На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Обрунтування та дослдження можливостей застосування педагогчної системи та конкретних положень В. Духновича у рзних навчальних закладах. Життєвий шлях та лтературна творчсть О. Духновича. Характеристика мовного свтогляду та педагогчних поглядв.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Педагогика. Добавлен: 26.12.2010. Сдан: 2010. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ЗМІСТ
    ВСТУП
    РОЗДІЛ І. ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ О.В. ДУХНОВИЧА
      1.1 Життєвий шлях та літературна творчість О. Духновича
        1.2 Характеристика мовного світогляду О. Духновича
    Розділ ІІ Педагогічні погляди О.В. Духновича
    2.1 Педагогічні ідеї О. Духновича
    2.2 Педагогічна спадщина О.В. Духновича
    Висновки
    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
    Додатки
    ВСТУП

    Актуальність дослідження. Спадщина Олександра Духновича не втратила своєї актуальності і сьогодні. Актуальні думки про те, що школа має бути доступною усім дітям і слугувати інтересам народу, навчати рідною мовою. Також вдосконалення навчально-виховної роботи у школі, дотримуватись у закладах дидактичних принципів: наочності, доступності, активності у навчанні, ґрунтовності та міцності знань учнів.
    Об'єкт дослідження. Просвітницько-педагогічна діяльність О.В. Духновича.
    Предмет дослідження. Застосування педагогічної системи та конкретних положень О.В. Духновича у школах.
    Мета дослідження. Теоретично обгрунтувати та дослідити можливість застосування педагогічної системи та конкретних положень В. Духновича у різних навчальних закладах, застосування основних принципів, педагогічних ідей та поглядів.
    Гіпотеза дослідження. Дані дослідження можуть бути використані на уроках та на конфереціях, де йдеться мова про О. Духновича.
    Відповідно до мети та гіпотези дослідження передбачалося розв?язання таких завдань:
    1. Вивчити педагогічну та періодичну літератури з проблеми дослідження.
    2. Обгрунтувати педагогічні погляди та освітню діяльність О.В. Духновича.
    3. Дослідити використання педагогічних поглядів та принципів О.В. Духновича у школах.
    Структура та зміст курсової роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.
    Міститься 41 сторінки.
    РОЗДІЛ І. ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ О.В. ДУХНОВИЧА

    1.1 Життєвий шлях та літературна творчість О. Духновича

    Олександр Духнович не був людиною загальноукраїнського, всеслов'янського чи європейського значення, але для Закарпатської України та Пряшівщини він був персоною номер один. За всю історію не було діяча більшого за нього. Загальною повагою народу він користався ще за життя, а після смерті його ім'я стало культом в позитивному значенні цього слова. Навколо імені О. Духновича об'єднувалися люди різних культурних, громадських, політичних та релігійних орієнтацій: москвофіли та українофіли, консервативісти та демократи, радикали та помірковані народовці, православні та греко-католики. Чим була викликана така загальна повага до цього діяча? Перш за все тим, що вся його діяльність була пов'язана з рідним народом. О. Духнович був вихідцем із зубожілої сім'ї священика в найубогішій області тодішньої Угорщини, де в часи його молодості не було жодної сільської школи, ні одного грамотного селянина й навіть жодної сільської хати з комином. Втративши 13-річним хлопцем батька (а в матері було ще п'ятеро дітей, молодших за нього), О. Духнович на власній шкірі пізнав, що таке голод і злидні. Здобувши теологічну освіту (єдину, яка йому була доступна), О. Духнович поклявся, що буде до кінця життя працювати для цього знедоленого народу і цю клятву з честю виконав.
