На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Сутнсть поняття культура мовлення, її критерї, показники, методика педагогчн умови формування. Характеристика рвнв культури мовлення вживання формул мовленнєвого етикету за змстом українських народних казок дтей старшого дошкльного вку.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2011. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):



Вступ

На сучасному етапі проблема формування культури мовлення є дуже актуальною для виховання та навчання підростаючого покоління.
Кожен день, зустрічаючись з людьми на вулиці, на роботі, у громадських місцях нам необхідно з ними спілкуватись. Але нормальне спілкування з людьми неможливе без знань елементарних норм культури спілкування. Для того, щоб звернутися до людини із запитанням ”Котра година?”, чи попросити дозволу або звернутися до продавця у магазині треба знати етикетні норми спілкування.
Розвиток людини - це шлях „вростання” у соціальне середовище, поступове оволодіння соціальною культурою в процесі діяльності. Людина, як істота соціальна, постійно взаємодіє з іншими людьми. Будь-яке спілкування вимагає від людини вміння виконувати загальноприйняті норми, правила поведінки, правила спілкування. Тому дітей з самого їх народження треба привчати до правильного, культурного спілкування з іншими людьми, прищеплювати навички поважного ставлення до інших, формувати усвідомлення про те, що кожна людина заслуговує на те, щоб її поважали, розмовляли з нею поважним, лагідним тоном, якщо це людина старша за віком, вчити розмовляти з нею на „Ви”, за ім'ям та по-батькові, вчити відноситися з повагою не тільки до старших за віком людей, але й до одноліток, звертатися з проханнями, побажаннями, привітаннями, вміти дякувати, звертатися в ласкаво-лагідній формі. Дорослі завжди є зразком для маленької дитини. Діти наслідують поведінку, мову дорослих, їх вчинки, ставлення до інших. Дорослі несуть відповідальність за те, ким стане дитина, коли виросте, як вона буде вихована. Тому перед батьками і вихователями стоїть завдання навчити дитину культурі спілкування.
Слухаючи українську народну казку, у дітей формується любов і повага до свого народу, до мови свого народу. На прикладі казкових героїв дитина вчиться спілкуванню: як треба почати розмову, що треба говорити у той чи іншій ситуації, як треба попросити, що треба сказати при зустрічі тощо.
У наш час питаннями формування культури мовленнєвого спілкування займаються такі вченні: Н.Д. Бабіч, А.М. Богуш, Н.В. Гавриш, Б.Н. Головін, М.І. Ілляш, Т. Котик, М.І. Лисіна, В.К Лотарев, Є.П.Аматєва, Л.І Мацько, О.М Мацько, О.Н. Сидоренко, Л.П. Федоренко, Г.А. Фомічова, С.К. Хаджерадєва.
Об'єкт дослідження: художньо-мовленнєва діяльність дітей старшого дошкільного віку.
Предмет дослідження: процес формування культури мовлення засобами української народної казки.
Мета дослідження: розробити, науково обгрунтувати та експериментально опробувати методику і педагогічні умови формування культури мовлення старших дошкільників засобами українських народних казок.
Завдання дослідження:
1) уточнити та науково обгрунтувати сутність понять “мовлення”, “культура мовлення”, “мовленнєвий етикет”;
2) визначити критерії, показники, характеризувати рівні культури мовлення і рівні вживання формул мовленнєвого етикету за змістом українських народних казок дітей старшого дошкільного віку;
3)визначити педагогічні умови формування культури мовлення старших дошкільників засобами українських народних казок;
4) розробити і опробувати методику формування культури мовлення старших дошкільників засобами українських народних казок.
Гіпотеза дослідження: процес формування культури мовлення засобами українських народних казок буде ефективним якщо забезпечити такі педагогічні умови: розуміння дітьми змісту казкових текстів; цілеспрямований добір формул мовленнєвого етикету за змістом казок; усвідомлення дітьми наявності формул мовленнєвого етикету у казкових текстах і власному мовленні; наявність позитивних емоційних стимулів щодо пошуку дітьми відповідних етикетних формул; моделювання ігрових ситуацій за змістом казок; взаємозв'язок різних видів діяльності.
Методи дослідження: теоретичний аналіз педагогічної і методичної літератури з проблеми дослідження; емпіричні і цілеспрямовані спостереження за мовленнєвою діяльністю на заняттях; бесіда, анкетування, аналіз навчально-виховних планів, програм, календарних планів виховання щодо визначення стану досліджувальної проблеми у практиці дитячих навчальних закладів; педагогічний експеримент (констатувальний і формувальний); статистичні методи (кількісний і якісний аналіз експериментальних даних).
Теоретичні засади дослідження: розуміння дітьми казкових текстів; вміння дітей знаходити формули мовленнєвого етикету у казкових текстах; осмислення дітьми формул мовленнєвого етикету наявних у казках; вміння дітей використовувати формули мовленнєвого етикету відповідно до змісту ситуації.
Практична значущість дослідження полягає в розробці методики формування культури мовлення дітей старшого дошкільного віку. Використана методика включає у себе рівні використання формул мовленнєвого етикету. У критерії його оцінки було закладено показники, які складають основу формування культури мовлення. З урахуванням викладених теоретичних положень було розроблено лінгводидактичну модель формування культури мовлення засобами українських народних казок, яка складала чотири етапи: підготовчий, ознайомлювальний, розвивально-формуючий і заключний. З метою визначення дидактичних можливостей казок щодо формування культури мовлення дітей було проаналізовано збірки українських народних казок. На першому підготовчому етапі було розроблено словники-мінімуми до кожної казки, а також розроблені заняття з художньої літератури.
Експериментальний матеріал може бути використаний у практиці роботи дошкільних закладів.
Розділ 1. Теоретичні засади формування культури мовлення

1.1 Культура мовлення як лінгво-дидактична проблема

1.1.1 Мова і мовлення в житті людини
Логіка експериментальної роботи вимагає наукового аналізу низки понять, якими ми будемо оперувати в даній роботі. Серед них: мова, мовлення, культура мовлення, культура спілкування, мовленнєвий етикет.
Спочатку звернемося до визначення поняття “мова”. Мова - слово багатозначне. Сучасний тлумачний словник основне його значення пояснює так: “Мова - це сукупність довільно відтворюваних, загальноприйнятих у межах даного суспільства звукових знаків для об'єктивно існуючих явищ і понять, а також загальноприйнятих правил їх комбінування у процесі вираження думок” [52, с.79].
За визначенням мовознавців Л.І. Мацько, О.М. Мацько, О.М. Сидоренко, мова - це безперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об'єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.
Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелекту, волі, почуттів і формою буття.
Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з вуст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає й зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації. Потреба ефективного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворюється відшліфований, культурний варіант - добірне літературне мовлення, яке й саме може стати мистецтвом (мистецтво образного слова) та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва (театру, живопису, музики) [52, с. 123].
Мова - єдина, цілісна складна знакова система, точніше система систем: фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом комунікації, обміну думками, закріплення думок, а й засобом їх формування - адже мислення здійснюється на мовній основі, а мова (нормативна) завжди осмислена. Мова як специфічно людський засіб спілкування належить одночасно суспільству й індивідуумові. В обох випадках вона є продуктом історичного розвитку суспільства, яке користується надбанням попередніх етапів життя мови. Мова єдина - загальнонаціональна чи міжнаціональна. Мова спільна для усіх представників нації. Але мова живе тільки у мовленні, без нього вона буде мертвою.
Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Мову створили люди, вони її розвивають, удосконалюють. Основна функція мови - бути засобом спілкування, збереження і передачі знань, взаємного розуміння [52, с.77].
Мова - це притаманний тільки людині засіб спілкування. Питання про суть мови, її функції, структуру, розвиток є дуже важливими, тому що мова є необхідною умовою мислення, існування й розвитку суспільства. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини [44, с.154].
Мова - це: універсальний засіб навчання і виховання людини, енциклопедія людського досвіду, першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку. Мова виступає одним з компонентів духовної культури суспільства, засобом координації усіх виробничих процесів та є функціонуючою системою, що нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя.
Сучасне визначення терміну “мова” має принаймні два взаєпов'язаних значення: як певний клас знакових систем; конкретна, так звана, етнічна чи “ідіоетнична” мова - як деяка реальна існуюча знакова система, яка використовується в деякому соціумі, в деякий час і в деякому просторі.
Отже, за робоче визначення ми вирішили взяти визначення мови як засобу спілкування людей у певному суспільстві, який здійснюється за допомогою загальноприйнятих і загальноутворених звукових знаків, знакових систем, взаємного спілкування людей з метою вираження їх думок, почуттів, потреб.
