Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.
Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение оригинальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения оригинальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, РУКОНТЕКСТ, etxt.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии так, что на внешний вид, файл с повышенной оригинальностью не отличается от исходного.
Результат поиска
Наименование:
реферат Мовознавство і семіотика або Мовні знаки, їх структура і класифікація
Информация:
Тип работы: реферат.
Добавлен: 26.12.2014.
Год: 2014.
Страниц: 9.
Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%
Описание (план):
Міністерство освіти, науки,
молоді та спорту України
Полтавський національний педагогічний
університет
імені В. Г. Короленка
кафедра української мови
Реферат на тему:
«Мовознавство і семіотика або
Мовні знаки, їх структура і класифікація»
Виконала:
студентка курсу
групи
факультету філології та
журналістики
Тертишна Тетяна
Полтава-2014
Зміст
Вступ…………….…..3
Семіотика як наука про знаки………..4
Мова як особлива знакова система………..5
Типи знаків і мовні одиниці……….7
Відмінність людської мови
від штучних мов і систем сигналів………..9
Виміри і рівні знакового процесу………..11
Висновки………………..15
Список використаної літератури………...17
У 20–30-х роках 19 століття Вільгельм
фон Гумбольдт говорив уже не просто про
слова як знаки, а в цілому про мову як
сукупність знаків. В них є великий конкретний
матеріал, хоч і висвітлений з помилкових
позицій.
Ф. де С., говорячи про семіотику,
висловив думку про науку, що вивчає життя
знаків всередині суспільства. Проте кожна
з наук розглядає знак і його використання
з якогось одного боку, в одному ракурсі.
Основним поняттям семіотики є знак. Знак
завжди є знаком чогось.
Семіотика як наука вивчає не
конкретні знаки в певних конкретних знакових
ситуаціях. Знаки відіграють в житті людини
першорядну роль. У суспільстві застосовують
знаки кількох типів: знаки-ознаки, знаки-сигнали,
знаки-символи і мовні знаки. Є й інші класифікації
знаків. По Соссюру – знак суть психічна
і акустична: Сучасні вчені говорять про
те, що мовний знак – реальний, об’єктивний.
Наука, що вивчає мовні знаки називається
лінгвосеміотикою.
Мовний знак Мова всеосяжний
засіб не тільки передачі і збереження
інформації, але й народження і оформлення
думки, емоційно-психічних відношень і
актів волевиявлення. Мова створюється
поступово і розвивається в процесі функціонування.
знак мови здатний вступати в лінійні
відношення в складі більш складного знака;
мовний знак міняється в часі в силу змін
умов його застосування; один знак мови
обов’язково зв’язаний або співвідноситься
з іншими; знакова система мови зрощена
з системою свідомості і через неї зв’язана
і співвідноситься з чистотою соціального
життя людей; мовні знаки функціонують
і розвиваються в межах своєї системи
і під тиском у ситемі свідомості і соціального
життя людей. Мова володіє різними одиницями
і в цьому відрізняється від інших знакових
систем.
Семіотика – це наука, яка вивчає
знаки і знакові процеси.
Семіотика – молода наукова
дисципліна. Вона сформувалася лише у
XX ст., хоча знакові підходи до вивчення
певних явищ і процесів можна зустріти
вже в творах античних та середньовічних
вчених. Засновниками цієї науки є швейцарський
лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857–1913)
та американські філософи Чарльз Пірс
(1839–1914) і Чарльз Морріс (1901–1978). Фердинад
де Соссюр спробував розглянути природні
мови як знакові системи у рамках нової
наукової дисципліни, яку назвав «семіологією”.
Чарльз Пірс вніс до наукового співтовариства
власне термін «семіотика”. Чарльз Морріс
у 1938 р. видав працю «Основи теорії знаків»,
що стала першим систематичним викладом
семіотики як науки.
Семіотика на сучасному етапі
її розвитку – це міждисциплінарна наука.
