Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Стан аналз проблеми взаємодї родини школи в органзацї фзкультурно-оздоровчої дяльност молодших школярв. Функцональна роль родини у фзичному вихованн школярв. Засоби фзичного розвитку дтей молодшого шкльного вку в систем родина-школа.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 14.07.2009. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Зміст

Вступ
1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім'я - родина школа
1.1 Історико-педагогічні аспекти
1.2 Українська сім'я - родина, як виховний вплив колективу
1.3 Організація і методика дослідження
2. Засоби фізичного розвитку дітей молодшого шкільного віку в системі сім'я - родина, школа
2.1 Зміст і шляхи взаємодії родини і школи в організації фізкультурно-оздоровчої діяльності молодших школярів
2.2 Результати експериментально-дослідної роботи
Висновки
Список використаної літератури
Вступ

Фізичне виховання дітей на сьогоднішній день в Україні є одним із пріоритетних напрямків реформування освітянської сфери. Це зумовлено тим, що саме фізичне виховання є важливим компонентом гуманітаризації та гуманізації освіти, формування у підростаючого покоління фізичного та морального здоров'я до активного життя і професійної діяльності.
Збереження і розвиток молодого покоління є найважливішою функцією шкільної освіти. На законодавчому рівні вона закріплена законами України «Про освіту» (1996), «Про загальну середню освіту» (1999), сутність і шляхи реалізації оздоровчої функції школи методологічно окреслено у Концепції 12 - річної загальної середньої освіти(2000), Державна програма «Освіта. Україна. ХХІ століття» (1994 р).
У генетичній програмі кожної людини, як відомо, закладений величезний фізичний потенціал. Разом з тим, загально визнано, що у сучасних умовах в Україні склалася критична ситуація зі станом здоров'я населення і зокрема молоді. Це обумовлюється посиленням негативних впливів екологічних, економічних, соціальних та інших факторів.
Статистика свідчить, що при вступі до школи різноманітні відхилення у стані здоров'я має кожна третя дитина, а до кінця навчання у дев'ятому класі - кожна друга [О. Балакірєва, С. Присяжнюк]. У 10 - 20% сучасних школярів виявлено надлишкову масу тіла; у 30 - 40% - захворювання носоглотки; у 20 - 40% - порушення постави; у 50% - дефекти зору і нервово - психічні відхилення; у 50 -60% схильність до частих захворювань [В. Добринсьлий, О. Дубогогай].
Встановлено, що причинами різноманітних відхилень у фізичному розвитку і стані здоров'я дітей є: не достатня рухова активність, обсяг якої з кожним роком зменшується [С. Поспєлова, Р. Поташнюк, В. Язловецький]; непідготовленість дітей самостійно піклуватися про своє фізичне вдосконалення [О. Дубогай, О. Козленко]; недостатня увага учителів і родини до проблеми виховання у молодших школярів позитивного ставлення до зміцнення свого здоров'я [В. Лесик, А. Мерлан, С. Корнієнко].
Уроки фізичної культури компенсують необхідний для дитячого організму об'єм рухової активності лише на 11 - 13% [Т. Гнітецька, П. Данчук]. Малорухли-
вий спосіб життя молодших школярів, навчальні перевантаження, а біологічний характер домашніх умов проживання, недосконалість традиційної системи фізичного виховання криють у собі загрозу для здоров'я учнів [С. Поспєлова, Р. Поташнюк].
Такий стан проблеми вимагає пошуку більш досконалих форм і методів зміцнення здоров'я дітей. Одним з найбільш ефективних шляхів загального охоплення дітей молодшого шкільного віку систематичними заняттями фізичними вправами є фізичне виховання, що здійснюється в родині під керівництвом і контролем батьків та близького родинного оточення. Це дозволяє впливати на організм дитини не епізодично, а систематично.
Суспільно - політичні умови, в яких функціонує сучасна українська сім'я, характеризується своєрідністю людини, її гармонійного розвитку.
У зв'язку з цим виникає об'єктивна необхідність уточнення концептуальних позицій щодо виховання дітей у сучасній українській родині. До цього спонукає соціально - педагогічна дійсність. З огляду на вище зазначене особливо важливого значення набуває педагогічна взаємодія родини і школи у фізичному вдосконаленні особистості вже на першому етапі шкільного навчання - початковій школі.
Саме феномен «сім'я - родина» найбільш точно віддзеркалює своєрідність української ментальності у зв'язку з визначенням неповторного впливу на становлення особистості генетично наближеного мікро соціуму. Формування потреби у фізичному вдосконаленні залежить від ефективності навчально - виховного процесу в школі, виховання в родині, дотримання дитиною гігієнічних норм і, перш за все, наявності позитивної мотивації у самовдосконаленні.
Аналіз педагогічної дійсності свідчить про зростання інтересу до родинної педагогіки, як ефективного засобу усіх складників національного виховання, в тому числі і фізичного на яке спрямоване наше дослідження. Родинна педагогіка розглядає виховання дитини, як певну взаємодію членів родини (переважно батьків0 з найближчим соціальним середовищем і відповідальністю сім'ї за долю дітей, наступних поколінь і долю країни.
Актуальність поставлених перед сучасною школою завдань з фізичного виховання молодших школярів, характерні тенденційні зміни у структурі й змісті сучасної сім'ї - родини та виховання в ній дітей і зумовило вибір теми дипломної роботи, а саме: «Фізичне виховання молодших школярів у напрямку сім'я - родина, школа»
Об'єктом дослідження - фізичне виховання молодших школярів сучасної школи.
Предметом дослідження - зміст, форми і методи взаємодії родини і школи з організації фізкультурно - оздоровчої діяльності молодших школярів, а мета - розробити зміст і шляхи взаємодії родини і школи з організації фізкультурно - оз-
доровчої діяльності молодших школярів та експериментально перевірити їх ефективність.
Гіпотеза - фізичне виховання молодших школярів буде успішним, якщо забезпечити узгодженість вимог до дитини; якщо родина і школа буде цілеспрямовано і систематично озброювати учнів знаннями, уміннями і навичками фізкультурно - оздоровчої діяльності, стимулювати їх до занять фізичними вправами.
Згідно з предметом і метою дипломне дослідження було спрямоване на вирішення таких завдань:
- вивчити стан проблеми взаємодії родини і школи у фізичному вихованні молодших школярів;
- вивчити і обґрунтувати функціональну роль родини у фізичному вихованні молодших школярів;
- обґрунтувати і експериментально перевірити шляхи у фізичному вихованні молодших школярів.
Основною базою дослідження виступили: Литвинівська ЗОШ І -ІІІ ст.