Відтепер з'ясуємо сутність поняття “мовлення”. Енциклопедичний словник пропонує таке визначення цього слова: мовлення - функціонування мови в процесах вираження й обміну думок, конкретна форма існування мови як особливого виду суспільної діяльності [52, с.80].
Мовлення - це спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність.
Мовлення - це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях із наперед визначеною метою; це діяльність за допомогою мови, особлива психічна діяльність [52, с.78].
Мовлення як засіб спілкування, як його операція виникає на певному етапі розвитку комунікативної діяльності. Його виникнення і розвиток зумовлено потребами загальної життєдіяльності дитини. Мовлення виникає лише як необхідний і достатній засіб для рішення тих задач спілкування дитини з людьми, які постають перед дошкільником на певному етапі розвитку його комунікативної діяльності і випливає із більш широких життєвоважливих для дитини проблем, пов'язаних з типом провідної діяльності.
Мовлення і мовленнєве спілкування підпорядковується певним принципам і правилам мовленнєвої поведінки, прийнятим у даному суспільстві, які складають культуру мовленнєвого спілкування.
Мовлення - це: спосіб існування і вияву мови, “мова в дії”, мовний процес у багатьох його видах і формах (говір, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення; вияв процесу формування (а не втілення) думки; вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; засіб конкретизації спілкування (мовного спілкування) [52, с.76].
Мовознавці виділяють такі функції мовлення: здійснення, реалізація процесу спілкування (комунікативна функція); здійснення процесів пізнання (пізнавальна функція); здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем; здійснення, реалізація процесу творення художніх образів, творів (естетична функція).
Мовлення, в нашому розумінні, це - практичне користування мовою в певних ситуаціях з конкретною метою, спілкування людей за допомогою мови, конкретна мовна діяльність.
З'ясуємо сутність поняття “культура мовлення”, що є складовою частиною культури мовленнєвого спілкування.
Вчені (Є.П. Аматєва, А.М. Богуш, С.К. Хаджерадєва) визначають поняття “культура мовлення”: як - “володіння нормами усної і писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виразні засоби мови в різних умовах спілкування у відповідності з цілями і змістом мовлення; як сукупність і систему комунікативних якостей мовлення; оволодіння літературними нормами на усіх мовних рівнях, в усній і писемній формах мовлення, уміння користуватися стилістичними засобами і прийомами з урахуванням цілей та умов комунікацій; підпорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, що вироблені практикою мовленнєвого спілкування, які оптимально відображають зміст мовлення і задовольняючих умови і ціль спілкування [6, с.52].
За визначеннями мовознавців (Л.П. Федоренко, Г.А. Фомічова, В.К. Лотарев) культура мовлення - це її правильність, тобто відповідність нормам орфоепії, граматики, лексики, стилістики, правопису, встановленим традиціям для літературної мови.
З практичної точки зору культура мовлення - це бездоганне правильне використання лексичних, граматичних, орфоепічних, стилістичних, фразеологічних норм літературної мови, вживання нормативних наголосів в словах. Це уміння активно використовувати в мовленнєвій практиці мовні закономірності, “мовні ідеали”, характерні тільки даній мові.
У той же час культура мовлення - це загальноприйнятий мовленнєвий етикет: типові формули привітання, прощання, побажання, запрошення, що змінюються в залежності від ситуації спілкування, соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується.
Культура мовлення у широкому розумінні охоплює два ступені оволодіння літературною мовою: правильність мовлення (дотримання літературних норм, що сприймаються тим хто говорить і пише в якості зразка); мовленнєва майстерність (уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точніший у смисловому відношенні, стилістично і ситуативно доречний, виразний.
Культура мовлення - це сукупність його комунікативних якостей, а досконалість кожної з них буде знаходитися залежно від різних умов, у кількість яких увійдуть і культура мови і незатруднення мовленнєвої діяльності, і смислові завдання, і можливість тексту [6, с.53].
За М.І. Ілляшем, культура мовлення - це володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формах мовлення, уміння користуватися мовно-стилістичними засобами і прийомами з урахуванням умов і цілей комунікацій. Це певним чином упорядкована сукупність нормативних мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування; самостійна лінгвістична дисципліна [4, с.20].
Отже, головними теоретичними засадами культури мовлення виступають: осмислення мовної норми, знання про функціональні стилі літературного мовлення; усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення і немовленнєвих (екстралінгвістичних) структур.
Практичними засадами культури мовлення вважаємо систематичність знань, їх постійне поглиблення, інтерес, увагу до мови взагалі і до рівня власного мовлення зокрема, поліфункціональність мовленнєвої практики й переконаність у суспільній значимості високого рівня культури мовлення всього народу.
Розвиток мовлення, виховання культури мовлення дитини передбачає особливу організацію мовленнєвої роботи, спрямовану на збагачення словника, граматичної упорядкованості, зв'язності висловлювань у процесі роботи над текстом, а також розвиток поетичної чутливості до краси й точності художнього слова, що сприяє прояву естетичної функції дитячого мовлення. Словесна творчість є вищою формою дитячого мовлення, для якого характерні самостійність, образність, зв'язність, виразність [7, с.120].
Отже, за робоче визначення поняття культура мовлення ми взяли володіння літературними нормами в усній і писемній формах; це володіння нормами усної і писемної літературної мови (граматикою, правильною вимовою, наголосом).
1.1.2 Культура спілкування та мовленнєвий етикет
Найважливішим необхідним засобом і умовою існування людського суспільства постає спілкування між людьми (міжособистісне) і групами людей (групове). Вчені І.Т. Димитрова, М.І. Лисіна під спілкуванням розуміють певну взаємодію людей, в ході якого вони обмінюються різноманітною інформацією, щоб налагодити відношення і поєднати зусилля для досягнення спільного результату.
Звернемося до визначення поняття культура мовленнєвого спілкування.
Під мовленнєвим спілкуванням вчені розуміють спілкування за допомогою природної мови, що здійснюються за законами тієї мови, яка представляє собою систему фонетичних, лексичних, граматичних і стилістичних засобів і правил спілкування.
Під культурою мовленнєвого спілкування мовознавці (А.М. Богуш, Є.П. Аматєва, С.К. Хаджерадєва) розуміють “дотримання сукупності вимог до хорошого, тобто того, яке досягло комунікативних цілей мовлення, таких як: актуальність, реальність, здатність зацікавити слухача; відповідність законам логіки і комунікації; відповідність мовній нормі; доцільний вибір засобів мови, виразність та інше” [6, с.56].
Поняття культура мовленнєвого спілкування включає в себе і мовленнєвий етикет.
Упродовж століть людство виробило прийнятні форми співіснування, які базувалися на правилах і традиціях кожного народу, а також були зумовлені особливостями національної історії, ментальності, політичного устрою країни.
Суспільство з давніх-давен виробило правила поведінки. Насамперед “Біблія” та народна мудрість вчили, що і як треба робити, тобто дотримуватись умов етикету. Етикет - це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішні прояви людських взаємин.
Звісно, етикетні норми мають знати всі. Але закономірним є твердження, що в першу чергу вихованими повинні бути вихователі, вчителі. Саме їм хочеться адресувати слова А.П. Чехова: “У людини має бути прекрасним все: і обличчя, і одяг, і душа, і думки”. Цей ряд вимог можна продовжити, адже педагогічна діяльність потребує від вчителя вміння спілкуватися з дітьми та їхніми батьками, колегами й представниками інших професій. Вчителеві не пробачається те, що інколи пробачається представникам іншої професії.
Етикет має ситуативний характер. Вибір людиною слова чи жесту обумовлений специфічною ситуацією. Етикетні ситуації в свою чергу пов'язані з повсякденними подіями або святами.
Виділяють чотири основні підсистеми етикету.
1) мовленнєвий або вербальний етикет. Мовленнєвий етикет регламентує словесні формули вітання, знайомства, поздоровлення, побажання, прохання, поради, запрошення, співчуття. Це ж стосується манери спілкування та мистецтво вести бесіду; 2) міміка та жести, або кінесика. У багатьох народів є своєрідні жести привітання, прощання, згоди, заперечення. Міміка, погляд, вираз обличчя свідчать про ставлення співрозмовника; 3) організація простору в етикеті, або етикетна проксеміка. В етикеті важливе значення має розташування співрозмовників у просторі, дистанція між ними, фізичний контакт. Необхідно також знати, яке місце в кімнаті чи за столом можна зайняти, які пози позитивні; 4) речі в етикеті, або етикетна атрибутика [10, с.59 ].
