На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик сторя становлення, мета та завдання, провдн напрямки та шляхи реаблтацйної допомоги дтям, що мають вдхилення у розвитку. Сучасний стан логопедичної допомоги як провдний напрям сприяння дтям в умовах соцально-реаблтацйного закладу.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Педагогика. Добавлен: 13.07.2009. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ПОЛТАВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Г. КОРОЛЕНКА

Подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного закладу

Курсова робота


Науковий керівник:
Полтава
Зміст

ВСТУП
РОЗДІЛ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ ДІТЯМ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЗАКЛАДІВ
1.1 Історія становлення реабілітаційної допомоги дітям, що мають відхилення у розвитку
1.2 Мета та завдання допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу
1.3 Провідні напрямки та шляхи допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу
Висновки до І розділу
РОЗДІЛ ІІ. ОРГАНІЗАЦІЯ ЛОГОПЕДИЧНОЇ РОБОТИ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЗАКЛАДУ
2.1 Сучасний стан логопедичної допомоги дітям з порушеннями у розвитку в Україні
2.2 Логопедична робота -- провідний напрям допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу
2.3 Подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційних закладів
Висновки до ІІ розділу
Загальні висновки
Використана література
Додатки
ВСТУП
У процесі модернізації освіти в Україні, впровадження 12-річного терміну навчання, реалізації Концепції мовної освіти, Державних стандартів початкової школи, Базового компонента дошкільної освіти в Україні значна увага приділяється формуванню мовленнєвої компетенції дитини, вихованню мовної особистості, яка "володіє виражальними засобами рідної мови, всіма її видами і типами, спроможна вільно, в неповторній мовленнєвій формі виражати власну позицію патріота і громадянина щодо певних життєвих явищ", міркувати, логічно й послідовно висловлювати свої думки, пояснювати, доводити власні судження й переконання [2, с. 38].
Нова модель освіти в Україні покликана переорієнтувати навчально-виховний процес на становлення духовно-здорової творчої особистості, здатної продуктивно мислити, вирішувати проблеми сьогодення й майбутнього. Згідно з Національною доктриною розвитку освіти у XXI столітті вдосконалення системи освіти й виховання у відповідності до принципів гуманізації та індивідуалізації передбачає максимальне врахування особистісних та психофізичних особливостей дітей й створення таких умов освіти, які б сприяли своєчасному й повноцінному розвитку всіх сторін особистості дитини та її успішному навчанню У цьому контексті актуальною проблемою української педагогічної теорії і практики є реалізація прав дітей та громадян з обмеженими психофізичними можливостями, у тому числі й з комплексними порушеннями.
Діти чи особи віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладами функцій організму, зумовлених захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та зумовлюють необхідність надання їм соціальної допомоги і захисту називаються -- інвалідами. Їхнє навчання і виховання здійснюється у спеціальних освітньо-виховних закладах, куди вони направляються на підставі висновку про ступінь вираженості того чи іншого дефекту. Порушення таких дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них недоступне і можливості освіти обмежуються здобуттям елементарних знань про навколишній світ, опануванням навичок самообслуговування, елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки.
Вирішення практичних питань реабілітації інвалідів ґрунтується на Конституції України (254к/96-ВР), законах України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" (№ 2961-ІV від 06.10.2005 р.), "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії" (2017-14), "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12), "Про соціальні послуги" (966-15), інших нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [47, с. 12].
Так, на виконання Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 13 липня 2001 року №519/2001, створено центри раннього втручання і соціальної реабілітації дітей-інвалідів, центри професійної, медичної та соціальної реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями у містах з чисельністю населення понад 50 тис. чоловік. Прийняті в Україні документи та їх практична реалізація значно розширюють можливості диференціації та індивідуалізації освіти, реабілітації й соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями.
У теоретичних і методичних працях українських науковців, присвячених питанням діагностики і корекційно-реабілітаційної роботи психофізичного розвитку дітей з комплексними порушеннями розвитку (В.І.Бондар, Л.С.Вавіна, Т.П. Вісковатова, В.В. Засенко, А.А. Колупаєва, С.Д.Максименко, Т.В. Сак, В.М.Синьов, Є.Ф. Соботович, Н.М. Стадненко, В.В. Тарасун, Л.І.Фомічова, О.П. Хохліна, М.К. Шеремет, М.Д. Ярмаченко), знаходять відображення чимало аспектів цієї складної проблеми.