    Найбільш характерною рисою О. Духновича є його працьовитість і жертовність. Працював він зранку до ночі, не знаючи відпочинку, а всі свої заробітки віддавав матері-вдовиці та на громадські справи, головним чином, на заснування шкіл, культурних організацій та періодичних видань. В золотий фонд закарпатоукраїнської літератури (до якої зараховуємо й літературу Пряшівщини), крім віршів та прози О. Духновича, увійшли такі його твори: «Исторія Пряшевской єпархій» (рік написання 1845), «Книжиця читальная для начинающих» (1847, 1850, 1852), «Поздравление Русинов на Новий год» (1850, 1851, 1852), «О народах крайнянских или Карпатороссах под Бескидом в Землинской живущих» (1849), « Краткая исторія Угорских Русинов» (1851), «Краткий землепис для молодих Русинов» (1851), « Загадки и логогрифи» (1852, 1866), «Литургическій катехізис» (1851, 1854), «Хлеб души или набожныя молитви и песни для православних християн» (1851, 1857, 1860, 1864, 1866, 1869, 1877), «Сокращенная граматика письменного русского язика» (1853), «Молитовник для русских дітей»(1854), «Естественно духовние рассуждения» (1855), «Народная педагогія в пользу училищ сельских» (1857) та багато інших. Чимало з них було видано лише після смерті О. Духновича, а деякі й досі залишаються в рукописах. О. Духновичу довелось жити й працювати в дуже складних і важких умовах. Своєю енергією, винахідливістю і талантом він, по суті, зберіг закарпатських русинів від тотальної мадяризації, тобто від національної смерті, а в цьому полягає найбільша його заслуга перед народом. О. Духновича було розпочато виданням ґрунтовної монографії. [1. 98,90].
    В 1965 з нагоди століття від дня смерті О. Духновича було влаштовано першу міжнародну наукову конференцію, присвячену життю і творчості будителя. її матеріали були видані окремим збірником, якому передувало видання тез доповідей. На конференції було вирішено опублікувати якомога повніше видання спадщини О. Духновича. Три досі видані томи його Творів є найповажнішим внеском пряшівчан у вшанування пам'яті найбільшої постаті закарпатоукра-їнської культури. Подібна конференція на Пряшівщині була влаштована з нагоди 125-річчя від дня смерті О. Духновича в 1990 році. На Закарпатській Україні глибше вивчення життя і творчості О. Духновича розпочалося лише після проголошення самостійності України науково-теоретичною конференцією «Олександр Духнович і слов'янський світ» (23-24 квітня 1993 року), тези якої було видано окремим збірником під редакцією В. Попа. В тому ж році у видавництві «Карпати» появилося видання вибраних віршів, прози, наукових праць та публіцистики О. Духновича. [15. 23-28].
    На відміну від пряшівського видання творів О. Духновича тут його мова пристосована до норм сучасної української мови. Поважним внеском закарпатців у дослідження друкованого доробку будителя є видання бібліографічного покажчика Олени Закривидороги й колективу працівників Ужгородського університету та Закарпатської обласної універсальної бібліотеки «Олександр Духнович - 1803-1865» що охоплює 1803 позиції.
    Вершиною доробку закарпатоукраїнських вчених на ниві дослідження просвітницької діяльності О. Духновича була міжнародна наукова конференція, присвячена 200-літтю від дня його народження. Вона проходила в Ужгороді 24 - 26 квітня 2003 року під патронатом ректора Ужгородського національного університету Володимира Сливки та голови Закарпатської облдержадміністрації Івана Різака, який на ній зачитав головну доповідь. Володимира Задорожного, Миколи Зимомрі, Якова Штернберга, Павла Чучки, Федора Науменка, Олекси Мишанича, Юліяна Тамаша, Янка Рамача, Романа Мизя, Миколи Цапа та ряду інших. На Пряшівщині вивчення спадщини О. Духновича було розпочато виданням ґрунтовної монографії.
    Ім'я Олександра Духновича стало складовою частиною різних біографічних словників ще в XIX столітті. Після закінчення Другої світової війни деякі країни надзвичайною мірою сприяли книгодрукуванню. Внаслідок того появилося чимало довідників, передусім в країнах Центральної та Східної Європи, які охоплювали різні сфери життя населення. Таким чином в словниках, що вийшли друком в Чехії, Словаччині, Україні чи Угорщині, читачі мали змогу відносно часто зустрітися з ім'ям О. Духновича. На жаль, енциклопедичні словникові видання з інших, ніж наведених держав, помістили ім'я будителя на своїх сторінках, за нашими інформаціями, лише в тому випадку, якщо мали україністичне спрямування (Енциклопедія українознавства, УРЕ). Щоправда, останнім часом на О. Духновича звернули увагу й упорядники російськомовних та англомовних публікацій, які присвячені території, в якій будитель працював.
    Олександр Духнович був і залишається однією з найпопулярніших особистостей серед широких верств населення краю взагалі і Верховини зокрема.