Вона не має чітко окресленого предмета
дослідження. Будь-яке явище або процес,
що розглядаються з точки зору їх знакового
втілення, можуть стати предметом аналізу
цієї наукової дисципліни.
У зв’язку з цим у наш час проводяться
дослідження в рамках правової семіотики,
семіотики медицини, семіотики кіно, семіотики
музики, психоаналітичної семіотики тощо.
Усі ці розділи відносять до так званої
дескриптивної семіотики.
Дескриптивна семіотика – це
семіотика, яка вивчає конкретні знакові
системи.
Окрім дескриптивної, науковці
також виділяють теоретичну семіотику.
Теоретична семіотика – це
семіотика, яка вивчає загальні властивості
та відношення, що притаманні будь-яким
знаковим системам, незалежно від їх матеріального
втілення.
Теоретичну семіотику цікавлять
насамперед загальні принципи побудови
будь-яких знакових систем, а також загальні
принципи щодо їх виникнення і функціонування.
До складу теоретичної семіотики
відносять логічну семіотику, яка має
справу з аналізом природних і штучних
мов у різних аспектах їхнього функціонування.
У світі існують різноманітні
системи знаків, які служать для передачі
інформації. Серед них, наприклад, дорожні
знаки, морська сигналізація прапорцями,
воєнні сигнали, азбука Морзе, знаки ввічливості,
математичні, хімічні, топографічні та
інші знаки. Системи знаків вивчає особлива
наука – семіотика (від гр. semeion «знак»).
Знак – матеріальний, чуттєво
сприйманий предмет, який е представником
іншого предмета і використовується для
отримання, зберігання і передачі інформації.
Як бачимо, основними ознаками
знака є матеріальність (його можна бачити,
чути, тобто сприймати органами чуттів),
використання його для позначення чогось,
що перебуває поза ним, інформативність.
Позначаючи якусь річ, знак не пов’язаний
із нею природним зв’язком. Тут зв’язок
суто умовний і довільний, через що один
і той самий знак може використовуватися
в різних знакових системах і відповідно
мати різне значення. Так, наприклад, знак
! у дорожній сигналізації означає «небезпечна
дорога», в математиці – «факторіал»,
а в пунктуації – «знак оклику».
Отже, своє значення знак отримує
в певній системі. Поза системою він не
є знаком, бо нічого не означає. Так, скажімо,
зелене світло на ялинці жодного комунікативного
смислу не несе. Те саме зелене світло
в триколірній сигнальній системі світлофора
означає «проїзд чи перехід дозволено».
Мова є однією зі знакових систем.
У цьому легко переконатися, взявши до
уваги той факт, що будь-який знак іншої
семіотичної системи можна передати словом
чи якимось іншим мовним виразом. Так,
скажімо, можна показати рукою на двері,
а можна цей знак замінити словом вийдіть;
математичний знак + передати словом плюс,
сигнал азбуки Морзе o o o---o o o - словом соc
(абревіатура, яка виникла з перших букв
англійського виразу save our souls «врятуйте
наші душі»).
Однак не все, що є в мові, можна
вважати знаком, а лише те, що служить для
передачі інформації. Окремо взяті звуки
мови не є знаками, бо вони нічого не означають.
Вони мають план вираження і не мають плану
змісту. Тому спілкуватися за допомогою
лише окремих звуків неможливо.
Немає підстав уважати повноцінним
знаком і морфему, бо самостійно вона,
як правило, значення не виражає, а тільки
у складі слова. Так, зокрема, визначити,
яке значення має ізольовано взяте закінчення
-а, неможливо, тоді як у складі конкретних
слів воно легко встановлюється. Наприклад:ріка
– називний відмінок, однина, жіночий
рід; стола – родовий відмінок, однина,
чоловічий рід; імен-a – називний відмінок,
множина, середній рід. Морфема не може
самостійно реалізувати своє значення,
тому її називають напівзнаком.
Лексема (слово) має план вираження
і план змісту, який реалізується самостійно,
тому лексему вважають справжнім знаком.
