На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Особливост органзацї морального виховання в початковй школ. Сутнсть морально-виховного потенцалу українських народних традицй та обрядв. Аналз наявност досвду використання народних традицй та обрядв морального виховання в початковй школ.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 06.12.2008. Сдан: 2008. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний педагогічний університет
імені Г.С. Сковороди
Кафедра теорії і
методики
професійної
освіти

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ОБРЯДОВІСТЬ У МОРАЛЬНОМУ ВИХОВАННІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
Дипломна робота
студента V курсу 52 групи
факультету початкового
навчання
Марющенка Олександра Володимировича
Науковий керівник:
к.п.н., доц.
Довженко Т.О.


Харків - 2008
ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Теоретико-педагогічні умови використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів 6
1.1. Особливості організації морального виховання у початковій школі 6
1.2. Морально-виховний потенціал українських народних традицій та обрядів 20
1.3. Організація морального виховання молодших школярів на засадах народної педагогіки 43
Розділ 2. Практика використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів 59
2.1. Аналіз наявності досвіду використання народних традицій та обрядів морального виховання у початковій школі 59 2.2. Шляхи підвищення ефективності використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів 73
Висновки 77
Список використаних джерел 78
ВСТУП

Актуальність і ступінь дослідженості проблеми.
Освіта - стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації й держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна і людиноємна сфера суспільства, його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації. Вона є засобом відтворення й нарощування інтелектуального, духовного потенціалу народу, виховання патріота і громадянина дієвим чинником модернізації суспільства, зміцнення авторитету держави та на міжнародній арені.
За роки незалежності в Україні визначено нові пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, розпочато практичне реформування галузі на основі приєднання до Болонського процесу .
За цих умов освіта спрямована на втілення в життя української національної ідеї. Вона підпорядкована консолідації українського народу в українську націю, яка прагне жити у співдружності з усіма народами і державами світу.
Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови і культури, повагу до народних традицій. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури, вихованню поваги до народів світу.
Система освіти має забезпечувати:
збереження і продовження української культурно-історичної традиції, виховання шанобливого ставлення до державних святинь, української мови і культури, історії і культури народів, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних відношень;
виховання людини демократичного світогляду і культури, яка дотримується прав і свобод особистості, з повагою ставиться до традицій народів і культур світу, національного, релігійного, мовного вибору особистості, виховання культури миру і міжособистісних відношень та інші.
Однак те, що відображено в законі “ Про освіту ”, не знаходить конкретний вияв у практиці. Наукові джерела переконливо доводять, що дитина не знаходиться під постійним виховуючим впливом матеріальної і духовної культури свого народу. До виховного процесу не повною мірою включаються: принцип національного виховання, принцип культуровідповідності, принцип народності, які передбачають створення умов для засвоєння новим покоління історії свого народу, його мови, засвоєння і примноження духовної культури, національних традицій, звичаїв, забезпечуючи духовну єдність поколінь.
Ці принципи необхідні для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, виявлення етно-психологічних особливостей та національного і морального виховання особистості. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні далека від тієї, яка потрібна для повноцінного духовного та інтелектуального відродження народу. Діти не залучаються з раннього віку до культури та історії свого народу, бо не знаходяться під прямим формуючим впливом україномовного середовища. Не використовують повною мірою своїх можливостей заклади народної освіти, хоча протягом останніх років і відбулися значні зрушення в українському шкільництві. Маємо на увазі не лише загальний процес демократизації школи, а й виникнення нових концепцій та дисциплін, до яких входить і народознавство. Звичайно, введення до шкільної програми такого предмета не вирішить остаточно виховних завдань, але принаймні дасть підґрунтя для майбутньої роботи у плані створення національної системи освіти і виховання.
Проблема морального виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів та методистів. Зокрема, розробкою питань морального виховання займалися такі провідні вчені: В. Гнатюк, В. Лозова, В. Сухомлинський, Г. Троцко, М. Стельмахович, В. Ковальчук, О. Матвієнко, С. Карпенчук, С. Сявавко.
Актуальність досліджуваної проблеми й обумовила вбір теми нашого дослідження - "Українські народні традиції та обрядовість у моральному вихованні молодших школярів".
Об'єкт дослідження - моральне виховання молодших школярів.
Предмет дослідження - українські народні традиції та обрядовість як засіб морального виховання молодших школярів.
Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та практично проілюструвати ефективність здійснення морального виховання на засадах народної педагогіки.
Завдання дослідження:
1. На підставі аналізу психолого-педагогічної літератури з теми дослідження розкрити сутність поняття "моральне виховання" та виявити критерії моральної вихованості молодших школярів.
На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження розкрити сутність понять: "українські народні традиції" та "обрядовість".
Теоретично обґрунтувати доцільність використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів.
Практично проілюструвати шляхи використання українських народних традицій та обрядовості у моральному вихованні молодших школярів у сучасній школі.
Методи дослідження: аналіз психолого-педагогічної літератури з теми дослідження, вивчення та узагальнення передового педагогічного досвіду та досвіду народу, вивчення народних традицій та обрядовості.
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ВИКОРИСТАННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ТРАДИЦІЙ ТА ОБРЯДОВОСТІ У МОРАЛЬНОМУ ВИХОВАННІ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

1.1. Особливості організації морального виховання у початковій школі
З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова система освіти, докорінне її реформування мають стати підґрунтям відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, національного відродження, становлення державності і демократизації суспільства в Україні.
У цей час проблема виховання та освіти підростаючого покоління набуває особливої вагомості, адже від розв'язання її значною мірою залежить майбутнє української держави [22, с.12].
Особливо ця проблема стосується морального виховання учнів у початковій школі, адже саме в цьому віці діти починають розуміти, що добре, а що погано, що таке совість, гідність, чуйність, тобто моральні норми.
Слово "мораль" прийшло з Франції (morale - моральний), а до Франції - з Давнього Риму (moralis - моральний). У словнику В.Даля визначається як "правила для волі та совісті" [12, с.345].
Проблема морального виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів та методистів. Саме тому і існує так багато поглядів на визначення поняття "моральне виховання". Розглянемо декілька з них.
С.У. Гончаренко дає таке визначення: "Моральне виховання -- один з найважливіших видів виховання, полягає у цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття і навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології. Моральне виховання здійснюється на національному ґрунті шляхом засвоєння національних норм і традицій, багатої духовної культури народу, тих моральних норм і якостей, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві, узгодження дій і вчинків людей" [10, с.216].
Дещо інше визначення дає С.Г.Карпенчук: "Моральне виховання учнів - це вивчення теоретичних основ моралі, формування в них моральних уявлень, організація досвіду їхньої поведінки і діяльності, які відповідають вимогам моралі нашого суспільства" [17,с.72].
В "Абетці морального виховання" за редакцією І.О.Каірова, О.С.Богданової ми зустрічаємо ще одне визначення поняття "моральне виховання". Моральне виховання - це найважливіший бік формування і розвитку особистості дитини, який передбачає становлення її відносин з батьками, оточуючими, з колективом, суспільством, до своїх обов'язків і до самої себе [1, с. 5].
Проаналізувавши всі визначення поняття "моральне виховання" ми вважаємо, що моральне виховання молодших школярів - одна з найважливіших задач початкової школи. І це закономірно, тому що в житті нашого суспільства все більше зростає роль моралі, поширюється сфера діяльності морального фактора.