У дослідно-експериментальній роботі взяли участь 124 учні, 6 вчителів, та 80 батьків молодших школярів Тернопільщини.
Структура дипломної
Дипломна робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків.
1. Теоретико-методичні засади фізичного виховання у системі сім'я - родина школа

1.1 Історико-педагогічні аспекти проблеми

Педагогічна сутність фізичного виховання безпосередньо пов'язана зі змістом більш загального поняття «виховання», при чому в широкому його розумінні. Це означає, що так само, як і виховання в цілому, фізичний його складник є цілеспрямованим процесом розв'язання відповідних завдань виховного, освітнього і розвиваючого порядку [25].
Як складова організаційна частина загальної системи національної вітчизняної школи, фізичне виховання спрямоване на морфологічне вдосконалення організму людини, зміцнення її здоров'я, розширення меж творчого довголіття, як важливих передумов формування всебічно розвинутої особистості, спроможної і готової до високопродуктивної праці і захисту Вітчизни.
Закономірно, що різноманітні аспекти фізичного виховання школярів притягували увагу психологів, педагогів, громадських діячів. Пошуки оптимальних підходів щодо розв'язання локальних питань фізичного вдосконалення особисто націлені, загалом, на взаємозв'язок з тими соціальними завданнями, які вирішувались суспільством в освітньо - виховній галузі.
Відомо, що фізичне виховання, як і виховання в цілому, є загальною і вічною категорією суспільного життя. Але його конкретні форми історично обумовлені, а мета і завдання, зміст і організація змінюються зі зміною суспільних умов. Так, встановлено, що в первісному суспільстві фізичне виховання було спрямоване на підготовку мисливців і воїнів. Цій меті слугували різні ігри і змагання, що імітували полювання і військові дії дорослих, а також відповідні, дуже тяжкі обряди і випробування фізичної витривалості і морально - вольового загартування юнаків у період настання зрілості.
У період рабовласницького ладу фізичне виховання поступово виокремлюється в самостійну галузь і досягає високої степені досконалості. Прикладом цього є накази стародавньо-китайських богдиханів Чин - Нонга і Гоан - Ши (300 р. до н. е), в яких визначені правила фізичних вправ для зміцнення здоров'я, що базувалися на зразок вільних рухів і дихальної гімнастики однак, особливого розвитку фізичне виховання досягло у стародавній Греції[18].
Великі грецькі філософи (Сократ, Платон, Аристотель) вказували на унікальні можливості фізичного виховання у формуванні цілісної, різнобічної особистості.
Так, Сократ для успішного засвоєння «універсальних знань» з філософії пропонував підготовчу ступінь освіти, в системі якої велику увагу приділяв фізичному і естетичному вихованню. Платон першим почав вбачати у дитячих іграх засіб підвищення ефективності навчання, пізнавальної активності дітей, формування у них соціальних якостей і бажання систематично трудитися. Гру він розглядав як умову цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя розкриваються якості і риси особистості, які залишаються прихованими за інших обставин.
На думку Аристотеля, людина наділена рослинною душею (її функція - розмноження і харчування), твариною (її функція - відчуття і почуття) і розумом. А звідси необхідність всебічного виховання: фізичного і морального. Аристотель вимагав, щоб межею фізичного виховання був гармонійний розвиток сильного і красивого тіла[3].
В епоху раннього середньовіччя, з його провідництвом аскетизму і умертвінням плоті, цінності фізичного виховання значно знищуються, але військові конфлікти спонукали до життя тип виключно станового військово - фізичного лицарського виховання. За змістом його виступали «Сім лицарських доброчинностей» - їзда верхи; плавання; фехтування; вміння складати і співати вірші; володіння списом; гра в шахи. Навіть до семи років, коли хлопчик жив у замку своїх батьків, основними предметами його виховання були м'ячі, диби, гойдалки тощо.
Природно, що здебільшого стала увага до фізичного виховання припадає на епоху Відродження, яка характеризується як період розквіту гуманізму. Отже посилюється увага до дитини, що розвивається. Зокрема, у школі створеній видатним педагогом - гуманістом Вітторіо де Кельте (яку він назвав « Будинок ігор») пильна увага зверталась на фізичний розвиток вихованців: практикувались рухові ігри, їзда верхи, боротьба, фехтування, стрільба з лука, плавання[18].
У контексті започаткованого дослідження природний інтерес викликають прогресивні ідеї видатних педагогів - класиків: Я. Коменського, К. Гельвеція, ДюДідро, Ж. Руссо, Й, Песталоцці та ін. Я. Коменській розглядав проблеми фізичного виховання як важливу частину педагогічної науки; його праці «Велика дидактика» і «Материнська школа» включають в себе низку цінних педагогічних вказівок з питань гігієни дитини, режиму, ігор і фізичних вправ. Він вважав, що обов'язок батьків, насамперед, полягає в тому, щоб піклуватися про здоров'я дітей і розпочинати це необхідно з народження. Так, п'ятий розділ «Материнської школи» Я. Коменський цілком присвячує питанням фізичного виховання дитини і дає педагогічні поради, принципове науково - практичне значення, актуальність якого не втрачає актуальності сьогодні [15].
Одним з перших хто роздобув детальну і глибоку теорію фізичного виховання в історико - педагогічному аспекті, був Д. Локк. Він присвятив школи й перших тридцять параграфів своєї фундаментальної праці « Думи про виховання». Автор керувався стародавнім положенням « здоровий дух у здоровому тілі» і вимагав, щоб усе тіло людини було загартоване, як обличчя, що переносить і спеку, і холод.
Правильно поставлене фізичне виховання сприяє вихованню мужності. Джентльмен повинен бути вихованим так, вважав Локк, що у будь - який час бути готовим одягнути зброю, стати солдатом [21].
Гельвецій значну увагу приділяв фізичному вихованню. Основним завданням фізичного виховання він вважав « зробити» людину сильною, міцною, здоровою, отже, щасливішою «. Фізичне виховання повинно одночасно зміцнювати і тіло і дух [9].
Важко переоцінити і педагогічні доробки Д.Дідро в науковому осмисленні функціональної ролі фізичного виховання у пізнавальній діяльності дитини. Так, Д.Дідро дає ряд рекомендацій, щодо організацій навчальної роботи в школі, чергувати навчання з перервами; впроваджувати в режим дня ігри та вільний час[11].
Доктрина Ж. Руссо стосовно фізичного виховання вимагав максимальної свободи для дитини, передбачала найпростішу їжу і одяг, засуджувала будь - яке медичне лікування і містила доведення переваг щодо проживання в селі на свіжому повітрі[29].