Щоб навчитися етикету, недостатньо оволодіти сукупністю правил поведінки. Необхідно мати уявлення про історію етикету, про специфічні риси поведінки різних народів світу.
Етикет - це не тільки специфічна комунікативна система й форма поведінки, а й своєрідна система знаків.
Кожний акт спілкування передбачає наявність не менше двох партнерів, які мають комунікативний статус. Комунікативні ролі зумовлені статево-віковими та соціальними ролями, а також залежить від комунікативної ситуації. Так, наприклад, по-різному спілкуються у школі та на стадіоні.
Спілкуванню передує стадія орієнтації: партнери визначають свою тактику поведінки. Основними параметрами є стать, вік і суспільне становище. Етикет насамперед, і забезпечує спілкування партнерів.
Мовленнєвий етикет - це система сталих формул спілкування, що предписується суспільством для встановлення мовленнєвого контакту співбесідників, підтримання спілкування у бажаній тональності відносно їх соціальних ролей і рольових позицій, відносно один одного, взаємних відношень у офіціальних і неофіцальних обставинах. Мовленнєвий етикет - це „мікросистема національно-специфічних вербальних одиниць, які прийняті і предписані для встановлення контактів співбесідників, підтримання спілкування у бажаній тональності відносно правилам мовленнєвої поведінки (правил етикету).
Етикет (з французької etiguette - ярлик, етикетка) виконує регулюючу роль у виборі певної форми спілкування: „ти” чи „Ви”, звернення за ім'ям чи за допомогою іншої номінації („Зайченя моє”, „Сонечко моє”, „пані та пан” тощо), засобу спілкування в залежності від соціальної ситуації (місто, сільська місцевість, старше покоління, молодь, підлітки, професійне спілкування і ін.).
Мовленнєвий етикет пов'язаний з поведінкою мовця, з його етикою. Етика (грец.) - це мораль, вчення про систему норм моральної поведінки. Етикет - певний стереотип поведінки, прийнятий в даному суспільстві, правила етикету відображені у мовленнєвих формулах. Мовленнєвий етикет виконує регулюючу функцію нашої поведінки у процесі мовлення і спілкування.
Мовленнєвий етикет - це доброзичливе спілкування у ситуаціях звертання і привернення уваги, знайомства, вітання, прощання, вибачення, вдячності, побажання, послуги, поради, згоди, запрошення, відказу, ухвали, компліменту, співчуття та ін. [6, с.56 ].
Людині упродовж дня необхідно спілкуватися з багатьма людьми і звертатися до них за різними речами. Мовленнєвий етикет складають і вираження (мовленнєві формули), з якими люди звертаються один до одного, проявляючи при цьому пошану до особистості іншої людини, ввічливість, тактовність.
Мовленнєвий етикет виконує низку функцій. Серед них: комунікативна (основна), контакто-встановлююча (фатична), конатативна; регулююча, волеіз'явлення, побудження, привернення уваги, вираження відносин і почуттів до адресата та обставин спілкування.
Мовленнєвий етикет функціонує тільки у неопосередкованій ситуації спілкування, яку можна позначити як „я - ти - тут - зараз”. Наприклад: „ Я вітаю тебе з днем народження”. Але мовленнєвий етикет відсутній у наступному виражені: „Учора він мене привітав з днем народження”.
Мовленнєвий етикет передбачає правила мовленнєвої поведінки у стандартизованих (типізованих, однотипних) ситуаціях мовленнєвого спілкування.
Багаточисленні повторення однотипних мовленнєвих ситуацій призводять до того, що комунікативні одиниці, що обслуговують ці ситуації, переходять із вільних висловлювань у зв'язні, що отримали назву сталих форм і виражень мовленнєвого етикету - стереотипів мовленнєвого етикету, кліше, шаблонних фраз, які утворюють у середині кожної типізованої ситуації синонімічні ряди.
Мовленнєвий етикет відображається у ідіомах, фразеологічних зворотах, прислів'ях і приказках. Наприклад: „Ласкаво просимо,” „Хліб та сіль”, „Мир дому цьому”, „З легким паром”, „З Богом”, „Янгола хранителя Вам” тощо.
Формули мовленнєвого етикету змінюються з часом у зв'язку із соціально-економічними і політичними подіями у суспільстві.
Формули мовленнєвого етикету широко використовуються у розмовному діалогічному мовленні.
Будь-яка ситуація спілкування включає наступні компоненти: ситуацію, в якій відбувається спілкування (мовленнєву ситуацію спілкування), відношення між мовцями (етичні норми поведінки), репліки (стандартизовані формули мовленнєвого етикету), процес діалогізування (бесіда).
Певне місце у діалозі займає перша репліка (етикетне кліше, стандартизована форма мовленнєвого етикету) у вигляді звертання, привітання, вдячності, вибачення, запитання і т. д.
В процесі діалогу співбесідникам необхідно вирішувати цілу низку завдань психологічного характеру, що випливають з етики мовленнєвого спілкування, етикетної поведінки: розуміти все, що було сказано партнером і ним самим; вміти добирати першу репліку (етикетне кліше); доречно вставити необхідне слово; вміти вислухати співбесідника і вчасно продовжити розмову; витримати певний емоційний тон, тобто запитально-відповідальну форму розмови; слідкувати за правильністю мовлення, використовувати самокорекції; вміти використовувати у процесі діалогу потрібні репліки: повідомлення, підтвердження (чи заперечення), зустрічне повідомлення, побудження до дії та ін.
Діалог може протікати в таких формах: мовленнєві штампи (здрастуйте, пробачте, дозвольте пройти та ін.); звернення із запитанням (будьте ласкаві, скажіть, котра година?); швидка реакція на запитання (коротка відповідь, штамп: так, звісно; ні, я з вами не згоден); розпитування (вибачте, будь ласка, Ви не підкажете, як пройти до аптеки?).
В усіх випадках діалогічного мовлення у різних життєвих ситуаціях присутні етикетні форми спілкування.
Вчити дітей словесної ввічливості та культурі мовленнєвого спілкування потрібно з раннього дитинства, враховуючи те, що період від 1 року до 7 років є найбільш сензитивним як для розвитку мовленнєвого спілкування, оволодіння рідною мовою, так і для соціалізації дитини, засвоєння норм і правил поведінки.
Основні напрямки виховання культури мовленнєвого спілкування у дошкільному віці: виховання чистого і правильного мовлення згідно літературних норм української мови (орфоепічна правильність мовлення, її нормативність); навчання якостей культури мовлення: багатство лексики, адекватність, доречність, логічність, різноманітність мовних форм, естетичність, влучність, послідовність, змістовність, етичність; навчання виразності мовлення: мовного (лексичне, морфологічне, синтаксичне, фонемно-анкцентологічне, стилістичне, інтонаційне) і немовного (міміка, поза, жести); вживати різноманітні формули мовленнєвого етикету, розумові і адекватні стандартизованим ситуаціям мовленнєвого спілкування; „розгортати” формули мовленнєвого етикету у відповідності із ситуацією спілкування [6, с.53 ].
Отже, за робоче визначення поняття “мовленнєвий етикет” ми взяли специфічну комунікативну систему, систему знаків, жестів, які притаманні кожному народу і прийняті для того, щоб встановлювати контакт між людьми.
1.1.3 Характеристика основних ознак культури мовлення
Поняття “культура мовлення” (синонім “мовленнєва культура”), засіб Б.Н. Головіним, - це “вчення про сукупність та систему комунікативних якостей мовлення”. Культура мовлення проявляється в таких його характеристиках: виразність, правильність, нормативність, адекватність, логічність, різноманітність, естетичність, чистота, доречність та інші. Найбільш важливим для мовленнєвої культури є виразність мовлення [25, с.320].
В мовознавстві поняття “виразний” використовується задля комплексної характеристики об'єктів чи явищ в поєднанні двух взаємопов'язаних аспектів - естетичному і емоційному. Термін “виразний” визначається як “яскравий за своїми якостями, зовнішнім виглядом”; “який добре, зрозуміло виражає, передає будь-що”, що відображає естетичний аспект поняття. Другий емоційний аспект характеризується як “жваво і яскраво відображаючий внутрішній стан, почуття, характер; той що слугує для передачі, вираження почуттів, оцінок, особливостей власного сприйняття” [1, с.45].
Ця тенденція зберігається відносно до характеристики поняття “виразність мовлення”. У лінгвістиці “виразність” розглядається як властивість слова - одиниці мови і якість мовлення.
