На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Аналз досвду роботи релгйних органзацй з пдлтками з розумовою вдсталстю. Соцально-педагогчна та психологчна допомога пдлтка з розумовою неповносправнстю в русл релгйного виховання. Особливост українського закону про свободу совст.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 06.11.2010. Сдан: 2010. Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


РЕЛІГІЙНЕ ВИХОВАННЯ ПІДЛІТКІВ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ЯК УМОВА УСПІШНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ
Магістерська робота
ВСТУП
Актуальність проблеми. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності підлітків з особливими потребами. Більшість дітей народжуються з фізичними і психічними вадами внаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки.
Організація соціальної допомоги підліткам, позбавленим можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного або психічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни ставлення суспільства до дітей з особливими потребами та проблеми інвалідності в Україні взагалі. Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей залежить від задоволення їх потреб іншими людьми.
Освіта, психолого-педагогічний вплив на особистість є інструментами вирішення однієї з основних проблем у суспільній та державній політиці щодо людей з розумовою неповносправністю - їх соціальної реабілітації, адаптації та інтеграції у суспільство. Соціально-економічна ситуація, що склалася на сучасному етапі розвитку України, кризові явища у сфері економіки і фінансів зумовлюють необхідність посилення соціального захисту підлітків з особливими потребами, визначення пріоритетних напрямів у цій важливій роботі, одним із яких є рання соціальна реабілітація підлітків даної категорії.
Психологія сучасного дитинства має особливу соціальну значущість для майбутніх поколінь і визначається своїми особливостями та витоками розвитку. В концепції єдиного освітнього простору однією з важливих проблем є забезпечення та реалізація Державних програм щодо надання спеціальної корекційної допомоги дітям із порушеннями психічного розвитку. Необхідність створення системи ранньої комплексної допомоги підлітка із відхиленнями в розвитку, як загального пріоритетного напрямку спеціальної освіти, визначається соціально-економічними умовами сучасного життя, ставленням держави до цих дітей, можливостями науки та практики.
Психологічної й соціально-педагогічної допомоги потребують не тільки підлітки з особливими потребами, але й батьки, де народжуються і зростають діти цієї категорії. Це пов'язано з тим, що неповносправність дитини досить часто стає причиною глибокої і тривалої соціальної дезадаптації всієї сім'ї. Х.Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині з особливими потребами. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони почуваються обділеними, тому прив'язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов.
Об'єктом дослідження є розумово відсталі підлітки
Предмет дослідження - визначення основних методів та форм роботи за допомогою релігійного виховання підлітків з розумовою неповносправністю як умова успішної соціалізації
Мета дослідження полягає у виявленні життєдіяльності підлітків із порушенням психічного розвитку, а також обґрунтування особливостей психологічної допомоги розумово неповносправним підліткам в рамках релігійного виховання.
Для досягнення мети нами були поставлені такі завдання:
1. Охарактеризувати поняття розумової відсталості підлітків.
2. Проаналізувати сучасний стан розробки проблеми соціалізації підлітків з особливими потребами.
3. Визначити основні проблеми життєдіяльності сім'ї, яка виховує розумово неповносправного підлітка.
4. Виявити та обгрунтувати основні напрямки соціально-педагогічної та психологічної допомоги розумово неповносправним дітям в руслі релігійного виховання.
Теоретичною базою дослідження стали напрацювання видатних педагогів та психологів, які розглядали вплив фізичних та психічних вад на розвиток особистості (Л.С.Виготський, Л.І.Божович, Б.В.Зейгарник, Х.Райнпрехт, А.Адлер, Е.Еріксон та інші), основні принципи гуманізації міжособистісної взаємодії (Г.Балл, В.Сухомлинський та інші), причини, що призводять до розумової відсталості (Д.Гольберг, доктор Уорд), самооцінка у підлітковому віці (Є.А.Серебряков).
Методи дослідження:
1) теоретичні - аналіз, порівняння, класифікація, узагальнення наукової психолого-педагогічної літератури з проблеми дослідження;
2) емпіричні - тестування, спостереження, опитування (індивідуальні та групові бесіди), констатуючий психолого-педагогічний експеримент;
3) методи статистичного аналізу отриманих даних та якісного аналізу результатів дослідження.
Емпіричне дослідження проводилось на базі навчально-реабілітаційного центру «Джерело» протягом 2008-2009 навчального року. Всього в ньому взяло участь 17 учнів віком 12-16 років.
Теоретичне значення дослідження полягає в уточненні уявлення про розумову відсталість підлітків, у визначенні здатності таких підлітків піддаватися навчально-виховному впливу, в обґрунтуванні специфіки роботи з дітьми з особливими потребами (розумовою неповносправністю) в рамках релігійноо виховання у визначенні напрямів соціально-педагогічної та психологічної допомоги підлітків даної категорії, а також здатність підлітків з розумовою неповносправністю до соціалізації.
Практична значущість дослідження полягає в тому, що запропоновані дослідження можуть бути використані соціальними педагогами, психологами, вихователями в реабілітаційних центрах, батьками у роботі з підлітками з особливими потребами.
Наукова новизна: уточнено ознаки й показники професійних якостей соціальних педагогів та вихователів в реабілітаційних центрах у роботі з підлітками з особливими потребами в рамках релігійного виховання за допомогою якого підлітки краще орієнтуються в соціумі.
Апробація результатів дослідження - основні положення роботи доповідались на студентських науково-звітних конференціях філософського та педагогічного факультету Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника (2008 рік), на християнсько-науковій конференції присвяченій Дню Хворого в церкві Різдва Христового м. Івано-Франківськ.
Структура та обсяг роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 82 сторінки найменувань та 4 додатків. Основний зміст роботи викладено на 122 сторінках. Робота містить 8 діаграми, 3 схеми та 5 таблиці.
РОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПСИХОЛОГІЧНИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ РОЗВИТКУ ДИТИНИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ (РОЗУМОВА НЕПОВНОСПРАВНІСТЬ)
1.1. Психолого-педагогічний аналіз проблеми підлітків з розумовою відсталістю
Порушення особистості має системні порушення поведінки, перш за все соціальної, характерні для тих або інших психічних захворювань і локальних уражень головного мозку. При цьому відбуваються: зниження рівня активності, зникнення критичності, зміна спрямованості і динаміки мотивації, порушення самооцінки. Як показують дослідження особистісних розладів при різних захворюваннях особливо страждає мотиваційна сфера: розвиваються патологічні потреби і мотиви, які часто пов'язані із залежністю від них; відбувається перебудова системи мотивів; знижується рівень опосередкованості мотивів; порушується співвідношення спонукальної функції і функції змісту мотиву.
Підлітки - хлопці і дівчата в перехідному (від дитинства до юнацтва) віці (звичайно від 12 до 16 років). Основні специфічні особливості підлітків зумовлені фізичним, психологічним і соціальним становленням особистості, яке відбувається в цей період. Соціальна робота з підлітками повинна здійснюватися з урахуванням особливостей цієї вікової категорії.
Підлітковий вік називається перехідним періодом від дитинства до юності, від незрілості до зрілості. Ця особливість проявляється в фізичному, розумовому, моральному, соціальному та духовному розвитку особистості. Якісні зміни, що відбуваються в інтелектуальній та емоційній сферах особистості підлітка (інтенсивний, нерівномірний розвиток і ріст організму, особистісні новоутворення та ін.), породжують новий рівень його самосвідомості, потребу в рівноправному і довірливому спілкуванні з ровесниками і дорослими. Інтенсивний статевий розвиток зумовлює виникнення статевого потягу і пов'язані з ним переживання й інтереси.
Підлітковий вік охоплює період від 11-12 до 14-15 років, що відповідає середньому шкільному вікові, тобто 5-9 класам сучасної школи. У цей період в особистості дитини відбуваються складні і суперечливі зміни, на підставі чого його ще називають важким, критичним, перехідним.
Специфічним для кожного віку є співвідношення внутрішніх процесів розвитку і його зовнішніх умов створює ту соціальну ситуацію, яка й детермінує писхічний розвиток дитини. Л.С.Виготський наголошував, що основна особливість підліткового віку полягає в неузгодженності процесів статевого дозрівання, загальноорганічного розвитку та соціального формування [Заброцький М.М., 1998, 59].
Центральне місце в житті підлітка з особливими потребами займає спілкування з товаришами. Для підлітків важливо не просто бути разом з однолітками, вони прагнуть зайняти в їх середовищі те становище, яке б відповідало їхнім домаганням. Для одних підлітків з особливими потребами це бажання бути лідером, інші намагаються знайти близького друга і це прагнення завжди є провідним мотивом поведінки в цьому віці. Підлітки з особливими потребами прагнуть знайти друзів, які б їх розуміли, підтримали у важку хвилину, тобто вірних друзів. Ці друзі необов'язково повинні бути з функціональними обмеженнями.
Також підлітковий вік - це період становлення якісно нових взаємин з дорослими. Підлітки не погоджуються на характерні для дитинства нерівномірні стосунки, як такі, що не відповідають їхнім уявленням про власну дорослість та самостійність. Вони прагнуть поваги до власної особистості та людської гідності, довіри. Підлітки з особливими потребами прагнуть до самостійності але самі багато чого не можуть зробити. Але водночас вони є самостійними ( наприклад, дитина самостійно малює не руками, бо в неї порушена опорно-рухова активність, а ногами).
Український педагог В.Сухомлинський вдало відзначив через монолог підлітка основні суперечності з дорослими: “Не опікуйте мене, не ходіть за мною, не зважуйте кожне моє слово та діло. Я самостійна людина. Переді мною висока гора, це мета мого життя. Я бачу її, думаю про неї, хочу досягти її…Мені потрібна підтримка мого друга. Я досягну своєї вершини, якщо буду спиратись на пличе сильного і мудрого друга. Та мені соромно і боязко сказати про це. Я хочу, щоб всі вважали, наче я самостійно, своїми силами доберуся до вершини.
Підлітковий період - це період інтенсивного формування самооцінки, бурхливого розвитку самосвідомості як здатності спрямовувати свідомість на власні психічні процеси, включаючи і складний світ своїх переживань, потреби пізнати себе як особистість. Самооцінка у підлітковому віці набуває не меншого значення, ніж оцінка поведінки підлітка дорослими (Є.А. Серебряков).
Підлітковий вік, як відомо, сповнений прагненнями самоутвердитися, зрівнятися або хоча б здаватися такими, як дорослі, виокремитися серед однолітків, здобути очікувані позиції у групі, знайти цікаве заняття, самостійно діяти. Якщо ці потреби не задовільняються, вони атрофуються або спрямовуються в негативне русло. Труднощі у вихованні підлітків можуть бути зумовлені нескладними розладами нервової системи, різними вадами акцентуації, тимчасовою затримкою психічного розвитку.
В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, сліпець (давньоруською). На початку XIX ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово “інвалід” як безсилий, слабкий, важко поранений. Слово “інвалід” прийшло в українську мову з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні “відслуживший, заслужений воїн, який не пристосований до служби через каліцтво, поранений”.
До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні чи психічні відхилення у здоров'ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: “інвалід”; “особи з обмеженими функціональними можливостями”; “люди з обмеженою дієздатністю”; “люди з особливими потребами”; “особи з вадами розвитку, неповносправні”. У законодавчих документах, як правило, домінує термін “інвалід”. Інвалід - особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.
Протягом останніх 10-12 років чисельність дітей у складі населення України щорічно зменшується, натомість зростає частка дітей з функціональними обмеженнями (дітей-інвалідів). Так, якщо в 1993 р. чисельність віком до 16 років становила 11,7 млн., з яких дітей-інвалідів налічувалося трохи більше 93 тис., то вже в 2001 р. кількість дітей цього віку зменшилася до 9,3 млн., а численність дітей з функціональними обмеженнями серед них сягнула майже 154 тис. [Вітюк Н.Р. , 2005, 63]. Отже, підвищення рівня інвалідизації дітей України відбувається активно і це, відповідно, позначається на специфіці діяльності системи ЦССМ та спеціалізованих навчальних закладів. Адже сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями стає дедалі більше й, відповідно, усе більше зусиль і ресурсів соціальних служб доводиться спрямовувати на допомогу цій категорії населення.
Інвалідність - це обмеження в можливостях, обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім'ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.
Інвалідність у підлітків визначається як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення підлітка в адекватні його віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вони постійно потребують догляду та допомоги [Борщевська Л.В., Зіброва А.В., Іванова І.Б., 1999, 64]. Характерною особливістю підлітка з функціональними обмеженнями є посилене прагнення до спілкування з ровесниками, передусім з однокласниками. Він прагне заслужити повагу і визнання ровесників, бути для них авторитетом. Якщо він не відчуває поваги до себе, якщо вони не реагують на його слова, вчинки тоді підліток стає замкнутим, пригніченим та критично ставиться до своїх можливостей і здібностей.