Виключно високо оцінював роль сім'ї у фізичному вихованні дитини видатний швейцарський педагог і мислитель І. Песталоцці. Вважаючи, що в людській природі закладені розумові, фізичні, моральні сили, Песталоцці поділяє елементарну освіту людей на певні частини, а саме:
1) елементарна інтелектуальна (розумова);
2) моральна елементарна;
3) фізична елементарна;
Метою, зокрема, останньою, на думку педагога, є правильний експериментальний розвиток фізичних задатків людини, що дає їй спокій і фізичну самостійність, виробляє у неї певні фізичні навички[26].
На думку педагога - класика, початки фізичного виховання є надзвичайно простими. Вони мають місце в кожній сім'ї, коли мати спочатку допомагає дитині стояти, потім підтримує її, коли вона робить перші кроки, і нарешті вчить її ходити.
На основі природного фізичного виховання, отриманого дитиною в сім'ї, Песталоцці будує подальшу систему «шкільної елементарної гімнастики». Вона складається з низки вправ для суглобів, які охоплюють у послідовному порядку рухи, що їх роблять люди, коли їздять, ходять, піднімають вантажі, тобто із звичайних рухів, що здійснюється ними в побуті та процесі трудової діяльності.
Вимагаючи, що у дітей була розвинена здатність діяти, він мріє про створення особливої « азбуки умінь», яка має містити вправи в простих рухах - як бити, нести, кидати, штовхати, боротися, махати тощо.
Цілком логічно, що Песталоцці різко критикує сучасні школи за несприятливість піднесенню фізичних сил дітей народу. Вони тримають учнів у надто задушливих класах, придушують їх природне прагнення до руху, примушують сидіти не поворухнувшись. Між тим, фізичне виховання при тривалій його постановці могло б, як вказує педагог, відіграти неоцінну роль в оздоровленні народу[26].
Цікавим видаються і прогресивні ідеї німецьких філантропістів (Базедов
Швеге, Барт, Зальцман, Лахман та інші), щодо питань суто фізичного виховання дітей. Вони вважали, що всебічне фізичне виховання повинно проводитись з раннього дитинства в певних напрямках, а саме:
1) елементарних правил гігієни: режим харчування, сон, повітряні і сонячні процедури тощо;
2) використання фізичних прав, заснованих на природних рухах людини: біг, стрибки, ходьбу по колоді, рухливі ігри, їзду верхи і танці;
3) застосування рухливих ігор спеціального призначення, наприклад, так звані «нічні ігри», які використовувались як засіб подолання у дітей страху перед темнотою і, як засіб розвитку органів зовнішніх чуттів;
4) запровадження шкільного викладання гімнастики, де філантропісти виступали початківцями.
На їхню думку, фізичне виховання повинно відповідати двом вимогам.
По-перше, це постійна турбота про здоров'я дітей, систематичний догляд за їх тілом; діти повинні отримувати просту, здорову їжу. Їх одяг повинен бути простим, доцільним, відповідати кімнатним умовам. По-друге, всі люди повинні мати можливість займатися корисною діяльністю, тим самим третируючи своє тіло, для дітей такі вправи повинні полягати в різноманітних іграх; для підлітків - у ходьбі, бігові, стрибках, плаванні, танцях, заняттях ремеслом і сільським господарством; для дорослих - у доцільних розвагах у часи дозвілля.
Отже, зазначені ідеї педагога про необхідність цілеспрямованого фізичного виховання мають неабияку необхідність і цінність, бо в них проявляється турбота не про представників якихось привілейованих соціальних груп, а про весь народ, про всі верстви населення незалежного від віку, статі і станової належності[18].
У свою чергу А.Дістерверг, відводячи велику роль перетворені суспільства через освіту, засновану на поєднанні загальнолюдського з національним, стверджує, що принцип гармонійної освіти вимагає певного розвитку тіла і духу[12].
Надаючи великого значення фізичному розвиткові людини, Ш. Фур'є
Намагається, щоб з раннього дитинства гармонійно вправлялись у розвиткові тіла. В результаті, навіть дитина легко зможе справитись з будь - яким трудовим завданням. Тому в межах власної педагогічної концепції період з 2 -3 до 9 років Фур'є присвячує переважно фізичному розвиткові, сенсорному і трудовому вихованні[38].
Значний внесок в удосконалення уявлень про систему фізичного виховання підростаючого покоління зробив основоположник фізичної освіти російський педагог, анатом і лікар П. Лесгафт. Він обґрунтував принцип єдності і взаємообумовленості психічної і нервово - м'язової діяльності дитини. П. Лесгафт не безпідставно стверджував, що дитину треба вчити не механічному, а свідомому виконанню фізичних вправ, які слід підбирати так, щоб вони одночасно сприяли розумовому, моральному і естетичному її вихованню. У контексті започаткованого нами дослідження особливо цінними видаються його роботи з проблем сімейного виховання та співпраці школи і сім'ї у фізичному розвиткові дітей На думку П. Лесгафта, дитина народжується ні доброю, ні злою, ні поетом, ні музикантом, ні спортсменом і т. п. А стає тим або іншим у результаті виховання. Тому в сім'ї і в школі необхідно створити нормальні умови для піднесення, розвиткові і прояву всіх позитивних цінностей дітей, а в плані фізичного виховання - «навчити молоду людину володіти своїм тілом і його потребами», «засвоїти загальні способи фізичної роботи».
Окрім зазначеного, Лесгафт вбачав чи не найбільшу таємницю виховання в тому, що тілесні і розумові вправи один одному відпочинком: «Прагне освітлити розум вашого учня, вправляйте його сили, якими розум повинен керувати, розвивайте настирливо його тіло, зробіть його міцним і здоровішим, щоб він став мудрим і розсудливим. Дайте можливість працювати, бути діяльним, бігати, стрибати, бути постійно у русі… Припущення, що вправляння тіла шкодить розумовій діяльності, є шкідливою помилкою…» Педагог обґрунтовує, що розумова і фізична діяльність повинні бути у взаємозв'язку і взаємозгоді [20].
Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичної культури дає підстави стверджувати, що не існує народу, в якого не було б самобутнього різновиду фізичних вправ і рухливих ігор, які становлять важливий елемент його національної культури, життя й побуту. Підтвердження цього є наявність у світовій скарбниці різноманітних засобів фізичного виховання, численної кількості самобутніх фізичних вправ та ігор, які відображають побутові, культурні особливості того чи іншого народу, його взаємини, характер поведінки, спосіб життя й умови виховання.
Сила і витривалість, стійкість і спритність у кожному народові високо цінуються. Ці риси батьки прагнули виховати у своїх дітей. Окрім того, кожен народ історично збагнув, що фізичне виховання нерозривно пов'язане з іншими сторонами формування особистості.
