На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Загальнонавчальн умння навички як актуальна педагогчна проблема, характеристика загальнонавчальних умнь, що формуються в початковй школ. Змст результати експериментальної методики формування загальнонавчальних умнь на уроках Я Україна.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Міністерство освіти і науки України
Тернопільський національний педагогічний університет
імені Володимира Гнатюка
Кафедра природничих і математичних
дисциплін початкового навчання

ДИПЛОМНА
РОБОТА
Формування загальнонавчальних умінь першокласників на уроках «Я і Україна»

Виконала:
студентка
31 групи
(заочної
форми навчання)
факультету ПВПК
Шпак Наталія Григорівна

Науковий
керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри природничих
і математичних дисциплін
початкового навчання
Жаркова Ірина Іванівна

Тернопіль
- 2009
ЗМІСТ
Вступ

Розділ 1. Формування загальнонавчальних умінь і навичок як актуальна педагогічна проблема
1.1. Характеристика загальнонавчальних умінь, що формуються в початковій школі
1.2. Теоретичні засади процесу формування загальнонавчальних умінь в учнів
1.3. Психологічні особливості дітей 6-7-літнього віку з точки зору можливостей оволодіння загальнонавчальними вміннями
Розділ 2. Зміст і результати експериментальної методики формування загальнонавчальних умінь першокласників на уроках «Я і Україна
2.1. Аналіз сучасного стану проблеми дослідження в практиці роботи початкової школи
2.2. Експериментальна методика формування загальнонавчальних умінь на уроках «Я і Україна»
2.3. Аналіз результатів експериментального дослідження
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
ВСТУП

Актуальність проблеми дослідження. Докорінні зміни у різних сферах життя в Україні актуалізують проблеми, пов'язані з визначенням місця та ролі початкової школи у демократичних перетвореннях. У Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті та в Державній комплексній програмі «Вчитель» особлива увага приділяється створенню умов, що забезпечують високий рівень навчання та виховання молодших школярів. Серед основних завдань початкової школи формування загальнонавчальних умінь і навичок учнів займає особливе місце, тому що саме вони є підґрунтям розвитку повноцінного сприйняття дітьми навчального матеріалу, засвоєння ними низки світоглядних, моральних та суспільно-політичних понять, формування особистості молодших школярів у цілому.
Як свідчить аналіз історико-педагогічної літератури, у вітчизняній педагогічній думці накопичено чималий досвід із проблеми дослідження. Зокрема, в працях Х. Алчевської, Б. Грінченка, П. Каптерєва, М. Корфа, Н. Левицького, С. Миропольського, М. Пирогова, К. Ушинського та інших знаходимо розкриття видів загальнонавчальних умінь і навичок та обґрунтування їх ролі й значення в розумовому, моральному, трудовому, естетичному вихованні дітей.
Аналіз літератури свідчить, що група загальнонавчальних умінь і навичок була предметом вивчення багатьох педагогів і психологів. Теоретичні основи формування в учнів початкових класів предметних вмінь і навичок розкриті в працях О. Дмитрієва, Т. Ладиженської, М. Львова, Т. Рамзаєвої, О. Савченко, Н. Свєтловської, Н. Скрипченко тощо.
У психолого-педагогічних дослідженнях Д. Богоявленської, Л. Венгера, О. Матюшкіна, Д. Ельконіна підкреслюється сензитивність молодшого шкільного віку до розвитку здібностей, формування інтересів особистості, здійснення можливості виявити себе в різних видах розумової діяльності. Тому важливого значення набуває школа першого ступеня, яка покликана забезпечити моральне становлення особистості дитини, розвиток її здібностей, формування бажання й уміння вчитися, створити умови для повноцінного оволодіння загальнонавчальними вміннями і навичками, самовираження в різних видах діяльності, яка сприятиме розвиткові ініціативи, уяви, фантазії, творчого мислення.
Слід також зазначити, що підвищенню інтересу до проблеми, яка вивчається, на сучасному етапі сприяли праці з питань розвитку історії педагогічної науки Л. Вовк, М. Євтуха, Т. Завгородньої, І. Зайченка, С. Золотухіної, Б. Ступарика, О. Сухомлинської, Л. Штефан та інших.
Визначенню
сутності загальнонавчальних умінь і навичок учнів присвятили свої праці А. Бобров, М. Вашуленко, С. Орлов, В. Паламарчук, Р. Прокоп'єва, В. Пунський, О. Савченко, А. Усова та інші дослідники.
У сучасній педагогічній літературі також накопичений певний обсяг знань із питань з'ясування шляхів, форм та методів формування загальнонавчальних умінь і навичок учнів сучасної загальноосвітньої школи. Цим проблемам присвятили свої праці З. Захарчук, Н. Карапузова, Я. Кодлюк, А. Мартинова, Н. Скрипченко, А. Супрун та інші вчені.
Сучасні шкільні програми передбачають формування в учнів початкової школи системи загальнонавчальних умінь і навичок, а саме: організаційних, загальномовленнєвих, загальнопізнавальних та контрольно-оцінних. Вони є складними способами дій, які формуються й активно функціонують у системі більшості навчальних предметів. Ці уміння і навички засвоюються учнями у процесі діяльності учіння, виступають і як результати цієї діяльності, і як необхідна передумова подальшої діяльності учіння.
Проте, спостереження за роботою вчителів початкової школи показали, що в масовому досвіді цілеспрямоване формування загальнопізнавальних умінь і навичок молодших школярів, на жаль, майже не проводиться. Дані констатувального етапу експерименту свідчать, що вчителі не завжди ставлять за мету сформувати в учнів загальнонавчальні уміння на уроках «Я і Україна», а обмежуються лише накопиченням фактичних знань. А це, у свою чергу, знижує розвивальну роль цих уроків, з одного боку, а з іншого -- не сприяє розвитку у дітей інтересу до навколишнього світу.
Отже, є чимало нерозв'язаних теоретичних і практичних питань цієї багатопланової проблеми. Зокрема, у дидактиці і методиці початкового навчання важливим є визначення умов формування загальнопізнавальних умінь і навичок в дусі нового змісту навчання, розробка завдань із логічним навантаженням, розробка засобів їх методичної реалізації на уроках «Я і Україна».
Актуальність проблеми, теоретичне значення і потреба педагогічної практики зумовили вибір теми дипломної роботи -- «Формування загальнонавчальних умінь першокласників на уроках «Я і Україна»».
Об'єкт дослідження -- процес формування загальнонавчальних умінь молодших школярів.
Предмет дослідження -- дидактичні умови формування загальнонавчальних умінь першокласників.
Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні, розробці та експериментальній перевірці ефективності дидактичних умов формування загальнонавчальних умінь учнів 1 класу на уроках «Я і Україна».
Гіпотеза дослідження. Рівень загальнонавчальних умінь першокласників можна суттєво підвищити, якщо під час організації навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроках «Я і Україна» дотримуватися таких дидактичних умов:
· урахування основних передумов навчальної діяльності першокласників, що склалися у дошкільний період;
· передбачення у методиці формування загальнонавчальних умінь підготовчого, навчально-тренувального та основного етапів;
· поєднання ігрової та навчальної діяльності першокласників на уроках «Я і Україна»;
· використання навчально-пізнавальних завдань, у яких здійснюється перехід від репродуктивної до репродуктивно-творчої діяльності учнів, складених з урахуванням мотиваційного, змістового й процесуального компонентів навчання;
· дотримання технології формування загальнонавчальних умінь першокласників відповідно до етапів формування умінь.
Відповідно до предмета, мети й гіпотези нашого дослідження були визначені такі завдання:
1. Вивчити стан розробки проблеми, що досліджується, у психолого-педагогічній літературі та педагогічній практиці.
2. Обґрунтувати наукові можливості і теоретичні основи формування загальнонавчальних умінь у молодших школярів в умовах нового змісту навчання.
3. Визначити дидактичні умови формування загальнонавчальних умінь першокласників на уроках «Я і Україна».
4. Експериментально перевірити вплив дотримання дидактичних умов на ефективність процесу формування загальнонавчальних умінь першокласників у процесі вивчення курсу «Я і Україна».
У процесі дослідження використовувались такі теоретичні й практичні методи: аналіз психолого-педагогічної і методичної літератури, анкетування вчителів, бесіда, педагогічне спостереження за навчально-виховним процесом, опитування учнів, педагогічний експеримент, кількісний та якісний аналіз отриманих результатів.
Науково-теоретичне значення дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні дидактичних умов формування загальнонавчальних умінь учнів початкових класів та розробці технології формування загальнонавчальних умінь першокласників під час вивчення курсу «Я і Україна» у відповідності з етапами оволодіння учнями вміннями та навичками.
Практичне значення проведеного дослідження полягає в розробці навчально-пізнавальних завдань для уроків «Я і Україна» в 1 класі, у яких здійснюється перехід від репродуктивної до репродуктивно-творчої діяльності учнів з урахуванням послідовності формування загальнонавчальних умінь. Ці завдання можуть бути рекомендовані вчителям загальноосвітніх навчально-виховних закладів для запровадження їх у педагогічну практику.
Наше дослідження проводилось у три етапи.
На І етапі -- констатувальному -- вивчалась психолого-педагогічна та методична література з досліджуваної проблеми, проводилось анкетування вчителів, визначалась мета і гіпотеза дослідження, формувались завдання для реалізації поставленої мети.
На ІІ етапі -- формувальному -- були виявлені та обґрунтовані дидактичні умови, за якими здійснювалось формування загальнонавчальних умінь молодших школярів, розроблялася технологія формування загальнонавчальних умінь першокласників на уроках «Я і Україна», здійснено формувальний експеримент.
На ІІІ етапі -- підсумковому -- визначено та обґрунтовано критерії, за якими оцінювалися здобуті результати дослідження, проведено кількісний та якісний аналіз результатів експериментального дослідження, узагальнено результати дослідження, сформульовано загальні висновки.
Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.
РОЗДІЛ 1. Формування загальнонавчальних умінь і навичок як актуальна педагогічна проблема

1.1. Характеристика загальнонавчальних умінь, що формуються в початковій школі

Учень вміє вчитися, якщо він визначає сам або приймає мету, яку ставить вчитель, відповідно до неї планує і виконує необхідні дії, контролює та оцінює свої результати. Така розгорнутість характеризує сформовану навчальну діяльність. У молодшого школяра вона тільки починає формуватися. Дитина 6-7 років одночасно тяжіє до двох видів діяльності: ігрової і навчальної. Своєрідність цієї ситуації в тому, що нерозвинені пізнавальні можливості дітей цього віку підкріплюються сильними в них ігровими мотивами, потребою в емоційному контакті й підтримці дорослого. Можна сказати: чим більше в дошкільника розвинена ігрова діяльність, тим виразніше в маленького школяра прагнення утвердити себе у новій соціальній ролі -- ролі учня. Звідси висновок, що навчальна діяльність визріває в надрах ігрової і лише поступово стає провідною.
У процесі провідної діяльності -- учіння -- молодший школяр поступово оволодіває її розгорнутою структурою (див. рис. 1):
Рис. 1. Етапи навчальної діяльності
Як зазначає О. Савченко [51], щоб успішно просуватися по всіх етапах навчальної діяльності, молодші школярі у співробітництві з учителем мають оволодіти повним діапазоном загальнонавчальних умінь і навичок.
У чинних навчальних програмах визначено зміст роботи початкової школи з формування загальнонавчальних умінь і навичок: організаційних, загальномовленнєвих, загальнопізнавальних і контрольно-оцінних [47, с. 3-7]. Вони формуються протягом усієї початкової школи, мають міжпредметпий характер, а тому час для цієї роботи вчитель знаходить на різних уроках, ураховуючи розвивальні можливості тієї чи іншої теми.
Розглянемо детальніше кожну групу загальнонавчальних умінь.