Культура мовлення термінує виразність як комунікативну якість мовлення, як особливості його структури, що впливають не тільки на розум, але й на емоційну сферу свідомості, які “підтримують увагу і інтерес у слухача чи читача” чи як “усне мовлення, яке завдяки своїй правильності емоційно-естетичній закінчиності, передає думку і почуття мовця і викликає відповідну реакцію слухача” [6, с. 60 ].
Виразність мовлення - полікомпонентне, багатоаспектне, об'ємне утворення, яке вивчає різні галузі науки (лінгвістика, лінгводидактика, риторика, психологія та інші).
Лінгвісти називають виразність мовлення найяскравішою і важливою якістю (чи критерієм) культури мовлення і культури мовленнєвого спілкування.
Виразність мови - це комунікативна якість мови, особливість її структури, яка впливає не тільки на розум, але і на емоційну сферу свідомості людини; підримує увагу і інтерес у слухача та читача. Це - “усна мова, яка внаслідок своєї правильності, емоційно-естетичної завершеності, передає думку і почуття мовця і викликає відповідну реакцію слухача” [25, с.329]. Таким чином, виразність мови використовується у процесі комунікації для посилення впливу один на одного шляхом не лише передачи думки, а посилення цієї дії за рахунок впливу на емоційну сферу співбесідника. Основним об'єктом, на який спрямований вплив виразності мовлення, є співбесідник [6, с. 61].
Правильність мовлення - відповідність усталеним у літературній мові законам, правилам та нормам. Нормативність - дотримання правил усного й писемного мовлення: лексичних (значення слів, семантичні відтінки слів, сполучуваність слів), граматичних (рід, число, відмінок), орфоепічних (правильна вимова).
Адекватність мовлення - це точність вираження думок, почуттів, ясність, зрозумілість мовлення, точне мовлення - якщо вжиті слова відповідають їх усталеним мовним значенням.
Логічність мовлення - це поєднання мислення, мови і мовлення, це ступінь поєднання слів у реченні за законами розумової (мислительної) діяльності. Це відповідність смислових зв'язків і відношень одиниць мови в мовленні зв'язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності.
Різноманітність (багатство) мовлення - це вираження однієї і тієї самої думки, одного і того самого граматичного значення різними способами і засобами.
Естетичність мовлення - це естетична привабливість мовлення, вдале використання естетичних потенцій мови (тон, темп, звучність), наявність образних висловів, приказок, доречних фразеологічних зворотів, цитат; поєднання вербальних і невербальних (жести, міміка, рухи, поза) засобів спілкування.
Чистота мовлення - це відсутність у ньому нелітературних елементів: у орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ (акценту, змішувань); у словнику - відсутність діалектизмів, слів-паразитів тощо; в інтонації - відсутність брутальних, лайливих, ліцемірних наток, відповідність інтонації, змістові та експресії висловлювання.
Доречність мовлення, за Н.Д. Бабіч, поєднує в собі точність, логічність, виразність, чистоту, відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання [4, с.30].
Культура мовлення формується, розвивається і проявляється в процесі спілкування в мовленнєвій діяльності. Культурі рідного мовлення потрібно вчити з дитинства в процесі навчально-мовленнєвої діяльності [21].
1.1.4 Культура мовлення вихователів дошкільників закладів освіти як необхідна передумова засвоєння старшими дошкільниками формул мовленнєвого етикету
Засвоєння норми літературної мови - тривалий процес, що починається з дитинства, а вивчення й застосування функціональних можливостей мови триває упродовж всього свідомого життя. Адже того, що засвоєно з уст матері, в житті замало. Коли дитя виховується у дошкільному закладі, критерієм істини для нього в багатьох випадках стає слово вихователя. І не лише його педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань формує дитячу особистість. Тому дуже прикро, коли цей рівень недосконалий, коли вихователь байдужий до свого мовлення і до мовлення дітей. Для вихователів дошкільних закладів володіння зразковим мовленням є показником його професійної підготовки.
Для дошкільників уявлення про стиль мовлення співвідноситься перш за все з уявленням про мовленнєвий етикет, який потребує і певної поведінки мовців (такі якості особистості, як ввічливість, повага, скромність, доброзичливість, гідність проявляються у певній мовленнєвій поведінці); крім того, удосконалення стилістичного чуття дитини є основним засобом її естетичного виховання. Отже, навчання стилю мовлення включає в себе певні виховні завдання.
Вихователь повинен не тільки інтуїтивно володіти почуттям стилю, але і вміти усвідомлено аналізувати мовні засоби, за допомогою яких утворюється певний стиль, тобто він повинен мати відповідні знання у сфері лінгвістики. Це допоможе йому і при добиранні необхідного дидактичного матеріалу, за допомогою якого він буде виховувати почуття стилю у дітей.
Вихователь, що працює над удосконаленням власної культури мовлення, перш за все повинен піклуватися про синонімічне багатство його компонентів - лексики, граматики, фонетики. Він повинен засвоїти, для чого існує у мові така безліч лексичних дублів, які смислові і емоційні відтінки їх відрізняють, коли доречно користуватися ними у власному мовленні. Потрібно розвинути в собі потребу постійно звертатися до словників. Вихователь, який намагається підвищити культуру мовлення, повинен пам'ятати і про виразні засоби морфології - афікси-синоніми, а також використовувати в своєму мовленні все багатство синонімів-флексій, синонімів-прийменників, синонімів-сполучників, синонімів-конструкцій, простих і складних речень.
Вихователь повинен бути достатньо натренований у правильній артикуляції звуків мовлення і їх сполучень, що робить більш чіткою його дикцію, а також натреновані у моделюванні своїм голосом всіх просодем: сили голосу, висоти тону, темпу мовлення, тембру голосу - для вираження різних людських почуттів: радості, біди, страху, урочистості , досади, схвалення, гніву, ніжності і ін.
Важливість удосконалення розмовної культури мовлення майбутнього вихователя зумовлена тим, що дітям звукова культура мовлення може бути прищеплена тільки прямим шляхом, у процесі неопосередкованого з ними спілкування, так як діти навчаються вимові, тільки імітуючи мовлення дорослих мовців, в першу чергу мовлення вихователя.
Вихователь має бути залучений і до найвищої розмовної культури рідного мовлення, тобто мати навички виразного художнього читання і розповідання [61, с.108].
Мовлення вихователя, який постійно знаходиться у полі зору малюків, у спілкуванні з ними, виступає основним джерелом, з якого діти беруть зразок рідної мови, культурного мовлення, тому воно повинно бути не тільки правильним, з ясною і чіткою вимовою усіх звуків рідної мови, але і витримана у певному темпі, гучності, повинно бути інтонаційно виразним, граматично оформленим, зв'язним, посильним для розуміння, з правильним і точним використанням словесних визначень.
Педагог повинен самокритично відноситися до власного мовлення і при наявності недоліків у ньому прагнути до їх усунення.
Але встановити і виявити недоліки свого мовлення не завжди легко, так як у процесі спілкування увага мовця звертається перш за все не на форму мовлення (як сказати), а на його зміст (що сказати). Крім того, у результаті тривалого недбалого відношення до свого мовлення деякі недоліки можуть міцно закріпитися і у подальшому не помічатися. Наприклад, не помічаються такі недоліки, як поспішність, неясність, монотоність мовлення, підвищена гучність голосу, неточність вимови окремих звуків чи слів і інша недосконалість.
Щоб знати про недосконалість власного мовлення, вихователю необхідно прислуховуватися до зауважень колег. Дуже важливо, щоб недоліки, що з'явилися у мовленні стали предметом уваги самого вихователя, і його колег. Знайдена недосконалість свого мовлення (погана дикція, порушення у лексико-граматичному оформленні тощо) вихователь відмічає в спеціальному зошиті, потім виробляє план та організує роботу по їх усуненню.
1.2 Українська народна казка як засіб розвитку мовлення дітей

1.2.1 Вплив українських народних казок на розвиток мовлення дітей
Казка упродовж останніх років стала об'єктом дослідження фольклористики, літератури, педагогіки, психології, лінгводидактики.
Досліджувалися різні її аспекти: жанрові особливості різних видів казок (В.О. Бахтіна, О.Ю. Бріцина, Н.О. Ведернікова, Є.М. Дунаєвська, Є.В. Померанцева та інші); сприймання та розуміння казки дітьми (В.М. Андросова, Н.Ф. Виноградова, Л.М. Гурович, О.В. Запорожець, Н.С. Карпинська, Г.М. Леушина, О.І. Соловйова, В.М. Теплова, П.М. Якобсон та інші); казка, як засіб виховання. (М.М. Коніна, Є.Д. Радіна, О.І. Соловйова, С.А. Литвиненко, У.П. Усова та інші); вплив казки на мовленнєвий розвиток дитини (С.А. Алієва, Н.С. Карпинська, Н.Н. Насрулаєва).