Відповідно до Рекомендацій 44-ї сесії Парламенської Асемблеї Ради Європи від 5 травня 1992 р., суспільство зобов'язане адаптувати існуючі в ньому стандарти до особливих потреб людей, що мають інвалідність, для того щоб вони могли жити незалежним життям. Нині поняття “інвалідність” розцінюється як складна біопсихосоціальна категорія, характерологічна особливість якої полягає в тому, що люди з обмеженими можливостями відчувають функціональні утруднення не тільки внаслідок захворювання, відхилень або недоліків розвитку, а й у результаті непристосованості соціального оточення до їхніх соціальних потреб, забобонів суспільства. Практичному соціальному працівникові завжди необхідно мати на увазі, що з настанням інвалідності для людини починається новий етап життя: виникають бар'єри на шляху здійснення найважливіших соціальних і вітальних потреб, змінюється суспільний статус особистості, порушується сформована система соціальних контактів, деформуються звичні життєві стереотипи. Л.С. Виготський розглядав вплив фізичних вад на розвиток особистості і зазначав, що формування вторинного дефекту використовується в тому випадку, якщо соціальне оточення не компенсує психофізіологічного порушення розвитку, а навпаки, детермінує його. Згідно з дослідженням Л.І. Божович, тяжке хронічне соматичне захворювання суттєво змінює насамперед соціально-психологічну ситуацію розвитку людини. Також змінює рівень її психічних можливостей здійснення діяльності, яка веде до обмеження кола контактів з оточуючими людьми.
Найбільш поширеними термінами, які вживаються для позначення розумової неповносправності, є «розумова відсталість», «розумова вада», також часто можна почути такі терміни як «інтелектуальна неповносправність», «інтелектуальна недостатність» або «людина з труднощами в навчанні». Також важливо, що використання того чи іншого терміну залежить від того, в рамках якої моделі (релігійної, медично-біологічної, соціальної, психологічної) працюють спеціалісти, або яких переконань вони дотримуються. Але жодний з термінів не дає всеохоплюючого визначення “розумової неповносправності”.
Розумова відсталість - відхилення, яким страждає близько 120 млн. людей в усьому світі, це одна з найбільш частих причин інвалідності на все життя. Розумова відсталість - це стан загального недорозвинення психіки, унаслідок якого відбувається значне зниження загального рівня розумового розвитку і спостерігаються значні труднощі в пристосуванні до життя чи взагалі неможливість такого пристосування.
Розумова неповносправність не є окремим захворюванням, а це загальна назва багатьох відхилень розумового розвитку, різних за своєю природою та ступенем вираженості.
Доктор Уорд стверджує: “Розумова неповносправність не є хворобою, вона може бути викликана хворобою, наприклад менінгітом, чи може бути пов'язана з генетичними порушеннями, наприклад синдром Дауна, а також може бути наслідком травм мозку під час вагітності чи пологів, але в багатьох випадках причини важко визначити. Отже, розумова неповносправність може бути вроджена або набута”. Д. Гольберг та співавтори стверджують, що сьогодні відомо понад дві тисячі розладів, що призводять до розумової відсталості, та наводять дані щодо частоти причин розумової відсталості в Західній Європі (див. табл. 1.1).
Таблиця 1.1
Відносна частота причин розумової відсталості у Західній Європі (у %)
Етіологічні чинники
Важка та глибока розумова неповноспрвність
Легка та помірна розумова неповносправність
Чинники, що належать до пренатального періоду, в тому числі:
60
35
Хромосомний
35
15
Моногенний
5
1
Алкоголь
0
8
Інфекційні захворювання
7
0
Інші причини
13
9
Чинники, що належать до перинатального періоду
15
18
Чинники, що належать до постнатального періоду
10
2
Нез'ясовані причини
15
55
Що стосується країн, які розвиваються, то там до головних причин можна віднести недостатнє або неправильне харчування матері, недостатню кількість йоду в їжі, а також неадекватну допомогу в перинатальному періоді. Для Західної Європи нетиповим є такий етіологічний чинник, як “пологова травма” або “порушення, викликані вакцинацією”, це вкрай рідкісне явище. Провідні українські автори-психіатри В.М. Кузнєцов та В.М. Чернявський вживають медичний термін “олігофренія” і серед її причин згадують несприятливу спадковість чи пренатальні ураження плода внаслідок гострих і хронічних інфекцій, інтоксикації, травми материнського організму, пологової травми, тривалої асфіксії плода, захворювання дитини в перші роки життя на енцефаліт чи менінгіт.
Випадки затримки розумового розвитку у дітей проявляються у всьому світі. Її важкі форми є джерелом великих труднощів для батьків і для суспільства.
В деяких випадках (приблизно в 25%) затримка розумового розвитку пов'язана з органічною патологією головного мозку. При цьому спостерігається помірна, а часто і важка затримка розумового розвитку. Глибока затримка розумового розвитку зустрічається рідко.
Затримка розумового розвитку інколи зумовлюється соціальними чинниками, особливо це стосується тенденції до розвитку слабкого відставання. Якщо з раннього віку на людину впливає бідність і соціокультурна депривація, тоді навіть спадковий інтелектуальний потенціал середнього рівня розвивається на рівні інтелекту нижче середнього.
Роль генетичних факторів в етіології важких типів затримки розумового розвитку (таких як синдром Дауна або вродженого стану), відомі достатньо добре. При цих станах генетичні аберації викликають метаболічні зміни, які в свою чергу, негативно впливають на розвиток головного мозку. Генетичні дефекти, які ведуть до зміни метаболізму, можуть викликати не тільки розумову відсталість, але й інші аномалії розвитку.
Розумова відсталість може бути пов'язана з широким спектром станів, викликаних інфекціями. Якщо вагітна жінка заражена сифілісом, ВІЛ+ та іншими хворобами, її дитина може отримати порушення головного мозку. Порушення головного мозку може виникати і після народження, наприклад в результаті захворюванням вірусним енцефалітом. Іноді мозок отримує порушення в результаті несумісності крові матері і плода.
Давніше вважали, що погане харчування викликає фізичне порушення, яке призводить до затримки розумового розвитку. Але сьогодні погляди на вплив поганого харчування на розумову відсталість змінились. Апатія і нестача реактивності, допитливості і мотивації, пов'язані з поганим харчуванням, можуть призвести до нестачі стимулів із навколишнього середовища, які також обмежують інтелектуальний розвиток.
Можна виділити декілька пізнавальних клінічних типів затримки розумового розвитку, зумовлених біологічними причинами (синдром Дауна, фелінкетонурію і черепні аномалії).
Синдром Дауна - вперше описаний Л. Дауном в 1886 році. Синдром пов'язаний з помірною і важкою затримкою розумового розвитку. З цим діагнозом у США народжуються приблизно одна дитина із 600. Синдром Дауна накладає обмеження на виживання, інтелектуальні успіхи і компетенції у вирішенні життєвих проблем. У дорослих, які мають такий діагноз, адаптивні можливості зменшуються з віком, особливо після 40 років.
Для підлітків з синдромом Дауна зазвичай притаманна велика кількість фізичних ознак. У них очі мають мигдалевидну форму, шкіра на віях аномально товста. Обличчя і ніс часто плоскі і широкі. Діти з даним порушенням ведуть такий же спосіб життя, як і здорові. У дітей з синдромом Дауна, як правило, не порушується сприйняття просторових відносин і візуально-моторна координація, але великі недоліки виражені у вербальних і пов'язаних з мовними навичками.
При фенілкетонурії немовля виглядає при народженні нормально, але його печінка не виробляє фермент, необхідний для розщеплення фенілаланіну, амінокислоти, який міститься в багатьох харчових продуктах. Захворювання зазвичай виявляються через 6-12 місяців після народження, але такі симптоми як рвота, специфічний запах можуть проявлятися в перші тижні життя. Першим симптомом такої патології стає затримка розумового розвитку, яка в залежності від ступеня розвитку захворюваності, може бути від помірної до важкої. Проявляється нестача координованих рухів та інших неврологічних проблем, викликані порушенням головного мозку/
Затримка розумового розвитку супроводжується іноді зміненими розмірами і формами голови. Іноді виникає макроцефалія (велика голова), яка характеризується збільшенням розміру мозку, збільшенням черепа, порушенням зору та іншими неврологічними симптомами.
Розумова неповносправність може поєднуватись з будь-якими іншими психічними або фізичними (соматичними) розладами, причому деякі психоневрологічні синдроми і розлади зустрічаються в осіб з розумовою відсталістю принаймні втричі - вчетверо частіше, ніж у загальній популяції. Крім того, розумово неповносправні люди підлягають великому ризику фізичного та сексуального насильства. Адаптивні можливості таких людей завжди порушені, проте в суспільстві з високим рівнем соціального захисту, де існує система підтримки осіб з розумовою неповносправністю, ці порушення можуть бути зведені до мінімуму.
Видатні британські дослідники Д. Голдберг, с. Бенджамін та Ф. Кірд виділяють три групи медичних (соматичних) проблем, характерних для розумово неповносправніх осіб:
- специфічні сполучення захворювань, наприклад синдром Дауна найчастіше зустрічається з дефектами розвитку серцево-судинної системи, ожирінням, інфекційними хворобами органів дихання, кондуктивною глухотою, шкірними висипами, хворобою Альцгеймера (що призводить до деменції, епілепсії та передчасної смерті);
- загальні етіологічні фактори. Розумова неповносправність здебільшого вказує на те, що головний мозок не функціонує нормально. Ця дисфункція може мати інші вияви, як-то епілепсія, порушення сенсорної чи моторної сфери (церебральний параліч), аутизм, гіперкінетичний синдром. Також підвищеним є ризик розвитку психічного захворювання, частково через порушення функцій головного мозку;
- підвищена уразливість - представники цієї групи частіше опиняються у несприятливих умовах, живуть в умовах, що негативно впливають на здоров'я. Вони частіше стають жертвами злочинів, бувають безробітними, піддаються експлуатації та жорстокому ставлення. Нерідко вони мешкають у великих стаціонарних помешканнях і підлягають ризику захворіти на туберкульоз, гепатит, часто не мають повноцінного харчування. Усі перелічені вище фактори частково впливають і на порушення поведінки та психічні розлади, які часто зустрічаються у клієнтів цієї групи.
Згідно сучасної міжнародної класифікації захворювань (див. таб. 1.2), розділяють чотири рівні розумової неповносправності: легкий, помірний, важкий і глибокий/
Легкий рівень розумової відсталості F70 (легка розумова субнормальність, легка олігофренія, дебільність). Особи з легким ступенем розумової відсталості засвоюють мову з деякою затримкою, проте вони здатні використовувати мову в щоденному спілкуванні, підтримувати розмову на побутову тематику і брати участь у клінічному опитуванні. Більшість з них також досягають повної самостійності у навичках самообслуговування (харчування, одягання, навички гігієни), навіть якщо темп розвитку цих функцій значно повільніший, ніж у дітей з нормальним розвитком. Діти з легким ступенем розумової неповносправності не дуже відрізняються від інших дітей, але важливо вже з самих початків приділяти більше часу на навчання і розвиток компенсаторних функцій. Розвиток опорно-рухових функцій є дещо сповільненим у порівнянні з їх однолітками, а також говорити вони починають пізніше. В шкільному віці проявляються деякі труднощі у навчанні, особливо читання і письмо можуть даватися важко, проте при постійній допомозі і наполегливій праці такі діти можуть досягти великих успіхів. У дорослому віці більшість людей стають самостійними у сфері самообслуговування та практично-побутовій.
Помірний ступінь розумової відсталості F71 (помірна розумова субнормальність, помірна олігофренія, імбецильність) проявляється відставанням в розвитку, розумінні і використанні мови, їх можливості у цій сфері залишаються обмеженими. Розвиток навичок самообслуговування і функцій рухового апарату також відстає, тому людям з таким ступенем неповносправності потрібна постійна допомога упродовж всього життя. Спеціально розроблені програми навчання можуть допомогти їм розвинути свій потенціал та набути деяких базових навичок самообслуговування. Більшість з них повністю мобільні і фізично активні та здатні встановлювати контакти, спілкуватися з іншими людьми, брати участь у соціальному житті, проте повністю самостійне проживання здебільшого неможливе.
Важкий ступінь розумової відсталості F72 (важка розумова субнормальність, важка олігофренія) характеризується низьким рівнем засвоєння різних навичок. За клінічною і органічними ознаками ураження центральної нервової системи ця категорія схожа до помірної розумової неповносправності, але основна відмінність полягає у вираженому моторному відхиленні та інших клінічних проявах, які свідчать про значні органічні ураження.
Глибокий ступінь розумової відсталості F73 (глибока розумова субнормальність, глибока олігофренія, ідіотія) виражається обмеженням моторних можливостей, також нездатністю самостійно вивчати і досліджувати навколишнє середовище. Таким особам є важко отримувати елементарний рівень інформації через порушення органів слуху, зору. Розвиток - це є процес, який триває більшу частину життя і значною мірою залежить від середовища, і умов, де проживає конкретна особа, тому деколи дуже важко визначити ступінь неповносправності [www. bme.medinet.ru ].
Таблиця 1.2 Класифікація захворювань розумової неповносправності
Легкий ступень
Помірний ступінь
Важкий ступінь
Глибокий ступінь
1. слабоумство;
2. легка олігофренія;
3.дебільність.
1. помірна розумова
2. субнормальність;
3. помірна олігофренія;
4. імбецильність
1. різко виражена імбецильність;
2. важка олігофренія
1. ідіотія;
2. глибока олігофренія.
значно порушена поведінка
розвиток навичок самообслуговування і функції рухового апарату відсутні
низький рівень засвоєння різних навичок
нездатність самостійно вчитися
Ті питання, знання, вміння, які раніше визначалися недосяжними для «здатних до посування», ”напівзалежних” дітей, зараз вважаються такими, що можуть бути донесеними до дітей з особливими потребами при правильних підходах до корекційно-розвиваючої педагогіки. Одними з таких складних питань є питання виховання любові до своєї країни, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, до рідної та державної мови, національних цінностей українського народу та ін.
