На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Сутнсть та розвиток мовленнєвої дяльност молодших школярв. Можливост урокв читання у формуванн мовленнєвих умнь навичок учнв початкових класв. Переврка ефективност розвитку мовленнєвої дяльност школярв в експериментальному дослдженн.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 24.09.2009. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


87
Міністерство освіти і науки України
Тернопільський державний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка
Кафедра рідної мови і
методики її викладання
Д И П Л О М Н А Р О Б О Т А
Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання
Виконавець:
студентка ІІІ-го курсу
групи 31
факультету ПВПК
Мацько І.Г.
Науковий керівник:
канд. пед. наук, доц.
Наумчук М.М.
Тернопіль 2009
А н о т а ц і я

Мацько І.Г. Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання -Рукопис.--ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2009.-
У дипломній роботі розкриваються основні положення проблеми розвитку мовленнєвої діяльності на уроках читання в початкових класах, досліджується сутність та розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів, визначаються можливості уроків читання у формуванні мовленнєвих умінь і навичок учнів початкових класів; виявляються основні характеристики читання як виду мовленнєвої діяльності; аналізуються методичні особливості проведення різних видів вправ з розвитку мовлення молодших школярів на уроках читання.
Представлена розробка експериментальної методики організації і проведення роботи з розвитку мовленнєвої діяльності на уроках читання в початкових класах, а також експериментальне обгрунтування проаналізованих теоретичних положень.
Дипломна робота містить 112 сторінок, на яких представлені: вступ, два розділи, висновки, 78 використаних науково-методичних джерел.
Ключові слова: мовленнєвий розвиток, мовленнєва діяльність, читання, збагачення, уточнення, активізація словникового запасу.
Зміст

Вступ
Розділ 1. Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання
1.1. Сутність та розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів
1.2. Характеристика читання як виду мовленнєвої діяльності
1.3. Можливості уроків читання у формуванні мовленнєвих умінь і навичок учнів початкових класів
Розділ 2. Експериментальне дослідження розвитку мовленнєвої діяльності на уроках читання у початковій школі
2.1. Організація і зміст експериментального дослідження
2.2. Перевірка ефективності розвитку мовленнєвої діяльності молодших школярів в експериментальному дослідженні
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
Вступ

Навчання української мови, як зазначається у Концепції мовної освіти 12-річної школи, має бути передусім націлене на відродження й подальший розвиток української мови на всьому терені України, формування мовної особистості як гаранта забезпечення й подальшого розвитку національної культури й державності. [64,с.4]
Виконати поставлене завдання можливо лише за умов реалізації усіх змістових напрямів шкільного курсу рідної мови - комунікативного, мовознавчого, культорологічного. У сучасній науково-методичній літературі знаходимо різноманітні технології навчання, відповідні методи й прийоми, використовуючи які, вчитель досягатиме високого рівня якості уроків, продуктивного використання навчального часу, перетворення класу в справжню педагогічну майстерню.
Уміння говорити здавна привертало увагу людства. Про це яскраво свідчить народна педагогіка, в якій питання мови й мовної підготовки людини посіло одне з центральних місць. Ідеї народної педагогіки щодо розвитку усного мовлення передували багатьом науковим методичним рекомендаціям, які викладено в працях відомих педагогів і лінгвістів. Відомо, що основним і найважливішим показником рівня культури людини, її мислення, інтелекту є мовлення. Воно з являється вперше в ранньому дитинстві у вигляді окремих слів, які ще не мають чіткого граматичного оформлення, але поступово воно збагачується й ускладнюється. У процесі мовленнєвої практики дитина оволодіває фонетичною будовою і лексикою, засвоює закономірності словозміни й словотворення, логіку і композицію висловлення, відшліфовує виразність свого мовлення. « Висока культура усного й писемного мовлення, добре знання і чуття рідної мови, писав академік В. В. Виноградов,-найкраща опора, найвірніша підмога й найнадійніша рекомендація для кожної людини в її суспільному житті і творчій діяльності». [25,с.47]
Проблеми розвитку мовлення почали висвітлюватися в педагогічній літературі ще в 20-30 роках XX ст. Однак практика вивчення рідної мови в сучасній школі свідчить, що розвиток мовленя учнів не посідає належного місця в системі педагогічної роботи й часто перетворюється в нудне і часто незрозуміле для дитини заучування сухих мовних категорій.
У програмі середньої загальноосвітньої школи зазначається, що розвиток мовлення-це принцип у роботі з читання, граматики і правопису. Робота над правильною вимовою, чіткістю й виразністю усного мовлення, над збагаченням словника, правильним і точним вживанням слова, над словосполученням і зв'язним висловленням, над орфографічно грамотним письмом має стати основою кожного уроку. [70, с.24]
Робота з розвитку мовлення молодших школярів включає такі напрями:
- вдосконалення звуковимови учнів і підвищення їхньої вимовної культури;
- збагачення, уточнення й активізація словникового запасу молодших школярів;
- уміння вживати слова у властивому для них значені, користуватися виражальними засобами мови залежно від ситуації і мети висловлювання;
- послідовно і логічно викладати думки;
- удосконалення граматичного ладу мовлення дітей;
- оволодіння нормами українського літературного мовлення;
- засвоєння найважливіших етичних правил спілкування.
Перелічені напрями роботи з розвитку мовлення становлять основу для формування в молодших школярів умінь сприймати, відтворювати й будувати зв'язні висловлення різних типів і стилів.
Розвиток мовлення дітей як одне із основних завдань їхнього інтелектуального виховання має стати серцевиною, основою роботи класовода з читання. Навчити школярів самостійно будувати зв'язні висловлення, користуватися діалогом, говорити чітко, правильно й виразно можна лише завдяки систематичним і цілеспрямованим зусиллям учителя протягом тривалого часу. Цю роботу потрібно здійснювати не тільки на спеціально відведених уроках, а й у процесі вивчення різних тем, опрацювання всього програмного матеріалу з читання.
Необхідність навчання дітей зв'язно висловлювати свої думки названо терміном «зв'язне мовлення», який закріпився в методиці викладання мов у початкових класах. Під цим терміном розуміється процес, діяльність мовця, послідовний усний чи письмовий виклад думок, знань. Наслідком такої діяльності стає текст--сукупність взаємопов'язаних самостійних речень, об'єднаних спільним предметом(темою) й основною думкою висловлювання за допомогою мовних ( лексичних, граматичних та інтонаційних) засобів. У методиці ці два поняття - зв'язне мовлення і текст - стоять поряд.
На розвиток мовлення, на формування комунікативних умінь заочною мірою впливає художній текст, який збуджує емоції, збагачує думку. Розвиває уяву, що є обов'язковою ознакою творчого мислення. «Художній текст є системою образів, які на тлі загальновживаної нейтральної лексики вибудовуються сув'яззю емоційно-експресивної лексики, різних видів синонімів, антонімів, омонімів, фразеологізмів;використання зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів» [57, с. 251].
Таким чином, художньому тексту властиві образність, що виявляється у майстерному змалюванні картин і образів засобами образно-поетичного слова, та конкретно-чуттєвий елемент, який бере участь у створенні чуттєво-емоційних вражень. Саме цим відрізняються тексти художнього стилю від інших. Як лінгвістичне поняття текст характеризується інформативністю, смисловим, структурно-стилістичним взаємозв'язком його складових частин. Аналізуючи текст, необхідно: визначити тему й основну думку, тип мовлення, проаналізувати мовні засоби, за допомогою яких виражається ідейно-образний та естетичний зміст твору. Останній критерій є надзвичайно важливим для формування комунікативних умінь і комунікативної культури в дітей шкільного віку, оскільки має на меті формування комунікативної компетенції школярів--забезпечення вмінь створювати власні висловлювання різних жанрів і стилів мовлення, адекватних ситуації спілкування, гармонійний розвиток усіх видів мовленнєвої діяльності: комунікативної, лінгвістичної і культурологічної.
Уміння гарно говорити, логічно і чітко формулювати свої думки, послідовно і грамотно викладати їх на папері - потрібні кожній освіченій людині. Відсутність таких умінь часто створює істотні незручності як для самої людини, так і для тих, хто її оточує.
Заняттям з розвитку зв'язного мовлення дітей в усіх чинних сьогодні програмах надається пріоритетне значення. Проте, на жаль, не завжди вони реалізуються сповна, а відтак діти не володіють навичками творчого розповідання, не вміють логічно і зв'язно висловлювати власну думку, а більше повторюють розповідь вчителя чи товариша.
Кожному, хто хоча б побіжно обізнаний із психологією як наукою, відомо, що писемне мовлення формується лише на базі усного, а не навпаки. Якщо дитина не навчилась складати усні твори, то вона і надалі не зможе задовільно писати творчі роботи. Діти ж, навчені вільно висловлюватись, логічно будувати усні розповіді, порівняно легко навчаться робити це і письмово. Таким чином, базою для успішного письмового висловлювання думок у шкільні роки є розвиток мовлення дитини ще до того, як вона піде до школи.
Мета кожного вчителя - зробити мовлення дітей змістовним, правильним, чітким, виразним, багатим.
