Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.
Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение оригинальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения оригинальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, РУКОНТЕКСТ, etxt.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии так, что на внешний вид, файл с повышенной оригинальностью не отличается от исходного.
Результат поиска
Наименование:
курсовая работа Припинення права власності
Информация:
Тип работы: курсовая работа.
Добавлен: 16.12.2014.
Год: 2014.
Страниц: 17.
Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%
Описание (план):
План:
Вступ ……….2
Поняття права власності………5
Поняття та зміст права власності……….5
Класифікації права власності……….10
Набуття права власності………..13
3. Припинення права власності……………….24
3.1. Підстави припинення права власності………...24
3.2. Класифікація підстав припинення права
власності………26
Висновок……………….34
Список використаної літератури……….37
Вступ
Власність є тією фундаментальною
основою, що забезпечує існування будь-якого
суспільства. Інститут права власності
посідає центральне місце в системі цивільного
права будь-якої правової системи, в тому
числі правової системи України.
Захист і охорона власності
є однією з найголовніших функцій держави.
Принцип охорони власності закріплений
в Україні конституційно. Держава забезпечує
захист прав та свобод усіх суб'єктів права
власності. Кожен має право володіти,
користуватися і розпоряджатися своєю
власністю, і ніхто не може бути протиправно
позбавлений права власності.
Утвердження в Україні відкритого,
демократичного, соціально - орієнтованого
суспільства не можливе без всебічного
зміцнення інституту приватної власності.
У цьому головна особливість впроваджувальних
реформ, а відповідно, і визначальний принцип
політики – утвердження права кожного
громадянина на володіння, користування
та розпорядження приватною власністю.
Власність притаманна майже
всім епохам розвитку людства, є одним
з найважливіших об'єктивних економічних
чинників буття суспільства. Виділяють
п'ять типів власності: первіснообщинний,
рабовласницький, феодальний, капіталістичний
та соціалістичний із різними їх класифікаціями.
Кожному економічному типові власності
притаманна відповідна панівна форма
права власності.
Економічні відносини власності
отримують юридичне закріплення у праві
власності, що виникає внаслідок правового
регулювання певних економічних відносин.
За допомогою права держава регулює належність
тих або інших об'єктів власності певному
суб'єкту – громадянину, колективу, державі;
обсяг і зміст суб'єктивних повноважень
власника, порядок та форми їхньої реалізації
щодо різноманітних об'єктів; засоби правової
охорони відносин власності.
Право власності є найважливішим
речовим правом, з яким пов’язуються всі
інші речові права. Тому правове регулювання
відносин власності є одним з найважливіших
напрямків нормативної діяльності держави.
У кожній державі центральним
правовим інститутом є інститут власності.
Його регламентація визначає характер
інших інститутів цивільного права.
Метою даної курсової роботи
є на основі опрацьованої літератури скласти
теоретичний огляд підстав набуття і припинення
права власності в Україні. Виходячи з
мети були поставлені наступні завдання:
– дати загальну характеристику
права власності в Україні;
– розглянути класифікацію
підстав набуття права власності;
– визначити категорії підстав
набуття права власності;
– дати загальну характеристику
підставам припинення права власності;
– визначити класифікацію підстав
припинення права власності.
Об’єктом дослідження є право
власності.
Предметом дослідження є підстави
набуття і припинення права власності
в Україні.
Актуальність досліджуваної
теми зумовлюється розповсюдженістю відносин
з приводу набуття та припинення права
власності у повсякденному житті.
При написанні роботи використані
дослідження визнаних авторитетів у галузі
цивільного права: Ч.Н. Азімова, І.А. Бірюкова,
З.В. Ромовської, Ю.О. Заїки, Є.О. Харитонова,
О.В. Старцева.?
Структура
роботи складається з вступу, трьох розділів:
“ Загальні положення про право власності”,
“ Набуття права власності”, “Припинення
права власності”, висновку та списку
використаної літератури.
?
Поняття права власності
Поняття та зміст права власності
Право власності – система
правових відносин, які закріплюють і
охороняють належність матеріальних та
духовних (інтелектуальних) благ певним
особам чи колективам передбачають обсяг
і зміст прав власника по відношенню до
належного майна або іншого блага, способи
і межі здійснення цих прав [11; 68].
