав шапку, чи то в нього її вкрали" прекрасно ілюструє недосконалість і ненадійність усного інформування. Тому ділове, офіційне, тобто - суспільно особливо важливе мовлення, зокрема у сферах політики, дипломатії чи права, - тяжіє до писемної форми спілкування.
Особливо підвищується вибагливість до мовленнєвої культури з винаходом письма. Власне, й люди, що жили або й сьогодні живуть в умовах первісності або варварства, зазвичай створюють якісь начатки писемності.
У індіанців - корінних жителів Америки - існувала, по-перше, т. зв. мова "вогню та диму": тут інформація передавалася на відстань кількістю розпалених багать, а послідовністю спалахів вогню. По-друге, тут використовувалося вузликове письмо (кіпу); узгоджений заздалегідь характер вузликів, зав'язаних на шнурі, був знаком, що передавав певну інформацію. У стародавніх германців до засвоєння ними римської цивілізації були в ужитку руни - різноманітні за комбінаціями зарубки на дерев'яних брусках такого ж само призначення. Красномовна ситуація, записана "батьком історії" Геродотом. Коли давньоіранський цар Дарій вирішив підкорити вільнолюбних кочових скіфів, вони послали цареві-завойовнику своєрідного "листа": птаха, мишу, жабу й п'ять стріл, без усяких пояснень. Дарій спробував витлумачити цю загадку на свою користь. Оскільки, як сказав він, миша живе у землі, жаба - у воді, птах подібний до коня, а стріли означають військову хоробрість скіфів, то "дарунок" було потрактовано як знак покори. Але його воєначальник подав інше прочитання "листа": перси мусять заховатися, немов як птахи в небі, немов миші у землі, немов жаби в озера, або ж потраплять під численні стріли скіфів. Подальший розвиток подій засвідчив, що воєначальник виявився мудрішим за свого царя.
З подібних ситуацій народжувалося письмо. Спочатку воно було, як правило, малюнковим: "нога" означало "йти", "око" - бачити" тощо. Формалізація таких малюнків породила ієрогліфи єгиптян, клинопис месопотамців і т. п. Алфавіт, тобто письмо, в якому одна буква означає певний звук, винайшли фінікійці -ініціативний торговельний народ стародавнього Середземномор'я; у них його запозичили стародавні греки, а від них - усі стародавні цивілізації Європи.
Писемна форма комунікації, яка виникає поруч з усною, створює новий щабель мовленнєвої культури; формування на основі усної народної творчості писемної літератури, виникнення різних форм красномовства та ділового мовлення пов'язано з складанням у суспільстві касти грамотних професіоналів, що користуються великим авторитетом.
Знання ще рідкісне й дорогоцінне, а писець - носій мудрості - користується величезним авторитетом. Характерно, що там, де в повазі був інтелект і люди вважалися рівними, грамоті дітей починали навчати масово й рано. Так, у стародавніх євреїв дітей навчали читати й коментувати Біблію з 6-ти років; письму й читанню навчали як хлопчиків, так і дівчаток. Навпроти, монополізація знань правлячою верхівкою (як у Стародавньому Єгипті, наприклад) прирікали маси людей на рабське й темне існування. Писці стародавнього Єгипту чи Вавилону служили чиновниками високого рангу і були сповнені величезної самоповаги. До нас дійшло повчання одного месопотамського писця, який докоряє синові, що ледацюга не бажає успадковувати ремесла, яке так добре годувало ще його діда й батька.
Рідкісна й дорогоцінна освіта не лише в Стародавньому світі, а й у середні віки. Достатньо сказати, що переписана грамотними писцями Біблія коштує величезні гроші1 : її оздоблюють золотом і коштовним камінням, тримають, на знак пошани, на голові й урочисто читають по церквах - як Слово Боже, звернене до людства.
З розвитком світського суспільства та неухильною демократизацією норм суспільного життя протягом наступних століть грамотність і норми мовленнєвої культури поширюють свій вплив. Суспільство, в першу чергу - європейське, потроху починає розуміти роль граматики. Відома ситуація епохи пізньої античності: чоловік зобов'язався принести жертву в храм, і дав письмове зобов'язання подарувати святині розкішну річ: "статую золоту піку в руках утримуючу". Коли ж дійшло до виконання зобов'язання, то жертводавець скористався з відсутності належної за граматичними правилами коми й подарував статую з дешевого матеріалу - з тоненьким золотим списом у руці.
У цивілізованих країнах найперше усталюються норми граматики та літературної мови - як необхідна умова нормальної мовленнєвої комунікації. Піднесення величі Франції у XVII ст. супроводжується, зокрема, заснуванням Академії наук, перед якою видатний державний діяч, несправедливо осміяний О. Дюма кардинал Ришельє, ставить завдання: створити словник французької мови та граматичні канони. Цікаво відзначити, що у нас в Україні відомий церковний письменник XVI ст. Мелетій Смотрицький також створює свою знамениту "Граматику" саме в годину потреби духовної консолідації суспільства, і навіть раніше, ніж французи.