Розширено попередньо одержані дані про особливості та закономірності психічного розвитку підлітків шкільного віку з церебрально-органічною патологією. Дослідниками експериментально встановлено, що специфічні закономірності порушень психічного розвитку школярів зумовлені структурно-функціональним дефектом переважно лобних та тім'яно-скроневих відділів півкуль. При цьому своєрідність порушень психічного розвитку визначається локалізацією та глибиною органічного ураження та поліморфізмом похідних порушень. Одержано додаткові дані про найважливіші для сучасних умов негативні біосоціальні чинники, які впливають на розвиток дитини в дошкільному віці, а також нові відомості про генезис біосоціальної дезінтеграції дошкільників у разі церебрально-органічної патології. Розроблено, апробовано й запроваджено теоретично обґрунтований алгоритм комплексного обстеження дітей з церебрально-органічною патологією на підставі результатів експериментально-психологічного, нейрофізіологічного та нейровізуального досліджень, що дозволило уточнити структурно-функціональну локалізацію ураження головного мозку у випадку церебрально-органічної патології в дошкільників. Експериментально встановлено особливості психічного розвитку дошкільників з церебрально-органічною патологією, що полягають у зниженні темпів їх розвитку, затримці формування електрогенезу, наявності вторинних порушень, які спричинюють недостатню сформованість емоційних, пізнавальних, рухових і мовленнєвих функцій, своєрідність яких за різних видів аномалій підтверджено нейрофізіологічними та нейровізуальними даними. Розроблено та експериментально підтверджено ефективність нової моделі комплексної психолого-медико-педагогічної реабілітації дітей з церебрально-органічними порушеннями в межах сучасного освітнього простору з запровадженням нових технологій корекції психічного розвитку дітей дошкільного віку та науково-обгрунтованою системою психопрофілактики та превентативної корекції психічного розвитку дошкільників з церебрально-органічною патологією.
В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, сліпець (давньоруською). На початку XIX ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово “інвалід” як безсилий, слабкий, важко поранений. Слово «інвалід» прийшло в українську мову з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні «відслуживший, заслужений воїн, який не пристосований до служби через каліцтво, поранений».
До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні чи психічні відхилення у здоров'ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: “інвалід”; “особи з обмеженими функціональними можливостями”; “люди з обмеженою дієздатністю”; “люди з особливими потребами”; “особи з вадами розвитку, неповносправні”. У законодавчих документах, як правило, домінує термін “інвалід”. Інвалід - особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.
Протягом останніх 10-12 років чисельність дітей у складі населення України щорічно зменшується, натомість зростає частка дітей з функціональними обмеженнями (дітей-інвалідів). Так, якщо в 1993 р. чисельність дітей віком до 16 років становила 11,7 млн., з яких дітей-інвалідів налічувалося трохи більше 93 тис., то вже в 2001 р. кількість дітей цього віку зменшилася до 9,3 млн., а численність дітей з функціональними обмеженнями серед них сягнула майже 154 тис. Отже, підвищення рівня інвалідизації дітей України відбувається активно і це, відповідно, позначається на специфіці діяльності системи ЦССМ та спеціалізованих навчальних закладів. Адже сімей, які виховують дітей з особливими потребами стає дедалі більше й, відповідно, усе більше зусиль і ресурсів соціальних служб доводиться спрямовувати на допомогу цій категорії населення.
Розумова неповносправність - це стан затримки у розвитку психіки, яка характеризується порушенням здібностей, які проявляється у період дозрівання та забезпечують загальний рівень інтелектуальності, тобто когнітивних, мовних, моторних і соціальних здібностей.
Експерти Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я констатують, що число розумово відсталих людей варіює в залежності від рівня розвитку країни. У країнах, що розвиваються, кількість молодих людей до 18 років з важкою формою розумової відсталості складає 4,6%, а в розвинутих країнах 0,5-2,5%. При розвинутих структурах допомоги (рання діагностика і раннє утручання, систематичне навчання і психологічна підтримка) число осіб з важким ступенем розумової відсталості може бути значно знижено. За даними Міністерства охорони здоров'я України, на 1 січня 2001 року в Україні на обліку служби охорони психічного здоров'я було понад 278 тис. осіб з розумовою відсталістю, з них 53715 діти до 15 років. З загального числа розумово відсталих дітей 59127 мають легкий чи середній ступінь розумової відсталості, інші - глибоку чи важку. На 1000 дітей випадає 10 випадків розумової відсталості.
Специфічним для кожного віку є співвідношення внутрішніх процесів розвитку і його зовнішніх умов створює ту соціальну ситуацію, яка й детермінує психічний розвиток дитини.
Отже, вирішальна роль у психічному розвитку розумово неповносправних дітей належать передусім системі соціальних відносин (відносини із навколишнім світом), відносин з батьками та відносин з товаришами. Особливості перебігу підліткового періоду залежать від конкретних соціальних обставин життя і розвитку підлітка, його соціальної позиції у світі дорослих. Вирішальна роль у його психічному розвитку належать передусім системі соціальних відносин (відносини із навколишнім світом). Розумова відсталість не є хворобою, вона може бути викликана хворобою, а також може бути наслідком травм мозку під час вагітності чи пологів. Розумова відсталість має таку класифікацію хвороб: легкий, помірний, важкий і глибокий ступінь. Важливими чинниками педагогічних та психологічних процесів відіграють вікові зміни, що відбуваються у дітей дошкільного віку. Саме в цьому віці формуються основи особистості, а для хворої дитини формування особистісних якостей стає ще більш актуальним. Також діти з розумовою неповносправністю потребують спілкування в колі ровесників, вчителів, батьків та друзів. Діти з особливими потребами становлять об'єкт соціальної роботи з надзвичайно складною структурою.
1.2 Особливості релігійного виховання підлітків з особливими потребами в сім'ї
Людина є сотворена Богом, її покликання - відкрити своє синівство та усім серцем і душею поєднатися у любові зі своїм Небесним Отцем. Саме родина - це колискова духовного народження людини. В сім'ї, як “домашній церкві” батьки є першими свідками Христа і проповідниками віри своїм дітям як словом, так і прикладом свого життя по вірі. Ті батьки, які навчають своїх дітей лише, як вони повинні ходити, говорити, пити, їсти, одягатися, забезпечують їх доброю освітою - не виконають свого завдання. На них Господь поклав набагато більшу відповідальність - виховати основну частину людини - душу.
Щоб це належно виконати, потрібно докласти багато зусиль та невтомної праці. Адже, “щоб молоде деревце росло, його потрібно посадити, поливати, підв'язувати, підрізати і обгороджувати”. Ступінь успіху - пропорційно затраченій енергії. Святий Іван Золотоустий, звертаючись до батьків, говорить, що хто байдуже ставиться до виховання своїх дітей, хоч би в інших аспектах був бездоганним, буде суворо покараний.
Сім'я відіграє важливу роль у становленні особистості підлітка. З перших хвилин життя дитина розвивається як соціальна істота. У стосунках з батьками дитина засвоює поведінкові навички, навички міжособистісного спілкування, статево-рольові зразки поведінки.
Батьківське ставлення - один з найважливіших аспектів міжособистісних стосунків у сім'ї. Те, як батьки ставляться до дитини, її успіхів та невдач, визначає серед всього іншого особливості її емоційної сфери.
Сім'я має стати середовищем розвитку і підтримки для підлітка з розумовими вадами. Здоровий психологічний клімат є запорукою гармонійного розвитку та сприяє виявленню потенційних можливостей дитини. Багато в чому це залежить від прийняття батьками інформації про її захворювання, вибору стилю і тактики виховання, адекватного сприйняття захворювання на всіх етапах розвитку дитини збереження позитивної психологічної атмосфери, уваги та поваги до всіх членів сім'ї. Своєрідність соціальної ситуації розвитку дитини з обмеженими можливостями полягає у включенні дитини в нову систему стосунків, спілкування з дорослими та ровесниками, в опануванні нових соціальних функцій. Якщо ці стосунки враховують потреби і можливості дитини, вибудовуються на засадах взаємоповаги та довіри, тоді дитина з розумовою відсталістю легко долає труднощі у навчанні і спілкуванні, активно набуває життєвий досвід, утверджується в таких елементах соціуму, як шкільний клас, група ровесників та ін.
Народження дитини з особливими потребами для більшості сімей стає великою трагедією. Особливо важкими є для батьків перші дні й місяці з того дня, коли поставлено діагноз. Кожна жінка та чоловік очікують найперше народження здорового потомства. Усвідомлення неповноцінності підлітка, її страждання, необхідність пристосуватися до нових обставин, а іноді навіть змінювати усталений ритм життя створює психотравмуючу ситуацію. Великий душевний біль, горе, відчуття, що втрачаєш розум, глибоке розчарування охоплюють людину.
Святе Письмо в багатьох місцях закликає батьків дбайливо виховувати своїх нащадків. Зокрема в книзі Сираха знаходимо слова : «Виховуй свого сина, ходи коло нього так, щоб ти не зазнав на собі його зухвальства».
Духовно-моральне виховання в родині полягає у формуванні її внутрішнього психічного розвитку, а саме - волі, поведінки, почуттів та свідомості. «Підсумком християнського виховання слід вважати вишколеність надбання внутрішньої системи вартостей, які лягають в основу всього життя людини».
Батьки повинні собі чітко усвідомити завдання духовного виховання, яке полягає: по-перше, у тому, щоб піднести підлітка з особливими потребами до розуміння онтологічних понять: Бога, всесвіту, життя; по-друге, скерувати до істини, показати, що за видимим є невидиме - Боже; та, по-третє, підготувати розумово неповносправного підлітка до особистого досвіду спілкування з Богом. Ідеологія християнського виховання - виплекати в людині Христового духа. Вже перші християни всі свої зусилля скеровували на те, щоб виховати своїх дітей достойними дітьми Божими та покірними Його святій волі.
Слід пам'ятати батькам, що їхня праведність стягає Божого благословення на їхніх дітей. Святе Писання каже: «Праведник ходить у своїй невинності: блаженні діти його після нього»( Прип 20 , 7 ). Cвіт батьків та світ підлітка надзвичайно переплетені між собою. “Народжуючись фізично в утробі матері, дитина духовно розвивається у психологічному та духовному світі батьків”. Надзвичайно важливим у релігійному вихованні є елемент молитви батьків за дитину, в якій вони поручають її Господеві та благають наповнити дитячі серця бажанням праведного життя. В нашому народі кажуть: “Материнська молитва із дна моря підійме”.
Як відомо, духовний стан матері впливає на формування особистості підлітка з собливими потребами. Отож важливо, щоб майбутня мама перебувала в стані спокою та радості. Цей стан дарує Господь через свою благодать. Вагітна жінка може вносити мир у серце своєї дитини через молитву за неї, через Святі Тайни Покаяння та Євхаристії, адже все, що з нею відбувається, відчуває дитина, яку вона носить під своїм серцем. Через молитву матері за дитину Бог благословляє зачате дитя, а «часта Сповідь і Святе Причастя - це запорука, що плід лона буде освячений Святим Духом…».
Завдання батьків - підготувати підлітка з особливими потребами до особистого контакту з Господом, з яким пов'язана її вічна участь. Особистий глибинний контакт людини з Богом - це дар Божої благодаті, батьки не в силі його дати дітям, але вони можуть навчити їх іти до Джерела усякого доброго даяння.
Підлітки з розумовою неповносправністю не можуть пізнати Бога самі, вони потребують середовища, наповненого живою вірою. Існує особливий спосіб спілкування душ - через серце. «Один дух через почуття впливає на іншого. І якщо дух батьків проникнутий благочестям, то не може бути, щоб воно не впливало на душу дитини». Також батьки не зможуть навчити любити Бога дитину, якщо самі не матимуть Божого Духа в собі. Бо “ніхто не може дати того, чого він сам не має”, - каже латинське прислів'я. Дитина очікує від батьків не багато слів, а їхнього “життя в правді”. Релігійне виховання не полягає на сухій теорії, але на позитивному досвіді.
Виховання релігійне в сім'ї проходить у трьох етапах. Перший етап - виховання через відносини батьків до дитини. Воно може впливати на дитину як позитивно, так і негативно. Дитина буде доброю людиною і відкритою на Бога у випадку, коли батьки її приймать, цінують, люблять акою якою вона є, дарують тепло і ласку, забезпечуючи її основні потреби. В протилежному випадку дитина виросте замкнутою, егоїстичною, сумною, самотньою та нервовою. На цьому етапі батько і мати відіграють велику роль, оскільки вони є для дитини “мостом” до Бога. Дитина проводить аналогію між образом батьків і образом Бога. Ідея Бога в дитини твориться на взірець батьків, а риси характеру, побачені в батьках, вона трансформує на Бога.
Кожна доросла віруюча людина відчуває в більшій чи в меншій мірі близькість Бога. Це в певній мірі залежить від набутого в дитинстві досвіду близькості батьків, їхнього піклування нею. Блаженні ті діти, які розвиваються в правдивій християнській сім'ї і можуть сказати: «Бог - це батько, який любить так, як мама».
На другому етапі релігійного виховання батьки повинні навчити дитину бачити Божу присутність у всьому, що відбувається з нею і в навколишньому світі. Важливу роль відіграє релігійне життя батьків, яке проявляється у молитві, релігійних практиках, у стосунках до Бога та ближніх.