Вивчення стародавніх літописів, літературних творів, фресок і настінних малюнків, зокрема, Софіївського собору, результатів археологічних досліджень, етнографічних джерел свідчить, що в історії українського народу фізичне виховання було одним з основних видів щоденної діяльності людини, складовим обрядів, фактором підготовки її до праці, передумовою посилення оборотних функцій держави. Зокрема, важливим фактором визначалось свідоме застосування людиною фізичних вправ у повсякденному житті, зумовлене потребами особистості, сім'ї, роду, суспільства. Розуміючи, що хвороба чи каліцтво травмує людину, прогресивні сили суспільства дбали про те, аби діти могли рости бадьорими, здоровими і життєрадісними. А народна мудрість закликає» Бережи одежу з нову, а здоров'я змолоду», бо «'Горе стихає, а здоров'я зникає і радість минає''.
Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь посідали важливе місце у козацьку епоху - період розвитку українського шкільництва і духовної культури. Доведено, що українська козацька система виховання - глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в світі[]. Основним завданням козацької педагогіки були:
- виховання фізично загартованих, мужніх воїнів - захисників рідного народу від чужого поневолення;
- виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загально - людських - цінностей;
- формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
- виховання громадян, які могли б розвивати культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.
Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший - сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий - родинно шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загально національні та включали в себе релігійно - моральні цінності.
Третій - вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах[]
Як відомо, слава запоріжсьгоко війська була така велика, що багато істориків порівнювали козаків із найсильнішими і наймужнішими народами світу. Західні історики ХVІІ і особливо ХVІІІ ст. Виявляли схильність порівнювати Запорізьку Січ з уславленими містами - державами античності та рицарськими орденами середньовіччя. Й. Енхель написав у 1790 році латино мовну магістерську дисертацію на досить оригінальну тему: «Порівняння «військових республік» давніх спартанців, критян і українських козаків». П. Маріме та Ш. Лезюр порівнюють запорожців з римлянами.
Доведемо, що в Запорозькі Січі функціонувала ефективна система фізичного виховання, основу якої складали звичаї українського народу: ігрові та загальні форми використання фізичних вправ, часто у поєднанні з піснями або музикою.
Пріоритетне ж місце в структурі спеціальної фізичної підготовки козаків належало:
а) цілеспрямованому розвиткові рухових якостей (сили, спритності, витривалості);
б) вдосконалення навичок у плаванні, пірнанні, бігові, їзді верхи, тощо;
в) піднесенню майстерності у володінні різними видами зброї і засобами пересування.
Вершиною української системи вдосконалення людини було бойове мистецтво запорізьких козаків - гопак, феномен якого став навіть предметом дослідження науковців сьогодення[]
Тому цілком зрозумілим є той факт, що ідея фізичного і духовного вдосконалення знайшла своє відображення в теоретичній спадщині українських національних прогресивних діячів освіти (Г. Ващенко, О. Духнович, М. Корф, В. Сухомлинський, Г. Сковорода, С. Русова, Я. Челіга) і має перехідне значення для сучасної національної школи України.
Так, видатний просвітительXVІІІ ст. Г. Сковорода, який в історії педагогічної думки висунув ідею природного виховання, вважав, що фізичне виховання повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності і годування. Засобами природного фізичного розвитку і зміцнення організму дитини Г. Сковорода вважав дотримання правильного режиму, чистоти і акуратності, правильного харчування, по міркування у всьому і особливо фізичні вправи, працю і здоровий спосіб життя.
У свою чергу М. Корф, відстоюючи ідею загального обов'язкового навчання, стверджував, що метою загальноосвітньої школи повинна бути підготовка людини до життя, і до того ж, людини розвинутої фізично і духовно. Школа крім знань, повинна сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів, розвиваючи естетичні почуття.
Не меш важливого значення фізичному вихованню надавав закарпатський просвітитель О. Духнович. Проповідуючи принцип природо відповідності виховання, він розвивав ідею і про рівно мірний розвиток фізичних інтелектуальних сил дитини. Педагог, на його думку, повинен зважати на те, щоб сили завжди в рівномірності були. Саме в цьому підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання []
Значну увагу фізичному вихованні дітей приділяв К. Ушинський. У праці «Педагогічні подорожі по Швейцарії» педагог зазначає, що «основний закон дитячої природи» можна висловити так: дитина потребує діяльності безперестанно і втомлюється не діяльністю, а її однобічністю. К. Ушинський відзначав правомірність положення німецького психолога і педагога Бекне про значимість гри в духовному та фізичному розвитку дитини[].
Важко, також, переоцінити цінність судження Г. Ващенка про фізичне виховання. За його переконання, воно має дві основні площини: гігієнічне виховання і фізичні вправи. У першій стоїть завдання гарантувати здоров'я, а в другій - фізичний розвиток[]. Ці аспекти взаємопов'язані, доповнюють один одного, допомагають зв'язати основні завдання фізичного виховання[].
Слід зазначити, що вагомою авторської концепції національної школи С. Расової, є плідна ідея щодо мети і завдань фізичного виховання в оновленій українській школі. Педагог доводить значимість фізичного виховання у цілісному формуванні особистості, виходячи з історичної соціально - політичної обумовленості, а також, спираючись на цінний досвід педагогів - попередників. Проаналізувавши погляди на цю проблему Я. Каменського, Ж. Руссо, Д. Локка, Песталоцці, Лесгафта та інших, С. Русова приходить до висновку, що мета виховання повинна полягати в тому, щоб допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил дитини[].
За твердженням Я. Чепіги, сучасника і однодумця С. Русової, фізичне виховання повинно стати в системі формування людини одним з найважливіших факторів не лише тілесного, а й духовного розвитку. У статті «Фізичне виховання» автор зізнається, що взятися за розробку проблеми фізичного виховання його примусив власний педагогічний досвід, а також зроблений ним у результаті тривалих спостережень висновок про те, що «свідомо» й несвідомо люди занапащали своє здоров'я здобуваючи погані звички в дитинстві, оскільки про фізичне виховання дітей не дбали як слід ні батьки, ні школа.
Між тим, фізичний і розумовий розвиток особистості перебувають у нерозривному взаємозв'язку, в значній мірі обумовлюють один одного, тож всебічно знати, розуміти і пам'ятати про «глибокий природний зв'язок фізичного здоров'я і розумового розвитку треба всім, хто бере участь у вихованні дітей, бо плекаючи здоров'я дітей забезпечить здоров'я й нормальний розвиток нації», - переконував Я. Чепіга.
Показово, що Чепіга, досліджуючи означену проблему дитини в русі використовувати з виховною метою.