Граматичні помилки можуть дорого коштувати суспільству. У середині минулого століття світ облетіла цікава інформація: 1962 р. недостатньо уважна американська друкарка, передруковуючи програму для комп'ютера, пропустила тире, внаслідок чого в обчисленні траєкторії космічної ракети з'явилася помилка, й снаряд довелося після запуску знищити. Ціна пропущеного тире склала 18 тисяч доларів.
Грамотність може бути, як в архаїчних цивілізаціях, розкішшю для небагатьох привілейованих, але масова і доброякісна освіта, типова для сьогоднішнього розвиненого суспільства, як правило, не залишає грунту для маніпулювання людьми; грамотні люди мають власну думку, їх нелегко "задурити". Утвердження в 1917 році на неосяжних теренах нинішнього СНД більшовизму з його кривавими діяннями сталося можливе не в останню чергу через масову темноту й відсталість населення. Більш того, більшовики зуміли, ліквідувавши елементарну неграмотність народного загалу, перетворити масову освіту на масове ж зомбіювання громадян своєї держави. Недарма у колишньому Радянському Союзі більш за все боялися вільної комунікації (як громадян країни між собою, так і з іноземцями) і правдивої інформації. За невинний анекдот щодо чергового "вождя" можна було заплатити життям. Падіння цього режиму не в останню чергу було зумовлене зв'язаністю комунікації в суспільстві, що фатально загальмувало його розвиток.
Нечуваний розвиток в наші дні професійного і самодіяльного ораторства, яке має грунт не стільки в усному, скільки в писемному мовленні, та друкованої публіцистики, особливо ж при опорі на науково-технічну думку, породжує феномен ЗМІ (засобів масової інформації). Комунікація стає глобальною: газета, радіо, телебачення чи інтернет роблять доступною величезну за обсягом інформацію будь-якого характеру.
Отже, як усне, так и письмове спілкування мають свої переваги та недоліки. До плюсів письмового спілкування можна віднести те, що ми маємо більше часу обміркувати свої думки, добрати аргументи і навіть декілька разів переписати текст, якщо він нам не сподобався або здається непереконливим. Письмове спілкування завжди більш точне у висловлюванні думок та грамотне за способом їх викладу. Крім того, письмова форма дозволяє зберегти наші думки та почуття для майбутнього, коли при нагоді ми зможемо скористатися, наприклад, підготовленою промовою ще раз. Водночас при письмовому спілкуванні ми позбавляємося важливого безпосереднього контакту з співбесідником - отже, не можемо скористатися невербальними засобами впливу (жестами, мімікою тощо). Також ми не маємо в цій ситуації змоги побачити сприйняття наших думок і перебудувати, в залежності від реакції іншого комуніканта, свій монолог.
В усному спілкуванні ситуація протилежна - мінуси письмового спілкування стають плюсами усного і навпаки. Лаконічно про різницю між цими двома видами сказав видатний англійський письменник Б. Шоу: "Існує п'ятдесят способів сказати "так" і п'ятдесят способів сказати "ні", і лише один спосіб їх написати".
1.2 Основні типології спілкування

Мовленнєве спілкування - це передусім соціальна взаємодія, оскільки, як зазначають сучасні російські психолінгвісти Ю. Сорокін, Є. Тарасов і О. Шахнарович, в нього люди вступають не для того, щоб обмінятися інформацією - це завжди лише засіб для досягнення іншої, немовленнєвої мети, яка може і не усвідомлюватися комунікантами... У повсякденній свідомості, що актуалізується в спілкуванні, відображаються соціальні відносини (національні, класові, групові, трудові, міжособистісні та ін).
Існує кілька типологій спілкування за різними критеріями:
1. За участю чи неучастю мови (мовного коду): вербальне (словесне, від лат. verbum - слово) або невербальне спілкування. До засобів невербального спілкування належать міміка, жести, постава, тип одягу, зачіска тощо, а також інтонація, тембр голосу тощо.
2. За формою реалізації засобів мовного коду: усне спілкування (сприяє швидкому реагуванню сторін, що спілкуються, передає всі нюанси розмови); письмове (більш формалізоване, може бути розірване в часі й просторі (наприклад, листування)); співрозмовниками можуть бути незнайомі люди (наприклад, художня комунікація, ділове спілкування тощо); друковане (характеризується уніфікаційними особливостями). Окремо виділяти його запропонував представник Празького лінгвістичного гуртка (20-30-ті роки XX ст.) чеський мовознавець Йожеф Вахек (1909-1996).
3. За темою спілкування: політичне, наукове, побутове, релігійне (фідеїстичне), філософське, навчально-педагогічне, виховне та ін. Теми, які порушуються в спілкуванні, мають вплив на його перебіг.
4. За метою спілкування: ділове спілкування (переслідує конкретну предметну або інформаційну мету); розважальне (проведення часу в спілкуванні).
5. За мірою офіційності: офіційне спілкування (відбувається у формальних комунікативних ситуаціях: начальник - підлеглий, колега - колега, покупець - продавець тощо); неофіційне (відбувається в неформальних комунікативних ситуаціях, без необхідності обов'язкового підтримання статусних норм комунікації; це спілкування друзів, приятелів, закоханих тощо).
