На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Стан формування нацональної свдомост засобами народної педагогки, чинники орєнтацї на вдродження нацональної гдност, патротизму. Реалзаця системи навчально-виховних завдань щодо формування нацональної свдомост вчителями-словесниками.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 21.11.2010. Сдан: 2010. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Вступ
На сучасному етапі розвитку педагогічної думки в Україні, коли одним із основних завдань є забезпечення національної спрямованості освіти, питання історії розвитку української етнопедагогіки, її реалізації в навчально-виховному процесі закладів освіти різних типів є надзвичайно актуальним. Адже на початку третього тисячоліття, коли Україна здобула незалежність, стало надто очевидним, що освіта потребує докорінної переорієнтації. Майбутнє повинне бути освячене відродженням і розвитком нації, держави, науки й культури, освітніх і виховних систем, плідним міжнародним співробітництвом, високою духовністю й мораллю, свободою особистості і розмахом творчих сил людини. Акт проголошення державної незалежності України, Декларація про її суверенітет вимагають забезпечення національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах життя.
Педагогіка, за справедливим визначенням К.Д. Ушинського, не тільки наука, а й мистецтво. А мистецтво, як правило, має своє національне вираження. Педагогіка через виховання та навчання молоді відтворює, продовжує і розвиває у кожному наступному поколінні народ, націю.
Сьогодні розгорнулася широка робота з дослідження шляхів реалізації у змісті освіти закономірностей історичного розвитку, етнічної історії та етногенезу українців. Набуває першочергового значення реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу, формування поваги до історії рідного народу.
Значного розмаху в нашій країні набуває рух за впровадження здобутків української етнопедагогіки, українознавства в навчання у вищих навчальних закладах, школах. З цього питання було проведено ряд Всеукраїнських науково-практичних конференцій, також велике значення має заснування кафедр українознавства у вузах України, відкриття й робота Інституту українознавства АПН Українии, функціонування лабораторій з української етнопедагогіки в Інституті педагогіки АПН України, інших установах нашої держави
Однак освіта в Україні ще далеко не розв'язала цих проблем. На нашу думку, вимагає глибокого вивчення такий аспект даного питання, як взаємовплив і єдність народного, національного та загальнолюдського, виявлення їх співвідношень і втілення у здобутках світової педагогічної думки. Немає спеціальних досліджень, що дозволяли б виділити в педагогічній культурі українського народу ті національні риси виховання, які мають демократичний, гуманістичний характер, неминущу пізнавально-виховну, науково-теоретичну та практичну цінність, і пов'язати їх з поступовим духовним розвитком людства. Назріла потреба піднесення ролі української національної школи в житті суспільства, що сприятиме формуванню у молоді національної свідомості і самосвідомості, світогляду, патріотизму, глибокої поваги до споконвічних традицій свого народу.
Реформування освітньо-виховної галузі в нашій державі спрямоване на підняття на вищий щабель гуманістичного виховання, освоєння фундаментальних цінностей людства, серед яких чільне місце посідають гуманістичні цінності, національні пріоритети. Актуальність дослідження обумовлена концептуальним положенням сучасної теорії виховання, спрямованої на своєчасне використання потенційних неповторних можливостей розвитку кожної дитини, формування національне свідомої особистості на засадах народної педагогіки, яка стала першоосновою наукової педагогіки.
Особистісний розвиток людини несе на собі віддзеркалення особливостей свого народу, нації, які необхідно враховувати в процесі навчання та виховання. З народом пов'язані характер діяльності людини, особливості її мислення, коло її запитів, інтересів, а також соціальні прояви. Традиції, звичаї і обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і етнічний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.
Багато педагогів звертали увагу на необхідність глибокого вивчення і правильного застосування принципу народності в процесі виховання і навчання. Значний внесок у розробку питань теорії і практики реалізації принципу народності здійснили класики педагогіки Я. Коменський, И. Песталоцці, А. Дістервег, Г. Сковорода, а пізніше К. Ушинський, В. Сухомлинський та інші. Важливе місце принципу народності в роботі школи відводили українські педагоги О. Духнович, С. Русова, Г. Ващенко, Б. Грінченко, М. Драгоманов.
Цінні ідеї з цієї проблеми висловили в своїх працях літератори-просвітники Т. Шевченко, І. Франко, Б. Грінченко, П. Куліш, Леся Українка, О. Кониський та інші.
Новим етапом у розвитку принципу народності, і взагалі етнопедагогіки, є період 70 років XX століття. З'явилося ряд монографічних видань М. Гайдая, С. Бабишкіна, Є. Сявавко, Н. Гаврилюка, З. Васильцова, В. Скуратівського, О. Волкова тощо. Сьогодні історико-педагогічні аспекти проблеми висвітлені в підручниках М.Фіцули, І. Харламова, М. Стельмаховича, О. Любара, Д.федоренко, В. Кравця, Ю. Руденка, В. Неділька, А. Бондаренка, І. Семенчука, Л. Мацьо.
Таким чином, проблема застосування принципу народності у педагогічній теорії та практиці була і залишається надзвичайно актуальною.
Аналіз науково-методичної літератури показав, що різнопланові аспекти дослідження поставленої проблеми виявляють загальні підходи до врахування і реалізації принципу народності в процесі виховання національне свідомої особистості, не конкретизують організаційно-педагогічне забезпечення реалізації принципу народності в конкретних видах навчальної і виховної діяльності молоді в освітніх закладах.
Актуальність цієї проблеми, її недостатнє дослідження зумовили вибір теми магістерської дисертації «Формування національної свідомості засобами народної педагогіки».
Об'єкт дослідження; формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки.
Предмет дослідження; організаційно-педагогічне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки в навчально-виховному процесі школи.
Мета; теоретично обгрунтувати та експериментальне перевірити механізм формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки в навчально-виховному процесі на уроках української мови і літератури.
Для досягнення поставленої мети ставилися такі завдання дослідження;
Вивчити історичні, теоретичні та методичні основи проблеми.
Обґрунтувати теоретичні засади щодо застосування здобутків народної педагогіки при вирішенні завдань сучасної освіти.
З'ясувати реальний стан формування національної свідомості засобами народної педагогіки, визначити основні чинники орієнтації на відродження національної гідності, патріотизму, громадської особистості.
Узагальнити методику реалізації системи навчально-виховних завдань щодо формування національної свідомості вчителями-словесниками.
Методи дослідження; * теоретичний аналіз наукових джерел з проблеми дослідження;
аналіз педагогічного досвіду на основі спостережень за процесом навчання та виховання;
бесіди, анкетування;
аналіз програм і підручників;
узагальнення і систематизація результатів педагогічного дослідження.
Апробація та впровадження результатів дослідження
Результати досліджень доповідались на засіданні кафедри педагогіки та психології (2002 р.), на засіданні науково-методичного семінару кафедри педагогіки та психології (2002 р.), під час проведення практичних занять на 1 курсі факультету української філології, на Міжнародній науковій конференції «Функціонування мовних одиниць у художньому і публіцистичному мовленні». Результати дослідження частково викладено у статтях «Формування національної свідомості засобами художнього мовлення (на матеріалі творчості Ліни Костенко)», «Принципи і розділи української етнопедагогіки» у збірниках наукових праць «Південний архів» (Випуск ХУ.-С. 52-54) та «Педагогічні науки» (Випуск ЗО).