У нашому дослідженні ми будемо дотримуватися визначення поняття "моральне виховання", яке висувають Г.В.Троцко та В.І.Лозова. На нашу думку, це визначення більш підходить до початкової школи.
Моральне виховання - це цілеспрямований процес організації та стимулювання різнобічної діяльності учнів, їх спілкування, спрямований на оволодіння школярами моральною культурою, яка визначає ставлення до навколишнього світу [21, с. 103].
Ще за часів, коли Україна входила до складу СРСР, до змісту морального виховання відносили значення та збереження цінних традицій, обрядів та моралі. Вважалося, що вони сприятимуть тому, що в більш ефективній формі будуть передаватися підростаючому поколінню способи поведінки й досвіду, вироблені та відпрацьовані в попередні століття. І в середині суспільства формуються нові звичаї, традиції, які втілюються в невід'ємні риси національного образу життя. Вони виявляються в тому, як відзначаються свята та ювілейні дати в родині, школі, суспільстві. Все це грає велику роль в процесі морального виховання дітей [28, с. 171].
Зараз поняття "зміст" визначається як "сутність предметів, явищ, якісна визначеність і характерні особливості їх". Зміст виражає саму природу певної речі в її внутрішніх зв'язках, властивостях і ознаках (за Філософською енциклопедією).
Докутіна О.М. у журналі "Початкова школа" перелічує складові частини змісту виховання. Це -- виховання любові до рідної землі, народу, його культури та мови; братерського ставлення до інших народів, осуду національної та расової неприязні. Виховання гуманних почуттів, доброзичливого ставлення до людей, потреби надавати їм безкорисливу посильну допомогу. Формування свідомої дисципліни, відповідального ставлення до колективної праці, бережливого - до її результатів [114, с. 54].
Гнатюк В. у журналі "Рідна школа" зазначає, що зміст морального виховання учнів визначає тріада: "громадянин - патріот - гуманіст". Кожен з цих компонентів має свої специфічні ознаки:
1. Громадянин:
громадянська свідомість;
громадянська відповідальність;
громадянська гідність;
громадянська освіта.
2. Патріот.
Характерні ознаки патріота:
розуміння і сприймання української ідеї;
сприяти розбудові державної незалежності України;
любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій;
збереження і зміцнення власного здоров'я і здоров'я однолітків.
3. Гуманіст:
Характерні ознаки гуманної людини:
доброта;
толерантність;
справедливість;
щирість;
сумлінність;
взаємоповага;
принциповість;
непримиренне ставлення до фальші, цинізму, лицемірства, підлабузництва [19, с. 17-19].
Тому ми вважаємо, що змістом морального виховання буде сутність предметів, явищ, внутрішній смисл, значення моралі. На нашу думку, це визначення більше підходить до початкової школи.
І знову визначення поняття "моральної культури" ми знаходимо у підручниках В.І. Лозової та Г.В. Троцко. Моральна культура - це найголовніший компонент духовного життя людини, який характеризує її досягнення в оволодінні основами моралі як сукупності принципів, вимог, норм, правил, які регулюють поведінку в усіх сферах життя [21, с.103]. На нашу думку, це визначення найбільше підходить до початкової школи.
Головне завдання морального виховання - формування моральної культури особистості, яка включає такі компоненти: індивідуальну моральну свідомість, моральні почуття, моральні стосунки, поведінку і спілкування. Індивідуальна моральна свідомість включає в себе ідеали, погляди, переконання, прагнення особистості, що складає духовно-моральну основу формування моральної культури особистості школяра.
Моральні почуття можуть бути як свідомими, так і стихійними. Тому важливо, щоб людина володіла своїми почуттями свідомо.
Моральні стосунки виявляють особисті якості школяра.
Культура поведінки і спілкування втілює в собі результати виховання, ступінь розвитку моральної свідомості особистості. Визнання школярами загальних правил поведінки, знання основних категорій етики - ще не показник моральної культури особистості. Знання повинні знайти форму виявлення в діяльності, спілкуванні, відбиваючи глибину засвоєння норм поведінки і здатність втілити їх у життя. Тому методами формування моральної культури є не лише просвіта, а й вироблення навичок, поведінки, організація діяльності і спілкування учнів, створення ситуацій морального вибору [21, с. 111].
Отже, ми можемо сказати, що найголовніше завдання школи, сім'ї - виховання особистості, яка, маючи стійкі позитивні мотиви поведінки, діє в будь-яких обставинах у відповідності з моральними нормами поведінки.
В.І.Лозова та Г.В.Троцко також дають визначення поняття "моральні норми". Моральні норми - це система вимог, які визначають обов'язки людини по відношенню до оточуючого світу, зразки, які не тільки орієнтують поведінку особистості, але й дають можливість оцінювати й контролювати її [21, с.103]
Моральні норми закріплені в таких поняттях, як: добро, обов'язок, совість, гідність, справедливість, щастя, зміст життя та інші, які визначають характер поведінки людини.
Поняття "добро" відбиває все те позитивне, що спрямоване на благо людей. Тому добро служить засобом моральної оцінки вчинків, дій, стосунків між людьми. Але по-справжньому вчинок хороший, якщо його мета, мотив, результати є позитивними. Протистоїть добру зло, тобто згубна, ворожа людині діяльність. Розкриваючи сутність поняття "добро" В.О.Сухомлинський писав: "Добро - це думка, яка помножена на волю, тільки за цієї умови отримаємо непримиримість до зла, а це і е сама сутність добра» [37, с.229].
Обов'язок - припускає певні зобов'язання людини, виконання яких виходить із складних стосунків між людьми, усвідомлення своїх прав і обов'язків по відношенню до Батьківщини - громадський обов'язок, до сім'ї - сімейний обов'язок та ін. Але ці обов'язки повинні бути усвідомлені особистістю і виконуватися за внутрішнім покликом [21,с.104].
Совість - почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку та вчинки перед оточуючими людьми. Це внутрішня самооцінка своїх вчинків, емоційне хвилювання, внутрішній суддя, спонукач доброго вчинку [21,с.104].
Честь - визначення вчинків, дій людини, її заслуг, що проявляються в шануванні, авторитеті і в той час у прагненні людини до визначення і високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності.[21,с. 104].
Гідність - передбачає усвідомлення особистістю своїх високих моральних якостей і повагу їх у самому собі, тобто усвідомлення особистістю своєї цінності (національна гідність, власна гідність) [21,с.104].
Поняття "щастя" безпосередньо пов'язане з розумінням людиною змісту життя, бо воно визначається як стан морального задоволення, задоволення власним життям. Для одних щастя в тому, щоб кохати і бути коханим, мати сім'ю, дітей, хороших друзів, для інших - мати матеріальний достаток тощо, тобто щастя конкретної людини визначається сенсом її життя, її потребами [21, с.104].
З організацією морального виховання у початковій школі, крім змісту та структури, ще пов'язані форми виховання, а також основні напрями морального виховання.
Поняття "форма" означає "спосіб організації і спосіб існування процесу". Форма в педагогічній науці визначається як "спосіб організації виховного процесу, що відображує внутрішній зв'язок його елементів і характеризує взаємовідносини вихователів і вихованців" [за Філософською енциклопедією].
Форма організації навчання -- це зовнішній вигляд організації навчального процесу, який пов'язаний з кількістю учнів, місцем і часом їхнього навчання й порядком його реалізації. В формі організації навчання органічно поєднуються мета, зміст, методи навчання. Основні форми організації навчання у школі:
урок;
екскурсія;
факультатив;
домашня робота;
заняття в навчальних майстернях;
урок-лекція;
співбесіда;
практикум;
консультація;
семінар.
