Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.
Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение оригинальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения оригинальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, РУКОНТЕКСТ, etxt.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии так, что на внешний вид, файл с повышенной оригинальностью не отличается от исходного.
Результат поиска
Наименование:
реферат Авангард
Информация:
Тип работы: реферат.
Добавлен: 15.12.2014.
Год: 2014.
Страниц: 12.
Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%
Описание (план):
РОБОТА ЖАНА ПОЛЯ САРТРА “ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ
– ЦЕ ГУМАНІЗМ”.
Жан Поль Сартр народився 21 червня 1905
року в Парижі. Закінчивши привілейований
вищий учбовий заклад “Еколь Нормаль”,
відслуживши належний строк в армії, Сартр
викладає філософію у ліцеї в Гаврі. У
1933-34 роках, знаходячись на стажуванні
в Берліні, він знайомиться з феноменологією
Едмунда Гуссерля та отримує уявлення
про екзистенціалізм Мартина Гайдеґґера.
Уже в перших своїх працях Сартр піддає
критиці трансцендентальний ідеаліхм
та розвиває вчення про нічим не детерміновану,
спонтанну творчість екзистенції: “Трансцендентрість
Его” (1934), “Уява” (1936), “Ескіз теорії
емоцій” (1939), “Уявне” (1940). Сартр заперечує
доцільність наукових методів у вивченні
людської психіки, критикує натуралізм
у психології. У його літературних творах
“Нудота” та оповіданнях зі збірки “Стіна”
(1938-39) уже присутні початки екзистенціалізму.
Роботу над трактатом “Буття та ніщо”
перервала війна. Потрапивши в полон, Сартр
зобразив тяжку хворобу, вийшов і почав,
беручи участь у русі Опору, викладати
філософію в паризькому ліцеї. У 1943 році
він завершує “Буття та ніщо”, у нього
складається цілісна концепція людського
існування. В тій чи іншій мірі це вчення
про людину розкривається в його літературних
творах (1945-1960 роки).
У 1960 році вийшов перший том “Критики
діалектичного розуму”, у передмові до
якої Сартр заявив, що вважає марксизм
вічною філософією нашого часу, і власний
екзистенціалізм розглядає як доповнення
до марксистської теорії суспільства.
Сартр брав активну (в багато в чому деструктивну)
участь у політичному житті Франції. У
1964 році відмовився від Нобелевської премії
у галузі літератури. Багато творів, у
тому числі другий том “Критики діалектичного
розуму”, “Зошити про мораль” тощо вийшли
після його смерті 15 квітня 1980 року.
Твір “Екзистенціалізм – це гуманізм”
побачив світ у 1946 році, це текст лекції,
прочитаної Сартром. У ній він викладає
основні тези свого трактату “Буття та
ніщо”, хоча в певній мірі переглядає
однобічно негативну концепцію волі. В
тому ж році з'явилися його стаття “Картезіанська
воля” та нарис “Матеріалізм та революція”,
в яких ідеї лекції “Екзистенціалізм
– це гуманізм” отримали подальший розвиток.
ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ – ЦЕ ГУМАНІЗМ.
“Я хотів би виступити тут на захист
екзистенціалізму від ряду дорікань, висловлюваних
на адресу цього вчення”. Сартр перелічує
звинувачення на адресу екзистенціалізму:
Нібито він закликає до занурення у квієтизм
відчаю: якщо жодна проблема не може бути
вирішена, то не може бути і жодної можливості
дії у світі; у кінцевому підсумку це споглядальна
філософія, а позаяк споглядання – це
розкіш, ми знову приходимо до буржуазної
філософії. (Звинувачення з боку комуністів.
)
Він підкреслює людську ницість, показує
всюди гидке, темне, бридке, зневажаючи
багато всього красивого та приємного
і відвертаючися від світлого боку людської
натури. Критик з католицької позиції
пані Мерсьє звинуватила екзистенціалістів
у тому, що вони забули про посмішку дитини.
Це все через те, що екзистенціалісти виходять
із суто суб'єктивного, з картезіанського
“Я мислю”, себто осягненні самого себе
на самоті, відрізаючи собі можливість
солідарності та єдності з людьми, що знаходяться
зовні.
Він заперечує реальність та значення
людських вчинків, позаяк, знищуючи божественні
заповіді та вічні цінності, не лишає нічого,
окрім сваволі: кожному дозволено вчиняти,
як йому заманеться, і ніхто не може судити
про погляди та вчинки інших.
Отже, Сартр береться усе це спростувати.
Насамперед: “під екзистенціалізмом ми
розуміємо таке вчення, яке робить можливим
людське життя і яке, поза тим, стверджує,
що всяка істина і всяка дія передбачають
певне середовище та людську суб'єктивність.”
Основне звинувачення – звертання особливої
уваги на поганий бік людського життя.
Екзистенціалізм прирівнюють до непристойності,
а екзистенціалістів звуть натуралістами.
Але чомусь екзистенціалізм викликає
набагато більше протесту та страху, аніж
натуралізм – Золя або навіть. . . народна
мудрість. Народна культура за природою
своєю песимістична. Чи не через те екзистенціалізму
дорікають у надлишку песимізму, що насправді
усе зовсім навпаки? Що лякає в цьому вченні
– чи не надання людині права вибору? Щоб
відповісти на це питання, необхідно розглянути
саму сутність екзистенціалізму.
Громадська думка відосить до екзистенціалістів
різних митців, хоча за сутністю це винятково
суворе вчення, що найменш претендує на
скандальну популярність, бо адресоване
насамперед філософам. Є два різновиди
екзистенціалістів: християнські - Ясперс
та Ґабріель Марсель, та екзистенціалісти-ате сти
– Гайдеґґер та французькі екзистенціалісти,
у тому числі і сам автор. Тих і інших об'єднує
лише переконаність, що існування передує
сутності, або що треба виходити з суб'єкта.