Практичне значення дослідження полягає в опрацюванні механізму етапів і методів формування національної свідомості молоді, у розробці конспектів уроків з української мови, літератури, семінарських занять із педагогіки, історії педагогіки, дидактичного матеріалу, який може знайти застосування в практиці роботи вчителя, студентів під час педагогічної практики.
Результати дослідження можна використати у практиці вчителів-словесників, класних керівників, у підготовці студентів з курсу «Методика викладання української мови і літератури», «Педагогіка», «Етнопедагогіка», «Етнопсихологія».
Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку літератури, додатків.
1. Історична еволюція національної системи навчання і виховання та загальнопедагогічний контекст
1.1 Національна система навчавння та виховання в Україні
Сучасний період розвитку української держави вимагає докорінної перебудови процесу виховання молодого покоління.
В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася своя система виховання, яка максимально враховує національні риси і самобутність українського народу. Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури мали власну писемність, агрокалендар, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалась, розвивалась, захищаючи від руйнівного впливу, як прямих чужоземних загарбників, так і замаскованих - реакційних, шовіністичних політичних сил.
Історія людини на Землі розпочалася близько трьох мільйонів років тому. Первісна дородова община раннього палеоліту за своїм характером була ще дуже близькою до стада тварин, але її члени у процесі добування засобів до життя виготовляли і застосовували знаряддя праці, а також мали звукову мову.
Виховання дітей в первісній дородовій общині носило, в основному, наслідувальний характер, проте вже існували певні заборони-застереження: «Обережно, можеш пошкодитись, не смій, залиш у спокої» та подібні.
Поступово виховання стає особливою формою громадської діяльності. Воно носило рівний характер, всі діти і підлітки набували рівноцінних знань, необхідних для самостійного життя. У цей період
розвитку найбільш примітивної організації суспільства провідна виховна роль (пестення, згодування, формування певних рис характеру) належить матері, адже лише зароджується матріархат, який триватиме через всі етапи палеоліту.
Саме жінка того часу виступала і старійшиною роду, і жрицею первісних храмів.
В період матріархату складаються перші уявлення про жінку-матір як хранительку роду, своєрідний оберіг, що прямо і опосередковано спонукало появі перших народно-педагогічних уявлень про роль матері у вихованні дітей, про формування певних навичок і умінь, рис характеру, про ставлення до жінки.
В середньому палеоліті сховане коріння перших пареміографічних творів давнього населення України: приказок і прислів'їв, загадок та інших, близьких до афористичних творів, що уже брали участь у виховному процесі, бо мова і мовлення набули тоді досить високого рівня, хоча єдиної мови населення ще не існувало.
Основою організації населення України епохи палеоліту стали роди і племена. У племена об'єднувалися окремі родини, що мешкали у своєму дворищі, мали відокремлені оселі. Очолювався рід найбільш поважною особою - старшиною.
Декілька родів, об'єднуючись між собою, створювали більшу групу населення - плем'я. На чолі роду і племені епохи матріархату стояли жінки, які були і воєначальницями у більшості випадків. Племена, що заселяли територію України епохи середнього палеоліту, схилялися до найдавніших форм релігійних уявлень і вірувань, а саме: тотеїзму, магії і анімізму.
Так, кожна родова група людей вірила, що має спільного предка у вигляді тварин або рослини, перед якими шановливо схилялась, вважаючи її покровителем і родоначальником. Тотем став об'єктом і культом покоління для всіх членів родової громади, у тому числі і для дітей, яких навчали легендам і переказам давнини, отим міфам, що збереглися через століття. Кожен рід мав свої свята на честь тотему, що супроводжували досить давні обряди і традиції, наприклад, обряд жертвоприношення, що проіснували кілька тисячоліть.
Магія уже в ту давнину стала розподілятися на білу і чорну або ту, що сіє зло. Діти тогочасного населення виховувалися в дусі віри магічним діям знавців (наставників, знахарів, волхвів), поширеним серед дорослих людей прикметами і забобонами, що здійснювалося безпосередньо в сім'ї.
Поступово рід розпався на родини, проте випаси, ліси, озера залишались в громадському користуванні. У цьому історичному періоді розвитку суспільства теж визначна роль жінки, яка першою виступила за парний шлюб, за кохання двох, за міцну сім'ю.
Виникло первісне мистецтво, що стало можливим лише за умови значного піднесення людської свідомості, коли людина перейшла від пасивного сприйняття і споживання до відтворення, відображення, фіксування у певних образах та формах. Десь тут, в цій тривалій історії пізнього пелеоліту, і ховається поява абстрагованого Найвищого духу, бо, як видно з наступної мезолітичної доби, населення України, національний дух, віра в богів, наслідування вимогам моралі, що сформувалися протягом багатьох століть, стануть домінуючими. В цьому прошарку історії людської епохи пізнього палеоліту України закріпилися уявлення про виховання, традиції виховної діяльності, перші постулати народної педагогіки, яка уже в інший історичний час розвинеться і переросте у національну етнопедагогіку.
Прадавнє населення України, опинившись у певних історичних умовах життя та існування, розвитку і формування взаємин безпосередньо між членами свого роду-племені та зв'язків із сусідніми поселеннями, дійшло до праобразу майбутніх шкіл з формування певних ремісничих (господарчих) та бійцівських (мисливських) якостей підлітків. Таке навчання носило форму практичних занять, персонального учнівства, інколи - групового. Ні про які програми чи підручники того часу ще не могло йти мови, бо населення раннього палеоліту не мало писемності.
Важливим фактором розвитку народно-педагогічних уявлень про виховання юного покоління населення України епохи пізнього палеоліту (становлення традицій, формування основних положень-тверджень, норм моралі і моральних взаємин, духовності кожної особистості членів роду) є людське мовлення і мова.
Мови населення України епохи пізнього палеоліту складалися з великої кількості говірок, що сполучалися у ширші місцеві виявлення - говори, групи говорів, на яких здійснювалося виховання підростаючого покоління. Це родові мови, говори забезпечили передачу первинного досвіду родинного виховання, етнізацію і соціалізацію дитини в давній сім'ї, оту пансофію, що у майбутньому допоможе українському народові зберегти риси національної незалежності, самобутності і менталітету.
Неоліт став можливий також переходом родинно-побутового устрою до племінного. Настали досить бурхливі еволюційні перетворення родових мов у мови племенні, що виникли в результаті асиміляції одних родових мов іншим і лягли в основу мов окремих народностей. Це розширило можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки відповідно до розвитку суспільних взаємин, у вигляді зведень-спостережень і досвіду, що передавали новим поколінням, канонічних суджень, а подекуди - «одягнених» у шата легенд. В довгоплинні роки неоліту закладені і сформовані основні ознаки праукраїнців.
Залучення досягнень археології, історії, мистецтва, археографії і палеографії дозволяє відновити, а то й реанімувати народно-педагогічні уявлення наших далеких пращурів.
Давні українці трипільської культури розпочинали виховання своїх дітей розповідями про рід, предків, сповіщали своїм чадам легенди про перших людей, про світобудову, про своїх богів, закладаючи основи моралі і моральності тогочасної людності. Зміст і характер виховання визначався умовами життя і виробничою діяльністю дорослих. «У племенах, де займалися землеробством, дітей здебільшого призвичаювали до землі, мисливських - до мисливства і т.д.
З-поміж багатьох обов'язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих очей», поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого змісту, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді.