Право власності — центральний
інститут будь-якої цивільно-правової
системи, оскільки саме існування суспільства
неможливе без виробництва матеріальних
благ. Саме його норми так чи інакше впливають
на зобов'язальне, сімейне та спадкове
право. Як економічна категорія власність
властива суспільству протягом всієї
історії його розвитку [12; 96].
Правом власності є право особи
на річ (майно), яке вона здійснює відповідно
до закону за своєю волею, незалежно від
волі інших осіб.
Кожен має право володіти, користуватися
і розпоряджатися своєю власністю, результатами
своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності
набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення
своїх потреб можуть користуватися об’єктами
права державної та комунальної власності
відповідно до закону.
Ніхто не може бути протиправно
позбавлений права власності. Право приватної
власності є непорушним.
Примусове відчуження об’єктів
права приватної власності може бути застосоване
лише як виняток з мотивів суспільної
необхідності, на підставі і в порядку,
встановлених законом, та за умови попереднього
і повного відшкодування їх вартості.
Примусове відчуження таких об’єктів
з наступним повним відшкодуванням їх
вартості допускається лише в умовах воєнного
чи надзвичайного стану.
Право власності — це сукупність
правових норм, які регулюють відносини,
пов'язані з володінням, користуванням
і розпорядженням власником належним
йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах,
усуненням усіх третіх осіб від протиправного
втручання у сферу його володіння цим
майном, а також обов'язки власника не
порушувати прав та інтересів інших осіб
[9; 151].
Економічні відносини власності
закріплюються в нормах права, що складають
право власності в об'єктивному розумінні.
Цими нормами регулюються порядок набуття
права власності, його здійснення через
повноваження по володінню, користуванню
та розпорядженню, припиненню та захисту.
Зазначені норми становлять правовий
інститут. Більшість з них є нормами цивільного
права, але до складу цього правового інституту
входять і норми інших галузей права, що
регулюють та захищають приналежність
матеріальних благ конкретним особам,
— конституційного, кримінального, фінансового,
адміністративного права та ін.
Категорії права власності
у суб'єктивному розумінні передбачають
розгляд його змісту як суб'єктивного
цивільного права. При виявленні сутності
такого права слід проаналізувати правомочності,
що надаються законом суб'єкту права власності
та обов'язки, що покладаються законом
як на третіх осіб, так і на самого носія
права власності.
Право володіння — право фактичного,
фізичного та господарського панування
особи над річчю, поєднане з правом захисту
свого володіння від будь-якого порушення.
Володіння за національним законодавством
не становить особливого речового права,
окремого правового інституту, а є складовим
елементом різних правових інститутів,
у першу чергу власності. Володіння може
бути передане за договором іншим особам
— орендареві, зберігачеві , заставодержателю.
При цьому особа виступає не як носій особливого
самостійного суб'єктивного права володіння,
а як носій певного суб'єктивного права,
одним з елементів якого є правомочність
володіння. Тобто володіння за українським
законодавством завжди спирається на
якесь-то право, а не існує самостійно.
Володіння може спиратися на право власності,
виникати з договору оренди, зберігання
і т. ін. Воно завжди іменується не правом
володіння, а правомочністю володіння,
що підкреслює його несамостійний, похідний
характер. Ця правомочність має речовий
характер і так само, як і право власності,
є абсолютною в зв'язку з тим, що законом
встановлений обов'язок усіх інших осіб
утримуватися від її порушень [10; 194-195]
Володіння може бути фактичним
і юридичним, законним і незаконним (добросовісним
і недобросовісним), давнішнім.
Фактичне володіння може виникнути
як на загальній підставі (наприклад, за
договором оренди), так і внаслідок протиправного
заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наявності
лише фактичного володіння недостатньо
для того, щоб визнати його законним. Потрібні
юридичні підстави такого володіння, його
юридичний статус. Саме це дає привід іменувати
законне володіння титульним володінням.
Незаконне володіння, яке не
спирається на правову основу і є безтитульним,
у свою чергу поділяють на добросовісне
і недобросовісне. Добросовісним є володіння,
за якого власник не знав і не повинен
був знати про його незаконність (особа
придбала в комісійному магазині річ,
яка перед тим була викрадена у законного
власника). Різновидом добросовісного
володіння є володіння за набувальною
давністю. Цивільний кодекс України встановив,
що фізична чи юридична особа, що не є власником
майна, але добросовісно, відкрито, безперервно
і беззаперечно володіє нерухомим майном
як власним протягом 15 років або рухомим
майном — протягом п'яти років, набуває
права власності на це майно. [3]
Якщо власник майна знав або
повинен був знати про незаконність володіння,
він називається незаконним недобросовісним
власником. Недобросовісне володіння
може бути самовільним, насильницьким,
підробним (фальшивим).