Фольклористика розглядає казку за типом поетичної архітектоніки як специфічний епічний, прозаїчний, сюжетний жанр, як епічне оповідання чарівно-фантастичного, алегоричного або соціально-побутового характеру зі своєрідною системою художніх засобів, підпорядкованих героїзації позитивних та сатиричному викриттю негативних образів, часто гротескному зображенню їх взаємодії [3, с.48].
З погляду вчених-фольклористів (Н.О. Ведернікова, Л.Ф.Дунаєвська, Є.В. Померанцева та інші), казка характеризується своєрідними жанровими особливостями: в фольклорному процесі казка формується як твір усний, і тому має особливий стиль, сюжет і усталену композиційну будову. Сюжети казок завжди викінченні, стислі, багатоепізодичні, з драматичним напруженням, чіткістю, динамічним розвитком подій.
Дослідники народних казок виділяють у поетичній системі казок такі основні художні засоби: гіперболу (у рукавичці вміщується аж семеро звірів): ретардацію (лисиця тричі умовляє півня, або тричі обдурює діда коза-дереза); градацію, яка досягається ретардацією з наступною гіперболізацією часу й простору (лисиця вперше несе півня не далеко, вдруге - далі, в третє - зовсім далеко); числову символіку.
Для мовного стилю казок більш характерне вираження дії, ніж якості: широко використовується дієслово і дуже рідко прикметники. Опис у казці - явище рідке, і якщо має місце, то досягається традиційним засобом і постійними епітетами. Значну роль відіграє звукова організація мови. Найбільш висока її форма - загальний пісенний тон, що досягається постійною ретардацією тексту, римованими фразами, включення у текст оповідей, пісень, наспівок, найпростіших форм звукової організації - звукових повторів та звуконаслідувань. Усі перелічені ознаки, зумовлені найголовнішою особливістю жанру - характером художньої вигадки, яка поєднує у собі дві функції - ідейну та естетичну.
Естетична функція виявляється в яскравому, динамічному, романтичному зображенні подій, розважальності, гіперболізації фізичних та духовних якостей персонажів, тому психологічному впливові на слухача, який викликає у них співпереживання, тривогу, радість. „Ідейна функція казки полягає у перемозі добра над злом. Образи казки узагальнені, кожен з них - символ”, підкреслює С.В. Мишанич [56, с.55]. Важливою рисою казкових героїв є їх традиційність, як втілення етичного й соціального досвіду народу. В них закріплено своєрідний фольклорний погляд на явища дійсності, тому казкові персонажі досить стійкі в основних своїх якостях [52, ст.94].
Казка здійснює суттєвий вплив на розвиток дитячої мовленнєвої творчості. Ця проблема набула свого розвитку в дослідженнях С.К. Алексієвої, Є.А. Короткової, Є.А. Шибицької, Л.І. Фесенко і інші.
В працях (Р.І. Жуковської, А.В. Запорожець, Н.С. Карпинської) показано, що дошкільники, слухаючи народну казку вірять всьому, що в ній відбувається, стають ніби співучасниками подій, хвилюються за персонажі, радіють їх успіхам, засмучуються невдачам. Досягти того, щоб сприйняття казки стало “вдумливим” набагато важче.
Дошкільнику властиві образність і конкретність мислення, він оперує не абстрактними, а наочними образними і конкретними поняттями. Казка ніби зіткана з яскравих явних образів і розмовляє із своїми слухачами не абстрактними розміркуваннями про мораль, а демонструє її, за словами Н.С. Карпинської “агітує” за неї методом “активної наочності” [38, с.85]. Ідею, яка міститься у простій і невигаданій фабулі, казка подає дітям у конкретних фактах і динамічних подіях. Мораль казки завжди виражена яскраво і виразно, тому зрозуміла дітям.
Психологи зазначають наполегливість, з якою діти вимовляють повтори вже добре знайомої казки з тими ж деталями, без найменших змін дрібниць, навіть інтонацій у ході оповіді. Очевидно, ця стереотипність поведінки дає дитині впевненість у тому, що і цього разу все скінчиться добре.
Одже, з цього можна зробити такий висновок, що стиль, засоби виразності, образи, фабули сюжету доступні дітям дошкільного віку.
На початку старшого дошкільного віку діти долають значні труднощі, пов'язані зі сприйманням художнього тексту. За відносно короткий період часу вони навчаються розрізняти художню вигадку і зображувальну дійсність. О.П. Запорожець зазначає, що дитина виявляє достатньо реалістичний підхід до творів навіть там, де важко це дається дорослому. Отже, у дитини починають складатися реалістичні критерії естетичних оцінок [53, c.80].
Вченими, котрі вивчали означену проблему, доведені факти активності дошкільників у сприйманні літературних творів, ще дає можливість зайняти їм позицію герою твору, зрозуміти мотиви його вчинків, і таким чином осмислити ідейну спрямованість, сутність художнього твору.
Дитині дуже важливо виділити позитивних і негативних персонажів, щоб відповідно реагувати на їх акції. Н.С. Карпинська підкреслює нестійкість дитячих емоцій і необхідність їх підтримувати та поглиблювати: “…треба вести дітей від емоційного сприймання казки до осмислювання її ідейного змісту” [38, с.85].
Активність дітей яскраво виявляється вже в ході слухання казки. Слухання супроводжується спілкуванням, репліками, запитаннями, протестами, спробами словом і ділом змінити хід подій, допомогти улюбленим героям.
З погляду деяких вчених (Н.С. Карпинська, Є.Ф. Лукіна, О.І.Соловйова), діти здатні швидко і правильно усвідомлювати і мотивувати своє ставлення до героїв і співставляти вчинки персонажів та їх якості з власним досвідом. Саме зіставлення поведінки своєї і товаришів аналогічно казці свідчить про свідомий характер моральних оцінок вчинків героїв художніх творів.
У сприйманні літературного твору велике значення відіграє уява. Дитина навчається мислити подумки, уявлювальні дії породжують у дитини реальні почуття.
“Ефектом присутності” називає Л.А. Бочкарьова ситуацію “входження” дитини в середину зображених казкових подій. Сила дитячого уявлення наскільки значна, що діти відчувають невдавані почуття страху, радості, гордості, ніжності.
Показником творчої уяви є здібність дітей виходити за межі ситуації, можливість комбінувати свої враження від почутого, осмисленого до того, що вона бачить у житті.
Розуміння художнього твору проходить упродовж дошкільного періоду два ступеня, вважає Н.Г. Морозова. Перший, названий нею “розуміння плану значення”, являє собою розуміння дітьми лише фактичного змісту твору. Таке розуміння розкриває його вузько і неповно, залишає слухачів немов би на поверхні події, не дозволяє проникнути в глибину зв'язків і відношення. Другий ступень - розуміння “плану списку” - передбачає проникнення у підтекст з опорою на виразні засоби мови.
Казка складає словесні картинки людського життя. Вчинки, почуття, думки людей, їх відношення, події, які з ними відбуваються, предмети, які їх оточують, - все це відображено в слові, яке несе в собі номінативно-зображувальне і емоційне значення.
В старшому дошкільному віці сприйняття характеризується фрагментарністю. При яскравому емоційному сприйманні діти цього віку слухають казку з відпочинком, відволікаючись від часу, мало уважні до кожного слова художнього тексту. Вони не вміють ясно і чітко виложити свої думки і почуття відносно прочитаної казки.
Чудодійним методом розвитку мовлення дітей називав В.О. Сухомлинський казку. За його словами, це “свіжий вітер, що роздуває вогник дитячої думки і мови”. Завдяки казці дитина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем, відкликається на події та явища навколишнього життя, висловлює ставлення до них. Початкове виховання дитини відбувається також у казці.
В.О. Сухомлинський намагався розповідати казки дітям на лоні природи, поєднуючи спостереження з виявами фантазії. Це “Казка про Сонце”, “Казка про хмарину”, казки “Про Бабу-Ягу”, “Про жайворонка”, “Про Темінь і Сутінок”. Емоційне сприймання казки підсилюється і своєрідним казковим оточенням.
Казка є найпопулярнішим видом усної творчості, її полюбляють не тільки діти, а й дорослі.