6. За мірою контрольованості: формальне спілкування (відбувається в офіційних ситуаціях, які контролюються і регламентуються (наприклад, переговори)); неформальне (відбувається у ситуаціях з невимушеністю розмови (бесіда друзів)).
7. За кількістю співрозмовників: внутрішнє (комунікант спілкується сам із собою); міжособистісне (спілкуються двоє); комунікація в межах малої мовної групи (3-5 комунікантів); публічне (20-30 і більше). Його різновиди: активний промовець і пасивна аудиторія; учасники пов'язані спільним виконанням обов'язків - ієрархічна комунікація; масова комунікація (1000 і більше учасників). Пов'язана зі спілкуванням за допомогою газет, журналів, телебачення, радіо, інтернету тощо; міжнародна та міжкультурна комунікації (відбувається між представниками різних етносів,
родів, рас тощо. Однією з її форм є телевізійні мости, учасниками яких можуть бути мільйони глядачів і слухачів).
8. За соціальними чинниками: особистісно зорієнтоване (скероване на встановлення особистісних стосунків, передусім духовних, товариських) і соціально зорієнтоване (скероване на встановлення статусних, рольових, ієрархічних тощо стосунків, наприклад начальник - підлеглий).
9. За формою спілкування: закрите спілкування (спілкування, за якого зміст розмови перебуває ніби на задньому плані, а на передньому - сам процес спілкування, його форма і правила (світське спілкування, розмови на загальні теми)); відкрите (у ньому порушуються будь-які теми, висловлюється власна точка зору (ділова розмова, розмова друзів, закоханих)); змішане спілкування (має в собі елементи обох типів спілкування: викладач - студент, лікар - пацієнт тощо).
10. За свободою вибору партнера: ініціативне спілкування (співбесідники мають змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з неприємними людьми); вимушене спілкування (людина вступає у нього незалежно від своїх бажань (розмова з начальником)).
11. За скерованістю стосовно адресанта, адресата і об'єкта комунікації: активна гетерокомунікація (мовець і адресат є одночасно суб'єктом щодо себе і суб'єктом щодо іншого та об'єктом щодо себе та об'єктом щодо іншого; це звичайна діалогова система); аутокомунікація, або інтрасуб'єктивна квазікомунікація (суб'єкт одночасно є адресантом і адресатом (внутрішній діалог), тобто є об'єктом щодо себе безпосередньо); пасивна псевдоадресація (суб'єкт має фіктивного адресата, репрезентуючи природну знаковість); і псевдомовлення (суб'єкт є псевдомовцем в акті простих фізичних дій). Разом з тим, факт відсутності конкретного адресата не завжди перетворює описову ситуацію на квазімовленнє-вий акт, оскільки потребує активної роботи читача; псевдоспілкування («розмови» з тваринами, рослинами, неживими об'єктами тощо).
12. За тривалістю: постійне (переважає у колективах і сім'ях); періодичне (у випадку кількаразових зустрічей, наприклад з лікарем); короткотривале (спілкування з попутниками в транспорті, в черзі); довготривале (з друзями тощо).
У межах соціальної психології виділяють типи спілкування з урахуванням соціальних характеристик його учасників. Ними можуть бути: індивіди (І), соціальні групи (Г) (множини людей зі спільними соціальними ознаками: сім'я, родичі, друзі тощо) і масові сукупності людей (М) (множини випадково зібраних людей: натовп, пасажири транспорту тощо). Види комунікативної діяльності, активними суб'єктами котрих виступають І або Г, або М, називають мікрокомунікацією, мідікомунікацією, макрокомунікацією. У межах цих типів комунікації спілкування може виявлятись як наслідування (н), діалог (д), управління (у).
Зв'язки між видами комунікації формують рівні комунікації. Останніми роками комунікацію розглядають на предмет істинності - неістинності інформації. З урахуванням інтенції (задум, прагнення, намір) мовця та інтерпретанти (пояснення, трактування) виділяють такі типи комунікації:
- псевдоінформування (подання відомої інформації як нової);
- дезінформування (повідомлення інформації, яка не відповідає дійсності);
- параінформування (асоціативні натяки, латентні
приховані) смисли));
- метаінформування (обман, мотивована брехня). Отже, комунікативна лінгвістика розглядає процес мовленнєвого спілкування як соціальну міжособистісну інтеракцію із специфічними складовими, типами і законами.