Додамо, що особливу увагу Я. Чепіга приділяє діяльності в іграх. Дослідник наголошує на тому, що існує лише невелика група ігор, котрі не вимагають праці м'язів. В основному й ігри, й фізична праця взагалі «сполучені м'язовою діяльністю». Отже, виховний момент праці має враховувати «все те, що сполучене з витратою фізичної енергії через працю м'язів»[].
У працях видатних педагогів радянського періоду П. Блонського, С. Швацького, А. Макаренка, В. Сухомлинського, особливу увагу приділено формуванню особистої активності дитини, тобто, виробленню у неї суспільно корисних потреб, так званий, передовий підхід до виховання дитини в цілому і фізичного зокрема. Так, П. Блонський вважав, що найважливіше завдання фізичного виховання в сім'ї і школі полягає в тому, щоб навчити дітей оберігати себе від хвороб, виробляти гігієнічні навички. Водночас, школяр повинен усвідомити загальну тенденцію будувати свою повсякденну поведінку відповідно до порад природознавства і медицини[].
Завдання фізичного виховання школярів А. Макаренко вважав утвердження чітко спланованого режиму дня до якого повинні входити, поряд з іншими загальноосвітніми дисциплінами, заняття фізичною культурою[]. Видатний педагог радив широко використовувати рухливі ігри, туристичні подорожі, ігри вдома на повітрі з тим, щоб фізичні вправи стали для дітей потребою.
Серед багатьох питань педагогічної науки, що привертали увагу українського педагога - новатора - В. Сухомлинського, однією з головних була проблема фізичного виховання школярів. Добре, міцне здоров'я, за його переконаннями, - найважливіша умова життєрадісного сприймання й активності, творчої діяльності кожної людини. «Духовне життя дитини, - стверджував педагог, - її інтелектуальний розвиток, мислення, пам'ять, увага, почуття, воля - великою мірою залежить від «гри» її фізичних сил…»[].
Два головних завдання ставить перед початковою школою В. Сухомлинський: дати учням глибокі та міцні знання і постійно піклуватися про їхнє здоров'я. Окрім того, заняття фізичною культурою і спортом повинні, на думку педагога, приносити учням ще й задоволення та насолоду, стати потребою особистості[].
Отже, вивчення і узагальнення історико - педагогічних аспектів проблемами фізичного виховання молоді дозволяє системно підійти до осмислення його місця у фізичному вдосконаленні учнів [див. Сх.. №1].
На сьогоднішній день в Україні сприятливим фактором в цьому виступає і наявна законодавча база.
Так, ВР прийняла «Закон України про фізичну культуру і спорт» (29 січня 1994 р.), в якому регламентовані соціальні, економічні, правові аспекти їх розвитку. Розроблена урядова «Державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні», підписана Президентом України. На місцях завершена розробка обласних, районних програм розвитку фізичної культури і спорту. Указом Президента України від 18.01.96 р. №63/96 затверджена Національна програма «Діти України», основною метою якої є забезпечити права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і психологічно захищеною. Особлива роль у досягненні означеної мети відводиться родині:» Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх змінюють спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини»[].
Ближчими за змістом до проблеми, що ми розглядаємо є наукові праці Л. Волкова(1990), О. Козленка(1990), О. Дубогай(1991), А. Грицюк, Г. Голоборотько(1997), С. Корнієнко(1997), в яких наголошується на актуальність проблеми виховання у дітей і молоді активованого ставлення до фізичного виховання і спорту як найважливішого компоненту здорового способу життя, що забезпечує в оптимальному режимі повний рухової активності, необхідні для підтримки резистентності і змінювання організму, підвищення його адаптаційних можливостей.
Необхідність удосконалення змісту, форм і методів фізичного виховання учнів початкових класів у сучасній школі аргументовано доведена у навчально-методичному посібнику С. Корнієнко» Родинні обереги здоров'я дитини».
Осмислення історико-педагогічних аспектів проблеми фізичного виховання учнів молодшого шкільного віку та наукових доробок сучасних дослідників проблеми фізичного виховання учнів школи І ст. виступає теоретичними засадами нашого дослідження.
Отже, осмисливши пріоритети фізичного виховання молодших школярів вітчизняної школи сьогодення, видається за можливе по-новому оцінити унікальність родинно - сімейного фактору в фізичному самовдосконаленні особистості, визначити його систематизовану роль у його розробці педагогічної технології формування свідомого ставлення дитини до зміцнення свого здоров'я.
1.2 Українська сім'я - родина як виховний колектив

Найбільш суттєвими поняттями у нашому дослідженні стала сім'я - родина. Які ж найсуттєвіші його характеристики? Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць посідає сім'я родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом, який найчастіше об'єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв'язків. Історично доведено, що від фізичного і морального здоров'я сім'ї, охорони материнства і дитинства, залежить духовне благополуччя нації народу, держави[].
З'ясування суто історичних аспектів проблеми переконливо доводить, що рід - це велика родина (відома в Україні під назвою «печище», «служба», «сім'я» «дворище», «хутір»), яка проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав своє спільне майно - ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група - невелика, але суцільна, злучена кровними зв'язками та спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд. Згодом, під впливом економічного прогресу, рід втратив суспільність і розпався на малі самостійні родини, кожна з яких вела своє окреме господарство, мала свій дім з господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера лишалися спільною власністю цілої оселі - громади. Проте, пам'ять приналежності до роду не губилася. Історики стверджують, що давні родові традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священицьких[].
Проблема збереження роду, сім'ї та виховання і захисту в ній дітей не втрачає своєї актуальності в усі наступні періоди. Так, ще в Київській Русі родина вважалася найпершою і найніверсальнішою академією, де не тільки «загартовується тіло», а й формується духовний світ. Сімейний побут із сильною владою батька і високим моральним авторитетом матері, справляли могутній соціалізуючий вплив на підростаюче покоління.
З дитячих років людина знаходиться під постійним впливом природи та ідеологічних факторів, що впливають на особистість в процесі її формування розвитку. В числі факторів соціального середовища сім'ї належить одне з провідних місць у вихованні підростаючого покоління. Вона є найважливішим засобом у формуванні світогляду, системи соціальних установок і формуванні життєвих планів. Суспільні правила поведінки в перше усвідомлюються в сім'ї, культурні цінності суспільства впроваджують через сім'ю, пізнання інших людей починається з сім'ї[].
Найважливіша соціальна функція сім'ї - виховання і розвиток дітей, соціалізація підростаючого покоління. Не менш важливу роль має відношення батьків до виховання дитини засобами фізичної культури, як фактора, що визначає в подальшому моральний і фізичний потенціал людини, її трудову виробничу діяльність. Особливу роль у цьому плані має особливий приклад батьків, їх ставлення до занять фізичною культурою в умовах сім'ї (О. Дубогай) [].