    Свій слід у минувшині Закарпаття Духнович залишив як літератор, історик, педагог, просвітитель і благодійник. У верховинського селянства його ім'я асоціювалося насамперед з поетом і просвітителем - автором неперевершено формули національного самоствердження:
    «Я русин был, есмь і буду...». [10. 34].
    Також верховинці неабияк переймалися страдницькою долею Олександра Духновича, про скрутні умови життя і переслідування якого серед старшого покоління й досі живуть перекази.
    Згодом, внаслідок конфронтації з читальнями «Просвіти» активних діячів Общества називали духновичівцями, а серед малоосвіченого селянства простіше - от Духновича. 1930 року, за рік діяльності Общества у селі Колочава (округ Волове), на кошти верховинців встановлено пам'ятник Олександрові Духновичу із бронзи. Виконала його закарпатська скульпторка Олена Мондич, котра передала свій твір у Колочаву через Стефана Фенцика (останній був центральною фігурою під час відкриття пам'ятника і його доля до смерті буде пов'язаною з людьми цього села). Ідея спорудження пам'ятника просвітителю належала греко-католицькому священику Стефану Кіралю. Популярність імені Олександра Духновича, збір коштів серед злиденного населення на вшанування його пам'яті, спокушання пробуджених русинів його іменем дозволяє думати, що питання національної ідентичності хвилювали у XX столітті не лише горстку русинської інтелігенції, але й широкі маси селянства навіть в найвіддаленіших закутках.Сьогодні на Закарпатті проводиться низка заходів, приурочених до ювілею будителя: науково-практичні конференції, тематичні уроки, читання творів під час урочистостей. Проте повернення спадщини будителя до народу, задля блага якого він трудився, важко назвати виконаним завданням. Твори Духновича в Україні досі не включені до шкільних програм. З ними можна познайомитися в бібліотеках - але далеко не в кожній на Верховині. Культурно-освітній і церковно-визвольний рух в Україні XIX - першої третини XX ст. владно залучав до себе людей активних, творчо наснажених, національно свідомих, які складають гордість і славу української нації.
    Продовжувачем справи О. Духновича на Поділлі був відомий історик Євфимій Сіцінський (1859-1937), голова церковного історико - археологічного товариства, законоучитель, засновник «Просвіти», церковного музею старожитностей, українського університету, приват-доцент богословського факультету, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка і багатьох інших товариств, член Старої Громади, Кирило-Мефодіївського братства, Ради при Міністрові і сповідань, учасник Археологічних з'їздів, запровадження вивчення у Подільській духовній семінарії української літератури та історії України і Поділля, рідної мови в церковно-парафіяльних школах, Комісії з перекладу Четвероєвангелія українською мовою П. Морачевського, редактор «Подольских епархиальных ведомостей», «Православной Подолии», «Української Церкви», «Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета», «Трудов Подольского церковного историко-археологического общества», «Подолии», неодноразово репресований. Автор понад 250 праць з археології, історії, релігії, мистецтва, архітектури, етнографії, фольклору, досі не перевиданих, відсутні монографічні і дисертаційні дослідження. [3. 16-19].
    Із суспільної парадигми слов'янського національного відродження в Центральній Європі перед українською інтелігенцією в Угорщині випливали такі завдання:
    1. Піднімати, очолювати і вести ті верстви свого народу, які можуть виступити проти старих феодальних порядків,
    2. Дбати про народне, соціальне та політичне усвідомлення селянських мас,
    3. Засновувати й будувати економічні, соціальні та культурні заклади, які виконували б прийняту національну програму,
    4. Захищати національні права проти урядової мадяризації. Одне з провідних місць серед української інтелігенції зайняв Олександр Духнович. Ми мало знаємо про відносно короткий період його роботи куди він був висланий Пряшівською греко-католицькою єпархією, бо ця його діяльність не вивчена. В суспільно-політичному житті він залишився в тіні Адольфа Добрянського. В культурному житті, що засвідчують його тексти, став він центральною постаттю українського літературного і культурного життя. На посаді списького архідиякона та каноніка єпархії він проводить візитацію парохіяльних шкіл, впорядковує їх, складає підручники для учнів, пише педагогіку для учителів, організує видавниче літературно-культурне товариство, відоме як «Літературноє заведеніє», бере участь у заснуванні та будівництві алумнеї для греко-католицьких студентів Пряшівської католицької гімназії, у якій сам коротко викладав, починає укладати й видавати календарі, літературні альманахи та й сам займається літературою. Пише прозові та поетичні твори, друкує публіцистичні статті. [9. 39-41].