Лексема як знак складається з незнаків
(фонем). За допомогою обмеженого числа
фонем (за термінологією датського лінгвіста
О. Єсперсена – фігур) можна створити необмежену
кількість знаків (лексем). У цьому виявляється
так званий принцип мовної економії.
Речення не можна вважати знаком,
бо воно вже складається зі знаків і належить
до рівня структур.
Мовні знаки, як і знаки інших
семіотичних систем, є умовними, довільними.
Вони не мають органічного зв'язку з явищами,
які позначають. Про умовність мовних
знаків свідчить і те, що одне й те саме
поняття в різних мовах позначається різними
звуковими комплексами (пор.: укр. цвях,
рос. гвоздь, чеськ. hfebik, словацьк. klinec,
болг. пирон, нім. Nagel, англ. nail, фр. chu, і тал.
chibdo, рум. cui, порт, prego, icn. clavo, угор, szeg, гр.
кар<рі; укр. вода, нім. Wasser, англ. water, фр.
eau, icn. agua, лит. vanduo, рум. ара, фін. vesi, тур.
su, угор, viz) і, навпаки, однакові звукові
комплекси в різних мовах мають різне
значення (укр. луна – «відгомін», рос.
луна – «місяць», рос. конец «кінець»,
болг. конец «нитка», укр. магазин «крамниця»,
англ. magazine «журнал», укр. диван «рід великих
м'яких меблів для сидіння і лежання»,
польск. dywan «килим»).
Однак мова як знакова система
відрізняється від усіх інших знакових
систем. Вона на відміну від інших знакових
систем, які є штучними, особлива, дуже
складна природна знакова система. Ця
особливість стосується не тільки її структури,
яка має багаторівневу організацію, а
й багатства її функцій. Мова є універсальною,
всеосяжною знаковою системою. Будь-яку
іншу знакову систему можна передати мовою,
а навпаки зробити неможливо. Усе, що ми
можемо передати за допомогою мови, неможливо
передати ні дорожніми сигналами, ні математичною
чи хімічною символікою, ні навіть тими
знаковими системами, які є похідними
від мови (азбука Морзе, мова жестів тощо).
Невербальні форми спілкування (міміка,
жести) є допоміжними, супровідними щодо
мови засобами. їх вивчає наука паралінгвістика
(від гр. para «біля, при» – префікс, що означає
суміжність, перебування поруч, переміщення,
відступ, відхилення, зміну).
Особливе місце мови серед знакових
систем пояснюється ще й тим, що мова є
найпотужнішим засобом формування думки.
Основним терміном у семіотиці
є «знак». Будь-яке міркування можна представити
як ланцюжок знаків. Що ж таке знак?
Знак – це певний емпіричний
матеріальний об’єкт, який сприймається
на чуттєвому рівні і виступає у процесі
спілкування і мислення людей представником
якогось іншого об’єкта.
Знак представляє не тільки
об’єкт (предмет, явище, процес, дію, подію),
але й окремі властивості об’єктів і відношення
між ними.
У семіотиці всі знаки поділяють
на мовні та позамовні.
Позамовні знаки, в свою чергу,
поділяються на:
Знаки-копії (іконічні знаки)
– це знаки, значення яких повністю визначається
тим предметом, якому вони відповідають.
Знаки-копії об’єднуються за
принципом схожості, подібності предмета
та його позначення.
Прикладами іконічних знаків
можуть бути фотографії, картини, відбитки
пальців, відображення у дзеркалі, копії
документів тощо.
Знаки-ознаки (знаки-прикмети,
знаки-індекси) – це знаки, значення яких
повністю визначається тим контекстом,
у якому вони виявляються і позначають
відношення між об’єктами, а також між
об’єктом і його властивостями..
Прикладом таких знаків можуть
бути займенники, деякі прислівники (тут,
зараз, завтра), положення флюгера, сліди
на снігу. Дим – знак вогню, розбитий автомобіль
– знак транспортної аварії на дорозі,
крадіжка автомобіля – знак злочину, безпідставне
звільнення людини «х» з роботи – знак
правопорушення тощо.