Одним із цікавих досліджень, у ході якого було виявлено роль педагогічного спілкування, став експеримент, що увійшов у історію педагогіки як «ефект Пігмаліона». Американські психологи Розенталь і Джекобсон проводили психологічне обстеження школярів, визначаючи рівень їхнього розумового розвитку. По закінченні роботи вони повідомили вчителям, що в класах є учні з високим інтелектуальним потенціалом, і назвали прізвища цих дітей. Під час експерименту вибір того чи іншого учня відбувався довільно, зі списку, тобто вчителям повідомлялися прізвища дітей, які насправді мали різні успіхи і здібності, але дослідники приписували їм значно вищий, ніж в інших, потенціал розвитку, спираючись на наукові відомості. Минув час, і сталося надзвичайне. Психологи повторно обстежили учнів і виявили певний прогрес в їхньому розвиткові, проте найбільший - саме в тих, на кого було вказано раніше. Чому так сталося? Адже прізвища було названо випадково. Чим зумовлено таке досягнення? Поставимо себе на місце вчителів. Дізнавшись про неабиякі можливості своїх вихованців, вони, звичайно, звернули увагу на цих дітей. Навіть якщо рівень знань дитини був вельми невисокий, учитель замислювався, чому він не помітив у неї здібностей, уважніше придивлявся до неї, а це змінювало його ставлення до учня і характер стосунків у цілому. Вчитель, як Пігмаліон, через атмосферу уваги й піклування, доброзичливої вимогливості й любові створював умови для ефективного розвитку дитини. Тож виявилося, що здатність учителя організовувати спілкування стала підґрунтям продуктивної діяльності учня. Отже, педагогічне спілкування як професійно-етичний феномен потребує від учителя спеціальної підготовки не лише для оволодіння технологією взаємодії, а й для набуття морального досвіду, педагогічної мудрості в організації стосунків з учнями, батьками, колегами у різних сферах навчально-виховного процесу. Залежно від змісту і сфери функціонування, воно може бути професіональним і не професіональним за якісними ознаками. Професіональне педагогічне спілкування на рівні майстерності взаємодії забезпечує через учителя трансляцію учням людської культури, сприяє засвоєнню знань, становленню ціннісних орієнтацій під час обміну думками, забезпечує формування власної гідності дитини. Професіональне педагогічне спілкування - комунікативна взаємодія педагога з учнями, батьками, колегами, спрямована на встановлення сприятливого психологічного клімату, психологічну оптимізацію діяльності і стосунків. Непрофесіональне педагогічне спілкування, навпаки, породжує страх, невпевненість, спричинює зниження працездатності, порушення динаміки мовлення і внаслідок цього появу стереотипних висловлювань у школярів, оскільки у них зменшується бажання думати і діяти самостійно. Зрештою, виникає стійке негативне ставлення і до вчителя, і до навчання. Почуття пригніченості предметом у школі - насправді ж учителем - у деяких учнів триває впродовж багатьох років. Замість радості пізнання і спілкування з'являється відчуженість.
За якими ознаками ми робимо висновки щодо професіоналізму у спілкуванні? Потрібен різнобічний аналіз педагогічного спілкування, адже це явище багатогранне. Розгляньмо ситуацію. Мати з обуренням скаржиться на вчителя математики, який «увесь час ставить синові двійки», що змушує її «вживати заходів, аж до відвідання міськвно». Як діє класний керівник за цих обставин? Насамперед він розуміє, що мати не вірить у справедливість школи, обурена бездушністю вчителів щодо переживань її сина. Педагог вирішує спочатку заспокоїти жінку. Якщо розглянути цю ситуацію спілкування з перцептивного боку (як сприймають і розуміють партнери один одного), то ми побачимо, що на негативну реакцію вчитель реагує обдумано, нейтралізуючи її. Отже, продуктивність взаємодії забезпечено адекватністю сприймання і розуміння партнера. [2, 113]
Тепер проаналізуймо інший бік спілкування. Класний керівник запропонував матері учня сісти, уважно слухає її. Він звернувся до дітей, які чекали: «У мене важлива справа». Цим він показав, що поділяє занепокоєння жінки, готовий до серйозної розмови і прагне допомогти їй. Таким чином, інтерактивний бік спілкування (взаємодія між партнерами) також свідчить про те, що педагог спрямований на співробітництво і цим оптимізує сприятливу атмосферу розмови.
Розглядаючи комунікативний бік спілкування (обмін інформацією), звернімо увагу на те, як відповідає вчитель на претензії. Дбаючи про те, Щоб не було завдано шкоди авторитетові колеги, він бере вину на себе: «Так, ми винні. Якщо у дитини не виходить, ми зобов'язані їй допомогти». І саме після цього отримує зворотну позитивну реакцію матері: «Вперше зустрічаю такого вчителя!» Звичайно, така репліка свідчить про складний характер жінки. Вчитель усвідомлює: не слід звертати увагу на протиставлення класного керівника іншим учителям, важливо підтримати готовність матері взяти участь у взаємодії: «Давайте разом щось робити. Я поговорю з учителем математики, ми знайдемо консультантів і серед учнів».
Логіка демонстрування вчителем різних граней спілкування забезпечує вагомість його слів: вони лягають у підготовлений ґрунт. Досягнуто цілковитої згоди, інцидент вичерпано завдяки тому, що вчитель уміло виявив бажання взаємодіяти на рівні всіх граней спілкування (перцептивного, інтерактивного, комунікативного). Він створив умови для спільного розв'язання проблеми і забезпечив позитивний психологічний клімат у подальших стосунках.