Школа має готувати дитину до майбутнього життя і праці. Якщо учень досконало вивчить мову, то в майбутньому зможе брати активну участь у суспільному житті України, бо тільки у розвиненому мовленні формуються вміння користуватися новими засобами, добирати їх з граничною точністю, виражати сприйняте, передавати іншим набуті знання. По тому, наскільки змістовно, чітко і правильно учень висловлює свої думки, можна судити про його загальний розвиток. Чим виразніше і розвиненіше мовлення, тим більше виступають у ньому сама людина, її духовний зміст, її інтерес.
Тому вчителям особливу увагу слід приділяти розвитку усного і писемного мовлення, Для цього треба постійно розширювати життєвий досвід учнів: вчити їх спостерігати, уявляти, мислити й відчувати, оцінювати і узагальнювати, а потім передавати словом усе побачене, почуте, пережите.
Основна мета курсу української мови -- забезпечити розвиток, удосконалення умінь і навичок усного мовлення ( слухання-розуміння, говоріння); навчити дітей читати і писати, працювати з дитячою книжкою, будувати зв'язні писемні висловлювання; сформувати певне коло знань про мову і мовні уміння; забезпечити мотивацію вивчення рідної мови.
Відповідно до освітньої галузі « Мова і література» Державного стандарту початкової загальної освіти галузь (навчальний предмет) українська мова будується за такими змістовими лініями: мовленнєвою, мовною, соціокультурною.
Мовленнєва змістова лінія, яка є основною, передбачає розвиток усного і писемного мовлення учнів, їхнє вміння користуватися мовою як засобом спілкування, пізнання, впливу. З цією метою розвиваються, удосконалюються усні види мовленнєвої діяльності, якими учні певною мірою оволоділи у дошкільному віці(слухання-розуміння; діалогічне, монологічне мовлення), а також формуються, удосконалюються види мовленнєвої діяльності, які пов'язані з писемним мовленням (читання вголос і мовчки, робота з дитячою книжкою, письмові види робіт).
Програми передбачають набуття учнями елементарних знань про мовлення: усне і писемне, діалогічне і монологічне; про особливості висловлювань, обумовленні їх комунікативними завданнями, ситуацією спілкування. Однак основну увагу в навчанні слід приділяти розвитку умінь здійснювати всі види мовленнєвої діяльності: аудіювання, говоріння, читання, письмо. З цією метою необхідно використовувати спеціальні види роботи, забезпечувати постійний контроль за сформованістю відповідних умінь.
Читання - один з основних компонентів розвитку мовленнєвої діяльності школярів, один із важливих засобів формування особистості. Тому так важливо в початкових класах сформувати в учнів технічну сторону читання, уміння працювати з різними видами текстів, забезпечити максимальний вплив твору на школяра.
Читанню у початкових класах належить провідна роль у художній. Суспільно-історичній освіті, громадському, моральному, естетичному вихованні, у закладанні основ самовиховання, саморозвитку, духовності, національної свідомості.
Як наголошує Л. С. Виготський, у процесі читання художніх текстів відбувається не просто засвоєння прочитаного, а усвідомлення свого ставлення до творів мистецтва або формування нових знань через своєрідний діалог між автором і читачем на основі тексту. Тому, опрацьовуючи будь-який жанр художнього тексту на уроці, вчитель, виходячи з рівня розвитку дітей класу, спонукає їх знаходити через форму слова позицію автора, формулювати етичні та естетичні оцінки дійових осіб, ставити себе на місце того чи іншого персонажа, уявно діяти за нього і передавати головний сенс його діяльності через творчу розповідь.
Методика навчання на уроках читання і його зміст повинні бути підпорядковані розв'язанню завдань, визначених шкільною програмою: пізнавальних(засвоєння інформації, що міститься в творах); виховних, у тому числі і завдань розвивального навчання (морально-естетичне, трудове; розвиток мовлення, спостережливості, пам'яті, культури слухання, аналітико-синтетичних умінь - зіставлення, порівняння, узагальнення, доведення, проведення аналогії, стійкої уваги, витримки, терпіння, самостійності, творчих здібностей, навичок самоконтролю і т. ін.); спеціально-навчальних: удосконалення техніки читання (розширення поля читання, кореляція темпу, удосконалення правильних прийомів читання, навичок виразного читання, розвиток мовленнєвого апарату і промовляння, вміння інтонувати речення і т.ін.); розвиток навичок зв'язного мовлення у зв'язку з прочитаним текстом(відповіді на запитання;репродуктивний, вибірковий, стислий і творчий перекази і т.ін.) [63, с.130].
Звідси, метою даної роботи є вивчення можливостей використання різних видів вправ на уроках читання як засобу мовленнєвої діяльності молодших школярів у практиці шкіл.
Мета роботи визначила конкретні завдання:
1) проаналізувати педагогічну та методичну літературу з проблеми дослідження;
2) виявити сутність та етапи розвитку мовленнєвої діяльності молодших школярів;
3) визначити можливості уроків читання у розвитку мовленнєвої діяльності;
4) експериментально перевірити ефективність запропонованих вправ з розвитку мовлення молодших школярів на уроках читання.
Об'єкт дослідження -- процес мовленнєвого розвитку молодших школярів на уроках читання.
Предмет -- методичне забезпечення процесу мовленнєвого розвитку на уроках читання.
Гіпотеза дослідження--якщо забезпечувати мовленнєву діяльність молодших школярів на уроках читання у початковій школі відповідно до психолого-педагогічних та методичних вимог, то це призведе до уточнення, збагачення і активізації словникового запасу молодших школярів.
При написанні роботи були використані такі методи педагогічного дослідження:
а) аналіз тематичної літератури;
б ) спостереження;
в) бесіди;
г) психолого-педагогічний експеримент;
д) теоретичне узагальнення.
Методологічними засадами дослідження виступає положення про роль мови у розвитку мовлення особистості(О.О.Леонтьєв, Л.Мацько, Л. Паламар та ін.); зона найближчого розвитку дитини( Л. Виготський); лінгводидактичні погляди на розвиток комунікативних умінь і навичок молодших школярів (М. Вашуленко, О. Хорошковська, М. Орап та ін.)
Експериментальна база. Дослідження проводилося у НВК школа-садок №94 м. Львова та Львівській середній школі № 38.
Практична значимість дипломної роботи. Матеріали дослідження можуть використовувати учителі початкової школи для ефективної реалізації розвивального потенціалу уроків класного та позакласного читання як засобів розвитку мовленнєвої діяльності учнів початкових класів а також студенти ВНЗ I- IV рівнів акредитації при підготовці до семінарсько-практичних занять з методики викладання української мови та під час проходження педагогічної практики.
Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дипломної роботи доповідалися на педагогічній раді навчально-виховного комплексу школи-садка №94 м. Львова у грудні та січні 2008-2009 н. р., на засіданні кафедри рідної мови та методики її викладання у квітні-травні 2009 року, а також у виступах на науково-практичних конференціях ТНПУ ім. В. Гнатюка в 2008-2009н. роках та у виступах на педагогічних читаннях у м. Львові в 2007-2009рр.
Розділ 1. Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання

1.1. Сутність та розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів

Кожна людина користується рідною мовою, щоб передати свої думки і розуміння думок, висловлених іншими. Дитина, яка народилася, застає в готовому вигляді рідну мову. Але вона не тільки засвоює слова і граматичні форми рідної мови. Засвоюючи дуже рано різні слова, діти відносять їх саме до того змісту, який є значенням слова, закріпленого за ним у рідній мові всім процесом історичного розвитку народу.
Проте на кожному етапі свого розвитку дитина розуміє зміст слова по-різному. Адже слово завжди означає щось, якийсь факт, явище, предмет, ознаку або відносини, що є насправді. Глибина, повнота і правильність відображення таких фактів, ознак або зв'язків змінюються в процесі розвитку дитини. Тому дворічна дитина, вимовляючи слово «мама», відносить його лише до своєї матері; старший дошкільник може віднести те саме слово до кішки-матері. І лише значно пізніше, тобто вже в школі, учень може зрозуміти вислів: «Мати - сира земля».
Слово дитина засвоює дуже рано разом з властивим йому значенням. А поняття, позначене цим словом, як узагальнений образ дійсності, зростає, розширюється і поглиблюється з розвитком дитини.
Отже, мовлення -- це своєрідна форма пізнання людиною предметів і явищ дійсності і засіб спілкування людей між собою [1; С. 65]. На відміну від сприймання -- процесу безпосереднього відображення речей -- мовлення є формою опосередкованого пізнання дійсності, її відображенням за допомогою рідної мови.
Можна сказати, що мова -- це загальне, а мовлення -- індивідуальне користування мовою. Тому мовлення бідніше за мову, але водночас і багатше за неї [9; С. 24]. Адже людина в своїй практиці спілкування звичайно використовує лише незначну частину того словника і тих різноманітних граматичних структур, які становлять багатство її рідної мови. Водночас мовлення багатше за мову, бо людина, говорячи про щось, передає і своє ставлення до того, про що вона говорить, і до того, з ким говорить. її мовлення набуває інтонаційної виразності, змінюється його ритм, темп, характер. Тому людина в спілкуванні з іншими людьми може сказати більше, ніж означають ті слова, які вона зжила (підтекст мовлення). Але для того, щоб людина могла досить точно і тонко передавати свої думки іншій людині, причому так, щоб впливати на неї, щоб її правильно зрозуміли, вона повинна дуже добре володіти рідною мовою.