Виникло виховання ще на початку існування людського суспільства як засіб трансмісії людських знань і досвіду від покоління до покоління. Наші предки, поряд з розвитком ремесел і промислів, створили оригінальну систему виховання, яка відображала вимоги народу й тогочасні соціальні відносини.
Родинне виховання дітей йшло в контексті життя і потреб сім'ї. На цьому грунті і постала народна педагогіка, провідними виховними засобами якої стали: поведінка і вчинки батьків, рідна (материнська) мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри і іграшки.
Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людини, а основними засобами - спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Виховання мало загальнонародний характер, однаково для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими і віковими особливостями. Побувавши на Україні, чужоземці відзначали, що анти і словени щирі і привітні, товариські, ласкаві й гостинні, свободолюбні, хоробрі, правдиві й чесні, людяні, життєрадісні, співучі. Дітей своїх теж привчали дивитися на світ веселими очима, виявляти особливу увагу до старших в роді, до пам'яті своїх предків.
Життя стає складним і суперечливим. Виникає проблема соціальної підготовки до нього, що було зумовлене необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, виробленням морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин.
Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню української народної педагогіки на новий вищий рівень її розвитку. Адже в центрі виховної практики вперше стала проблема формування духовних якостей особистості.
Невичерпним джерелом, з якого зароджувалася і поступово набувала сталості, узагальненості система виховання, була життєдіяльність наших пращурів ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.
З глибини віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість - пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.
В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. Ще в домонгольську добу лише в Києві, відомо, діяло більше 400 церков і монастирів, при них були і школи. У часи Киїівської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людини здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.
У наступні періоди зароджувалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього живого на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать камашнину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система виховання культивувала глибокі гуманістичні засади особистості.
Вершинних успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (ХУІ-ХУШ ст.). Цей період став «зоряним часом» її розвитку. Ідеї свободи і незалежності України, звільнення від соціального і національного гноблення, утвердження визвольного козацького руху як могутньої вільнолюбної суспільно-політичної і військової сили сприяли високому духовному піднесенню українського народу. Бурхливо розвивася фольклор, мистецтво і ремесла, народний театр, книгодрукування, інші галузі культурно-історичного життя.
В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії - перші всесвітньо відомі вузи на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання, науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів.
Українське Відродження дало світові блискучу плеяду видатних учених, освітніх і громадських діячів (Л. Баранович, І.Гізель, Л. Зизаній, З. Копистецький, М. Смотрицький, Ф. Прокопович та ін.), які розвивали не лише українську, а й інші системи національного виховання.
В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1654 р.р.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання сягнула на той час апогею свого розвитку.
Українську систему виховання збагачували суспільно-політичні, наукові ідеї, високі моральні ідеали та інші цінності, які складали сутність діяльності соціальних інститутів, демократичних громадсько-культурних рухів, організацій. Подив і захоплення у всьому світі викликав республіканський лад Запорізької Січі - форпосту свободи і незалежності України (принципи етнізації і проведення козацьких Рад, виборність гетьманів, отаманів Січі, полковників та іншої козацької старшини). У козацько-гетьманські часи на Україні діяли демократичні традиції національного самоврядування і судочинства. Конституція гетьмана П. Орлика (1710 р.) містить у собі такі ідеї, положення на захист прав людини, нації, суверенності держави, які були новим явищем в європейській і світовій політичній і правознавчій думці. Завдяки цьому в національній системі виховання утверджувалися ідеї народовладдя, гуманізму, самоврядування, відданості інтересам народу.
Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики, породила незвичайний феномен - козацьку педагогіку. Грунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання, формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеями, піднесла на новий, вищий рівень українську педагогіку. Козацька педагогіка виховувала справді вільну, ні від кого незалежну людину, українського патріота, незламного громадянина - борця за права народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах насамперед, в епоху українського Відродження стали найвищим досягненням національної системи виховання.
З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польські, російські і австро-угорські реакціонери-шовіністи, заграбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, щоб підрізати корені, які живили національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривали українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, традиції і звичаї. Частина молоді денаціоналізувалася, переходила на чужу мову, віру, поповнювала ряди відступників від рідного народу, духовних яничарів, манкуртів.
У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперчливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національне свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність.
Джерела національної духовності продовжували струмувати в життєдіяльності народу, його представників - учених, письменників, педагогів і т.д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г.С. Сковорода підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе». Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».
За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Шевченко. В 1861 році він видав українську абетку, наснаживши її ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства. Т. Шевченко мріяв написати також підручники історії, географії, етнографії України, боровся за національні педагогічні кадри.
Естафету боротьби за національну систему виховання дружньо підхопили діячі науки, культури і освіти другої половини XIX - початку XX століття. Яскравим свідченням розвитку української системи виховання було розгортання досліджень із гуманітарних і природних наук (історії, філософії, математики, біології та ін.). У всьому світі шанують здобутки українських істориків - літописців Величка, Граб'янку, Самовидця, а також Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антонича, М. Грушевського, М. Аркаса та ін. Світову етнографію збагатили видатні українські народознавці І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Кравченко та ін. Палку синівську любов до мови, рідного народу пробуджують праці відомих мовознавців О. Бодянського, Б. Грінченка, А. Кримського, О. Потебні, П. Житецького і т.д.
В умовах жорстокої русифікаторської політики самодержавства, цілеспрямованої денаціоналізації українців, руйнування іхніх виховних традицій діяли національно-виховні заклади (колегіуми, ліцеї, гімназії тощо), в яких реалізувалися певні ланки, елементи української системи виховання. Так, у колегії (інші назви - ліцей, коледж) імені Павла Ґалаґана, яка функціонувала в 1871-1920 р.р., в навчально-виховному процесі домінували народні духовні традиції. За рівнем науковості викладання, інтелігентності, вихованості випускників сучасники прирівнювали цей заклад до Царськосельського ліцею, Оксфордського і Кембріджського коледжів. Колегія імені Павла Ґалаґана виховала справжню плеяду вчених, діячів культури і освіти, серед них: президент АН України В. Липський, академіки Н. Котляревський, А. Кримський, В. Грабар, Г. Костюк, Н. Максименко, письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та багато інших.
Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства «Просвіта», «Рідна школа», освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання «Пласт» (1912 р.), «Сокіл», «Січ» та ін., діяльність яких грунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.
Яскраво виражені ознаки духовності українського народу має, наприклад, діяльність спортивно-громадської, молодіжно-виховної організації «Пласт», яка була утворена на зразок скаутизму. Назва організації походить від слова «пластуни» (так називалися козацькі розвідники). Біля витоків цієї організації були П. Франко (син І.Я. Франка) та І. Чмола. Організаційно-ідейні основи «Пласту» розробив доктор О. Тисовський. Зміст, ідейно-моральні основи «Пласту» грунтуються на культурно-історичних традиціях, відповідають інтересам української нації.
Становленню української школи та національної системи виховання в Галичині в кінці ХІХ-на початку XX століття великою мірою сприяла подвижницька праця освітніх діячів і народних учителів У. Кравченко, Н. Кобринської, О. Поповича, Л. Гарматія та ін. На Буковині, чинячи опір румунізації і онімеченню місцевого населення, підвалини української школи закладав Ю. Федькович, його послідовники.