Комплексна психолого-педагогічна реабілітація є одним з пріоритетних напрямів спеціальної педагогіки і психології (Т.В. Ахутіна, Л.І. Вассерман, Т.О.Власова, Л.С. Виготський, І.І. Мамайчук, О.О.Стребелєва, Л.М.Шипіцина, М.Bornstein, J.R. Kirby). Звідси виникає потреба впровадження у практику педагогічної реабілітації нових напрямів впливу, зокрема логопедичної роботи.
У зв'язку з цим, вкрай важливо конструктивно переглянути засади логопедичної роботи з розвитку мовлення дітей з комплексними порушеннями, враховуючи і впроваджуючи сучасні досягнення логопедії, бо до тепер ця проблема залишається мало розробленою, що й зумовило вибір нами теми курсової роботи: "Подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного закладу".
Мета нашого дослідження: теоретично обґрунтувати та аналізувати подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного закладу. Для досягнення поставленої мети та перевірки доцільності висунутої гіпотези необхідно було вирішити наступні завдання:
1. Здійснити історико-педагогічний аналіз вітчизняних і зарубіжних літературних джерел з проблеми організації реабілітаційної роботи з дітьми;
2. Висвітлити провідні шляхи допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу;
3. Визначити й охарактеризувати специфіку організації логопедичної роботи з дітьми в умовах соціально-реабілітаційного центру;
Об'єкт дослідження -- логопедична реабілітація в умовах соціально-реабілітаційного центру.
Предмет дослідження -- подолання порушень мовлення у дітей в умовах соціально-реабілітаційного центру.
Методи дослідження: історико-теоретичний аналіз і синтез зарубіжного й вітчизняного досвіду для обґрунтування теоретичних положень з проблеми подолання мовленнєвих порушень в умовах соціально-реабілітаційного закладу.
РОЗДІЛ І. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ ДІТЯМ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЗАКЛАДІВ

1.1 Історія становлення реабілітаційної допомоги дітям, що мають відхилення у розвитку

Активізація спеціальної політики в напрямку її гуманізації та демократизації, відродження духовності й національної самосвідомості, швидкий розвиток техніки й технології, інтелектуалізація праці, -- все це потребує створення для осіб з психічними та фізичними вадами таких умов, за яких вони могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства [43, с. 1].
У дослідженнях Н.В. Гавриш в історико-культурному аспекті дає огляд змінної позиції людства до дітей й дитинства в цілому, яка засвідчує, що на кожному з історичних етапів розвитку суспільство намагалося знаходити відповідні часу способи взаємодії з дітьми, форми співпраці, створювати умови [41, с. 234]
Характерним для сучасного періоду є розуміння дитини як найвищої цінності й необхідності створення умов для її особистісного становлення та соціалізації, проте історико-теоретичний аналіз образу дитини в культурі й масовій свідомості свідчить про різні стилі відношення у суспільстві та сім'ї до дітей. Образ дитини має принаймні два виміри: якою вона повинна бути від природи -- від Бога і якою повинна стати в результаті навчання, виховання та інших соціалізуючих впливів [42, 54-75]. Для первинного суспільства нормою було подвійне ставлення до дітей. Розповсюдженим був інфантицид -- убивство дітей, зокрема вірогідність інфантициду у спільнотах мисливців та рибалок була майже в сім разів вищою, ніж у скотарських чи землеробських племен. Убивали немовлят, яких уважали фізично або психічно неповноцінними. Тоді важливим був матеріальний фактор, можливість сім'ї забезпечити життя дитини, а коли батьки не могли прогодувати дитину, вони її вбивали. Дитина в буквальному розумінні цього слова належала батькам як власність[3, c. 96].