Розвиток мовлення в дитини -- це процес оволодіння рідною мовою, умінням користуватися нею як засобом пізнання навколишнього світу, засвоєння досвіду, набутого людством, як засобом пізнання самої себе і саморегуляції, як могутнім засобом спілкування і взаємодії людей [5; С. 31].
Мовлення має дві взаємозв'язані функції: воно є засобом спілкування (комунікативна функція) і засобом позначення (сигніфікативна, тобто знакова, функція) [19; С. 28]. Якби слово не мало пізнавальної функції, його б не могли зрозуміти інші люди, тобто мовлення втратило б свою комунікативну функцію, перестало б бути мовленням.
Як засіб спілкування, мовлення є й засобом впливу одних людей на інших (доручення, наказ, переконання). У мовленні людина передає й своє ставлення до чогось: до того, з ким вона говорить, або до того, про що говорить. Жест, міміка також є засобами, що передають ставлення людини до змісту мовлення співрозмовника або до неї самої. Ці виразні засоби правильно «зчитуються» співрозмовниками і, отже, також є засобами спілкування людей між собою. Звичайно, порівняно з мовленням, їх використовують дуже рідко.
Розрізняють мовлення розуміюче -- слухання (його іноді називають пасивним) розмовне (активне) [37; С. 102-103]. Розмовне мовлення в дітей і дорослих звичайно бідніше від розуміючого. У дітей в процесі оволодіння мовою ця розбіжність виступає особливо різко.
Мовлення може бути голосним, тобто зовнішнім, і прихованим, внутрішнім (мовлення-думання). Засвоюючи грамоту -- читання і письмо, -- школярі опановують спеціальне письмове мовлення [65; С. 92].
Який би вид мовлення ми не вивчали, на якому б рівні його розвитку не була дитина, особливості мовлення розкриваються лише через його відношення до мислення, до того змісту, який людина за допомогою мови узагальнено відображає.
Загальномовленнєві вміння передбачають формування культури мовлення і слухання. До провідних серед них варто віднести: вміння слухати, відповідати, запитувати, міркувати [75; С. 84-85].
Вміти слухати -- означає одночасно розуміти і запам'ятовувати інформацію, визначати головне і другорядне, мати своє ставлення до прослуханого. Таке вміння тісно пов'язане з умінням відповідати на запитання вчителя (однокласника, тексту).
Уміння міркувати -- це вміння пов'язувати між собою різні знання, щоб у кінцевому рахунку переказати текст, змінивши особу, від якої ведеться розповідь; скласти задачу, обернену даній; змінити умову задачі, залишивши запитання; на встановлення закономірностей (продовжити ряд чисел, заповнити квадрати та ін.); визначення причинності описаних подій; висловлення своїх міркувань щодо прочитаного ("Що вас здивувало у цьому творі?", "Про що дізналися вперше?", "Коли найбільше хвилювалися?", "Чому так називається твір?" та ін.); складання задач за загальними характеристиками даних ("Складіть задачу, коли відомі відстань і швидкість"), за виразом, за поданим запитанням; добір слів, близьких (протилежний) за значенням; відгадування загадок, ребусів, кросвордів тощо.
Згадані вміння мають досить широку сферу застосування, формуються під час виконання всіх без винятку завдань, на матеріалі різних навчальних текстів, однак ефективними є такі види вправ: переказ прочитаного; стислий і поширений опис добре відомих предметів; продовження розповіді; поширення речень; словесне малювання картин; складання казок, віршів, невеличких оповідань, задач, розповідей на вільну тему [34; с. 286].
Необхідність навчати дітей зв'язно висловлювати свої думки викликала до життя термін «зв'язне мовлення», який закріпився у методиці викладання мов у початкових класах. Під цим терміном розуміється монологічне мовлення, точніше -- процес, діяльність мовця, послідовний усний чи письмовий виклад думок, знань [9; С. 11]. Наслідком такої діяльності стає текст, тобто сукупність взаємопов'язаних самостійних речень, об'єднаних спільним предметом (темою) й головною думкою висловлювання за допомогою мовних (лексичних, граматичних й інтонаційних) засобів. У методиці мови ці два поняття «зв'язне мовлення» і «текст» стоять поряд.
У практиці початкової школи терміном «зв'язне мовлення» називають розділ методичної науки, який ставить своїм завданням навчати дітей розуміти і будувати висловлювання з огляду на мету, умови спілкування, дотримуючись норм літературної мови [2; С. 67]. По суті, цей термін відповідає тому, що в програмі називається розвитком мовлення. Застосування терміну «зв'язне мовлення» виправдовується тим, що воно актуалізує потребу навчати школярів зв'язно висловлювати думки. А це стає можливим завдяки навчанню дітей монологічному мовленню, яким вони слабко володіють у дошкільному віці.
У молодшому шкільному віці швидко росте пасивний словник -- кількість слів, що розуміє дитина. Дитина розуміє всі слова, якими користуються дорослі, а також пояснення дорослого (інструкції) відносно сумісних дій. Оскільки дитина активно пізнає світ речей, маніпуляція предметами для неї є найбільш значимою діяльністю, а засвоїти нові дії з предметами вона може тільки сумісно з дорослим. Інструктивна мова, яка організує дії дитини, розуміється нею рано. Пізніше виникає розуміння мови-розповіді. Більш легко розуміє дитина ті розповіді, які пов'язані з предметами і явищами, що її оточують. Для того, щоб вона зрозуміла розповідь або казку, зміст яких виходить за межі безпосередньо сприйнятих нею ситуацій, необхідна додаткова робота -- дорослі повинні цьому спеціально навчити дитину [38; С. 11-12].
Дуже швидко розвивається і активний словник, та все ж таки він відстає від пасивного. На початку другого року життя в активній мові дитини є 10--12 слів, в два роки -- близько 300 слів, в три роки словник складає 1200--1500 слів. Основною частиною активного словника дитини є іменники (до 60 %), дієслова (25--27 %) і прикметники (близько 10-- 12%) [5; С. 32-33].
Темп збагачення словника дитячого мовлення нерівномірний, у ньому є фази прискорення й уповільнення. Спостерігаються також значні індивідуальні відмінності як у темпі збагачення словника, так і в широті його використання.
На другому році у дитини з'являються перші дво-трислівні речення, перші запитання. Ця мова здійснюється у формі діалогу: «Дай булку», «Вова хоче пити», «Що це таке?», «Як це зветься?» Охоче вступаючи з ними в діалог, відповідаючи терпляче на питання, дорослі розвивають у дітей потребу в мовленнєвій діяльності.
В дошкільному дитинстві в основному завершується довгий і складний процес оволодіння мовою. До 6 років мова стає засобом спілкування і мислення дитини, а також предметом свідомого вивчення, оскільки при підготовці до школи починається навчання читанню і письму. Як вважають психологи, мова для дитини стає рідною.
Розвивається звукова сторона мови. Молодші дошкільники починають усвідомлювати особливості своєї вимови. Але в них зберігаються ще й попередні способи сприйняття звуків, завдяки чому вони впізнають невірно вимовлені дитячі слова. До кінця дошкільного віку завершується процес фонематичного розвитку [49; С. 217].
Інтенсивно росте словниковий склад мови. Як і в ранньому дитинстві, тут значні індивідуальні відмінності: у одних дітей словниковий запас значно більший, в інших -- менший, що залежить від умов їх життя, від того, як і скільки з ними спілкуються близькі дорослі. Приведемо середні дані за В.Т.Бадером. В 1,5 року дитина активно використовує приблизно 100 слів, в З роки -- 1000--і 2100, в 6 років -- 2500-3000 слів [5; С. 35].
Розвивається граматичний склад мови. Діти засвоюють закономірності морфологічного порядку (побудова слова) й синтаксичного (побудова фрази). Дитина 3-5 років не просто активно володіє мовою -- вона творчо засвоює мовну дійсність. У дошкільника з'являється оригінальне словотворення, яке К.Чуковський описав у книзі «Від 2 до 5».
Те, що дитина засвоює граматичні форми слова і набуває значний активний словник, дозволяє їй в кінці дошкільного віку перейти до контекстної мови. Зміст такої мови розкривається в самому контексті, який стає зрозумілим для інших. Вона може переповісти прочитану розповідь або казку, описати картину, зрозуміло для оточуючих передати свої враження про побачене. Але це не означає, що в дитини повністю зникає ситуативна мова. Вона зберігається, в основному, в розмовах на побутові теми і в розповідях про події, що мають яскраве емоційне забарвлення [1; С. 66]. Щоб отримати уявлення про особливості ситуативної мови, достатньо послухати як діти розповідають один одному побачені мультфільми, коли вони не закінчують фрази, пропускають слова і т. ін. Щоб мовлення дитини успішно розвивалося, треба:
виділяти певні звукокомплекси (слова) з цілого мовного потоку,
який діти постійно чують;
здійснювати тонкий фонематичний аналіз кожного звуко-
комплексу, тобто розрізняти схожі сполучення звуків (фонеми) і слова,
наприклад: «та-то», «ба-ба», «хлопчик-м'ячик»;
3) віднести виділене слово до певного об'єкта (ознаки, дії, зв'язку), тобто розуміти слова;
4)узагальнювати однорідні предмети (дії, ознаки, відношення) і називати їх тим самим певним словом;
5) розуміти ціле речення, тобто групу слів, об'єднаних певними граматичними зв'язками; в реченні завжди передана закінчена думка;
6)засвоїти механізм вимови (артикуляцію);
7) засвоїти вміння відбирати в кожному окремому випадку потрібні слова і, організовуючи їх у певні граматичні структури, передавати свої думки в зрозумілих іншим людям реченнях [9; С. 21-23].