Виникнення права власності
у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання
речі. Отримання є початком володіння.
Право користування — юридично
забезпечена можливість власника здобувати
з майна, що йому належить, його корисні
властивості для задоволення своїх особистих
та майнових потреб. Користування майном
може виявлятися по-різному. Так, власник
земельної ділянки, обробляючи землю,
користується нею. Власник може використовувати
своє майно для здійснення господарської
та іншої, не забороненої законом, діяльності.
Користуючись майном, власник зобов'язаний
не завдавати шкоди навколишньому середовищу,
не порушувати прав та інтересів інших
осіб, що охороняються законом, дотримуватись
моральних засад суспільства.
Право користування, як і право
володіння, може належати не лише власникові,
а й іншим особам на підставі, зокрема,
цивільно-правових договорів або адміністративних
актів.
Право розпорядження — право
власника визначити юридичну долю речі
— встановити різні конкретні правовідносини
з третіми особами з приводу речей, які
йому належать, припинити чи обмежити
своє право власності. Поширеним засобом
здійснення власником своєї правомочності
по розпорядженню річчю є відчуження майна,
що йому належить, під яким розуміється
здійснення різного роду угод (продажу,
дарування). Якщо правомочності по володінню
та користуванню власник може передати
іншій особі, то правомочність по розпорядженню,
за загальним правилом, може здійснювати
тільки власник. Винятки становлять випадки
примусового продажу майна на задоволення
вимог кредиторів (за договором застави,
при банкрутстві). Однак здійснення розпорядження
не власником, не означає передачу йому
власником своєї правомочності, а виходить
з того права, яке надається за законом
чи самим власником.
Мають місце випадки обмеження
розпорядження майном, які стосуються
відчуження майна, виключеного з обороту,
а також об'єктів права державної власності.
Так, відчуження державного майна потребує
дотримання механізму приватизації, способів
приватизації та інших вимог, закріплених
в законах України «Про приватизацію державного
майна», «Про приватизацію майна невеликих
державних підприємств (малу приватизацію)»,
а також в Державній програмі приватизації
на відповідний рік.
Правомочності по користуванню
та розпорядженню річчю тісно пов'язані
між собою. Часто, користуючись річчю,
власник тим самим і розпоряджається нею,
тому що у процесі використання речі може
відбуватися зміна її юридичного становища.
Відмінність між правомочностями
по користуванню та розпорядженню річчю
полягає в тому, що до останнього належать
усі види зміни юридичного становища речей,
здійснювані, як правило, з волі власника,
а у виняткових випадках — з волі інших
осіб. Розпорядженням у такому регулюванні
є не тільки відчуження речі, а й передача
її в заставу, оренду і т. ін. [13; 196 - 197].
Якщо правомочність володіння
є початком права власності, то з правом
розпорядження пов'язується початок припинення
права власності назавжди або відокремлення
власника від майна на певний час.
Отже, зміст права власності
становлять права володіння, користування
і розпорядження майном, а також обов'язки,
пов'язані з утриманням, ризиком розорення
та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення
прав та обов'язків робить відносини власності
правовідносинами, з усіма правовими наслідками,
що виникають із цього [14; 150].
1.2. Класифікації права
власності
Традиційно поділ права власності
на види проводиться за формами власності
або за суб'єктами права власності (що
фактично є модифікованим різновидом
класифікації за формами).
Конституція передбачає 3 економічні
форми власності: приватну, державну, комунальну.
Відповідні економічні відносини власності
мали б опосередковуватися правом приватної
власності, правом державної власності,
правом комунальної власності. Проте різновидів
права власності у Конституції згадується
більше: право власності Українського
народу (ст. 13); право державної власності
(ст. 14); право приватної власності як невід'ємне
право людини (ст. 41); право власності Автономної
Республіки Крим (АРК) (ст. 138); право комунальної
власності, як власність територіальних
громад (ст. 142 Конституції). [1]
У розділі 1 книги З ЦК "Право
власності" також не міститься спеціального
правила про поділ права власності на
види. Проте як і в Конституції в ньому
йдеться про право власності Українського
народу (ст. 324), право приватної власності
(ст. 325), право державної власності (ст.