Знаки-символи – це знаки, що
фізично не зв’язані з об’єктами, які
вони позначають. Їхні значення встановлюються
переважно за умовною згодою. У зв’язку
з цим вони набувають статусу умовного
позначення і всезагального правила.
Знаки-символи – це щось конкретне
(предмет, образ), те, що має свій особистий
зміст і, разом з тим, відображає дещо загальне,
абстрактне (поняття, ідею, гіпотезу, концепцію).
«Чистий» знак відрізняється від знака
символа тим, що перший просто позначає
об’єкт, проте сам не має особистого змісту,
не несе якоїсь додаткової смислової інформації,
що її можна інтерпретувати, тоді як знак-символ
узагальнено, абстрактно відображає предмети
та їхні властивості, а також явище через
свій особистий зміст, і встановлює певні
відношення схожості, подібності між різними
предметами та явищами. Наприклад, знаки-символи
української культури – Т.Шевченко, Л.Українка,
червона калина, вишита сорочка, писанка,
танець «Гопак», бандура та ін; знаки-символи
Української держави – жовто-блакитний
Державний прапор, Державний герб, Державний
гімн.
У мистецтві той чи інший образ
реальних живих істот або вигаданих об'єктів
часто постає як знак-символ абстрактних
властивостей – розуму, таланту, сміливості,
мужності, хитрощів, скупості і т.д. Наприклад,
Шерлок Холмс – символ славетного слідчого
(детектива), носія високого рівня логічного
мислення.
Знаками-символами можуть стати
реальні індивіди, які в силу своїх соціально-психологіч их
особливостей в певних соціальних умовах
є носіями загальних і абстрактних ідей.
Наприклад, в історії людства давньогрецький
філософ Сократ сприймається як символ
мудрості.
Знаки-символи полісемічні,
тобто, мають багато значень у різних культурах
і їх можна по різному інтерпретувати
у тому чи іншому контексті. Знаки-символи
використовують в усіх видах практичної
і теоретичної, матеріальної і духовної
діяльності людей – мистецтві, науці,
філософії, релігії і т.д.
Прикладом таких знаків може
бути також більшість слів природної
мови, дорожні знаки тощо.
Усі мови поділяються на природні
(розмовні) та штучні (формалізовані).
Природні (розмовні) мови виникли
історично, у процесі практичної та теоретичної
діяльності людей. Природні мови називають
ще національними мовами.
У природній мові розрізняють
алфавіт і граматику.
Алфавіт – це сукупність знаків
(букв), з яких будують слова, а зі слів
утворюють речення.
Сукупність усіх слів, наявних
у будь-якій мові, називається лексикою.
Граматика – це правила, за
допомогою яких зі слів і речень будують
тексти (сукупність речень).
Природні мови функціонують
на різних рівнях і в різних формах, як
то: мова буденна і наукова, народно-розмовна
і літературна, мова засобів масової інформації
і професійна і т.д. Усі природні мови історично
розвиваються, тобто, в історичному часі
змінюються лексика і структура побудови
речень.
Штучні (формалізовані) мови
– це особливі системи знаків і символів,
які створюються людьми з певною метою:
для скорочення запису текстів, здійснення
математичних та логічних операцій із
знаками, уникнення багатозначності (полісемії)
природної мови.
До штучних або формалізованих
мов належать різноманітні системи знаків-сигналів
(наприклад, знаки дорожнього руху), кодових
систем (наприклад, азбука Морзе), мова
формул або наукова мова, яка створюється
в різних науках вченими (формули у математиці,
логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування
(Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість
штучних мов – їх допоміжна роль у відношенні
до природних мов, вузькофункціональний
характер використання, більша умовність
виразу.
Відповідно до трьох компонентів
знакового процесу (знак, значення, інтерпретатор)
можна виділити низку відношень:
відношення між знаком та іншими
знаками, які з ним пов’язані;
відношення між знаком і його
значенням;
відношення між знаком і його
інтерпретатором.