Усі ці складні завдання дитина розв'язує неодночасно і не однаково успішно. Діти засвоюють мову двома шляхами: в повсякденному, природному спілкуванні з навколишніми дорослими і в процесі спеціально організованого педагогами й батьками навчання. Від змісту, характеру і методів такого природного і спеціального навчання залежить розвиток мовлення дитини в кожний період її життя.
Мовна діяльність дітей особливо бурхливо розвивається в період їх навчання в школі [37;с. 102]. Звертання вчителя до класу, роз'яснення, вказівки, зауваження, запитання, поправки -- усе це передано в мові. Щоб написати першу паличку в зошиті, школяр-початківець повинен слухати вказівки вчителя: яке завдання виконувати, як взяти олівець, який рядок знайти, де і з чого починати писати.
Протягом навчання в 1 класі діти слухають, дивляться і діють (олівцем, ручкою, ножицями), працюють з дидактичним матеріалом. Школярі привчаються слухати пояснення вчителя і стежити за його думкою та вказівками. У 1 класі слухання стає одним з основних видів спеціальної пізнавальної діяльності школяра.
Але не тільки при вивченні граматики вдосконалюється процес слухання учнів. Читаючи художню літературу, газетні тексти, діти опановують багатство рідної мови. До 3-4 класів словник зрозумілих слів в учнів-різко зростає. При цьому він поповнюється й образними висловами, що чують діти, слухаючи вірші і художню прозу [47; С. 23].
Наприклад, працюючи над текстами Т. Г. Шевченка « Сонце заходить» і « Реве та стогне Дніпр широкий», учитель може звернути увагу дітей на фоносемантичні засоби зображення картин природи. Доцільними будуть такі завдання:
-Яку картину ви уявляєте, читаючи рядки вірша « Сонце заходить»?
-Які слова допомагають нам зрозуміти, що настав вечір? (чорніють, тихне, німіють).
-Як ви вважаєте,вечір настав зненацька, раптово, чи поступово день переходить у вечір? (поступово, заходить сонечко, гори чорніють(не почорніли, дія не завершена),перестають співати пташки, поховалися комашки, які літали над полем).
-Як ви уявляєте вечір, описаний поетом: він теплий, лагідний, тихий чи неспокійний, вітряний? Чому? Тут вчитель звертає увагу дітей на приголосні звуки, які переважають у тексті: ш,ч,х,м які приголосні. Саме вони створюють лагідність, упокореність природи.
У ході бесіди необхідно з ясувати,що це текст, а не набір окремих речень. Темою тексту є змалювання вечірньої пори літньої доби, на що вказують ключові вирази: гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.
Аналізуючи рядки поезії «Реве та стогне Дніпр широкий», доцільно запитати:
-Що можна почути за рядками цього вірша?
-За допомогою яких слів і звуків змальовується картина бурі?
-Які слова в тексті вжито в переносному значенні?
-Яка картина постає у вашій уяві, коли читаєте поезію?
Сформувати вміння аналізувати текст неможливо за один чи декілька уроків. Це процес довготривалий.Учитель початкових класів закладає лише основу цього процесу.І чим міцніша вона, ця основа, буде, тим якіснішою стане надбудова, змістом якої є уміння досконало володіти всіма засобами рідної мови в будь-якій мовленнєвій ситуації.
Найістотнішою зміною в мовному розвитку дитини-школяра є ознайомлення її з словом, з мовою як об'єктом пізнання. З раннього дитинства мова була засобом спілкування дитини з навколишніми людьми. У школі діти вивчають мову як спеціальний предмет. Першокласникові спочатку важко розмежувати слово і предмет, який ним позначено [40; С. 17]. Тому першокласник довго не може зрозуміти, що слово «малина» -- ще не ягода малина. Слово -- лише назва відомої йому смачної темно-червоної ягоди. Не відразу слово відокремлюється від предмета, і першокласник, знову збиваючись, каже: «У малині три склади». Вчителька поправляє: «Не в малині, а в слові «малина» три склади».
Засвоєння грамоти -- складна робота для школяра, вона ґрунтується на тонкому і точному слухо-зорово-артикуляційному аналізі і синтезі, на поєднанні звукової форми слова з його значенням. Маленький учень часто читає неправильно, ставить наголос не там, де треба, тому слова звучать спотворено, що заважає розумінню їх змісту. Читаючи речення, школяр вчиться розуміти зв'язки між словами, правильно називати закінчення слів і читати прийменники та сполучники, що сполучають слова в реченні.
Відповідно до вимог програми в учнів початкових класів мають сформуватися деякі уявлення про мову і мовлення: 1) мова є найважливішим засобом спілкування між людьми; 2) найважливішими одиницями мови є звуки, слова, сполучення слів, речення, текст; кожна з них має своє призначення: із звуків утворюються слова, із слів -- словосполучення і речення, із речень -- зв'язні висловлювання; 3) мова пов'язана з мисленням (за допомогою речень висловлюються думки); 4) українська мова -- мова українського народу; 5) знання з мови застосовуються у практичному мовленні; щоб оволодіти мовленням, потрібно знати слова і вміти поєднувати їх; 6) є дві форми мовлення -- усна й писемна; 7) усне мовлення має допоміжні засоби увиразнення: інтонацію, міміку, жести; своєрідними допоміжними засобами спілкування є зорові умовні знаки і звукові сигнали [34; С. 124-125].
Наведені відомості учні повинні не заучувати, а засвоювати у процесі навчання. У результаті повинно виробитись свідоме ставлення до власних усних і писемних висловлювань, прагнення уникати помилок, дотримання етики мовлення --невід'ємної частини культури спілкування. Робота над досягненням цієї мети починається на спеціально відведених уроках і продовжується при вивченні всіх тем і розділів програми, на заняттях з розвитку зв'язного мовлення.
Навчальний матеріал на уроці не може бути просто викладений вчителем -- таку розповідь дітям було б важко сприйняти. Основою роботи має стати підручник, головними методами -- спостереження мовних явищ і бесіда, у проведенні якої слід постійно спиратися на мовний досвід учнів, поступово збагачуючи його [37; С. 108]. Однак учитель повинен постійно спрямовувати бесіду, роз'яснювати наведене в підручнику, при потребі доповнювати новими фактами.
Вже в 2 класі учні дізнаються про суспільну природу мови -- її створили люди для потреб спілкування в умовах спільної праці. За допомогою мови люди виражають свої думки. Тому мова тісно пов'язана із мисленням. Дітям слід розказати, що люди, пізнаючи навколишній світ, явища дійсності, предмети, їх ознаки, дії, стали давати їм назви. Так з'явилися слова як своєрідне позначення явищ дійсності [14; С. 132]. Найменування певного предмета, його ознаки чи дії -- це своєрідні знаки тієї чи іншої мови, які допомагають відрізнити один предмет, ознаку, дію від інших.
У ході роботи доцільно підкреслити, що слів у мові дуже багато (при цьому показати словники), що словниковий запас мови весь час поповнюється. Недавно в нашу мову ввійшли слова зореліт, космонавт, місяцехід, якими були названі нові машини, нові професії. І навпаки, багато слів ми перестали або перестаємо вживати (соха, постоли). На основі таких даних у дітей формуватиметься уявлений про розвиток мови у тісному зв'язку з розвитком суспільства.
У початкових класах дітям прищеплюється любов до рідного слова, до,мови батьків, до рідного краю, Батьківщини. Діти мають усвідомити, що українська мова є мовою українського народу, що обов'язком кожного українця є знання й збагачення її [65; С. 92].
Показуючи, як люди користуються мовою, слід цілеспрямовано вводити термін «мовлення», розуміючи його як процес спілкування за допомогою мови, здійснюваний мовцем. Для того щоб висловлювати свої думки і почуття, людина використовує слова, поєднує їх між собою, утворюючи речення, а поєднанням речень будує зв'язні висловлювання (текст).
Під час оволодіння грамотою учні дізнаються, що є дві форми мовлення -- усна й писемна. У 2--4 класах засвоюють найважливіші ознаки усного і писемного мовлення. Вчитель роз'яснює, що усна форма мовлення призначена для безпосереднього спілкування того, хто говорить, з тим, хто слухає. У процесі обміну думками співбесідники міняються ролями:той, хто говорить, стає слухачем,і навпаки.Допомагає порозумітись і ситуація мовлення [40,с.18]. При усному спілкуванні можна використати інтонацію, міміку, жести, повторити нечітко вимовлене слово, перебудувати фразу, уточнити іншими словами, якщо цього потребує співрозмовник. Отже, усна форма мовлення більш динамічна, легше піддається виправленню і доповненню. Однак думка формується безпосередньо у процесі мовлення, співбесідник не має багато часу на обдумування кожного слова, кожного речення. Тому в усному мовленні нерідко трапляються неточно вжиті слова, незавершені речення, небажані паузи.
Учні мають навчитися чітко вимовляти слова, виділяти більшою силою голосу ті частини речення, які є відповіддю па поставлене питання, тобто слова, які в даній ситуації мовлення є найвагомішими, найпотрібнішими для висловлення думки.