Уявляючи собі Бога-творця, ми мимоволі
уявляємо якогось ремісника найвищого
ґатунку. У будь якому вченні, приміром,
Декартовому або Лейбніцевому, передбачається,
що воля у тому чи іншому ступені слідує
за розумом, або принаймні йде разом з
ним, отже, коли Бог щось творить, то він
чудово собі то уявляє. Індивід реалізує
певне поняття, що міститься у божому розумі.
У 18 столітті атеїзм філософів ліквідував
поняття Бога, але не ідею про те, що сутність
передує існуванню. Ця ідея зустрічається
в Дидро, Вольтера ба навіть Канта. Людина
посідає певну людську природу, стверджує
Кант. Вона, будучи “людським” поняттям,
є в усіх людей. А це позначає, що кожна
окрема людина – лише окремий випадок
загального поняття “людина”. Отже, сутність
людини передує її історичному існуванні.
Атеїстичний екзистенціалізм є більш
послідовним. Він вчить, що, навіть якщо
Бога нема, то є принаймні одне буття, у
якого існування передує сутності, буття,
яке існує перш ніж його можна визначити
якимось поняттям; цим буттям є людина,
або, з Гайдеґґером, людська реальність.
“Існування передує сутності” позначає,
що людина насамперед існує, зустрічається,
з'являється у світі, а потім визначається.
Для екзистенціаліста людина тому не
підлягає визначенню, що від початку нічого
собою не являє. Людиною – причому такою
людиною, якою зробить себе сама – вона
стає лише згодом. Отже, немє жодної людської
природи, як і Бога, який її задумав. Людина
просто існує, вона не лише така, якою вона
себе уявляє, а ще й така, якою хоче стати.
І оскільки вона уявляє себе вже після
того, як починає існувати, і проявляє
після цього волю, то вона – лише те, що
з себе робить. Ось перший принцип екзистенціалізму,
і саме це називається суб'єктивністю,
яку нам ставлять у провину. Але що тут
мається на увазі – це те, що людина насамперед
існує, людина – це істота, що спрямована
майбутнє, усвідомлює, що вона проектує
себе у майбутнє. Людина – це насамперед
проект, що переживається суб'єктивно.
Ніщо не існує до того проекту, нема нічого
на осягненому розумом небі, і людина стане
такою, яким є її проект буття. Якщо існування
справді передує сутності, то людина відповідна
за те, що вона є. Таким чином екзистенціалізм
віддає кожній людині у володіння її буття.
Але людина відповідальна не лише за
своє існування, а за існування всіх людей.
Слово “суб'єктивізм” має два значення,
і саме цим користуються опоненти екзистенціалізму.
По-перше, воно значить, що індивідуальний
суб'єкт сам себе обирає, а по-друге, що
людина не може вийти за межі людської
суб'єктивності. Саме друге і є глибоким
змістом екзистенціалізму. Обираючи себе,
ми обираємо всіх людей. Створюючи себе
людиною, якою ми хотіли б бути, ми ствоюємо
образ людини, яка вона повинна бути. Ми
в жодному разі не можемо обирати зло,
отже, обираючи себе, ми затверджуємо цінність
обраної нами моделі. Те, що ми обираємо
– завжди благо, але воно не може бути
благом для нас, не будучи благом для всіх.
Обираючи себе, обираємо людину взагалі.
Що розуміється під “тривогою”? Екзистенціалізм
охоче заявить, що людина – це тривога.
А це позначає, що людина, яка на щось наважується
і усвідомлює, що обирає не лише своє власне
буття, що вона є ще й законодавцем, що
обирає ціле людство, не може уникнути
почуття повної та глибокої відповідальності.
Ті, хто не відають тієї тривоги, ховають
це почуття, біжать від нього. Вчиняючи
погано, ми питаємо себе: “А що було б,
якби так чинили всі?” – і від цієї тривоги
можна втекти, лише проявивши певну нечесність.
Ніщо ніколи не можна довести на 100%, завжди
залишається імовірність, що навіть найпереконливіші
докази є неправдою. Кожна людина повинна
сама судити себе, вона повинна спитати
саму себе: чи справді я маю право вчиняти
так, щоб людство брало за взірець мої
вчинки?Ця тривога властива всім.
Кажучи про “занедбаність”, екзистенціалісти
кажуть тільки те, що БОГА НЕМАЄ і з цього
треба зробити всі висновки. Екзистенціалізм
протистоїть тій розповсюдженій світській
моралі, яка бажає позбутися Бога з мінімальними
видатками. Якщо Бога нема, то все дозволене,
тому людина занедбана, вона не має на
що спертися ані в собі, ані зовні. Перш
за все вона не має виправдань. Якщо існування
передує сутності, то посиланням на вічну
людську природу не можна виправдовуватися.
Отже, немає детермінізму, людина вільна,
людина – це свобода. За неіснування Бога
ми не маємо перед собою жодних моральних
цінностей або вказівок. Ми самотні. Людина
приречена бути вільною – приречена тому,
що не сама себе створила, і все-таки вільна,
тому, що, один раз бувши кинута у світ,
відповідає за все, що робить. Екзистенціаліст
не вірить у всесильність пристрасті.
Людина відповідальна за свої пристрасті.
Людина не може отримати допомогу на Землі
у вигляді якогось знаку, даного їй як
орієнтир. Людина розшифровує всі знаки,
як їй заманеться. Отже, не маючи жодної
підтримки ззовні, людина мусить щоразу
наново винаходити людину. “Людина –
це майбутнє людини”: цей чудовий вислів
Понжа слід розуміти так, що, якою б не
була людина, вона має попереду невідоме
майбутнє.