Ці три види відношень між компонентам
знакового процесу фіксують відповідно
три його виміри:
синтаксичний;
семантичний;
прагматичний.
Синтаксичний вимір – це вимір,
який фіксує відношення між знаками в
структурі знакового процесу.
Семантичний вимір – це вимір,
який фіксує відношення між знаком та
його значенням в структурі знакового
процесу.
Прагматичний вимір – це вимір,
який фіксує відношення між знаком та
його інтерпретатором в структурі знакового
процесу.
Найчастіше в знаковому процесі
присутні всі три виміри. Проте можливі
й такі ситуації, у яких деякі виміри зникають.
Так, знак може не мати зв’язків з іншими
знаками (відсутність синтаксичного виміру);
знак може мати зв'язки з іншими знаками,
але при цьому не мати значення (відсутність
семантичного виміру); і, нарешті, у знака
може бути відсутнім інтерпретатор (відсутність
прагматичного виміру).
Відповідно до трьох вимірів
семіозису виділяють три основні розділи
семіотики як науки:
синтактику;
семантику;
прагматику.
Прагматика вивчає відношення
знакових систем до тих, хто їх використовує,
умови використання знакових систем, мовні
знаки як засіб встановлення взаєморозуміння
між людьми.
Семантика (гр. – той, що позначає)
– це особлива теорія (складова частина
семіотики), яка в наш час аналізує природну
і штучну мову у двох напрямах – відношення
мовних виразів (слів, імен) до предметів,
які вони позначають, і зміст мовних виразів.
Відповідно, в семантиці розрізняють,
теорію смислу і теорію реферації (позначення).
Основні семантичні категорії:
висловлювання, ім’я, смисл, значення,
реферація. Дамо їм загальну характеристику.
Висловлювання – це граматично
правильно побудоване речення, яке має
певний смисл.
Складовою частиною висловлювань
є імена.
Ім’я – це слово або словосполучення,
яке позначає будь-який предмет (об’єкт)
або властивість предмета.
Імена бувають:
одиничні або власні (Сократ, Шевченко, Юстініан);
загальні (людина, юрист, право);
конкретні (книга, автомобіль);
абстрактні (доброта, дієздатність, законність);
нульові (Кентавр, Зевс, Перун).
Слово «термін» (гр. – межа,
кінець, границя) має два значення:
а) у широкому значенні «термін»
– це слово чи словосполучення, які позначають
реальний або абстрактний предмет. У цьому
випадку слово «термін» збігається за
смислом із «ім’ям», тобто «термін» означає
те ж, що й «ім’я». У вузькому значенні
«термін» – це слово або словосполучення,
що введені в науку для позначення предметів,
явищ, процесів, які вивчає наука, або для
побудови наукової теорії відповідно
з певними правилами введення наукових
термінів. Наукові терміни специфічні
за своїм смислом. Сукупність термінів,
якими оперують вчені в галузі певної
науки, називають науковою термінологією
(математична термінологія, юридична термінологія).
б) у логіко-семантичному значенні
«терміни» – це слова і словосполучення,
які вводять до складу висловлювань і
які поділяються на описові (дескриптивні)
і логічні.
До дескриптивних термінів
належать:
а) вирази, які називають або
позначають емпіричний та абстрактний
об’єкт. Вони мають назву «терм». Терм
– це одиничні (власні) імена і загальні
імена;
б) предикатний вираз (предикатор)
– слово чи словосполучення, яке позначає
властивості і якості предметів і відношення
між предметами;
в) предметно-функціонал ні
вирази, або предметні функтори-вирази,
які позначають предметні функції
і операції, до яких належать
спеціальні математичні і логічні
знаки, а також слова, як обсяг,
вага, ріст, колір.
До логічних термінів належать
логічні зв’язки, логічні оператори, описові
вирази, про які мова піде у відповідних
розділах.
Слово «смисл» вживають у таких
значеннях:
В повсякденній
мові як синонім слова «значення».
Як зміст мовного
виразу.