Передумовою любові та довір'я є пізнання. «Щоб зав'язати особистий контакт з Богом, дитина має щось про Нього почути…». Перші розмови про Бога мають велике значення в процесі формування віри в підлітка. Варто звернути увагу на спосіб розповіді про Бога. Якщо в підлітказ особливими потребами витвориться фальшивий образ Бога, тоді це може в майбутньому спричинити кризу віри. “Шкідливим є так званий інфантильний спосіб розповіді про Бога”. А саме здрібнення та казкова атмосфера. Не можна в часі терпіння підлітка говорити: “Бачиш Бог тебе покарав”, чи “Бог гнівається”. Ці слова можуть переконати підлітка в тому, що Господь виконує щодо світу та людей функцію “міліціонера”. Не варто підліткам створювати образ Бога, який лише наглядає, карає та записує наші провини у певну книгу, адже це - антихристиянський підхід до Бога.
Помилковим є образ Бога, як багатого дядька, який роздає все, що в нього попросять, адже це виховує в дитині споживацьке наставлення. Помиляються батьки, які вчать дитину, що Бог вирішить усі її проблеми і забезпечить успіх. Як наслідок, дитина може приписати магічне значення молитві, а з Бога зробити чаклуна. Якщо дорослі присвячують надмірну увагу виконанню певних ритуалів, не пояснюють дитині їхнього значення і не приготовляють до них, тоді дитина може приписувати магічне значення предметам та обрядам християнського культу.
Позитивним є біблійний спосіб розповіді про Бога, Бога як люблячого, але водночас справедливого, милосердного і вимогливого. Завданням батьків є показати дитині Бога, який піклується про кожну людину, і про неї зокрема; який є завжди поруч і готовий допомогти. Батьки повинні виховувати в дитині почуття довір'я і любові до Бога та святий страх - образити Того, Хто її безмежно любить. Вчили дитину виконувати Заповіді Божі не з обов'язку, а, розуміючи, що це є воля її люблячого Отця, який бажає їй лише добра. Таке наставлення зробить життя дитини радісним, мирним та сповненим надії.
На третьому етапі релігійного виховання завдання батьків - допровадити підлітків з особливими потребами до пізнання Бога - Ісуса Христа, як також допомогти їм втілити віру в життя.
Церква - це Містичне Тіло Христа. Родина є «домашньою Церквою», де батьки - це перші християни, яких пізнає дитина. Якщо підліток перебуває в правдиво релігійній атмосфері, відчуваючи, що життя дорослих спрямоване на освячення в лоні Церкви, вона сама органічно входить в релігійне життя і в її душі загоряється любов до Бога і Церкви. Мирослав Стельмахович зауважує, що у Божественній Літургії, в заповідях Божих та в молитвах пропагується також народна мораль.
«Це можна продемонструвати на прикладі християнських чеснот - мудрість, мужність, справедливість, стриманість, а також сім діл милосердя для тіла …». Святий Іван Золотустий каже: «Якщо б батьки намагалися дати своїм дітям добре виховання, то не потрібні були б ані закони, ані суди, ані покарання». А відомий Митрополит Андрей Шептицький зазначає, що християнське виховання є більшим добром, ніж усе добро світу. Господь дав явну вказівку батькам: «Пустіть дітей приходити до Мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже».
Усі батьки - християни повинні прямувати до того, щоб їхні діти любили Бога і служили Йому. Правда, часто їхнє прагнення розбивається об байдужість та опір. Діти не хочуть ходити до Церкви, не хочуть спільно молитися, слухати про Бога, але це лише їхня зовнішня шкарлупка, яку потрібно розбити. Оскільки кожна дитина є створена Богом і для Бога ”.
В міру того, як підліток вчиться любити Бога, мусить також вчитися любити своїх ближніх. Мирослав Стельмахович закликає скерувати духовно-моральне виховання до любові ближнього. «Всі ми зобов'язані любити один одного, бо живемо на одній землі. Любов між людьми, - стверджує автор, - починається від кожного з нас».
Не варто легковажити релігійним вихованням підлітка з особливими потребами, оскільки воно є орієнтиром в житті людини. Виховання, відірване від релігії, «має на меті тимчасові життєві цілі, пов'язані з потребами сім'ї, суспільства, держави». Його метою є інтереси суспільства, а не особа як цінність сама в собі. Тому дуже важливо серед усіх аспектів виховання перше місце надати релігійному вихованню дитини. У справі виховання підлітків з розумовою неповносправністю бере участь Церква, школа, громадські інституції, але «особливе місце відводиться християнській сім'ї як «домашній церкві», котру потрібно плекати від самого її зародження. Батьки для дитини є заступниками Бога на землі, і на них лежить відповідальність за виховання своїх дітей у вірі».
Сім'ї, як і окремі члени сім'ї, відрізняються у своїх реакціях на появу дитини з відставанням у розвитку. Це залежить від багатьох факторів: індивідуальних особливостей батьків, особливостей шлюбних стосунків, очікувань та мрій відносно дитини, ставлення до невдач загалом, від наявності та індивідуально психологічних та фізичних особливостей інших дітей, ступеня розумової відсталості, специфіки прояву патології, міри її помітності для оточуючих (І.С. Багдасар'ян). Однак поряд з індивідуальними відмінностями батьків розумово відсталих дітей, дослідники виокремили такі особливості, спільні для всіх сімей.
Сприятливий психологічний клімат у сім'ї - основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток підлітка і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності -психічних порушень. У зв'язку із цим вживається поняття "фактори зруйнованого дому": позашлюбна дитина; окреме проживання батьків; втрата одного чи обох з батьків у результаті смерті або тяжкої хвороби; часті розлучення з батьками; обтяженість дитинства серйозними сімейними конфліктами; психологічна травматизація дитини внаслідок психічного захворювання, алкоголізму й асоціальної поведінки батьків.
Найближче соціальне оточення сім'ї створює поле міжособистісних стосунків, які сприяють структурі й диференціації життєвого простору дитини, нормалізації її поведінки, подоланню почуття самотності в батьків і соціально-психологічної ізоляції сім'ї. Інвалідність дитини викликає жаль, співчуття та співпереживання друзів, родичів, колег по роботі, сусідів, бо насамперед їм потрібна реальна допомога і підтримка, щоб вивести дитину із замкнутого простору і залучити до повноцінного життя. Велику роль у цьому процесі відіграють дідусі і бабусі дитини. Часто їм дуже важко встановити контакт з такою дитиною. Крім цього, розчарування з приводу нездійснених сподівань, негативний тиск оточення призводить до поступового відокремлювання старшого покоління від своїх дітей. Якщо в сім'ї є інші діти, то проблеми хворого братика чи сестрички стають їхніми проблемами. Батьки можуть навантажувати їх обов'язками, що не відповідають віку і фізичним можливостям дитини, і тоді братик чи сестричка стають для них тягарем.
Характеризуючи соціально-педагогічні та психологічні умови виховання в сім'ї підлітка з особливими потребами, треба мати на увазі особливості захворювання чи дефекту дитини, що впливають на організацію життєдіяльності сім'ї.
Багатоманітність реакцій батьків на появу дитини з патологією, на думку багатьох дослідників, можна умовно поділити на 4 основних етапи:
1. Стан шоку, розгубленості, іноді страху. Отримавши інформацію про неповносправність дитини батьки на перших порах живуть в ситуації постійного стресу. У цей період їх хвилює єдине: “Чому наша дитина не може бути такою, як усі?” І це на фоні того, що вони взаємодіють з новонародженою дитиною, яка дуже чутлива до емоційного стану в першу чергу матері.
2. Негативізм, заперечення поставленого діагнозу. На цьому етапі батьки схильні до пошуку причин такої ситуації, що в окремих випадках призводить до взаємних звинувачень у поганій спадковості та поведінці під час вагітності 3. Прийняття діагнозу та пов'язана з цим депресія. Визнавши реальність захворювання, батьки не перестають відчувати любов до свого малюка та почуття втраченої гордості за нього.
4. Звернення батьків за допомогою до спеціалістів. Усвідомлення того, що процес лікування та спеціального навчання буде тривалим, стає черговим сильним стресом для батьків та родичів особливої дитини. Він переживається протягом усього життя, часто стає причиною ізоляції сім'ї від суспільства.
Повноцінність розвитку підлітка залежить не тільки від матеріального становища сім'ї, рівня медичного обслуговування і побутових умов, а й від соціально-психологічних факторів особистісного росту батьків, формування батьківської любові, психологічного клімату в сім'ї та соціального оточення. Підлітки з розумовою відсталістю вимагає від матері і батька повсякденної роботи над собою. Це пов'язано насамперед з тим, що у підлітка з розумовою відсталістю починає різко занижуватись самооцінка, підвищується невдоволення собою. Подолання страху, відчаю, почуття провини, самотності сприяє постійному творчому, а відтак і особистісному росту. Уважне спостереження за своїми емоціями, психологічними станами забезпечує сприятливий психологічний клімат у сім'ї.
Уміння ставити питання і знаходити на них відповіді, пізнання нового, зацікавленість у вивченні науково-методичної літератури (медичної, педагогічної, психологічної) допомагає батькам вивчати особливості захворювання чи дефекту та спрогнозувати їх вплив на загальний розвиток дитини. Одна з важливих особливостей розвитку особистості - почуття власної відповідальності за життя підлітка і збереження цілісності сім'ї. Уміння приймати рішення, упевненість у своїх діях, уміння відповідати за свої вчинки створює в сім'ї атмосферу емоційного спокою.
Батьківська любов - джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини, її психологічного та інтелектуального розвитку. Ще під час вагітності жінки у майбутніх батьків починають формуватися певні життєві плани, зароджується почуття любові. Природа любові матері і батька різна. Батько завжди менш позв'язаний з дитиною в перші роки життя. Найважливіший для дитини в цей період життя контакт з матір'ю. Е.Фромм називає любов батька любов'ю "на певних умовах", її принцип: "Я люблю тебе тому, що ти виправдовуєш мої надії, бо виконуєш свій обов'язок і схожий на мене". Якщо народжується дитина з особливими потребами, то створений раніше образ руйнується. У не дуже благополучній сім'ї, у якій один з подружжя має занижену самооцінку, починає звинувачувати іншого члена подружжя в тому, що дитина народилася з вадами. В процесі розвитку дитини вона ускладнюється, видозмінюється, позначаючись на сімейних відносинах.
Отже, сприятливий психологічний клімат у сім'ї - основа позитивного розвитку дитини і, навпаки, дезорганізація сімейного життя дуже впливає на розвиток дитини і підвищує ризик виникнення вторинних симптомів інвалідності - психічних порушень.
Характеризуючи соціально-педагогічні та психологічні умови виховання в сім'ї дітей з особливими потребами, треба мати на увазі особливості захворювання чи дефекту дитини, що впливають на організацію життєдіяльності сім'ї.
Вирішальну роль в житті дитини з розумовою відсталістю відіграє сім'я. Батьки повинні бути друзями для дитини, але особливими, - друзями-приятелями, наставниками. Їхнє завдання - допомогти дитині пізнати себе, оцінити свої здібності і можливості, знайти своє місце в світі, а також дати дитині батьківську любов, теплоту та турботу. Дуже важливо і для дитини, і для батьків, щоб період прийняття і пристосування до дефектів дитини розпочався якнайшвидше. Адже стрес і тривогу батьків найперше переймають діти, що може призвести до вторинних порушень психічної діяльності, зумовлених соціальним оточення. Цінним є прийняття батьками істини, що це їх дитина і вони мають прийняти її такою, якою вона є.
1.3. Проблема суспільного сприйняття розумово неповносправних осіб
Процес становлення особистості, засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, притаманних даному суспільству, соціальній групі, тій або іншій спільноті людей називається соціалізацією. Соціалізація здійснюється в трьох основних сферах: діяльність, спілкування і самосвідомість. Виділяють три стадії процесу соціалізації: дотрудова, трудова і післятрудова. Соціальні працівники, виконуючи свої професійні функції,. можна поділити на первинну і повторну. Первинна стосується безпосереднього оточення людини, тобто батьків, братів і сестер, бабусь і дідусів, близьких і далеких родичів, що приходять, нянь, друзів сім'ї, однолітків, вчителів, лікарів, тренерів тощо. Вторинна здійснюється опосередкованим, формальним оточенням, впливом установ і соціальних інститутів. Первинна соціалізація грає велику роль на ранніх етапах життя людини, повторна на пізніх.
Соціалізація підлітків з вадами розумового розвитку при глибокій ступені захворюваності неможлива, оскільки вони живуть в «своєму світі», не можуть засвоювати соціальні норми цінності. А вже підлітки з легким та помірним ступенем -мають певні навички самообслуговування, вони орієнтуються в просторі, можуть самостійно прогулюватися містом, вони спілкуються з людьми, що їх оточують. Досвід соціальної взаємодії вони засвоюють, оскільки підлітки вчаться в школах, а після закінчення школи можуть працювати. Це стосується дітей з легким та помірним ступенем розумової відсталості. Що ж до дітей з важким та глибоким ступенем, то вони не засвоюють соціальну взаємодію.
Концепція спеціальної освіти осіб з психічними та фізичними вадами в Україні передбачає створення таких умов, за яких діти з обмеженими можливостями могли б успішно реалізувати свої загальнолюдські права, стати корисними громадянами своєї держави, освіченість і соціальний статус яких задовольнятиме потреби суспільства.
По мірі росту і розвитку суспільства, його демократизації ми бачимо, що питання навчання, виховання, лікування, соціалізації дітей з обмеженими можливостями стають дедалі актуальнішими. Питання потенційних можливостей дітей з помірною та тяжкою розумовою відсталістю, пристосування їх до життя, засвоєння ними елементарних соціально-побутових, трудових навичок мають велике практичне значення.