Право розпоряджатися життям дитини було відібрано в батьків лише в кінці IV ст. н. е. -- дітовбивство стало розцінюватися законом як убивство. У середні віки, як і в античні, становище дітей залишалося тяжким. Переважали такі стилі ставлення до дитини, як „відчуження” і „амбівалентність”. При стилі відчуженого ставлення до дитини вже визнається наявність у дитини душі. За „амбівалентного стилю” (XIV-XVII ст.) дитина допускається до емоційного життя батьків, її починають оточувати увагою, але в самостійному духовному існуванні відмовляють. Характерна амбівалентність образу дитинства. Немовля -- одночасно символ непорочності й втілення зла. А головне, це істота, у якої відсутній розум. Ціла низка причин ускладнювала формування стійкого позитивного ставлення до дітей, серед яких народжуваність і смертність були високими.
У XVIII столітті домінував „нав'язливий стиль”, він характеризується психологічною близькістю батьків і дітей; однак батьки при цьому намагаються повністю контролювати не лише поведінку, а й внутрішній світ і думки дитини.
Для XIX і XX століть характерним був „стиль соціалізації”. Мета виховання при такому ставленні -- підготовка дитини до майбутнього самостійного життя; основою виховних впливів є процес тренування.
У XX столітті з'явився „допомагаючий стиль”, заснований на припущенні, що дитина краще від батьків знає, що їй потрібно на кожному етапі життя. Завдання батьків -- допомогти індивідуальному розвитку дитини, намагатися зрозуміти, створити психологічне взаєморозуміння. Необхідно зазначити, що кожна культура має не один, а кілька поглядів на природу дитини.
Отже, порівняльно-історичний аналіз дав підстави виділити такі стилі ставлення до дитини відповідно до історичних періодів: інфантицид; стиль відчуження; амбівалентність; нав'язливий стиль; стиль соціалізації; допомагаючий стиль [35, c. 125].
Проте історико-теоретичний аналіз питань відновлення здоров'я та соціальної адаптації осіб з обмеженнями життєдіяльності свідчить, що гуманне ставлення виникло у людства не відразу, а з моменту усвідомлення проблеми конфлікту між стійкими вадами здоров'я та активною участю людини у соціальному житті. У різні історичні епохи проблема здоров'я та соціальної адаптації осіб з обмеженнями можливостями життєдіяльності розв'язувалася членами громад та їх лідерами по-різному, але так чи інакше це питанням пов'язувалося з реабілітацією особи з інвалідністю, у якій би примітивній чи розвинутій формі це реабілітування не здійснювалося. Адже, будь який соціально-культурний феномен, що ми відносимо до взаємодії особи з інвалідністю та суспільства (держави) -- їх навчання, працевлаштування, вирішення питань спадкоємності нащадка з порушеннями психофізичного розвитку тощо, всі ці явища зрештою є елементами реабілітування, і включаються у множину феноменів реабілітаційної дійсності [23, c.45].
Онтологічні засади реабілітації та структура її явищ і процесів багато у чому корелюються із освітньою, перш за все освітньою, педагогічною діяльністю. Педагогічний чинник є системоутворюючим у ланцюгу факторів впливу на становлення реабілітаційних концепцій, понять, моделей комплексного соціального реабілітування осіб з обмеженнями життєдіяльності [24, с.48-58].
Отже, періодизація розвитку системи соціального реабілітації та еволюції реабілітаційної парадигми відображає різні часові масштаби: глобальний, що охоплює весь розвиток людства, та локальні, що охоплюють певні малі історичні періоди, які призвели до справжніх революцій в уявленнях людства про осіб з інвалідністю, їх роль та функції у житлі суспільства, їх освіту й працевлаштування тощо.
Отже, історико-теоретичний аналіз розвитку реабілітаційної допомоги свідчить про її динамічний характер з глибокої давнини до сьогодення в залежності від етапів соціокультурного розвитку суспільства, свідомості громадян, еволюції відношення суспільства і держави до людей з обмеженнями можливостями життєдіяльності та комплексними порушеннями психофізичного розвитку.
1.2 Мета та завдання допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу
Тенденції до зростання кількості дітей, які мають різні порушення нервово-психічного здоров'я, прогресивна точка зору стосовно можливостей компенсації та надкомпенсації згідно вчення Л.С. Виготського, «Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей» зумовлюють приєднання України до світового досвіду реабілітації та соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями розвитку, стають однією з провідних тенденцій сучасної спеціальної педагогіки та психології.