Виховний потенціал сім'ї і ефективність його реалізації обумовлені соціальними факторами об'єктивного і суб'єктивного характеру. Загально - визнано, що до них відносяться:
- фактори макросередовища і ті зміни, які в нього проходять;
- структура сім'ї (нуклеарна або багато подібна; повна або неповна, багатодітна або малодітна).
- матеріальні умови життєдіяльності сім'ї (рівень прибутків, житлові умови, благоустрій побуту тощо);
- особистісні характеристики батьків (соціальний статус, рівень освіченості, загальна і психолого-педагогічна культура, орієнтації і установки на виховання і освіту дітей);
- психологічний клімат в сім'ї система і характер взаємовідносин між її членами, їх загальну діяльність;
- допомога сім'ї з боку суспільства і держави в освіті дітей, соціалізації підростаючого покоління.
Кожна людина - унікальна індивідуальність, і саме сім'я у спромозі її благодійно оберігати, розвивати, сприймати її як святість. Крізь призму цих положень є доречним розглядати глибинний смисл позиції В. Сухомлинського про те, що хороший батько ні за яких умов і ніким не замінний між тим, як будь - який хороший робітник у виробничій сфері.
Вочевидь, саме народна мудрість, народна педагогіка акумульована й у висловлюванні Сухомлинського про те, що головний сенс та мета сімейного життя - виховання дітей, а важливою школою виховання є взаємовідносини між чоловіком і дружиною, між батьком і матір'ю[].
Цілком закономірною та актуальною постає й вимога К. Ушинського, щоб і школа, тобто послідуюче за родиною «місце перебування» дитини, була також пройнята сімейним духом, була щонайбільш схожа на сім'ю[].
Цілком природно, що доля української родини тісно переплітається з історичною долею України, коли народ мав свою державність, то й умови для розвитку української сім'ї, батьківської етнопедагогіки були сприятливі, як це було, наприклад у середині XVІІ ст. Так, уже перші кроки глави УЦР М. Грушевського, діячів освіти молодої республіки періоду 1917-1921 рр., а також педагогів С. Русової, І. Стешенка, Я. Чепіги та інших були спрямовані на відтворення національної самобутності і оригінальності народної системи виховання. Зразками родинного виховання стали родини С. Старицького, М. Лисенка, Ольги і Петра Косачів. Висока педагогічна культура взаємин створювала умови для самовиявлення і розвитку здібностей дітей. Як відомо, тут панував культ рідної мови, значна увага приділялась ознайомленню дітей з історією українського народу[].
В усі часи вища пошана в Україні до тих, хто доклав всіх зусиль, аби виховати скромну, працьовиту, шанобливу до батьків та інших людей дитину. Це становить одну з важливіших форм народної педагогіки. Причому, відповідальність за дитину в українській ментальності стосується всіх дорослих, бо визнано, що дитину виховує все суспільство[]. Як доказом цього може бути й те, що дитина для українців завжди була жаданою. Дослідники наголошують на тому, що «за українським світоглядом, розумові, моральні, фізичні здібності дитини закладаються задовго до її народження[].
Показовим є те, як сприймалася в українському світогляді вагітна жінка - вона була втіленням проявів неземного. Отже, в українському світогляді органічно переплетене вище святе і реальне, матеріальне.
Отже, сім'я - вищий людський феномен, а відтак вона щоразу й потребувала адекватних зусиль та властивостей особистості - вищих духовних якостей. Бо саме тут, на основі цього по-справжньому спроможна проявитись людина.
На кожному новому історичному етапі ще й ініціювало утвердженням сім'ї, якості вищої цінності, що й відтворювало її «вищість» упродовж подальшого розвитку. Сім'я, як вища соціокультурна цінність в українській ментальності, надавала нового «забарвлення» змісту та спрямуванню усім іншим характеристикам людини. І це цілком закономірно: у родинному житті кожний починає жити та реалізовувати себе до цього невідомими властивостями, потребами, вимогами, прагненнями. А з часом, з появою дітей з'являються також специфічно нові форми морально - виховного спілкування, батьками усвідомлюється особлива відповідальність - і перед самим собою (як відповідальність за того, хто є твоїм «продовженням»), і перед суспільством (як це «продовження» буде з реалізоване) [].
Аналіз фольклорних, літературних та історичних матеріалів свідчить про те, що в Україні, починаючи з найдавніших часів, існували самобутні форми і засоби фізичного удосконалення людей. Національний ідеал тілесної досконалості формувався через систему обрядів, повір'їв знань, приказок. Характерною особливістю світогляду українців є асоціювання ідеями з рослинами, тваринами, природною стихією, що притаманні для України. Наприклад, «Дівка, як тополя», «Здоровий, як дуб»[].
Свій етногенез український народ веде від слов'ян, людей великого зросту і хорошого розвитку. Ібн Русте в своїх розповідях про русів писав, що вони «люди рослі, помітні і сміливі». Ці дані підтверджує інший арабський автор Ібн Фадлан, який говорив: « Я бачив русів, коли вони прибули із своїми товаришами і зупинилися на річці Ітиль. Я не бачив людей більш досконалих будовою тіла».
Великого значення для системи фізичного виховання стародавніх слов'ян мали юнацькі імітації, під час яких випробовувалися, в першу чергу, сила і спритність юнаків, вміння володіти зброєю.
Традиційні форми і засоби фізичного удосконалення отримали свій подальший розвиток за часів існування Київської Русі. Дітей з малих років вчили володіти зброєю, їзді верхи, розвивати їхні фізичні здібності. Легендарний Святослав Ігорович почав воювати вже малою дитиною. Володимир Мономах ходив на лови з тринадцятирічного віку. Славетний Данило Галицький з раннього дитинства володів мечем.
Дуже велике освітнє і виховне значення мають легенди і перекази про надзвичайну фізичну силу київських богатирів (наприклад Кожум'яка) яка завжди гармонійно поєднувалась з моральною довершеністю. Це поєднання було і залишається ідеалом виховання всіх наступних поколінь («сила без голови шаліє», «розум без сили мліє», «сила та розум - краса людини»).
Вершиною українського тіло виховання стали система фізичного виховання запоріжських козаків. Це система, що увібрала в себе весь багатовіковий нападний досвід, стала однією з найдосконаліших систем підготовки воїнів тодішньої Європи[].