В сучасному світі соціологи, психологи, політики та інші спеціалісти кажуть про різного роду “хвороби” суспільства. Вони подають рецепти, поради, як вийти з цієї кризи, та все - таки потрібно відшукати корінь цього явища. Основна причина - девальвація духовних цінностей. І допомогти нам може лише духовне, релігійне відродження нашого суспільства.
Процеси кардинальних перетворень у сучасному суспільстві і в системі освіти вимагають від спеціалістів переорієнтації свідомості на гуманістичні цінності. Останнім часом наше суспільство повернулося обличчям до проблем підлітків з особливостями у розвитку. Саме тепер постало питання соціалізації підлітків із вадами розумового розвитку.
Більшість громадян в Україні ставиться до розумово відсталих як до людей стигматизозаних, спотворених своєю вадою. Зазвичай таке ставлення переноситься і на членів їх родин, у зв'язку з чим і вся родина піддається соціальному остракізму. Проте ці люди є членами нашого суспільства, чиїмись рідними й близькими, членами родин друзів, сусідів чи знайомих.
Отже, спілкування, взаємодія з ними, систематична чи випадкова, є реальною частиною нашого повсякденного життя. Особи з розумовою відсталістю є громадянами нашої держави, тому їхні права мають бути захищені. Водночас люди з розумовою відсталістю значнішою, ніж легкий її ступінь, фактично позбавлені права на освіту. Вони вважаються не суб'єктами освіти, а об'єктами догляду і можуть претендувати лише на те, щоб з дитинства бути ізольованими в спеціальних інтернатах для інвалідів-психохроніків. Така ситуація в країні склалася через відставання змін у законодавчих та нормативних актах, що регламентують надання освітніх послуг людям з особливими потребами .
Законодавство України про освіту ґрунтується на Конституції України. Право на освіту мають всі громадяни нашої держави. Повна загальна середня освіта є обов'язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність всіх форм і типів освітніх послуг (Ст. 53 Конституції України). Конституційне право на освіту закріплено в Законі України «Про освіту», Законі України «Про загальну середню освіту».
Розвиток будь-якої особистості залежить від того, наскільки умови навчання та виховання відповідають її можливостям. Не випадково у нашій країні створено різні типи навчальних закладів; загальноосвітні школи, гімназії, ліцеї, спеціальні школи для обдарованих дітей. Разом з тим існує мережа спеціальних шкіл та дошкільних закладів для дітей, що мають відхилення в психічному розвитку. Це школи та дошкільні заклади для дітей, що мають сенсорні порушення, мовні недоліки, дитячий церебральний параліч, нервові захворювання, затримку психічного розвитку, розумову відсталість. У всіх дітей, що навчаються у названих спеціальних школах, відхилення у розвитку пов'язанні з органічною поразкою центральної нервової системи або з недоліками функціонування органів відчуття - зору, слуху.
На межі II і III тисячоліть освіта перетворилася на найважливішу галузь людської діяльності. Вона розширює знання і уміння людини, дає їй змогу здобути професію і адаптуватися до умов життя в суспільстві. Розвиток освітніх технологій розширює межі доступності освіти для осіб, які потребують спеціального підходу через особливості свого розвитку. До таких особливостей належить, зокрема, розумова відсталість різного ступеня. Досягненням світової педагогічної науки і практики кінця XX століття є створення цілої галузі спеціальної освіти для дітей, які раніше вважалися нездатними до навчання (помірна, важка і глибока розумова відсталість).
Успіхи в галузі освіти вважаються одним з головних досягнень людства. Серед них дуже важливим є забезпечення рівного (за правом) доступу до освіти практично всіх категорій громадян з особливими потребами, у тому числі і тих, хто має розумову відсталість. У розвинених державах ці освітні досягнення забезпечені відповідними законодавчими актами.
Розумово відсталі особи є неоднорідною групою за своїми інтелектуальними можливостями. Головна межа, що стоїть на межі між розумовою нормою та відсталістю, - це здатність до абстрактно-логічного мислення, тобто уміння використовувати логічні операції, абстрагуючись безпосередньо наочними ознаками об'єктів та ситуацій та узагальнювати глибинні, суттєві відмінності та спільні риси.
Поширеною є думка, що розумова відсталість - феномен біологічно зумовлений, оскільки практично у всіх розумово відсталих осіб виявляють, анатомо-фізіологічні відхилення в будові головного мозку.
Розуміння будь-якого явища, у тому числі й розумової відсталості, суспільством та окремими його громадянами залежить від загального контексту, що є вихідним для його бачення насамперед фахівцями. Саме фахівці створюють концептуальні моделі, які пояснюють сутність того чи іншого предмета або явища. На рівні буденної свідомості ці ж моделі слугують основою й підставою для виникнення соціальних стереотипів, що дозволяють швидко й в узагальненій формі визначити пересічному громадянину своє ставлення до того феномена життєвої реальності, яку вони описують.
Стосовно розумової відсталості існує кілька моделей, кожна з яких доповнює, уточнює та узагальнює іншу.
Першою з них можна вважати релігійну модель, або сакральну. Людина зі зниженими розумовими можливостями оголошувалася духовними особами такою, що перебуває під захистом Божим, і сам факт її життя пояснювався Божою волею, якій жодна людина не могла перечити. Тому милосердне ставлення до розумово відсталих осіб та їх підтримка у громаді вважалися богоспасенною справою, а утиски чи наруга - великим гріхом.
Протягом кількох останніх десятиріч дослідження розумової відсталості у світі стали ще інтенсивнішими. Завдяки їм та досягненням у галузі соціальної роботи в розвинених країнах сформувалася соціальна модель розумової відсталості. Вона розглядає розумово відсталих як малозахищену суспільну групу. Такі люди увійшли до кола клієнтів, які потребують супроводу соціального працівника при вирішенні їхніх життєвих проблем. Саме в контексті соціальної роботи виникла теорія нормалізації як обґрунтування організації життя розумово відсталих у такий спосіб, щоб воно, принаймні за зовнішньою атрибутикою, а де можливо -- і за змістом менше відрізнялося від життя розумово спроможних громадян. Важливою передумовою втілення в життя засад нормалізації є впровадження програм раннього втручання, батьківської освіти, спеціального навчання осіб з усіма ступенями розумової відсталості, та відмова від інституалізаціі (утримання в спеціальних закритих закладах, де невідворотною є їх депривація).
У середині XIX століття виникла медико-біологічна модель розумової відсталості, згідно з якою зазначені суб'єкти потребують не лише лікування, а й спеціального догляду (слід зазначити, що на той час особи, яким нині ставлять діагноз легкої розумової відсталості, вважалися практично нормальними, хіба що малоздібними громадянами. Лише 1905 року Франція стала першою країною, де їх почали виокремлювати на початку шкільного віку як розумово субнормальних дітей, котрі потребують спеціальної освіти, спрощеної змістом та відмінної від масової за методами навчання).
Медична модель інвалідності дітей з особливими потребами акцентує увагу на патологіях, наявних у людини (вроджених чи тих, що з'явилися), якими вона відрізняється від інших, “нормальних” людей. При цьому дитина з особливими потребами розцінюється як мотиваційна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міра її неповноцінності визначається тим, наскільки вона обмежена у різних сферах людської діяльності та спрямованістю дитини до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.
Поліпшення фізичного та соціального стану дітей з особливими потребами досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров'я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід до дітей з особливими потребами перетворює людей з певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. В результаті створюються ситуації, коли і діти з розумовою неповносправністю, і їхні сім'ї не мають права вибору, самовизначення і не можуть через їхню «неповноцінність» впливати як на вирішення їх проблем, так і на характер соціалізуючого фактору. Такий підхід призвів до того, що діти з особливими потребами стали відчуженими від суспільства, тобто медична модель не враховує соціального контексту.
В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження, порівняно із здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Економічна модель дітей з особливими потребами - результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінацію.
Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно із здоровими людьми.
Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Медична акцентує увагу на відсутності здоров'я, економічна - на неспроможності до продуктивної праці, функціональна - на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому у всіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв (див. табл. 1.3.).
Таблиця 1.3 Наукові моделі інтерпретації розумової відсталості
Моделі розумової відсталості
Основні положення
Релігійна (або сакральна) Модель
Дитина з особливими потребами перебуває під захистом Божим. Милосердне ставлення до неї є богоспасенною справою, а утиски-великим гріхом
Соціальна модель
Розумово відсталі діти розглядаються як мало захищені суспільні групи. Вони увійшли до кола клієнтів, які потребують супроводу соціального працівника.
Медична модель
Ця модель перетворює розумово неповносправних дітей на пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі і значення. Акцентує увагу на відсутність здоров'я.
Економічна модель
Акцентує увагу на неспроможності людини з вадами розумового розвитку до продуктивної праці.
Функціональна модель
Акцентує увагу на нездатності особи виконувати ту чи іншу функцію, порівняно з здоровими людьми.
Завдяки впровадженню практичних розробок, що ґрунтуються на соціальній моделі розуміння інтелектуальної недостатності, ця група громадян посіла своє місце в суспільстві як люди з обмеженими можливостями.
Життя розумово відсталих підлітків нерідко прирівнюється до життя кімнатних рослин. Але досвід роботи спеціалістів та перегляд нашого ставлення до підлітків з обмеженими можливостями тільки підтверджує аксіому: кожна людина повинна жити по-людськи.
Ми живемо в часі швидкого науково-технічного прогресу. Досягнуто неймовірного поступу в медицині, техніці, в галузі економіки та індустріальній сфері. Завдяки таким величезним здобуткам і досягненням у різних сферах, створилася нова система міжнародних відносин, де все зосереджується у руках найсильніших. Внаслідок таких трансформацій, сформувалася система цінностей, які є пріоритетними у суспільно-економічних відносинах: матеріальна вигода, суперництво, індивідуалізм, конкурентоспроможність, несправедливість, успіх у всіх сферах діяльності - все це є малі гвинти у системі, де жорстокість і насилля гарантують перемогу “найсильнішим”. Головною метою багатьох людей сьогодні стає матеріальний добробут і досягнення професійного успіху, навіть якщо це здобувається за рахунок бідності та приниження інших.
З вище зазначеного бачимо, що суспільство будує висхідну піраміду цінностей, де навіть права і гідність людини у великому процесі глобалізації часто не враховуються. Власне тепер стрімко зростає кількість людей, які просто виключені з будь-якої активної участі у формуванні соціального контексту свого життя. «Таким чином, маргіналізація, або брак участі стає першочерговим критерієм судження про порушення гідності людини. Вплив нового індустріального й технологічного порядку, якщо його не подолати соціальними і політичними заходами, сприятиме зосередженню багатства, влади і права приймати рішення в руках малої громадської чи приватної контролюючої групи. Економічна несправедливість і брак суспільної участі стають на перешкоді тому, щоб людина могла реалізувати свої основні людські та громадські права».
Науково-технічний прогрес перетворюється в абсолютну вартість. І небезпечним стає розрив, що існує між наукою, технічним і суспільно-культурним ладом та духовними вартостями. Вся сучасна “матеріалістична” цивілізація, незважаючи на її гуманістичні декларації, приймає пріоритет речей, який веде до посилення моральної деградації суспільства (та надає першість речам, а не особам. В такому суспільстві, де все налаштоване на успіх та прогрес, вартість неповносправної особи зводиться нанівець, оскільки вона не може власними силами досягнути успіху у жодній галузі, не може боротися за своє “місце під сонцем”, не може відстоювати своїх інтересів. «Суспільство, яке возвеличує сильних, розумних, переможців, неминуче принижує цим тих, хто не може досягнути певної самостійності. Таке суспільство стверджує, що бути людиною - означає бути сильним».
У нашому суспільстві проблеми соціалізації підлітків з обмеженими можливостями розв'язують спеціальні заклади, мета діяльності яких - допомогти кожній дитині ствердитися і соціально інтегруватися, наскільки дозволяють можливості, зумовлені структурою дефекту.
Проблема несприйняття і відкинення розумово неповносправних осіб існувала в історії упродовж багатьох років. Були періоди, коли людей, які мали психічні відхилення чи розумову неповносправність, вважали одержимими злим духом. Часто такі “патології” лікували екзорцизмом. Якщо це не давало позитивних результатів, тоді застосовували більш радикальні методи: людину бичували і не давали їсти. В Середньовіччі, крім бичування, до “одержимих” застосовували ще жорстокіші методи “лікування”: обливання окропом, а також розтягування. В Африці і тепер таких людей вважають божевільними. Траплялися випадки, що їх прив'язували до дерева били палицями аж до крові і в такий спосіб “виганяли злого духа”, який, за місцевим повір'ям, володів ними.
Для того, щоб всебічно допомогти обмеженим розумово дітям, спецзаклади повинні стати для них основним, але не єдиним місцем життя. Виховання та навчання таких дітей охоплює спеціальні психолого-педагогічні, культурно-гігієнічні й індивідуальні загальнорозвивальні заходи, спрямовані на зміни в розвитку та перспективний розвиток дитини. Важливе завдання спецзакладів полягає в тому, щоб сформувати в суспільстві розуміння проблем дітей, які мають особливості в розвитку.
В добу ренесансу почали будуватися лікарні, а деякі лікарні зайнялися вивченням «душевних хвороб». Німецький лікар Йоганн Вебер (1515 - 1588), зазначив, що «розум так само підлягає захворюванням, як і тіло». Згодом в Європі були створені так звані богодільні, призначені для лікування хворих з психічними і розумовими порушеннями. Приблизно з початком XV ст. в Бельгії відкрили найбільший такий притулок і туди з'їжджалися хворі з цілої Європи. Однак в XVI ст. ситуація різко погіршилась. Переповнені притулки з часом перетворилися в свого роду тюрми, де людей тримали в закритих брудних приміщеннях і відносилися до них з нелюдяною жорстокістю. У віфлеємській лічниці, яку король Генріх VIII віддав виключно для душевно хворих, пацієнтів заковували в ланцюги. Ця лічниця перетворилася на атракціон для туристів, і знайшлися такі, які отримували задоволення.