Казки є тим неоціненим духовним багатством, у якому з найбільшою силою виявилися сподівання і надії народних мас. Українські казки, як і казки інших народів, відомі з найдавніших часів. Про це свідчить їх зміст. Проте збирання і дослідження українських казок почалося порівняно пізно. Першим збірником казок була книга Й. Бодянського “Наськи українськи казки. Запорожця Іська Материнки”, вона з'явилася в 1835 році [59, с.65].
З різних років батьки, вихователі розповідають дитині казки. Казка є мудрим наставником, вона навчає дітей, виховує в них кращі риси характеру, допомогає оцінити добрі і погані вчинки людей, вчить співчувати добру або засуджувати зло. Мова казки проста, чітка, локанічна. Часто описи в казці замінюються епітетами, подвійними дієсловами, прикметниками (“тягне-потягне”, “велика-превелика”), часом один епітет казки створює цілу картину пейзажу (“за крутії гори, за бистрії води…”, “краснеє літечко”). Казка наділяє героїв призьвиськами-епітетами, які завжди подобаються дітям: “зайчик-лапанчик”, ”вовчик-братик”, “кіт-воркіт”, “лисичка-сестричка” тощо. У казках для дітей коза співає козенятам, щоб відчинили, співає пісеньку колобок. Повторення в казках подобаються дітям, вони краще запам'ятовують зміст.
Дуже велике значення К.Д. Ушинський приділяв казці. Вчений психологічно обґрунтував, чому саме так подобаються дітям казки. Він пояснює це особливостями дитячої уяви, надзвичайною вразливістю дитячого мозку. Крім, того за його словами обмежений досвід дитини, вузьке коло знань спричиняють дитину вірити у надзвичайне, сприймати казкових героїв як реальних діючих осіб, співчувати їм.
К.Д. Ушинський назвав казки “першими блискучими спробами” створення народної педагогіки і вважав, що навряд чи хто-небудь був би спроможний “змагатися в цьому випадку з педагогічним генієм народу.”
К.Д. Ушинський зазначав: “Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних спеціально для дітей освіченою літературою. У народній казці велика, сповнена поезії дитина-народ розповідає дітям про свої дитячі мрії і принаймні наполовину вірить сама в ці мрії”.
Педагог дав і методичні вказівки, як краще використовувати казку: одну й ту саму казку потрібно читати дитині декілька разів і знову до неї повертатися крім того, дітей самих слід залучати до самостійного розповідання казок. Методика розповідання казки, за К.Д. Ушинським, повинна бути такою. Починає казку дитина з добре розвиненим мовленням, діти слухають, помічають, що вона пропустила, чи розповіла не так, як треба і доповнюють мовця, виправляють.
Скільки можливостей для розвитку дитячої фантазії таїть у собі навколишній світ. Потрібно тільки вміло спрямувати думку дітей, як одразу оживають казкові образи. “Через казкові образи, - у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами дитина вчиться мислити словами. Без казки - живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттям дитини, - неможливо уявити дитячого мислення і мовлення…”. Самостійне створення дітьми казок є водночас і першим кроком у розвитку мислення дитини від живого, конкретного до абстрактного.
Національні казки кожного народу неповторні й унікальні, тому що їх створює народ. Саме народ відображає у казці свої бажання, сподівання [18, c.5].
Українській народній казці притаманне зображення краси героя не детальним описуванням зовнішності (це може бути зроблене кількома штрихами: дорогі - мідні, золоті, срібні шати, відповідно такий самий кінь; змальовано кількома словами: “такий гарний, що й ну!”, “такий, що на світі другого немає”), а відтворення чуйності неодмінно скромності й добрих справ. Невипадково герої казок довго приховують свою справжню подобу, постають спочатку навіть у потворному вигляді (“Царівна-жаба”, “Про ужа-царевича та його вірну жону”) [31, c.38].
У творах цього жанру все зосередження відбувається навколо героя та його долі. Позитивний герой долає перешкоди, завжди досягає мети. Та він, за спостереженнями дослідників має свої специфічні риси у різних видах казок (О.Д. Бріцина, Є.М. Мелентинська та інші). Та все ж, кожній казці притаманий щасливий кінець.
Казки розширюють дитяче уявлення про добро та справедливість, різноманітність людських доль та характерів.
“Казка дає малюкам на рідкість яскравий, широкий, багатозначний образ світу. Не треба поспішати пояснювати світ”, - застерегає Юрій Нагібін, - “треба показувати його в найнесподіваніших і чудернацьких зворотах. Світ весь - таємниця, за кожною замкненою хвірткою ховається дивне царство, і нема межі можливостям людини" [31, c.40].
Казка викликає у дітей напружену увагу до чарівних описів див, незвичайних подій, надзвичайно емоційну захопленість.
Діти наполегливо вимагають повторення казки з тими ж деталями і подробицями без зміни найменших дрібниць, навіть інтонацій при розповіданні. Діти стосовно казок досить довго залишаються консервативними. Їм хочеться, щоби казка розповідалась тими ж словами, що й в перший раз, їм приємно ці слова впізнавати, засвоювати у першопочаткової послідовності, знову відчувати хвилювання, як при першій зустрічі з ними в тій самій послідовності: здивування, страх, винагорода [8, c.88].
Кожна казка обов'язково на меті має повчати малюків, як треба поводитися в певній ситуації, застерігає від неправильних дій.
Казки характеризуються захоплюючим сюжетом. У цьому їхнє педагогічне значення. Якщо хочете зацікавити дитину, запропонуйте їй послухати казку, і вона все облишить, аби потрапити у чудовий казковий світ.
В українських казках магічними числами є 3, 7, 9, 12. Число сім у древніх вважалося виразником найбільшої повноти міри. Про це говориться у народних прислів'ях: “Семеро одного не чекають”, “Сім разів відміряй, один раз відріж”. Головному герою казки доводиться вибирати, якою з трьох доріг йому йти. Тричі проспівує козенятам пісеньку коза-дереза [8, c. 90].
Крім магічних чисел є ще й своєрідні повтори, які створюють динамічну ритміку оповіді, полегшує дітям запам'ятовування її змісту.
Казка має своєрідні художні та композиційні засоби побудови, вона містить багато діалогів.
Діалогізована оповідь казки схожа на коротеньку пісеньку, яку можна легко проспівати. Ця особливість народної казки дає можливість легко інсценізувати її.
У казках олюднюються звірі, птахи, явища природи, які розмовляють людською мовою Є в казці гіперболізація (перебільшення): у маленьку дідову рукавичку вміщується багато різних звірів; ретардація (уповільнення): лисичка тричі умовляє півника відчинити віконце.
Казка має традиційні зачини і кінцівки, які обрамляють оповідь, дають установку на вигадку.
Основними художніми засобами в жартівливих та сатиричних казках є дотеп, іронія, карикатура, гротеск, прийоми контрасту, зіставлення, алогізму тощо.
Складовими чинниками казок є численні прислів'я, приказки, приповідки, загадки, сновидіння, забобони, повір'я, скоромовки, лічилки, нісенітниці, каламбури, які надають народній мові барвистості та образності.
Для мовного стилю казок більш характерне вираження дії ніж якості: широко використовується дієслово і дуже рідко прикметники. Опис у казці - явище рідке, і якщо має місце, то досягається традиційним засобом і постійними епітетами. Значну роль відіграє звукова організація мови. Найбільш висока її форма - загальний пісенний тон, що досягається постійною ритмізацією тексту, римованими фразами, включенням у текст оповідей, пісень, наспівок, найпростіших форм звукової організації - звукових повторів та звуконаслідувань.
Казка складає словесні картинки людського життя. Вчинки, почуття думки людей їх відношення, події, які з ними відбуваються предмети, які їх оточують, - все це відображене в слові, яке несе в собі номінативно-зображувальне і емоційне значення.
Казка захоплює дитину своїм змістом, збуджує уяву, фантазію, але й водночас розширює її життєвий кругозір, дає її уявлення про мораль, справедливість, про необхідність боротись і з злом. Це визначає ідейний зміст казок, характер їх сюжетів, образів, деталей розповідання, мову [8, c.88].
Вчені вказують, що в усіх казках є елементи дійсності. Саме ця особливість казки містить у собі багатющі виховні можливості.