Організаційні вміння. Деякі вчителі обмежують проблему формування організованості учнів тим, що починають урок так званим організаційним моментом -- перевіркою готовності класу до роботи, часто вдаються до зауважень щодо порядку на парті. Це -- спрощений і неефективний підхід, оскільки організованість у навчанні не можна зводити лише до зовнішніх виявів. Вона передбачає сукупність умінь, взаємодія яких забезпечує швидке включення молодших школярів у навчання, їх здатність діяти цілеспрямовано, орієнтуватися в часі, заздалегідь обдумувати послідовність і способи виконання завдання тощо, зазначає О. Савченко [51]. Відповідно до цього у молодших учнів слід формувати такі вміння, спрямовані на раціональну організацію навчальної діяльності:
· уміння організовувати робоче місце;
· уміння орієнтуватися в часі та берегти його;
· уміння планувати навчальні дії;
· уміння точно виконувати вказівки учителя;
· уміння доводити роботу до кінця;
· уміння працювати з підручником [2; 21; 51; 74].
Методика формування організованості має бути різноманітною. Це, зокрема, роз'яснення, бесіда, переконання, показ, ігрові ситуації, змагання, прийоми стимулювання і вправляння дітей у певних діях. У зв'язку зі зниженням віку дітей, які йдуть до школи, формування організованості шестирічних першокласників потребує від учителя особливої уваги.
Шестилітні діти, як правило, емоційніші, їхня поведінка ситуативно зумовлена і дуже залежить від актуальних потреб. Особливо це помітно під час сюжетних ігор, роботи з роздавальним матеріалом, виконання конкретних завдань. Тут дитина прагне відразу поділитися своїми враженнями, привернути до себе увагу, заслужити схвалення вчителя. Під час фронтальної роботи чимало першокласників тривалий час не реагують на вказівки вчителя, звернені до класу, і починають працювати лише після особистого звернення. Багато терпіння і наполегливості слід докласти, щоб сформувати в шестирічних учнів уміння розташовувати навчальні речі на парті, вчасно починати й закінчувати роботу.
Успішність учіння молодшого школяра тісно пов'язана з організацією його робочого місця, яка містить у собі забезпечення необхідним навчальним приладдям, дотримання порядку на парті протягом уроку та необхідних санітарно-гігієнічних вимог. Особливо відповідальним у цьому плані, на думку С. Коробко, З. Шабаліної, є початковий, адаптаційний період навчання, головне призначення якого -- сформувати у першокласників зовнішню організованість як необхідну передумову внутрішньої організованості, тобто організованості розумових дій [24].
Оскільки із зовнішньої організованості розпочинається внутрішня, розглянемо детальніше, як треба організовувати робоче місце учня. Зокрема, необхідно:
· ознайомити першокласників з їхньою партою;
· навчити добирати навчальне приладдя залежно від теми уроку;
· довести до рівня навички правильне розташування кожної речі на поверхні парти;
· вчити працювати з підручником, зошитом, роздавальним матеріалом, біля дошки [51].
Правильна організація робочого місця усуває побічні подразники, що заважають дитині зосередитися, сприяє раціональному використанню часу уроку, вихованню охайності.
Неабияке значення для здоров'я першокласника, збереження працездатності має вміння правильно сидіти під час читання чи письма, тобто учнівська поза. Ознайомити школярів із вимогами до учнівської пози доречно не тільки словесними методами, а й, головним чином, шляхом показу, наочної опори і виконання тренувальних вправ. А ще «правильну, здорову позу, як і всі інші елементи шкільної поведінки, не варто нав'язувати, її краще вирощувати», -- радить психолог Г. Цукерман [70, с. 16], тобто серед кількох запропонованих варіантів вибрати «найкращу».
Правильні дії учнів слід заохочувати, акцентувати увагу на позитивному прикладі, зокрема: «Подивіться, як гарно сидить Оленка», «Василько правильно тримає ручку, і зошит у нього лежить із нахилом. Молодець!», «Покажіть Білосніжці, як ви вмієте сидіти за партою під час письма» та ін.
Важливо з перших днів перебування у школі привчати дітей точно виконувати вказівки вчителя, які можуть стосуватися як результату дії (що зробити), так і способу виконання (як робити). Для цього передусім необхідно привчити учнів слухати завдання, звернене до всього класу: «Слухайте уважно, завдання пояснюю лише один раз», «Я би дуже хотіла, щоб завдання ви зрозуміли з першого разу» тощо.
Організаційні вміння передбачають планування учнями навчальної роботи, яке на уроці може бути самостійною дією і засобом досягнення іншої мети. Планування -- це мислительна дія, що має на меті усвідомлення змісту та послідовності розумових і практичних дій, необхідних для реалізації певної мети.
Уміння планувати роботу передбачає попереднє обдумування результату діяльності і способу його досягнення, а під час роботи -- зіставлення виконаного із запланованим. Педагогічний досвід переконує, що першокласникам складно оволодівати таким умінням.
Планування неможливе, якщо учень не розуміє мети діяльності. На зразках власних міркувань педагог навчає дітей спочатку визначати, для чого потрібна робота, яка її мета, а потім свідомо вибирати засоби досягнення, порівнювати, як мета впливає на результат.
Планувальна функція навчального мовлення активно розвивається в процесі коментування учнями власних дій, коли відбувається випереджувальне визначення словом їх послідовності та аналізу виконання. Зокрема, перш ніж розпочати якусь роботу, учень ставить перед собою такі запитання: «Що я зроблю спочатку? Що потім? Чим закінчу? Чи можна передбачити результат роботи?». Цей елементарний самоаналіз сприяє організації розумових і практичних зусиль дітей, допомагає побачити складність роботи ще перед її виконанням.
Як зазначає Я. Кодлюк, із метою формування уміння планувати навчальну діяльність доцільні такі прийоми:
· показ зразка дії «роби, як я» («Якби я виконувала це завдання, -- каже вчителька, -- я б спочатку...»);
· промовляння вголос порядку дій (наприклад, два учні, які сидять за однією партою, по черзі розповідають один одному, як вони виконуватимуть завдання);
· перед початком роботи хтось із учнів повторює вголос послідовність дій [21].
Щоб сформувати в учнів узагальнений підхід до планування діяльності, потрібно поступово привчати їх до попереднього обдумування послідовності її виконання: «Міркуй так, -- радить вчителька, -- з чого почнеш роботу; що зробиш потім; чим завершиш; як перевіриш» [51].
Усвідомленню способів діяльності сприяють запитання так званого «рефлексивного» характеру, наприклад: «Важко чи легко було тобі виконувати завдання?», «Чому ти вважаєш цей шлях правильним?», «Чи зможеш ти виконати дане завдання? Чого тобі не вистачає?», «Як ти про це дізнався?» та ін.
До організаційних умінь належить і уміння орієнтуватися в часі, берегти його. Оволодіння цим умінням -- одна з головних ознак культури розумової праці. Молодший школяр поступово привчається без відволікань включатися в роботу, працювати в потрібному темпі. Оцінюючи будь-яке завдання, бажано закладати в свідомість першокласника орієнтир: добре впоратися з роботою означає виконати її правильно й у відведений час. Кожна дитина має знати резерви свого часу на уроці (не роздивлятися на всі боки, не перепитувати, довго не вагатися, діяти відразу після вказівки вчителя, тримати в порядку приладдя тощо).
Формування в молодших школярів почуття часу -- складний і тривалий процес, адже час не має наочної форми, він завжди сприймається суб'єктивно. Час на уроці діти сприймають по-різному, залежно від інтересу, посильності навантаження, самопочуття.
Навчаючи першокласників орієнтуватися в часі, доцільно розпочинати із вправ на його визначення з опорою на життєвий досвід. Корисно пропонувати час від часу розглядати малюнки, на яких зображено дії різної тривалості. Наприклад: «Воротар ловить м'яч, дівчинка малює, хлопчик спить, чоловік дзвонить у двері, тесля теше дошку. Назвіть дії в порядку збільшення часу на їх виконання».
Бажано сформувати в учнів уявлення про тривалість однієї, трьох, п'яти хвилин за допомогою звичайних і піскових годинників. Унаочнення часу, спостереження за рухом стрілки і піску для багатьох дітей -- відкриття, що збагачує їх світосприймання і чуттєвий досвід. Протягом певного часу на різних уроках діти поступово нагромаджують особистий досвід, уявлення про те, що можна виконати за 1, 2, 3 хвилини: скільки написати літер, прочитати сторінок, вирізати фігурок, які фізичні вправи виконати, скільки зробити кроків, стрибків. Корисні й «зворотні» вправи: попередня прикидка, що можна встигнути за певний час, і перевірка припущення практичними діями.
Обов'язок учителя -- до дрібниць продумати знайомство дитини з підручником. Наприклад, коли першокласники починають працювати з новим підручником, вчитель разом із дітьми розглядає обкладинку, запитує, як вихованці зрозуміли назву книжки, зміст малюнка. Учні гортають сторінки. Що на них зображено? Чого книжка допоможе навчитися? Щоуроку, коли діти починають працювати з підручником, учитель приділяє особливу увагу їх орієнтації в книжці. Ось фрагмент уроку, проведеного наприкінці вересня: «Зараз, діти, працюватимемо з підручником. Покладіть його перед собою. Знайдіть закладку, перегорніть сторінку вперед. Ми працюватимемо зі сторінкою зліва. На ній ось таке число. Знайдіть його (учитель показує запис на дошці, дає кілька секунд на загальну орієнтацію учнів у змісті сторінки). Тепер покажіть перший малюнок угорі...». Якщо на сторінці чимало об'єктів, учитель скеровує погляд дітей за допомогою указки, вчить виділяти певне зображення, тобто організовує вибірковість сприймання. Після роботи з підручником учитель стежить, щоб усі діти правильно й вчасно поклали підручник із закладкою на постійне місце -- верхній куточок парти.
Працюючи з підручником, учні повинні знати, що виділені в книжці жирним шрифтом слова -- визначення -- слід прочитати кілька разів, повторюючи тихенько вголос, щоб запам'ятати, з'ясувати зміст кожного малозрозумілого нового слова, позначення [76].
Загальномовленнєві вміння. Виняткова роль у повноцінній навчальній діяльності належить загальномовленнєвим умінням молодших школярів. Вони передбачають формування в учнів культури спілкування і спрямовані на розвиток умінь зосереджено слухати; виділяти смислові елементи висловлювання; відповідати; запитувати й вибірково відтворювати матеріал з елементами логічної обробки; зв'язно, послідовно міркувати.
Ці вміння цілеспрямовано формуються на уроках навчання грамоти. Проте збіднене мовлення не тільки звужує мислительний процес дитини, а й практично унеможливлює повноцінну навчальну діяльність. Тому на будь-яких уроках учитель має звертати увагу дітей і на зміст сказаного, і на те, в який саме спосіб точніше, повніше, виразніше його передати.
Враховуючи, що шестирічні першокласники суттєво відрізняються між собою комунікативними вміннями, важливим завданням початкового етапу навчання є «вирівнювання» учнів. Із цією метою доречно використовувати такі прийоми: виправлення мовленнєвих помилок, правильна артикуляція звуків, практикування повних відповідей та ін. Педагогічний досвід свідчить про те, що найуспішніше навчаються ті школярі, які з першого класу навчені відповідати повними реченнями, розгорнуто.
Вміння слухати у розвиненому вигляді -- означає повноцінне сприймання, розуміння і відтворення інформації. Таке вміння відіграє особливу роль для першокласників як головний засіб здобуття інформації (особливо на перших етапах навчання), адже текстів у підручниках для 1 класу дуже мало.
Навчальне слухання містить такі компоненти: усвідомлення того, що слова вчителя стосуються кожного учня особисто; намагання знайти відповідь на почуте запитання; стримування імпульсивного бажання відповісти одразу, тієї ж миті [70].