    Його літературні тексти являють собою перехід від старої середньовічної та барокової жанрової системи до нової літератури національного відродження - сентименталізму та романтизму. В його одах подана застаріла характеристика особистостей за та виявляється й руйнація цього класичного жанру. З другого боку, в нього народжується жанр сентиментального оповідання та кілька нових романтичних жанрів, як романс, простонародна пісня, що були інспіровані усною народною творчістю. Народну пісню він всуває й у текст своїх оригінальних поезій. Мовний дискурс Олександра Духновича не гомогенний, а гетерогенний. У більшості літературних творів він продовжує стару книжну мовну українську традицію, що йшла від граматики Мелетія Смотрицького і мала місце не лише на землях України, але поширювалася й на півночі в Росії. Паралельно впливають на нього й засади народної мови, мови краю, в якому він народився. Контекст національного відродження вимагав однозначної мовної практики в народному дусі. Його тексти в цьому відношенні відкриті й незавершені. О. Пипін та В. Спасович в «Історії слов'янських літератур» сказали про нього, що він особистість, які народжуються в епоху національного відродження. Ця характеристика при деталізації і поглибленні окремих видів його діяльності залишається в силі й сьогодні. Олександр Духнович у зв'язках з Галичиною (50-60-ті роки XIX ст.) О. Духнович і його творча діяльність були ніби перехідним містком від історії нового часу до новітнього з їх різноманітними суспільними, громадсько-політичними, культурно-освітніми, життєвими процесами та рухами. Зауважимо, що багатогранна діяльність О. Духновича тісно пов'язана з інтелектуальним світом сучасної йому Галичини. Ще і понині у Відділі рукописів Наукової бібліотеки НАН України у Львові зберігається «Фонд О. Духновича», яким послуговуються дослідники його творчої спадщини. Особливо тісними, творчими, побратимськими були стосунки О. Духновича з Яковом Головацьким - одним із засновників «Руської Трійці» та «Русалки Дністрової», просвітителем, письменником, вченим, педагогом, громадським діячем. Саме О. Духновичу належить крилатий вислів - вірш «Бо свої то за горами...», оскільки «Русиньї угорские давнейшее с галицкими слученьї были».
    Розвиваючи висновок своїх попередників-земляків про походження Карпатських русинів, О. Духнович аргументовано стверджує, що вони є автохтонами і заселяють територію по обидва боки Карпат. У своїх історичних працях «О народах Крайнянских», «Крайняя история угорских русинов», «Истинная исторія карпатороссов» тощо Будитель послідовно виступав із протестом проти мадяризації руського (українського) населення в Угорщині, закликав до єднання слов'янських народів. Отже, історію Закарпаття О. Духнович розглядає у контекстуальному прояві на тлі історії усієї України-Русі, всього слов'янського світу. Це проходить червоною ниткою майже у всіх історичних працях Будителя. А вся його творча спадщина пройнята глибоким історизмом. [5. 16-19].
    1.2 Характеристика мовного світогляду Олександра Духновича

    Ставлення до мови є інтегральною частиною національної свідомості. Особливо важливе воно в діяльності представників інтелектуальної еліти народу, насамперед його будителів і просвітників, до яких належав визначний письменник, педагог, церковний діяч о. Олександр Духнович. У навчальних курсах з історії української мови, які використовуються на філологічних факультетах України, мовні погляди і уподобання О. Духновича висвітлені скупо, то того ж часом однобоко. Численні статті, присвячені О. Духновичу, в яких порушуються питання мови, не дають цілісного уявлення про цей аспект творчої особистості Будителя, до того ж вони незрідка обстоюють діаметрально протилежні позиції. Для об'єктивного висвітлення проблеми мовного світогляду О. Духновича потрібно досконало вивчити висловлені ним погляди на основі лінгвістичного змісту в широкому культурно-історичному контексті, а також скрупульозно дослідити його мововживання в поетичних, прозових, драматургічних, публіцистичних, наукових, навчальних та ін. творах.