Існування або поєднання двох та більше дефектів розвитку, які є не просто сумою дефектів, а зумовлюють якісно своєрідну структуру психічного дефекту, загрожують повноцінному та нормальному плину психофізичного розвитку дітей [16, с. 354]. Діти з психофізичними порушеннями являються особливою категорією дітей, бо наявність дефектів спотворює розвиток таких дітей значно більшою мірою ніж дітей з нормальним перебігом розвитку. Такі діти зі стійким розладами функцій організму, зумовлених захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та зумовлюють необхідність надання їм соціальної допомоги і захисту називаються -- інвалідами. Їхнє навчання і виховання здійснюється у спеціальних освітньо-виховних закладах, куди вони направляються на підставі висновку про ступінь вираженості того чи іншого дефекту. Комплексні порушення таких дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них недоступне і можливості освіти обмежуються здобуттям елементарних знань про навколишній світ, опануванням навичок самообслуговування, елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки.
Вирішення практичних питань реабілітації інвалідів ґрунтується на Конституції України (254к/96-ВР), законах України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" (№ 2961-ІV від 06.10.2005 р.), "Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії" (2017-14), "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12), "Про соціальні послуги" (966-15), інших нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у цій сфері, та міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [27, с. 12].
Так, на виконання Національної програми реабілітації осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 13 липня 2001 року №519/2001, створено заклади соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Прийняті в Україні документи та їх практична реалізація значно розширюють можливості диференціації та індивідуалізації освіти, реабілітації й соціальної адаптації дітей з обмеженими можливостями.
У сучасній науці існує значна кількість підходів до теоретичного осмислення проблем соціальної реабілітації і адаптації осіб з обмеженими можливостями. Концепція соціальної реабілітації передбачає: здійснення соціальної реабілітації у спеціалізованих закладах максимально наближених до місця проживання; реалізацію індивідуальних реабілітаційних програм, розроблених з урахуванням рівня розвитку та можливостей кожної дитини-інваліда; соціальну реабілітацію безпосередньо у сім'ї з участю дітей-інвалідів та членів сім'ї; перебування дитини у дитячому колективі в умовах звичайного середовища, без ізоляції від суспільства,; поступову інтеграцію дітей у суспільство тощо [33, с. 167].
Метою концепції соціальної реабілітації є надання дітям-інвалідам можливості брати участь у соціальному та економічному житті незалежно від характеру і причини їхньої інвалідності через оволодіння ними певним обсягом знань, умінь і навичок, розвиток особистості в умовах спеціально організованого навчально-виховного процесу, органічно поєднаного з іншими формами реабілітації та інтеграції у суспільство, а також впровадження в Україні сучасної системи центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів. Див. додаток 2.
Першою метою соціально-реабілітаційної роботи є забезпечення соціального, емоційного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини з комплексними порушеннями і спроба максимально розкрити її потенціал для навчання [ 34, c. 56]
Другою важливою метою є попередження вторинних дефектів у дітей із відхиленнями у розвитку. Це може проявитися через дві основні причини: або ж після невдалої спроби призупинити просування первинних дефектів за допомогою медичного, терапевтичного чи навчального впливу, або ж у результаті порушення взаємовідносини між дитиною і сім'єю, спричиненого, в основному, тим, що сподівання батьків стосовно дитини не виправдалися.
Третьою метою соціально-реабілітаційної роботи є реабілітація сім'ї, яка має дітей із відхиленнями у розвитку, щоб максимально ефективно задовольнити потреби дитини. Для такої сім'ї фахівцями має бути розроблена індивідуальна програма, що відповідає потреба і стилю життєдіяльності сім'ї [21, c. 34].
