На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Особливост основних змн в педагогчнй науц України XVII -XVIII ст. - поступовий вдхд вд середньовчних канонв, посилення свтського начала, спричиненого поширенням дей гуманзму й Просвтництва з вропи. Органзаця навчально-виховного процесу.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Педагогика. Добавлен: 27.09.2010. Сдан: 2010. Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Контрольна робота на тему:
Організація навчально-виховного процесу та педагогічна думка у другій половині XVII-- XVIII ст.

Друга половина XVII-- XVIII ст. в освітній сфері характеризуються насамперед створенням розгалуженої мережі початкових навчальних закладів, формуванням системи спеціальної професійної освіти, становленням національної школи вищого типу. В тогочасному українському шкільництві втілилися освітні традиції, вироблені на українських теренах упродовж кількох попередніх століть.
Однак специфічна історична та цивілізаційна ситуація, за якої Україна тривалий час перебувала на кордоні між греко-слов'янським світом і латинізованою Європою, наклала на розвиток освіти свій відбиток. Українське шкільництво швидко вбирало в себе педагогічний досвід західноєвропейського суспільства, поєднуючи його з національним, що базувався на глибокій культурній традиції Київської Русі.
Протестантські, єзуїтські й уніатські навчальні заклади разом з братськими і приходськими православними школами зробили величезний внесок у розвиток народної освіти, просвітництва в Україні XVII--XVIII ст., наблизивши їх до загальноєвропейського рівня.
Зокрема, система освіти тогочасної Європи, як правило, складалася з двох основних ступенів, організаційно не пов'язаних між собою. Перший становила початкова освіта, якою керувала безпосередньо церква. Найважливішою ланкою цієї системи були школи при кафедральних соборах у центрах єпархій, підпорядковані кафедральним схоластам. Поряд з ними виникають школи при монастирях. Це були безстанові навчальні заклади, у яких навчалися представники майже всіх соціальних станів і груп. Спільною, не залежною від станової приналежності, була й програма навчання. Основне завдання цих шкіл полягало у підготовці вихованців до вступу в духовне звання.
Позастановий статус упродовж усього розглядуваного періоду вдавалося зберігати (попри те, що становість була характерною рисою системи освіти як Речі Посполитої, так і Російської імперії, у сфері впливу яких тривалий час перебувала Україна) українському шкільництву як нижчого, так і вищого ступеня. Початкова освіта в Україні однаковою мірою була доступна і чоловікам, і жінкам.
Особливістю шкіл другої половини XVII--XVIII ст. було те, що кожен їх різновид становив тільки один із щаблів освіти. Прослідковується відсутність спадкоємності від одного типу шкіл до іншого. Бони не були єдиною системою, практично кожен тип існував окремо. У них не було навчальних планів і програм у їх сучасному значенні. Зміст навчальних дисциплін визначався тими книгами і підручниками, які повинні були засвоїти учні у певній послідовності.
Початкові школи засновувались здебільшого за ініціативи місцевого населення. Мережа таких шкіл була досить широкою, оскільки існували вони, як правило, при місцевих церквах. Вчителями в них могли бути священнослужителі місцевої церкви, але переважно ці обов'язки покладалися на дяків. Звідси й їх назви: "дяківські", "церковно-приходські". Як правило, утримання вчителів у таких школах брала на себе місцева громада. Колегіуми -- середній тип навчального закладу -- існували відокремлено, не були пов'язані з якимось офіційним органом управління. Звідси й певна індивідуальність планів роботи, переліку дисциплін, що викладалися. Однак загальний напрям змісту освіти, методики і методів організації навчального процесу вони запозичували від Києво-Могилянської академії.
Іншою особливістю тодішньої освіти було те, що розвиток школи будь-якого рівня залежав не стільки від держави, як від місцевого архієрея. Він дбав про її матеріальне становище, забезпечення викладачами, переймався вихованням слухачів. Тому колений навчальний заклад мав багато індивідуального, однак загальна спрямованість змісту освіти, методів підготовки студентів у навчальних закладах України у XVIII ст. залишалася відносно сталою. Зміст навчання в колегіумах мав переважно загальноосвітнє спрямування. Саме в них здобула освіту ціла плеяда національної інтелігенції.