326) та право комунальної власності (ст.
327). [3]
Слід зауважити, що у такому
разі критерієм є суб'єктний склад відносин
власності, а не форми власності. Такий
висновок випливає з того, що і Конституція,
і ЦК згадують "право власності Українського
народу", котре не являє собою окремої
економічної форми власності, але характеризується
належністю майна спеціальному суб'єкту
права власності.
Враховуючи зазначену вище
нечіткість критеріїв розмежування права
власності Українського народу, права
державної власності, права приватної
власності, права власності АРК, права
комунальної власності, доцільно згрупувати
їх, а потім — розподілити на види, провівши,
таким чином, додаткову класифікацію права
власності. Для визначення підстав класифікації
доцільно використати класичну дихотомію
"публічне право — приватне право",
котра може використовуватися не лише
стосовно права взагалі, але й для визначення
пріоритету "приватності&qu t; чи "публічності&qu t;
в окремих інститутах цивільного права.
Таким чином, право власності
як інститут цивільного права України
має бути поділений на 2 визначальних види:
1) право приватної власності;
2) право публічної власності.
З урахуванням концепції права
власності, яка існує у сучасній цивілістиці,
право публічної власності може бути визначене
як регламентована нормами права можливість
суб'єктів публічних відносин використовувати
(володіти, користуватися, розпоряджатися,
мати корпоративні права тощо) на власний
розсуд у межах своєї компетенції майно,
яке їм належить.
У свою чергу, право публічної
власності охоплює такі різновиди, як:
• право власності Українського
народу;
• право державної власності;
• право власності АРК;
• право комунальної власності.
Фактором, який об'єднує усі
різновиди права публічної власності,
є наявність у цих відносинах владного
елементу, який полягає в тому, що власник,
здійснюючи своє право власності, більшою
або меншою мірою використовує свої повноваження
як суб'єкта публічного права. Разом із
тим їх відрізняє обсяг повноважень як
суб'єкта публічного права, так і суб'єкта
права власності.
Зокрема, залежно від кількості
суб'єктів, що мають право власності на
один і той самий об'єкт, варто розрізняти:
• індивідуальне право власності;
• право спільної власності.
Залежно від особливостей об'єкта
правовідносин власності розрізняють:
• право власності на загальні
(звичайні) об'єкти цивільних прав;
• спеціальні об'єкти.
До перших можна віднести право
власності на будь-які речі приватного
права, що вільно перебувають у цивільному
обігу і не мають специфіки правового
режиму, пов'язаних з особливостями цього
об'єкту.
До других можна віднести право
власності на речі приватного права, що
спеціально виокремлені в актах цивільного
законодавства з метою встановлення особливого
правового режиму.
2. Набуття права власності
Підстави набуття права власності
— це передбачені законом юридичні факти,
за наявності яких особа набуває майно,
стає його власником.
Право власності може виникати
за наявності певних юридичних фактів
право власності набувається на підставах,
що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається
набутим правомірно, якщо інше прямо не
випливає із закону або незаконність набуття
права власності не встановлена судом.
Юридична особа публічного
права набуває право власності на майно,
передане їй у власність, та на майно, яке
вона одержала (створила) у результаті
своєї господарської діяльності.
Способи набуття права власності
розділяють на первинні і похідні.
Первісними підставами є такі,
за яких право власності на річ виникає
у суб'єкта вперше або незалежно від права
попереднього власника на цю річ [12, с.
97].
Первісними підставами виникнення
права власності є:
1. Виготовлення або створення
нової речі (виробництво) є основним первісним
способом набуття права власності.
Виробництво — спосіб виникнення
права власності у зв'язку з виготовленням
або створенням речі, що не існувала раніше
(новостворене майно).
Момент виникнення права власності
залежить від того, яка річ створена —
рухома або нерухома. [12; 296].
При цьому способі з'являється
нова річ, яка раніше не існувала, тому
право власності на неї виникає з моменту
її створення.
Право власності на нову річ,
яка виготовлена (створена) особою, набувається
нею, якщо інше не встановлено договором
або законом. Особа, яка виготовила (створила)
річ зі своїх матеріалів на підставі договору
з іншою особою, є власником цієї речі.