Ототожнюючи себе з героями казок, дитина вбирає в себе ідеї гуманізму, героїки. Вона радіє щасливому закінченню казки, перемозі, справедливого чесного, безстрашного героя, нагородженю за стійкість, працелюбність; через казку знайомиться з яскравістю, барвистістю, виразності рідної мови. Слухаючи казку, діти радіють, що дівчинка Маша втекла зі своїм братиком від Баби-Яги, що швидка річка сховала їх від гусей-лебедів під стрімкий бережечок, що яблунька “закрила їх гілками, прикрила їх листочками”, що рукодільницю Дід Мороз наділив щедрими дарунками, а Ледащицю примусив горювати, що Хавронечка одержала нагороду за свою працьовитість, а сестриця Оленка і братик Іванко стали жити-поживати.
Діти не тільки засвоюють суть казки, а й запам'ятовують повтори, етапи, типові казкові звороти, тобто відчувають красу форми, своєрідність стилю, переносять у свою мову те, що вони запам'ятали [20, c.138].
В історичному плані казки - явище досить пізнє. Передумовою їх створення у кожного народу був розклад первіснообщинного ладу та занепад міфологічного світогляду, коли в свідомості людей відбувся “художній вибух”, внаслідок якого релігійно-магічний зміст обрядів та міфів еволюціонував у поетичну форму казок. Визначити історичні межі народження казок неможливо, оскільки вони “належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, яких не досягає жодна людська історія”.
У ті далекі часи казка виконувалася з магічною метою - накликати долю, достаток, щасливі долі, забезпечити перемогу в бою, уберегтися від смерті чи хвороби. Розповідь казки була елітарною справою, яку натхненно виконували волхви, Велесові внуки, діти Боянові з непохитною вірою в магію рідного священного слова, перед якими трепетали духи зла, зупинялася смерть, розверзалися небеса, німіли звірі. Незвичайні герої тут діють у вирії незвичайних подій та явищ природи. Казка сприймалася пращурами як священнодійство; за словами І. Березовського, ймовірно, що вона “була у ті далекі часи певною мірою зв'язана з міфами, з різними соціальними інститутами, ритуальними відправами, обрядами та всілякими забобонами, відзначалися своїми жанровими особливостями, функціональними рисами і в цілому була не такою, як вона відома нам нині”. Згодом втратилися її ритуальний характер, магічний зміст, і вона почала виконувати естетично-розважальну чи інформативно-дидактичну функцію житті людей.
Казка - є поняття видове, оскільки об'єднує кілька жанрів: про тварин, чарівні і побутові, між якими часом важко провести чітку межу, оскільки їх сюжети здатні змінювати свою жанрову належність. Походження казкових жанрів сягає різної історичної глибини. Найдавніші казки про тварин, оскільки зв'язані з тотемічними уявленнями, далі - чарівні, і вже потім - побутові.
Українське казкознавство започатковано письмениками. Митці слова добре усвідомлювали непересічну вартість усної народної творчості, звертались до неї, записували оповіді казкарів. З-поміж збирачів казок минулого можна назвати І. Рудченка, П. Чубинського, І. Срезневського, Д. Яворицького, із сучасних П. Лінтура, М. Пригару, О. Іваненко та інші.
Обробки народних казок здійснювали І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Гоголь, Є. Гребінка, М. Драгомаров. Вони записували казки з усіма народними виразами і “неправильностями”, зберігали повнокровність і неповторність живої фольклорної прози, щоб раптом не викинути якесь дорогоцінне слово.
Значний внесок до українського казкознавства у другій половині ХІХ ст. зробили І. Франко та його соратник М. Павлик.
І. Франко - автор збірки “Коли ще звіри говорили”, казки-поеми “Лис-Микита”.
Чимало казок зібрав і записав відомий фольклорист, критик, педагог, етнограф, автор словника української мови Б. Гринченко.
Збиранням казок займалися Леся Українка, її матір Олена Пчілка, Софія Тобілевич, Ганна Барвінок. Так Леся Українка записала казки які чула в дитинстві на Волині, серед них: “казка про котика і півника”, “Казка про Івашка” та інші.
Вченій Н.П. Сивачук зазначив, що казки мають свої специфічні особливості, які виокремлюють їх серед інших фольклорних жанрів.
Найперше - це своєрідне відображення дійсності. Наші пращури сприймали світ в протиставленнях, які формували уявлення про час, простір, суспільство. Домінантним було протиставлення хаосу та космосу, де перший був нульовою точкою, в нього водяться ознаки - протиставлення води - вогню, добра - зла, правди - кривди, щастя - нещастя. У свідомості людей, коли творилися особі казки - антитеза між мрією і дійсністю, що має завжди утопічне вирішення, оскільки мрія завжди торжествує і перемагає. Казковий сюжет розвивається внаслідок конфлікту між реаліями життя і їх невідповідністю народному естетичному ідеалу [31, c.40].
Згідно з антитезою різко контрастно розподіляються і персонажі як носії добра та зла, естетичним вираженням їх є прекрасне і потворне, при цьому переможцями у двобої обов'язково стають перші. Казкові персонажі - це типи, а не індивіди, вони є носіями якоїсь головної якості, що визначають образ, тому й подаються узагальнено, ідеалізовано, гіперболізовано, згідно з народною естетикою, мораллю, духовністю. Л.Ф. Дунаєвська поділяє казкові персонажі відповідно до їх функцій на злотворців, доборотворців та знедолених. В казці фігурує головний герой, навколо якого розгортається дія, його перемога є передумовою розвитку сюжету. Герої казки внутрішньо статичні, що підкреслюються іменем, портретом, зображенням умов життя, проте це органічно поєднується з глибоким зовнішнім динамізмом. Через дію розкривається їх суть, а вчинки є основою змісту та композиції казки, підпорядкованість одній ідеї утворює сюжет.
Своєрідне ставлення до дійсності в казці передбачає особливе осмислення часу та простору крізь призму міфологічного світогляду. Час тут виступає як художній фактор. Час визначає дії та вчинки героя. Найпростіші формули часу в українській казці: “Жив-був”, “Це було так давно”, “Це було за царя Панька”, “Жив колись на світі парубок”, “Колись давно не за нашої пам'яті”, “Колись-то…”. Казковий час визначається не кількістю років, а тими обставинами, в яких діє герой: “Став хлопець рости, як з води…, “…коли він постарів”. Час тут виступає поняттям досить умовним і щодо людського віку, і стосовно добового і річного періоду: “як стало смеркати”, “коли розвиднилось”, “дуже вдосвіта”, “як стемніло” [31, c.41].
Те, про що йдеться у казці, відбулося колись, що підсилюється словами бути, жити в особовій формі минулого часу з промінальною часткою собі чи без неї: був собі дід та баба, жили-були дід та баба, був собі цар, жили-були два брати. Уже початок казки (зачин) є виразником часу, який відлічується тільки дією героя. У казці перехрещуються три часові осі: час персонажа, час автора і час читача, співвідношення між якими визначає сюжетний час.
У казковому просторі відсутні описи природи, інтер'єрів житла, він виступає фоном, на якому відбувається дія. В основі його теж антитез - поділ на реальний, білий світі той світ, зовсім інший; межою між ними може бути ріка, криниця, печера, озеро, море. Щодо вертикальної осі Світового Дерева у казковому просторі протиставляється низ - верх, Земля - Небо, а відносно горизонтальної - південь - північ, схід - захід, лівий - правий. Час і простір у казці мають умовний характер.
Потрібно сміливіше впроваджувати в практику роботи дошкільних закладів і самостійне створення дошкільнятами казок на лоні природи. Виховне значення саме цих казок полягає в тому, що діти відчувають їх в обстановці, яка породжує казкові уявлення: тихим вечором, коли на небі засвічуються перші зірки; в лісі, у затишній хатинці, при світлі тліючих вугликів, коли за вікном шумить осінній дощ і співає своє пісню холодний вітер. З розповідей вихователя діти дізнаються про життя народів інших країн, про моря й океани, про багатство рослинного і тваринного світу, про природні явища.
1.2.2 Види українських народних казок
У сучасному казкознавстві існує загальноприйнята класифікація казок за їх видами. Це: казки про тварин (“звіриний епос”), чарівні (або героїки-фантастичні, фантастично-героїчні), соціально-побутові, “кумулятивні” казки, небилиці, легенди, перекази.
Казки про тварин є історично найдавнішими. У них проводяться аналогія з життя людей на основі опису дій та вчинків тварин. Персонажі казок обирають собі старосту або царя. Вони панують, змагаються, дають і беруть хабарі, ображають слабших. У казках свійські тварини завжди переважають над дикими [8, c. 94 ].
Тварини в казках мають певні риси характеру: вовк - голодний хижак, невдаха; лисиця - хитра, підступна, улеслива; ведмідь - вайлуватий, незграбний, тугодумний; овечка - беззахисна; осел - впертий; заєць - боягуз; орел - сильний, зухвалий, пихатий; черепаха і рак - неповороткі, повільні; кінь і віл - працьовиті, покірні.