Існує кілька етапів соціально-реабілітаційного процесу. Основними завданнями на цих етапах соціально-реабілітаційного процесу у центрі реабілітації дітей-інвалідів виступають:
· прогнозування конкретних результатів при реалізації індивідуальної програми реабілітації;
· проектування і моделювання ефективної діяльності спеціалістів у наданні допомоги дитині і сім'ї;
· вивчення потенціалу сім'ї, яка забезпечує реабілітацію дитини з обмеженими можливостями;
· розробка та впровадження методик оцінки різних аспектів реабілітаційного процесу із залученням зацікавлених осіб;
· надання психолого-педагогічної допомоги сім'ї через заняття з профілактики й корекції здоров'я, сімейну терапію;
· активне залучення дитини до посильної у реабілітаційних і юнацьких організаціях, у співпраці, взаємодії із здоровими дітьми;
· вивчення динаміки процесу, який відбувається, на індивідуальних моделях реабілітованості [40, c. 124];
1.3 Провідні напрямки та шляхи допомоги дітям в умовах соціально-реабілітаційного закладу
Загалом закономірності реабілітаційної допомоги є одним із найбільш важливих елементів основ теорії соціально-педагогічної реабілітації і обумовлюють її сутність і зміст у практиці соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями, чим визначають стратегічні шляхи впровадження наукових досягнень у сфері соціального захисту. Основні закономірності базуються на принципах, які обумовлюють їх зміст Див. Додаток 1.
Реабілітаційна робота у спеціалізованих центрах, як цілісна система, повинна розглядатися у тісному взаємозв'язку з підсистемами, що забезпечуватимуть цей процес комплексом медичних, психологічних, соціальних і педагогічних заходів відповідно до потреб дитини, тому вона виконує інтегральну функцію, а відтак розглядається як система і процес.
Відповідно до визначень суті інвалідності проектується соціальна реабілітація дитини з комплексними порушеннями. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини з метою своєчасного забезпечення сім'ї спеціальною допомогою відразу ж після появи перших ознак відхилення у розвитку дитини.
Реабілітація в усих її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції. Вона також виступає наступним етапом після адаптації. Соціальна реабілітація - неперервний, але обмежений у часі процес, протягом якого повинні з'явитися нові якіснi характеристики дитини. Це не абстрактна категорія, вона має свою спрямованість, специфіку для кожного вікового етапу.[14, c. 34-37]
Діти з психофізичними вадами мають проходити комплексну реабілітацію, а саме медичну, фізичну, психологічну, соціальну і педагогічну. Складовою педагогічної реабілітації є логопедична допомога, яка повинна охоплювати різні напрями впливу та допомоги. [40, c. 206].
Аналізуючи різне ставлення до дітей з обмеженими можливостями, доцільно виокремити аспекти життєдіяльності дитини, які є найбільш значущими для розкриття реабілітації як соціального процесу і виступають головними напрямками реабілітаційного процесу.
1. Ставлення до дефекту дитини може проявлятися в таких категоріях, як усвідомлення (повне, часткове) чи не усвідомлення, сприйняття чи несприйняття, пригніченість, адаптація чи дезадаптація, депривація.
2. Участь сім'ї у процесі реабілітації. Тут найбільш поширеними можуть бути категорії стійкості чи нестійкості, доброзичливості чи відчуження, гіперопіки, афективності, авторитетності виховання, гіперсоціальності, примусу, репресії.
3. Навички самообслуговування. Зона реабілітації передбачає формування навичок довільно брати й опускати предмети, перекладати їх з руки в руку, прикладати зусилля відповідно до розмірів ваги і форми, предмету. Цей факт відображається в тих категоріях, які використовуються для характеристики рівня самообслуговування дітей з обмеженими можливостями.
4. Рухова активність. Цей аспект реабілітаційної діяльності є досить важливим для всіх категорій дитячої інвалідності і найбільш значимим для дітей, котрі страждають на дитячий церебральний параліч, тому головними категоріями для цієї групи можна назвати корекційні фізичні вправи, руховий режим, корекцію помилкових настанов опорно-рухового апарату.
5. Пізнавальна активність. У першу чергу пов'язана зі стимуляцією сенсомоторного розвитку дитини, який поєднаний з емоційно-позитивним спілкуванням є основою формування психічних функцій, представлених у категоріях: мова, увага, цілеспрямована діяльність, емоційна реакція, комплекс пожвавлення, мислення, уява та інші [25, c. 289].
6. Соціальна активність є складною динамічною функціональною системою, що характеризується сімейно-побутовою, комунікативною, суспільно-трудовою діяльністю, проявом духовних і фізичних здібностей людини в гармонії із соціальним середовищем, природою [31, c. 245].
