На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Основн причини фактори ризику у процес розвитку дитини з гперактивною поведнкою. Особливост соцально-педагогчної та корекцйної роботи з гперактивними дтьми у шкльному простор, висвтлення її практичних аспектв та розробка рекомендацй.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Педагогика. Добавлен: 28.12.2010. Сдан: 2010. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Вступ

Завданням сучасної школи являється досягнення найбільш ефективної суспільної форми організації навчальної діяльності дітей. Однак, для цього необхідно знати природу й закономірності індивідуальних особливостей дітей як суб'єктів навчальної діяльності.
Необхідність спеціального вивчення індивідуальних особливостей дітей як суб'єктів навчальної діяльності також являється актуальним в аспекті розробки проблеми формування особистості молодших школярів.
В початковій школі у дитини закладається фундамент системи знання, які поповнюються в подальші роки, в цей же час формуються розумові та практичні операції, дії та навички, без яких неможливе подальше навчання та практична діяльність.
Причини труднощів в навчальній діяльності дітей в масовій школі розглядалися багатьма психологами і в якості таких називалися як непідготовленість до шкільного навчання, в крайній своїй формі виступаюча як соціальна та педагогічна запущеність; соматична ослабленість дитини; розумова відсталість (оскільки значна частина розумово відсталих дітей попадає в 1й клас загальної школи і лише після рокового безуспішного навчання там направляється через методико-педагогічні комісії у спеціальні школи); неактивні взаємовідношення с однокласниками та вчителем, гіперактивність дітей.
Гіперактивність виступає як одне із проявів цілого комплексу порушень, відмічуваних у дітей; основний дефект, пов'язаний з недостатністю механізмів уваги й гальмуючого контролю. Порушення поведінки супроводжуються серйозними вторинними порушеннями, до яких, насамперед, відносяться слабка успішність у школі й складності в спілкуванні з іншими людьми.
Проблема надання допомоги гіперактивним дітям багато років являється актуальною проблемою в психології та педагогіці. В навчальних закладах ведеться пошук умов, адекватних психічним та фізичним можливостям учнів з даної категорії. У всьому вищеописаному визначається актуальність даної роботи.
Об'єктом дослідження ми обрали дітей молодшого шкільного віку (6-11 років).
Предметом дослідження виступає соціально - педагогічна робота з гіперактивними молодшими школярами
Мета: виявити специфіку роботи шкільного соціального педагога з гіперактивними дітьми
Завдання:
1. Проаналізувати наукову літературу з питань гіперактивної поведінки дітей
2. Виявити основні причини і фактори ризику у процесі розвитку дитини з гіперактивною поведінкою
3. Встановити особливості соціально - педагогічної роботи з гіперактивними дітьми у шкільному просторі
4. Висвітлити практичні аспекти соціально - педагогічної роботи з гіперактивними дітьми в школі
5. На основі аналізу практичного досвіду розробити практичні рекомендації шкільному соціальному педагогу з корекційної роботи з дитячої гіперактивності
1. Гіперактивна поведінка дитини як соціально-педагогічна проблема

1.1 Феномен гіперактивності дитини: соціально-педагогічний огляд

Поняття «гіперактивність» складається з двох частин: «гіпер» та «активність». Гіпер - (від грецьк. ???? - над, зверх), прийменник або складова частина складних слів, що означає: 1) перебуваючий вгорі, 2) збільшений щодо норми.
Активність (з лат. aktivus - дієвий, діючий), а зокрема що стосується роботи «активність особистості» - особливий вид діяльності або особлива діяльність, що відрізняється інтенсифікацією своїх основних характеристик (цілеспрямованості, мотивації, усвідомленості, володіння способами й прийманнями дій, емоційності), а також наявністю таких властивостей як ініціативність та ситуативність. [3]
Отже, гіперактивність - стан, при якому активність і збудливість людини перевищує норму. У випадку, якщо подібна поведінка є проблемою для інших, гіперактивність трактується як психічний розлад. Гіперактивність частіше зустрічається у дітей та підлітків, ніж у дорослих людей, тому що викликається емоціями.
У широкому сенсі «гіперактивність» означає круг різноманітних проблем поведінки - неслухняність, часті нічні пробудження, а також багатослівна, нав'язлива або залежна поведінка і т.д. У психіатрії під гіперактивністю розуміють руховий неспокій дитини.