Як думка, що
виражена в словах і словосполученнях.
Як мета (призначення)
якоїсь події, вчинку (смисл життя,
смисл навчання у вузі, тобто
для чого людина живе, для чого
вона вчиться у вузі).
Мовні вирази можуть мати прямий
та переносний, широкий та вузький смисл,
а залежно від контексту – філософський
і релігійний, науковий і буденний, юридичний
і політичний смисл.
Усі імена, в тому числі порожні,
мають певний смисл, проте можуть не мати
конкретного предметного значення.
Предметне значення імені (мовного
виразу, мовних знаків) – це предмет (об’єкт),
який позначається даним іменем. Для позначення
окремих предметів або сукупності предметів,
тобто класу, до яких застосовується мовний
знак (ім’я), введено термін «денотат».
Денотат – предмет або клас предметів,
який позначається особистим або загальним
іменем у певній мовній (семантичній) системі,
або, інакше, предметне значення імені
(слова), або об’єкт позначення. Наприклад,
слово «Київ» є особисте ім’я, яке позначає
столицю України, а саме місто Київ є денотат,
тобто реально існуючий предмет, який
позначають особистим іменем «Київ».
Німецький логік і математик
Г. Фреге (1848–1925) розробив концепцію смислу
і значення, згідно з якою предмет, який
носить дане ім’я, – це предметне значення
даного імені, а зміст імені – це його
смисл, тобто за Фреге, смисл – це спосіб,
яким мовний знак (ім’я) позначає предмет.
Предметне значення мовного
виразу може бути істинним або хибним,
а смисл мовного виразу, тобто його зміст,
може бути зрозумілим або незрозумілим
тією чи іншою людиною. Зрозуміти смисл
мовного виразу означає його засвоєння.
У процесі засвоєння мовних виразів потрібно
спочатку правильно зрозуміти смисл мовних
виразів (що саме виражає те або інше ім’я,
термін, в певному контексті, яку інформацію
вони містять у собі), а потім адекватно
встановлювати їх предметне значення,
тобто співвідносити з реально існуючими
або з абстрактним об’єктами.
У сучасній логіко-лінгвістичній
літературі співвідношення між іменем
і його смислом та предметним значенням
зображають за допомогою наглядної моделі
(схеми), яка дістала назву «семантичного
трикутника».
Слово «референція» (лат. –
називати, позначати) означає те ж саме
що денотат, тобто стосується процесу
встановлення відношення між предметом
і його іменем.
Для референції (вказівки, назви,
позначення) окремого предмета з метою
виділення його з певного класу використовують
такі способи:
а) називають особисте
(власне) ім’я предмета;
б) дають теоретичний
опис предмета, як носія певних специфічних
властивостей та ознак, без вказівки особистого
імені.
Такий спосіб називають дескрипцією
(лат, – опис). Автором теорії дескрипції
є філософ, логік, математик Б. Рассел (1872–1970).
Наведемо приклади дескрипцій, які вказують
на предмет: «автор Кобзаря», «засновник
науки логіки». Усі дескрипції поділяються
на визначені, тобто такі, що вказують
на конкретний предмет, і невизначені,
які вказують на будь-який елемент з певного
класу («якась книга»). Для дескрипції
предметів використовується висловлювання
з операторами (знаками) дескрипції: «існує
«х»... «, «такий «х».., що... «; «той «х», якому
притаманна властивість Р» та ін. Символічне
позначення оператора (знака) дескрипції
– «ІхР/х/», де «І» – позначає дескрипцію,
«х» – предметна змінна (предмет думки),
«Р» – властивість (предикат), яка приписується
предмету думки.
Семантичне значення знака
є сталим і незмінним у різних контекстах.
На відміну від нього, прагматичне значення
є відносним: воно залежить від знань,
вірувань, бажань, намірів конкретної
людини, а також від позамовного контексту
(наприклад, від місця, часу, фізичних,
культурних, історичних обставин промовляння
якогось мовного вислову).