Поза тим XVIII ст. характеризується посиленням централізаторської політики царського уряду і, як наслідок, втратою Україною залишків автономії. Поглиблювався процес русифікації освіти і суспільного життя. Школи в Україні поступово втрачають свою національну особливість, продовжуючи якоюсь мірою зберігати етнічну самобутність.
Організація навчально-виховного процесу. Мета, якої прагнули досягти у школі, насамперед полягала у вихованні християнина. Саме цим пояснювався і необхідний набір знань, які повинен був отримати кожен учень. Відверто кажучи, знання як такі були на другому плані порівняно з вихованням, якому в першу чергу приділяли увагу в процесі навчання. Всі книги, що використовувалися для навчання, повинні були виконувати виховну функцію. Протягом усього XVII ст. дуже чітко прослідковується саме така функціональна спрямованість навчальної літератури. Йдеться про необхідність оволодіння навичками роботи з нею з метою розумового виховання учнів. Дітей потрібно було навчити не тільки читати, а й правильно розуміти прочитане. Зі стародавніх часів вважалося, що книга повинна містити моральні сентенції. Такі своєрідні книжки, як "Учительні слова", "Повчання", "Азбуковники" і т. п., відзначалися прямим "дидактизмом", прагненням виховати в людині певні якості, врятувати від гріха 2.
Основним методом навчання у початковій школі було багаторазове читання тексту. Азбуковники та букварі продовжували, згідно з традицією, окрім граматичного розділу, вміщувати ще й навчальні тексти та основи християнського віровчення. Азбуковники сприймалися насамперед як книги "душевно-корисного" виховання і лише після цього -- як книги для навчання читання. Вони містили правила поведінки, моральні настанови учням, методичні вказівки для вчителів, вибрані з різних книг. Матеріал викладався переважно у віршованій формі.
Вивчивши буквар і оволодівши складами, учні переходили до читання"слогов сливаемих", афоризмів, молитов. Вивчивши Часослов і Псалтир, учень починав практичне знайомство з церковним уставом і виконував певні обов'язки при церкві. Таким чином, використання богослужбових книг (за відсутності Часослова чи Псалтиря користувалися іншими книгами, що були у церкві) для навчання у школах давало той комплекс елементарних знань, які були необхідні християнину для розуміння церковної служби та самостійного читання молитов. Ці книги повністю відповідали завданням початкової освіти.
Щодо вміння писати, то початкова школа не ставила перед собою такого завдання, оскільки це не диктувалося практичною потребою. На відміну від уміння читати, необхідного в усіх сферах життя, вміння писати було необхідне лише тим, хто заробляв цим на хліб: писцям, канцеляристам. На етапі початкового навчання в процесі заучування алфавіту школярі копіювали на дерев'яних табличках обриси друкованих букв, автоматично оволодіваючи навичками спрощеного письма. На відміну від письма на табличках оволодіння каліграфічними навичками вважалося якісно вищим етапом навчання, який потребував спеціальних зусиль. У такому випадку вчилися писати на папері, а вчили цьому у підвищено-елементарних школах при монастирях чи соборах, готуючи учнів до книгописання. Найчастіше ж умінню каліграфічно писати навчалися у приватних вчителів.