Право власності на новостворене
нерухоме майно (будівлі, споруди тощо)
виникає з моменту завершення будівництва
(створення майна).
Якщо законом або договором
передбачено прийняття нерухомого майна
до експлуатації, право власності виникає
з моменту його прийняття до експлуатації.
Якщо право власності на нерухоме
майно відповідно до закону підлягає державній
реєстрації, право власності виникає з
моменту державної реєстрації.
До завершення будівництва
(створення майна) особа вважається власником
матеріалів, обладнання тощо, які були
використані у процесі цього будівництва
(створення майна).
За заявою заінтересованої
особи суд може визнати її власником недобудованого
нерухомого майна у разі, якщо буде встановлено,
що частка робіт, яка не виконана відповідно
до проекту, є незначною (ст. 331 ЦК України). [3]
2. Переробкою (специфікацією)
є використання однієї речі (матеріалу),
в результаті чого створюється нова річ.
Визначальною ознакою тут є
не сам факт створення нової речі, а те,
що нова річ створюється в результаті
праці однієї особи з матеріалів, що належать
іншій особі. Виникнення права власності
на таку річ залежить від добросовісності
чи недобросовісності специфікатора,
тобто особи, яка використала чужий матеріал
для створення нової речі.
Право власності у специфікатора
виникає тільки за наявності одночасно
3 умов: вартість створеної речі значно
перевищує вартість використаних матеріалів;
специфікатор не знав і не міг знати, що
він використовує чужий матеріал; бажання
специфікатора набути право власності
на створену ним річ.
Особа, яка самочинно переробила
чужу річ (яка при цьому знала або мусила
знати, що створює річ із чужого матеріалу),
не набуває права власності на нову річ
і зобов'язана відшкодувати власникові
матеріалу його вартість. Крім того, власник
матеріалів може зажадати від специфікатора
відшкодування збитків, а також моральної
шкоди, заподіяних переробкою матеріалу.
Право власності на рухому річ,
створену особою шляхом переробки з матеріалу,
що їй не належить, набувається власником
матеріалу за його бажанням, якщо інше
не встановлено договором або законом.
При цьому власник матеріалу, який набув
права власності на виготовлену з нього
річ, зобов'язаний відшкодувати вартість
переробки особі, яка її здійснила, якщо
інше не встановлено договоро. Вартість
переробки визначається специфікатором.
У разі виникнення спору щодо вартості
переробки, сторони можуть звернутися
до суду.
3. Привласнення плодів і доходів.
Тут слід розрізняти природні
плоди, принесені в результаті органічного
розвитку плодоносної речі (приплід тварин,
вовна, яйця, молоко тощо), і доходи, що
з'являються від використання речі у цивільному
обігу (дивіденди по цінних паперах, орендна
плата тощо). Право власності на плоди
і доходи виникає у власника речі з моменту
їхньої появи як таких. Це право виникає
у власника і у тому випадку, якщо річ знаходиться
у незаконному недобросовісному володінні
іншої особи. Що стосується плодів і доходів,
отриманих добросовісним незаконним власником
до того моменту, з якого він дізнався
про неправомірність свого володіння,
то вони належать йому, а з моменту, як
він дізнався про це — власнику речі [15;
296-297].
4. Привласнення загальнодоступних
дарів природи.
Особа, яка зібрала ягоди, лікарські
рослини, зловила рибу або здобула іншу
річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником,
якщо вона діяла відповідно до закону,
місцевого звичаю або загального дозволу
власника відповідної земельної ділянки.
5. Набуття права власності на
безхазяйну річ (майно).
Безхазяйне майно — це майно,
що не має власника або власник якого невідомий.
Безхазяйне майно можна набути
за набувальною давністю, якщо це не суперечить
нормам закону, що регулює конкретні відносини
(скарб, знахідка тощо).
Для цього безхазяйні нерухомі
речі беруться на облік органом, що здійснює
державну реєстрацію прав на нерухоме
майно, за заявою органу місцевого самоврядування,
на території якого вони розміщені. Про
взяття безхазяйної нерухомої речі на
облік робиться оголошення у друкованих
засобах масової інформації.
Після спливу 1 року з дня взяття
на облік безхазяйної нерухомої речі вона
за заявою органу, уповноваженого управляти
майном відповідної територіальної громади,
може бути передана за рішенням суду у
комунальну власність.
6. Набуття права власності на
рухому річ, від якої власник відмовився.