Із метою активізації навчального слухання можна в 1 класі використовувати такі прийоми: уважно вислухати однокласника, виправити помилки; після відповіді поставити запитання; доповнити розповідь (хто знає більше) та ін.
З метою формування вміння слухати О. Савченко радить привчати молодших школярів розрізняти найхарактерніші звуки у класі та в природі [51]. За почутим звуком діти із заплющеними очима мають відгадати, яку дію виконала вчителька (наприклад, закрила книжку, відсунула шухляду, згорнула у рулон папір), визначити напрям руху (Куди пішов учень? Звідки лунає дзвінок? Де чути розмову?).
Формування вміння слухати здійснюється шляхом роз'яснення -- як правильно сидіти за партою (не відволікатися, не займатися сторонніми справами, стежити за мовленням учителя й учнів та ін.); установкою на запам'ятовування і відтворення навчального матеріалу безпосередньо на уроці; використанням зорових опор; чітким викладом матеріалу; своєрідністю логічних наголосів і пауз у мовленні педагога. Психологи стверджують, що темпоритм (кількість логічних наголосів у мовленні) вчителя початкової школи має бути вищим, ніж учителя середніх і старших класів, а швидкість -- повільніша, тобто педагог голосом підкреслює найважливіші моменти у своїй розповіді, демонструє зразок правильної вимови, читання.
Шестилітніх дітей психологи часто характеризують як допитливих «чомучок». Тому, з перших днів навчання важливо подбати про створення емоційно-сприятливої атмосфери спілкування, що налаштовує учнів на розмірковування, аналіз, пошук, допомагає їх «розговорити». А це можливо лише в умовах особистісно орієнтованого навчання, стимулювання мовленнєвої діяльності учнів, коли маленький школяр, переборюючи сором'язливість і нерішучість, вчиться запитувати, реагувати на нове, невідоме, виділяти запитання із мовлення вчителя, усвідомлювати різноманітність їх формулювання.
Дитячі запитання, як відомо, мають різну пізнавальну цінність. Тому вчителеві слід привертати увагу учнів до тих, які мають справді пізнавальне значення. Молодші школярі дізнаються, що запитання бувають «розумні», «нерозумні» і «прості» (або «нейтральні»). Гарне запитання допомагає зовсім по-іншому побачити сутність справи, шукати відповіді іншими шляхами, про які раніше ніхто і не думав.
В. Сухомлинський неодноразово підкреслював, що досвідчений учитель робить усе, щоб у дітей виникали запитання, щоб вони вміли запитувати про те, що їх цікавить. «Добивайтесь того, -- радив відомий педагог, -- щоб учні ваші побачили, відчули незрозуміле -- щоб перед ними постало запитання. Якщо вам удалося цього досягти, -- маєте половину успіху» [60, с. 454]. Школа повинна вчити дитину не лише відповідати, вона має навчати учня запитувати, оскільки вміння запитувати -- це здатність відділяти відоме від невідомого, визначати об'єкт пошуку; це інструмент, за допомогою якого маленький «дослідник» пізнає світ.
Звичайно, не всі першокласники швидко сприймають і розуміють запитання. Деякі через свою сором'язливість взагалі не беруть участі у розмові. Тому ефективними в аналогічній ситуації є такі види робіт: організація взаємоопитування;, коментування відповідей; висловлювання свого враження про прочитане, прослухане (подобається -- не подобається -- чому); проведення змагань на краще запитання; практикування хорових відповідей.
Серед інших умінь цієї групи надзвичайно важливе для розвитку пізнавальних здібностей уміння міркувати. Уміти міркувати -- означає вміти пов'язувати між собою різні знання, щоб у результаті отримати відповідь на запитання, розв'язати мислительну задачу. Це -- комплексне вміння, в якому інтегруються уміння логічно мислити й уміння зв'язно, послідовно висловлювати свої міркування. У діалозі мовлення підтримується співбесідником словом, жестом, поглядом. А монолог, як зазначав Л. Виготський, це вища й складніша форма мовлення, що розвинулась історично пізніше, ніж діалог [9, с. 276; с. 162].
У структурі міркування Т. Ладиженська виділяє дві частини: те, що потрібно пояснити чи довести, і саме пояснення або доведення [30]. Учні першого класу в основному висловлюють свої міркування у формі невеликих складнопідрядних речень із підрядним причини. Робота переважно ведеться над другою частиною міркування -- поясненням чи доведенням. Як одне із найскладніших для першокласників, Т. Ладиженська виділяє міркування, яке пояснює причину вчинку дійової особи оповідання чи казки.
У процесі виконання тренувальних завдань учні усвідомлюють, що відповідь на запитання «Чому?» варто починати із формулювання того, що треба пояснити: «Незнайка так назвали тому, що...». Друга частина міркування -- саме пояснення чи доведення. Функцію «містка», який з'єднує виділені частини, можуть виконувати не лише слова «тому, що», а й інші -- «бо», «оскільки».
У 1 класі дітям доступні завдання на встановлення причиново-наслідкових зв'язків у ситуаціях, які близькі їхньому життєвому досвіду. Наприклад: «Першокласники влаштували виставку малюнків для вихованців дитячого садка. Всіх тварин малювали дівчатка, а хлопчики -- ілюстрації до казок. Дітям дуже сподобався Кіт у чоботях. Хто (хлопчик чи дівчинка) намалював його? Доведіть»; «Прибираючи в кімнаті, Оля протирала від пилу меблі й інші предмети, а Коля носив воду. Як ви вважаєте, хто (Оля чи Коля) ненароком розбив вазу? Доведіть».
Загальнопізнавальні вміння. Ця група умінь спрямована на формування у першокласників спостережливості, аналізу, порівняння та узагальнення. Структурний аналіз указаних умінь дає змогу стверджувати, що одні з них є компонентами інших, складніших. Зокрема, аналіз виступає основою для порівняння, у процесі якого відбувається диференціювання ознак на спільні й відмінні, головні та другорядні. Отримані дані в результаті порівняння є змістовою основою для узагальнення. Таким чином, аналіз і порівняння -- це обов'язкові структурні компоненти узагальнення. А розвиваються вказані вміння через спостереження, тобто шляхом цілеспрямованого, спеціально організованого сприймання предметів і явищ навколишньої дійсності [21].
Мета формування загальнопізнавальних умінь у першокласників полягає в тому, щоб вони розуміли, що таке ознаки предмета; вміли виділяти основні з них; визначати подібні та відмінні; узагальнювати предмети за вказаною ознакою тощо.
Як зазначає О. Савченко, ядро навчально-пізнавальної діяльності -- індивідуальна мислительна діяльність учня. Це -- той самий процес, до якого багато вчителів спонукують дитину коротким словом: «Поміркуй!». Якби малюк був сміливішим, він запитав би в свого наставника: «А як це зробити?». Справді, наказуючи учневі думати, мало хто з учителів замислюється про те, наскільки складно це для малюка. Адже в цей напружений момент той має швидко й безпомилково на очах усього класу виконати різні мислительні операції, серед багатьох способів вибрати один. Як полегшити шлях до самостійного мислення? Очевидно, насамперед не слід пускати його на самоплив, а цілеспрямовано керувати цим процесом. Оскільки мислительних операцій багато, важливо знати, що їх об'єднує і в чому специфіка кожної [51].
Що ж спільне? Складниками усіх видів діяльності О. Леонтьєв називав дії. «Людська діяльність не існує інакше, як у формі дій або ланцюга дій. … Способи реалізації дій я називаю операціями» [32, с. 154; с. 256]. Звідси можна зробити висновок, що будь-яка розумова дія складається з певних операцій. Відомо, що в основі всіх розумових дій лежать процеси аналізу й синтезу, тобто розкладання та об'єднання. Виконуючи їх, учень спостерігає, виділяє ознаки, частини, диференціює, виявляє зв'язки. Отже, й формування кожного загальнопізнавального вміння передбачає опору на ці операції.
Спільними є й критерії сформованості пізнавальних умінь. Зокрема, учень повинен знати сутність даного способу дії і вміти ним самостійно користуватися. Тому випускник початкової школи має знати не тільки, що таке, скажімо, порівняння, а і які операції потрібні для його виконання, в якій послідовності їх здійснюють, порівнюючи різні об'єкти.
Дослідження учених-психологів і дидактів показують, що формувати пізнавальні уміння в молодших школярів можна різними шляхами. Спеціальної роботи на засвоєння суті конкретного мислительного прийому вчителі, як правило, не проводять, але діти певною мірою оволодівають ним через просте наслідування способів роботи вчителя й товаришів. За цих умов більшість учнів не піднімається до узагальнення пізнавальної суті прийому, розвиток умінь із віком ледь помітний. І тут доречно нагадати висновок психологів про те, що не можна формувати в дитини розумові операції лише під впливом її особистого індивідуального досвіду, бо це є неекономним шляхом, окрім того, загрожує виникненням шаблону мислительних процесів, що заважатиме дитині піднятися до узагальнення власних міркувань.
Учителям слід спеціально формувати у молодших школярів пізнавальні прийоми через поетапне оволодіння ними. Спочатку дітям пропонують підготовчі вправи, які допомагають їм набути досвід виконання елементарних операцій: виділення ознак, диференціювання істотного і неістотного, розчленування поняття, первинне узагальнення, тобто опанувати операції, без яких неможливе жодне із загальнопізнавальних умінь. Іншими словами, це -- азбука мислення.
Контрольно-оцінні вміння. Важливими компонентами навчальної діяльності є дії контролю й оцінки, які формуються у взаємозв'язку, але з урахуванням специфіки кожного з них. Формування у молодших школярів контрольно-оцінних умінь є неодмінною умовою повноцінності їхнього навчання.
Психологічні дослідження С. Коробко, О. Проскури показують, що контрольно-оцінний компонент у 6-7-річних річних дітей перебуває на рівні слів «добре», «погано», «подобається» чи «не подобається». Практичні дії з пошуку і виправлення помилок, аналізу та оцінювання робіт діти цього віку здійснюють, як правило, у співробітництві з дорослими. Отже, ці дії потребують спеціального керівництва з боку вчителя [24; 46].
На жаль, практика показує, що багато вчителів замінюють навчальну роботу із самоконтролю закликами до учнів бути уважними, перевіряти себе. На різних уроках домінує контроль лише готових результатів, під час самостійної роботи спостерігається гіперопіка дітей, відсутні чіткі орієнтири щодо визначення якості виконання.
Формування самоконтролю в молодших школярів ускладнює переконаність багатьох дітей у тому, що перевірка -- це обов'язок вчителя й батьків, а їм самим не потрібно себе перевіряти, бо вони дуже старалися і не могли помилитися. Отже, процес формування самоконтролю передбачає опору на мотиваційний і процесуальний компоненти учіння, тобто виховання потреби якісно виконувати й перевіряти будь-яку роботу і навчання спеціальних прийомів самоконтролю.
Психологи виділяють підсумковий і поетапний контроль як найтиповіші форми контролю для молодших школярів. Поетапний контроль дає змогу контролювати виконання навчального завдання на всіх його етапах, своєчасно виправляти допущені помилки. Він може стосуватися не тільки вже виконаних дій, а й тих, що плануються. Поетапний контроль лежить в основі програмованого навчання і коментованого управління розумовою діяльністю учнів.
Підсумковий контроль також поширений у початковій школі і має на меті з'ясувати, наприклад: як вивчено вірш, які вставлено букви, які слова підкреслено, чи правильно розв'язано задачу, чи точно виміряно стрічку тощо. Якщо ж формується таке складне вміння, як розгорнутий спосіб дії, тоді найбільшу цінність має поопераційний контроль, який забезпечує свідоме виконання завдання на всіх його етапах, своєчасне виправлення помилок.
Щодо методики формування контрольно-оцінних умінь, то передусім першокласники мають усвідомити, що завдання можна виконати правильно або неправильно. Нерідко шестилітня дитина, виконавши завдання, переконана, що зробила його правильно, тому є потреба самоконтролю. Самоконтроль за кінцевим результатом констатує правильність виконання завдання і є найпоширенішим на перших етапах навчання.