Учитель повинен постійно стежити за тим, щоб учень, відповідаючи або звертаючись, не обривав речення, а завершував їх, доводив до логічного і граматичного завершення, не повторював одних і тих самих (або зайвих) слів, не підмінював їх надмірним жестикулюванням. Цього діти мають навчатися постійно: в діалогічному мовленні, при читанні текстів вправ, переказах прочитаного тощо як на уроках, так і під час проведення позакласних заходів, у позаурочний час.
Практично учні мають засвоїти, що усній формі мовлення властиві певний темп і сила звучання. Розповідати казку треба повільно, щоб дати слухачеві можливість самому подумати над ходом подій, стати ніби співучасником розв'язання складних фантастичних ситуацій. Щоб передати динаміку руху, поспішність, швидку зміну однієї події іншою, треба темп мовлення пришвидшити [4; С. 53]. Дуже швидким є темп мовлення при проговорюванні скоромовок. Застосовуються вони з певною дидактичною метою: навчитись вимовляти швидко звуки й слова, не втрачаючи виразності і чіткості. Зіставляючи повільний і швидкий теми мовлення, учні усвідомлюють, що у щоденному звичайному спілкуванні використовується розмірений, середній темп мовлення, який дозволяє висловитись виразно і зрозуміло.
Учні мають учитись керувати силою голосу, знати, що від надмірного напруження голосові зв'язки можуть «захворіти» («пропадає» голос, людина говорить пошепки або зовсім втрачає голос) [9,с.42]. Надмірно голосна розмова негативно впливає і на слух. Підвищувати силу голосу треба тоді, коли про щось термінове необхідно повідомити на відстані, привернути увагу людей, закликати на допомогу, застерегти і т. п.
Якщо усним мовленням діти практично оволодівають ще у дошкільний період, то писемне мовлення формується тільки в результаті навчання. Вимоги, які ставляться до писемного мовлення, діти усвідомлюють поступово.
Вже у 2--4 класах учні засвоюють, що писемна форма мовлення на відміну від усної не має допоміжних засобів увиразнення. Усі відтінки змісту необхідно передавати словами. Тому вона складніша. Однак має й свої переваги: перш ніж що-небудь написати, можна подумати, вибрати найточніший, найкращий варіант, який буде цілком зрозумілим читачеві [33,с.49]. Отже, писати треба завжди охайно, каліграфічно, грамотно, щоб легко було сприймати зміст написаного.
Учитель повинен бути наполегливим і послідовним у своїх вимогах, не допускати поблажливого ставлення до неохайно виконаної роботи. Учні теж мають навчитись самокритично оцінювати власну роботу і об'єктивно -- роботу інших. Щоб навчити цього, варто практикувати виставку зошитів усіх учнів класу і дати можливість дітям самим порівнювати і оцінювати написане. Після виставки провести відверте і доброзичливе обговорення. У На спеціально відведених уроках у кожному з початкових класів діти засвоюють найважливіші вимоги культури мовлення й етики мовного спілкування: 1) висловлювання повинні бути правильними, точними, виразними. Для цього необхідно добирати потрібні для вираження думки слова, уміло будувати з них речення і пов'язувати їх між собою; 2) слова потрібно правильно наголошувати; 3) в усному мовленні не можна заміняти слова жестами, мімікою, вигуками; 4) щоб висловлений зміст сприймався іншими людьми, треба в усному мовленні виразно вимовляти слова, уміло користуватися інтонацією, а в писемному -- розділовими знаками; 5) у спілкуванні з іншими людьми прийнято вживати слова ввічливості (під час зустрічі І прощання, для вираження запитання, просьби, подяки тощо); 6) слова ввічливості слід добирати залежно від того, кому вони адресовані (товаришам, батькам, учителям, знайомим чи незнайомим людям); 7) у розмові треба вміти вислухати до кінця співбесідника, не перебиваючи його без потреби, а якщо є така необхідність, то попросити пробачення [37; С. 107-108].
Матеріал для засвоєння цих відомостей представлений у вправах підручників, тут окреслено також створювані або уявні ситуації, в яких відбувається спілкування. Однак опрацювання такого матеріалу не дасть бажаних результатів, якщо воно залишиться лише одним з епізодів навчального процесу. Питання культури мовлення і етики спілкування треба тримати в полі зору постійно -- як на уроках, так і в позаурочний час, домагаючись усвідомлення і виконання кожним учнем усіх названих вимог.
Отже, у процесі шкільного навчання розширюються функції мовлення, яке виникає і розвивається як засіб засвоєння і передачі знань. Мовлення виявляє себе і як засіб формування особистості, самоутвердження її в колективі [45; С. 62]. Зрозуміло, чому таке трапляється, адже збагачується мовне середовище дітей. На уроках учні сприймають зразки усного і писемного монологічного мовлення -- наукового, публіцистичного, ділового. Опановують читання, письмо, вивчають систему рідної мови і збагачують власний словниковий запас.
1.2. Характеристика читання як виду мовленнєвої діяльності

У початковій школі на уроках читання є величезні можливості для розвитку в учнів грамотного, логічно побудованого і образного мовлення, багатого за своїм структурно-логічним і змістовним складом. Приділяючи спеціальну увагу такому розвитку учнів, учитель готує їх до уважного сприймання художньої літератури, враховуючи, що книга відіграватиме дедалі більшу роль у всьому дальшому житті людини, сприяючи розвитку її мови і мовлення, розуму, почуттів і художнього смаку.
Формування у школярів читацьких умінь та навичок є одним з головних завдань початкової школи. Як стверджують науковці [26; 34], навчання читанню органічно пов'язане з системою письма і, відповідно, засвоєння нових слів на уроках читання логічно пов'язане із перекодуванням знаків-символів (букв) у слова з визначеним лексичним значенням.
Читання на початковому етапі функціонування є дією відтворення звукової форми слова на основі його графічної (буквеної) моделі. Згідно сучасної термінології, письмо можна назвати процесом кодування усної мови шляхом її переведення в графічну знакову модель, а читання -процесом декодування, переходу від графічної моделі слова до його первинної усної форми. Предметним змістом дій читача є не букви, їх назва, а звукова сторона мовлення - форми та їх послідовність. Тому читання вголос - це своєрідне говоріння за графічною (буквеною) моделлю.
У визначенні читання як предметного змісту дій читача виділена матеріальна, звукова сторона мови. Не букви чи їх назви є предметним змістом дій читача, а звукова сторона мови -- фонеми і їхня послідовність.
Власне, читання вголос є своєрідним говорінням за графічною (буквеною) моделлю. Але якщо це лише говоріння, то дитина нічому новому не вчиться, оскільки говорити вміє з раннього дитинства, і до моменту, коли починається навчання читанню, усне мовлення вже пройшло значний шлях розвитку [7; С. 33]. Діти до цього часу вже добре говорять і розуміють звернену до них мову, уміють виділяти з неї необхідну інформацію. Це стосується не лише життєвого усного мовлення, але й книжкової мови у тому випадку, якщо дітям читають дорослі.
Однак, незважаючи на те, що говоріння і читання є формами усного мовлення, вони зовсім різні за способом свого формування. Дитина вчиться говорити, орієнтуючись за взірцями мови дорослих. У ході розвитку мови вона виконує величезну роботу з орієнтації в мові, з координації артикуляційно-мовленнєвих дій зі слуховими образами, отриманими від дорослих. Формування усного мовлення в дитини -- процес ще недостатньо розкритий, складний за своїм механізмом і досить тривалий [33; С. 17].
Принциповою відмінністю між проговорюванням слів та їх читанням є те, що змінюється характер управління роботою артикулярного апарату. Під час звичайного усного мовлення управління відбувається у напрямі від думки чи від значення слова до його звукової форми. Цей перехід відбувається автоматично.
Згідно цього процес навчання читанню слід розуміти як перебудову управління усним мовленням, перетворення його з автоматичного в довільний, свідомо регульований процес з наступною автоматизацією.
Для того, щоб зрозуміти сутність механізму відтворення звукової форми слова, необхідно звернутися до сучасних наукових знань з фонетики, яка описує звуки і дає їхню характеристику передусім з боку артикуляції.
Найзагальніший випадок механізму читання відбувається при читанні прямого складу, що складається із приголосної та наступної голосної фонеми. Найбільш загальне правило читання, згідно цього, таке: треба знайти найближчу букву, що позначає голосну фонему, приготуватися вимовити цю фонему і з позиції її вимови вимовити попередні приголосні фонеми, позначені відповідними буквами, і услід за цим голосну фонему.
Вважалося, що вимова слідує за послідовним рухом очей по буквах і є послідовним нанизуванням однієї фонеми на іншу. Основну функцію ока вбачали в розрізненні букв. Але призначення очей цим не вичерпується. Воно полягає ще й у знанні їх, примушуючи читача тим самим приготуватися до відповідної вимови і лише на фоні цієї позиції вимовляти всі попередні приголосні фонеми. Підготовка не обов'язково повинна стосуватися зовнішнього артикулярного апарату; головне - підготовка гортанної трубки [2,с.145].
Оскільки вимова всіх попередніх приголосних фонем відбувається з позиції наступної голосної фонеми, то психологи називають даний принцип читання традиційним.
Управління відтворенням звукової форми слова при читанні складається із двох взаємопов'язаних ланок. У першій з них відбувається орієнтація на наступну після приголосної букви голосну букву з метою визначення фонемного значення приголосної букви; у другій ланці відбувається орієнтація на наступну за приголосною фонемою голосну фонему з метою правильної вимови позиційного відтінку попередньої приголосної фонеми.