Гіперкінетичний розлад - згідно міжнародної класифікації хвороб 10 перегляду включає гіперактивність, порушення уваги, імпульсивність. Синонімами є терміни: синдром дефіциту уваги з гіперактивністю (СДУГ), мінімальна мозкова дизфункція (ММД), синдром рухової гіперактивності з порушеннями уваги. [25]
Спеціальні обстеження показують, що протягом останніх років близько 15-20% дітей, що вступають до школи, мають різні порушення нервово-психічного здоров'я. Порушення нервово-психічного здоров'я автори відносять до категорії так званих «прикордонних розладів», тобто що знаходяться на межі норми і хвороби. Їх настільки важко розпізнати в дошкільний період, проте при щонайменшому «поштовху», яким і є початок систематичного навчання в школі і весь комплекс шкільних навантажень, вони приймають виражений характер, і вчитель стикається з цим раніше всіх.
Не дивлячись на те, що цією проблемою займаються багато фахівців (педагоги, дефектологи, логопеди, психологи, психіатри), в даний час серед батьків і педагогів все ще існує думка, що гіперактивність - це всього лише поведінкова проблема, а іноді і просто «розбещеність» дитини або результат невмілого виховання.
Наприкінці XIX століття в книзі Ф. Шольца «Недоліки в характері дитини. Друга золота книжка» було виділено й описано групу дітей, названа їм «неспокійними, важкими» дітьми.
За словами автора, подібна дитина від інших відрізняється тим, що рухливість у нього поширюється здебільшого на весь організм. Руки й ноги перебувають у неспокійному довільному русі, але ці рухи діти виконують не твердо й упевнено, а, навпаки, вони зайво «мечуться» в усі сторони й своєю незграбністю лише ускладнюють справу. Таких дітей, пише автор, можна назвати «тріпотливими», а балакучість ніщо інше, як перенесення мускулатурного занепокоєння на область мови.
Позначка досить складного й суперечливого феномена дитячої поведінки достатньо умовна, тому й сьогодні як і раніше дискусійних залишаються питання: визначення поняття «гіперактивність» і його зміст, виділення основних структурних компонентів і зв'язків між ними.
З аналізу вітчизняної й закордонної літератури випливає, що гіперактивна поведінка вже стала об'єктом дослідження різних фахівців, однак найбільше число опублікованих робіт є дослідженнями клінічного напрямку.
Однак неясно, чи говорять вони про зв'язок гіперактивності з емоційними проявами, або ж про те, що емоційна сфера являється одним із структурних компонентів гіперактивності.
Останнім часом дослідники, що затверджували головною характеристикою гіперактивності підвищену активність поведінки, підкреслюють важливість такого симптому як ускладнення внаслідок порушення уваги, тим самим переносимо акцент на особливості уваги й настрою дитину. Гіперактивність як особливий варіант поведінки виражається в характерних рисах рухового розвитку й тісно пов'язана з порушенням уваги й емоційної сфери. В узагальненому виді ці провідні симптоми виглядають у такий спосіб.
Особливості моторно-рухового розвитку: незручність руху; порушення координації й гармонійності рухових комплексів: дитина здатна робити певні рухи, але не може скласти з них гармонічного цілого; загальна підвищена активність, утруднення в освоєнні рухів; синкінези - зв'язаність цілеспрямованих рухів з рухами кінцівок тіла, мови і т.д.; підвищена м'язова напруга, підвищений м'язовий тонус.
Особливості уваги й контролю: короткочасна концентрація уваги; слабка концентрація уваги; розосередження уваги; ригідність уваги (погана переключаємість); персеверації (не може відірватися від певного предмета або способу розв'язку)
Особливості емоційної сфери: збудливість, апатія, невпевненість, внутрішнє напруження, емоційна лабільність, зміна настрою, негативізм, почуття страху, агресивність.
Одне з недавніх досліджень, виконаних у руслі клінічного підходу й присвячених даній проблемі, так і називаються «Гіпердинамічний синдром у дітей молодшого шкільного віку» (В.А. Красов 1989) У цій роботі картина гіперактивної поведінки в дітей молодшого шкільного віку представлене комбінацією рухового розгальмування, підвищеного відволікання, тобто порушень уваги й емоційно-вольових розладів. Ці порушення, за даними автора, перебувають у різних співвідношеннях, проявляються не постійно й мають не виразний ситуаційний характер. Особливо складної для лікувально-корекційної роботи є випадки гіперактивної поведінки з яскраво вираженим порушенням емоційно-вольової сфери.