Наступним кроком є засвоєння зразка дії. Здатність молодших школярів до наслідування, а отже, до виконання дій за зразком, відіграє особливу роль у тих випадках, коли учень вперше ознайомлюється з новим способом виконання. Тому необхідно, щоб усе, що демонструє вчитель, відповідало еталонним ознакам показаних дій, чітко демонструвало спосіб виконання завдання. Бажано не поспішати виправляти допущені учнями помилки, а знову, з метою самоконтролю, звернути увагу на зразок: «Тепер зіставимо зі зразком», «Подивіться ще раз уважно, як я виконую, і зробіть так само». Слухаючи, аналізуючи, учні коректують власні дії відповідно до еталона -- зразка.
Із метою формування поетапного контролю доречно пропонувати шестирічним учням спеціальні вправи на промовляння вголос порядку виконання дій, зокрема:
а) що робили спочатку, що вже виконано;
б) що потрібно зробити;
в) чи відповідають дії заданим вимогам.
Таке попереднє обдумування дає змогу заздалегідь визначити об'єкт контролю, а також продумати способи його здійснення.
Виконання учнями ролей учителя, контролера, казкових персонажів, кращого оповідача позитивно впливає на розвиток мотивації самоконтролю.
Контрольні вміння формуються не закликами «Перевірте роботи», «Ще раз перевірте роботи», а створенням спеціальних умов, відповідною організацією навчальної діяльності, що спонукає першокласників застосовувати прийоми самоконтролю. Якщо вчитель у процесі засвоєння учнями навчального матеріалу залучає їх до опанування способів перевірки, тоді вони привчаться перевіряти кожну роботу, а за необхідності -- віднаходити нові способи самоконтролю.
Необхідною умовою формування контрольних умінь є ознайомлення учнів з конкретними способами самоконтролю, які специфічні для кожного навчального предмета.
Безпосереднє здійснення самоконтролю відбувається як система взаємооберненого зв'язку між змістом роботи та діями учнів. Самоконтроль учнів 1 класу здійснюється здебільшого за добре засвоєним зразком, коли діти оволодівають способом дій тією мірою, яка забезпечує самостійність їх виконання. У 3-4 класах важливу роль відіграють опосередковані засоби: опора на схему, алгоритм, володіння спеціальними прийомами самоперевірки.
Як зазначає О. Савченко, для успішного формування самоконтролю потрібно забезпечити у системі уроків такі умови:
· щоб запобігти можливим помилкам, ускладнювати завдання в певній послідовності: копіювання, використання зразка у тих самих умовах, у змінених, у нових;
· домагатися від учнів чіткого розуміння мети роботи і об'єкта перевірки;
· передбачати труднощі, які можуть виникнути в процесі виконання самостійної роботи;
· при формуванні складних умінь і навичок одночасно опрацьовувати прийоми і способи їх перевірки;
· у виконанні тренувальних вправ передбачати спеціальні ускладнення, щоб запобігти зниженню гостроти уваги, утворенню штампа дій [51].
Основними методами та прийомами формування самоконтролю є:
· поопераційне пояснення способу дії;
· зіставлення зі зразком;
· оволодіння конкретними прийомами перевірки;
· опора на пам'ятку, алгоритмічний припис;
· взаємоконтроль;
· диференційований підхід учителя до виправлення помилок;
· матеріалізація навчальних дій під час контролю (підкреслення, доповнення, підставляння відповіді) [51].
З першого класу слід привчати дітей працювати з книжкою, показувати їм, як шукати відповіді на запитання в підручнику, як перевіряти за зразком, пропонувати пояснити порядок виконання завдання. У таких умовах дітям легше побачити складність у роботі ще до початку її виконання.
Психологічною основою контролю є розвинені форми довільної уваги. Тому на різних уроках, а також у групах подовженого дня треба систематично тренувати увагу дітей, зокрема, такі її якості, як концентрація, вибірковість, стійкість, розподіл. Як показали дослідження психологів, доступним і ефективним для учнів 3-4 класів є тренування уваги методом коректурної проби. Для тренування концентрації та розширення обсягу уваги використовують прийом демонстрування ілюстративного матеріалу протягом кількох секунд, з тим щоб учні охопили його зором і запам'ятали.
Щоб самоконтроль став умінням, дітей слід навчати конкретних прийомів перевірки роботи за опорою-пам'яткою.
Будь-який контроль тісно пов'язаний з оцінкою, оскільки в процесі його не тільки визначається ступінь правильності дій і результатів, а й висловлюються оцінні судження щодо якості роботи. Тому контрольні й оцінні вміння взаємопов'язані, хоча кожне виконує специфічну роль у навчальній діяльності.
У першокласників оцінні вміння формуються повільно. Передумовою їх формування є оцінна діяльність учителя. Вчені-дидакти радять використовувати такі прийоми:
· оцінна діяльність вчителя (зразок розгорнутої оцінки усної чи письмової відповіді);
· колективна оцінна діяльність (змістове колективне оцінювання, оцінювання групами, підбиття підсумку уроку);
· взаємооцінка (робота в парах: виконавець -- контролер, учитель -- учень);
· самооцінка (перегляд виконаної роботи, обговорення вголос результатів діяльності, вибіркова оцінка виконаного завдання) [21; 51].
Запропонована послідовність прийомів відповідає висновкам учених про те, що оцінювання власної роботи формується через усвідомлення рівня роботи, виконаної іншими.
Необхідною умовою формування само- і взаємооцінки у молодших школярів є мотивація педагогічної оцінки, сутність якої полягає не лише в тому, щоб відзначити позитивні та негативні сторони роботи, а й підказати учневі способи виправлення помилок, висловити оптимістичне ставлення до нього.
У шкільній практиці відомий метод змістового колективного оцінювання (якість роботи одного учня аналізує весь клас). Звичайно, такий метод не є бездоганним у виховному плані. Важливо привчити школярів бачити у роботі однокласника позитивне, а не лише недоліки. Насамперед учитель повинен запитати: «Чи сподобалася відповідь (робота)? Чим саме?». Доцільно вислухати кількох учнів, уточнюючи їхні відповіді. А потім вказати і на недоліки. На завершення бажано надати слово самому виконавцю роботи. Вчитель має дбати про те, щоб сформувати в учнів доброзичливе ставлення до однокласників.
Беручи участь у колективній оцінній діяльності, першокласники ознайомлюються з побудовою розгорнутого оцінного судження (позитивні сторони -- недоліки, помилки -- способи їх усунення, свої побажання виконавцю роботи), вчаться використовувати його у практичній діяльності; знайомляться із критеріями оцінювання робіт та відповідей: правильність (Чи правильно відповів?), повнота (Чи все розказав? Що можна доповнити?), загальне враження (мовленнєве або практичне оформлення). У процесі навчання вказані критерії деталізуються, формується вміння застосовувати їх стосовно себе та інших учнів.
Взаємооцінка передбачає участь в оцінній діяльності двох учнів -- виконавця і контролера, який після завершення роботи аналізує результати. Контролер самостійно (чи з допомогою вчителя) мотивує оцінне судження, використовуючи при цьому вже відомі критерії. За таких умов розвивається взаємодопомога, уважне ставлення один до одного. Відомий педагог і психолог Ш. Амонашвілі пропонує такі прийоми формування самооцінки у першокласників [1]:
1) перегляд виконаного завдання. Після закінчення письмової роботи вчитель пропонує кожному переглянути свою, знайти помилки, виправити їх, оцінити: що сподобалося, що ні, чому. Такий розбір -- обов'язковий компонент уроку письма, самостійного розв'язання задач і прикладів тощо. Найпростіший спосіб полягає в тому, що діти вибирають «найкращу» букву, цифру з тих, які написані в зошиті. У цей час, коли учні перевіряють роботи, вчитель сідає біля одного і пошепки вчить його аналізувати виконане завдання (чи сподобалася робота, що зробив правильно, у чому помилився, як виправити помилку);
2) обговорення дитиною вголос власної роботи. Учень, який має бажання оцінити себе, стає перед класом і аналізує свою роботу: правильно чи ні написав, охайно чи недбало виконав її, яким чином можна покращити. Учні згодні або не погоджуються з аналізом, висловлюють свої думки, дають поради, їхні зауваження враховуються учнем.
Охарактеризовані загальнонавчальні вміння формуються у першокласників поступово. «Вказуючи вчителеві, чого вона ще не знає і не вміє, де потребує допомоги дорослого, дитина активно включає вчителя у власну навчальну діяльність, тобто стає не виконавцем, а справжнім суб'єктом навчальної діяльності», -- стверджують Г. Цукерман та Н. Поливанова [72, с. 41]. Такий рівень навчальної самостійності вчений вважає максимумом вікових можливостей молодшого школяра, чия навчальна діяльність не може і не повинна ще бути повністю інтеріоризована.
Таким чином, формуючи у першокласників загальнонавчальні уміння, ми сприяємо тому, що дитина стає партнером учителя, вона поступово оволодіває якостями, необхідними для того, щоб зрозуміти навчальну задачу, усвідомити недостатність наявних знань та умінь, і продуктивних, які потрібні для набуття нових способів діяльності.
Формування загальнонавчальних умінь є неодмінною умовою повноцінного навчання. Процес формування має міжпредметний характер, у ньому органічно взаємодіють змістова, мотиваційна і процесуальна сторони. Поряд із прийомами, що стимулюють дітей до самостійного застосування цих умінь, практикуються спеціальні завдання та засоби навчання розумових дій, які становлять структуру кожного вміння.
За перший рік навчання у шестилітніх першокласників виробляється внутрішня позиція учня, складовими елементами якої є позитивне ставлення до школи та навчання, прагнення до оволодіння знаннями, дотримання прийнятих у школі форм поведінки, визнання авторитету вчителя як носія соціального й культурного досвіду.
1.2. Теоретичні засади процесу формування загальнонавчальних умінь в учнів

Щоб охарактеризувати теоретичні засади процесу формування загальнонавчальних умінь в учнів початкової школи, вважаємо, що передусім необхідно розглянути саме поняття «уміння». Слід зауважити, що в педагогіці та психології це поняття розглядається переважно з двох позицій. Зокрема, Г. Костюк [26], О. Савченко [51], З. Ходжава [68] та інші вважають, що уміння -- це набута людиною готовність і здатність свідомо виконувати певні дії на основі засвоєних знань та досвіду. Інші вчені, зокрема М. Скаткін [57], О. Левінов [31], під умінням розуміють систему різних дій учнів, що забезпечує готовність застосовувати знання на практиці. М. Казанський і Т. Назарова [17], І. Лернер [33], А. Усова і А. Бобров [64], В. Цетлін [69] намагаються дати нейтральне визначення і зазначають, що під умінням слід розуміти практичні дії, які учень готовий здійснювати на основі отриманих знань.
Таким чином, уміння визначається як готовність особистості на основі засвоєних знань і навичок виконувати діяльність, що складається з упорядкованого ряду розумових і практичних дій, спрямованих на досягнення усвідомленої мети. Кожне уміння, як і сама дія, спосіб виконання якої освоює учень, має аналогічні характеристики -- форму, рівень узагальнення, рівень розгорнутості, рівень оволодіння (автоматизації, швидкості, самостійності).
Як зазначає В. Цетлін, засвоєння учнями різних способів дій, формування в них умінь здійснюються у такій об'єктивно зумовленій послідовності:
а) засвоєння знань про спосіб виконання дії шляхом демонстрації вчителем зразка;
б) репродуктивне відтворення знань і використання їх за зразком;
в) кількаразове повторення способу дії в подібній ситуації;
г) виконання способу дії в новій ситуації, тобто у процесі засвоєння нових знань та умінь, виконання творчих завдань [69].