Під час революції 1905-1907 р.р. починалось поступове відродження української національної школи, системи виховання. Після лютневої та жовтневої революції 1917 року розпочалося нове політичне, державне і національне піднесення України. Бурхливо відроджувалися культурно-національні виховні традиції. Розвивалася національна педагогіка, готувалися національні педагогічні кадри. У 20-30-х роках відбувалося дальше становлення української системи тих народів, що жили на Україні. Так, у 1929-1930 навчальному році на Україні було російських шкіл 1261, єврейських - 768, німецьких - 628, польських - 381, молдавських - 121, болгарських - 73, чеських - 15, татарських - 11 (не рахуючи кримських шкіл), вірменських - 6, по одній шведській, ассірійській і грецькій. Державні і громадські організації, установи дбали, в тому числі і Міністерство освіти УРСР, про відповідність кількості національних шкіл процентному складу населення.
Реалізувалася державна програма підготовки національних педагогічних кадрів. У Києві діяли польський педагогічний інститут, єврейський педагогічний інститут, у Житомирі - єврейський педагогічний технікум тощо. Українські школи і педагогічні навчально-виховні заклади відкривалися за межами України в місцях компактного проживання наших земляків - на Кубані, у Зеленому Клину на далекому Сході та ін.
Перші багатообіцяючі пагони національної системи виховання були штучно загальмовані і багато в чому знищені лютим морозом періоду тоталітарного режиму в СРСР. У часи культу особи і застою панували лженаукові, антигуманні ідеї, теорії «злиття націй», «старшого брата», «безнаціонального комунізму» та ін., які привели до глибокої кризи адміністративно-чиновницької системи навчання і виховання.
У нову добу перебудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України поглиблюють і вдосконалюють національну систему виховання.
Так, ініціатором реалізації ідеї Г.С. Сковороди про Духовну Україну став відомий письменник-патріот Олесь Бердник. Ідея створення Української Духовної Республіки (УДР) сколихнула тисячі людей, зокрема молоді (студентів, учнів тощо). Планується будівництво Храму України-Матері, відкриття взірцевих навчально-виховних національних закладів (гімназій, колегій, ліцеїв та ін.). Поділяючи ідеї УДР, учні і студенти глибоко вивчають рідну культуру, відновлюють забуті і занедбані пам'ятки історії та ін. Осередки УДР за місцем проживання, навчання і трудової діяльності молоді стали дійовим засобом формування національної свідомості і самосвідомості, характеру і світогляду особистості.
Визначною подією в суспільному житті є відродження козацьких культурно-історичних, у тому числі виховних традицій і звичаїв у формі Українського козацького товариства (УКТ). Глибоке і всебічне знання про країну Козаків, Козацьку Україну, Козацьку Республіку (так нерідко називали Україну) - це невичерпне джерело ідейно-моральної та емоційно-естетичної енергії, снаги, практично перетворюючої дії. По всій Україні створюються молодіжні первинні осередки УКТ («Січ», «Чайка», «Козацьке братство» та ін.). У школах, інших навчально-виховних закладах організовуються загони юних козаків, лицарів честі тощо. Учні оволодівають тими ідейно-моральними традиціями, цінностями, які були притаманні козацькому характерництву, братству, побратимству, товариству та ін. Дослідження і впровадження в теорію і практику виховання такого феномена, як козацька педагогіка, сприятиме поглибленню національної системи виховання.
Зроблені перші кроки у відродження української системи виховання: в житті родини, школи впроваджуються ідеї народної духовності, засоби етнопедагогіки, українознавства, створюються концепції розвитку національних навчально-виховних закладів - від дитсадка до вузу.
Сучасна українська національна система виховання грунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу, ідеях і положеннях міжнародних документів Декларації прав людини (1947 р.), Концепції про права дитини (1989 р.), Декларації про державний суверенітет України та ін.
Державна національна програма «Освіта» визначила стратегію розвитку освіти в Україні, пріоритетні напрями та шляхи створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.
Тривалий час вона нехтувалась, заборонялась, а в останні десятиріччя взагалі була відкинута і замінена так званою системою комуністичного виховання. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції свого народу поступово відроджується національна система виховання. За своїм характером виховання завжди є національним. В його основу закладено український виховний ідеал.
Національне виховання - це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.
Національне виховання - це виховання студентів у дусі українського виховного ідеалу на багатовікових традиціях. Воно ґрунтується на засадах родинного виховання, ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють кращі зразки виховної мудрості народу.
Основні положення національного виховання - гуманізм, демократизм, народність, єдність родинного і шкільного впливу, природо відповідність, виховання у праці, самодіяльність учнів.
Конкретний зміст національного виховання залежить від державного устрою, світогляду, релігії і моралі, рівня розвитку культури, національної свідомості і самосвідомості народу. Виховний ідеал - це мета виховання. Образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи учнів. Виховний ідеал як мета виховання визначає систему освіти і виховання, її зміст, методи, форми.
Наука доводить, що справжнє виховання глибоко національне за змістом, характером та історичним покликанням. Адже нація - це насамперед система різноманітних природних, історично зумовлених ознак тіла, душі й розуму, тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільності людей. Відповідно різні ознаки якості людей залежно від національної приналежності мусять максимально враховуватися під час організації виховного процесу. Мова йде про наповнення виховного процесу самобутнім змістом, засобами, методами виховної роботи, які виробилися в кожної нації протягом століть і є невід'ємною часткою її духовної культури.
Позицію про те, що виховання має яскраво виражений національний характер, здавна підтримували видатні філософи, педагоги, психологи. Як немає взагалі людини (абстрактної, безликої, без конкретної національної приналежності), а є людина-українець, росіянин, японець, так немає виховання взагалі, а є німецьке виховання, японське виховання тощо.
Національне виховання є основою культурно-історичного розвитку нації, а відповідно й особистості.
Головна мета національного виховання передбачає формування в молоді громадської відповідальності, яка припускає добровільний вибір поведінки, що відповідала б певній соціальне значущій меті, на здійснення якої спрямовані зусилля держави. Конретними формами знову виступають правова, політична і моральна відповідальність.
Досягнення головної мети - формування громадських рис особистості може успішно здійснюватися завдяки правильному визначенню виховного процесу. У змісті виховання закладаються світоглядні основи особистості, знання про розвиток природи і суспільства, розкриваються роль і місце особи, її держави, народу в навколишньому світі.
1.2 Народна педагогіка - першооснова національної системи навчання та виховання
Народна педагогіка - галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби і методи виховання і навчання.
Народна педагогіка стала першоосновою становлення професійної, наукової педагогіки. З її чистих джерел черпає творче натхнення і запал живої думки не одне покоління видатних педагогів. Вона забезпечила високий науковий злет основоположника педагогіки нового часу Я.А. Коменського. Видатний чеський педагог був прекрасно обізнаний з народною педагогікою, вивчав усну народну творчість, відстоюючи інтереси народу, мріючи про часи, коли на землі не буде ні царів, ні панів, ні підлеглих, коли всі стануть рівними. Його всесвітньо відомі твори «Велика дидактика», «Материнська школа», «Правила поведінки дітей», уся педагогічна спадщина пронизані ідеями народної педагогіки.
Духом народної педагогіки пройняті життя і педагогічна діяльність видатного швейцарського педагога-демократа Йоганна Генріха Песталоцці. Саме народна педагогіка спрямувала його творчість у демократичне русло. «Все для інших, нічого для себе» - ось принцип, за яким жив Песталоцці. Тому в центрі його творів «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Книга матерів», «Лист до друга про перебування в Станці», «Лебедина пісня» стає народ, доля простих трудівників, виховання дітей бідних селян.
Значний внесок у вивчення і популяризацію народної педагогіки зробили також українські педагоги і діячі культури.