Повноцінне педагогічне спілкування є не тільки багатогранним, а й поліфункціональним. Воно забезпечує обмін інформацією і співпереживання, пізнання особистості і самоутвердження, продуктивну організацію взаємодії. Обмін інформацією і ставленнями реалізує комунікативний бік спілкування, пізнання особистості і самоутвердження - перцептивний, а організація взаємодії - інтерактивний. Орієнтація на поліфункціональність спілкування дає вчителеві змогу організувати взаємодію на уроці і поза ним як цілісний процес: не обмежуватися плануванням лише інформаційної функції, а створювати умови для обміну ставленнями, переживаннями; допомагати кожному школяреві гідно самоутвердитися в колективі, забезпечуючи співробітництво і співтворчість у класі.
Спілкування педагога з учнями є специфічним, адже за статусом вони виступають з різних позицій: учитель організовує взаємодію, учень сприймає її і включається в неї. Треба допомогти учневі стати активним співучасником педагогічного процесу, забезпечити умови для реалізації його потенційних можливостей, тобто суб'єкт-суб'єктний характер педагогічних стосунків.
Суб'єкт-суб'єктний характер педагогічного спілкування - принцип його ефективної організації, що полягає у рівності психологічних позицій, взаємній гуманістичній установці, активності педагога та учнів, взаємопроникненні їх у світ почуттів і переживань, готовності прийняти співрозмовника, взаємодіяти з ним. [З, 78-79]
Головними ознаками педагогічного спілкування на суб'єкт-суб'єктному ґрунті є:
1. Особистісна орієнтація співрозмовників - готовність бачити і розуміти співрозмовника; самоцінне ставлення до іншого. Враховуючи право кожного на вибір, ми повинні прагнути не нав'язувати думку, а допомогти іншому обрати власний шлях розв'язання проблеми. У конкретній ситуації це може реалізуватися за допомогою різних прийомів. Так, до класу прийшов новий учень, хвора, нервова дитина. Він може навіть заспівати на уроці. Коли це сталося вперше, діти засміялися, вдруге - вчитель зауважив: «Андрієві дуже хочеться співати, і він не може стримати себе. Давайте не будемо відволікатися». Делікатне зауваження зберегло гідність учня і вчителя, показало недоречність поведінки і спонукало до роботи.
2. Рівність психологічних позицій співрозмовників. Хоча вчитель і учні нерівні соціальне (різні життєвий досвід, ролі у взаємодії), проте для забезпечення активності учня, через яку ми можемо сподіватися на розвиток його особистості, слід уникати домінування педагога і визнавати право учня на власну думку, позицію, бути готовим самому також змінюватися. Учні хочуть, щоб з ними радилися, зважали на їхні міркування, і завдання вчителя - враховувати цю потребу.
3. Проникнення у світ почуттів і переживань, готовність стати на позицію співрозмовника. Це спілкування за законами взаємного довір'я, коли партнери дослухаються один до одного, поділяють почуття, співпереживають.
4. Нестандартні прийоми спілкування, що є наслідком відходу від суто рольової позиції вчителя.
Залежно від того, реалізовано принцип суб'єкт-суб'єктної чи суб'єкт-об'єктної взаємодії, спілкування постає як функціонально-рольове або особистісно зорієнтоване.
Функціонально-рольове спілкування вчителя - суто ділове, стандартизоване, обмежене вимогами рольової позиції. Головна мета його забезпечення виконання певних дій. Особисте ставлення педагога й учня не враховується й не виявляється.
Особистісно орієнтоване спілкування вчителя передбачає виконання нормативне заданих функцій з виявом особистого ставлення, своїх почуттів. Головна мета впливу - розвиток учнів. Особистісно орієнтоване спілкування - складна психологічна взаємодія. Як видно з його визначення, вчитель, який організує стосунки з учнями таким чином, спрямований не стільки на виконання нових завдань, скільки на розвиток учнів за допомогою певних дій, форм роботи.
Яким є психологічний портрет Особистісно орієнтованого вчителя?
— Він відкритий і доступний для будь-якого учня, не викликає в них страху, дає їм можливість висловлювати свої думки і почуття, відвертий у своїх поглядах;
— демонструє дітям цілковиту довіру до них, не принижує їхньої гідності;
— щиро цікавиться життям учнів, не байдужий до їхніх проблем, справедливий;
— виявляє емпатійне розуміння - бачення поведінки учня його ж очима, вміє «постояти в чужих черевиках», відчуваючи внутрішній світ дитини;
— надає учням реальну допомогу.
— Як бачимо, головне в учителя - потенціал його цінностей, чи є в нього, за словами В. Сухомлинського, спрямованість на людину, здатність поважати і любити іншого. [2, 115]
Розділ II. Формування комунікативних умінь і навичок майбутніх вчителів початкових класів

2.1 Вербальні засоби комунікації

Універсальним знаряддям міжособистісної взаємодії (у педагогічній практиці - вчителя з колегами, керівниками, учнями, їх батьками) є вербальна комунікація.
Вербальна (лат. verbalis, від verbum - слово) комунікація (лат. communicatio - зв'язок, повідомлення) - процес взаємообміну інформацією за допомогою мови (усної, писемної, внутрішньої), який відбувається за своїми внутрішніми законами, вимагає активної розумової діяльності та ґрунтується на певній системі усталених норм.