Які закономірності впливають на практичне формування умінь у процесі навчання? Що необхідно враховувати під час конструювання кожного завдання та їх системи для формування умінь? У чому особливості процесу виконання таких завдань, зокрема вибору форм організації діяльності школярів (індивідуальної, парної, групової, фронтальної), способів контролю і коригування?
Кожне уміння має такі характерні властивості: дія, виконання якої засвоює учень; форма; рівень узагальнення; розгорнутості (автоматизації); оволодіння (самостійності). У курсі навчального предмета початкової школи кожне уміння повинно бути сформованим із певними властивостями, які визначаються цілями навчання. Тому, як стверджує Т. Байбара, для кожного уміння (передбаченого навчальною програмою) необхідно визначити а) форму, в якій воно засвоюється школярами;
б) етапи, через які «проводиться» уміння для досягнення визначеної форми;
в) опорні знання та уміння, які входять до нового способу дії, але були засвоєні під час формування інших умінь і тому потребують лише актуалізації;
г) рівень автоматизації;
д) рівень узагальнення [4].
Форма уміння визначає обов'язкові загальні елементи, які складають структуру вправ і завдань, необхідних для його формування (див. табл. 1).
Таблиця 1
Загальні елементи, які складають структуру вправ і завдань, необхідних для формування уміння (за Т. Байбарою)
Форма уміння
Обов'язкові загальні елементи завдання
Матеріальна (матеріалізована)
Матеріалізовані знання про спосіб виконання дії (алгоритм, інструкція, план, схема і т. ін. на таблиці, на індивідуальних картках); об'єкти в матеріальній або матеріалізованій формі, з якими виконуються практичні дії (для кожного учня).
Вимога: практично виконати дію та прокоментувати спосіб виконання.
Перцептивна
Матеріалізовані знання про спосіб виконання дії;
об'єкти в матеріальній або матеріалізованій формі, з якими виконується перцептивна дія, демонструються.
Вимога: перцептивно виконати дію та прокоментувати спосіб її виконання.
Зовнішньомовленнева
Усна або письмова вимога актуалізувати сприйняті знання про спосіб виконання дії.
Інформація про об'єкти і явища, з якими виконується зовнішньомовленнєва дія (усно чи письмово), пропонується учителем або актуалізується учнями.
Вимога: виконати дію з описаними об'єктами, міркуючи вголос.
Розумова
Вимога: виконати дію самостійно і повідомити результат. Об'єкти або інформація (емпірична чи теоретична) про них подаються усно або письмово.
Формування нового уміння здійснюється поопераційно: діти усвідомлюють зміст операцій, називають і виконують їх. Далі організовується робота по скороченню дії через автоматизацію окремих операцій, зміст яких поступово зникає з поля свідомості дитини (але при потребі може відтворюватися). Учитель керує цим процесом через постановку варіативних завдань і вимогу до учнів коментувати всі або основні дії у необхідній послідовності. Автоматизація вміння до визначеного рівня здійснюється у тій формі, в якій передбачає його засвоєння.
Необхідною умовою формування уміння є забезпечення зворотного зв'язку, який дозволяє успішно керувати усім процесом і вчасно його коригувати. Зворотний зв'язок здійснюється через два види контролю: поточний і підсумковий, що мають різне значення у цілісному процесі і на окремих етапах формування уміння. Зокрема, на перших етапах цього процесу дуже важливим є поточний контроль за поопераційним виконанням дії. Адже діти зможуть правильно виконати дію і отримати бажаний результат, тільки усвідомивши зміст операцій, їх послідовність. Крім того, поопераційний контроль дозволяє вчасно помітити й усунути допущені помилки. Аналіз кінцевого результату не дозволяє зробити це, бо помилки можуть мати різні причини: не ті операції, що потрібно, виконано, не в належній послідовності тощо. Невиправлена вчасно помилка може закріпитися, і тоді усунути її досить важко [4].
Ще один слушний момент -- це вчасне переведення учнів з одного етапу на інший, від однієї засвоєної форми дії до іншої, з урахуванням сформованості всіх її заданих властивостей. Коли пригадаємо характеристики форм дії та об'єктивні закономірності оволодіння ними, то стає зрозумілим необхідність контролю не тільки за змістом дії, а й за її формою. Якщо діти виконують недостатню кількість завдань на засвоєння дії в попередній формі, то вони не оволодівають нею, у них буде відсутня основа для виконання завдань, в яких ця дія функціонуватиме в наступній, новій формі. І навпаки, якщо учні затримуються на застосуванні певної форми дії, то вона автоматизується і це перешкоджає ефективності її використання на наступному етапі. За словами Н. Тализіної, поопераційний контроль дає учителеві інформацію:
а) чи виконує учень дію, яка планується;
б) чи правильно вона виконується;
в) чи відповідає форма дії певному етапові засвоєння;
г) чи формується дія з необхідною мірою узагальнення і оволодіння (автоматизація, швидкість виконання та ін.) [61].
Контроль, як поопераційний, так і підсумковий, може бути зовнішнім і внутрішнім. Зовнішній здійснюється вчителем, товаришами (взаємоконтроль), а внутрішній -- самостійно учнем (самоконтроль). Порівняємо ці види у цілісному процесі формування уміння і на окремих його етапах. На початку матеріального, перцептивного, зовнішньомовленнєвого етапів здійснюється систематичний поопераційний контроль учителя за змістом діяльності учнів, оскільки основним завданням є оволодіння учнями кожною операцією у визначеній послідовності. Дуже важливо не тільки контролювати, але й розказати та показати дітям, як необхідно це робити. Тому вчитель організовує засвоєння учнями знань про способи дій контролю й коригування. Контролюючі дії, як і виконавські, формуються поетапно.
У процесі виконання подібних завдань учитель забезпечує поєднання свого контролю із взаємоконтролем та самоконтролем школярів. Найдоцільніше залучати дітей до взаємоконтролю на етапі формування зовнішньомовленнєвої дії. Це пояснюється об'єктивною природою форми дії. Адже молодшим школярам легше поєднувати виконавчу дію в зовнішньому мовленні з діями взаємоконтролю, ніж самоконтролю. Перспективною формою оволодіння молодшими школярами умінням взаємоконтролю є діяльність парами (але у відповідних, обґрунтованих ситуаціях). Адже, як зазначає Н. Тализіна, «…використання парної форми контролю дозволяє не лише забезпечити контроль за процесом засвоєння, але й розв'язати ще одну важливу задачу: учні, контролюючи один одного, поступово вчаться контролювати й себе, стають більш уважними. Пояснюється це тим, що увага є внутрішнім контролем і формується на базі зовнішнього контролю. Тому виконання функцій контролера у ставленні до іншого учня є одночасно етапом формування уваги як внутрішнього контролю, контролю за самим собою» [61, с. 120]. Після оволодіння вмінням виконувати дію в необхідній формі з певними властивостями, а також умінням самоконтролю, діти виконують кілька завдань для закріплення й скорочення дії до рівня, визначеного вчителем. У цих ситуаціях переважає взаємоконтроль у поєднанні з самоконтролем. Увага вчителя в основному зосереджується на формі уміння та результатах виконання завдання, хоча контроль за якістю окремих операцій не виключається. У цей час безпосередня робота з учнями здійснюється на їхню вимогу та в ході виправлення помилок.
Як і будь-яка інша діяльність, контроль та коригування ефективно здійснюються тільки за умови мотивації. Взаємоконтроль може організовуватися у формі взаємоперевірки; порівняння результатів, як проміжних, так і кінцевих; сприйняття відповіді іншого учня і виправлення допущених помилок; постановки запитань за тим матеріалом, який не висвітлений у відповіді товариша і т. ін.
Щоб учні самостійно коригували свої дії, їм необхідно навчитися це робити. Формування уміння коригувати свої дії починається разом з поопераційним самоконтролем. Насамперед діти привчаються постійно зіставляти хід і результати (проміжні і кінцевий) дій зі зразком, аналізувати помилки, виявляти їх причини, знаходити шляхи усунення, правильно виконувати окремі операції чи повторно всю дію. Засвоєнню таких умінь сприяє робота вчителя, спрямована на коригування діяльності учнів. Характер коригуючого прийому залежить від змісту допущених помилок. Так, якщо в учнів виникають труднощі під час оволодіння певною формою дії, наприклад, розумовою, необхідно організувати повторення попереднього етапу, тобто виконати завдання у зовнішньомовленнєвій формі або навіть у перцептивній, щоб визначити та усунути причини цих труднощів. І тільки після цього діти знову можуть приступити до виконання завдання в розумовій формі. У випадках, коли учням важко виконати окремі операції, учитель пропонує кілька простих завдань, які дозволять добре їх засвоїти. Такі завдання можуть виконуватися в позаурочний час, на додаткових заняттях, удома. Важливим є коригування у зв'язку з індивідуальними особливостями та різними пізнавальними можливостями молодших школярів. Воно здійснюється через диференціацію вправ і завдань.
Крім закономірностей процесу формування умінь, не менш важливим є розуміння місця його практичної реалізації в структурі процесу навчання різних рівнів. Учитель повинен пам'ятати, що цілеспрямоване формування певного навчально-пізнавального уміння здійснюється в органічній єдності з засвоєнням змісту природознавчого матеріалу, але тоді, коли таке уміння є необхідним, незамінним елементом навчально-пізнавальної діяльності. Відповідна дія, що цілеспрямовано засвоюється, повинна бути домінуючою, тобто виконуватися кілька разів у процесі навчання. Це забезпечує не тільки введення учителем знань про спосіб виконання дії (показом зразка), але й осмислення цього способу учнями в матеріальній формі (а потім і в інших) шляхом виконання дії за зразком на етапі засвоєння нових предметних уявлень, понять, встановлення зв'язків. Закріплення способу виконання дії у структурі уроку відбувається також на етапах застосування засвоєних знань, умінь і навичок та перевірки їх. Внаслідок чого учні оволодівають умінням в тій чи іншій формі до необхідного рівня. На іншому уроці під час засвоєння навчального змісту його формування продовжується, тобто воно «переводиться» в іншу форму і засвоюється до визначеного вчителем рівня. Отже, в структурі навчального предмета необхідно побудувати програму цілеспрямованого формування основних умінь.
Тривалість засвоєння умінь у різних формах залежить від рівня їх складності та від рівня підготовки дітей. Це зумовлює необхідність складання індивідуальних програм формування умінь для кожного класу.
Оскільки пізнавальна діяльність здійснюється на кожному уроці, то процес формування конкретного уміння «розподіляється» в структурі процесу навчання всього курсу. Тому є можливість вибирати найефективніші ситуації. А такими вони будуть, звичайно, тоді, коли процес формування уміння вводиться не штучно, а органічно поєднується з процесом оволодіння предметними знаннями. При цьому усвідомлюється необхідність, вагомість уміння для засвоєння змісту природознавства.
Слід виділити ще один важливий момент. Під час складання програми цілеспрямованого формування системи умінь враховується їх взаємопідпорядкування. Спочатку засвоюються елементарні дії, які потім поопераційно включаються в складніші дії. Наприклад, перш ніж формувати уміння порівнювати, необхідно, щоб діти навчилися аналізувати, виділяти подібні, відмінні та істотні ознаки і т. ін.
Як уже зазначалося вище, у процесі навчання в початковій школі в учнів формуються такі групи загальнонавчальних умінь:
організаційні (опанування школярами раціональних способів організації свого навчання);
загальнопізнавальні (уміння спостерігати, розмірковувати, запам'ятовувати й відтворювати навчальний матеріал);
загальномовленнєві (основні елементи культури слухання і мовлення);
контрольно-оцінні (засвоєння учнями способів перевірки та самоперевірки, оцінювання одержаних результатів) [47].
Для вчителя важливо усвідомити сутність співвідношення і зв'язків між названими групами умінь у реальному процесі навчання.