Форми позакласної навчальної роботи:
предметні гуртки;
наукові товариства;
олімпіади;
конкурси.
Структура кожної з форм навчання включає ті самі елементи, що й процес навчання:
цільовий;
мотиваційно-стимулюючий;
змістовий;
операційно-діяльнісний;
емоційно-вольовий;
оцінювально-результативний [10, с. 240]. Форми та засоби морального виховання дітей:
роз'яснення критеріїв моралі;
бесіди на морально-етичні теми;
обговорення книжок, статей, кінофільмів, радіо- і телепередач, життєвих ситуацій;
вчити аналізувати вчинки людей, визначати їхню моральну сутність, давати її оцінку;
формувати вміння критично ставитися до своїх вчинків і поведінки;
організовувати діяльність дітей [14,с.54].
За допомогою форм виховання вчитель організує процес морального виховання у початковій школі за такими напрямками:
Моральна освіта.
Вироблення навичок і звичок поведінки.
Формування морального досвіду.
Спонукання до морального самовдосконалення.
Приклад учителя.
Моральна вихованість школяра - результат тривалої систематичної роботи педагога. Звичайно, успіх у вихованості залежить не тільки від виховних впливів дорослого, а й від внутрішньої роботи самого вихованця. Власне, виховні заходи вчителя і спрямовуються на те, щоб сформувати в дитині прагнення орієнтуватися на ту чи іншу моральну норму, перетворити її в дійовий регулятор поведінки. Адже часто трапляється так, що дитина знає моральні вимоги, але в своїй поведінці та діяльності не зважає на них. Це означає, що в дитини не сформовані моральні якості, переконання. Бо лише вони визначають її моральну вихованість [19,с.З].
Однією з стрижневих складових формування моральної вихованості учнів є розвиток їх моральної свідомості.
Моральна свідомість визначається як "відображення в свідомості людини принципів моральності, тобто норм поведінки, що регулюють ставлення людей один до одного й до суспільства" [ЗО,с.130].
Особливої значущості набуває формування моральної свідомості в дітей молодшого шкільного віку. Адже саме цей віковий період є найбільш чутливим для її розвитку, саме в цей час дитині притаманна внутрішня готовність до засвоєння моральних вимог.
І хоч моральне виховання дитини починається в сім'ї і в дошкільних закладах, де вона оволодіває першими моральними уявленнями, однак, з початком шкільного віку настає якісно новий етап у її моральному становленні: з одного боку, відбувається збагачення й розвиток наявних уявлень, а з другого - активний процес набування й засвоєння нових моральних уявлень і понять, тобто моральних знань.
Моральні знання становлять основу розвитку моральної свідомості в молодшому шкільному віці і є одним з основних її компонентів. Моральні знання допомагають дитині правильно діяти в тій чи іншій ситуації. Адже для того, щоб вчинки школяра відповідали вимогам моральних норм і правил, він повинен знати, що таке добре і що таке погано.
Слід зазначити, що вплив моральних знань на розвиток духовного світу дитини, звичайно, не обмежується рамками молодшого шкільного віку. Моральні знання є необхідною передумовою становлення у підлітковому та юнацькому віці таких складових утворень моральної свідомості, як переконання [19, с.6].
Своєрідною особливістю процесу засвоєння моральних знань молодшими школярами є те, що поняттєва форма мислення в дошкільників до початку шкільного навчання ще не сформована. Саме на період навчання у початковій школі припадає перший етап активного оволодіння істотними ознаками понять, відбувається перехід від моральних уявлень до моральних понять. Засвоєння школярами цих понять має стати спеціальним завданням виховного впливу з перших днів їх перебування в школі.
Перш ніж характеризувати поняття "ефективність виховання", слід розкрити суть самого поняття "ефективність". Воно широко використовується різними науками - філософією, економікою, педагогікою і т.д. Кожна сфера застосування підтверджує, що ми маємо справу із загальнонауковою категорією. "Ефективність" виступає мірою можливості, але не будь-якою, а тієї, яка виражає мету людини, реалізує її ідею. Ефективність, таким чином, є мірою уявної можливості [2,с.45].
Отже, поняття "ефективність" використовується для оцінки цілеспрямованої діяльності з точки зору здійснення реалізації поставленої мети.
Ефективність виховання це відношення досягнутих результатів до передбаченої мети у процесі формування духовного обличчя, суспільно значущих якостей особистості, соціальних груп, суспільства в цілому. Рівень досягнення мети характеризує ступінь ефективності [17,с.274].
Ефективність (від лат. efekt - те, що дає відповідний результат, дійовий) - відношення досягнутого результату (відповідно до того чи іншого критерію) до максимально досягнутого чи заздалегідь запланованого результату [33,с.471].
Під рівнем вихованості школяра слід розуміти ступінь сформованості в нього відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей особистості, які є показниками вихованості.
Традиційно ефективність виховання визначають за трьома рівнями вихованості:
високий;
середній;
низький.
Високий рівень тієї чи іншої якості особистості, яка е показником вихованості, характеризується наявністю всіх ознак, властивих цьому показнику.
Середній рівень констатують при наявності половини чи більше половини ознак відповідного критерію.
Низький рівень визначають, коли є менше половини ознак від загального числа, що розкриває критерії, чи у разі їхньої відсутності.
Критерії - це мірило, ознака, на основі якої здійснюється оцінка якої-небудь якості.
Критерії оцінки виховання -- ознаки, на основі яких можна робити висновок про рівні вихованості людини, оцінити результати виховного впливу [17,с.274-275].
За якими ж показниками вчитель може визначити ефективність процесу засвоєння моральних знань учнями? Відповідь на це питання ми знаходимо в брошурці за редакцією І.Д.Беха та С.Д.Максименка "Критерії моральної вихованості молодших школярів":
Оперування моральним поняттям при аналізі тієї чи іншої конкретної моральної ситуації, взятої з художнього твору, навколишнього життя чи власного морального досвіду.
Уміння дати визначення понять, що свідчить про усвідомлення школярем істотних ознак.
Кількість моральних понять, якими оперує учень [19,с.7].
Вихованість характеризується показниками, кожен з яких служить узагальненим критерієм оцінки наявності в школяра відповідної якості.
Відомо, що не всі учні володіють у повній мірі загально значущими якостями: в одних такі якості добре розвинуті, виявляються у найрізноманітніших ситуаціях, у інших можна виявити лише окремі ознаки цих якостей, у третіх їх може взагалі не бути. Для педагога ця відмінність має досить важливе значення, так як характеризує ефективність процесу виховання, означає зміст та інтенсивність подальшої виховної роботи з учнівським колективом й окремими учнями. У зв'язку з цим стає явним необхідність кількісної оцінки вихованості школярів.
Зараз все більше дослідників намагаються розробляти методики, які дозволяють більш або менш вірогідно виявляти рівень вихованості школярів до та після експерименту і на цій засаді робити висновки про його доцільність. Однак, подібні методики, як правило, носять приватний характер, потребують багато часу, сил, спеціальної підготовки, що виключає можливість їх використання в масовій шкільній практиці.
Так як вихованість особистості -- властивість складна, багато елементна, яка включає цілий ряд різноманітних показників, єдиного критерію для її оцінки явно недостатньо. Оскільки вчитель формує у своїх вихованців комплекс різних якостей, він повинен мати достатньо повне уявлення про кожну якість, про найбільш типові форми її виявлення, тобто керуватися чіткими та змістовними критеріями по кожному показнику окремо.