Вербальні засоби комунікації утворюють знакову систему, найменшою предметно-значущою одиницею якої є слово (вислів), поєднане з іншими словами за правилами цієї самої знакової системи. У своїй сукупності слова, вислови є засобом розуміння думки того, хто говорить, й одночасно - засобом аперцепції (сприйняття на основі свого життєвого досвіду) змісту його думки.
У своїй комунікативній практиці людина здійснює внутрішнє і зовнішнє мовлення, які становлять певну єдність, що не виключає специфічності кожної з форм мовленнєвої діяльності. Своєрідним його видом є дактильне мовлення - ручна абетка, яка замінює усне мовлення під час спілкування глухих людей між собою та особами, знайомими з дактилологією (спілкуванням глухонімих з допомогою пальців рук).
Зовнішнє мовлення поділяють на усне (звукове) і писемне, які різняться за формою, способом використання мови як системи, механізмами породження і сприймання. Відмінність між ними переважно функціональна.
Усне мовлення - засіб безпосередньої комунікації в присутності обох мовців чи обох сторін, яка відбувається завдяки сприйманій органами слуху артикуляції мовних звуків і розрахована на передавання інформації іншим людям з метою впливу на їхню поведінку й діяльність.
Усне мовлення може відбуватися і за перебування співрозмовників на значній відстані один від одного (за допомогою технічних засобів). У зв'язку з цим за ситуативними ознаками його поділяють на прямо-контактне (виступи, доповіді, лекції, розповіді та ін.) і опосередковано-контактне (монологічне мовлення по радіо, телебаченню, комунікація у комп'ютерних мережах). Писемне мовлення - засіб комунікації між людьми, які перебувають чи перебували в різних обставинах, у різних місцях, живуть або жили в різні історичні періоди, через умовне відображення цих звуків на письмі.
Кожна із форм мовлення має свої переваги, що не дає змоги вважати жодну з них багатшою чи виразнішою. Попри спільний основний словниковий склад і граматичну будову, їх використовують по-різному.
Завдяки усному професійно-педагогічному мовленню суб'єкт педагогічної діяльності має змогу оптимально розв'язувати педагогічні завдання на прогнозованому професійному рівні. Важливою передумовою цього є наявність емоційної та інтелектуальної взаємодії з учнями, яка відбувається за допомогою мовленнєвих засобів відповідно до норм певної мови. Усне професійно-педагогічне мовлення потребує різноманітних мовленнєвих умінь, оптимального поєднання когнітивної (наявність професійних знань), емотивної (вияв почуттів, добір засобів їх вираження у різноманітних ситуаціях об'єктивної реальності) та діяльнісної (створення нових цінностей) складових. У процесі професійної діяльності вчителя ці складові весь час розвиваються.
У педагогічному процесі мовлення вчителя застосовується для повідомлення знань (інформація, навчання), формування навичок і умінь (навчання), спонукання до безпосередніх дій (навіювання, переконування), вироблення мотивів, потреб, установок, цінностей, орієнтацій (переконування), впливу на емоційну сферу тощо. Воно є не тільки засобом спілкування, а й представляє дійсність у свідомості учня. Основу педагогічного мовлення становить змістовне і багатогранне слово вчителя. Різними своїми гранями воно впливає на людську психіку, інтелект, уяву, почуття. Вчитель, висловлюючи інформацію, має достеменно розуміти, до розуму, уяви учня чи до його почуття він звертається. За необхідності вплинути на інтелект учня він повинен домогтися передусім логічності і переконливості висловлювань. Якщо вплив спрямований на уяву, то його способи повинні бути образними і яскравими.
Ефективність комунікацій учителя залежить від його розуміння особливостей усного мовлення. Воно є дещо спрощеним за добором лексики і дотриманням граматичних норм, що виявляється у використанні багатьох усталених конструкцій і зворотів, які закріплені за певними ситуаціями і сприяють конкретизації думки. Прагнення до лаконізму й усунення багатозначності в розумінні інформації породжує стандартизацію усного мовлення, збіднює арсенал мовних засобів, що спрощує професійно-педагогічну комунікацію, оскільки використання стандартних фраз-кліше полегшує сприймання і відтворення.
Усне мовлення складається з відрізків (самостійних частин), які мають певну протяжність. Однією з його одиниць є фраза - відрізок мовлення, що характеризується смисловою завершеністю, інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими паузами. Речення не завжди тотожне фразі, адже воно може складатися з кількох фраз.
Результатом процесу мовлення є текст - сукупність речень (кількох чи багатьох), послідовно об'єднаних змістом, розгорнутих у часі і побудованих за правилами певної мовної системи. Завдяки тексту відбувається відтворення усного мовлення. Однак складовою мовлення є й підтекст - те, про що не сказано безпосередньо в тексті, але що випливає з того, як він інтерпретується і репрезентується. Підтекст є могутнім засобом образного втілення і педагогічного трактування навчального матеріалу. Правильне вираження підтексту становить основу ефекту «переживання», вводить учнів у зміст інформації, яку висловлює учитель Найчастіше вчителі використовують такі форми підтекстового висловлення думки:
- підведення співрозмовника до логічно можливого умовиводу, який випливає з наведених аргументів;
- висловлення емоційної інформації засобами образної аналогії у формі прислів'я, розповіді про аналогічний життєвий факт;
- ілюстрація факту засобами притчі, байки;
- твердження методом «від супротивного», коли за начебто схваленою позицією проглядається критична думка, іронія тощо.