Виділені групи умінь не можна розглядати незалежно, оскільки всі вони складають учіння школярів. Штучний їх поділ у практичній діяльності веде до того, що уміння всіх трьох груп формуються на одному й тому ж змісті, але ізольовано. Це перетворює навчання в нераціональний, неефективний процес [52].
Зазначені уміння необхідно у той же час усвідомлювати як самостійні групи, що мають свій склад, специфіку та призначення. Інакше не буде організовуватися систематична робота на оволодіння ними. Також не слід ототожнювати одні уміння із зовнішньою, практичною діяльністю, а інші -- з внутрішньою, психічною, оскільки уміння кожної з груп проявляються в єдності практичної і теоретичної, зовнішньої і внутрішньої, репродуктивної та продуктивної діяльності. Всі уміння необхідно розглядати у зв'язку зі змістом освіти, навчальним предметом та передбачуваними результатами процесу навчання. Вони «ніби ставлять вимоги» до діяльності дітей, дозволяють зрозуміти і забезпечити зв'язок між уміннями різних груп та усвідомити їх самостійне призначення. Слід пам'ятати, що дослідницькі уміння, з одного боку, проявляються під час оволодіння дидактично опрацьованими методами пізнання, а з іншого -- включають у себе специфічні уміння другої групи. Загальні уміння раціональної навчально-пізнавальної діяльності формуються в органічній єдності з процесом засвоєння учнями змісту навчального предмета. Розумові уміння засвоюються в процесі оволодіння як дослідницькими, так і уміннями раціональної навчально-пізнавальної діяльності. У курсі навчального предмета розумові уміння набувають змістової спрямованості на конкретний зміст і конкретне джерело знань. Уміння, які входять до виділених груп, належать до первинних. Це означає, що кожне з них має самостійну операціональну структуру. Прийоми, які описують сутність кожної операції та їх необхідну послідовність, передаються правилами, тобто алгоритмізуються. Вони можуть бути різного рівня узагальнення.
Первинні уміння як операції входять до складу вторинних, що утворюють діяльність, спрямовану на розв'язання пізнавальних задач. Задача, як об'єкт, має свої етапи розв'язання, тому загальний хід розв'язання різних типів задач алгоритмізується. Діяльність щодо виконання кожного етапу під час розв'язання конкретної задачі у правилі не описується. Оволодіння нею, тобто формування вторинних умінь, відбувається тільки під час залучення дітей до такого виду діяльності.
1.3 Психологічні особливості дітей 6-7-літнього віку з точки зору можливостей оволодіння загальнонавчальними вміннями і навичками

Аналіз психолого-педагогічної літератури і педагогічного досвіду свідчить, що на становлення дитини як школяра істотно впливають передумови навчальної діяльності, сформовані у період дошкілля, тому охарактеризуємо психологічні особливості дітей 6-річного віку з точки зору можливостей оволодіння загальнонавчальними вміннями і навичками.
Віковий період від 6 до 7 років із психологічної точки зору досить складний, оскільки саме в цей час відбувається інтенсивне становлення багатьох психічних функцій, особливо тих, які визначають інтелектуальний розвиток дитини.
Чим менша дитина, тим стрімкіший, інтенсивніший її розвиток, тим залежнішою від впливу (позитивного чи негативного, розвиваючого чи гальмуючого) вона є. Хоча основні етапи як фізіологічного, так і психічного розвитку значною мірою визначені генетично, терміни становлення окремих структур можуть значно варіювати, зазначає Грейс Крайг [12].
Для успішного навчання і виховання шестирічної дитини вчителеві потрібно знати вікові особливості її психічного розвитку (щоб визначати психологічну готовність до школи), володіти методами їх діагностики, здійснювати контроль та корекцію відхилень і затримок у психічному розвитку дітей з урахуванням як вікових, так і індивідуальних особливостей.
Вікові особливості шестилітньої дитини вчені поділяють на такі підгрупи [22]:
1) фізичні:
§ добре стежить очима за текстом під час читання;
§ краще розуміє роль пальців, ніж інструментів;
§ постійно кудись поспішає -- швидкість є характерною особливістю цього віку;
§ голосно реагує на події, часто не може себе стримати;
§ вчиться відрізняти праве і ліве (бік, руку, плече, око тощо);
§ легко втомлюється; часто хворіє;
§ любить гуляти на свіжому повітрі, займатися гімнастикою.
2) соціальні:
§ прагне бути першою;
§ виявляє дух суперництва та ентузіазму;
§ часом буває невдячною або нечемною; придумує правила;
§ здається, що прагне все робити правильно, але часто виходить за межі дозволеного;
§ радіє похвалі чи заохоченню; невдачі сприймає болісно;
§ має палке бажання отримувати задоволення; любить сюрпризи;
§ може бути розсудливою, іноді дражнить чи критикує інших;
§ неврівноважена, коли хворіє;
§ велике значення мають друзі (може мати одного найкращого друга);
§ школа домінує над домівкою як найвпливовіший соціальний фактор.
3) мовні:
§ любить працювати;
§ любить пояснювати різні речі; показувати їх та коментувати;
§ любить жартувати і відгадувати загадки;
§ розмовляє голосно і збуджено;
§ часто скаржиться.
Враховуючи ці особливості дітей, учителю варто усвідомити, що діти цього віку дуже вразливі, тому їм потрібне заохочення, щоб вийти зі складної ситуації, а от сувора критика може завдати справжньої шкоди; особливості «екстремальної» поведінки слід розуміти, але не надавати їй надмірного значення, пам'ятаючи, що роздратування, скарги, кепкування, зверхність -- це все способи вираження стосунків із дорослими.
4) пізнавальні:
§ любить ставити запитання;
§ полюбляє нові ігри, ідеї;
§ любить розфарбовувати, малювати;
§ найбільше любить навчатися, роблячи самостійні відкриття;
§ більше подобається процес, ніж результат;
§ береться до більшої кількості справ, ніж у змозі виконати;
§ розігрує драматичні сценки;
§ складає плани співробітництва у грі;
§ надає великого значення характерним символам;
§ краще розуміє особистісні стосунки і функціональні відносини;
§ починає розуміти події минулого, якщо вони тісно пов'язані з нинішніми;
§ виявляє інтерес до оволодіння навичками і методами навчальної діяльності.
Рухова сфера шестирічної дитини добре сформована. Шестилітки люблять рухливі ігри, із задоволенням слухають музику і вміють ритмічно рухатись у співвідношенні з нею. Їхні рухи майже не відрізняються від рухів дорослих, вони спроможні кататися на велосипеді, роликах, менше падати, вільно ходити по гімнастичній колоді, стрибати, стояти на одній нозі, користуватися посудом, ложкою та виделкою, підкидати вгору і ловити великий м'яч. Однак точність кидка і спроможність ловити невеликі м'ячі формується пізніше. Діти цього віку ще недосконало координують рухи, здійснювані дрібними м'язами. Це пов'язано з рядом об'єктивних та суб'єктивних факторів, зокрема з незакінченою мієлінізацією кори головного мозку та недостатнім розвитком терпіння. Першокласникові важко писати в межах рядка, спрямовувати роботу руки, не роблячи зайвих рухів, які швидко викликають втому. Тому в 1 класі слід проводити фізкультхвилинки, які розслабляють дрібні м'язи пальців рук і кисті. Протягом молодшого шкільного віку діти набувають здатності розподіляти навантаження на різні групи м'язів. Їхні рухи стають координованішими, точнішими, удосконалюється техніка письма.
Нервова система дитини 6-річного віку дуже пластична, тобто здатна до формування нових зв'язків, до фіксування впливів середовища, готовності реагувати на них, але водночас і більш уразлива. Недостатньою сформованістю центральної нервової системи пояснюються неточність та повільність рухів дитини під час письма та малювання, невміння враз припинити свою роботу за сигналом педагога. Більшої рівноваги набувають процеси збудження і гальмування, хоча процеси збудження все-таки переважають. Дитина шести років вже здатна стримуватись, додержуватись встановлених правил поведінки в сім'ї та в школі. Зважаючи на посилений розвиток нервової системи дітей, її легку збудливість і швидку втому, слід оберігати її від зайвих нервувань і тривалих збуджень, бо це може завдати шкоди здоров'ю дитини. У виробленні раціонального ритму життєдіяльності організму вирішальну роль відіграє чіткий режим життя дитини, порушення якого може призвести до того, що нервова система виснажується, дитина стає кволою, надмір збудливою, а це заважає нормальному фізичному і розумовому її розвитку.
Шестилітній вік у психологічному відношенні є критичним. Важливо усвідомлювати, що шестилітній першокласник за рівнем свого психічного розвитку залишається дошкільником. Він зберігає особливості мислення, характерні дошкільному віку; у нього переважає мимовільна пам'ять (так що запам'ятовується, головним чином, те що цікаво, а не те, що потрібно запам'ятати); специфіка уваги така, що дитина здатна продуктивно займатись однією і тією ж справою не більше 10-15 хвилин. Пізнавальні мотиви, адекватні завданням навчання, ще не стійкі і ситуативні, тому під час навчальних занять у більшості дітей вони з'являються і підтримуються тільки завдяки зусиллям вчителя. У шестиліток самооцінка тільки починає розвиватися. Уміння оцінити результати своєї діяльності формується не тільки в навчальній, але і в інших видах діяльності. Це, в першу чергу, стосується ліплення, аплікації, малювання. Згодом -- завищена самооцінка, характерна для більшості дітей, призводить до того, що їм важко зрозуміти критерії педагогічної оцінки. Вони вважають оцінку своєї навчальної роботи оцінкою особистості в цілому.
Пізнання здійснюються за допомогою системи психічних процесів: сприймання, мислення, пам'яті, уваги та інших. Пізнання навколишньої дійсності починається з відчуття і сприймання. Останнє є результатом аналітико-синтетичної діяльності аналізаторів. Сприйманням називають відображення в свідомості людини цілісних предметів і явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття. Воно пов'язане із безпосереднім чуттєвим пізнанням предметів і явищ -- форми, звука, кольору, величини, ваги тощо. Активне, вибіркове, цілеспрямоване сприймання прийнято називати спостереженням. До шести років сприймання набуває вже рис цілеспрямованої діяльності: дитина спроможна виділяти предмет із ряду інших предметів, уміє тривалий час його розглядати, виділяти його якості. У першу чергу і найбільш виразно дитина сприймає те, що викликає в неї емоційну реакцію, тобто все живе, наочне, яскраве. Особливості дитячого сприймання полягають також у недостатній диференційованості та розчленованості якостей, що сприймаються, у слабкості поглибленого цілеспрямованого аналізу. У зв'язку з цим шестирічні діти, жваво реагуючи на все нове, лише поверхово оглядають те, що не справило на них враження, не завжди диференціюють суттєві і несуттєві деталі того, що пізнається. Мала диференціація і слабкість цілеспрямованого аналізу особливо чітко починають виявлятися в тих видах діяльності і поведінки дітей, які регламентуються в умовах навчання. У першокласників трапляються труднощі в сприйманні форми та її відображення. Деякі з них допускають помилки в зображенні фігур, написанні букв чи цифр. Більшість дітей відчуває труднощі також у сприйманні розміщення предметів у просторі; порівняно краще виділяють частини в сприйманих об'єктах, ніж розміщення цих об'єктів у просторі. Вони мало звертають увагу і на об'єднання частин сприйманих об'єктів. Допускають помилки при виконанні завдань, у яких потрібно враховувати кількісне і просторове розміщення предметів, при конструюванні, аплікації, порушують пропорції при малюванні та ліпленні. Нерозвиненість сприймання утруднює засвоєння дітьми поняття про число і його склад, стримує перенесення дії обчислення із наочної в розумову, гальмує чіткість розуміння службових частин мови (зокрема, прийменників, якими виражають просторові відношення).