Сартр пояснює занедбність на прикладі
молодого чоловіка, що стояв перед дилемою:
покинути матір і піти на війну заради
нації або покинути націю і лишатися з
матір'ю. Він вагався, і ніщо, а надто християнська
мораль, не могло йому допомогти. Він розумів,
що головне – сило почуття, отже, те, що
викликає в нього найсильніше почуття,
і мало бути виходом. Але почуття створюється
вчинками, тому людина не може звернутися
до почуття , щоб ним керуватися. Людина
не може шукати в самій собі істинний стан,
що підштовхне її до дії, і вимагати певної
моралі, яка б вказала, як діяти. Хлопець
звернувся до Сартра, а Сартр, зрозумівши,
що юнак не схиляється до жодного з виходів,
міг сказати лише: “Ви вільний, обирайте!”
Жодна мораль не вказує, як діяти. Якщо
якісь вказівки зверху є, то я сам вирішую,
який їхній зміст. Занедбаність передбачає,
що ми самі обираємо наше буття. Занедбаність
приходить разом з тривогою.
Термін “відчай” має надзвичайно простий
зміст. Це означає, що ми прийматимемо
до уваги лише те, що залежить від нашої
волі, або ту суму ймовірностей, які роблять
можливою нашу дію. Коли чогось хочуть,
завжди присутній елемент імовірності.
Не можна стверджувати нічого, чого ти
сам не бачиш. Мусиш обмежуватися тим,
що бачиш. Дійсність буде такою, якою її
визначить сама людина. Сартр:“Чи значить
це, що треба віддатися бездіяльності?
Ні. Спершу треба вирішити, а відтак діяти,
керуючись формулою “Немає потреби сподіватися,
щоб щось робити. “ Я, не плекаючи ілюзій,
робитиму, що зможу. “
Безпідставне ототожнення екзистенціалізму
з квієтизмом. Квієтизм – позиція людей,
що кажуть: інші можуть зробити те, чого
не можу зробити я, а екзистенціалізм –
прямо протилежне: реальність – у дії.
Людина існує лише настільки , наскільки
себе здійснює. Він являє собою ніщо інше,
окрім як сукупність своїх вчинків – СВОЄ
ЖИТТЯ. Люди, які виправдовують власну
неспроможність зовнішніми впливами та
збігом обставин, звісно, мають підстави
жахатися екзистенціалізму.
Немає любові, крім тої, що створює сама
себе. Немає генія, крім того, що виражає
себе у творах мистецтва. Скажімо, геній
Расина – це перелік його трагедій, а крім
них нічого немає – навіщо казати, що він
міг написати ще одну? Людина живе своїм
життям, вона створює свій облик, а поза
ним нічого немає. Людина є ніщо інше, як
ряд її вчинків, себто сума, організація,
сукупність відносин, з яких складаються
ці вчинки.
Отже, екзистенціалістів звинувачують,
виходить, не в песимізмі, а у впертому
оптимізмі. І те, що у літературних творах
вони зображуть в'ялих, нажаханих, слабких,
дурних людей – не головна причина звинувачення,
а головне те, що ті люди самі відповідальні
за ці свої якості. Темперамент нічого
не визначає. Боягуз визначається за скоєним
вчинком. А люди хотіли б, щоби боягузами
або героями народжувалися. Мовляв, народився
героєм – будь спокійний до кінця життя,
ти герой. А екзистенціаліст каже: боягуз
і герой роблять себе самі.
Отже, Сартр розглянув увесь ряд обвинувачень:
неможна розглядати екзистенціалізм як
філософію квієтизму, бо він визначає
людину по її ділах, та як песимістичне
вчення, бо оптимістичніше, аніж покладання
долі людини на її саму, нічого бути не
може. Екзистенціалізм не намагається
відбити людині охоту до дій, він стверджує,
що вихід – лише в дії, надія і єдине, що
позволяє людині жити – дія. Маємо справу
з мораллю дії та рішучості.
Звинувачують екзистенціалістів і в
тому, що вони замуровують людину в індивідуальній
суб'єктивності. Але те, що суб'єктивність
індивіда є відправним пунктом екзистенціалізму,
зумовлене бажанням мати обгрунтоване
та засноване на істині філософське вчення,
а не цілий ряд оптимістичних, але ні на
чому не заснованих теорій. У вихідній
точці не може бути жодної іншої істини,
окрім “Cogito ergo sum” – “Я мислю, отже, існую”.
Це абсолютна істина свідомості, що усвідомлює
саме себе. Поза картезіанським cogito усі
предмети лише імовірні, а всі вчення про
імовірність, що не спираються на істину,
скидаються у небуття. Отже, для того, щоб
існувала хоч якась істина, потрібна істина
абсолютна.
Екзистенціалізм – єдина теорія, що не
робить з людини об'єкт. Усі філософські
теорії матеріалізму ведуть до розгляду
людини, зокрема самого себе, як предмета.
Екзистенціалісти ж хочуть створити царство
людини як сукупність цінностей, відмінну
від матеріального царства. Але суб'єктивність,
що усвідомлюється як істина, не є суто
індивідуаьною суб'єктивності, оскільки
у cogito людина відкриває не тільки себе,
а й інших людей. У протилежність філософії
Канта та Декарта ми усвідомлюємо через
“я мислю” себе перед іншими, і інші є
такими самими достовірними для нас, як
і ми самі. Людина здає собі справу в тому,
що не може бути “якоюсь”, якщо інші не
визнають її такою. Щоб отримати певну
істину про себе, треба пройти через іншого.
Інший необхідний для мого існування та
мого самопізнання. Відкривається цілий
світ, який називають інтерсуб'єктивні тю.
У цьому світі людина сама вирішує, ким
вона є і ким є інші.