Між рухами очей, що здійснюють попередню орієнтацію, і роботою мовленнєвого апарату існують складні відносини. Око весь час рухається вперед і назад, а мовленнєвий апарат вступає у дію лише після того, як око провело всю необхідну для орієнтації роботу. У людини із добре розвинутими читацькими навичками попередня орієнтація у буквеному і фонемному складі слова згорнута, скорочена і автоматизована, і тому процес читання справляє враження одномоментного схоплювання. Але він не є таким з самого початку - таким його слід сформувати. При формуванні навичок читання визначальне значення має орієнтувальна частина дії.
Загальна орієнтація у фонемному складі мови, розрізнення у словах категорій фонем за їх диференціальними ознаками - обов'язкова передумова навчання читанню. Без цього взагалі неможливо сформулювати орієнтаційну частину дії з відтворення звукової форми слова, оскільки для читання навіть найпростішого слова необхідно вміти знайти в ньому у певній послідовності всі ті орієнтири, що містяться в описаних ланках орієнтувальної частини дії [34; С. 122].
Мовленнєвий звук не дорівнює фонемі. Фонема - це функція, яку виконують деякі з ознак звука. Мовленнєвий звук - це ціла сукупність звукових ознак, із змінними спектрами, частотою, силою і тривалістю.
Цей механізм попередження, при якому приголосна фонема вимовляється з позиції вимови наступної голосної фонеми, і є основним механізмом утворення складу, у якому приголосна фонема набуває нових додаткових якостей, виступаючи у формі одиничного неповторного звука. Слід підкреслити, що це випередження поширюється не тільки на зовнішню ротову артикуляцію, але і значно глибше, беручи свій початок у більш глибоких і мимовільно керованих рівнях.
Встановлення механізму випередження і функції глоткової трубки при утворенні складу є наріжним для розуміння механізму читання. Механізм читання у своїй виконавчо-мовленнєвій частині принципово такий же, як і при вимові, але він істотно інший у ланці управління [73].
При читанні керування відбувається через букви до звукової форми слова, у якій представлені в єдності ті ознаки звуків, що несуть слово-розрізнювальну функцію; ті, котрі такої функції не виконують і залежать від навколишніх звуків, є змінними [1; С. 67]. На основі сформульованих теоретичних положень були визначені умови формування адекватного лексичного значення слова у молодших школярів.
Існують два види читання: вголос (або голосне) і мовчазне (або читання про себе). Мовчазному читанню передує голосне, яке, однак, не замінюється повністю читанням про себе, а триває впродовж усього початкового навчання. Зменшується лише його питома вага у порівнянні з мовчазним читанням [34; С. 127].
Така послідовність застосування видів читання продиктована психічними особливостями дітей у засвоєнні написаного. На початковому етапі читання написане слово стає зрозумілим, коли воно вимовлене. Графічний код, тобто написане, розшифровується звуковим його відтворенням. Звучання ж слова уже відоме дитині і зрозуміле. Тому весь букварний період присвячується в основному голосному читанню. Воно домінує і на початковій стадії роботи над «Читанкою». У букварний період застосовується ще й читання пошепки.
Ця ж послідовність запровадження видів читання задовольняє також і методичну вимогу навчання. Перші кроки в оволодінні технікою читання потребують пильної уваги і допомоги вчителя [26; С. 67]. Саме читання вголос дозволяє успішно здійснювати «зворотний зв'язок»: ступінь володіння технікою читання легко контролюється вчителем. Крім цього, читаний вголос активізує роботу всього класу, воно допомагає тим, хто відчуває труднощі у набутті навичок читання. У процесі читання вголос діти вчаться виразно відтворювати написане. Усе це враховується в методиці читання при визначенні його місця у навчанні дітей молодшого шкільного віку Кожен із перелічених видів читання має практичну вагу в підготовці активного читача. Голосне читання, що відповідає вимогам виразного читання, сприяє кращому усвідомленню прочитуваного, посилює виховний та естетичний вплив, на слухачів. До цього прагне вчитель. Здійснюється воно застосуванням різноманітних форм учнівського читання: індивідуального, хорового, «ланцюжкового», вибіркового, в особах [11; С. 73]. Кожна з цих форм задовольняє певну методичну мету.
Індивідуальне читання дозволяє здійснювати роботу з окремим учнем: навчати чи контролювати йога успіхи. І все ж воно не виключає залучення однокласників до ознайомлення з текстом.
Хорове читання допомагає вчителеві вирівняти уміння і навички читання всіх учнів чи «підтягти» окремих з них до рівня інших. Можна практикувати також читання всіма учнями впівголоса.
«Ланцюжкове» читання -- це й ефективна форма активізації учнівської діяльності в класі, це й засіб контролю за вже вивченим це й практичний прийом удосконалення навичок виразного читання. Такі функції воно виконує завдяки принципу його організації: текст читають учні по одному реченню, передаючи «естафету» читання сусідові.
До вибіркового читання вдаються переважно при аналізі твору: коли необхідно знайти найбільш важливі місця для розуміння ідеї твору, процитувати оцінку, яку дає автор вчинкам персонажів, нагадати присутнім опис природи, подій тощо. Іноді вибірковим називають таке читання, коли класовод обирає для прочитування тексту тих учнів, певні уміння яких він хоче проконтролювати.
Читання в особах, відоме ще з букварного періоду, -- один з результативних способів навчання виразному читанню. Його застосування можливе як при читанні окремих оповідань, так і при вивченні байок і казок. Читання в особах доцільно поєднувати з інсценуванням.
Незаперечний вплив усіх цих форм голосного читання і на культуру мовлення учнів: читаючи вголос, діти виробляють орфоепічні норми, замислюються над правильним виразом думки [61; С. 43]. Усе це змушує не відмовлятися від голосного читання протягом усього часу навчання дітей молодшого шкільного віку. Його слід широко практикувати також і в умовах роботи з дітьми в малокомплектній школі.
Доказом практичного значення мовчазного читання служить його широке застосування у повсякденному житті. Без нього не можна уявити самостійного читання газет, книжок, документів. Воно є основним видом читання в життєвій практиці людей. Переваги його у порівнянні з голосним читанням -- в економії часу, адже темп читання про себе значно вищий, ніж читання вголос. А це значить, що читання мовчки продуктивніше за голосне читання. Тому в методиці читання йому відводиться належне місце [34]. Але провідним видом залишається все ж голосне читання і в 3, і в 4 класах.
При навчанні дітей голосному читанню велику роль відіграє зразкове виразне читання вчителя. На різних етапах навчання він демонструє вимову слів, прочитування речень, абзаців і цілих текстів. При опрацюванні ж творів художньої літератури приклад виразного читання (чи декламації) повинен справляти особливе враження [44]. Звідси вимога -- кожному майбутньому вчителеві досконало володіти технікою виразного читання, глибоко усвідомити його критерії і застосовувати їх на практиці.
Хоч до мовчазного читання учні готуються в час роботи над букварем, на уроках читання можна відвести певний час для вироблення сталих навичок мовчазного читання, якщо в цьому є потреба. Подальша робота над виробленням навичок мовчазного читання здійснюється поетапно. Перший етап - мовчазне читання уже прочитаних вголос творів, поглиблене осмислення прочитаного: відповіді на запитання, добір речень для ілюстрацій до характеристики персонажів, визначення головної думки твору та ін. За ним іде етап читання про себе без попереднього голосного читання, але після підготовчої роботи. По закінченні мовчазного читання рекомендується прочитати текст вголос і піддати його більш детальному розбору [35; С. 12]. Пропонуючи мовчазне читання, слід визначати чає для опрацювання матеріалу. Це активізує роботу учнів і привчає їх до швидкого читання.
Коли учні набудуть навичок мовчазного прочитування і розуміння тексту, читання про себе можна вводити для ознайомлення з текстом твору. Це значить, що після підготовчої роботи до сприймання змісту твору -- розповіді про історичні умови, у яких відбуваються події, тощо -- вчитель пропонує прочитати про себе твір, після чого одразу ж переходить до його аналізу. Це, однак, не означає, що, навчившись мовчазному читанню, учні повністю переходять до цього виду ознайомлення з новим твором. Читання вголос і в 3, і в 4 класах як вид роботи не виключається. Обидва види читання застосовуються паралельно. Порядок їх застосування залежить від теми твору, жанру, завдань, які розв'язує вчитель на конкретному уроці. Емоційно насичені твори доцільно прочитувати вголос. Мабуть, доцільно читати вголос твори, побудовані на діалогах.
Однак який би вид читання класовод не застосовував, він повинен прапгути до того, щоб читання було осмисленим [28; С. 76]. Щоб упевнитись у тому, що учні усвідомлюють голосно чи мовчазно прочитаний твір, необхідний контроль. При голосному читанні перевірка розуміння прочитаного здійснюється і в процесі, і по його завершенні. Мовчазне ж читання контролюється усним опитуванням лише після того, як учні ознайомляться з текстом твору. Перевіряючи ступінь розуміння змісту прочитаного, слід ураховувати, проводилась попередня підготовка чи ні, одержували учні завдання перед мовчазним прочитуванням тексту чи ніяких завдань учитель не давав. Методика, наприклад, рекомендує перед мовчазним читанням давати учням різного типу завдання: готувати себе до переказу, бути готовим до вибіркового голосного читання, підготуватись до відповідей на запитання; після ознайомлення поділити оповідання на частини, дати заголовок кожній з них; дібрати малюнки до прочитаного чи пояснити заголовок твору [34; С. 157-158].