Під впливом навчання вдосконалюється диференціація кольорів як у хлопчиків, так і у дівчаток, хоча останні краще диференціюють предмети за кольором. У дітей поступово збільшується кількість слів, якими вони означають кольори та їх відтінки (блідо-рожевий, світло-зелений, темно-зелений тощо). Розвивається здатність диференціювати відтінки світлоти об'єктів, хоча у першокласників ця диференціація ще слабка. У молодших школярів спостерігаються значні індивідуальні відмінності в здатності диференціювати кольорові тони та їх відтінки, словесно їх означати.
Підвищується у молодших школярів і здатність розрізняти висоту звуків, а також точність сприймання і відтворення коротких звукових сигналів, кількість помилок у відтворенні сигналів з віком зменшується. Є значні індивідуальні відмінності в точності сприймання і відтворення звукових сигналів, зокрема у дівчаток дещо точніше це виходить.
У процесі навчання в школярів розвивається сприймання форми предметів. При цьому в сприйманні шестилітніх першокласників часто форма предметів чітко не виділяється. Так, наприклад, О. Галкіна пропонувала учням 1 класу намалювати форми деяких предметів. У 40 % випадків діти малювали предмети із притаманними їм ознаками, але при цьому форму предметів ігнорували [8].
В активному словниковому запасі дітей усе частіше з'являються слова на позначення просторових відношень, вони правильно визначають місце предметів (справа -- зліва, попереду -- позаду, вгорі -- внизу), осмислено сприймають предмети, які знаходяться справа -- зліва, попереду -- позаду від іншої людини, правильно називають праву і ліву руку людини, яка стоїть навпроти нього. Школяр цього віку може уявити себе на місці цієї людини, визначити, де від неї буде правий бік, а де -- лівий.
Багато помилок шестилітки допускають у сприйнятті часу, який для них унаочнюється лише в подіях, що відбувалися на його певних проміжках: «Уже, мабуть, день, бо ми обідаємо», «Вечір, бо мама за мною прийшла і сонечко сіло». Оскільки сприйняття часу легко піддається тренуванню, то 20 % першокласників згодом правильно розуміють, що таке хвилина; 60 % розуміють, що таке година; 40 % -- тиждень і 26 % -- день і місяць [7].
За допомогою дорослого дитина здатна навчатись обстежувати предмети, використовуючи різні аналізатори (зоровий, слуховий, руховий, тактильний), порівнювати предмети за певними ознаками один з одним, розподіляти предмети на певні групи на основі виділення суттєвих ознак. Обов'язково треба зважати на те, що у кожної дитини сприймання проходить дещо по-різному, залежно від її індивідуальних особливостей, нахилів, здібностей, набутих раніше вмінь і навичок.
У цьому віці розвиваються основні компоненти вольових дій: дитина спроможна поставити мету, спланувати роботу і виконати її, виявити деякі вольові зусилля з метою подолання труднощів, оцінити результат. Однак, як засвідчують вчені, всі ці компоненти ще недостатньо розвинуті. Вивчаючи розумовий розвиток дошкільників, В. Давидов, О. Запорожець, В. Котирло, О. Проскура та інші психологи підкреслюють можливість формування у них уявлень і найпростіших понять, вказують на наявність здатності до узагальнення і класифікації.
Мислення -- суспільно зумовлений психічний процес, який полягає в узагальненому й опосередкованому відображенні дійсності. Це пошук відповіді на питання, пізнання відношень і закономірних зв'язків між предметами і явищами навколишнього світу. Процес мислення включає в себе різні операції: порівняння, абстрагування, конкретизація. Кожна з цих операцій є своєрідним вираженням основних процесів аналізу і синтезу [37].
Мислительна діяльність проявляється в дитини в різноманітних формах: як наочно-дійове, наочно-образне і логічне мислення. Наочно-дійове мислення вплітається в практичну діяльність: виконуючи завдання, дитина реально оперує предметами. При наочно-образному мисленні вона спирається на образи предметів чи уявлень, малює в своїй уяві ситуацію, в якій уявно діє. Логічне мислення ґрунтується на перетворенні понять і побудованих на їх основі суджень.
Шестирічна дитина може розв'язувати завдання, що ставляться перед нею, застосовуючи всі форми мислення, хоча наочно-образне є основним видом її мислення (аналізуючи ситуацію, порівнюючи предмети, явища, дитина спирається на зовнішні одиничні ознаки; на наочні образи, відчуття, на те, що сама особисто спостерігала, помічала -- схоже і різне (розміри, форми, кольори, явища)), а засвоєна у більш ранньому віці дійова форма мислення -- важливим його резервом. При зіткненні з новими розумовими завданнями шестирічна дитина нерідко відчуває потребу в тому, щоб при виконанні завдання включитись у реальні дії.
У дітей розвиваються внутрішні механізми мислення, а саме: операції аналізу, синтезу, порівняння, узагальнення, що створює основи для оволодіння логічними формами мислення. Але оперувати знаннями без опори на конкретні предмети, їх моделі або схеми дітям ще важко. Діти порівняно легко розв'язують завдання, коли можна використати практичні дії із самими предметами, наприклад, паличками, кубиками або виділити ознаки частин предметів, спостерігаючи їх. Спочатку аналіз є елементарним. Зокрема, першокласники на початку навчального року схильні аналізувати тільки одну частину предмета (у розповіді чи при описі картини вони визначають одну-дві події не виділяючи головної).
Виконуючи завдання на визначення об'єктів, першокласники на початку навчального року здебільшого виділяють їхні функціональні ознаки, тобто ознаки, пов'язані з призначенням предметів («будинок, щоб жити», «ніж, щоб різати», «корова дає молоко» тощо). Також учні краще виділяють частини предмета, ніж встановлюють співвідношення між частинами.
Щодо порівняння, то кількість ознак, за якими першокласники порівнюють предмети, під кінець навчального року зростає в 1,8 разів порівняно з тією, яка була на початку навчального року.
Більшість учнів узагальнює предмети, перцептивно виділяючи і називаючи кілька подібних ознак. «Тут крила і тут крила», -- говорить учень, переводячи погляд зі зображення метелика на зображення синиці. Є учні, які вдаються до уявно-мовного способу узагальнення, доповнюючи зображення відомостями про спільні ознаки, взятими з свого попереднього досвіду. «Горобець біля хати і півень біля хати», -- говорить учень, об'єднуючи в одну групу зображення горобця і півня, хоча хати на малюнку немає. Під впливом навчання більш підготовлені учні переходять до досконалішого способу узагальнення, який можна назвати понятійно-мовним. Вони відносять названі їм об'єкти до «тварин», «рослин», «меблів» тощо, виділяють групи «хижих і свійських тварин», «птахів, які біля хати ходять» і «птахів, які в лісі живуть».
Під впливом навчання в учнів молодшого шкільного віку збільшується кількість мислительних операцій, які вони можуть виконати за певні проміжки часу. Показником розвитку мислення дитини є запитання пізнавального характеру. Їх кількість у шестилітньому віці збільшується, якщо підтримувати дитячу активність, зацікавленість, допитливість. Дорослим можна ставити перед дітьми зустрічні питання, спонукаючи їх до розмірковування, а може й до власного експериментування (практичного або подумки), що дасть можливість отримати нові знання, сприятиме саморозвитку дитячого мислення. Прикладом може бути запитання типу: «Що можна зробити із порожньої коробки?».
Важливим новоутворенням цього періоду розвитку дитини є центрація мислення, коли вона сприймає все тільки зі своєї власної позиції.
Мовлення -- це форма спілкування, передачі й набуття знань, учіння. За даними досліджень Ж. Піаже [11], мовлення дітей 6-8 років виявляється в таких його функціональних формах:
· повторення (дитина повторює почуте слово, не звертаючи увагу на його сутність);
· монолог (дитина говорить, ні до кого не звертаючись);
· колективний монолог (дитина звертається до уявного співбесідника);
· повідомлення (дитина обмінюється думками з товаришами чи дорослими, будучи зацікавленою в тому, щоб її слухали і розуміли);
· критика;
· наказ;
· прохання й погрози;
· питання й відповіді.
Їх співвідношення є одним із показників розвитку мовлення.
Дослідники мовлення дітей дошкільного віку (Д. Ельконін, А. Богуш та інші) розкрили можливості даного періоду у мовленнєвому розвитку. Виділено ситуативну і контекстну форми мовлення як найхарактерніші для дітей 6-7-літнього віку. Ситуативне мовлення характеризується згорнутістю, воно тісно пов'язане із конкретними обставинами. До кінця дошкільного віку ці форми мовлення співіснують, і дитина користується кожною з них залежно від умов спілкування.
Шестилітки, як правило, демонструють уже досить високий рівень мовленнєвого розвитку. Вони спроможні висловлювати свої думки не тільки окремими реченнями, а й невеликими групами речень. Хоча у них переважає діалогічне спілкування, вони можуть будувати монолог із кількох речень, об'єднаних у текст. Словниковий запас дуже швидко розширюється, причому кількісний склад пасивної лексики (слова, які дитина розуміє), значно випереджає активну (слова, які дитина використовує у власному мовленні). Розуміючи значення до 14 тисяч слів, вона використовує у власному мовленні лише 2-3 тисячі. Якість словника детермінується соціальним оточенням, в якому виростала дитина. Не кожна шестилітня дитина здатна у мовленні уникати засвоєного сленгу і не завжди спроможна віддиференціювати нормативну і позанормативну лексику.
У 6 років розвиток мовлення досягає такого рівня, що дитина може вести діалог, зв'язно розповісти про якусь подію, викласти зміст простого малюнка («Зимові розваги», «Літо» тощо), закінчити фразу (наприклад: «Дівчинка поливає квіти, тому що...»), переказати зміст щойно прослуханого невеличкого оповідання (казки) і відповісти на запитання за його змістом. Розповідь дорослих, прослухану казку дитина цього віку прагне передати своїми словами, вживаючи інколи досить химерні словосполучення, нові, вигадані нею назви речей, визначень, виявляючи при цьому елементи монологічного мовлення, логічного мислення і творчої фантазії.
Шестилітня дитина вже переходить від використання виключно простих речень до складнопідрядних. У фразах вичленовують головні, підрядні та вставні речення. У мовленні з'являються причинові (тому, що), цільові (щоб), наслідкові (якщо) та інші зв'язки. Попри це діти ще не вміють керувати розмовою, відволікаються, «не чують» співрозмовника, роблять паузи, по кілька разів повертаються до однієї й тієї ж думки. Для шестилітніх і навіть семилітніх дітей діалог залишається доступнішою формою обміну інформацією, ніж монолог.
У молодшому шкільному віці значно розширене коло слів, якими називають предмети навколишнього світу, явища, їх ознаки, способи вживання, дії, процеси. Внаслідок досліджень Л. Кондратенко виявила, що в усному мовленні першокласників налічують 44 % іменників, дієслів -- 26 %, прикметників -- 14 %, займенників -- 4 %, прислівників -- 3 %, прийменників -- 5 %, сполучників -- 4 %. Серед іменників переважають слова, пов'язані з назвами предметів побуту, техніки та будівництва; серед дієслів -- слова, що означають рухи й дії предметів [22].
Збільшується кількість слів і речень у письмових творах учнів початкових класів. Під кінець навчального року твори першокласників складаються в середньому з двадцяти слів. Речення першокласників налічує в середньому 4,8 слова.
Важливим показником успіхів учнів в оволодінні мовленням є мовчазне читання. Воно відрізняється від голосного читання насамперед згорненістю зовнішніх мовно-рухових актів: спочатку дитина читає пошепки, а потім мовчки. У деяких школярів голосне читання гальмує розуміння прочитаного. Одні діти краще запам'ятовують прочитане, коли читають про себе, інші -- коли читають голосно. У першому класі читання про себе відстає в темпі від читання вголос. Якщо вголос першокласник у середньому прочитує 36 слів за хвилину, то про себе він за цей час може прочитати 24 слова. Темп мовчазного читання після попереднього голосного підвищується в першокласників у 1,4 разів.