Першим з видатних педагогів минулого на Україні, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г.С. Сковорода. Видатний філософ-просвітитель і поет другої половини ХУПІ століття, який стояв на вершині знань свого часу, відстоював твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені» [52, 154]. Ідеями народної педагогіки пронизані діалоги, вірші, байки і притчі Сковороди.
Положення Сковороди про українську народну педагогіку знайшли підтримку й дальший розвиток у спадщині педагогів наступних поколінь.
Після Г. Сковороди народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень О. Духнович - автор першого на Україні підручника з педагогіки «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских» (1857). У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання.
Перший, хто поставив народну педагогіку на п'єдестал, був великий вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Він же й перший увів поняття «народна педагогіка» в широкий обіг, переконливо обгрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній науці, теоретично і практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення виховного досвіду трудових мас.
За словами Ушинського, виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості. «Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням» [65,109].
У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання. Етнопедагогіка - це історично складена система народних знань і умінь у справі навчання і виховання підростаючого поколінь, яка є невід'ємною частиною національної духовності. Це усний багатотомний підручник виховання, що зберігається з найдавніших часів у пам'яті народу.
Етнопедагогічні знання знайшли свій вияв у народних виховних традиціях, фольклорних творах, звичаях і обрядах, ритуалах і святах, якими супроводжуються події в житті дітей і молоді, їхніх іграх, досвіді національного виховання.
Справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головними з них є: рідна мова, усна народна творчість (фольклор), національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народні ігри та іграшки, родовід, рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю, народний календар, народні прикмети, вірування, релігійні і виховні традиції, родинно-побутова культура.
Багатющі засоби рідної мови адекватні природним, національним особливостям дітей, створюють найсприятливіші умови для їх нормального розвитку. Засвоюючи мову з найбільш раннього віку, діти поступово стають носіями національного змісту, духу: засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу.
Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворити у культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, стати його суттю, відбувається складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини.
Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягав весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.
Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він констатував: «Звичаї народу - це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому… Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу».
Феноменально багатюща українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. Традиційна обрядовість виникла як органічний зв'язок духовного і матеріального у процесі буття. Вона набула ролі капіляра світоглядного і духовного живлення національного організму, крізьвікових контактів. Коли зловмисники відчули неспроможність фізичної розправи над народом, вони винайшли найдокульніший метод - знищити звичаї і традиції, чим сподівалися остаточно припинити народ створення. Але це їм не вдалося. Адже кожна особистість, кожна місцевість були і є носіями національно-культурних і духовних традицій. Народно-традиційна культура як сфера світського буття органічно об'єдналася з духовно-християнською. Саме синтез духовного і світського став стрижнем національної стійкості, основою українського характеру.
Основними жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал, є легенди, притчі, казки, апокрифи тощо. Міфологія - один із найдавніших видів народної творчості. Міфологія - чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологочні твори втілюють у собі згустки народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії, прийоми. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.
У фольклорі відображені багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство, першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоколіричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях народу.
Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Припадаючи спраглими вустами до фольклорних джерел, учні сповнюються світлими дерзаннями, устрімліннями утверджувати в житті добро, правду, красу.
Фольклорне виховання є однією з найважливіших частин етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, в школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.
Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Народний календар - це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній |! послідовності і відзначаються всім народом протягом року. Народний календар - енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які пов'язані з природою рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі - трудова діяльність людей, її різноманітні види в залежності від пори року.
В народних прикметах і віруваннях відображені зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтовну, регулюючу і прогнозуючу функції. Такі згустки народних спостережень, передбачень часто зафіксовані в крилатих виразах, усталених висловлюваннях. У прикметах та віруваннях сконцентровані результати багаторічних спостережень дідів і прадідів над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Народні прикмети та вірування одухотворюють природу, вчать дітей берегти, примножувати та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань - народної біології, астрономії, медицини, метереології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кмітливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутьному.
Народні вірування, гадання, ворожіння є важливими сферами духовності народу. Вони мають не лише історико-культурне, а й пізнавально-виховне значення. У віруваннях, гаданнях і ворожіннях відображено специфічні особливості способу мислення, такі його прийоми, як ідеалізація, гіперболізація, персоніфікація тощо. Продовжуючи такі народні традиції, наприклад, у дні свят Івана Купала, Андрія тощо, молодь вчиться прогнозувати, передбачати майбутнє, певні події в житті, переконується в тому, що необхідно постійно розвивати власне пізнання дійсності, гармонійно поєднувати в житті матеріальні і духовні чинники.
В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і національні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуротворчим і духовнотворчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї і обряди об'єдують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї - це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.
Без таких засобів виховання, що ввібрали в себе досвід тисячолітнього буття народу, як без коріння чи без фундаменту, не може повноцінно розвиватися ні родинне, ні громадське виховання, ні педагогічна наука, одним словом, національна система виховання.
Провідними принципами етнопедагогіки є природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із життям рідного народу, гуманізм, активність і ініціативність виховання в процесі виховання, орієнтування на вселюдські моральні цінності та ін.
Принцип природовідповідності у виховному процесі передбачає виховання людини в людині, розвиток того, що закладено в кожній дитині природою. Цієї позиції чітко дотримується ряд сучасних науковців: Є. Сявавко, М. Стельмахович, О. Киричук, І. Мартинюк та інші. Дотримання принципу природовідповідності сприяє споконвічній єдності людини з природою - це один з провідних принципів народної педагогіки Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу в рідному для дитини середовищі або наближеному до нього. Засвоєні і примножені попередніми поколіннями традиції і звичаї, історія і культура містять у собі духовні, моральні цінності і відповідно мають величезне значення у системі виховання. Виховання починається у сім'ї, дитсадку і школі на матеріалі національної культури, тобто на культурному досвіді матері і батька, свого роду, далеких пращурів, на культурно-історичних, національно-духовних традиціях рідного народу.
Принцип етнізації виховного процесу передбачає наповнення його національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості громадянина. Він покликаний відтворити в дітях рідний народ, увічнити специфічне, самобутнє, що є у кожній нації.
Принцип гуманізму покликаний утверджувати високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і виявлення дійсності. Цей принцип передбачає створення для особистості умов гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо. У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до діалогу його з учнями, тобто подолання авторитарної педагогіки.
Запорукою гуманізації є рівень демократичності у навчальному закладі, співдружності педагогів і учнів, дисциплінованості і відповідальності молоді. Найслабіша дитина має відчувати, що таке гідність. Для українців завжди характерними були гуманізм і добросердність.
Дотримання принципу демократизму у виховному процесі вимагає відповідного рівня гуманістичності, виключає байдужість, черствість у стосунках між учителем і учнем. В основу його необхідно покласти почуття милосердя, вміння сприймати біль інших людей, здатність відгукнутися на чуже горе.
Принцип єдності сім'ї і школи, сім'ї і громадськості означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання, взаємодопомоги. Користь від державного і сімейного, громадського виховання обопільна.
Принцип наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних цінностей становить серцевину змісту освіти і виховання, забезпечує неперервність виховного процесу: від родинного дошкільного до вузівського виховання. Кожен наступний етап виступає як логічне продовження попередніх, завдяки чому формується цілісне світосприймання. Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і примноженню духовної єдності поколінь.
Принцип цілісності вимагає, щоб весь вплив на людину (особу) був постійним, неперервним.