У роботі Д. Добсона гіперактивна поведінка й прояв підвищеної активності розглядається як хвороба або недуга. [8]
Підвищена рухова активність не контрольована, включає схильність дитини швидко відволікатися, перебувати в постійно неспокійному стані й нездатність до рухової концентрації уваги. У таких дітей також можуть бути проблеми візуального сприйняття, що полягають у нездатності правильно сприймати зміст символу й друкованого матеріалу, а також проблеми емоційного характеру; при наявності останніх, хвороба важко піддається лікуванню. Згідно з точкою зору автора, можна зробити висновок: порушення візуального сприйняття й емоційного порушення не є специфічними для гіперактивної поведінки.
Аналіз робіт клінічного напрямку дозволяє зробити наступні висновки:
1. Психофізіологічною основою гіперактивної поведінки в дитини може бути незрілість, недосконалість, порушення або розлади роботи мозку (по типу малих мозкових дизфункцій);
2. Прояв гіперактивної поведінки дитини, захоплює кілька сфер, серед яких найчастіше зустрічаються різні варіанти комбінації трьох симптом: надлишку рухової активності, порушення емоційної поведінки, дефіцит уваги.
Перейдемо до розгляду проблеми гіперактивності в психолого-педагогічних дослідженнях. Потрібно відзначити, що у вітчизняній психології майже немає робіт, спеціально присвячених вивченню гіперактивних дітей. Деякі дослідження стосуються лише окремих характеристик дітей з таким типом поведінки.
У дослідженнях В. Петрунек, В.П. Таран, спрямованих на вивчення темпераменту, дається характеристика холеричного темпераменту, близького до характеристики досліджуваного нами гіперактивного типу поведінки: дитина активна, непосидюча, легко вступає в контакт із незнайомими людьми, але якщо спілкування не цікаве, відразу байдужіє увага, відволікається. Вона непосидюча і неспокійна, хапається за багато справ, але при зниженні до них інтересу швидко відволікається, міняє гру. Легко збудима, часто вступає в конфлікт, але не злопам'ятна.
У публікаціях Є. Госпарової дана аналогічна характеристика дітей названа автором «шустриками». Яскраво виражений «шустрик» - це непосидюча, невгамовна, рухлива гіперактивна дитина, її важко привчити до порядку, їй із труднощами вдається будь-яка діяльність, що сковує її активність. Ця дитина не здатна виконати завдання, результат якого невидний відразу. Таким дітям важко утримати образ мети. Ціль міняється кілька раз під час діяльності. Діти не можуть утримати в пам'яті певну послідовність діяльності, тому що вона для них внутрішньо неструктурована, а звідси - безладні випадкові відволікання.
Як один з варіантів категорії важких дітей галаслива, рухлива дитина представлена в дослідженні Є.Є. Сапогової. У її роботах діти розділені на дві категорії. До однієї з них відносяться дуже гучні, зухвалі, рухливі, агресивні, некеровані, неслухняні діти; іншу ж утворюють діти мляві, повільні, тихі, плаксиві, примхливі, уперті, не контактні, «неслухняні».
Залишається неясним підстава поділу дітей на такі дві категорії. В обох випадках мова йде про психічно нормальних, здорових дітей. Ближче до 6-ти років, доповнює автор, перший тип обновлюється новими якісними характеристиками: підвищеною збудливістю й розгальмуванням.
На думку інших дослідників, гіперактивність проявляється в надлишку рухової активності, не залежить від віку й статі. У роботах Є.М. Мостюкової, Г.В. Грибонової, А.Г. Московкіної указують, що в дітей при сімейному алкоголізмі синдром підвищеної збудливості й руховому розгальмуванні вже проявляється при народженні і є навіть одним із симптомів алкогольного синдрому плода. У дошкільних установах труднощі в поведінці поступово наростають і здобувають для дитини характер звичного поведінкового стереотипу. Ближче до підліткового віку емоційна збудливість, коливання настрою й труднощі поведінки підсилюються. У роботі М.Е. Полякової гіперактивність зустрічається у дітей від 2 до 4 років.