Крім того, якщо і немає універсальної
сутності, що була б людською природою,
існують деякі умови людського існування.
Межі людини не об'єктивні і не суб'єктивні
– вони мають об'єктивну і суб'єктивну
сторони. Об'єктивні тому, що зустрічаються
всюди і всюди можуть бути розпізнані.
Суб'єктивні тому, що їх переживають
Екзистенціалізм як філософський
напрям. Основні положення. Реферат
Філософія екзистенціалізму і художні
пошуки ХХ сторіччя. Розквіт та представники
екзистенціалізму. Атеїстичний екзистенціалізм.
Феномен релігійного екзистенціалізму.
Представники екзистенціалізму. Жан Поль Сартр: Я та
інший. Філософія „АБСУРДУ” Альбера Камю.
Франц Кафка
Екзистенціалізм, виникнувши в середині
ХХ сторіччя, я вважаю, перевернула всю
свідомість людини. Вона почала усвідомлювати
себе не лише, як щось відмінне від тварини, але і як особистість, вона почала розуміти
своє буття, мислення, стани своєї душі.
Але екзистенціалістів цікавить не мислення
взагалі, а мислення кожної окремої людини.
Вони прагнуть звільнитись від кайданів
повсякденного життя, прагнуть скинути
їх і усвідомити в чому сенс справжнього
буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти
намагаються усвідомити значення сутності
через існування.
Кожна людина виступає окремою оригінальною
особистістю, вона живе своїм життям, але
їй необхідно усвідомити своє існування,
зрозуміти його суть, і лише тоді вона
пізнає істину життя.
Я вважаю що ця тема дуже актуальна. Життя
людини дуже часто проходить непомітно,
і за його час вона навіть не встигає зрозуміти
чому і для чого жила. Необхідно, я вважаю,
розмірковувати над цим питанням, тому
що воно дуже важливе, іноді навіть можна
сказати, що найважливіше для кожного.
Чи варто жити не розуміючи свого існування?
Чи варто підкорюватись кайданам повсякденності?
Може, іноді слід вирішити для себе для
чого ти живеш, усвідомити себе не лише
як частину сірої маси суспільства, а як
оригінальну, єдину та неповторну особистість.
Отже ми бачимо що ця проблема повинна
дуже серйозно поставати в суспільстві,
особливо сьогоденному. Але нажаль сучасні
люди не приділяють їй достатньо уваги,
вона залишається на повністю розкритою
для кожного із нас, як окремої особистості.
І я вважаю, що з цим необхідно боротись,
необхідно щось змінювати для того щоб
життя не перетворилось на просту безглуздість.
Філософія екзистенціалізму і художні
пошуки ХХ сторіччя
Розквіт та представники екзистенціалізму. Екзистенціалізм (від лат. Ехіstеntia —
існування) — течія в літературі Франції,
що виникла напередодні другої світової
війни та представлена письменниками,
які водночас належать до екзистенціалізму
як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-ГІ.
Сартр, С. де Бовуар, А. Камю).
Екзистенціалізм розглядають також і
в більш широкому значенні: як умонастрій
з притаманними йому спільними світоглядними
мотивами. Ним переймається значна частина
філософів та письменників XX століття.
Серед останніх — французи А. Жід, А. Мальро,
Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А.
Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А.
Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць
Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні
для екзистенціалізму умонастрої та мотиви
спостерігаються також у творчості Ф,
Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т.
С. Елі ота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске.
Спочатку екзистенціалізм виник як філософська
течія. В 1920—1930 роках німецькі філософи
М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються
створити закінчену філософську систему
екзистенціалізму. Серед попередників
екзистенціалізму як філософської системи
— Паскаль, данський філософ С.К'єркеґор,
що вважається зачинателем екзистенціалізму,
Ф.Ніцше. Але, виникнувши як філософська
течія, екзистенціалізм поступово перетворюється
на течію літературну. Такий перехід інспірували
і здійснили Жан-Поль Сартр і Альберт Камю.
В їхніх творах нелегко провести межу
між філософським та суто літературним:
герої художніх творів екзистенціалістів
втілюють настанови свідомості, відкриті
екзистенціалістами- ілософами (Антуан
Рокантен з «Нудоти» Сартра переказує
у своєму щоденнику ідеї, які згодом сам
Сартр розвиватиме у філософському трактаті
«Буття і ніщо»; абсурдний світ філософського
твору Камю «Міф про Сізіфа» є атмосферою,
в якій існують персонажі його ж п'єси
«Калігула» та повісті «Сторонній»).
Сам екзистенціалізм тяжіє до такого
«прикордонного» жанру, як есе, а його
представники продовжують традиції французького
моралізму — філософської есеїстки Монтеня,
Паскаля, Декарта, Ларошфуко, просвітителів
XVIII століття, які поєднували філософський
зміст із літературною формою. Романи
і драми екзистенціалістів насичені філософськими
проблемами.
Фундаментальною рисою екзистенціалізму,
яка визначає його вклад в розвиток філософії,
є усвідомлення людини як унікальної,
неповторної істоти. Буття кожної людини,
розглядається як абсолютне. Звідси одна
з основних ідей філософії екзистенціалізму
— ідея тотожності сутності й існування,
що замінила ідею тотожності мислення
і буття, характерну для німецької класичної
філософії і всієї філософської культури
Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими
словами, магістральна ідея екзистенціалізму
— це ідея знаходження сутності лише через
існування. У французькому варіанті екзистенціалізму
(Сартр) вона звучить ще більш категорично:
існування людини передує його сутності
і фактично замінює її.
Представники течії якраз і зосереджують
свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною
особистістю, вилученою з будь-яких систем
(релігійних, політичних, соціальних).