Особа, яка заволоділа рухомою
річчю, від якої власник відмовився, набуває
право власності на цю річ з моменту заволодіння
нею. Правила цієї статті застосовуються
за наявності таких умов: а) власник виражено
(ясно) відмовився від свого майна; б) це
майно належить до рухомих речей; в) набувач
фактично заволодів такою рухомістю; г)
припускається, що набувач має намір стати
власником речі, що знайшло вияв у його
діях з заволодіння майном [9; 297-298].
7. Знахідка .
Особа, яка знайшла загублену
річ, зобов'язана негайно повідомити про
це особу, яка її загубила, або власника
речі і повернути знайдену річ цій особі.
Особа, яка знайшла загублену
річ у приміщенні або транспортному засобі,
зобов'язана передати її особі, яка представляє
володільця цього приміщення чи транспортного
засобу. Особа, якій передана знахідка,
набуває прав та обов'язків особи, яка
знайшла загублену річ.
Якщо особа, яка має право вимагати
повернення загубленої речі, є невідомою
або невідоме місце її перебування, особа,
яка знайшла загублену річ, зобов'язана
заявити про знахідку міліції або відповідному
органу місцевого самоврядування.
Особа, яка знайшла загублену
річ, має право зберігати її у себе або
здати на зберігання міліції, або відповідного
органу місцевого самоврядування, або
передати знахідку особі, яку вони вказали.
Річ, що швидко псується, або
річ, витрати на зберігання якої є непропорційно
великими порівняно з її вартістю, може
бути продана особою, яка її знайшла, з
одержанням письмових доказів, що підтверджують
суму виторгу. Гроші, одержані від продажу
знайденої речі, підлягають поверненню
особі, яка має право вимагати її повернення.
Особа, яка знайшла загублену
річ, набуває право власності на неї після
спливу шести місяців з моменту заявлення
про знахідку міліції або органу місцевого
самоврядування, якщо: не буде встановлено
власника або іншу особу, яка має право
вимагати повернення загубленої речі;
власник або інша особа, яка має право
вимагати повернення загубленої речі,
не заявить про своє право на річ особі,
яка її знайшла, міліції або органу місцевого
самоврядування.
Якщо особа, яка знайшла загублену
річ, подасть до відповідного органу місцевого
самоврядування письмову заяву про відмову
від набуття права власності на неї, ця
річ переходить у власність територіальної
громади.
Знайдені транспортні засоби
передаються на зберігання міліції, про
що робиться оголошення у пресі.
Якщо протягом шести місяців
від дня опублікування цього оголошення
не буде виявлено власника або іншу особу,
яка має право вимагати повернення транспортного
засобу, або вони не заявлять про свої
права на транспортний засіб, міліція
має право продати його, а суму виторгу
внести на спеціальний рахунок у банку.
Якщо протягом трьох років колишній власник
транспортного засобу не вимагатиме передання
йому суми виторгу, ця сума переходить
у власність територіальної громади, на
території якої було знайдено транспортний
засіб.
Особа, яка знайшла загублену
річ, має право вимагати від особи, якій
вона повернута, або особи, яка набула
право власності на неї, відшкодування
необхідних витрат, пов'язаних із знахідкою
(зберігання, розшук власника, продаж речі
тощо), а також має право вимагати від її
власника (володільця) винагороду за знахідку
в розмірі до 20 відсотків вартості речі.
Якщо власник (володілець) публічно
обіцяв винагороду за знахідку, винагорода
виплачується на умовах публічної обіцянки.
Право на одержання винагороди
не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену
річ, не заявила про знахідку або вчинила
спробу приховати її [8; 281-282].
8. Бездоглядна домашня тварина.
Правові наслідки затримання
бездоглядних домашніх тварин схожі на
ті, що настають у випадку знахідки. Відмінності
полягають у вимозі дотримання ветеринарних
правил, більш коротких строках повідомлення
відповідних органів про затримання тварин,
обсягу витрат на утримання, що підлягають
відшкодуванню, тощо. Разом з тим, засади
набуття права власності на бездоглядну
домашню тварину практично такі ж самі,
як і в інших випадках знахідки.