Критерії оцінки розвитку одних й тих же якостей будуть у певній мірі різні для школярів різних вікових ступенів.
Виступаючи в ролі мірила, норми, критерій служить як би ідеальним зразком, еталоном, виражає вищий, найбільш досконалий рівень явища, що вивчається. Порівнюючи з ним реальні явища, можна встановити ступінь їх відповідності, наближення до норми, ідеалу. Але для цього критерій повинен бути достатньо розгорнутим, тобто включати в себе певні компоненти, якісь одиниці виміру, які дозволяють "заміряти" дійсність, порівнювати її з нормами.
Розгорнутий критерій представляє собою сукупність основних ознак, які розкривають норми, вищий рівень розвитку відповідної якості особистості школяра конкретної вікової ступені. Отже, являючись компонентом критерію, ознака в цьому випадку виступає як конкретне та типове проявлення одного з істотних боків, рис якості особистості, за допомогою якого можна "признати" наявність цієї якості, судити про рівень її розвитку.
Таким чином, щоб відповідати своєму призначенню, ознаки повинні в сукупності по кожному критерію всебічно розкривати сутність відповідної якості, яка застосовується до особливостей і можливостей школярів певного віку; охоплювати всі основні види їх діяльності (навчання, труд, суспільна праця, дозвілля, вільне спілкування); характеризувати поведінку школярів у різних ситуаціях - в школі, дома, на вулиці; відображати достатньо стійкі, прояви якості, яка повторюється; бути порівняно легко спостережливим.
Всяка якість особистості може вважатися такою при умові, якщо вона фактично виявляється у відношення, діях та вчинках. Всебічне вивчення цього питання дає підґрунтя зробити висновок про те, що ознаками, які в сукупності складають критерії оцінки розвитку певних якостей, можуть служити стійкі відношення, які відображають специфіку тієї чи іншої якості особистості, повторюють суттєві дії особистості, а також чітко виражені результати її звичних дій.
Серед ознак показників вихованості важливе місце належить відношенням особистості, які характеризують її зв'язки з яким-небудь боком дійсності.
Велике значення для об'єктивної характеристики рівня вихованості мають мотиви здійснених вчинків і поведінки людини.
Однак, оскільки в даному випадку мова йде про школярів, доводиться зважати, що дітям звичайно скрутно пояснити мотиви своїх вчинків, які часто носять ситуативний характер.
Однак існуючі труднощі з'ясування мотивів дій школярів не повинні служити перешкодою для вивчення ефективності їх виховання: типові вчинки школярів, їх повсякденна поведінка дає достатньо матеріалу для об'єктивного судження про їх вихованість, служить цілком надійними ознаками, які характеризують дійсність виховної роботи.
Критерії оцінки вихованості не тільки мають теоретичне значення, але й призначені головним чином для використання в масовій практиці, кількість ознак повинна бути обмеженою певними розумними межами. Для вирішення цього питання важливо мати на увазі, скільки всього рівнів розвитку кожної якості доцільно виявляти та фіксувати. Чим більша кількість рівнів, тим, детальніше повинні бути критерії, які відображають всі рівні, і тим більшу кількість ознак вони повинні вміщувати.
В принципі рівнів вихованості по кожній якості може бути як мінімум два і максимум необмежена кількість. Цілковито очевидно, що максимум у даному випадку не реально; значить, оптимальним може бути кількість рівнів від двох і більше. Якщо, наприклад, прийняти два рівня, то один з них має смисл вважати вищім, який відповідає критерію, а другий - нижчим, який відображає мінімальний розвиток якості. Однак на практиці часто приходиться зустрічати школярів, для яких є характерним середній рівень вихованості. Таким чином можна казати про три рівні, що відповідає трьом оцінкам поведінки школярів, які використовують в школі.
Використовуючи в процесі вивчення ефективності виховання школярів три рівня, педагог має можливість отримати необхідні відомості для обґрунтованого планування та організації наступної виховної роботи в класі.
Тому, з метою організації морального виховання в початковій школі М.І.Монаховим було розроблено критерії оцінки вихованості молодших школярів:
Патріотизм: інтерес до минулого та теперішнього рідного краю; любов та бережливе відношення до природи; любов до своєї школи.
Товариство: наявність друзів; добровільна участь в колективних заняттях, іграх; прагнення поділитися своїми радощами, прикрощами з товаришами; готовність безкорисно допомогти товаришу; прагнення не підвести свій клас.
Повага до старших: ввічливість; покірність; виявлення посильної допомоги вчителям, батькам, дорослим.
Доброта: дружелюбність; дбайливе відношення до малюків; готовність поділитися іграшками, книгами тощо з товаришами; любов до тварин.
Чесність: щирість; правдивість; звичка не брати без дозволу чужі речі; добровільне зізнання в своїх вчинках; виконання обіцянок.
Працелюбність: сумлінне навчання; сумлінне виконання обов'язків по домашньому господарству; активна участь в колективному самообслуговуванні, в суспільно корисній праці; інтерес до занять по труду.
Бережливість: охайний зовнішній вигляд; утримання в порядку особистих речей; бережливе відношення до шкільного майна.
Дисциплінованість: виконавчість; дотримання правил поведінки в школі, на вулиці, вдома, в суспільних місцях; виконання потреб колективу класу.
Старанність: акуратне відвідування учбових занять; уважність та старанність на уроках; регулярне та сумлінне виконання домашніх завдань.
Допитливість: інтерес до всього нового, невідомого; звертання з питаннями до оточуючих; любов до читання; гарна успішність у навчанні.
Любов до прекрасного: активна участь в художній самодіяльності; інтерес до занять з мистецтва; властивість помічати красу; прагнення все робити гарно.
Прагнення бути сильним, спритним, загартованим: виконання розпорядку дня та правил особистої гігієни; щоденне виконання ранкової гімнастики; інтерес до занять фізкультури; активна участь в спортивних іграх [24,с.65-74].
Проаналізувавши педагогічну літературу ми визначили:
сутність поняття "моральне виховання";
структуру морального виховання;
розкрили значення понять "моральна культура" та "моральні норми";
особливість формування моральної культури та моральних норм у початковій формі;
критерії оцінки вихованості молодших школярів.
1.2. Морально-виховний потенціал українських народних традицій та обрядів
Народ і виховання - ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д.Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини [42,с. 169].
Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості[3, с. 4].
В сучасній педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття. Розглянувши всі визначення поняття "народна педагогіка", ми прийшли до висновку, що народна педагогіка - це сукупність накопичених та перевірених практикою знань, умінь та навичок, що передаються від покоління до покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу.
Пам'ятки народної педагогіки зберігаються в казках, легендах, епосах, прислів'ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних звичаях, традиціях, передбачають цілеспрямоване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу.
Поряд з терміном "народна педагогіка" вживається термін "етнопедагогіка". Поняття "народна педагогіка" і "етнопедагогіка" сумісні, оскільки народна педагогіка знаходить конкретний вияв в етнопедагогіці - в педагогічних традиціях того чи іншого народу. Іншими словами кажучи, етнопедагогіка - це народна педагогіка певної етнічної спільності [38, с. 5].