Існує система заходів, які сприяють розвитку можливостей дитини і всієї сім'ї. Вона розробляється командою фахівців (лікарів, соціальних працівників, педагогів, психологів) разом із батьками. У багатьох країнах такими програмами керує один спеціаліст, яки може бути один з вище названих, котрий має відстежувати та координувати реабілітаційну програму, яка може розроблятися на півроку, рік, що залежатиме від віку та умов розвитку дитини.[22, c. 305]
Програма реабілітації передбачає не лише сприяння розвитку дитини, але й набуття батьками спеціальних знань, психологічну підтримку сім'ї, допомогу сім'ї. Кожен період програми має мету, окремі цілі, оскільки робота проводиться за різними напрямами із залучення різних фахівців.
Основним завданням педагогічної роботи є -- відновлення соціального статусу дитини і включення її у систему суспільних відносин у процесі спеціального навчання, виховання і створення для цього оптимальних умов, спрямованих на цілісний розвиток особистості з врахуванням психофізичних можливостей. У кінцевому результаті повинна бути досягнута повна або часткова компенсація наявного порушення.
Педагогічна робота передбачає не лише корекційну роботу з дітьми, але й різноаспектну діяльність під час педагогічного супроводу особливої дитини, вона має певні етапи, через які мають пройти дитина та її оточення. Сфера галузей потенційної соціальної реабілітації відображує реабілітаційний потенціал дитини, ставлення до вади, становище у сім'ї, навички самообслуговування, рухову, пізнавальну та соціальну активність.
Отже, можна стверджувати, що ефективність реабілітаційного процесу багато в чому визначається повною реабілітацією потенціалу, який враховує: стан дитини, рівень вікового розвитку, оцінку соціально-психологічного статусу в сім'ї і її оточенні, структуру потреб дитини, коло інтересів, задатків, здібностей; рівень домагань, загальну оцінку реабілітаційного потенціалу, реабілітаційний прогноз, показання щодо необхідності реабілітаційних заходів, реабілітаційно-експертний висновок.[63, c. 145]
Висновки до І розділу

Метою концепції соціальної реабілітації є надання дітям-інвалідам можливості брати участь у соціальному та економічному житті незалежно від характеру і причини їхньої інвалідності через оволодіння ними певним обсягом знань, умінь і навичок, розвиток особистості в умовах спеціально організованого навчально-виховного процесу, органічно поєднаного з іншими формами реабілітації та інтеграції у суспільство, а також впровадження в Україні сучасної системи центрів соціальної реабілітації дітей-інвалідів.
Відповідно до визначень суті інвалідності проектується соціальна реабілітація дитини з комплексними порушеннями. Реабілітація передбачає діагностику розвитку дитини з метою своєчасного забезпечення сім'ї спеціальною допомогою відразу ж після появи перших ознак відхилення у розвитку дитини. Реабілітація в усих її видах є результатом впливу на особистість, її окремі психічні і фізичні функції.
Реабілітаційна робота у спеціалізованих центрах, як цілісна система, розглядається у тісному взаємозв'язку з підсистемами, що забезпечють цей процес комплексом медичних, психологічних, соціальних і педагогічних заходів відповідно до потреб дитини, тому вона виконує інтегральну функцію, а відтак розглядається як система і процес одночасно. Так вважають та розглядають дану проблему В.І. Бондар, Л.С.Вавіна, В.В. Засенко, А.А. Колупаєва, Т.В. Сак, В.М.Синьов, Є.Ф.Соботович, В.В. Тарасун, Л.І.Фомічова, М.К. Шеремет, М.Д. Ярмаченко та інші діячі.
Основним завданням педагогічної роботи в умовах реабілітаційних закладів є -- відновлення соціального статусу дитини і включення її у систему суспільних відносин у процесі спеціального навчання, виховання і створення для цього оптимальних умов, спрямованих на цілісний розвиток особистості з врахуванням психофізичних можливостей. У кінцевому результаті повинна бути досягнута повна або часткова компенсація наявного порушення.