Окрім вимірів знакового процесу,
розрізняють також його рівні. На першому
рівні семіозису інтерпретатор безпосередньо
включений у знаковий процес. На другому
рівні він абстрагується від своєї участі
у знаковому процесі та робить спробу
дослідити його структуру на іншому, вищому
теоретичному рівні. Таких рівнів семіозису
може бути нескінченна кількість. Кожен
з них представляє різні рівні абстракції
при розгляді одного й того ж знакового
процесу.
Для розрізнення рівнів аналізу
знакового процесу в логіці запроваджуються
два поняття:
об’єктна мова;
метамова.
Об’єктна мова – це мова, за
допомогою якої фіксується, описується
окрема предметна (позамовна) дійсність.
Метамова – це мова, засобами
якої описуються і досліджуються властивості
та відношення об’єктної мови.
Отже, якщо об’єктна мова –
це предмет аналізу, то метамова – засіб
такого аналізу.
Змішування метамови й об’єктної
мови може призвести до парадоксів і протиріч.
Це зауваження стосується не стільки мов
логіки, скільки природних мов, де відсутнє
чітке розрізнення між цими двома рівнями.
Парадокс – це міркування, яке
приводить до двох протилежних висновків.
Існує такий варіант парадоксів, коли
міркування, що здається правильним, приводить
до висновку, який суперечить життєвому
досвіду і загальновизнаним істинам.
Класифікація мовних одиниць
враховує їх різну знакову природу (сигнала
і знака), їх призначення (структурні і
комунікативні знаки). Одиниці, які виражають
структурну системність знака, є мовними
сигналами і напівзнаками. Сигнальні знаки
– фонеми. З комунікативної точки зору
морфеми – сигнальні знаки і структурні.
Основний знак мови – слово. Воно здатне
входити в модель речення і в склад висловлювання.
1) як мовний знак володіє і власним значенням
(рак і рак (хвороба)); 2) слово як знак структурно
і соціально мотивоване. Наявність слів
і речень як основних знаків мови доказує,
що в мові важливу роль відіграє семантика.
Семантика слова відображає позазнаковий
світ і спрямована на цей світ, а не лише
сама на себе. Морфема – частково-повний,
бо не має роздільного позначуваного,
слово – повний знак; словосполучення,
речення – комплексні знаки.
Знакова теорія не є єдиною
і охоплює не всі суттєві властивості
мови як найважливішого засобу спілкування,
вираження думки і передачі інформації.
Ототожнення знаків і мовних одиниць спричиняє
підміну питання про природу мови і її
одиничної проблеми методики аналізу
мови і мовних одиниць. Лінгвосеміотичне
вчення підкреслює специфіку мовних одиниць,
їх знаковий і незнаковий характер, а також
спрямування основного знака мови – слова
– на світ речей і понять.
Список використаної літератури
1. Філософські питання
мовознавства.– К.: Наукова думка,
1972.– С.13–43.
2. Кодухов В.И. Общее языкознание.–
М.: В.шк., 1974.– С. 123 – 133.
3. Хроленко А.Т. Ощее языкознание.–
М.: Просв.,1981.– С.33–44.
4. Общее языкознание .–М.:
Наука, 1970.–С.96–196.
5. Березин Ф.М.,Головин
В.Н. – М.: Просв.,1979.– С. 111–141.
6. Общее языкознание // Под
ред. Б.А. Серебренникова.– М.: Наука,
1970.– С.140–168.
7. Солнцев В.И. Языковой
знак и его свойства // ВЯ.– 1977.–
№2.
8. Ковалик І.І. Лінгвальні
категорії, їх властивості і види
/ Мовознавство.– 1980.– №5.
9. Тищенко К.М. Лінгвістичний
знак як єдність знаків мови
і мовлення.– Мовознавство.– 1980.–
№1.
10. Семчинський С.В. Загальне
мовознавство.– К.: В.шк.,1988.– С. 117–137.
11.Кочерган М.П. Загальне
мовознавство: Підручник.–К.: «Академія»,
1999.– С.20–35.