Етнопедагогіка відбиває народний світогляд, ґрунтується на знанні народної психології, вікової психології, цим зумовлюється її надзвичайно великий вплив на молоду душу. Етнопедагогіга кожного народу йде від діда-прадіда, батька-матері, від ясного неба і світлого сонця й матінки-природи, чистого повітря, води, наполегливої праці, від широкого серця й щедрої душі, від доброзичливих людських стосунків. Головна особливість її полягає в тому, що виховання проходить у контексті життя народу, сім'ї невимушене, просто, природно.
Виховання як специфічна діяльність людей виникає порівняно пізно. Однак діяльність пов'язана з передачею соціального досвіду старшими молодим членам первісного людського суспільства, виникає і розвивається одночасно з розвитком людства.
Українська етнопедагогіка склалась на ґрунті давньоруської народної педагогіки, яка втілила в собі багатовіковий виховний досвід східних слов'ян та їхніх предків - праслов'ян.
Примітивне виховання первісного суспільства мало загальний, однаковий для всіх дітей характер. З цим періодом суспільного розвитку пов'язане зародження і поступове складання традицій народної педагогіки як певної галузі знання [38, с. 14-15].
Дослідники вказують, що на стадії розкладу родового суспільства виникає два типи навчально-виховних закладів:
будинки молоді для навчання всіх дітей;
будинки (школи) для дітей знаті, де вихованців готували до виконання обов'язків жерців і вождів[38, с. 24].
У східних слов'ян виховання у своїй основі є трудовим. Вони також приділяють велику увагу фізичному загартуванню молоді. Вони вчаться володіти списом, луком, щитом.
З часом виховання у східних слов'ян розгалужується і дедалі набуває специфічного характеру. Діти селян, ремісників одержують трудову підготовку, а діти родової знаті - військово-політичну. В умовах княжої Русі діти селян і ремісників могли стати дружинниками, але тільки за якісь особливі звитяги, як це сталось із билинними богатирями Микулою Селяниновичем, Іллею Муромцем.
З переходом до моногамної сім'ї східні слов'яни починають приділяти велику увагу поведінці людини в сім'ї, моральності [38, с. 27].
З об'єднанням Прикарпаття, Волині і середньодніпровського масиву в єдиний етнокультурний масив протягом УІ-УІІІ ст. витворюється нова слов'янська культура.
Племінна єдність закріплювалась не тільки у сфері суспільно-економічних відносин, але й через виховання.
Народна педагогіка того часу намагалась розвинути у молодого покоління певну ціннісну орієнтацію, керуючись при цьому інтересами не одного якогось племені, а всієї спільності. У народній педагогіці починають дедалі чіткіше виявлятися етногенетичні ознаки [38, с. 28].
У побуті нашого народу казки живуть з незапам'ятних часів. Вони були дуже поширені ще до появи писемності. Відголос казок чується в найперших пам'ятках давньоруської літератури, наприклад, у "Повести временных лет".
Відомо, що народ давно усвідомив виховну цінність фольклору. В часи Київської Русі фольклор був дуже великою впливовою силою, і літописи засвідчують, що офіційна давньоруська педагогіка, оплотом якої була християнська церква рішуче боролася з "сказками небылыми", а також з "бесовскими песнями", "игрищами", позначеними слідами "язычества".
Усна народна поезія, зміст якої визначається змістом народного життя несе нам відомості не тільки про те, чого навчали підростаючі покоління в минулому, але й як, в яких формах і якими засобами здійснювалось у процесі праці. Залучаючи дітей до посильної праці, дорослі давали їм певні трудові завдання. Ці трудові завдання у слов'ян називались уроками. З розвитком писемності, шкільної освіти в слові "урок" знаходить відображення визначне учбове завдання учням. В результаті виконання трудових, військових, шкільних уроків діти здобували цих видів діяльності. Форма "одержувати навички" - навикати (праслов'янське "наокати") поступово переростає у східних слов'ян у форму "навчати(сь)".
Отже, основи нашої української народної педагогіки складаються ще в дофеодальний період. Удосконалення військової техніки, розвинений релігійний культ з його обрядами, письмо, лічба, народна творчість - усі ці результати духовної діяльності вже не могли передаватись нащадкам шляхом наслідування. Потрібне було систематичне навчання. Починаючи з цього часу, можна говорити про виховання як спеціальну функцію; народна педагогіка з педагогіки життя перетворюється в певну галузь знання, і ці знання є результатом узагальненого людського досвіду в справі виховання. Народнопедагогічна термінологія, яка вже виділилась із побутової термінології і набула певного значення казки, загадки, прислів'я і приказки, досвід систематичного навчання в будинках молоді, обряди і звичаї, в яких відбились педагогічні традиції, - все це дозволяє говорити про наявність у наших предків, народної педагогіки, що склалась на слов'янській основі [38, с. 31-33].
Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які зберігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.
Традиції у формі масових звичок підтримувались силою громадської думки і за своєю природою були наділені величезною стійкістю. Філософ І.Суханов з цього приводу пише: "Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури."[З, с. 128].
Традиція (від лат. tradicio - передача) - це досвід, звичай, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління [3, с. 128]. Педагогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей [36, с. 5]. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кожна епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об'єктивне розкриття сутності традицій, можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.
У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї.
Звичай - це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу [3, с. 128].
Однією з першооснов усної народної творчості є обряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно пов'язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.
Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:
стереотипність, повторюваність без змін;
символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад "Засівання" на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.
Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називаються звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. Наприклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року включають в себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єдиний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.
Обрядовість на початку її виникнення була нерозривно пов'язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду - частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відокремився від обрядового інсценування події і набув самостійності.
Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як людина набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш сприятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)
Частина таких регулярно повторюваних дій поступово втрачала практичне значення і ставала обрядом [3, с. 129].
В обрядовості українців розрізняють два види - родинну (чи сімейну) і календарно-побутову. Перший вид обрядів тісно пов'язаний з громадським осмисленням важливості події в житті окремої родини чи людини. Сімейні обряди супроводжують громадське відзначення народження, повноліття, весілля та похорону. Другого виду обрядів дотримувалися під час урочистого святкування початку чи закінчення певних сезонів, природних циклів - зими, весни, літа, осені. У давнину обидва види становили єдину обрядову систему. І весілля, і свята повноліття, чи посвячення підлітків у стан дорослості (так звані ініціації), здійснювались у певні календарні періоди. Виняток становили лише обряди, якими супроводжувалось народження чи похорон. За давньою українською традицією весілля відбувались або взимку, або восени, тобто теж були приурочені до народного календаря [39, с. 123].
Пологові обряди і звичаї традиційно складалися з трьох тісно пов'язаних циклів: передпологовий, власне пологовий і післяпологовий. Перші два включають повір'я , звичаї, обрядові дії, метою яких є збереження вагітності та забезпечення успішного перебігу пологів. Післяпологові обряди спрямовані на охорону і очищення матері та дитини, приєднання новонародженого до сім'ї, громади, церкви (хрестини, пострижени) [8, с. 165].
З давніх-давен одруження завжди було однією з найурочистіших, найбільш хвилюючих подій у житті людини.
Саме слово "весілля" сприймається як означення радості, веселощів. Це важливий і урочистий момент не лише для двох молодих сердець і їх родин, ще велике свято для всіх: близьких і далеких, званих і незваних, для кожного, хто хоче підняти келих на честь молодого подружжя.
Традиційно українське весілля поділяється на три цикли: предвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен з циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала: сватання, заручини, оглядини, бгання короваю, дівич-вечір. Потім відбувались весілля і повесільні обряди (калачини, сватини, гостина, пропій) [8, с. 169-170].