Світ же вони розуміють як дещо вороже
особистості, сприймають його як хаотичний,
дисгармонійний, абсурдний.
Процеси, що відбуваються в цьому світі,
повному внутрішніх суперечностей, позбавлені
закономірностей, логічного зв'язку, часової
послідовності. До речі, в 1951 році екзистенціалізм
був засуджений Ватиканом як песимістична
течія, що є несумісною з християнством.
Особистість має в екзистенціалістів
протидіяти суспільству, державі, середовищу,
ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують
особистості свою волю, мораль, свої інтереси
й ідеали. Вищу життєву цінність представники
екзистенціалістсько о напряму вбачають
у свободі особистості. Існування людини
тлумачиться ними як драма свободи, «бо
на кожній фазі самотворення особистості
воно залежить від кожного вибору, кожного
рішення».
Людина приречена на вигнання у Всесвіті,
на відчуженість під інших людей, на абсурд
як «метафізичний стан людини у світі»,
за висловом А. Камю. Поняття відчуженості
й абсурдності є взаємопов'язаним та
взаємозумовленими в літературних творах
екзистенціалістів («Нудота» Ж.-П. Сартра,
«Сторонній» А. Камю, «Чужа кров» С. де
Бовуар). Екзистенціальний герой тісно
єднається з людиною з філософського трактату
Серена К'єркегора «Або — або», де йдеться
про «самотню, на саму себе покинуту людину»,
що стоїть у «безмірному» ворожому світі,
який іменується «нерозумінням».
У к'єркеґорівської людини немає ані теперішнього,
ані минулого (воно ще не прийшло), ані
майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це
парадоксально, саме в художніх творах
найбільш глибоко та переконливо втілюються
екзистенціальні філософські принципи.
«Тільки роман, — гадає Симона де Бовуар,
— дає змогу відтворити в усій повній,
специфічній, відзначеній своїм часом
дійсності первісне бурління існування».
«Екзистенціалізм — це гуманізм», —
проголошує Сартр. І дійсно, у захисті
свободи та самостійності людської особистості,
що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації,
полягає справжній, не абстрактний гуманізм
екзистенціалістів. Гімном гуманізму
стає алегоричний роман А. Камю «Чума», явний
зміст якого, за авторським свідченням,
— «боротьба європейського Опору проти
фашизму». Гуманізмом пронизані також
твори Ж.-П. Сартра («Шляхи свободи», «Смерть
без погребіння»), С, де Бовуар («Чужа кров»,
«Мандарини»), А.Камю («Лист до німецького
друга»), Г. Марселя («Горизонт», «Рим більше
не в Римі»), Есеїстика Камю («Бунтівна
людина») стає протестом проти комуністичного
суспільства та ідеології більшовизму,
що нищить людську свободу.
Як літературна течія екзистенціалізм
припиняє своє існування наприкінці 50-х
років. Значною мірою це зумовив розрив
Сартра з Камю (останній навіть відхиляв
свою належність до течії та запевняв,
що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм
як умонастрій поширений і сьогодні як
у літературі, так і у філософії. До того
ж він вплинув па виникнення інших шкіл
літератури модернізму. Так, ідеї та мотиви
екзистенціалізму містяться у творах
«театру абсурду» й «нового роману».
Атеїстичний екзистенціалізм. В чому смисл атеїстичного екзистенціалізму?
Атеїстичний екзистенціалізм ґрунтується
на твердженні, що людська сутність є розгортання
людського існування в цьому світі. Трансцендентна
природа людської сутності заперечується.
Атеїстичний екзистенціалізм залишає
людину наодинці з собою, без ідеї Бога
й ідеї безсмертя особистісного начала.
Людина повинна жити, знаючи про свою
конечність і самотність, у світі без Бога.
Від цієї самотності не рятують ніякі
форми соціальної реалізації. Вона очікує
скрізь. Філософія атеїстичного екзистенціалізму
— це філософія абсолютно самотньої людини.
Це філософія людини, що звалила на себе
знання про ілюзорність всіх обіцянок
релігії і несе його, подібно Сізіфу, на
вершину свого життя. Образ Сізіфа глибинно-архетиповий
для атеїстичного екзистенціалізму. Адже
знання про ілюзорність потойбічного
призначення людини робить життя людини,
яка прийняла таке знання, абсурдним.
Ці настанови близькі до філософії Ніцше,
який ще більшою мірою, ніж Гайдеґґер, запліднив глибинні
настрої атеїстичного екзистенціалізму,
що розпився насамперед у Франції за часів
II світової війни і наступних двох десятиліть.
Феномен релігійного екзистенціалізму. На відміну від атеїстичного екзистенціалізму,
релігійний екзистенціалізм виходить
із того, що існування, яке визначає сутність
людини, приводить людину до Бога. Для
релігійного екзистенціалізму характерне
також прийняття безмежності людського
існування і його вічності.
Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури.
Тому він цілком може бути названий християнським
екзистенціалізмом. Це добре розумів Сартр,
розділяючи екзистенціалістів на дві
принципово різні течії. "Існують два
різновиди екзистенціалістів, — пише
він, — по-перше, це християнські екзистенціалісти,
до яких я зараховую Ясперса і сповідуючого
католицизм Габріеля Марселя; і, по-друге,
екзистенціалісти-ат їсти, серед яких
Гайдегґер і французькі екзистенціалісти,
у тому числі й я сам. Тих і інших об'єднує
лише переконання в тому, що існування
передує сутності..."