Факт існування на Січі суворого виховання молодих воїнів не виникає ніякого сумніву і є незаперечною. Більше того, детальне вивчення і аналіз історичних матеріалів, наукових праць дозволяє констатувати, що в Запоріжській Січі існував культ фізичної досконалості людини. Це твердження обґрунтовується такими основними положеннями:
- запоріжські козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей;
- свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ;
- одним із основних критеріїв переходу молодика до « істинного запорожця» була його фізична підготовленість;
- посилене фізичне виховання дітей і молоді в січових школах і школах джур;
- велика кількість легенд та переказів про надприродні можливості козаків.
Проте, необхідно зазначити, що запорожці були людьми глибоко релігійними. Гармонійне поєднання цих двох культів, тобто високої моралі і фізичної досконалості, яке традиційно для українців ще з Київських часів, створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу[].
На кожному новому історичному етапі це й ініціювало утвердження сім'ї у якості вищої цінності, що й відтворювало її «вищість» з досліджуваної нами проблеми дозволяє стверджувати про зростання актуальності народних, зокрема родинних виховних традицій. Так 90 - ті роки характеризуються поступовими утвердженнями родинознавства в освітянську практику. Значно посилюється інтерес до досліджень у галузі родинної етнопедагогіки. Створюються сприятливі умови внаслідок зростання освітнього рівня для оволодіння ними науковою педагогікою родинного виховання, посилення плідних ідей і досвіду сімейної етнопедагогіки з педагогічною наукою. Друга половина ХХ ст. (як стверджує у дослідженні М. Стельмахович) [] повністю підтвердила, що такий суспільний феномен як родина, незамінний, і що майбутнє України за традиційно - трудовою, міцною, здоровою сім'єю, побудованою на духовних принципах народної моралі, на засадах національних традицій і знаннях народної фаміністики.
Треба відзначити, що потенційні можливості сім'ї, її життєдіяльність, ціннісні орієнтації і соціальні установки, ставлення до освіти і виховання дітей терплять в останні роки серйозні трансформації, що багато в чому пов'язано з її адапційними можливостями і пристосуванням до них соціальних умов.
З однієї сторони, насичення ринку різноманітними товарами і послугами значно змінили погребову ситуацію і зменшили суто побутові труднощі батьків в придбанні для соціального процесу речей і послуг. Це сприяє тому, що батьки можуть задовольнити різноманітні потреби дитини, більше часу приділяти спілкуванню з нею. Зниження рівня зайнятості і збільшення кількості сімей з непрацюючою матір'ю може позитивно впливати на виховний потенціал сім'ї з високим рівнем прибутків.
З іншого боку, такими можливостями володіє переважна меншість сімей. Більшість відчувають суттєві труднощі при задоволенні насушних потреб, що не може не позначатись на характерні і спрямованості виховного процесу в умовах родини. Якщо жінка вимушено стає безробітною, то відразу виникає низка проблем: де знайти достатній заробіток на обмеженому ринку (особливо для жінок) ринку праці, як забезпечити дітей найбільш необхідним для життєдіяльності та ін. Багато сімей вимушені вибирати стратегію фізичного виживання.
Ці явища, здебільшого набувають масового характеру, зумовлюють дисфункцію сім'ї, як виховного інституту якраз в той період, коли держава різко скоротила інвестиції в дитинство, переклавши завдання соціалізації головним чином на сім'ю.
В даний час більшість дітей до трьох років виховується вдома. Здавалось би, що це повинно привести до внутрішнього поліпшення фізичного і психічного здоров'я дітей, які приходять із сім'ї в дитячі садки. Однак, як підтверджують матеріали дисертаційних досліджень (О. Дубогай, Е.Вільчковський) працівники дошкільних закладів констатують низький рівень розумового, фізичного розвитку дітей, слабку сформованість у багатьох з них доступних їхньому віку елементарних гігієнічних навиків.
Наявність такого явища науковці пояснюють фактами, які зафіксовані російським соціологом В. Переведенцем: зниження віку вступаючих у перший шлюб, зростаюче число так званих шлюбів «навздогін», при яких мотивом реєстрації є незапланована вагітність, ріст числа розлучень в першій фазі розвитку сім'ї (близько 50%, а в декотрих регіонах України - 70 - 80%), збільшення долі конфліктних сімей і, як наслідок, зниження материнської і батьківської відповідальності за дитину і її майбутнє. Стала ще більшою розбіжністю результатів сімейного виховання: сім'ї, стурбовані результатами значних успіхів в інтелектуальному і фізичному розвитку своєї дитини. Інші ж батьки викладають виховання і розвиток своєї дитини до «кращих часів».
За статистичними даними нині в Україні проживає 14 млн., сімей із яких 2,8 млн. - молоді сім'ї в яких народжується 80% дітей.
Сучасна сім'я значно відрізняється від тої, якою вона була не те, що десятки років тому, а й від сім'ї початку 90 - років. Вона стала більш не залежною, відкритою для інтеграції в неї інших культур і водночас агресивністю, підпорядковуючи зміст своєї життєдіяльності завданням виживання, триває процес переоцінки цінностей або зміщення їх акцентів в ієрархії особистісної системи цінностей сучасної молоді.
Характерною ознакою сучасних молодих сімей є брак можливостей щодо якісного виконання низки своїх функцій, зокрема господарсько - побутової, рекреативної, виховної, комунікативної. Це спричиняє суттєве зростання кількості конфліктів, нетерпимість і порушення загального позитивного мікроклімату, втрату стабільності емоційного підґрунтя.
На формування виховної функції сім'ї впливає і нуклеризація, що нині граничить з відчуженістю, послаблює можливості передачі соціального й сімейного досвіду від старших членів родини молодшим. Територіальна розмежованість сімейних колективів, підвищена мобільність молоді у сфері професійних та побутових інтересів, дозвілля призводить до зниження соціального контролю й впливу батьківської родини.
Реально посилити виховний потенціал, особливо молодої сім'ї, може забезпечення педагогічно обумовленого впливу старшого покоління (бабусь, дідусів, та інших членів родини). Разом з виконанням побутових обов'язків і доглядом за дітьми вони служитимуть своєрідним транслятором соціального досвіду, який накопичувало їх покоління. У зв'язку з реаліями сьогодення їх допомога стає все більш актуальною, а запит на неї зі сторони молодих батьків все більш зростає. Хоч у відношеннях з бабусями і дідусями в сім'ї їх дітей і внуків часто виникають різні колізії, в тому числі і розбіжності поглядів з питань виховання, але значення їх допомоги важко переоцінити - це специфічна форма передачі досвіду старших поколінь молодшому в складному механізмі соціального наслідування
Не можна недооцінювати вплив початкових етапів розвитку дитини на її становлення як майбутнього батька, на формування ряду компонентів його педагогічної культури. В сім'ї дитини підсвідомо засвоює прийоми педагогічного впливу, а ставши дорослою, використовує у вихованні власних дітей. Однак, успадкована батьками і матерями від своїх батьків модель виховання не може бути повністю з реалізована в батьківській практиці нового покоління у зв'язку з умовами, яким властива динаміка що складає відповідні труднощі.