Деякі з весільних обрядів збереглися і використовуються і зараз, наприклад: напередодні весілля влаштовується дівич-вечір; перед весіллям батьки благословляють молодих; обряд вінчання; молодих з церкви зустрічали хлібом-сіллю і за традицією, хто більше відкусить від караваю, той в сім'ї буде головою та ін.
До вище перелічених обрядів можна додати і ті, які почали використовувати під час весілля зовсім недавно: кидання молодою весільного букета, викрадання молодої та її взуття, обряд викупу молодої дружками молодого та інші.
Найсумніші, найтрагічніші хвилини переживає родина, коли хтось з її членів чи то несподівано, чи після довгої хвороби покидає світ. Тоді слід віддати йому останню шану, гідно поминути душу.
Існувала традиція: після похоронної відправи в церкві, над могилою, крім звичайного плачу жінки ще й голосили.
Голосіння - це народно-поетичні твори, в основі яких лежить уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв'язок з оточенням, в якому перебуває до смерті, триває. Тому в голосіннях до небіжчика зверталися як до живого, відповідаючи йому свої страждання та жалі і благаючи повернутися [8, с. 190-192].
За традицією, зразу після похорону робили в домі померлого поминальний обід з обов'язковою ритуальною стравою - коливом (розварена пшениця або ячмінь з медом) -знак згуртування усіх живих.
Поминали покійника одразу ж після похорону, а також на дев'ятий та сороковий дні і через рік. Крім того, щороку через тиждень після Великодня влаштовувалися громадські колективні поминки - проводи в пам'ять усіх померлих предків [8, с. 194].
Складний і тривалий шлях розвитку пройшли українські календарно-побутові звичаї та обряди. Таку назву вони отримали через зв'язок з календарними циклами (зимою, весною, літом і осінню), від яких безпосередньо залежав побут наших предків [39, с. 123].
Опрацювання методичної літератури дозволяє констатувати, що календарно-побутові звичаї та обряди включають у себе:
- народний календар;
- світський календар;
- церковний календар;
- народні свята, під час яких проводили певні обряди.
Становлення народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу тощо, селянин фіксував усі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям населення ще з правіку було хліборобство народний календар українців з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем.
Плекання зернових злаків вимагало різноманітних знань про атмосферні опади, клімат, стан ґрунту, ботаніку рослин тощо. Тож було важливо усю суму енциклопедичної народної мудрості звести до певної системи, яка б мала практичну користь. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення хліборобів дохристиянської доби.
Основою сільськогосподарських робіт у полі для українського хлібороба залишалися віками набуті знання про ріст рослин та їх догляд. В аграрному календарі акцентувалась увага на визначенні тривалими спостереженнями кліматичних факторів, сприятливих для вдалого початку посіву тих чи інших культур.
Хліборобська весна починалася здебільшого наприкінці березня, коли ледь просохли пагорби, засівали вівсом та ячменем. Трохи пізніше, на початку квітня, на більшості території України сіяли горох, і лише після того засівали яровою пшеницею або житом [39, с. 171-173].
За аграрним календарем регламентувалися строки посівну. За народною традицією, льон та коноплі висівали лише у другій половині травня, а потім приступали до обробки ґрунту під гречку, сівба якої нерідко закінчувалась на Івана Купала. Вважалося, якщо цього обряду будеш дотримуватися - восени багатий врожай. Таким чином, аграрний календар відтворював здобуті впродовж віків народні знання про природні явища, був уособленням справжньої емпіричної народної мудрості [39, с. 171-173].
Головним для селян був поділ року на чотири пори - зиму, весну, літо, осінь. На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження, ми визначили, що менші відрізки часу визначали за проведеними сільськогосподарськими роботами: наприклад, "коли орали", "коли сіяли", "коли жали", "сінокосили" тощо [39, с. 172].
Водночас звикали й до світського календаря, який побутував поряд з народним. Рік ("літо", "гід") мав 12 місяців, кожен з яких - свою власну назву, прив'язану до тих чи інших робіт.
Якщо поділ місяця на чотири тижні, а тижня на сім діб був загальноприйнятим в Україні, то доба у народі мала свої виміри і означення. Серед них основними були: "рано", "в обід", чи "в полуднє" (12 година), " увечері" (коли смеркається), "опівночі" (12 година ночі), а також "удосвіта", "на зорях" (перед ранком) тощо.
Кожна пора мала свою важливу дату -- свято, кульмінаційну точку, до якої були приурочені народні звичаї та обряди річного календарного кола.
Більше третини днів року у наших предків займали свята. Свято - це день, який служив для освячення людини, для очищення її душі, для того, щоб привести себе у відповідність з вищими законами буття, у гармонію зі Всесвітом, з природою [8, с. 9].
Під час кожного свята здійснювалися певні обряди: чи то жертвоприношення богам у вигляді дарів поля, саду, у вигляді танців і заклинань - у давні часи, чи то служба Божа у церкві і молитви - у часи християнські.
Як ми вже зазначали вище, свята поділялися на календарні цикли зими, весни, літа й осені. Тож, ми детальніше розглянемо деякі свята кожного із циклів.
За давньою традицією наш народ зустрічав весну з особливим настроєм, адже його хліборобська душа була надзвичайно чутливою до всього живого, що пробуджувалося з весною до нового життя.
Міфічний образ богині Весни поставав в уяві наших предків в образі прекрасної молодої дівчини або молодиці, тому що саме жінка дає початок життю.
Зустріч весни поєднувалася з вигнанням зими-смерті. Ще збереглися подекуди обряди, під час яких спалюється солом'яне опудало, яке символізує собою зиму.
Початок зими пов'язували наші предки зі святом Сорока Мучеників. Воно святкується 22 березня. У цей день, говорили в народі, птахи прилітають із вирію і приносять весну.
Господині, щоб відзначити цю подію, пекли тістечка у вигляді пташок і роздавали дітям, "щоб птиця водилася" [8, с. 9-10].
Ще під час весняного циклу святкуються: вербна неділя та Великдень. Ці свята - великі і супроводжуються постом, який на Великдень скінчується.
Великдень (день Воскресіння Ісуса Христа) - одне з найсвятіших, найрадісніших і найбільших свят у християн. Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух свята Великодня - Паски, поглянемо на його історію. Слово "паска" походить з єврейського "перехід", що означає перехід Господнього ангела, який однієї ночі вибив усіх єгипетських первінців за те, що фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов мимо домів ізраїльтян, одвірки яких були помазані кров'ю однорічного ягняти (Вихід. 12:12,13,29).
Існує безліч звичаїв, традицій та обрядів святкування Великодня. Десь вони ще збереглися, десь лише тліють, якщо взагалі не згасли.
Готувалися до Великодня протягом усього великого посту. Жінки розписували писанки. Крім писанок, на Великдень готували крашанки - варені яйця, зафарбовані в один колір.
Дуже важливим і традиційним було великоднє печиво. Його пекли кілька днів: у четвер пекли "золоті" паски - для воскреслого Христа, у п'ятницю - білі паски - на пам'ять про покійних, а в суботу - з простішого тіста - паски "для людей" У суботу ввечері господиня ладнала кошик зі стравами, які несла святити до церкви.
Воскресні торжества починалися обходом довкола церкви в супроводі дзвонів. Після утрені відбувалось освячення, і господарі з освяченим йшли додому. Перш ніж зайти в хату обходили із свяченим тричі есе господарство, щоб усе сповнилося радістю Воскресіння. Зайшовши до хати, вітали всю родину, "христосувалися", а потім сідали "розговлятися".