На початку XX століття внаслідок домовленості політиків, лікарів і психологів про “економічну невигідність” життя осіб розумово неповносправних, нацисти розпочали акцію масового знищення неповносправних осіб під назвою “Життя, не гідне життя”. Однією з основних причин знищення були великі економічні витрати на утримання осіб із вадами розумово розвитку. Найбільше відомі три акції:
1) «дитяча акція» - вбивство розумово неповносправних і некрасивих;
2) акція “Т 4” - отримала назву від вулиці, на якій розташовувалося відомство, відповідальне за знищення розумово неповносправних дорослих, а також осіб розумово неповносправних, які жили у притулках;
3) “особове відношення ”14f13” - знищення непрацездатних [Виндмеллер В., 2002, 17].
Карл Грюнвальд, шведський дитячий психіатр та відомий суспільний діяч, у своїй книзі “Турбота і догляд” подає історичний огляд ставлення до розумово неповносправних осіб у країнах Європи та Америки. Автор зазначає, що у 20-ті роки минулого століття людей з розумовою неповносправністю вважали небезпечними для суспільства. У них вбачали “моральну загрозу”, приписуючи їм схильність до злочинів, “генетичну загрозу”, оскільки вони могли “продукувати” для суспільства неповноцінне потомство, та “економічну загрозу”, тому що ці особи не могли заробляти на себе і їхнє утримання дорого коштувало для держави. Гортаючи сторінки історії, можна побачити багато прикладів нелюдяного і жорстокого ставлення до осіб з особливими потребами. Це все свідчить про низьку мораль, оскільки “моральний рівень суспільства визначається ставленням до найслабших: хворих, калік, немічних та осіб розумово неповносправних.
Незважаючи на всі здобутки науково-технічного прогресу, рівень життя розумово неповносправних осіб не надто покращився. Проблема несприйняття та ізоляції цих людей існує донині, хоча і робляться певні кроки у напрямку інтеграції в суспільство розумово неповносправних осіб та їх освіти.
Першу спробу навчити дітей з проблемами у розвитку зробив французький лікар Ж.М. Ітард. Він розробив методику, яку згодом запозичили педагоги і науковці США. У 1830 році в США було створено перші школи для дітей з проблемами зору і слуху. Проте ці школи були ізольовані і навчання відбувалося за окремою спеціальною системою. В Росії величезний вплив на систему освіти дітей з проблемами розвитку мали теорії Л.Виготського. Він писав про шкільний вплив соціальної ізоляції на інвалідів. Л.Виготський говорив, що, відриваючи дітей з особливими потребами від сімей і друзів цим самим держава створює для них особливе соціальне середовище, суспільство викликало в дітей з особливими потребами “вторинну інвалідність”.
Хоча у різних країнах і різними людьми робилися спроби адаптації та інтеграції розумово неповносправних осіб у суспільне життя, на жаль, донині становище цих осіб не покращилось. Вже від народження розумово відсталі особи зустрічаються з проблемою неприйняття не тільки з боку батьків, а й з боку лікарів. Як правило, лікарі радять “здати” таку дитину в притулки, не вважаючи її взагалі за особу, натомість взяти на виховання “нормальну дитину” [Душа до душі, 2004, 28]. Особливо гостро стоїть ця проблема у нашій державі, де є багато таких сімей, які залишаються віч-на-віч зі своїм горем, замкнуті “у вузькому просторі власного помешкання, яке найчастіше буває незадовільним і непристосованим”. Зрозуміло, що в таких умовах ці діти приречені на примітивне й нещасливе існування [Мусанова Л, 2003, 195]. Батьки розумово неповносправних дітей наштовхуються на різні труднощі, неприйняття з боку суспільства. Іноді вони просто бояться піти на прогулянку зі своїми дітьми, оскільки чують образи і лайки на свою адресу, недоброзичливе ставлення, а деколи навіть ворожість.
Питання освіти осіб розумово неповносправних є на сьогоднішній день особливо болючим, оскільки охоплено лише частину дітей, а діти, які мають глибшу неповносправність і потребують спеціальних форм допомоги, не залучені у жодних навчальних закладах, навпаки, їх штучно ізолюють у спеціальних будинках-інтернатах закритого типу, в яких вони позбавлені елементарного людського відношення [Стан дотримання прав людей з інтелектуальною недостатністю, 2004, 6]. Також складним є питання працевлаштування розумово відсталих осіб. Власне через брак освіти та професійної підготовки шанси на спеціалізовані робочі місця є обмеженими. «Праця є надзвичайно важливою для осіб неповносправних, бо відіграє терапевтичну і реабілітаційну роль у їхньому житті, стимулює розвиток і створює інтеграційні можливості для контактів з іншими людьми».
Особи розумово неповносправні зустрічаються з великими труднощами у сфері медичної опіки: відсутність фахового медичного обслуговування, неправильне встановлення діагнозу, брак медикаментів, відсутність достатньої кількості реабілітаційних центрів і т.д. [Ригин А., 1999, 21]. Також для неповносправних осіб утруднений елементарний доступ до фізичного довкілля та культурно-відпочинкової сфери: архітектурні бар'єри (відсутність пандусів), доступ до громадського транспорту. На жаль, культура захисту прав людини з позиції загальноприйнятих гуманістичних цінностей впродовж тривалого часу була під забороною і зараз знаходиться на дуже низькому рівні, що у свою чергу відбилося на якості законів. На загал можна стверджувати, що більшість прав дітей з особливими потребами не захищені законом України. В нашому законодавстві практично ігнорують рекомендації Стандартних правил ООН щодо охорони здоров'я, освіти та доступності середовища.
Безпосередні причини тієї чи іншої поведінки дитини з розумовою неповносправністю нерозривно пов'язані з цілою низкою суперечностей суспільства, соціального середовища, мікросередовища й самої особистості. Серед головних умов, що провокують внутрішні і зовнішні суперечності, виокремлюють такі, як: недоступність для сучасної дитини з розумовою неповносправністю тих умов освіти, виховання, розвитку, які необхідні для нормальної соціально-культурної адаптації особистості в даному суспільстві; бідність прямих та опосередкованих зв'язків і стосунків дитини з іншими людьми; невідповідність рівня виявлення здібностей і раніше закріплених якостей дитиною завданням, які вона ставить перед собою.
Об'єктивна ознака сьогодення - ускладнення процесу соціалізації дітей з розумовою неповносправністю внаслідок економічних, соціальних, політичних змін, які відбуваються в нашому суспільстві. Накладаючись на психологічну кризу дітей, засвоєння норм і цінностей ще більше загострюється.
Серйозність проблеми виховання, навчання та соціалізації дітей з особливими потребами обумовлені не лише тим, що за останній час збільшилося число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і матеріальною незахищеністю. До недавнього часу ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, яка має розумову неповносправність, та її сім'ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: розумова неповносправність - це нещастя однієї людини чи суспільний феномен?
Труднощі соціалізації підлітків з особливими потребами пов'язані не лише з відчуттями фізичного і розумового обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з “багажем” того негативного ставлення, з яким стикається людина у своєму найближчому оточенні. Уявлення про дитину з особливими потребами як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших, викликає найчастіше почуття жалю. Це заважає також дитині включатися в активні соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, діти з особливими потребами здебільшого спілкуються лише з подібними до себе.
Останнім часом наше суспільство повернулося обличчям до проблем дітей з особливостями у розвитку. Саме тепер найбільш гостро постало питання соціалізації дітей, які мають тяжкий ступінь розумової обмеженості. Життя таких дітей прирівнюється до життя кімнатних рослин. Але досвід роботи спеціалістів та перегляд нашого ставлення до дітей з обмеженими можливостями тільки підтвердили аксіому: кожна людина повинна жити по-людськи, мати право отримати відповідну освіту [Казаннікова О., 2001, 167].
Отже, нині можна говорити про розуміння розумової відсталості в культурологічному аспекті. Джерела цієї моделі полягають у зусиллях наснажених гуманними спонуками ентузіастів і фахівців, щоб зробити життя такої особи гідним. Ці зусилля й спроби породили цілу низку наукових та практичних галузей, нових теоретичних, методичних і технологічних підходів, створення різнофахового поля, спрямованого на роботу з розумово відсталими особами різного ступеня та віку. У нас час також стала можливою ефективна реабілітація осіб з помірною, важкою та глибокою розумовою відсталістю. Такі особи, що складають 20 % від всіх розумово відсталих, вважаються ненаучуваними, але здатними до тренування. Розумово відсталі особи є такими самими людьми, як і ми, та мають такі самі права на життя. Дуже важливо, щоб суспільство змінило своє ставлення до неповносправних осіб, тому що через негативне ставлення та відкинення ми ще більше поглиблюємо їхню неповносправність. Натомість позитивне ставлення і прийняття сприяє розвиткові особи та відкриває її до інших. Сучасне життя, з одного боку, надає дітям з розумовою неповносправністю свободу для вибору соціального середовища й засобів спілкування, способом і стилю життя, а з другого - процес адаптації та самовизначення, що ускладнюється, висуває високі вимоги до рівня самосвідомості, самоконтролю як з боку дорослих, так і з боку дітей.
Висновки з першого розділу
Розумово відсталі підлітки це підлітки, які потребують уваги, любові, спілкування. Вони є відкритими до суспільства, до малознайомих людей і завжди усміхненими. Розумова неповносправність не є окремим захворюванням, а це загальна назва багатьох відхилень розумового розвитку, різних за своєю природою та ступенем вираженості.
Виділяють такі чотири ступені розумової неповносправності: легкий, помірний, важкий та глибокий.
Існує кілька моделей, що інтерпретують розумову відсталість: релігійна, соціальна, медико-біологічна, економічна та функціональна.
Визначальну роль у становленні особистості дитини, а тим паче у житті розумово неповносправних підлітків відіграють їхні сім'ї. Батьківське ставлення - один з найважливіших аспектів міжособистісних стосунків у сім'ї. Те, як батьки ставляться до дитини, її успіхів та невдач, визначає серед всього іншого особливості її емоційної сфери, що є надзвичайно важливим для підлітків із вадами розумового розвитку. Батьки повинні віддавати всю свою любов, теплоту, щирість своїй дитині. Батьківська любов - джерело і гарантія емоційного благополуччя дитини, її психологічного та інтелектуального розвитку.
Також важливим для розумово неповносправної дитини є те, як її сприймають оточуючі. Адже, кожна дитина з вадами розумового розвитку потребує уваги, піклування та спілкування з друзями, родичами та з навколишніми людьми. Ці діти є членами нашого суспільства, чиїмись рідними й близькими, членами родин друзів, сусідів чи знайомих. Тому потрібно з повагою, з любов'ю, щирістю ставитись до розумово відсталих підлітків.
РОЗДІЛ 2 ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ УМОВ РОЗВИТКУ ПІДЛІТКА З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ (РОЗУМОВА НЕПОВНОСПРАВНІСТЬ)
2.1 Методологічні аспекти організації експериментального дослідження
Психічний розвиток з самого початку опосередкований, організований і спрямований вихованням і навчанням. Починаючи з 20-х років нашого століття значний внесок у розробку цієї теорії зробили такі вчені, як П.П. Блонський, Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, В.В. Давидов, О.В. Запорожець, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьев, О.Р. Лурія, О.І. Мещеряков, Н.О. Менчинська, П.Р. Чамата, Д.Б. Ельконін та ін.
Так, Л.С. Виготський стверджував, що педагогіка повинна орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день дитячого розвитку. Тільки тоді вона зможе в процесі навчання здійснювати психічний розвиток. Він запропонував спеціальне поняття -- «зона найближчого розвитку», в якому відображено внутрішній зв'язок між навчанням та психічним розвитком індивіда. Зміст цього поняття полягає в тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може розв'язувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або спільно з більш розвинутими дітьми. Потім ці завдання і дії вона буде виконувати самостійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, актуальний зміст, форми і методи якого зібрані саме у «зоні найближчого розвитку».
Л. С. Виготський висунув також положення про те, що для психічного розвитку дитини характерний перехід від інтерпсихічних до інтрапсихічних процесів. Спочатку дитина включена безпосередньо у соціальну діяльність, розподілену між членами певного колективу. Вона має зовнішню, розгорнуту форму й реалізується різноманітними матеріальними і знаковими засобами. Засвоєння засобів спільної діяльності формує в дитини на цьому етапі інтерпсихічні процеси. Потім засоби соціальної діяльності, що засвоєні у зовнішній формі, перетворюються на внутрішні, розумові, або інтрапсихічні, процеси. Психічний розвиток людини здійснюється внаслідок переходу від зовнішніх, розгорнутих, колективних форм діяльності до внутрішніх, згорнутих, індивідуальних форм її виконання. Цей перехід називається інтеріоризацією.
С.Л. Рубінштейн вважав, що виховання і навчання впливають на психічний розвиток тільки за умови вмілого спрямування дорослими діяльності дитини. Педагогічна праця досягає успіху в формуванні особистості дитини, якщо керує її діяльністю, а не підміняє її. Спроба наділити дитину психічними якостями поза її діяльністю тільки підриває основи здорового психічного розвитку.