При визначенні гіперактивності частково підійшли до питання про причини поведінки даного типу дітей, оскільки розуміння причин дає можливість намітити систему психолого-педагогічної корекції гіперактивності як особливого варіанту розвитку й сформулювати окремі принципи реалізації індивідуального підходу до цих дітей.
У дослідженні В.Д. Єремеєвої (1989) вивчається залежність модальності емоційних проявів від роботи лівої й правої півкулі головного мозку. У дослідженнях виявлено, що в групі дітей з явною перевагою правої руки в 1,5-2 рази частіше зустрічається пасивні види емоцій; в іншій групі - з низьким ступенем підпорядкування правої руки в 2-3 рази частіше спостерігається активні види емоцій. У той же час виявилося, що в першій групі переважають повільні діти, а в другий - швидкі, активні. У тому ж руслі в роботах С.Е. Казакової підкреслюється, що розгальмування, непосидючість, моторні занепокоєння більш виражені у хлопчиків, ніж у дівчаток, і що це все пояснюється своєрідною мозковою (міжпівкульні та внутрипівкульні) організацією нейропсихологічних процесів і підвищеною уразливістю шульгів стосовно психотравмуючих факторів. [10]
У дослідженнях В. Красова гіпердинамічний синдром розглядається як комбінація власне рухового розгальмування, підвищеній абстрагованості різних емоційно-вольових розладів, а причини утвору гіпердинамічного синдрому диференціюються відповідно співвідношень, у яких перебувають ці три компоненти порушення. Так у групі дітей з вираженим руховим розгальмуванням нестійкими, у більшості випадків, короткочасними емоційними порушеннями, які проявляються у вигляді афективної збудливості, нестійкості настрою, підвищеної дратівливості в анамнезі в більшості дітей відзначена патологія пренатального періоду (токсикоз другої половини вагітності, родова травма, асфіксія в родах, недоношеність, перенесення нейроінфекції в ранньому віці, черепно-мозкова травма). [17]
На підставі зроблених аналізів літератури можна зробити наступні висновки:
1. Найбільше число опублікованих робіт з вивчення гіперактивності є дослідженнями клінічного напрямку. Психофізіологічною основою гіперактивної поведінки в цих роботах виступає незрілість, недосконалість, порушення й розлади роботи мозку (по типу малих мозкових дизфункцій). Однак залишається неясним, яким чином гіперактивність співвідноситися з мінімальними мозковими дизфункціями: в одних дослідженнях вони виступають по відношенню один до одного як наслідок і причина, в інших вивчаються паралельно й незалежно один від одного.
2. Наявність мінімальних мозкових дизфункцій різних ступенів складності не може вважатися універсальним пояснювальним фактором, відповідальним за зміст гіперактивності і її причини; необхідна розробка психолого-педагогічного підходу до вивчення даного феномена поведінки, його структури й динаміки в конкретних умовах виховання й навчання дитини.
3. У більшості досліджень гіперактивність розглядається як ряд симптомів, серед яких найчастіше зустрічається різні варіанти сумісництва трьох з них: надлишку рухової активності, порушення емоційної поведінки й дефіцит уваги. Різне співвідношення цих (основних) симптомів і ряду додаткових проявів дозволяють припустити різні варіанти гіперактивності, відповідно до яких і повинна будуватися диференційована робота.
4. Вивчення гіперактивності в психологічній літературі йде в напрямок уточнення поняття «гіперактивність» її основних складових. Однак і сьогодні актуальними завданнями залишаються: виявлення динаміки різних форм гіперактивної поведінки, з'ясування причин, що лежать в основі гіперактивної поведінки; пошук психологічних шляхів корекції знижених регулятивних можливостей психіки у гіперактивних дітей. [9]
Отже, проаналізувавши літературу, ми визначили що таке гіперактивна поведінка, характеристика гіперактивної поведінки. В цьому питанні ми проаналізували досвід різних науковців, дослідили історію виникнення проблеми гіперактивності.
1.2 Узагальнена характеристика гіперактивної поведінки сучасних дітей: основні прояви, причини

Фактори ризику для формування гіперактивної поведінки
Причини й механізми розвитку синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю складні й залишаються недостатньо виявленими, незважаючи на велику кількість досліджень. Для пояснення можливих механізмів його розвитку запропоновані нейроморфологічні, генетичні, біохімічні, нейрофізіологічні, соціально-психологічні й інші концепції. У зв'язку з можливою участю в генезис різних факторів у цей час цей синдром нерідко розглядає з позицій розгорнутої біопсихосоціальної патологічної моделі.