Здавна вважалося, що українці дуже гостинні та щедрі. Тому, за традицією, пригощали в цей день кожного, хто заходив до хати, влаштовували обіди для бідних, давали щедрі пожерти на добродійні та громадські цілі[8, с. 17-20].
Під час літнього календарного циклу святкують: Зелені свята (День Святої Трійці), Івана Купала (7 липня), Спаса.
Розглянемо детальніше свято Івана Купала. Це свято є одним із найпоетичніших і найдавніших у наших пращурів.
Оскільки наші предки обожнювали природу, поклонялися її стихіям - воді та сонцю, то, очевидно, в давнину це й було свято поклоніння життєдайним силам природи.
Про це свідчать і залишки тих обрядів, які дійшли до нашого часу, - це:
- очищення вогнем;
- обливання водою;
- ігри на березі річок та озер;.
- ворожіння;
- шукання цвіту папороті.
7 липня надвечір збиралася молодь і сплітала вінки з усяких трав. Дівчата прибирали гілку з дерева - Купайлицю (в деякій місцевості Марену) і водили навколо хороводи.
Хлопці робили Купайла - солом'яне опудало, яке потім спалювали на вогні або топили у воді.
Крім Купайла чи Марени дівчата виплітали ще віночки з квітів, які потім пускали на воду і ворожили на них.
Завданням хлопців було розпалити купальське вогнище. Для цього збиралися сухі гілки по всьому селі, особливо у дворах, де були дівчата на видані. Вогонь треба було роздобути живий - тертям палиці обралицю або викресати кресалом.
Коли вогонь розгорявся, починалися ігри та забави навколо вогнища. Кожен вибирав собі дівчину, і стрибали парами, взявшись за руки.
Після такого очищення вогнем дівчата ворожили.
Піч на Івана Купала чарівна і доленосна. За народними переказами вважалося, що в цю ніч діють надприродні сили: Русалки виходили з річок і могли досмерті залоскотати людину, лісовики плутали стежки так, що поодинокий парубок чи дівчина губилися навіть у знайомій їм місцевості.
Ще існувало повір'я, що в цю ніч квітне папороть. Тому, найвідважніші парубки намагалися відшукати цвіт папороті, бо це була чарівна квітка. Вважалося, що хто її знайде, здобуде силу перемагати всяке зло і тому відкриються всі скарби.
Вранці всі йшли, щоб покачатися по росі, тому що роса в цей день мала найбільші лікувальні властивості [8, с. 23-27].
Отже, як бачимо, свято Івана Купала - це свого роду гімн життєдайним силам природи. І хоч ми втратили давні глибинні корені цього свята, проте сама форма, поезія купальських обрядів дійшла до наших часів, і ми повинні її берегти як перлину нашої культури.
Під час зимового календарного циклу святкують: свято Катерини (7 грудня), день Святого Миколая (19 грудня), Різдво Христове (7 січня), Щедрий вечір (13 січня), Водохреща (19 січня).
Розглянемо детальніше свято Різдва Христового. Різдво Христове - одне з найбільших і найвеличніших свят в Україні.
За традицією, напередодні Різдва цілий день господиня порядкувала біля печі, адже на святий вечір на столі повинно було стояти 12 страв. Усі страви - пісні. Найголовніша обрядова страва - кутя, варилася із товченої пшениці, заправлялася медом, інколи тертим маком, горіхами.
Існував обряд на святий вечір застеляти стіл білим обрусом, під який клали запашне зілля та часник - від злих духів.
Урочисто, з молитвами ставили господарі на покуті кутю і узвар - жертву для духів. Запалювали свічку.
Нарешті, коли засяяла на небі перша зірка, вся сім'я сідала за вечерю. Спочатку їли кутю, а потім всі інші страви. Повечерявши, залишали на столі кутю та ще деякі страви і не прибирали ложок, щоб духи могли вночі прийти на вечерю.
За традицією, після вечері господарі не виходили з дому, лише малі діти носили вечерю дідусеві, бабусі та хрещеним батькам, які давали їм за це солодощі. Деякі з дітей ішли колядувати.
Ніч перед Різдвом - свята ніч, тому цілу ніч горіло світло в кожному домі, старші не лягали спати, співали коляд, урочисто зустрічали народження Божого Сина, який прийшов на землю в образі людини, щоб наблизити людей до Бога і відкупити їх від смерті [8, с. 33-34].
Традиції, звичаї та обряди знаходять також вияв у таких засобах народної педагогіки:
рідна мова;
фольклор;
систематична посильна праця;
національні звичаї і культурно-історичні традиції народу;
народне мистецтво;
ремесла і промисли;
народні свята;
обряди;
символи й атрибути;
народний календар;
мудрі заповіді народної моралі;
дитячі ігри та іграшки;
народні знання і проповіді стосовно різних сфер життя людини і суспільства;
народні правила взірцевої поведінки й спілкування між людьми;
15. культура;
16. сімейних родинних відносин тощо.
Розкриємо детальніше деякі з зазначених засобів. Фольклор - це народна творчість, в якій "художнє відображення дійсності відбувається в словесно-музично-хореографічних формах колективної народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно пов'язані з їхнім життям та побутом" [11, с. 15].
Фольклору властива така риса, як традиційність. Фольклор бере витоки з народних традицій, своїми коренями він сягає у давнє минуле. Завдяки йому забезпечується нерозривний взаємозв'язок між минулим і сучасним, він також є скарбницею сталих народних звичаїв і стимулятором їх дальшого розвитку.
Український фольклор різноманітний за жанровою характеристикою проаналізувавши наукові джерела з теми дослідження ми виявили, що весь фольклор умовно поділяють на:
1) прозовий;
2) поетичний [23, с. 169-174].
Прозовий фольклор в сою чергу поділяється на дві великі групи:
- художня проза;
- документальна (неказкова).
До художньої прози належать різні види казок: про тварин, героїко-фантастичні та чарівні, соціально-побутові, кумулятивні казки, небилиці. Документальна проза охоплює легенди, перекази, оповідки, народні оповідання. Провідною функцією неказкової прози є засвідчення та пояснення історично-вірогідних джерел (переказ про заснування міста Києва та ін.).
Одним із жанрів поетичної усної народної творчості є замовляння, заговори, які начебто несуть у собі чудодійну силу впливу на навколишній світ. У народі побутують господарські, лікувальні, громадські, приворотні замовляння.
До поетичної народної творчості належать короткі влучні вислови - приказки, примовки, прислів'я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афоризми тощо. Цей вид творчості називається параміографією, що означає найкоротші жанри, які в образній формі відображають найсуттєвіші сторони навколишнього середовища суспільних і родинних відносин.
Поетичну групу українського фольклору складають також пісні, голосіння та думи. Українська пісня - це невичерпне джерело національної культури.
Пісня супроводжує все життя і діяльність людини - від народження до останнього проводу з життя. Аналіз використаних джерел дав можливість скласти класифікацію пісень, до якої входять:
календарно-обрядові;
трудові пісні;
колядки;
щедрівки;
веснянки (гаївки);
купальські;
перівчані;
обжинкові;
гребовецькі;
весільні;
ігрові;
хороводні пісні.
Отже, система фольклорних жанрів створена українським народом упродовж віків, є тим ґрунтом, на якому зросла народна педагогіка.