    О. Духнович усвідомлював значення літературної мови для існування руського (малоруського, тобто українського) народу та його поступу. Основою руської загальнолітературної мови він вважав церковнослов'янську, яку потрібно збагачувати словами, зворотами і формами з живої мови (так сформувалася російська літературна мова), не підносячи жоден із діалектів на рівень літературної мови. Саме як діалект він трактував уже вироблену тоді українську літературну мову на середньонаддніпрянській основі, до того ж вважаючи її (слідом за В. М. Ломоносовим та іншими апологетами російської імперії) «смешением простонародного с польским». О. Духнович не відчував ні естетичності, ні потенцій писемної мови на наддніпрянській основі. В умовах, коли цісар зрадив русинів, коли посилювався угорський асиміляційний гніт, а русофіли з різних слов'янських країв покладали великі надії на визвольну місію Росії, Духнович «гостро вбачав в українській літературній мові тенденцію відриву від російської спільності і культури, сепаратистську установку».
    На мовний світогляд О. Духновича вплинуло й москвофільство, зокрема галицьке, яке негативно ставилося до нової української літературної мови. Мова художніх творів О. Духновича структурно і за фактурою ближча до народнорозмовної, ніж його науково-публіцистичних праць. Місцями це не слов'яноруська з домішками народної, а навпаки, народна з домішками слов'яноруської. Це спостерігається як у багатьох віршах, так і в п'єсі «Добродетель превишаєт богатство», де навіть авторські ремарки написані тодішньою живою мовою
    Існує, однак, до мовних поглядів Духновича, в якому побутують протилежні погляди на позицію Духновича в ньому, причому залежно від різного висвітлення цього питання протилежно оцінюється значення всієї діяльності Духновича і навіть визначення національної приналежності населення всього українського Закарпаття.
    Саме на цій протилежній оцінці позиції Духновича в питанні мови намагаються будувати свою «концепцію» ідеологи політичного русинізму.
    Для правильної оцінки мовних поглядів Духновича треба мати на увазі кілька фактів:
    1. За роки після Духновича відбулися величезні зміни в мові (граматиці, правописі) багатьох народів. Тому сьогодні, коротко кажучи, ні Пушкіна, ні Шевченка, ні Штура не друкують так, як вони тоді писали.
    Подібно змінилися назви територій чи держав. Тому сьогодні не кажемо «Фелвідек» чи «Горішня Угорщина», але Словаччина. Тому й «Малоросію» чи «Южнорусский край», як називали територію українського народу її гнобителі, називаємо сьогодні Україною. Подібно не «товт», «угророс», «угорський русин», «Угорська», а «слов'янин», «закарпатський українець», «Закарпатська Україна»! Отже, нема жодної «українізації» в тому, коли в «мові» Духновича ставимо таке «і» чи таку іншу букву, які за сучасним правописом слід писати. Подібно не є гріхом писати «Олександр» замість «Александр», бо і Штура називаємо сьогодні не «Людевитом», а «Людовитом». Тому логічно, що «руського» Духновича вважаємо видатним діячем культури українського Закарпаття та й усього українського народу.
    2. Редактори тодішньої преси галицьких та угорських русинів вимагали, щоб дописувачі «сообразовалися с мненієм редакторів». Редактор «умеет разновидним сочинениям коресподентов подати однообразний облік» (Іван Раковський, «Зора Галицька», Львів, 1854, с. 593-595). На таку практику вказують дальші автори: «І в галицьких, і в російських изданіях где іздава-лісь єго (Духновича - Ю. Б.) вещі, редактори вносили поправки, руководствуясь своїмі местнимі прівичкамі і стремлєніямі».
    На те саме вказують Ф. Арістов, І. Свєнцицький, Н. Бескид, І. Созанський. Крім того, тогочасні редактори допустилися (саме в справі друкування уривків з листів Духновича) «нікчемності, безпримірної і неможливої в яким-небудь іншім народі», допускалися таких практик, «за які соромно було б нормальній людині»; окремі «високопоставлені» використовували таких «смільчаків», яким був О Шехович для такої роботи, яку незручно було робити «человєку, імеющему состояніє ілі чін». Отже, тут є причина, чого одна коресподенція Духновича надрукована і звучить як українська, а друга - як російська. Тому ми не віримо, що Духнович сам від себе вжив слово «мова» та ще кілька разів за собою. Таку «українізацію» (а пізніше «деукраїнізацію») мови Духновича могли робити тільки редактори.