Релігійний екзистенціалізм виходить
з ідеї творення людини Богом. Проте Бог
створює людину не завершеною, а відкритою
до діалогу і розвитку. Бог не обмежує
людину рамками якоїсь готової сутності,
вона повніша стати собою через своє існування. На відміну
від атеїстичного екзистенціаліста, релігійний
екзистенціаліст переконаний, що сутність
людини виходить за межі земного існування
— вона знаходиться і у Бозі, і у вічному
існуванні людського Я. Таким чином, загальна
для екзистенціалізму ідея розвитку сутності
людини через її існування для релігійного
екзистенціалізму означає вихід існування
людини за межі доступної нам емпіричної
данності.
Екзистенція людини спрямована до осягнення
трансценденції (Бога і власної Вічності) через індивідуально-інтимн й прорив
до неї. Саме це дає підставу релігійним
екзистенціалістам твердити про вічність
людського існування, що підносить людину
над абсурдністю окремих ситуацій життя.
Представники екзистенціалізму
Жан Поль Сартр: Я та Інший. Жан Поль Сартр (1905 - 1980) народився в Парижі,
закінчив привілейований вищій навчальний
заклад Еколь Нормаль, викладав філософію
в Гаврі. В 1933-1934 рр., перебуваючи на стажуванні
в Берліні, знайомиться з феноменологією
Е. Гуссерля і дістає уявлення про екзистенціалізм.
У 30-х роках починає розвивати вчення про
нічим не детерміновану, спонтанну творчість
екзистенції.
Після початку другої світової війни
бере участь у боях проти німців, потрапляє
у полон, з табору для військовополонених
виходить завдяки імітації тяжкої хвороби. З 1952р. починається
його співпраця з французькими комуністами.
Сартр двічі приїжджає в СРСР, підтримує
революцію на Кубі, виступає проти французьких
колоніальних війн у В'єтнамі та Алжирі,
проти американської війни у В'єтнамі.
У 1964 р.
Сартр відмовився від присудженої йому
Нобелівської премії з літератури. Сартр
високо цінував марксизм, вважаючи його
"неперехідною філософією нашого часу";
власний екзистенціалізм він розглядав
як доповнення марксистської теорії суспільства.
Основні філософські праці: "Буття і ніщо"
(1943). "Екзистенціаліз - це гуманізм"
(1946), "Критика діалектичного розуму"(1960).
У творчому доробку Сартра також романи,
п'єси, статті.
Вихідний пункт екзистенціалізму, за
Сартром, - це проблема, яку вирішують,
герої Достоєвського: якщо Бога немає, то
все дозволено. Разом з Богом зникає можливість
знайти які-небудь цінності у надчуттєвому
світі. Немає більше апріорного добра,
як немає безмежного і удосконаленого
розуму, щоб це добро осмислити. Людина
сама вибирає цінності моралі, сама проектує
своє життя, наповнює його змістом або
робить пустим і беззмістовним. Ця здатність
вибирати згідно з "своїми істинами"
і відрізняє людину від об'єктів живої
і неживої природи.
Перший принцип екзистенціалізму - це
положення про те, що людина є те, що вона робить. Саме
людське життя - це можливість. Немає раз
і назавжди даної і незмінної людської
природи, немає детермінізму, людина вільна,
людина є свобода. Цей висновок Сартр робить
на основі розуміння свідомості як буття,
існування якого складає сутність. Свідомість
існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється,
тобто вона є самодіяльність без носія.
У центрі онтології Сартра знаходиться
"Я". Із свідомості, із "Я" "висвічується&q ot;
вся життєвість і конкретна реальність.
Природа, якщо і світить, то лише відображеним світлом
того, хто усвідомлює, того, хто прагне
"Я", і в той же час становить для нього
перепону. Звідси Сартр виводить поняття
негативної діалектики.
Оскільки вона втілюється в запереченні,
анігіляції, то її носієм може бути тільки свідомість. Якщо "свідомість&quo ;
є абстракція і володіє реальністю і тільки
в особистісному вираженні, як "Я",
то єдиним джерелом і сферою здійснення
діалектики є не "свідомість взагалі",
а "моя свідомість", "Я" як "для-себе-буття& uot;.
"Я" - єдине джерело заперечення. Ця
здатність заперечення всього даного,
в тому числі і себе самого як даного, створює
зміст "для-себе-буття& uot;, всього людського
існування. До того ж мова йде не про людину
"взагалі" а завжди про неповторну
індивідуальність, про людську одиничність.
Ядром екзистенціалізму Сартра є "філософія
свободи". Свобода ставить людину поза
закономірністю і причинною залежністю,
вона виражає розрив з необхідністю. Свобода
не терпить ні причини, ні основи, вона
не визначається можливістю людини діяти
відповідно до того, якою вона є, оскільки
сама її свобода є вибір свого буття: людина
така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода
передбачає незалежність по відношенню
до минулого, заперечення його, розрив
з ним.
Людина вільна незалежно від реальної
можливості здійснення своїх прагнень. Уже сама
постановка завдання, саме прагнення,
сам вибір мети достатні для утворення
свободи. Свобода міститься в самому спрямуванні.
"Проект" - не шлях до неї, а її вираз,
він є свобода, що проектує сама себе.
За Сартром, ніякі об'єктивні обставини не можуть позбавити
людину невід'ємної від неї свободи. Вона
зберігається в будь-якій ситуації і є
можливістю вибирати - вибирати не реальні
можливості, а своє ставлення до даної
ситуації. Суб'єктивізація свободи означає
сприйняття індивідом своєї залежності:
він може "вільно" примиритися з нею;
при ньому він такий же вільний, як і тоді,
коли повстає проти неї. Невільник чи раб
"вільні", самовизначаючи своє ставлення
до свого положення. Перепона, обмеження
визначається тим, чого ми хочемо. Тобто
завдання полягає не в зміні світу, а в
зміні свого ставлення до нього.
Свобода забезпечена тільки вибором
мети і не потребує її досягнення. Абсолютність
свободи робить людину залежною від своєї
свободи. Сама свобода встановлює єдину
межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра,
"приречена бути вільною".