Уся робота із застосуванням обох видів читання підпорядкована виробленню в учнів таких його якісних ознак, як свідоме, правильне і швидке читання. Щодо читання вголос, то воно має бути ще й виразним.
Свідоме читання забезпечує уміння читати з ясним розумінням змісту тексту, описаних подій, зв'язку між ними й уміння оцінити вчинки дійових осіб. Усе це ґрунтується на усвідомленому сприйманні учнями лексичного значення всіх слів, що завдяки граматичній пов'язаності формують думку, виражену реченням. Свідомим визначається читання, якщо учень спроможний не тільки переказати, а й висловити ставлення до прочитаного [21; С. 32].
Правильне читання має відповідати іншим критеріям, серед яких:
а) безпомилковість відтворення звукового наповнення прочитуваного, тобто читання без пропусків букв, складів, їх перестановок, вставки зайвих звуків, складів;
б) ритмічність (або плавність) читання, яка виявляється при злитому промовлянні складів у словах і злитій вимові ненаголошених службових слів з повнозначними частинами мови;
в) дотримання орфоепічних норм, у першу чергу правильного наголошування складів, вимови тих звуків і слів, які у мовленні дітей зазнали впливу діалектного оточення [29; С. 39].
У виробленні швидкого читання треба прагнути до темпу читання, що відповідає темпу усного мовлення і забезпечує свідоме сприймання змісту прочитаного. Але в кожному класі слід добиватися нормального для даного класу темпу читання, для якого існують програмові вимоги.
Виразним може бути лише читання вголос. Тому основні вимоги до нього пов'язані з інтонацією, яка включає складний комплекс елементів вимови, зокрема: ритм, темп, тембр, силу, висоту голосу, паузи, логічний наголос. Виразним читання вважається тоді, коли читець дотримується пауз, логічних наголосів, варіює пришвидшеним чи уповільненим темпом, пониженням чи підвищенням голосу при проказуванні слів або речень відповідно до змісту твору [44]. А зміст твору, його ідея, задум автора потребують емоційного відтворення. Один текст вимагає м'якого, ліричного настрою у читанні, другий -- патетичного звучання прочитуваного, третій -- спокійної, розміреної передачі думок. Виразне читання покликане шукати відповідні інтонаційні засоби для передачі задуму твору.
Якості читання взаємопов'язані і взаємозумовлені. Удосконалення однієї з них веде до поліпшення іншої. Недоліки якоїсь з ознак читання впливають на якісну характеристику іншої риси уміння читати [73; С. 165]. Так, усвідомлено можна читати лише при правильному читанні, що забезпечується, в свою чергу, розумінням слів, речень. Від правильного читання залежить швидкість його. Основою виразного читання стає свідоме сприйняття тексту, що диктує знаходження пауз, логічних наґолосів, прискорене чи уповільнене прочитування твору. Разом з цим успіх виразного читання залежить і від правильного та швидкого читання. Незаперечний і зворотній вплив виразного читання на глибоке усвідомлення прочитуваного.
Програма з рідної мови передбачає формування у молодших школярів таких видів мовленнєвої діяльності, як аудіювання, говоріння, читання, письмо. Серед занять, які сприятимуть розвитку цих видів мовлення, чільне місце в шкільній практиці належить читанню [19; С. 29-30]. Важливим завданням уроків читання є активне і цілеспрямоване збагачення і удосконалення мовлення учнів; безпосередня підготовка до складання учнями власних текстів; розвиток логічного мислення; розширення кругозору учнів.
Формування навичок читання починається з 1 класу в добукварний період. Молодші школярі вчаться працювати над різними видами текстів, кожен із яких має свою дидактичну мету, яка і визначає методику цих занять. Але головним є навчання школярів зв'язного мовлення [2; С. 39].
З допомогою вчителя молодші школярі мають визначити тему і основну думку тексту, встановити логічний зв'язок, усвідомити композицію тексту, словом, оволодіти змістом, структурою і мовою тексту перед тим, як переказувати його. Крім цього, в процесі роботи учні оволодівають і "контекстовими" уміннями: вчаться висловлюватись на тему, підпорядковуючи висловлювання основній думці вихідного тексту, відбирати матеріал, визначаючи в ньому головне і другорядне, використовувати відібраний матеріал у потрібному порядку.
Формування мовленнєвої діяльності - не тільки принцип, але й складова частина змісту навчального курсу читання. Розвиток зв'язного мовлення на уроках читання - це вся робота, що проводиться вчителем спеціально і у зв'язку із вивчанням шкільного курсу для того, щоб учні оволоділи мовними нормами, а також висловлювали свої думки в усній формі, користуючись потрібними мовними засобами у відповідності до мети, змісту і умов спілкування [37]. За умови спеціально організованого систематичного навчання молодші школярі не тільки вчаться правильно розмовляти, але й самостійно розв'язувати і творити мовленнєві завдання, правильно висловлювати думки, спостереження залежно від мети, місця й ситуативних обставин.
Методичними засобами, що сприятимуть розвиткові мовлення учнів, його творчих здібностей, мислення, є розмова, усна імпровізація, художнє слово. Бесіда від примітивного діалогу вчителя й учня повинна поступово переходити в зв'язне, логічно побудоване оповідання. Поволі ускладнюючи сюжети та конструкції своїх розмов, учитель стежить за тим, щоб у запитанні не ховалася готова відповідь, щоб думка учня була образна, виразна і правильна.
Однією з умов вільного володіння усним і писемним мовленням є достатність активного лексичного запасу. Збагачуючи словник молодшого школяра, важливо не лише розширити словник учня, але й розвинути уміння користуватися виражальними можливостями слова для точної передачі думки. З цього приводу Т. Г. Рамзаєва зазначає, що, оскільки слово почерпує свою життєву силу, своє значення в більш або менш широкому контакті й обов'язково в процесі мовлення, то дуже важливим засобом з'ясування значення і ролі його є включення слова в словосполучення, речення, а ще краще - у зв'язне висловлення, в текст, хай то буде усна чи писемна форма мовлення [72, с. 58].
Збагачення словникового запасу дітей не мислиме без тлумачення лексичних значень вже відомих учням та нових слів. Часто, зустрічають нову лексему в тексті, вчителі за браком часу обмежуються неповним з'ясуванням її лексичного значення, підведенням під більш широке поняття, без стилістичних та емоційно-експресивних ремарок. Це позбавляє дитину можливості відчути красу слова, уявити зримо картини, описані автором.
1.3. Можливості уроків читання у формуванні мовленнєвих умінь і навичок учнів початкових класів

Розвиток мовлення у молодшого школяра виявляється в тому, що в нього виробляється навичка читання, тобто досить швидке і правильне пізнання літер та їх поєднань і перетворення побачених знаків у вимовлені звуки, звукосполучення, тобто у слова.
У різних видах і формах роботи з мовленнєвим матеріалом розвиваються логічне мислення і зв'язне мовлення школяра. У цьому процесі істотне значення має засвоєння учнями багатьох життєвих і спеціальних термінів та мовних зворотів. Знання навчального матеріалу, наукових термінів і вправляння в їх різноманітному застосуванні ведуть до успішного формування в дітей нових наукових понять. Для цієї роботи потрібна складна розумова діяльність, насамперед аналіз, абстрагування й узагальнення; вона розвиває в дітей гнучкість мислення та мову [41; С. 21].
Особливе значення для розвитку мови має перехід учнів 2--4 класів до літературного читання. Після пояснювального читання в 1--2 класах, метою якого є насамперед удосконалення техніки читання і розширення кругозору, діти переходять до ознайомлення з книгою як літературним художнім твором [22; С. 12]. До цього вони готуються і на уроках позакласного читання, коли, слухаючи художній твір (повість, вірші), ознайомлюються з багатством і красою рідної мови й мовлення.
Крім вивчення рідної мови й формування навичок читання, школярі засвоюють математику, природознавство та інші навчальні предмети. Вони постійно займаються малюванням і співами, працею і фізкультурою. Кожний навчальний предмет має свій зміст і термінологію, засвоюючи яку учень збагачує словник і розширює розумовий кругозір. На будь-якому уроці вчитель має змогу спеціально розвивати мовлення учнів і збагачувати їхній словниковий запас.
Джерелами збагачення словникового запасу учнів на цьому етапі стають: сама навколишня дійсність, навчальний процес, ілюстративний матеріал читанок та інших підручників, наочні посібники, технічні засоби, які вчитель використовує у ході розповідей та бесід з учнями [69; С. 9]. Вже протягом першого року навчання мовлення дітей на уроці здійснюється у межах досить широкого кола тематичних груп: школа і шкільне навчання (назви шкільних приміщень, класне обладнання, навчальне приладдя -- колективне та індивідуальне, види навчальної праці, елементи уроку й режиму навчального дня в цілому тощо); суспільно-політична лексика; лексика, пов'язана із суспільно корисною працею дорослих і дітей; види транспорту; рослини городу, саду, лісу; тварини -- дикі і свійські; побутова лексика, пов'язана з ігровою діяльністю дітей тощо.