Конкретизуючи зв'язок психічного розвитку дитини з вихованням і навчанням, Г. С. Костюк показав складні відношення між ними -- залежно від того, як виховується особистість взагалі, які взаємини складаються в процесі виховання та навчання між учителем і учнем, між учнями в колективі, як виховання і навчання пов'язуються із життям тощо. Складність аналізу процесу психічного розвитку полягає і в тому, що психічні якості особистості, які формуються під час виховання і навчання, самі по собі є дуже складними утвореннями, що поступово виробляються в процесі індивідуального розвитку. Кожна така якість має системну побудову і включає структурні компоненти -- потреби й мотиви, знання, цілі, засоби дій, емоції. Так, допитливість передбачає наявність знань, стосовно яких новий об'єкт викликає емоцію здивування, прагнення пізнати його, та способи дій, за допомогою яких людина реалізує це прагнення. Кожна психічна якість пов'язана з іншими якостями, утворює з ними єдність, виступає як елемент цілісної «системи систем», якою є особистість.
Розумова відсталість -- це явище, яке останніми роками привертає до себе все більшу увагу не лише фахівців, а й людей, які через свої професійні чи особисті обставини безпосередньо мають справу з особами зі зниженими розумовими можливостями.
Підлітки з розумовою відсталістю потребують уваги батьків, родичів, друзів. Вони хочуть відчувати, що вони потрібні в цьому світі і що їх хтось любить такими як вони є.
Експериментальне дослідження здійснювалось протягом 2008-2009 років. В ньому взяло участь 17 учнів навчально-реабілітаційного центру «Джерело» віком від 12 до 16 років та 10 працівників, які працюють з розумово відсталими дітьми в м. Івано-Франківську та м. Львові.
За медичними даними в експериментальному дослідженні брали участь переважно підлітки з легкою розумовою відсталістю (дитячий аутизм, психопатиподібна симптоматика (напруженість, тривога та замкнутість), емоційно-вольова нестійкість з розладами мови, з гіперкінетичним синдромом у поведінці), а також з помірною розумовою відсталістю (синдром Дауна, загальний недорозвиток мови).
Етапи дослідження:
1) теоретико-аналітичний - здійснювалося постановка проблеми, визначення мети та завдань дослідження, відбувалося ознайомлення з станом досліджуваної проблеми у психологічній та педагогічній науці;
2) організаційний етап включав теоретичний аналіз наукової літератури, підбір матеріалу для проведення дослідження та складання анкети для працівників, які працюють з дітьми розумово неповносправними;
3) здійснення емпіричного дослідження, в процесі якого здійснювалося визначення рівня просторової орієнтації дітей розумово неповносправних та їх рівня уваги, сприйняття предметів, форм, кольору та визначення віку розумово неповносправної дитини;
4) підсумковий етап: обробка результатів проведеного діагностування та узагальнення отриманих результатів.
Основними завданнями експериментального дослідження були наступні:
- обґрунтувати актуальність та доцільність соціальної роботи із неповносправними дітьми;
- з'ясувати здатність учнів з розумовою відсталістю до орієнтації в просторі та розпізнавання предметів, форм та кольору;
- визначити основні напрями соціально-педагогічної роботи з розумово неповносправними підлітками у рамках релігійного виховання.
Метою дослідження є виявлення особливостей життєдіяльності розумово неповносправних підлітків та сприймання їх соціальним середовищем .
З-поміж емпіричних методів дослідження нами використовувались опитування (бесіда, анкетування), тестування та спостереження.
Для вирішення поставлених в роботі завдань нами було використано окремі психодіагностичні методики з метою вивчення особливостей актуального психологічного стану дитини з розумовою відсталістю:
1. Дослідження розвитку дитини за методикою Біне-Сімона, що визначає паспортний вік дитини, вік розумовий та наскільки дитина відстає у розвитку.
2. Дослідження діагностики інтелектуальних розладів у дітей (тест Векслера).
3. Визначення продуктивності та стійкості уваги проводилося за методикою «Знайди і викресли» (за Р.Нємовим).
4. Визначення рівня просторової орієнтації розумово неповносправних дітей за допомогою гри та вправ для дошкільного і шкільного віку (Додаток Б).
Для дослідження паспортного віку, віку розумового та відставання в розвитку було використано методику Біне-Сімона, яка досліджує розумовий розвиток дитини. За допомогою методики Біне-Сімона психологами було розроблено бланк відповідей до шкали тестів розумового розвитку Біне-Сімона. Тести стандартизовані для дослідження розумового розвитку дітей конкретного віку, починаючи з 3 до 15 років. Для кожного віку обирається по 6 тестів, а для 12-річних - 8 тестів. По кожному тесту дається позитивна або негативна оцінка відповідно до вказівок кожного тесту. Дослідження проводиться так: дитині конкретного віку даються тести, розраховані на дітей, що на 2 роки молодші за досліджувану дитину. Якщо дитина позитивно розв'язує всі ці тести, тоді переходять до тестів, розрахованих на дітей старшого віку, спиняючись на шкалі того віку, тести якого дитина не може розв'язати. За кожний позитивно розв'язаний тест за шкалою до 12-річного віку нараховується 2 місяці, за кожний тест, розрахований для дванадцятирічних -- 3 місяці, а для 14 і 15 років -- по 4 місяці. Після цього визначається вік розумового розвитку дитини. Наприклад, дитина 8 років розв'язала всі тести до 8 років включно, а потім розв'язала 5 тестів для 9 років, 2 тести для 10 років і 1 тест для 12 років, то вік її розумового розвитку визначається так: до 8 років додається 10 місяців за 9 років (5 тестів х 2), 4 місяці за 10 років (2 тести х 2) і три місяці за 12 років (1 тест х 3), разом 8 років 17 місяців.
Отже, ця методика допомагає визначити паспортний вік, вік розумовий та відставання у розвитку.
Друга методика, яка була нами використана - це діагностика інтелектуальних розладів у дітей (тест Векслкра). За структурою, запропонована Д. Векслером, інтелектуальна шкала належить до категорії тесту «загального інтелекту», який складається з певної системи, а не суми окремих субтестів. Системний характер векслерівських шкал проявляється в таких особливостях:
- групування субтестів по двох типах розумових здібностей (вербальних і невербальних) розширює діагностичні можливості;
- шкалювання початкових оцінок по субтестах відповідно до питомої ваги окремих розумових здібностей;
- в системі взаємозамінності окремих субтестів батареї.
До субтестів вербальної групи належать:
1. «Загальна обізнаність»;
2. «Загальна тямущість»;
3. «Арифметичний тест»;
4. «Знаходження побідності»;
5. «Словник»;
6. «відтворення цифрових рядів»;
До невербальних (наочних) належать такі субтести:
1. «Завершення малюнків»;
2. «Встановлення послідовності малюнків»;
3. «Складання орнаментів з кубиків»;
4. «Складання фігур з роз'днаних деталей»;
5. «Кодування»;
6. «Лабіринти» [Миколайський М.В., 2006, 228].
Безпосередньо перед початком тестування психолог чи соціальний педагог знайомиться з досліджуваним, створюючи атмосферу довір'я і співробітництва. Спеціально зупинимося на деяких загальних вимогах до процедури тестування, на які вказував Д. Векслер.
Розміщення меблів і стимульного матеріалу повинно сприйматися підлітком як атрибути гри, викликати приємні переживання, тепле, дружнє спілкування.
Спокійні рухи і невимушений тон екзаменатора сприяють усуненню всякої невизначеності і напруження, які може відчути підліток.
Якщо підліток дає на одне запитання декілька відповідей (або спонтанно, або під впливом додаткових запитань), буде справедливим зараховувати їй кращу з цих відповідей. У своїх настановах Д. Векслер зупиняється також на особливостях застосування тесту в клінічних умовах, коли досліджуваний має ті чи інші психічні розлади. У таких випадках екзаменатор повинен уникати будь-якої упередженості і поводитися з хворим так само, як і з психічно здоровими. Якщо атмосферу теплоти і приязності не вдається створити за короткий час, такі зусилля повинні мати поступовий характер.
Наступна методика, яка була використана нами в експериментальному дослідженні була методика «Знайди і перекресли». Вона призначена для визначення продуктивності та стійкості уваги. Дитині показують малюнок. Цей малюнок рекомендується використовувати при дослідженні уваги 3-4 річних дітей. На ньому в випадковому порядку подані малюнки простих фігур: гриб, дім, відерце, м'яч, квітка, прапорець. Перед тим, як почати дослідження, дитина отримує інструкцію такого характеру: «Зараз ми з тобою пограємось в таку гру: я покажу тобі картинку, на якій намальовано багато різних, знайомих тобі предметів. Коли я скажу слово «починай», ти по рядкам цього малюнку почнеш шукати і перекреслювати ті предмети, які я скажу до тих пір поки не скажу слово «стоп».
В цій методиці дитина працює 2,5 хвилин (через кожні 30 секунд дитині говорять слово «стоп» і «починай»).
Ця методика визначає продуктивність уваги учнів: висока, середня і низька та стійкість уваги.
Увага - це форма психічної діяльності людини, що виявляється у її спрямованості і зосередженості на певних об'єктах при одночасному абстрагуванні від інших. Увага є такою психічною функцією, яка характеризує вибіркове ставлення до навколишнього світу, коли з великої кількості подразників свідомість виділяє один або кілька.
В експериментальному дослідженні ми використовували також методику «Сприймання кольорів», «Сприймання форм», «Сприймання предметів» та розвиток просторової орієнтації. В кожній з цих методик є по 3 запитання і після кожного запитання ставляться бали за кожну правильну відповідь. Ці методики призначені для того, щоб краще пізнати в учнів їхні загальні знання, які вони використовують в своєму житті.
Що ж до просторової орієнтації дітей з розумовою відсталістю, то ця методика використовувалась у вигляді ігор та вправ. Для того, щоб зробити просторові відношення сигнальними, можна використати два прийоми, про які говорив ще К.Ушинський: 1) дитині дають одні й ті самі предмети, але відношення між ними і словесні позначення цих відношень змінюються: «Пташка за кліткою», «Пташка перед кліткою», «Пташка над кліткою» тощо; 2) предмети міняють, а відношення та їх позначення зберігаються: «Марічка стоїть перед деревом», «Микола попереду Сергія», «Собака йде попереду господаря».
Вправи на визначення парних напрямків потрібно давати дітям не ізольовано, а в зіставленні: уперед -- назад, праворуч -- ліворуч, угору -- вниз. Таке співставлення в дії та в мовленні сприятиме усвідомленню кожного з них. Це прискорить їх розрізнення.
Поряд зі створенням умов для закріплення практичних дій розрізнення дитиною просторових відношень у різних ситуаціях необхідно формувати в неї вміння узагальнювати результати цього розрішення у словах -- позначеннях просторових відношень. Необхідною умовою усвідомлення дитиною відносності просторових напрямків є варіація умов сприймання, а саме: введення вправ на розрізнення напрямків в умовах повороту на 90°, 180° у горизонтальній площині. При цьому слід поступово переходити від розуміння основних напрямків до диференціації напрямків перехідних.
Враховуючи все вищесказане, ми розподілили дібрані нами ігри та вправи на розвиток просторової орієнтації на 2 групи:
ігри та вправи на розвиток орієнтації у своєму тілі та у сторонах тіла людини, яка знаходиться навпроти;
ігри та вправи на розвиток орієнтації в навколишньому просторі (орієнтація «від себе», «від об'єктів», орієнтація з опорою на
різноманітні схеми) та у просторі аркуша паперу.
Завдяки цим іграм та вправам ми можемо побачити просторову орієнтацію дитини (в школі, вдома, на вулиці).
Також нами було проведено спостереження за підлітками з розумовою відсталістю в реабілітаційному-центрі, під час перерви, на уроці. Спостереження за поведінкою людини - найстаріший метод психологічного дослідження, зберігає за важливістю першочергове значення в клінічній психодіагностиці. Спостереження супроводжує всі інші методи дослідження (збирання анамнезу, виявлення скарг, виконання експериментально-психологічних методів, тестів). Головна перевага методу в тому, що він дозволяє побачити поведінку, міміку, жести у всій широті їх проявів у різних ситуаціях і отримати найбільш повну інформацію про хворого.
У клінічних умовах завданнями спостереження є оцінка таких показників:
1) особливостей особистості;
2) психічного стану;
3) психології хворого та його відношення до хвороби.
Спостереження повинно бути по можливості більш тривалим, і, головне, необхідно побачити поведінку хворого в різних ситуаціях, що допоможе розкрити риси особистості та особливості психології хворого під час огляду спеціалістами; при підготовці та проведенні відповідальних діагностичних чи лікувальних процедур; під час побачення з рідними чи близькими; в ситуаціях взаємодії з іншими хворими; в ситуаціях, коли хворий стає свідком або дізнається про несприятливе завершення подібного захворювання в іншого хворого, особливо з подібним діагнозом.
Спостереження вимагає постійного прагнення до об'єктивності з боку спостерігача, який повинен стежити за собою, щоб його висновки не були результатом упередженості, проявом симпатії або антипатії до хворого.
Реєстрація результатів спостереження проводиться двома способами:
1) все побачене записується "вільним текстом";
2) реєструється на спеціально розробленій карті спостереження.
Важливо пам'ятати, що при описанні результатів спостереження необхідно вказувати тільки побачені факти (особливості поведінки, інтонації, пози, міміки, жести, висловлювання та ін.), а не власну думку про них. Психологічне спостереження повинно бути, по можливості, малопомітним, недокучливим, але не потаємним з етичних мотивів.