Цілковите взаєморозуміння між педагогом та учнями можливе за готовності і здатності учнів зрозуміти прихований зміст слів наставника.
В усному мовленні вчителі використовують переважно прості речення, поєднані сурядним або підрядним зв'язком, часто - неповні (відсутність певних членів речення компенсується жестами, мімікою), оскільки зміст висловлювань нерідко не вимагає складних синтаксичних конструкцій, які відображали б логіко-граматичні зв'язки між їх частинами. Роль інтонації при цьому відповідає настанові педагогічного мовлення.
Усне мовлення не допускає виправлень, адже переривання думки, повернення до сказаного, виправлення його, заміна одних слів іншими ускладнює або й унеможливлює сприйняття змісту висловлювання. В усному мовленні часто домінує імпровізація, помітна недостатня спланованість.
Різновидами мовлення вчителя є:
а) монолог (монологічне мовлення) - тривале, одностороннє говоріння, не розраховане на негайну словесну реакцію у відповідь; акт тривалого і цілеспрямованого впливу на слухачів;
б)діалог (діалогічне мовлення) - мовлення безпосередньо протиставлених один одному мовців, ланцюг словесних взаємодій.
Відрізняються ці різновиди мовлення вимовою, мовно-структурними особливостями, внутрішньо-стилістичною диференціацією і потребують уміння висловлювати думку вголос (пропонувати інформацію), слухати і сприймати висловлені думки, взаємодіяти, їх формами є розповідь, лекція, коментар, пояснення, оцінне судження, публічна промова, наукова доповідь (монолог), бесіда (діалог). Поширені і проміжні між ними форми усного мовлення: репліка, запитання, короткий виступ, повідомлення, висловлення, відповідь.
Монологічне мовлення використовують в усному і писемному мовленні. Воно є перехідним між усним і писемним (ближчим до писемного, ніж до усного діалогічного), виконує функцію повідомлення, впливу, здебільшого розгорнуте, повне, краще підготовлене, проте складніше, ніж діалогічне. Це означає, що вчитель, виголошуючи монолог, переживає певне напруження, обмежений у часі і просторі, підпорядковує кожне слово, інтонацію загальному комунікативному завданню, розгортає свою думку відповідно до вимог логіки, граматики, культури мовлення, підпорядковує себе змісту і плану виступу, прагне до дієвості впливу. Як свідчить практика, розумних, дотепних і балакучих учителів значно більше, ніж добрих промовців.
За способом викладу змісту монолог поділяють на: розповідь - усне словесне повідомлення про події, факти, осіб тощо; опис - словесне зображення предмета, особи, місця, стану; міркування - доведення, пояснення причин події, факту, явища.
У діалозі беруть участь дві особи (різновидом його є полілог - мовлення кількох осіб), він є результатом взаємного процесу, послідовності відносно коротких висловлювань. Діалогічне мовлення базується на змінному. Діалогічне мовлення (усно-розмовний тип педагогічного мовлення) найтісніше пов'язане з умовами (ситуацією), за яких відбувається розмова. Для реалізації комунікативного завдання і результативного наслідку в ньому варто враховувати реакцію (репліки) співрозмовника, які мають відповідне функціонально-семантичне навантаження, наприклад уточнюють умови розгортання бесіди. Кожна наступна репліка, як правило, зумовлена змістом попередньої, тому вона здебільшого неповна, згорнута (в ній можуть бути відсутні деякі слова, які компенсують контекст, ситуація мовлення, інтонація, жести).
Характерною ознакою діалогу є неорганізованість, бо заздалегідь запланувати його майже неможливо, а мовленнєва діяльність у його межах відбувається начебто сама собою. Вчитель, використовуючи діалог, може відхилятися від теми і знову повертатися до неї. Запитання його, учнів можуть бути несподіваними, потребувати негайної відповіді без особливої підготовки. Часто замість досконалого добору слів учитель обирає перше, що спливає у пам'яті, хоча і відчуває неточність передавання думки, що нерідко породжує недоречності, нетактовності. За діалогічного мовлення співрозмовники міняються ролями (поки один висловлюється, інший має змогу підготувати свою репліку), можуть допомагати один одному (нагадувати, підказувати слова тощо).
Зовнішнє усне мовлення ситуативне (полегшуючий фактор). Співрозмовники розуміють один одного не тільки тому, що вони вичерпно і точно висловлюють свої думки, а й завдяки перебуванню в одній ситуації, можливості оцінити вплив своїх слів. Наприклад, учитель, помітивши, що учні його не розуміють, може повторити сказане, перефразувати свою думку, навести додатковий приклад.