Розуміння Сартром свободи як фатуму
відкриває шлях до примирення з усякою
дійсністю так само, як і до протесту проти
усякої дійсності, до боротьби проти неї.
Вона служить теоретичним обґрунтуванням будь-якого ставлення до дійсності,
тому і не обґрунтовує ніякого однозначного
ставлення до неї.
Вчення про людську свободу визначає
характер екзистенціалістської етики.
Людина - єдине джерело, критерій і мета
моральності. Не суспільство, не людина
взагалі, а кожна окрема людина є окреме
"Я". Мова йде не тільки про особисту
моральну відповідальність, а про особистість
як міру моральності. Основним критерієм
моральності висувається "аутентичність& uot;,
тобто відповідність свідомості людини
саме її власній, "дійсній" свідомості.
Це знайшло вираз в "категоричному імперативі"
Сартра: користуйся своєю свободою, будь
самим собою. Моральна свідомість у Сартра
не знає закону, бо якщо людина "приречена
до свободи", вона сама є законом своєї
діяльності.
З огляду на вищесказане, по-іншому постає проблеми
відповідальності людини за свій вибір,
за своє життя. Вибираючи себе, Людина
бере на себе велетенську відповідальність
як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна
"за всіх", і чим більш обґрунтовано
людина здійснює свій вибір, тим з більшою
кількістю "інших" вона "радиться"
Відчуття відповідальності за свій вибір
пов’язане з відчуттям невпевненості,
страху, тривоги, туги.
Позбавитись цих почуттів людина може
при здійсненні вибору на користь "недійсного
буття", буття "як всі", тобто заперечення
особистісного, унікального, заховавшись
"за всіх". Загальне буття знімає
тривогу, невпевненість, тугу, а разом
з ними і відповідальність. Хочеш жити
"недійсним буттям" - живи "як всі".
Хочеш жити "дійсним життям" - бунтуй
проти суспільства, вибирай "не як всі",
але бери на себе і відповідальність.
Філософія "АБСУРДУ" А. Камю. Лінію атеїстичного екзистенціалізму
Сартра продовжує французькій філософ
Альбер Камю (1913 - 1960). Він народився у французькому
Алжирі. Його батько в 1914р. загинув у битві
на Марні. Сім'я живе у великій бідності,
але Камю безкоштовно закінчує середню
школу завдяки зауваженим у нього здібностям.
У 1935 починається літературна і театральна
діяльність Камю. В 30-х роках він стає членом
Комуністичної партії Франції, бере активну
участь у підтримці Іспанської республіки.
Під час другої світової війни активно
діє у русі Опору, знайомиться з Сартром.
Після війни розмежовується з лівими,
а його політичні виступи з приводу хвилювань
у Берліні в 1953р., під час угорських подій 1956р., примирлива позиція
під час колоніальної війни в Алжирі активно
використовуються правими засобами масової
інформації. В 1957р. Камю була присуджена
Нобелівська премія з літератури. 4 січня
1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі.
Основні філософсько-літерату ні праці:
"Калігула" (1938), "Чума" (1947), "Міф
про Сізіфа" (1942), "Бунтівна людина"
(1951).
Незважаючи на те, що А. Камю заперечував
спою належність до екзистенціалізму,
називаючи його "філософським самогубством", по суті свого світогляду він надзвичайно
сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню
і поглибленню цієї філософії, то її впливу
і популяризації в широких колах європейської
інтелігенції. Він не був професійним
філософом, не писав філософських трактатів
і не викладав. Він був блискучим письменником-драматур ом,
романістом, новелістом, есеїстом, подавав
своє світосприйняття в яскравій художній
формі. Межі між мистецтвом і філософією
у Камю стираються, і він бачить, у мистецтві
засіб самовираження екзистенціалістської
свідомості.
Світогляд Камю носить радикально ірраціональний
характер, адже за його переконанням весь
світ, все сутнісне глибоко безглузде.
Всіляке істинне пізнання неможливе, бо
Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна
і алогічна. В такому світі раціональне
пізнання не може служи "ниткою Аріадни".
Завдання в тому, говорить Камю, щоб здобути
всі наслідки із абсурду, що панує у Всесвіті,
з його безглуздості. Абсурд - ключ Камю
до всієї філософської проблематики, стержень
буття і мислення, єдине можливе керівництво
до дії, життєдіяльності.
Камю засуджує науково орієнтовану філософію
як споглядальну. Вся історія наукової
думки для нього - історія протиборства
розуму з почуттям, придушення софістикою
інстинктивної інтуїції і безсилля раціонального
пізнання. Із зневагою відгукується він
на великі наукові відкриття. Чого варта
"істина", відкрита Коперніком і Галілеєм:
чи Земля обертається навколо Сонця чи
Сонце навколо Землі? - Все це глибоко байдуже,
це "пусте питання", - вважає Камю.
Не на пізнання ілюзорної закономірності,
а зовсім в іншому напрямку слід спрямовувати
всі наші намагання і пошуки.
Як гносеологічні, так і онтологічні
питання не цікавлять Камю, в центрі його
роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм
його філософії впадає в глибокий песимізм.
"Міф про Сізіфа" починається такими
словами: ''Є тільки одна дійсно серйозна
філософська проблема - проблема самовбивства.
Вирішити, варте чи не варте життя того,
щоб жити, означає дати відповідь на основне
питання філософії". Цим питанням проникнуті
всі його твори. Приреченість людини і
її смертна доля, безглузде і трагічне
існування, ностальгія і відчуження від
світської метушні, від вселенського хаосу
- лейтмотив всієї творчості Камю.