Якщо протягом 6 місяців з моменту заяви
про затримання бездоглядної робочої
(коні, воли тощо) або великої рогатої худоби
(корови, бугаї тощо) і протягом 2 місяців
— щодо інших домашніх тварин (коти, собаки,
гуси тощо) не буде виявлено їхнього власника
або він не заявить про своє право на них,
право власності на ці тварини переходить
до особи, у якої вони були на утриманні
та в користуванні.
У разі відмови особи, у якої
бездоглядна домашня тварина була на утриманні
та в користуванні, від набуття права власності
на неї, ця тварина переходить у власність
територіальної громади, на території
якої її було виявлено [12; 299].
9. Набуття права власності на
скарб.
Скарбом є закопані у землі
чи приховані іншим способом гроші, валютні
цінності, інші цінні речі, власник яких
невідомий або за законом втратив на них
право власності.
За загальним правилом, право
власності на скарб набуває особа, яка
виявила його. Якщо скарб був прихований
у майні, що належить на праві власності
іншій особі, особа, яка виявила його, та
власник майна, у якому скарб був прихований,
набувають у рівних частках право спільної
часткової власності на нього.
Однак зазначені правила не
поширюються на осіб, які виявили скарб
під час розкопок, пошуків, що проводилися
відповідно до їхніх трудових або договірних
обов'язків.
У разі виявлення скарбу особою,
яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей
без згоди на це власника майна, в якому
він був прихований, право власності на
скарб набуває власник цього майна.
Особливим випадком є виявлення
скарбу — пам'ятки історії та культури.
Право власності на нього набуває держава.
А особа, яка виявила такий скарб, має право
на одержання від держави винагороди у
розмірі до 20% від його вартості на момент
виявлення, якщо вона негайно повідомила
міліції або органові місцевого самоврядування
про скарб і передала його відповідному
державному органові або органові місцевого
самоврядування. Якщо ж пам'ятка історії
та культури була виявлена у майні, що
належить іншій особі, ця особа, а також
особа, яка виявила скарб, мають право
на винагороду у розмірі до 10% від вартості
скарбу кожна.
10. Набуття права власності
у разі приватизації державного майна
та майна, що є в комунальній власності.
Відбувається шляхом відчуження
майна, що перебуває у державній чи комунальній
власності, а також майна, що належить
Автономній Республіці Крим, на користь
фізичних та юридичних осіб.
Порядок проведення приватизації
регулюється спеціальним законодавством,
до якого належать закони "Про приватизацію
державного майна", "Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)" "Про приватизаційні
папери" тощо.
Похідними підставами набуття
права власності вважаються такі, за яких
право власності у суб'єкта виникає внаслідок
волевиявлення попереднього власника
[12, с. 97].
1. Договір, як узгоджене волевиявлення
двох осіб, є підставою виникнення права
власності в тих випадках, коли в ньому
є намір передачі такого права від відчужувача
до набувача. Це може бути купівля-продаж,
дарування, міна тощо. Якщо такого наміру
у сторін немає, і йдеться про передачу
майна у тимчасове користування, на зберігання
тощо, право власності до іншої особи не
переходить.
Оскільки передача права власності
в Україні опосередковується звичайними
зобов'язальними договорами, виникає проблема
встановлення співвідношення моменту
переходу права власності і моменту виникнення
зобов'язань. Правильне визначення конкретного
моменту виникнення у особи права власності
має важливе значення, адже з цього моменту
власник набуває право на захист набутої
власності передбаченими законом способами.
Крім того, з цього моменту набувач має
право здійснювати правомочності власника,
на нього переходить тягар власності і
ризик випадкової загибелі або псування
майна.
Цьому питанню у ЦК присвячена
спеціальна норма. Стаття 334 ЦК визначає,
що право власності у набувача майна за
договором виникає з моменту передання
майна, якщо інше не встановлено договором
або законом. Отже момент виникнення права
власності у набувача визначений у ЦК
диспозитивно. Договором сторін може бути
встановлено, що право власності переходить
до набувача до або після передання речі
(наприклад, момент оформлення правочину
тощо). Переданням майна вважається вручення
його набувачеві або перевізникові, організації
зв'язку тощо для відправлення, пересилання
набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання
доставки. До передання майна прирівнюється
вручення коносаменту або іншого товарно-розпорядчого
документа на майно.
Право власності на майно за
договором, який підлягає нотаріальному
посвідченню, виникає у набувача з моменту
такого посвідчення або з моменту набрання
законної сили рішенням суду про визнання
договору, не пос и т.д.................