На вираження і сприйняття усного мовлення впливають паралінгвістичні засоби комунікації (білямовні - рухи тіла, просторове розміщення співбесідників) й екстралінгвістичні (позамовні - погляд, інтонація). Вони можуть спрямовувати мовлення, переводити його з однієї теми на іншу (погляд на цікавий предмет може започаткувати нову розмову; залежно від ситуації слово сприймається як офіційна, авторитетна інформація або як дотеп чи образа). Інтонуючи свій голос, учитель виокремлює найзначущішу інформацію, смисловий центр повідомлення, збуджує увагу учнів або розслабляє її, демонструє зацікавленість чи байдужість до всього, що відбувається у класі. Спрямований погляд на учня під час його відповіді свідчить про увагу до нього, зацікавленість у ньому, а відведений убік чи самозаглиблений може спонукати учня до думки про байдужість до нього.
Монологічне усне мовлення має і деякі діалогічні ознаки, оскільки будь-яке висловлення, яким би монологічним воно не видавалось, є лише моментом безперервного мовленнєвого спілкування. Будь-який мовленнєвий акт (книга, рецензія, текст) орієнтований на попередні і майбутні тексти, вступає з ними у великий діалог: на щось відповідає, з чимось погоджується, передбачає можливі відповіді і заперечення, шукає підтримки, підтвердження та ін.
Усне мовлення вимагає від учителя володіння багатьма комунікативними уміннями. За допомогою слова, зв'язного мовлення, тексту він повинен ефективно передавати інформацію, організовувати учнів на сприймання, запам'ятовування і відтворення матеріалу. У цій справі йому необхідно використовувати різні засоби мови, володіти словниковим багатством професійно спрямованої мови, дотримуватися норм вимови і наголошування слів; реалізовувати нормативи літературної мови у межах педагогічної комунікації; добирати оптимальні мовні й мовленнєві засоби із загальнонаціонального арсеналу мови відповідно до потреб висловлювання; обирати доцільні функціональні стилі мовлення; оформляти усне й писемне педагогічне мовлення відповідно до сучасних літературних норм. Учитель має реалізовувати основні різновиди мовлення у професійно-педагогічній комунікації (використовувати особливості усного професійного мовлення для передавання інформації, впливу на поведінку й діяльність суб'єкта комунікації; реалізовувати монолог і діалог у різних формах усного мовлення; передавати професійно-орієнтовану інформацію за допомогою писемного мовлення; вести педагогічну документацію засобами писемного мовлення; моделювати зовнішнє мовлення - обдумування, планування, регулювання діяльності - засобами внутрішнього діалогу).
Учитель повинен майстерно володіти професійно-спрямованою писемною комунікацією, реалізуючи її у різних формах: звіти, службові листи, довідки, доповідні та пояснювальні записки, автобіографія, резюме, нотатки тощо.
Писемне мовлення - мовлення, зафіксоване на папері за допомогою спеціальних графічних знаків.
У сучасних умовах актуальність писемної комунікації збільшується через необхідність оволодіння вчителем комп'ютерними технологіями з метою встановлення різноманітних комунікативних зв'язків. Вступаючи в діалог з людиною за допомогою електронної пошти в асинхронному («off-line») або синхронному («on-line») режимі, беручи участь у різноманітних тематичних телеконференціях, викладач своєю писемною комунікацією демонструє власний рівень знань, культуру, розкриває свій духовний світ. І від його словникового багатства, володіння нормативами літературної мови, вміння добирати доцільні функціональні стилі, оптимальні мовні й мовленнєві засоби із мовного арсеналу відповідно до потреб висловлювання, оформляти свої повідомлення залежить ефективність комунікації, її навчальний, виховний, розвиваючий вплив. Це дає підстави вважати писемне мовлення вчителя (рис. 1) промовистим показником його загальної культури і грамотності.
Рис. 1. Писемне мовлення вчителя
Писемне мовлення адресується суб'єкту комунікації і розраховане на зорове сприйняття. Його мета полягає в точному передаванні і сприйнятті висловлення, особливість - у переважному вживанні непрямої мови. До прямої мови звертаються за потреби дослівно чи майже дослівно передати текст (цитування розпорядчих і законодавчих документів).
У своєму писемному мовленні вчитель повинен обґрунтовано використовувати мовні засоби, упорядкованість нотаток. Викладаючи власні думки на письмі, він може кілька разів повертатись до написаного, виправляти, перефразовувати, доповнювати, досконало добирати слова.
Однак суттєво обмеженими є інтонаційні можливості писемного мовлення, бо жодна орфографія, спеціальні позначення (знаки питання й оклику, підкреслення, лапки тощо) не здатні передати інтонаційного багатства, яким наділене усне мовлення.
Процес писемного мовлення пов'язаний зі значними розумовими діями: придумуванням, проектуванням речення й одночасним підбором різних варіантів комбінування слів, вибором синонімів, антонімів. Використовуючи писемне мовлення як засіб комунікації, учитель має усвідомлювати, що написаний ним текст буде прочитаний колегами, учнями, батьками та ін. Тому він повинен так організувати свій текст, щоб читач міг максимально пізнати зміст написаного, заглибитися в нього, зрозуміти його загальний пафос, основні смисли и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.