РОЗДІЛ ІІ. ПОДОЛАННЯ МОВЛЕННЄВИХ ПОРУШЕНЬ У ДІТЕЙ В УМОВАХ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЗАКЛАДУ
2.1 Сучасний стан логопедичної допомоги дітям з порушеннями у розвитку в Україні

В даний час відмічається помітний прогрес в розвитку логопедії. На основі психологічного аналізу отримані данні про механізми найбільш складних форм мовної патології (афазії, алалії, та загального недорозвитку мовлення, дизартрії). Вивчаються мовні порушення при ускладнених дефектах: при олігофренії, у дітей порушеннями зору, слуху, опорно-рухового апарату. В логопедичну практику вводяться сучасні нейрофізіологічні та нейропсихологічні методи досліджень. Розширюється взаємозв'язок логопедії з клінічною медициною, дитячою невропатологією та психіатрією[5, c. 3-5].
Інтенсивно розвивається логопедія раннього віку: вивчаються особливості домовного розвитку дітей з органічними ураженнями центральної нервової системи, визначаються критерії ранньої діагностики та прогнозу мовних порушень, розробляються прийоми та методи превентивної логопедії. Всі ці напрями досліджень значно підвищили ефективність логопедичної роботи.[23, c. 39-44]
У зв'язку з тим, що правильне мовлення являється одним з важливих передпосилів подальшого повноцінного розвитку дитини, процесу соціальної адаптації, виявлення та усунення порушень мовлення необхідно проводити в більш ранні терміни. Ефективність усунення мовних порушень визначається в основному рівнем розвитку логопедії як науки.
Концептуальні засади реформування спеціальних ланок освіти, визначені у Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті (2001) окреслюють ключові тенденції в розвитку сучасної системи національної освіти, нові вимоги до підготовки і навчання дітей, передбачають свідомого ставлення до мови як національно-культурної цінності та обов'язкове оволодіння основами української літературної мови як провідної передумови засвоєння необхідних знань, умінь і навичок. Все це надає особливої актуальності вивченню проблеми формування мовленнєвої компетентності дітей з психофізичними порушеннями й зумовлює необхідність дослідження розвитку мовлення таких дітей та процесу їх реабілітації.
Перші кроки у реалізації соціальних та психолого-педагогічних завдань цього етапу стосовно осіб з порушеннями мовлення припадають в нашій країні на 90 роки ХХ століття, коли йдучи до інтеграції у європейське і світове співтовариство, припадає бурхливе зростання мережі реабілітаційних центрів, у яких особливим дітям та їх батькам, родинам надається відповідна комплексна, в тому числі і педагогічна допомога. Реальність таких кроків української логопедії на шляху до найкращих світових стандартів соціалізації осіб з порушеннями мовлення підтверджується іншими фактами [34, c. 287].
В Україні створюються і активно працюють громадські недержавні організації, які спрямовують зусилля на мобілізацію різних установ та відомств, координацію їх діяльності щодо розв'язання правових, соціальних, медичних, педагогічних проблем роботи з логопатичними дітьми[ 5, c. 76]. Ініціатива громадських організацій щодо інтеграції логопатичних дітей у суспільстві знаходить державну підтримку. Так, у 2004 році розпорядженням Кабінету Міністрів України була затверджена концепція соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями, у якій вперше офіційно оприлюднено державну політику соціального захисту зазначених категорій громадян.
Позитивні зміни сприяють поліпшенню інтеграції осіб з мовленнєвими порушеннями у суспільство до функціонуванні установ їх спеціальної освіти, розробка концепції спеціальної освіти осіб з фізичними та психологічними вадами в Україні (1996), збільшення термінів шкільного навчання, введення державного стандарту загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку і відповідна розробка нових навчальних програм, впровадження у діяльність шкіл для логопатичних дітей.
Зближення соціально-реабілітаційних та корекційних психолого-педагогічних функцій в роботі з дітьми, які мають інтелектуальні та мовні вади, вимагає забезпечення міждисциплінарної підготовки відповідних фахівців, посилення питомої ваги предметів медичного, соціально-психологічного та корекційно-педагогічного змісту у освітньо-професійних програмах навчання соціальних працівників, соціальних педагогів, практичних психологів, логопедів, реабілітологів тощо [10, c. 94]. Це дає можливість оптимізувати та індивідуалізувати корекційне втручання у процеси розвитку та соціалізації і на цій основі попереджати виникнення небажаних для успіху інтеграції факторів, запобігати можливому явищу соц и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.