Пренатальні й принатальні патологічні фактори.
Виникненню синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю сприяють асфіксія немовлят, уживання матір'ю під час вагітності алкоголю, деяких лікарських препаратів, паління. Тим часом установлено, що віддалені передумови патологічних впливів у значній мірі опосередковують соціально-психологічними факторами. У дітей з родин з високим соціально-економічним статусом наслідку пре- і принатальної патології в основному зникають до шкільного віку, тоді як у дітей з родин з низьким соціально-економічним статусом вони продовжують зберігатися.
Генетичні фактори.
Наявність факторів раннього органічного ушкодження центральної нервової системи вдається встановити не у всіх пацієнтів із синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю. Результати вивчення різних родин також указує на існування генетичного компонента у формуванні цього синдрому.
Теорії дизфункцій системи arousal.
Arousal - це реакція активації, яка приводить до посилення бодроственного стану свідомості й виражається в цілому ряді змін подиху, кровонаповнення судин, шкірно-гальванічної реакції (яка належить до вегетативних компонентів орієнтовного рефлексу), а так само добре відомі в електрофізіології явища депресії альфа-ритму й ряді спеціальних форм змін електричної активності мозку. Прояв синдрому нерідко пояснюються із двох протилежних позицій - надлишкового впливу arousal і їх недостатності. Теорії надлишкового впливу arousal зводяться до того, що діти із синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю одержують надмірну стимуляцію, оскільки вони не в змозі «відфільтрувати» сенсорну інформацію, у результаті чого формуються «перероздратованість» кори великих півкуль і порушення уваги. Згідно з теоріями функціональної недостатності активуючих систем мозку, низький рівень arousal разом із ослабленістю гальмуючих контролюючих механізмів приводить до того, що діти із синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю відволікаються на стимули, які ігноруються здоровими дітьми. Ряд дослідників вважають ключовою проблемою при синдромі дефіциту уваги з гіперактивністю надмірну мінливість темпу й амплітуди коливання рівня arousal і реактивності. Різні складові arousal недостатньо синхронізовані, параметри реакції розширені, а коливання відрізняються значним розмахом і непередбачуваністю. В результаті діти із синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю не здатні до регуляції своєї активності (як її мети, так і кількісної сторони) у відповідь на вимоги ситуації. Обґрунтування розглянутих гіпотез утруднене у зв'язку зі складністю експериментальних підтверджень.
Нейрофізіологічні зміни в дітей з гіперактивністю узгодяться з гіпотезою про порушення з боку arousal убік як функціонального гноблення, так і гіперактивації.
Вплив несприятливих факторів зовнішнього середовища.
Антропогенне забруднення навколишньої людини природного середовища, багато в чому пов'язане з мікроелементами із групи важких металів, може мати негативні наслідки в першу чергу для здоров'я дітей. Вихлопні гази автотранспорту служать одним з основних джерел забруднення навколишнього середовища свинцем.
Цілеспрямовані дослідження показали, що збільшення рівня свинцю в крові до 5-10 мкг/дл корелює в дітей виникнення проблем з боку нервово-психічного розвитку й поведінки, порушення уваги, рухового розгальмування, а також до зниження коефіцієнта інтелекту IQ.
Залишається нез'ясованим, формується чи в дітей внаслідок несприятливих факторів зовнішнього середовища гіперактивність, або мова йде про розвиток церебранестичного синдрому в результаті хронічної токсичної дії.
Роль харчових факторів.
Існують теорії, згідно з якими факторами ризику для формування гіперактивності є впливи харчових токсинів або алергенів. Найбільш широку популярність одержала концепція, згідно з якою гіперактивність обумовлюється церебральним роздратуванням, викликаний штучними барвниками й природними харчовими саліцилатами.
Отже, системи мозку, що забезпечують функції уваги й моторного контролю, мають складну багаторівневу організацію. Розроблювальні різними дослідженнями підходи до вивчення етимології й патогенезу синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю здебільшого торкаються лише окремих аспектів цієї складної проблеми, зокрема нейрохімічні, регуляції arousal та інші. Проте, на сучасному етапі можна позначити дві основні групи факторів, що детермінують розвиток синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю: 1) раннє ушкодження центральної нервової системи, що пов'язане з негативним впливом на мозок різних форм патології плину вагітності й пологів; 2) генетичні фактори. Що ж стосується виявлених захворювань нейрохімічних, нейроанатомічних і нейрорегуляторних порушень, то вони закономірно обумовлюються раннім органічним ушкодженням центральної нервової системи, спадковістю або їх сполученою дією.