У 6-7 років мовний апарат в основному завершує своє формування, набуваючи автоматизму, полегшуючи цим процес мовлення. Це сприяє інтеріоризації -- переході «мовлення для себе» із зовнішньої форми у внутрішню, коли діти починають пошепки мислити. Для шестилітньої дитини приговорювання -- це засіб спрямування дії на виконання певної роботи. Вимога абсолютної тиші на уроці першокласників-шестиліток відповідає вимозі припинити мислити та працювати.
Оскільки внутрішнє мовлення у цьому віці ще недостатньо розвинене, то це впливає і на якість їх писемного мовлення. Для дитини переведення внутрішнього мовлення в писемне виявляється занадто важким. Учень часто тільки в думці визначає те, що хоче писати, але не може стати на позицію читача, який читає твір школяра без описаної ним картини. Учневі здається, що те, про що він думав написати, зрозуміло читачеві.
Мовленню шестирічних дітей властива егоцентричність, спрямованість на самого себе, воно не служить цілям спілкування. У шість років переважає особистісне спілкування. Аналіз мотивів спілкування у шестиліток показує, що їх потреба в розмовах на особистісні теми із дорослими значно більша, ніж у віці семи років. Крім того, спілкуючись із дорослими, діти краще взнають самих себе, так як вони хочуть отримати оцінку собі і своїй діяльності. У спілкуванні з ровесниками ведучими є ділові мотиви, які виникають у спільній діяльності.
У старших дошкільників формується і пояснювальне мовлення (міркування, пояснення способу дії). Це складний вид мовлення, який потребує точної лексики. Його розвиток до шести років не завершується. Однак, як стверджує Д. Ельконін, за сприятливих умов (коли дитині поставлено зрозуміле, близьке і цікаве завдання; коли вона може спиратися на спостереження доступних для її розуміння фактів) -- «уже в дошкільному віці спостерігається виникнення найпростіших видів логічно правильного міркування» [78, с. 270].
Пам'ять -- це процеси запам'ятовування, зберігання, відтворення і забування різноманітного досвіду людини.
У шестирічних дітей переважає мимовільна пам'ять. Вони краще засвоюють і запам'ятовують той матеріал, який має для них позитивне (чи негативне) емоційне забарвлення, який привертає їхню увагу своєю яскравістю, незвичністю, динамізмом. Діти легко заучують тексти, вірші, якщо добре мотивувати необхідність цього -- це показник розвитку довільної пам'яті. До 7 років продуктивність мимовільної та довільної пам'яті стає майже однаковою.
Довільна пам'ять належить до новоутворень шестилітнього віку. В її розвитку З. Істоміна виділила три рівні: для першого рівня характерна відсутність мети запам'ятовування або пригадування; для другого -- наявність такої мети, але без застосування будь-яких засобів, спрямованих на її здійснення; для третього -- наявність усвідомленої мети запам'ятовування і пригадування [44].
Шестирічні діти мають певний досвід навмисного запам'ятовування і відтворення, набутий у життєвих ситуаціях та іграх, що потребують довільності процесів пам'яті. Але володіти своєю пам'яттю, підпорядковувати процеси запам'ятовування і відтворення поставленим завданням, використовувати спеціальні способи, перевіряти себе й оцінювати результати своїх зусиль діти тільки починають учитися.
Діти цього віку рідко групують отриману інформацію, запам'ятовуючи матеріал шляхом безсистемного багаторазового відтворення. Групи слів, цифр, фактів поєднуються асоціативно, а не за змістом. Якщо дитині шести років для запам'ятовування дати десять слів, наприклад: вишня, трамвай, слива, груша, літак, автомобіль, поїзд, яблуко, автобус, апельсин, то вона не зможе самотужки розділити їх на дві легкі для запам'ятовування групи -- овочі і транспортні засоби, а намагатиметься запам'ятати їх у тому порядку, як вони були їй запропоновані. Дуже важко шестиліткам проводити семантичну обробку інформації, що запам'ятовується. Вони ще не набули цієї здатності, тому прочитавши речення: «Ніна читала казку про Червону Шапочку», чесно відповідають, що не знають, чи була у Ніни книжка, оскільки в прочитаному тексті про книжку не йшлося, а здатність реконструювати (семантично обробити) текст їм ще не властива.
Продуктивність запам'ятання і пригадування значною мірою залежить від того, як відбувається самий процес запам'ятання, які органи відчуттів беруть участь у ньому. Досвідом доведено, що найбільш дійовим фактором запам'ятання є зорова пам'ять, яка не лише найбільш повно сприймає образи предметів і явищ, а й відтворює найбільш виразно уявні образи, зафіксовані в пам'яті раніше і є базовою для розвитку інших видів пам'яті. Шестирічні діти вже свідомо використовують прийоми запам'ятовування: багаторазове повторення і колективне голосне вивчення. Однак вони ще не володіють способами самоконтролю, для них рівноцінним є поняття -- «вчив» і «вивчив».
Звичайно, в процесі запам'ятання беруть участь і інші органи відчуття (зір, слух, смак, дотик), але найбільш дійовим з них є зір. Недарма в народі кажуть: «Один раз побачити краще, ніж сто разів почути».
Продуктивність пам'яті значною мірою також залежить від індивідуальних особливостей, наслідків виховання. Її розвиток відбувається в органічному зв'язку з її психічним та фізичним розвитком і навіть особливостями статі.
Уява -- це процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів об'єктів, яких вона безпосередньо не сприймала і не сприймає.
У віковому розвитку дитини уява з'являється найпізніше. Вона сприяє розвитку творчості, налаштовує до сприйняття нових ідей, вияву оригінальності в розв'язанні завдань, у знаходженні декількох варіантів їх вирішення. Після п'яти років механізм уяви домінує над усіма іншими. Дитина виконує величезну роботу, створюючи фантастичні образи і живе у світі казок та міфів. Така уява позбавлена будь-якого ґрунту і не відповідає дійсності [24].
Уявлення шестиліток про предмети і явища, які вони спостерігали, не завжди адекватні їх властивостям. Вони неодмінно доповнюються вигадками, підказаними дитині її бажанням саме так уявляти побачене або почуте, пережите. Це особливо позначається в дитячих малюнках, сповнених фантастики і химерних вигадок. На малюнках діти зображають все те, що збереглося в їхній пам'яті, що ними пережито, і часто малюють не те, що бачать, а що знають про бачене, чого хочуть.
Зростає вимогливість дитини до витворів її уяви. Якщо дошкільник задовольняється для зображення літака двома перехрещеними лініями, то першокласник домагається, щоб зображений літак був «таким, як справжній», зазначає Ю. Самарін, [55].
У шестирічному віці іде інтенсивне формування всіх видів уяви. Невпевненість дитини у собі, побоювання поразок, уникнення ризику, а, головне, байдужість дорослого до дитячої творчості або осудне ставлення до фантазування дитини значно гальмують розвиток продуктивної уяви.
У цьому віці уява надзвичайно бурхлива, яскрава, із характерними рисами некерованості. У процесі навчання вона поступово розвивається, вдосконалюється.
Увага -- форма психічної діяльності людини, що виявляється в спрямованості і зосередженості її свідомості на певних об'єктах, які мають постійне або ситуативне значення. Увага, як відомо, зароджується у дитини вже в перші тижні після народження, коли дитина починає зосереджувати свій зір і слух на тому, що збуджує її, насторожує, і вона рефлекторно відповідає на цей вплив відповідними рухами. Увага, таким чином, стає найпершим фактором, який зумовлює зв'язок організму з навколишнім середовищем [63].
Шестилітки ще дуже неуважні. Характерною віковою особливістю є недостатньо розвинута довільна увага; домінує мимовільна увага, спрямована на нові, яскраві, несподівані та захоплюючі предмети. Увагу дітей привертають об'єкти, які або з'являються раптово, або змінюють свою інтенсивність, або є незвичними в певній обстановці. Першокласники спроможні утримувати увагу на нецікавому для них предметі близько 20 секунд, а продуктивно займатись одноманітною (нехай навіть і цікавою для них) справою 10-15 хвилин. Малята легко і швидко відволікаються, будь-який яскравий подразник здатний дезорганізувати їх навчальну діяльність [54].
Мимовільна увага відіграє позитивну роль в учбовій діяльності учнів цього віку, але вона недостатня для досягнення успіхів. Слабкість довільної уваги і занадто розвинена мимовільна увага в молодших школярів можуть спричинитися до лінощів і слабовілля.
З віком в учнів початкової школи зростає обсяг і стійкість їхньої уваги. Обсяг уваги по-різному виявляється залежно від індивідуальних особливостей дітей; значно зростає у зв'язку з розширенням інтересів дитини і вмінням спостерігати взаємозв'язані речі та явища. Обсяг уваги не дає змоги одночасно «схоплювати» лише два, а в кращому разі три різних предмети. Самостійно шестилітки майже не розподіляють увагу і дуже погано здатні переключати її з одного предмета на інший, стверджує Г. Люблінська [36].
Деяким першокласникам важко одночасно читати по складах і розуміти прочитане, оскільки сам процес читання потребує мобілізації всіх їх сил. Недостатня стійкість їхньої уваги є однією з причин того, що вони збиваються в читанні, перескакують на інший рядок, допускають помилки в обчисленнях, письмі, не можуть вчасно відповісти вчителеві.
Слабкість гальмівних процесів у цьому віці зумовлює нестійкість уваги, що веде до частих змін її тривалості, яка виражається у різних дітей по-різному. Одні діти більш уважні і легко переключаються з одного виду роботи на інший, інші не можуть тривало зосереджуватись, виявляють неслухняність, швидко втомлюються.
Діяльністю називають зовнішню (фізичну) та внутрішню (психічну) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою.
Психологічний вік дитини визначається насамперед її провідною діяльністю. Для шестилітніх дітей -- це ігрова діяльність, яка притаманна дошкільному вікові. На жаль, діти, які приходять до школи, не здатні взяти на себе нову соціальну роль учня, правильно будувати стосунки з учителем та однолітками. Отже, за дитиною треба залишити право «дограти». Не можна недооцінювати значення ігрової (як і інших важливих для шестиліток видів діяльності -- малювання, ліплення, конструювання тощо) для повноцінного розвитку особистості дитини. Тобто варто подбати про ампліфікацію її розвитку і не поспішати заміняти ці форми діяльності на інші, неспецифічні для віку дитини.
У процесі діяльності часті її зміни забезпечують дітям відпочинок і нагромадження нових сил, що й дає їй можливість безперервно діяти. «Так, змінюючи діяльність дитини, -- писав К. Ушинський, -- ви встигнете примусити її зробити значно більше і без утоми, ніж надаючи її діяльності одного й того ж напряму. Примусьте дитину йти -- вона стомиться дуже швидко, стрибати -- також, стояти -- також, сидіти -- вона також стомиться; але вона змішує всі ці діяльності різних органів і пустує цілий день, не стомлюючись. Те саме спостерігається й при навчанні дітей» [66, с. 74].
Повноцінна навчальна діяльність, на думку О. Проскури, значною мірою визначається передумовами, що закладаються у дошкільний період:
· вмінням сприйняти навчальну задачу;
· розвитком допитливості;
· вмінням планувати свої дії;
· здійснювати самоконтроль;
· здатністю усвідомлювати навчальний матеріал;
· ступенем розвитку рефлексів [46].
Результати досліджень психологічних особливостей цієї вікової групи дали змогу визначити основну передумову навчальної діяльності -- вміння свідомо підпорядковувати свої дії правилу, яке узагальнено визначає спосіб діяльності (Л. Венгер, І. Звєрєв, А. Пишкало). У цей період у дитини виникає стан, який можна назвати научуваністю. О. Усова виділила і вивчила якості научуваності, які містять у собі вміння слухати і чути дорослого (основний показник оволодіння елементарними формами навчальної діяльності у дошкільному віці), працювати за и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.