Ми використовували в експериментальному дослідженні також анкетування. Анкету було складено для вчителів, які працюють з дітьми розумово неповносправними. Це анкетування ми провели для того, щоб краще пізнати їхнє почуття, відчуття коли вони працюють з дітьми, наскільки вчителям важко адаптуватись до умов навчання розумово неповносправних дітей.
Анкетування для працівників включає в себе такі аспекти як:
- почуття та відчуття вчителів у роботі;
- досвід роботи;
- виникнення труднощів у роботі з підлітків із вадами розумового розвитку
Отже, проведення експериментального дослідження з розумово відсталими підлітками дозволяють нам краще пізнати зовнішній і внутрішній світ підлітка, наскільки розумово неповносправні підлітки орієнтують в просторі, часі. За допомогою методу спостереження на перервах, під час проведення експериментального дослідження, ми можемо побачити як вони спілкуються між собою, як реагують на ту чи іншу ситуацію, подію та поведінку інших підлітків.
2.2 Психологічна діагностика окремих пізнавальних процесів у підлітків з вадами розумового розвитку та визначення інтелектуальної шкали
Експериментальне дослідження здійснювалось протягом 2008-2009 року. Всього в ньому взяло участь 17 підлітків з особливими потребами навчально-реабілітаційного центру «Джерело» м. Львів віком від 12 до 16 років. В обстежених нами учнів наявні такі ступені захворюваності як: легка розумова відсталість з емоційно-вольовою нестійкістю, з гіпертонічним синдромом (переважає збудження над гальмуванням), з психопатиподібною симптоматикою (напруження, тривога, замкнутість), з гіперкінетичним розладом у поведінці, з загальним недорозвитком мови; помірна розумова відсталість, синдром Дауна та дитячий аутизм В експериментальному дослідженні ми використовували методику «Знайди і викресли» (на визначення продуктивності та стійкості уваги), методику на визначення рівня розумового розвитку дитини Біне-Сімона, методики «Сприйняття кольору», «Сприйняття предметів», «Сприйняття форм», а також ігри та вправи, за допомогою яких ми визначили орієнтацію в просторі розумово неповносправних дітей.
Тестування учнів навчально-реабілітаційного центру за методикою Біне-Сімона на визначення рівня розумового розвитку дозволило з'ясувати, що: підлітки мають значне відставання у розвитку. Наприклад за паспортом вік дитини становить 12 років, за методикою Біне-Сімона вік розумовий становить 3 роки, тому відставання у розвитку є 9 років. В окремих підлітків рівень відставання у розвитку був меншим, тобто на 2, 3, 4 роки (див. табл. 2.1).
Таблиця 2.1. Визначення розумового розвитку підлітків за бланком Біне-Сімона

Учні
Вік паспортний
Вік розумовий
Відставання у розвитку
1.
Учень 1
12 р. 3 м.
3р. 4м.
9р. 11м.
2.
Учень 2
12р.5м.
4р. 8м.
8р.7м.
3.
Учень 3
14р. 5м.
5р. 10м.
9р. 7м.
4.
Учень 4
16р. 4м.
не говорить
5.
Учень 5
13р. 9м.
8р.
5р. 9м.
6.
Учень 6
12р. 8м.
7р. 4м.
5р. 4м.
7.
Учень 7
15р. 1м.
8р.
7р. 1.
8.
Учень 8
14р.
8р. 2м.
6р. 10м.
9.
Учень 9
15р. 5м.
не можливо провести (дитина неуважна, гіперактивна)
10.
Учень 10
13р.
не можливо провести (у зв'язку з ехолалією)
11.
Учень 11
12р. 3м.
6р. 4м.
6р. 11м.
12.
Учень 12
16р. 11м.
7р. 7м.
9р. 4м.
13.
Учень 13
14р. 6м.
4р. 6м.
10р.
14.
Учень 14
12р. 7м.
4р. 2м.
8р. 5м.
15.
Учень 15
13р. 1м.
7р. 10м.
6р. 3м.
16
Учень 16
12р.4м.
6р.12м.
6р. 7м.
17
Учень 17
15р.11м.
8р.4м.
7р. 6м.
З цих результатів бачимо, що підлітки мають досить значне відставання в розвитку. Деякі підлітки з розумовою неповносправністю не говорять, мають ехолалію (повторюють те, що говорить вчитель) та є гіперактивними і неуважними. Всі підлітки незалежно від віку, мають різні рівні розумового розвитку, та їх поведінка не відповідає їхньому віку.
Також проводилась діагностика інтелектуальних розладів (тест Векслера) з підлітками, які мають розумову відсталість. В дослідженні брали участь 17 респондентів За даними результатів дослідження ми отримали наступні результати: 65% підлітків мають легку розумову відсталість (дебільність), 30% - помірна розумова відсталість (помірна імбецильність) та 5% - тяжка розумова відсталість (ідіотія).З цих результатів бачимо, що підлітки з розумовою відсталістю мають свої ступені інтелектуальних розладів, які заважають їй орієнтуватись в просторі, але це менша частина опитуваних. Отже підлітки з легкою розумовою відсталістю (як це було вже зазначено в першому розділі) вміють орієнтуватися в просторі.
Рис. 2.1 Результати діагностики інтелектуальних розладів підлітків
Також ми проводили обстеження підлітків за методиками «Сприйняття кольорів», «Сприйняття предметів» та «Сприйняття форм». Майже всі обстежені нами розумово неповносправні підлітки розрізняють кольори, форми та предмети. Також деякі з них вміють називати предмет, його форму і колір.
Отримані результати дослідження показують, що учні знають кольори, деякі плутають та не знають: 20% - учнів знають, 60% - плутають і 20% - не знають.
Рис. 2.2 Результати дослідження сприйняття кольору підлітками навчально-реабілітаційного центру
Провівши методику «Сприйняття предметів» ми отримали наступні результати: 77% - знають, 23% - плутають, дітей серед учнів 4-5 класів, які б не розрізняли предмети, не виявлено.
Рис. 2.3 Результати дослідження сприйняття предметів підлітками навчально-реабілітаційного центру
З цього бачимо, що учні з розумовою відсталістю розрізняють предмети і в деяких з них сенсорні еталони сформованості частково. Майже всі підлітки з особливими потребами розпізнають предмети і вміють їх назвати.
Розумово відсталі підлітки, які навчаються в навчально-реабілітаційному центрі знають форми (24% учнів), плутають (40%) і не знають форм (36%). Великий показник результатів , які плутають, але також досить великий результат і тих учнів, які не знають.
Рис. 2.4 Результати дослідження сприйняття форм підлітками навчально-реабілітаційного центру
За допомогою ігор та вправ, в яких використовувалися картинки та запитання до кожної картинки, ми змогли побачити рівень розвитку просторової орієнтації підлітка. Вправи на визначення парних напрямків ми давали підліткам не ізольовано, а в співставленні: «уперед» -- «назад», «праворуч» -- «ліворуч», «угору» -- «вниз». Таке співставлення в дії та в мовленні сприятиме усвідомленню кожного з них. Це прискорить їх розрізнення.
Провівши цю методику з іграми та вправами, ми отримали наступні результати: 54% розумово відсталих підлітків - орієнтуються в просторі і часі, 36% - частково орієнтуються і 10% підлітків не орієнтуються ні в просторі, ні в часі.
Рис. 2.5 Результати дослідження просторова орієнтація учнів 4-5 класів допоміжної школи
Отже, провівши ці методики на сенсорні еталони «Сприйняття кольору», «Сприйняття форми», «Сприйняття предметів» та розвитку просторової орієнтації ми можемо стверджувати, що більшість розумово неповносправних підлітків розпізнають кольори, предмети, форми та вміють їх назвати. І половина обстежених учнів (54%) орієнтуються в просторі і в часі.
Наступну методику, яку ми проводили серед підлітків була методика «Знайди і перекресли», яка спрямована на визначення продуктивності та стійкості уваги. Продуктивність уваги ділиться на продуктивну, малопродуктивну і непродуктивну. А стійка в свою чергу на стійку і нестійку. Ця методика порівнювалась разом з тим, як учні поводилися під час діагностування.
Провівши цю методику, ми отримали наступні результати. У розумово відсталих дітей переважає мимовільна, нестійка і малопродуктивна увага. Переважна більшість дітей мають такі результати через те, що вони є гіперактивними, неуважними та розсіяними під час дослідження. Дослідження властивостей уваги включало з етапи:
1 етап - довільна та мимовільна увага;
2 етапи - стійка та нестійка увага;
3 етап - продуктивна, малопродуктивна та непродуктивна увага.
Перший етап, який спрямований на визначення довільної уваги становить 20%, а мимовільна 80%, другий етап - стійка (40%) і нестійка (60%) увага і третій етап - продуктивна увага становить 40%, малопродуктивна - 54% і непродуктивна - 6%. За допомогою цих етапів ми зможемо точніше і детальніше розглянути розвиток уваги підлітків навчально-реабілітаційного центру.
Рис. 2.6 Результати дослідження довільної і мимовільної увага (у%)
З цієї діаграми бачимо, що у більшості обстежених нами дітей розумово відсталих увага є мимовільною. Вони під час навчання уважно сприймають інформацію і запам'ятовують її . Тільки в незначної кількості підлітків увага є мимовільною.
У розумово відсталих підлітків рівень нестійкої уваги переважає над стійкою. Причиною цього є те, що підлітки дуже швидко стомлюються.
Рис. 2.7 Результати дослідження стійкої і нестійкої увага (у%)
Увага у розумово неповносправних підлітків нестійка, через те, що вони є гіперактивними, неуважними і непостійними. Вони починають справу, але ніколи її не завершують до кінця.
Визначаючи рівень продуктивності уваги ми бачимо, що у розумово відсталих дітей переважає малопродуктивна увага. Це випливає з результатів проведеного нами дослідження (продуктивна - 36%, малопродуктивна - 54% і непродуктивна - 10%.
Рис. 2.8 Результати дослідження продуктивної, малопродуктивної і непродуктивної увага підлітків з особливими потребами (у%)
Отже, з цих результатів ми можемо зробити висновок, що розумово неповносправні підлітки вміють розрізняти кольори, предмети та форми. Також вони добре орієнтуються в просторі і в часі. Ці знання їм є в нагоді в їхньому щоденному житті (самообслуговуванні, в навчанні). Вони можуть самостійно дійти до школи, піти в магазин, а також самостійно доїхати, куди їм потрібно.
Також ми проводили анкетування серед вчителів в навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» в м. Львові.
Анкета для вчителів, які працюють з розумово відсталими підлітками, включає 7 запитань. Всі вчителі на запитання відповідали щиро і відверто. Питання були спрямовані на аналіз успіхів і труднощів та почуттів вчителів під час роботи із розумово неповносправними підлітками.
З результатів анкетування бачимо, що деякі вчителі з задоволенням працюють з підлітками, що завдяки їм вони навчились любити людей просто такими, якими вони є, навчились допомагати іншим, не потребуючи взамін нічого, навчились переборювати свої труднощі за допомогою довіри та любові. Але разом з тим вчителі не можуть сказати, що працюється легко. Наші респонденти зазначали, що працюючи з розумово неповносправними підлітками, потрібно бути відкритими до них, довіряти їм, поважати їхню думку та просто любити. І тоді підлітки з легкістю ідуть на контакт. Якщо вони не розуміють певний матеріал, тоді вчитель намагається пояснити його більш доступним способом, але вони не зациклюються над одним питанням, оскільки вони обов'язково згодом все зрозуміють. Коли вчителі не знають, як працювати з тією чи іншою дитиною, оскільки кожна дитина є індивідуальною особистістю, вони звертаються за порадою до спеціалістів. Інші шукають методи роботи через ігрові моменти, опрацьовують і адаптовують для підлітків матеріал.
Якщо у вчителів виникають певні труднощі з розумово відсталими підлітками тоді вони намагаються розв'язати цю проблему на місці, тобто зразу. Також труднощі у респондентів виникають у тому, що вони не до кінця їх розуміють і не вміють відкрити їх світ почуттів і талантів. Ці труднощі долаються, за допомогою порад спеціалістів, довшого перебування з розумово неповносправними дітьми.
Всі респонденти вважають, що ця робота дана їм від Бога. Не кожна людина спроможна працювати з розумово неопвносправними дітьми. Вони почуваються біля цих підлітків комфортно, затишно і безпечно. Розумово неповносправні підлітки є слухняними, старанними, хочуть багато навчитись, щоб в майбутньому досягти певних успіхів. Вони із задоволенням працюють з розумово відсталими дітьми, адже діти наповнюють їхнє життя чимось новим і цікавим. І якщо були моменти, коли респондентам хотілось залишити роботу (через те, що вони не бачили результати своєї праці, через непорозуміння з педагогічним колективом та керівництвом і через власне незнання і невміння працювати з розумово відсталими підлітками, але з часом вони навчились і полюбили цю роботу), то вони цього не зробили тільки через дітей розумово неповносправних.
Отже, робота, яку виконують вчителі, є важливою як у їхньому житті, так і для розумово неповносправних. Вчителі допомагають їм в навчанні, виховані, вчать їх елементарних навичок самообслуговування, вчать читати, писати, рахувати, а підлітки в свою чергу вчать вчителів бути більш терплячими, поважати один одного і вчать любити ближніх.
2.3 Особливості міжособистісної взаємодії дітей розумово неповносправних
Важливу роль у нашому житті відіграє спілкування (спілкування з рідними, друзями). Воно потрібне для всебічного розвитку.
Спілкування - це міжособистісний або груповий процес, що полягає в обміні певними результатами психічної діяльності між и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.