Існує ще такий принцип як принцип прогностичності - здатність до оперативного відображення, передбачення та швидкого моделювання змін у національній культурі та освіті.
Іманентність як постійне удосконалення знань з системи наукових концентрів українознавства та структурних складових. Удосконалення та ускладнення з одночасним піднесенням рівня українознавчого досвіду та його цілісності.
Таким чином, кожен з перелічених принципів етнопедагогіки пронизує більшою чи меншою мірою всі напрями виховання. Принципи виховання виступають у ролі керівництва до дії, правил організації виховного процесу.
Вони є методологічною основою національного виховання.
Українська етнопедагогіка складається з розділів: народне дитинознавство, народна дидактика, народна виховна практика (її основа - батьківська педагогіка) і народна педагогічна деонтологія.
Українська народна педагогіка - складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.
Педагогіка народознавства - напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.
Народознавство у вузькому значенні (етнографія) - наука про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традіції, звичаї, обряди. У широкому значенні - це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.
Батьківська родинна педагогіка - складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання і досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін. Родинна педагогіка є серцевиною народної виховної практики. Це перевірений віками досвід національного виховання дітей в умовах родини, у колі найближчих по крові і духу людей. Родинне виховання є могутнім джерелом народного світогляду, національного духу, вищої моральності, трудового гарту, громадського змужіння. Згідно народних поглядів, дитина найшвидше і найглибше засвоює основи моралі серцем і душею, тобто народ прагне насамперед пробуджувати і розвивати почуття доброти, чуйності, совісті, правдивості, любові до всього живого.
Головна властивість і специфічна суть родинного виховання полягає в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі внутрішньо родинних стосунків, родинно-побутової культури. Тому новітні перспективи у родинному вихованні виводимо в першу чергу з пріоритетних можливостей самої родини, її місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини, рідного народу, нації й держави.
Взірцем і пріоритетним для нас й надалі мають стати в першу чергу наші власні традиційні національні здобутки в галузі родинознавства та народної батьківсько-материнської педагогіки, а також взірцеві приклади тих високорозвинених країн, де дбайливо бережуть і примножують старовинну і свою родинно-побутову культуру. Тому й помисли дітей та молоді спрямовують на шановливе ставлення до предків, людей старшого покоління, родинно-побутових звичаїв і традицій, до того вічного і святого, що має могутнє виховне значення.
Народ здавна визначає очевидну істину: батьки - головні природні вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей має створений батьками уклад, спосіб життя родини, всіх її членів. Честь і солідарність родини, дотримання єдності, наступності й спадковості поколінь, родинна і подружня злагода залишаються пріоритетними і тепер. Вартість їх ніколи не загине.
Найкращі умови для розвитку особистості створюються в процесі поєднання родинних і загальнонаціональних, регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються насамперед батьками, силою громадської думки. Активне включення дітей в народні традиції і звичаї, ритуали та урочистості (трудові, моральні, естетичні тощо) - могутній фактор впливу на особистість.
Народна дидактика застосовується в нерозривній єдності з засобами, методами і прийомами народного дитинознавства і батьківської, родинної етнопедагогіки і, ширше, системою народного громадського виховання, всією народною виховною практикою. Народне навчання, як компонент національної системи виховання, свято береже і передає з покоління прагнення пізнавати навколишній світ, закони розвитку природи і суспільства, виявляти роль і місце людини в житті.
Оволодіваючи народною навчальною системою, учні опановують теоретичні і практичні знання з народної астрономії, математики, метеорології, медицини, кулінарії, хліборобської справи та інших сфер народних знань і вмінь.
Народні навчально-пізнавальні традиції ґрунтуються на життєвій практиці, потребах і інтересах, власній дослідницькій діяльності кожного вихованця. Головне в народному навчанні - безпосередня особиста праця (фізична, розумова), дослідницький пошук, самостійне оволодіння знаннями, вміннями. Народ утверджує самонавчання, самоосвіту, як провідний і ефективний шлях пізнання дійсності, самовдосконалення особистості.
Народна дидактика стверджує, що найголовнішим у навчанні є не так результат (в готовому чи закінченому вигляді, бажаному для дорослих, зокрема вчителя, в даний момент), а той пошуковий, духовний шлях, який пройшов учень з якомога більшою самостійністю, бо саме в такому разі найпродуктивніше розвивається не лише мислення, а й мовлення, пам'ять, воля та інші психічні процеси, вся особистість. Тому народ відстоює самодіяльність учнів, до якої треба прагнути в процесі організації навчання, яка є виявом самодіяльності народу, нації в процесі історичного розвитку.
Педагогічна деонтологія (з грецької - потрібне, необхідне) - народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів - перед учнями, вихователів - перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.
Ідеї, положення народної педагогічної деонтології сприймаються дітьми як заповіти предків, закони життя, без яких воно втрачає свій смисл, гуманну сутність. Це такі, наприклад, ідеї, настанови: любов до батьків, родичів, інших людей; пошана до родоводу, рідної мови, культури і історії; повага до праці, хліба, рідної землі; піклування про молодших і старших людей, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; вірність народним традиціям, звичаям і обрядам, заповітам дідів і прадідів; вшанування пам'яті померлих і загиблих тощо.
Завдяки народній деонтології діти з раннього віку відчувають і усвідомлюють належність до рідного народу, причетність до його долі, живуть його інтересами: «Будь вірний роду-народу», «Не допусти зради громади», «За рідний край мужньо вмирай» та ін.
У нашого народу існує мудра віра в природні задатки кожної дитини. Будь-яка дитина має «золоте зерно душі», яке попадаючи на родючий грунт національного виховання, дає світолюбні пагінці добра, правди, гідності та ін. За народними поглядами, кожний учень може бути в чомусь першим (ватажком, лідером): один - у навчанні, другий - у трудовій діяльності (фізичній, продуктивній праці), третій - у мистецтві, четвертий - у народознавчій роботі, п'ятий - у спорті тощо. Такий народний підхід забезпечує радість у навчанні, пробуджує енергію життя, формує гідність, надихає на подолання труднощів, дає можливість відчувати себе рівним серед рівних і водночас першим серед інших в певній галузі життєдіяльності.
У народній педагогіці знання про дітей подаються своєрідно, без спеціальної наукової термінології, самобутньо і образно. Дитинознавчі відомості викладаються емоційно, з любов'ю до дітей, чітко і логічно, дуже часто в конкретній художньо-образній, крилатій формі, з романтичною піднесеністю, невичерпною фантазією, багатою на зміст символікою, кмітливо і дотепно. Наприклад: «Малі дітоньки - що ясні зіроньки: і світять, і радують у темну ніченьку» тощо.
Найпоширенішими формами організації народного навчання і виховання дітей є індивідуальна, групова (колективна) і масова. В народі поширені такі поняття, як «громада», «братство», «побратимство», «товариство», які свідчать, що наші батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність і авторитет колективних форм організації діяльності, в тому числі навчання і виховання. У тісній єдності з формами організації застосовуються методи виховного впливу на дітей. Найпоширенішою групою народних методів виховання є група, що покликана формувати поведінку дитини, її практичний досвід. До цієї групи методів належить спосіб життя, його уклад, історично обумовлені види діяльності, праця, народні ігри, громадська думка, приклад, привчання, вправляння, змагання тощо.