Соціально-психологічний фактор
У якості самостійного фактора не аналізувалася психолого-педагогічна занедбаність, оскільки, з одного боку, вона є закономірним наслідком ряду інших факторів, що розглядалися, а з іншого - її оцінка досить складна й звичайно носить суб'єктивний характер.
Слід зазначити, що в значній частині обстежених родин обстановка була в цілому благополучна, родини дітей із синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю виявили високий ступінь зацікавленості в подоланні проблем, що були в дитини. [13]
Перші прояви гіперактивності можна спостерігати у віці до 7 років. Верхня межа даного синдрому співпадає із межами психомовного розвитку. У 1-2 роки, 3 року і 6-7 років. У 1-2 роки закладаються навики мови, в 3 роки у дитини збільшується словарний запас, в 6-7 років формуються навики читання і листа. Прояви синдрому гіперактивності можуть турбувати батьків з перших днів життя дитини: діти часто мають підвищений м'язовий тонус, надмірно чутливі до всіх подразників (світлу, шуму), погано сплять, під час неспання рухомі і збуджені. У 3-4 роки виразною стає нездатність дитини зосереджено займатися чим-небудь, він не може спокійно слухати казку, не здатний грати в ігри, що вимагають концентрації уваги, його діяльність носить переважно хаотичний характер. [2]
Отже, ми виявили фактори, які є ризиковими для формування гіперактивної поведінки. Причини й механізми розвитку синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю складні й залишаються недостатньо виявленими, незважаючи на велику кількість досліджень.
1.3 Особливості соціально-педагогічної роботи з гіперактивними дітьми в шкільному просторі

Проблеми дітей, що мають порушення поведінки і пов'язані з ними труднощі навчання, нині особливо актуальні. Постійно збуджені, неуважні, непосидючі і галасливі, такі діти приковують до себе увагу учителя, якому необхідно стежити, щоб вони сиділи спокійно, виконували завдання, не заважали однокласникам. Ці школярі на уроці постійно зайняті своїми справами, їх важко утримати на місці, змусити вислухати завдання і тим більше виконати його до кінця. Учителя вони «не чують», усе втрачають, усе забувають. Вони незручні через свою надмірну активність і імпульсивність. Сучасна школа є системою норм, правил, вимог, що регламентують життя дитини. Саме тому останніми роками проблема ефективності навчання гіперактивних дітей стає усе більш актуальною і обговорюваною серед педагогів і шкільних психологів. Так, ще кілька років тому в початкових класах гіперактивних дітей було по одному-два в класі, а зараз в цю групу потрапляє вже близько 20-30% учнів. І цей відсоток постійно росте. При усіх існуючих проблемах поведінки інтелектуальні функції гіперактивної дитини не порушені, і такі діти можуть успішно освоювати програму загальноосвітньої школи за умови відповідності вимог шкільного середовища можливостям дитини. Проте сама система навчання, особливо на перших етапах в школі, є такою, що психотравмує і призводить до виникнення у гіперактивних дітей дезадаптивных станів. [15]
Так, гіперактивні діти (а особливо молодші школярі) відчувають підвищену потребу в русі, що суперечить вимогам шкільного життя, оскільки шкільні правила не дозволяють їм вільно рухатися під час уроку і навіть під час зміни. А просидіти за партою 4-6 уроків підряд по 35-40 хвилин для них завдання непосильне. Саме тому вже через 15-20 хвилин після початку уроку гіперактивна дитина не в змозі сидіти за партою спокійно. Цьому сприяють мала рухливість на уроці, відсутність зміни форм діяльності на уроці і впродовж дня. Наступною проблемою є протиріччя між імпульсивністю поведінки дитини і нормативністю стосунків на уроці, що проявляється в невідповідності поведінки дитини сталій схемі: питання учителя - відповідь учня. Гіперактивна дитина, як правило, не чекає, поки учитель дозволить йому відповідати. Він часто починає відповідати, не вислухавши питання до кінця, і часто кричить з місця. Гіперактивним дітям властива нестійка працездатність, що є причиною наростання великої кількості помилок при відповідях і виконанні письмових завдань при настанні стану стомлення. А фіксована (стандартна) система оцінювання знань, умінь і навичок, прийнята в сучасній школі, виконує не стільки функцію регулювання, скільки санкціонування для дитини, оскільки кількість помилок, що збільшується у зв'язку із стомленням, призводить до збільшення зауважень і негативних оцінок з боку учителя, що сприймається дитиною як негативне оцінювання себе в цілому, а не як оцінка своєї роботи. Навички читання і листа у гіперактивної дитини значно нижчі, ніж у