Переключення філософії з традиційних
категорій на емоційні "екзистенціали& uot;,
або "модуси" (турбота, тривога, доля,
страх) характерне і для інших екзистенціалістів,
але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого
характеру. Він пише, що сімнадцяте століття
було століттям математики, вісімнадцяти
- століттям фізичних наук, дев’ятнадцяте
- біології, а наше двадцяте є століттям
страху. Заперечуючи на словах примат
"існування" (в екзистенціалістськом
розумінні цього слона) стосовно "сутності"
Камю ототожнює саму "сутність" з
"абсурдом нещасної свідомості".
"Абсурд" у філософії Камю спрямовано
не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму.
Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний,
утопічний самообман, несумісний з безглуздістю
всього, що існує. Для віруючих сам "абсурд"
став Богом, але не варто залякувати примарою
"страшного суду", якщо все дійсне
для нас є постійний страшний суд.
Камю ні в що не вірить, в тому числі і
в розум, як божественний, так і в людський,
який передбачає закономірність, логічність,
усвідомлення історичного прогресу і
претендує па можливість соціального
подолання універсального абсурду. Все
реальне чуже для свідомості, випадкове,
а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.
Усвідомлення безглуздості існування,
що перетворює нашу свідомість у "нещасну
свідомість", ставить "основне питання
філософії" перед вирішенням дилеми:
навіть при впевненості у своїй безнадійності
слід поводитися так, ніби ми все-таки
на щось надіялись, або покінчити з собою.
Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи
самогубство. Той, хто зрозумів, що "цей
світ не має значення, одержує свободу".
А свободу можна одержати лише тоді, коли
повстанеш проти вселенського абсурду,
бунтуючи проти нього. Бунт і свобода,
на думку Камю, нероздільні.
Свобода як найвища моральна цінність
мислиться не в соціально-політичном
розумінні, а як притаманна "природі
людини" потреба самовираження особистості;
бунт - це не революційне перетворення
суспільства, а повстання проти долі, моральний
бунт проти Його Величності Абсурду. Камю
протиставляє формулі Декарта "Я мислю,
отже, я існую" ірраціоналістичне кредо:
"Я бунтую, отже, існую".
Його бунт як втілення свободи міститься
в індивідуалістичному розумінні останньої,
в карамазівському принципі: "Все дозволено".
Дійсно, вільна людина, вважає Камю, - це
та, яка, приймаючи смерть, разом з нею
приймає і можливі наслідки.
Разом з тим Камю, розрізняючи "метафізичний&q ot;
бунт і "соціальну" революцію, не
ототожнює при цьому індивідуалізм, який
вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він
намагається поєднати індивідуалізм з
гуманістичного "солідарністю&q ot;.
Камю з самого початку усвідомлював,
що на фундаментальному понятті абсурду,
на "відчуті абсурдності", тобто на
відчутті нерозумності, незакономірності
світу не може бути побудована ніяка більш-менш
послідовна науково-філософська система.
Свій гуманістичний "Міф про Сізіфа"
він протиставив людиноненависницьким
тоталітаристським міфам. Адже безглуздість
приготованої йому долі Сізіф перемагає
"безглуздою&qu t; дією, яка не розрахована
на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів.
"Немає такої долі, яка не перемагалась
би презирством".
У п'єсі "Калігула" і в повісті "Сторонній"
Камю проникає в темну і жорстоку сутність
тих двох різновидностей нігілізму ("активного&quo ;
і "пасивного" ), які розрізняв Ніцше.
У першому випадку викривається "диявольський&q ot;
прояв нігілізму - "непомірна радість
безкарного вбивці", а в другому, - байдуже
безвільне існування "стороннього&quo ;.
Зрештою їх об'єднує байдужість до людей,
та ж сама "безжалісна логіка", яка
калічить людські життя.
Камю не вступає в теоретичні і теологічні
суперечки, а обмежується тим, що бере
"стан мислячої людини" таким, яким
він був до середини XX ст. Для нього важливі
не стільки філософські або теологічні
висновки, скільки фактичний стан думок.
Для нього Бога немає, тому що "Бог вмер"
у серці людини. Людина, яка усвідомила
абсурдність свого існування, повинна
керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися
з тим, що існує, і не дозволяти втручатися
у її життя нічому, що не було б достовірним.
Камю закликає людину по-новому усвідомити
для себе своє життя, звернутися до прикладу
давньогрецьких міфів, які вважають долю
людською справою.
Франц Кафка. Ф. Кафка(1883-1924) – австрійський письменник,
народився у Празі у єврейській родині.
Писав німецькою мовою, яка стала для нього
рідною з дитинства. Закінчив юридичний
факультет. Став професійним літератором,
близьким до кола експресіоністів. За
життя Кафки лише деякі з його оповідань
з’являлись у журналах. Після війни Кафка
опублікував оповідання „У виправній
колонії”, 1919, збірник „Сільський лікар”,
1924.
Помираючи, Кафка заповідав знищити всі
його рукописи, однак його друг Макс Брод
у 1925-1926 роках видав три незакінчені романи:
„Америка”, „Процес”, „Замок” та збірку
не виданих оповідань „На будуванні китайської
стіни”. За життя Кафку не знало багато
людей, але в роки 2-гої світової війни
і особливо після неї творчість Кафки
здобула світову популярність.
Стиль Кафки розвивався під значним впливом,
як романтичного, так і реалістичного
гротеску різних європейських письменників:
Н.В.Гоголя, Ч.Дікенса, Ф.М.Достоєвського.
Його прираховували до мистецтва крайнього
декадента, розпаду буржуазної свідомості
та називали художником екзистенціалістськог
типу. Деякі німецькі та американські
дослідники вважають Кафку ірраціоналістом
та містиком. Вплив творчого метода Кафки
відчули письменники різних країн: и т.д.................