Народні художні промисли та ремесла - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративного мистецтва. Це товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні ручної праці [3, с. 293].
За традиціями українського народу, декоративно-прикладне мистецтво є однією з важливих галузей художньої культури українського народу. Воно виникло в процесі трудової діяльності і нерозривно пов'язане з нею.
Україна завжди славилась своїм декоративно-прикладним мистецтвом. До наших днів дійшли численні пам'ятки народного мистецтва:
вишивка;
одяг;
декоративне ткацтво;
художня кераміка;
різьблення;
вироби зі шкіри;
художня обробка металу, які вражають своїми високими художніми якостями.
Вишивка - це поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узор та зображення виконуються ручним або машинним способом на різних тканинах, шкірі та інших матеріалах лляними, шовковими, вовняними нитками, а також бісером, перлами, коштовним камінням [43, с. 85].
Цей вид мистецтва виник давно -- корені його сягають у глибину віків.
Зразки найдавнішої вишивки в музеях Європи відносять до V ст. н.е., а пам'ятки української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть (у музеях найбільше вишивок XIX ст.).
Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору і фауну, в історичну традицію.
За мотивами орнаменти вишивок проділяють на три групи:
геометричні (абстрактні);
рослинні;
зооморфні (тваринні).
Серед народних промислів щільне місце займають різьбярство, кушнірство, мосяжництво, гончарство та плетіння. Різьба по дереву, різьбярство розповсюджені переважно на Гуцульщині.
У гірських районах Карпат, багатих на ліси з різними породами дерев, різьба по дереву та художнє випалювання успішно застосовувались для оздоблення будинків, предметів побутового та мисливського призначення, знарядь праці та предметів господарського інвентарю. Різьбили на всіх породах дерев, але основним матеріалом, який використовували для створення
Стули, ложки, мисники, посуд прикрашали візерунками, різьблених предметів, було дерево явора. Вирізали їх спеціальними різцями, тому і називали так прикрасу різьбою. Відібране для роботи дерево розрізали на куски, а потім кілька років сушили. Виготовлення речі починалося з попередньої обробки сухої деревини. Уже готову виточену посудину починали різьбити.
За традицією з кожним візерунком була пов'язана певна традиція. Наприклад, якщо вирізали з дерева всілякі рослини то, вважалося, що родина буде процвітати і буде мати багато дітей; якщо вирізали сонце, місяць та зорі, казали, що діти будуть такі ж гарні, як ці небесні світила тощо.
Багатовікові традиції та досвід поколінь дозволили майстрам винайти багато способів художнього оздоблення шкіряних виробів. Проте найбільшого поширення серед населення набула техніка гарячого та холодного тиснення. Крім того, народні умільці застосовували гравірування по шкірі, ажурне вирізування, аплікацію кольоровими шкірами, художнє плетиво з тонких барвистих стрічок. В оздобленні своїх виробів майстри користувалися прикрасами з металу та іншими деталями у вигляді геометричних фігур [3, с. 308-309].
Художня обробка металу (мідь, бронза, латунь, нейзильбер) на Гуцульщині - один з найстаріших і найпоширеніших народних промислів. Гуцули називали його мосяжництвом.
Вживання матеріалу для оздоблення одягу, зброї, знарядь праці колись на Гуцульщині мало велике значення. Вважалося, чим краще був оздоблений одяг чи зброя, тим багатше є людина.
З кольорових металів виготовляли предмети побутово-господарського вжитку, прикраси та інші вироби, здебільшого технікою литва за допомогою глиняних форм і дерев'яної моделі. Порубану на куски мідь розтоплювали на вогні і цей метал виливали у випалені глиняні форми. Коли метал застигав, форму розбивали, і гарячий готовий вирід опускали у воду, щоб той загартувався. Після загартування поверхню вигладжували різцем та напилком. Після шліфування приступали до гравірування спеціальними інструментами -- пунсонами - орнаменту на металевому виробі [3, с. 310-311].
Українська писанка - найунікальніший витвір української культури. За традицією вона є символом Великодня -- свята, коли воскресає природа, коли відроджується все живе для продовження життя на землі.
За традицією, сире розписане яйце у віруваннях наших предків символізувало собою Всесвіт. З образом яйця вони пов'язували закон доцільності і всесвітнього ладу, якому підлягає все в природі.
Обряд розписувати писанки походить з давніх-давен. Кожен хрестик, кожна рисочка на ній не вживалися довільно, а всі вони мали якесь значення, усі вони були знаками-оберегами, які захищали людину від усякого зла. Паші предки вірили, що писанка має магічну силу - вона приносить добро, щастя, достаток, тому закопували її в землю, вважаючи, що сила яйця сприятиме щедрому врожаєві[8, с. 123].
Зараз українці також не цураються старовинних традицій та обрядів, пов'язаних з виготовленням та розписуванням писанок, а навіть придумують нові, наприклад: цокатися крашанками, в кого залишиться ціла - матиме в цьому році достаток в усьому.
За традицією українського народу, ще з періоду родоплемінного ладу наші предки широко використовували символічні знаки для вирізнення роду, а пізніше - окремих родин. Найпершими своєрідними гербами були зображення звірів - тотеми родів, цими значками позначали межі володінь, житло, зброю, господарський інвентар. Пізніше з'являються символи небесних світил як перші об'єкти обожнювання та поклоніння родів[18, с. 129].
Проаналізувавши наукову літературу ми визначили, що у сучасній Україні до державних символів належать:
- герб;
- прапор;
-гімн.
Герб - це знак, своєрідний ключ до історії сім'ї, міста, національного утворення держави. Це пам'ятка духовної культури. В гербі у вигляді знаків втілюються реальні події, суспільні явища, ідеологія та світосприймання [3, с. 187].
Серед усіх гербів найуживанішим в історії України був тризуб. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 р. Сеймом Карпатської України, що проголосив самостійність цього регіону.
Золотий тризуб на блакитному тлі затверджений Верховною Радою України у 1991 р. як державний знак - герб самостійної нзалежної держави України [3, с. 190-191].
Прапор - це символ державності та національної незалежності.
З утворенням Української Народної Республіки Центральна Рада у Києві 22 березня 1918 р. ухвалила Закон про державний прапор України - він був жовто-блакитний.
Нині жовто-блакитний прапор проголошено державним прапором незалежної України [3, с. 191-194].
Гімн - це урочисто музичний твір на вірші програмного характеру. Це символ державної єдності, який виражає ідеологічні устої держави, її принципи, історію та програмні цілі на майбутнє. Гімни можуть бути державними, революційними, військовими, релігійними, хвалебними тощо. Вони виступають засобом масової агітації, згуртування народу. З гімну починають урочисті збори, свята, незвичайні масові події, гімном їх і закінчують.
У 1862 р. П.Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна". Музику до тексту написав М.Вербицький. вірш набув статусу гімну. Він стверджував волю й свободу українського народу. Саме своїм визвольним пафосом вірш-гімн пустив глибоке коріння в національну свідомість українців. Саме цей гімн є державним гімном України[3, с. 194-195].
Крім державних символів існують ще й народні символи України. Їх ще називають оберегами. Це батьківська хата, материна пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека та інші. Розглянемо детальніше деякі з перелічених народних символів.
Рідна хата - берегиня українського народу. Вона зігріта теплом материнської любові, осяяна мудрим усміхом батька. За традицією, хати на Україні фарбували в білий колір -символ чистоти, морального здоров'я, душевної краси. Гарна біленька хата у вишнево и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.