однолітків, і не відповідають його інтелектуальним здібностям. Письмові роботи виконуються неохайно, з помилками із-за неуважності. При цьому дитина не схильна дослухатися до порад дорослих. Фахівці припускають, що справа тут не лише в порушенні уваги. Труднощі формування навичок листа і читання нерідко виникають із-за недостатнього розвитку координації рухів, зорового сприйняття, мовного розвитку. Система пред'явлення учбового матеріалу в школі є передусім педагогічним монологом, який вимагає від дитини уважного слухання і виконавської поведінки, тоді як гіперактивним дітям потрібні передусім візуальні і тактильні опори в отриманні інформації. Таким чином, можна говорити і про невідповідність способів пред'явлення учбового матеріалу (його недостатньої різноманітності) багатоканальному сприйняттю гіперактивної дитини. І ще одна особливість шкільного середовища - це відсутність ігрового простору, тоді як для таких дітей воно потрібне, оскільки дозволяє організувати гри на зняття статичної напруги, обігравання агресивності, корекцію механізмів емоційного реагування, розвиток навичок соціальної поведінки. [12]
Необхідно із самого початку будувати взаємини з дитиною на принципах згоди і взаєморозуміння. Безумовно, не слід дозволяти йому робити усе, що надумається. Треба пояснити, чому це шкідливо або небезпечно. Якщо не виходить - відвернути, перемкнути увагу на інший об'єкт. Говорити треба спокійно, без зайвих емоцій, краще всього використовуючи жарт, гумор, які-небудь забавні порівняння. Виражаючи невдоволення, ні в якому разі не слід маніпулювати почуттями дитини і вже тим більше його принижувати. Слід емоційно підтримувати дошкільника в усіх спробах конструктивної, позитивної поведінки, якими б незначними вони не були. Також дуже важливий фізичний контакт з дитиною. Обійняти його у важкій ситуації, притиснути до себе, заспокоїти - з часом це дає виражений позитивний ефект, а ось постійні окрики і обмеження, навпаки, розширюють прірву між батьками і дітьми.
Необхідно підтримувати здоровий психологічний мікроклімат в сім'ї. Слід захистити дитину від можливих конфліктів між дорослими: навіть якщо назріває сварка, він не повинен бачити, а тим більше бути її учасником. Батькам треба якомога більше часу проводити з малюком, грати, їздити усім разом за місто, придумувати загальні розваги. Звичайно, фантазії і терпінь знадобиться багато, але користь буде не лише для дитини, але і батьків, оскільки непростий світ маленької людини, його інтереси стануть ближчі і зрозуміліше. Якщо є можливість, краще виділити для дитини кімнату або її частину для занять, ігор, самоти, т.ч. відвести для нього власну «територію». У оформленні слід уникати яскравих кольорів, складних композицій. На столі і в найближчому оточенні дитини не повинно бути відволікаючих предметів, він сам не в змозі зробити так, щоб ніщо стороннє його не відволікало. Організація життя повинна діяти на дітей заспокійливо. Для цього необхідно скласти розпорядок дня і дотримувати час прийому їжі, сну, виконання домашніх завдань, ігор. Можна визначити для дитини круг обов'язків, а їх виконання тримати під постійним спостереженням і контролем, але не занадто жорстко. Важливо відмічати і хвалити зусиль, що докладаються ним, навіть якщо результати далекі від досконалості. Давши дитині нове завдання, краще показати, як його виконувати, підкріпити розповідь малюнком. Зорові стимули дуже важливі. Не слід перевантажувати увагу дошкільника. На певний відрізок часу можна доручити тільки одну справу, щоб він міг його завершити (наприклад, з 8.30 до 9.00 прибирати своє ліжко). Деякі психологи радять використовувати для цієї мети будильник або кухонний таймер. Спочатку слід обговорити завдання, а потім підключати техніку. На думку фахівців, це сприятиме зниженню агресії. Будь-який вид діяльності, що вимагає від дитини концентрації уваги (читання, гра з кубиками, розфарбовування, прибирання будинку і т.п.), має бути винагороджений: призом може виступати маленький подарунок, слова похвали і схвалення. Прикладом заохочення можуть служити дозвіл в якості разової поблажки подивитися телевізор на півгодини довше покладеного часу, зайвий раз сходити на прогулянку або купити річ, про яку він давно мріє; пригощання спеціальним десертом, надання можливості прийняти участь в іграх разом з дорослими (лото, шахи). Якщо дитина протягом тижня поводиться приблизно, у вихідні він повинен отримати додаткову винагороду (наприклад, поїздку разом з батьками за місто, екскурсію в зоопарк, похід в театр та ін.). При незадовільній поведінці батьки можуть словесно висловити своє несхвалення.