Мета такої науки полягала у здобутті для себе місця дяка як першої сходинки на шляху до священства. Що стосується організації середньої та вищої освіти, то тут не можна залишити поза увагою феномен українського ученого чернецтва та його внесок у розвиток шкільництва. Насамперед це стосується Києво-Печерської лаври -- визначного науко¬во-освітнього центру, навколо якого гуртувалися представники українського духовенства та інтелектуальної еліти. У своїй діяльності вона виходила далеко за межі суто духовної установи. Зокрема, вихідцями з лаврської братії були засновані Чернігівський, Переяславський та Гойський (Правобережна Україна) колегіуми. Лаврські богослови займалися викладацькою діяльністю у Києво-Могилянській академії (близько 20 осіб, з яких 15 -- у першій половині XVIII ст.) та лівобережних православних колегіумах Наддніпрянщини (7--14 осіб). Біля джерел заснування Чернігівського колегіуму стояв видатний церковний, культурний та громадський діяч, письменник, архієпископ чернігівський Лазар Баранович. Його зусиллями виникли "Чернігівські атени" -- літературний гурток, до якого увійшли відомі тогочасні письменники та проповідники Данило Туптало, Іоаникій Галятовський, Лаврентій Крщонович, Іван Величковський, Іван Орловський та чимало інших. Завдяки Л. Барановичу в місті було засновано друкарню та "латинську школу".
Фундатором Чернігівського колегіуму прийнято вважати вихованця Київського колегіуму постриженця Києво-Печерської лаври Іоанна Максимовича, який у 1697 р. обіймав чернігівську архієпископську кафедру. Його найближчими діяльними помічниками були Антоній Стаховський, Іларіон Лежайський та Герман Кононович.
Аналізуючи стан розвитку шкільництва в Україні, не можна оминути увагою питання про педагогічну літературу, або ж, точніше, літературу, за допомогою якої вчили дітей. Умовно в ній можна виділити два типи. Перший -- педагогічна література, видана православними братствами для своїх шкіл. Для нас вона цікава тим, що містить значну кількість специфічних термінів для означення різних педагогічних категорій, понять, явищ. У процесі практичної діяльності виникали нові шкільні традиції, які знайшли своє відображення у "Статутах братських шкіл", підручниках, різних творах шкільних вчителів та викладачів Києво-братського колегіуму.
Люди науки пишаються своєю наукою й відділяють її від життя суспільства і народу як щось надзвичайно високе, що стоїть над грубою дійсністю. Твори цього періоду служать вірі й церкві для захисту від іновірців. Перевидаючись по кілька разів, вони залишалися в українській школі майже до кінця XVIII ст.
Другий тип педагогічних праць належить до XVIII ст., коли педагогічна думка характеризувалася більшою сформованістю тенденцій єдності виховання та навчання, спричинених ідеями гуманізму та Просвітництва. Б цей час з'являється багато перекладної літератури, особливо французької та німецької.
Найвідомішими букварями й азбуковниками, які широко використовувалися в процесі навчання, були "Школьное благочиние" і "Азбуковник наказательный".
З другої половини XVIII ст. на зміст шкільних підручників значно вплинули теоретичні трактати і поетична творчість російських поетів, таких, як А Кантемір, В. Тредіаковський, М. Ломоно¬сов. їхня теорія східнослов'янського силабічного віршування поступово замінила в українських школах стару латинську теорію версифікації9.
В Україні перші спроби використати принципи силабічного віршування, викладені В. Тредіаковським у праці "Новый и краткий способ к сложению российских стихов" (1735 р.), здійснили письменник Мануїл Козачинський і професор Харківського колегіуму Стефан Вітинський 10. їх також використовував під час складання свого курсу поетики, який було прочитано у Харківському колегіумі у 1759--1760 pp., Г. Сковорода.
Із 70-х pp. XVIII ст. для викладання курсу поетики поряд з національним почали використовувати підручник "Правила пиитические", складений професором Московської академії А. Байбаковим п.
Педагогічна думка другої половини XVII ст. Незважаючи на те, що в XVII ст. значно зріс інтерес до освіти й педагогіки, відчувався брак спеціальних педагогічних творів. Як і раніше, погляди на педагогіку були виражені новими списками "Измарагдов", "Злотоустов", "Домострою", але вони не містили принципово нових положень. З власне педагогічних творів на увагу заслуговує праця "О царствии небесном и о воспитании чад", написана напівуставом і скорописом XVII ст. Вона складалася з трьох розділів, і більшість істориків педагогіки приписують її авторство князю Івану Андрійовичу Хворостіну.