Дії тварин у казках олюднені. Тварини розмовляють, спілкуються, товаришують. Саме тому зміст цих казок близький і доступний дітям.
Чарівні казки характеризуються своєю композиційною особливістю. В них обов'язково присутні чарівні предмети, чаклуни, тобто у їх змісті переважають фантастичні події.
Позитивні герої чарівних казок завжди виступають сильними, мужніми, які завжди перемагають зло. На допомогу їм завжди приходять чарівні предмети: люстерко, клубочок, гребінець й міфологічні істоти: Скороход, Слухало, Стріла та інші.
Найчастіше героями чарівних казок виступають чоловіки: “Котигорошко” “Телесик”, “Три брати”, “Кирило Кожум'яка”, “Іван-Побиван” та інші. Але є і жіночі образи: “Кривенька качечка”,”Царівна-жаба”, “Дідова дочка й бабина дочка” та інші.
До негативних образів належать Соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, відьми, змії, на яких неминуче чекає поразка, адже всі вони уособлюють зло, а казка на то й казка, щоб добро перемагало зло. Носій добра і справедливості виходить у казках переможцем над будь-якими негативними силами. З різними захоплюючими пригодами боротьби допомагають творити добро різні звірі, тварини, птахи і комахи, риби, оживлені сили природи [8, c.97].
Специфікою чарівних казок є сильне моральне начало, повчальний зміст, який приховано у ненав'язливій моральній позиції, що спонукає слухача самостійно дійти відповідних висновків щодо етики поведінки чи морально-етичних правил життя.
Дуже великою групою серед українських народних казок є соціально-побутові. Їх назва пояснюється тим, що в них розповідається про буденне життя людей, їхній побут або реалії людського життя за умов різних соціальних епох.
Тематика соціально-побутових казок досить різноманітна. Їх можна класифікувати за такими групами: 1) дидактично-повчальні казки, в яких зображується людське життя з усіма його радощами і нещастями, залежність людини від її долі (“Правда і Неправда”, “Про Правду і Кривду”, “Мудра дівчина” тощо); 2) сімейно-антагоністичні казки, в яких розкриваються часом складні родинні стосунки (“Два брати”, “Гостинець батькові”, “Бідна вдова з сином удовиченком” та інші); 3) жартівливі казки (“Москаль у пеклі”, “Дурні чорти та хитрий наймит”, “Як Іван царя перебрехав” та інші) 4) сатиричні казки (“Панська політика”, “Хома і гусак”, “Піп на казанні” та інші).
Через усі казки цього типу проходить образ Правди як втілення споконвічного правдошукання народу. Позитивними героями цих казок виступають також звичайні прості люди - добротворці та знедолені, Мудра дівчина, дівчинка- семиліточка, козаки, солдати, син, батько, або абстрактні герої - Щастя, Доля. Головним героям допомагають розум, мудрість, кмітливість, спостережливість, добропорядність, моральна стійкість, витривалість, віра у добро.
Негативні герої - носії зла - антиподи Правди, Щастя, Добра: Кривда, Горе, Біда, Злиденість, Смерть, пан, гультяй, ледар, ледащиця, нероба, зажерлива баба тощо.
Головним моментом соціально-побутових казок є: суд Правди над Кривдою; антипанські, антикріпацькі, антицарські мотиви; протиставлення бідних багатим; мотив праці; боротьба проти всіляких сил, які заважають щастю простої людини; антирелігійні мотови. У казках про Правду і Кривду Правда завжди перемагає, вона - вічно жива як прагнення та сподівання самого народу, і Кривда обов'язково карається, гине.
Майже в усіх казках протиставляються бідні багатим як зіткнення добра і зла, щедрості і скупості, вдячності і невдячності (“Названий батько”, “Хліб і золото”, “Дарунки з трьох зернин та інші).
В багатьох соціально-побутових казках оспівується мотив праці, ніби перегукуючись з народним прислів'ям “Хто не працює, той і не їсть”.
Соціально-побутові казки спрямовані на заперечення несправедливого і суспільного ладу, експлуатації людини людиною. Вони дають можливість дітям більше дізнатися про історію свого народу, виховують патріотичні почуття.
Предметом оповіді в казці є незвичайні, дивовижні, часом таємничі події, дія ж має пригодницький характер. У жанровому відношенні казки не однорідні (О.Д. Бріцина, В.О. Міллер, Є.В. Померенцева). Так Є.В. Померанцева диференцює казові твори на чотири групи: про тварин, чарівні, авантюрні та побутові, ще й виділяє підгрупи докучливих казок і небилиць.
З погляду Л.Ф. Дунаєвської, класифікація В.О. Міллер найоб'єктивніша та найзручніша, тому є найбільш визначною, найбільш визнаною у вітчизняній фольклористиці. Автор розрізняє казки про тварин, фантастично-героїчні та соціально-побутові [31, c.42].
Питання класифікації казки розглядати чимало вітчизняних та європейських вчених: фінський фольклорист А. Аарне, М. Грушевський, російський дослідник В. Пропп, В. Гнатюк.
А. Аарне класифікував казковий масив так: 1) Казки про тварин. 2) Власне казки: а) чудесні казки, в яких надприродні люди здійснюють надприродні завдання за допомогою надприродних помічників та надприродних предметів; б) казки легендарного характеру; в) казки-новели, що розповідають про сватання до королівни, одруження з королевичем, вірність і зраду, покарання злих жінок, про долю, злодіїв та розбійників; г) казки про дурного чорта та велетня. 3) Анекдоти.
М. Грушевський вважав таку класифікацію недосконалою, оскільки вона могла бути зручною лише для цирку германських казкових тем, а для світового казкового масиву принципово не підходить. Дослідник вважає, що є “казки про звірів; казки про космічні сили; казки про надприродні подвиги (“про щастя”); оповідання про подвиги, осягнені людськими здібностями; оповідання демонологічні”.
Виходячи із цього, українські народні казки за жанровими ознаками можна поділити на казки про тварин, чарівні казки (їх ще називають героїчними чи фантастичними) і соціально-побутові (реалістичні чи новелістичні).
1.3 Дослідження проблеми формування культури мовлення в теорії дошкільної освіти

Проблема виразності мовлення розглядається лінгвістами (О.С. Ахманова, Н.Д. Бабіч, Б.Н. Головін та інші) у загальному аспекті культури мовлення. Формування культури мовлення, в свою чергу, передбачає рішення комплекса завдань засвоєння літературної мови: від первісного етапу - дотримання вимог правельності мовлення до більш якісної, більш сучасної мовленнєвої майстерності, що характеризується вмінням “використовувати виразні мовленнєві засоби в різних умовах спілкування у відповідності із цілями і змістом мовлення”. Основи культури мовлення закладаються у дошкільному віці [1, c.28].
У програмі “Малятко” у розділі “Мовленнєве спілкування” враховуються особливості мовленнєвого розвитку дітей. Вчені (А.М. Богуш, О.М. Кириченко, Н.О. Орланова, Н.І. Стрюк) кінцевою метою цього розділу вважають оволодіння мовленнєвим спілкуванням та дотримання етичних норм. У програмі “Дитина” у розділі “Мова рідна, слово рідне” ставиться завдання вчити культурі спілкування, удосконалювати уміння щодо етики мовлення: вміння звернутися, вибачитися, привітатися й попрощатися.
Отже, зауважемо, що поза увагою вчених залишилось формування культури мовлення дітей засобами українських народних казок. Зважаючи на актуальність питання вбачаємо необхідним розробку експерементальної методики формування культури мовлення засобами української народної казки дітям старшого дошкільного віку.
У програмі „Витоки” кінцевою метою опанування рідною мовою в шкільному віці вважається засвоєння її літературних норм і культури мовлення, культури спілкування рідною мовою.
Культура мовлення - це вміння правильно спілкуватися (й писати), добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та ситуації спілкування, це система вимог стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності [21, с.64].
Культура мовлення має як соціальне.ю так і національне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, облагороджує стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства взагалі; через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.
Кінцевою метою опанування рідною мовою в дошкільному віці є засвоєння її літературних норм і культури мовлення, культури спілкування рідною мовою.
Культура мовлення - це вміння правильно говорити (й писати), добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та ситуації спілкування, це система вимог стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності.
Культура рідної мови має як соціальне так і національне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, облагороджує стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури осбистості та суспільства загалом; через культуру мовл и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.