    3. Не без впливу на мовні погляди Духновича був факт, що в гористих Карпатах на малому просторі існувала (та існує) значна кількість діалектів Тут немає терену, подібного до києво-полтавського, на якому існувала б одна розмовна бесіда. Крім того, «галицькі» та «угорські» русини входили тоді до різних держав, підлягали впливу різних мов, що теж не могло не впливати на конкретну форму їхньої мови.
    4. В аналізованому періоді дійшло в житті галицьких та закарпатських русинів-українців до важливих змін в їхніх політичних орієнтаціях. Зразу після революції 1848-49 рр. слов'яни Австрії та Угорщини думали вирішувати свою долю в рамках наведених держав. Після поразки революції (десь уже від 1852 року) замість орієнтації на Австрію ті народи починають орієнтуватися на Росію. Отже, від австрославізму вони перейшли до москвофільства, а воно перш за все проявило себе переходом на російську літературну мову.
    5. В науці давно існує думка про те, що людину, як і колектив, треба оцінювати не тільки за заявами, але й за діяльністю людини та колективу. А Олександр Духнович не тільки кілька разів висловлював своє «общеє о споєнії і совокупленії вспільної нам народності і словесності мнініє», але й протягом всього свого життя згідно зі своїми заявами діяв. Всі свої твори «для народу» протягом всього свого життя друкував тільки народною мовою. В дискусії про народну мову Духнович друкував і по два матеріали в тому самому числі газети, в той час як в дискусії про російську літературну мову він не надрукував протягом років жодного матеріалу. Прилюдно й програмно декларував, що «свої то за горами, не чужі», що «Карпати не розлучать вічно нас», що «історія наша тая самая, що й решти руського народу, допоки своїми управлявся крайниками і не був иноплеменникам подвержен». В «Краткому землеписі...» окремо від Великороси пише про Малоросію, тобто про Україну як про окрему державу та окремий народ. Слова «русин», «руський» він розумів так, як їх тоді, раніше й пізніше, розуміли та розуміють до сьогодні всі вчені, всі закарпатські діячі та всі нормальні люди, тобто як «малоруський», тобто «український» і ніколи не як великоруський.6. Коли відкинути тенденційні політичні спекуляції щодо національної свідомості та приналежності Олександра Духновича, то не зістане найменшого доказу того, що він «словом, ділом чи хоча б помишленієм» був проти-українського спрямування. Духнович та його сучасники після революції 1848 року лише починали «по-народному думати», починали виробляти національну програму, в тому числі й бесіду, «народами в Угорщині та Галичині употребляєму» та таку, на «которую ви, браття галичани, склонійшії будете» (Духнович). Тому зрозуміло, що в їхніх дискусіях, полеміках чи звадах не було повної єдності, згоди чи порозуміння. Проте сучасні борці за «русинський народ» не можуть не знати, що своїм вигаданим «національним пробудженням» «єдного цілого русиньского народа» роздробляють і без того слабкі економічні та й духовні сили колишнього «руського» населення Карпат. Тому інакше як політичними спекуляціями явно протиукраїнського спрямування ті намагання назвати не можна. Окремий четвертий східнослов'янський народ ніколи й ніде не існував, а колишнє «руське» населення по обох боках Карпат походило з тих самих місць, де віддавна жив і нині живе колишній «руський», а тепер український народ, жило у тій самій «руській вірі», в якій жив весь «руський народ», виховувалося на тих «руських» книжках, які переписувалися, а пізніше видавалися в Україні, отже, було і є частиною сучасного українського народу.
    Дискусія навколо мови О. Духновича точиться вже понад 100 років і не вщухає. Дослідники, а особливо політикани та фальсифікатори творчості закарпатського Будителя надають надто велике значення тому, якій саме національній культурі належить творчий доробок цієї непересічної людини.
    Висновки про мову Духновича часто робляться без належного аналізу текстів на тих творах, які О. Духнович узагалі не писав, та на творах, авторство яких дотепер не встановлено, у тому числі й на текстах, які дехто понині кваліфікує як національний гімн Підкарпатської Русі.
    Серйозною вадою дотеперішніх публікацій про мову Духновичевих творів є те, що предметом їх розгляду є не автографи Духновича, навіть не першодруки, які виходили за його життя, а тільк и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.