Народна педагогіка приділяє велику увагу природним засобам фізичного, морального оздоровлення дітей - сонцю і воді, вітру і росі, свіжому повітрю, краєвидам природи, цілющим травам і квітам та ін. Діти відчувають і усвідомлюють, що людина - це невід'ємна частинка природи, без якої просто не буде життя на Землі. Виховані засобами народної педагогіки діти бережуть природу - свій «зелений дім».
За народною виховною системою, формування особистості здійснюється в праці і для праці - життєво необхідної, вільної, естетично пережитої і глибоко осмисленої. Адже саме така праця, трудова діяльність, за народною філософією, є першоосновою буття людини, нації. У трудовій діяльності найефективніше відбувається фізичний, розумовий, моральний, естетичний розвиток дитини. Важлива специфічна ознака народної педагогіки полягає в тому, що всі види виховання, які виділяє сучасна наука, реалізуються в єдиному процесі формування особистості. Всі засоби народної педагогіки (різьблене «сонечко» на колисці, яскрава кольорова і хитромудра саморобна забавка, колискові пісні, ласкаве слово батьків і родичів, різноманітні розвиваючі рухи, перші трудові операції, дотепні загадки, ігри і задачі на кмітливість, моральні настанови та ін.) цілеспрявано включають дітей у всі види діяльності, які забезпечують їхній всебічний розвиток. Виховна мудрість етнопедагогіки передбачає активне включення дітей у всі історично вироблені рідним народом види діяльності, які комплексно, всебічно і гармонійно впливають на дітей, формуючи в кожній дитині багатогранну і цілісну національну духовність.
Народна педагогіка включає також педагогіку народного календаря, яка передбачає виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.
Козацька педагогіка - частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.
Народна педагогіка - першооснова національної системи виховання, її культурно-історичне підґрунтя. Наукова педагогіка, національна система виховання для свого розвитку постійно вбирають в себе живлющу снагу етнопедагогіки.
1.3 Національні та загальнолюдські духовні цінності, шляхи і засоби їх формування
Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллям мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.
Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яке передається дітям від батьків, дідів і прадідів і яке поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.
У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовності рідного народу:
1. Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця, росіянина, білоруса, мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.
Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини - України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала і в години політичної незалежності України сягала вершини людської цивілізації.
За останні десятиріччя українська національна психологія за відомих причин не досліджувалася. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості - знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.
2. Національний характер і темперамент. Вони формувались протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднуватися з минулим досвідом, народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент. Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбивість і душевне багатство - лише деякі типові якості відомого в цивільному світі українського національного характеру.
У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпимість до явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.
Вчителі, вихователі, батьки беруть до уваги соціальні і політичні фактори, які впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати і поглиблювати, так і послаблювати та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості - сприяти створенню таких суспільно-політичних умов і виробляти в учнів таку громадську позицію, які б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримувати, зберігати і розвивати.
3. Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована на те, щоб підростаючі покоління оволодівали усім багатством і різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складники духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність. У виховній роботі педагог бере до уваги, що український народ, як і інші народи, пізнає дійсність під кутом зору, який обумовлений як природою самих українців (їх анатомофізіологічними особливостями та ін.), так і природою, економікою, видами господарської діяльності на тій території, де споконвіку живуть представники українського народу. Завдяки цьому специфічному «куту зору», способу мислення, творче бачення світу українським народом значною мірою відмінне від творчого осмислення дійсності іншим народом. Вихователь враховує, що спосіб мислення дітей має і національні, і загальнолюдські особливості. Спосіб мислення українців має багато спільного з способом мислення білорусів, росіян, поляків, інших слов'ян. Однак він має самобутню істотність, завдяки чому із століття в століття відтворюється і розвивається самобутність української культури, духовності.
Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтв, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу, в тому числі народної дидактики, математики, біології, астрономії, метереології та інших галузей народних знань.
4. Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожним учнем народних моральних та етичних ідей, положень, правил, принципів, поглядів. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів. Мораль народу (совість, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вона є його сутністю.
Батьки, педагоги враховують те, що народ завжди надає пріоритетності моралі перед усіма іншими сферами, факторами життя. За народною мудрістю, кожна людина має визначити вищість, верховенство моральних знань (ідей, норм, принципів), підпорядкованість їм інших галузей, видів знань (політичних, ідеологічних тощо). Національна система виховання реалізує моральні цінності - людяність, доброту, милосердя, співпереживання як найвищі духовні надбання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тим найголовнішим критерієм, який дозволяє їм практично реалізовувати, за власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеологізовані представники молоді можуть бути соціальне небезпечні.
Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, яка віками утверджувала красу і благородство людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил і норм подружнього, побратимського і товариського життя, вірності.
У процесі відродження і утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.
5. Народна естетика. Вона найтіснішим чином пов'язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникала і утверджувалася в гармонійному взаємозв'язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, будівництво і влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї - червона калина і струнка тополя, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті - вишиті рушники, квіти, духмяні трави, на стінах - портрети батька і матері, бабусі і дідуся, національних героїв України. Святим місцем, уособленням високої краси для українців, є покуття (покуть). Тут традиційно вішається картина іконопису, яка символізує найвищу духовну божественну красу. Все в хаті має національний естетичний колорит.
Ґрунтуючись на народній естетиці, українська система виховання передбачає формування в учнів красивої поведінки, привабливого стилю життя, доброзичливого ставлення до людей, умінь власноручно вишивати одяг, готувати смачну їжу за народними рецептами тощо.
Оволодіваючи серцем і розумом молоді, народна естетика пробуджує в неї внутрішні сили, надихає на добрі справи, запалює оптимізмом, стверджує любов, віру і надію як найважливіші складники духовності.
6. Народна правосвідомість (народна правотворчість, законотворчість, звичаєве право). У національній системі виховання формування правосвідомості займає чільне місце. Народ завжди жив і живе за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя.
У народних громадах, товариствах, інших об'єднаннях, в суспільстві в цілому верховенство завжди належало народній моралі, яка в свідомості народу мала статус і значення закону життя, діяльності і поведінки. У виховній роботі педагог домагається глибокого усвідомлення учнями того, що народне право, звичаєве право грунтується на національних і загальнолюдських моральних ідеях, нормах. Громадська думка, народна духовність утверджують закони життя (принципи, правила, вимоги тощо), в основі яких - високі норми, ідеї народної моралі. У процесі розвитку суспільства справедливі юридичні закони виникають на основі народної моралі. Тому порушення і моралі, і законів у народі вважається найтяжчим злочином, гріхопадінням, святотатством.
Народне звичаєве право справедливе, хоч інколи і жорстоке: згадаймо присуд батька, вірного народним традиціям і звичаям, який виганяє з дому Катерину, свою дочку, що віроломно порушила народну мораль, народні неписані закони цнотливості, чистоти, порядності (поема «Катерина» Т.Г. Шевченка). Народна правотворчість щодо її порушників була жорстокою, але в її основі - глибока людяність спрямована на збереження гідності, честі окремої особистості, високого благородства кохання материнства як суспільних явищ, гуманного виховання молоді, утвердження у віках моральної чистоти народу, нації.
Українська система виховання переконує підростаючі покоління в тому що наш народ здавна будував правове суспільство, однак насильство чужоземних загарбників, політичних сил (шляхом війни, агресії, загарбання території України, знищення її духовності) було першопричиною гальмування і руйнування народної високоморальної правової держави.