Педагогічні твори XVII ст. написані за всіма правилами риторики, з роздумами і доказами, пишномовною вишуканістю (сліди українського бароко), однак релігійний характер виховання залишається незмінним. Зразком творів такого типу й визначною пам'яткою тогочасної педагогічної думки є збірник другої половини XVII ст., надрукований і описаний у XIX ст. професором М. Лавровським у "Памятниках старинного русского воспитания". Він зберігся в кількох списках, як правило, під назвою "Гражданство и обучение нравов детских" чи "Гражданство обычаев детских". Рукопис складено у формі запитань-відповідей. Він містить ряд настанов, що стосуються головним чином поведінки на людях, передає погляди на виховання, що існували в побуті. Вважають, що укладання рукопису належить Єпіфанію Славинецькому. Зміст твору зводиться до такого: виховання -- це "чин наказания детского" і має на меті три завдання: виховання в християнському дусі, навчання вільним наукам, засвоєння "благолепных обычаев", що автор і називає "гражданством обычаев детских". За формою та змістом ця збірка близька до "Домострою". Тільки настанови "Домострою" мають на увазі різні випадки з домашнього побуту, а тут це життя розглядається з точки зору педагога, який розмовляє з дитиною.
Характерною рисою українських педагогів було переконання в тому, що головною метою виховання є формування в дитині людини, яка буде прагнути до знань. І якщо гострота розуму залежить від вроджених якостей дитини, то глибина та обсяг його від виховання.
Через навчання та пізнання людина розширює свій розум. Важливу роль у цьому відіграють природні задатки, які розвиваються й міцніють у процесі навчання. Так, Кирило-Транквіліон Ставровецький, підкреслюючи роль виховання у процесі навчання, порівнював дитину з полем, на якому висіяне зерно не завжди сходить: якщо слово вчителя потрапляє в серце, витоптане ногами "сил противних", розбещене пияцтвом, підлабузництвом, багатством, то воно не дасть доброго врожаю и. Характеризуючи процес пізнання людиною навколишньої дійсності, Інокентій Гізель стверджував, що в основі його лежить інтелектуальна діяльність самої людини. Він вважав, що інтелектуальне пізнання потребує від людини зусилля, дії. Великого значення в розумінні розвитку дитини Гізель як педагог надавав розвитку органів чуття, наголошуючи на тому, що процес пізнання ґрунтується на чуттєвому досвіді людини. Нічого немає в інтелекті, стверджував він, чого не було б у почутті15. Свої погляди на навчання та виховання він виклав у ґрунтовній праці з філософії, психології та теології "Очерки всей философии", психологічній праці "Мир с Богом человеку" (1669).
Розглядаючи процес інтелектуального пізнання як одну з важливих умов формування особистості, українські педагоги стверджували, що він починається з чуттєвого пізнання, коли, відзначаючи спільні риси в багатьох предметах, людина зосереджує на них увагу, зіставляє, порівнює, знаходячи схоже й несхоже. На такому початковому етапі розумових операцій визначальну роль відіграє увага, покладена в основу абстрагування, яке визначає спільне для багатьох предметів і створює при цьому певний образ чи почуття (слово) 16.
У вітчизняній педагогічній практиці широко використовували різного роду вправи практичного характеру: копіювання карт, роботи з їх збільшення, самостійне складання карт, диспути, порівняння, протиставлення, аналогії. Як приклад можемо навести цікаву методику проведення лекцій з філософії, яку застосовував Іоасаф Кроковський. Збереглися рукописні підручники з риторики й філософії, розроблені ним як лекційні курси з цих предметів, в яких матеріал викладався шляхом постановки запитань, заперечень проти положень томізму (вчення Фоми Аквінського) з даного питання і тверджень самого автора лекції. Він широко використовував пр и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.