У цей період словниковий запас молодших школярів активно поповнюється прикметниковими і дієслівними формами, засвоєними під час читання, а самі висловлювання стають більш повними, емоційними, яскравими [34].
Важливим є те. що дитячий словник збагачується не тільки кількісно, а й якісно. Під час уроків читання у ньому, зокрема, збільшується питома вага лексики, яка відображає суспільно-політичні відносини (Батьківщина, Вітчизна, держава, Україна, столиця України--Київ, рідна мова, український народ, великий український письменник, видатна українська поетеса та ін.). Статті для читання та художні ілюстрації ознайомлюють дітей з новими словами в галузі науки, техніки і культури, трудової діяльності людей міста й села, назвами рослин, тварин, предметів побуту. Поповнюється лексика, пов'язана з різноманітною діяльністю самих дітей, як на уроках, так і з позаурочний час. Особливе значення в цій діяльності належить дитячій книзі.
Найважливіше завдання початкової школи -- навчити дітей вчитися, а це неможливо без уміння читати і працювати з книжкою. Специфіка роботи на уроці читання потребує від дітей багаторазовою перечитування слів, речень, текстів, яке швидко набридає, стомлює. Щоб зробити урок читання цікавим кожному учневі, слід керуватися такими правилами: логічне поєднання всіх видів роботи; неможливість виконання наступного завдання без опрацьованої попередньої вправи; чітка установка щодо роботи: для чого? Як робити? Скільки часу витратити? Підбір вправ для різних груп має здійснюватися з урахуванням індивідуальних особливостей школярів [18; С. 15].
Кожен урок має формувати в учнів свідоме, правильне, виразне читання з відповідною для кожного віку швидкістю. А для цього учні мають чітко розуміти лексичне значення і бачити ціле слово, а згодом -словосполучення, смислову фразу, речення. Тому велике значення на уроці надається словниковій роботі, яка органічно випливає із завдань упродовж цілого уроку. На уроках читання вона спрямовується на збагачення активного словника учнів, на розвиток словотворчих навичок, уміння бачити в тексті художні засоби та використовувати їх у своєму мовленні, на пропедевтичну й узагальнену роботу щодо знань з граматики.
У ході роботи необхідно працювати й над розвитком швидкості читання, розширенням кута зору читця, розвитком уваги, зорової пам'яті, удосконаленням артикуляційних навичок [16; С. 27]. Завдання на класифікацію, вилучення зайвого, визначення спільних і відмінних ознак під час цієї роботи вчать дитину логічно мислити. А це вміння є невід'ємною умовою успішного подальшого навчання.
Теоретичних відомостей з лексики учні початкових класів не одержують (це програмовий матеріал наступних класів), а словник збагачують практичними вправами у зв'язку з засвоєнням знань за програмою 1--4 класів. Тому словникова робота має пов'язуватися з усією системою навчання дітей у школі. Розрізняють пасивний та активний словники. Активний -- це слова, які учень вживає у мовленні, пасивний -- слова, значення яких дитина розуміє, але не використовує [18; С. 18].
Класовод має сприяти тому, щоб вихованці за допомогою різних вправ з читання переводили слова з пасивного до активного словника.
Основними джерелами збагачення його є підручники, книжки для позакласного читання, навчальні посібники, газети, журнали, кіно, театр, телебачення, радіо, екскурсії, спостереження за навколишнім світом, мова батьків, учителя, близьких, в оточенні яких перебувають діти.
Учитель повинен допомогти розібратись у значенні цих слів, перевести їх до активного словника учнів [5; С. 34].
Важливу роль у збагаченні словника дітей має мова вчителя. Вона завжди є зразком для учнів, а тому й повинна бути не лише правильною щодо побудови, а й багатою, змістовною, різноманітною за своїм словниковим складом. Таким чином, мова вчителя -- важливе джерело збагачення словника учня початкових класів.
На уроках читання діти ознайомлюються і з деякими не літературними, діалектними чи жаргонними словами. Тому треба боротися з тим, щоб діти не засвоювали жаргонних слів, переконливо доводити їм, що цим псується, засмічується мова [51; С. 16].
Значне місце на уроках читання відводиться вправам, які допомагають розширити й уточнити словник дітей. Значення невідомих слів, що трапляються в текстах, обов'язково слід пояснювати, формуючи в учнів відповідні уявлення й поняття. Також слід виробляти в учнів уміння добирати ті слова, якими можна найточніше, найяскравіше, образно висловити думку. З перших днів навчання дитини у школі необхідно повсякденно працювати над словом, пояснювати різні його значення, добирати синоніми, вводити слова в речення, виявляти синоніми в ілюстративному матеріалі і т. ін.
Для досягнення кінцевої мети -- розвитку образного усного мовлення -- необхідно розв'язувати такі навчальні завдання:
¦ розширювати і поглиблювати знання учнів про слова-назви, слова-ознаки, слова-дії викликати інтерес до роботи над словом, почуття гордості за рідну мову;
¦ поступово вводити дітей у світ краси мови;
формувати ініціативу і самостійність, здатність оперувати словом у мовленнєвій діяльності;
розвивати дитячу уяву, фантазію;
виховувати вміння долати труднощі під час опрацювання слів, прагнення вдосконалювати літературну мову, спостережливість, кмітливість;
¦ формувати навички точного вживання слів у спілкуванні з ровесниками;
¦удосконалювати вміння переносити знання, здобуті на уроці, в нові умови;
¦застосовувати на уроці знання, набуті самостійно [66; С. 125-136].
Вирішуючи ці завдання на уроках читання, вчитель збагачує мовлення учнів кількісно, тобто поповнює їхній активний словник. При цьому вдосконалює його і якісно, дбаючи про найточніше вживання слів, виразність думки.
Матеріалом для розширення словникового запасу молодших школярів на уроках читання служать синоніми, наведені у тексті для читання [13; С. 37-38]. Синоніми (слова, близькі за змістом) збагачують словниковий запас учнів, допомагають уникати повторення одного й того ж слова в реченні, роблять мовлення більш точним, виразним, емоційно забарвленим. Тому в словниковій роботі на уроках читання значне місце мають займати вправи з синонімами (без повідомлення цього терміна учням початкових класів).
Методисти рекомендують такі вправи:
Відшукування синонімічних груп у тексті.
Добір слів, близьких за значенням.
Пояснення синонімів.
Аналіз емоційних синонімічних слів.
Вписування в речення синонімів, доданих у кінці вправи
Складання речень з поданими синонімами.
7. Заміна невдалих, невідповідних для певного тексту слів або тих, що повторюються [38; С. 14-15].
Програма з рідної мови для початкових класів передбачає вивчення й антонімів -- слів, що мають протилежні значення (легкий -- важкий, низький -- високий, початок -- кінець). Під час словникової роботи як один з методів пояснення нових чи незрозумілих слів використовується наведення протилежного слова. Рекомендуються такі вправи:
До поданих слів добирати інші з протилежним значенням.
З поданих дібрати слова з протилежним значенням, розмістити їх парами [66; С. 46].
Проте краще проводити вправи на вживання антонімів у роботі над зв'язним текстом. Так, працюючи над оповіданням Ю. Збанацького «Щедра осінь», можна запропонувати учням знайти в оповіданні слова з протилежним значенням, вечори -- ранки, день -- ніч; в оповідання «Відліт птахів» у реченнях «Старі й бувалі птахи вчили молодих; Дні стали короткі, а ночі довгі» підкреслити антонімічні пари.
Молодші школярі практично ознайомлюються із багатозначними словами з читанок (легка сумка, легка задача, легка хода). Основний методичний прийом роботи над різними значеннями одного слова -- це спостереження за ним у різних реченнях. Для цього використовуються тексти оповідань, які є в підручниках, а також спеціально дібрані тексти.
Одним із способів ознайомлення з багатозначністю слів є виконання вправ на вживання їх у прямому й переносному значенні.
1. Пояснення прямого й переносного значення слів: залізний цвях -- залізна людина; солодкі цукерки -- солодкі слова; гарячий чай -- гаряче серце; світла ніч -- світлий погляд.
2. Добір із тексту слів з переносним значенням і вживання їх у прямому (Хвилі грають -- грають у м'яча).
3.Складання попарно речень зі словами, вжитими в прямому й переносному значенні : гірка цибуля- гірка доля; тепла вода- тепла розмова.
Молодшим школярам доступні елементи образної мови: епітети, метафори, порівняння (без уживання термінів). Користуватись образними словами учні привчаються під час роботи над художніми творами на уроках читання.
Зацікавлене спостереження над мовою в художніх творах, добір образних слів викликають у дітей бажання опанувати словникове багатство мови. Проводячи підготовчу роботу до читання нового твору, доцільно використати такі прийоми
1. Добір образних слів до предметів, зображених на ілюстрації до тексту.
2. Додавання до певної частини речення порівняння: міцний, як дуб:
в нього очі, наче волошки в житі тошо [27; С. 76].
Ще одним видом роботи є логічні вправи, що сприяють розвиткові мислення, збагачення й систематизації дитячого словника. Вони широко застосовуються в усіх початкових класах. Тематика логічних вправ залежить переважно від матеріалу читанки. Крім того, доцільно використовувати натуральні предмети і сюжетні малюнки, таблиці, картки зі словами чи зв'язним текстом.
Найпоширенішими є такі види словниково-логічних вправ:

Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.