Народна правосвідомість завжди утверджувала право на свободу, землю, власність, працю, вільне господарювання, житло тощо. В останні століття і десятиліття народна правотворчість, правосвідомість значно ослабла. Загрозливих масштабів набули скептицизм, цинізм, лицемірство, дворушність щодо законів, їх дотримання. Народну правосвідомість відроджує національна система виховання, яка є надійною запорукою будівництва суверенної української правової держави.
7. Національна філософія (етнофілософія). Філософія українців - це система оригінального сприймання і осмислення дійсності. Національна філософія - це самобутня система ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт, на душевний і духовний світ людини, обумовленість природних, соціальних і психічних явищ, на проблему долі людини, покликання і роль в історії народу, на можливу участь у людському житті ще не пізнаних, «надприродних» сил. У нашого народу етнічна філософія існує у вигляді уявлень, понять про світобудову, глибинні потаємні першопричини людських вчинків, історичного поступу.
Пізнання кожним учнем національних філософських ідей, поглядів сприяє духовній цілісності особистості. Використовуючи скарби народної мудрості, осмислюючи життєвий досвід народу, а також свій власний, учень замислюється над проблемами мети і смислу життя, життя і смерті, шляхами досягнення поставлених цілей, засобами реалізації своїх планів, мрій. Узагальнюючи здобуті знання, учень розмірковує над співвідношенням у житті добра і зла, правди і кривди, краси і потворності, обґрунтовує свою позицію, робить вибір.
Оволодіння кожним учнем народною мудрістю є надійним грунтом для засвоєння наукової філософії, опанування філософськими системами багатьох народів світу.
8. Національний світогляд. В українців, як і в представників інших народів, історично виробився самобутній світогляд. Національний світогляд - це обумовлена культурно-історичними умовами система поглядів, переконань, ідеалів, яка складає основу національної духовності і відображається в ідейній, морально-етичній спадщині, традиціях і звичаях української нації, її минулій історії і сучасному бутті. Український світогляд розкриває народне ставлення до природи, людини, пояснює смисл життя, місце людини в ньому. Світогляд опирається на розуміння народом таких фундаментальних понять, як світ, людина, народ, нація, любов, віра, надія, духовність та ін. Українському світогляду притаманна філософсько-психологічна риса - утвердження органічної єдності, гармонійного злиття Людини і Природи, Народу і Космосу.
У виховній роботі педагог врахувує, що світогляд українців відзначається об'єктивністю, реалістичністю, глибинним осягненням першоструктур буття, поєднанням глибокого ліризму, душевного багатства і проникливої логічної думки. Навіть ті світоглядні народні уявлення, погляди, які довгий час тлумачились офіційною наукою як ідеалізм і містика, марновірство і забобонність народних мас (психічні явища, пов'язані з екстрасенсорикою, парапсихологією, астрологією, телепатією, козацьким характерництвом тощо), у наш час набувають наукового обґрунтування. Учні переконуються в тому, що в такій найскладнішій сфері буття, як психіка, народний світогляд виявився більш проникливим і далекоглядним, ніж науково-офіційний епохи застою, завдяки гострій інтуїції і глибокій та чіпкій спостережливості праці, їх багатовіковому досвіду життя.
Всіма наявними в ній засобами національна система виховання цілеспрямовано і систематично формує в учнів народне світовідчуття і світорозуміння, світоглядну позицію. Національний світогляд, його глибина і багатство найяскравіше відображені в міфології, фольклорі, символіці, прикметах, віруваннях, традиціях і звичаях народу, матеріалізовані в історичних подіях і здобутках національної культури.
Національний світогляд є тим базовим компонентом особистості, фундаментом її духовності, на основі якого формується науковий світогляд.
9. Національна ідеологія. В умовах політичного і наукового плюралізму не може бути монополії в духовному житті народу якоїсь однієї ідеології, ідейної платформи певної партії. Справа в тому, що кожна нація (етнос) має свою, історично обумовлену ідеологію, яка своїм корінням сягає сивої давнини і ідеями якої пройняті, «зцементовані» всі сфери життєдіяльності народу.
Національна ідея - це ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних ідей, поглядів, принципів, ідеалів, які відображають інтереси, прагнення, потреби нації, суверенність її державності.
Протягом століть українська нація виробила власну, глибоко гуманістичну ідеологію. Ця скарбниця народних ідей постійно поглиблювалася, відображаючи нові явища, потреби національно-культурного життя народу. Національна ідеологія захищає інтереси людини праці, право кожної особистості на повну свободу мислення і волевиявлення. Ідеологія українського народу обґрунтовує як найвищі цінності повний суверенітет як окремої особистості, так і державного, політичного, економічного і духовного життя України.
У період перебудови ідеологія народу виконує функції ідеології національного відродження побудови правової держави на засадах народної совісті, правди, справедливості, гідності, гуманізму і демократизму.
Національна ідеологія утверджує в житті неминущі, вічні загальнолюдські цінності мирної творчої праці, взаємопідтримку людей різних національностей, реальну дружбу народів, самобутність і суверенність кожної нації, пріоритетів прав особистості, верховенство турбот про юне поколінння - майбутнє нації.
Система українського національного виховання передбачає таку життєву позицію кожного юнака і дівчини, в формуванні якої провідна роль належить українській філософії, світогляду, ідеології.
10. Національна свідомість і самосвідомість. Кожен громадянин суверенної України повинен мати свою національну свідомість і самосвідомість. Без духовного багатства, сконденсованого в цих поняттях, неможливий повноцінний внутрішній світ людини-громадянина. Національна свідомість формується всіма засобами рідної мови, історії, культури, мистецтва, народними традиціями і звичаями тощо. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість українців, є історична пам'ять, що зберігає кожну сторінку життя, боротьби рідного народу за соціальні, політичні і національні права на всіх етапах його розвитку.
Педагог зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричиняє оманливе, ілюзоване відчуття «другосортності», «другорядності» рідної мови, культури, врешті самого себе, народжує комплекс національної і громадської неповноцінності, ущербності. Такі учні не мають, як правило, почуття власної гідності і гордості. Вони часто цінностями, цілісною народною духовністю, вони втрачають у своєму і національному, і загальнолюдському розвитку. Коли духовні цінності рідного народу забуваються, штучно звужуються (з різних причин - політичних, ідеологічних тощо), національна система виховання гальмується і занепадає. У суспільстві поширюється як соціальна хвороба - пошесть, моральні «пустоцвіти», духовні безбатченки. При цьому в молоді, як правило, не формуються, або дуже слабо формуються національні і загальнолюдські цінності, послаблюється відчуття своїх рідних, родоводу, рідного краю, батьківської землі, рідного народу, а відтак - і відчуття та розуміння інших людей, зокрема представників різних національностей, що призводять до міжнаціональних конфліктів, а то й до ворожнечі. Порятунком із таких ситуацій, обставин є організація широкої національно-просвітницької діяльності, повноцінного науково обгрунтованого національного виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.
2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки
2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді
Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить формуванню національної свідомості. Це зумовлюється, насамперед, тим, що високий рівень національної свідомості пов'язаний не просто з теоретичним усвідомленням процесів національного відродження, а й з практичною готовністю людини до участі в розбудові незалежної держави. Без належного виховання процес побудови міцних підвалин української держави неможливий. Людина, байдужа до національних надбань свого народу, у якої немає національних орієнтирів, поступово втрачає свій зв'язок з Батьківщиною. Зміст освіти, форми і методи навчання та виховання в школі мають будуватися на засадах гуманізму, з урахуванням багатовікової історії и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.