Фізичне виховання дітей з синдромом дефіциту уваги
Як відомо, заняття фізкультурою зміцнюють здоров'я людини, нерідко позбавляючи його від захворювань. Фізичні вправи покращують роботу сердечно судинною і дихальною систем, активізують обмін речовин, зміцнюють м'язи і тканини, збільшують кисневий обмін, виводять шлаки, знімають м'язову втому, насичують людину додатковою енергією. Лікування дітей з синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю повинне включати фізичну реабілітацію. Як не дивно, таким дітям додаткове фізичне навантаження не лише не протипоказане, але і корисне. Систематичні заняття гімнастикою сприяють тому, що дитина стає спокійнішою. У нього виробляється правильна координація рухів, відновлюються поведінкові реакції, нормалізується сон, розвивається кістково-м'язова система. Крім того, гімнастика чинить загальнозміцнюючу дію на увесь організм, що також надзвичайно важливо. Заняття фізкультурою з гіперактивними дітьми слід проводити з урахуванням ряду рекомендацій.
По-перше, вони повинні проводитися під контролем педіатра, невропатолога і лікаря ЛФК. Це, природно, не означає, що робити гімнастику треба тільки в спеціальних залах, строго по годиннику. Удома або на дачі з батьками це буде навіть корисно, адже вправи лікувальної фізкультури дають бажані результати лише у тому разі, якщо проводяться тривалий час і регулярно (добре розбити їх на окремі цикли і проводити кілька разів впродовж дня), з поступовим збільшенням навантаження. По-друге, необхідно мати на увазі, що гіперактивним дітям не можна брати участь в іграх, де сильно виражені емоції: змагання, командні ігри (футбол, баскетбол), показові виступи.
По-третє, перш ніж приступити до занять, дитина повинна пройти медичний огляд, щоб з'ясувати, чи не буде додаткове навантаження шкідливе для окремих органів і систем.
Таким чином, знання основних ознак синдрому дефіциту уваги з гіперактивністю дозволить соціальному педагогу, що працює з гіперактивною дитиною, грамотно збудувати систему взаємин з ним і організувати такий розпорядок життя, який створить усі умови для корекції відхилень в його розвитку.
Правила поведінки соціального педагога з гіперактивною дитиною:
«не помічати» дрібні витівки, стримувати роздратування і не кричати на дитину, оскільки від шуму збудження посилюється;
застосовувати при необхідності позитивний фізичний контакт: узяти за руку, погладити по голівці, притиснути до себе;
рекомендується саджати за першу парту, щоб зменшити відволікаючі моменти під час занять;
давати можливість в середині заняття посуватися (попросити що-небудь підняти, принести, запропонувати протерти дошку і т.п.);
хвалити за кожен прояв стриманості, самоконтролю, відкрито проявляти свій захват, якщо дитина довела справу до кінця.
Правила поведінки батьків з гіперактивною дитиною:
підтримувати будинки чіткий розпорядок дня;
вислуховувати те, що хоче сказати дитина (інакше він не почує вас);
автоматично одними і тими ж словами повторювати багаторазово своє прохання (нейтральним тоном);
відволікати дитину у разі капризів: запропонувати на вибір іншу можливу в даний момент діяльність; поставити несподіване питання; відреагувати несподіваним для дитини чином (пожартув и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.