Доведено, зокрема, К. Ушинський [], В. Сухомлинський[], що відношення дорослої людини до оточуючих і особливо до дітей безпосередньо багато в чому визначається тим, наскільки «теплою» була його мати, скільки любові сам він отримав в ранньому дитинстві. Нажаль, в нашому суспільстві у 70 - 80 - ті роки помітились деякі зниження престижу батьківства, що виникало погіршення відношення до дітей. Молоді люди, що виросли в цей період зараз на порозі власного батьківства.
Освіченість і культура при деформації духовних цінностей ускладнює таке явище, як зниження престижу сім'ї, материнства, батьківства. Все більше, за даними соціологів, демографів і соціальних психологів, стає жінок, які кидають народжених ними дітей, які погоджуються на материнство, уникаючи сімейних вузів, заздалегідь прирікаючи своїх дітей на існування в неповній сім'ї. За статистичними даними, майже 12% дітей народжують матері - одиначки віком до 30 років.
Слід зазначити, що значні зміни спостерігаються і в сучасній системі батьківських цінностей: на перше місце у вихованні дитини висувається прагматичність, раціоналізм та прагнення до успіху. Часто саме батьки подають дітям приклад агресивності, вважаючи її надзвичайно важливою якістю, яка допоможе утвердитися в майбутньому самостійному житті. Водночас, такі особистісні якості, як доброта, вміння співчувати й допомагати іншим, набувають у вихованні меншого значення.
Аналіз соціально - педагогічної ситуації, що склалась характеризує життєдіяльністю сучасних молодших школярів, як «інсценізоване» дитинство, структуровану здатність дорослим, що значно обмежує можливості дітей у само визначеності й саморегуляції. Нерідко є ситуація, коли батьки самі вирішують, ким мають стати їхні діти і примушують робити те, про що самі завжди мріяли, але з різних причин не реалізували свої мрії. Наприклад, музичити, навіть, якщо дитина не має до цього хисту, чи вивчати іноземні мови тощо. Іноді бажання бачити свою дитину першою, найкращою затьмарює здоровий глузд декотрих батьків. Вони переважно не враховують природних нахилів дитини, не заважають або не знають, коли і яке навантаження допустиме за віком, не шкодить її здоров'ю, не підірве життєві сили ще не сформованого організму. Настроєні тільки на успіх, а не гармонійний розвиток, очікування цього успіху будь - якою ціною нерідко стають причинами психічних та фізичних зривів, розчарувань і зневіри або агресивності до навколишніх Узагальнення матеріалів діагностичного вивчення провідних педагогічних проблем дозволяє стверджувати, що до типових відносяться такі:
- батьки не мають чіткої стратегії виховання дитини;
- недооцінюють стан молодшого шкільного віку в становленні особистості;
- не завжди адекватно розуміють його самоцінності та унікальності;
- недостатньо обізнані з педагогічними засадами виконання виховної функції через обмежені знання вікової педагогіки, психології та фізіології.
Ознакою нинішнього часу є те, що в системі стимулюючих засобів сімейного виховання недостатня орієнтація на формування здорового способу життя, завдання якого є виховання потреб в здоров'ї. Відомо, що основи здоров'я закладаються в ранньому дитинстві, а у шкільні роки дитина повинна стати міцною, сильнішою, витривалішою.
Водночас (за твердження О. Дубогай, О. Козленко) більшість показників здоров'я дітей України характеризуються негативними тенденціями. Вступаючи до школи переважна більшість дітей вже має порушення здоров'я. За даним МОЗ, у 1 -4 класах більш - менш гармонійно розвинуті (у фізичному відношенні) тільки 65% дітей. Медичне обстеження дітей і підлітків у віці 6 - 8 років показало, що 36% з них має низький рівень фізичного здоров'я, 56,5% - нижче середнього і середній тільки 7,5% - вище середнього і високий. Статистично підтверджено і загально визнано науковцями (Е.Вільченовський, О. Дубогай, С. Корнієнко), що сучасна людина випробовує величезні психоемоційні перевантаження і нестачу рухової активності ще з раннього дитинства, а в результаті суспільство має хворе покоління. Відзначимо, що ще М. Пирогов, лікар, педагог і суспільний діяч, стверджував, що вихованню треба надати більш великого життєвого значення, ніж навчанню.
Сучасна школа, змістивши акценти і розширивши навчальні завдання, в ущерб вихованню і здоров'ю, тим самим створила умови не тільки для руйнуючих але й формуючих пороків. Особливо тривожить високий рівень захворюваності дітей молодшого шкільного віку. Соціально - педагогічний досвід переконує, що немає більшої цінності для людини, ніж здоров'я, а воно починається з сім'ї. Такого висновку дійшла ВООЗ на основі численних досліджень. Досвід підтвердив, що сім'я відіграє вирішальну роль у закріпленні знань з основ здорового способу життя та переходу їх у стійкі переконання, вироблення навичок та вмінь. Тому збереження й укріплення здоров'я дітей розглядається як справа державної ваги, як спільне завдання суспільства, школи, родини і самої дитини, бо «Здобути і зберегти здоров'я може лише сама людина» - твердить один із засновників руху за здоровий спосіб життя в Україні М. Амосов.
Важливу роль у розв'язанні цих завдань цих завдань має відношення батьків до знань фізичною культурою. З точки зору фізичного фізіології ряд вивчених (Т. Кузнєцова, П. Пласкуньєв, В. Шахненко) визначає відношення як домінантний стереотип коркової діяльності. Вони підкреслюють, що психічне відношення людини - це набуті тимчасові умовно - рефлекторні зв'язки, які мають тісний взаємозв'язок з безумовними рефлексами, але які перейшли до другої сигнальної системи. Відношення, засноване на індивідуальному особистому досвіді люди, реалізується в системах вищих вторинносигнальних процесах (мисленні, уяві, пам'яті, емоціях і т. д.).Вони, і лежачі в їх основні нервово - фізіологічні утворення невід'ємно зв'язані з свідомістю і волею людини і в значній мірі визначаються і регулюють його поведінку і діяльність.
В процесі виховання у батьків обов'язково виступають дві його важливі і тісно зв'язані між собою сторони: пізнання дійсності в процесі виховання і відношення до неї. І якщо процес пізнання складає головний змі и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.