На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Загальна характеристика комункативних якостей мовлення в науково-педагогчнй лтератур. Способи формування правильност мовлення у майбутнх учителв. Фахова дяльнсть вчителя початкових класв у формуванн правильност мовлення молодших школярв.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Педагогика. Добавлен: 08.11.2009. Сдан: 2009. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
ДИПЛОМНА РОБОТА

ФОРМУВАННЯ ПРАВИЛЬНОСТІ УСНОГО МОВЛЕННЯ У МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ
План

Вступ
Розділ І. Теоретичні основи формування комунікативних якостей мовлення
1.1 Загальна характеристика комунікативних якостей мовлення в науково-педагогічній літературі
Розділ ІІ. Шляхи і способи формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів
2.1 Теоретичні аспекти формування правильності мовлення
2.2 Основні типи помилок як наслідок порушення правильності мовлення
2.3 Практичні аспекти формування правильності мовлення
2.4 Фахова діяльність вчителя початкових класів у формуванні правильності мовлення молодших школярів
Висновки
Список використаних джерел
Вступ

Індивідуальна мовна культура - це своєрідна візитна картка особи незалежно від її віку, фаху, посади. Навряд чи матиме належний авторитет і вплив той, хто не вміє правильно висловити свою думку, хто не користується виражальними мовними засобами, неспроможний дібрати лексичні вирази відповідно до конкретної ситуації. Це особливо стосується фахової підготовки вчителів початкових класів, оскільки вони прищеплюють школярам основи мовної культури.
Мова живе в мовленні, без нього вона не може здійснювати своєї комунікативної функції. Проте і мовлення, а відтак мовленнєва комунікативна діяльність неможливі без мови, її словникового складу, фонетичних законів, правил граматики. Це за висловлюванням І. Синиці, «мова в дії», що охоплює аудіювання, говоріння (в тому числі так зване внутрішнє мовлення - мовчазну розмову із самим собою), читання (вголос і про себе), письмо [49 ].
Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою вчених-лінгвістів, письменників або вчителів -мовників, це - не тільки ознака, а й обов'язок кожної культурної людини. Культурними в нас мусять бути всі, незалежно від того, працює людина розумове чи фізично [2, 15].
Проте взірцем правильності мовлення має бути вчитель. Він повинен володіти здоровим, неупередженим відчуттям мови, постійно стежити за змінами, які відбуваються в нормах вимови, наголошування, слововживання у зв'язку з глибшим вивченням загальнонародної мови, тенденцією до взаємозбагачення національних мов, вирівнюванням діалектів.
Мовний режим повинен бути єдиним для всіх шкільних підручників, усіх педагогів, мовним етикетом повинні володіти учні й учителі.
У школі готується майбутній громадянин - творець матеріальних і культурних цінностей, людина активної позиції. Логічна, точна мова, уміння вибрати темп, тон мовлення, інтонацію бесіди, здатність не лише словом, а й його змістом, естетикою вплинути на слухача повинні бути внутрішньою потребою нашого вчителя.
Багатство й різноманітність мовлення вчителя - джерело збагачення мови учня, чистота й досконалість; образність мови вчителя - запорука поваги учня до естетичних цінностей, створених засобами мови. Мовлення вчителя повинно відзначатися такими ознаками: 1) правильністю - орфоепічною, граматичною, орфографічною, пунктуаційною; 2) виразністю - змістовою, інтонаційною, візуальною; 3) чистотою, що не допускає штучності, фальшивого професіоналізму; 4) лаконізмом при збереженні змістової вичерпності, різноманітності засобів для висвітлення теми.
Культура мовлення є сумарною оцінкою якості мови чи оцінкою окремих її рівнів та аспектів. «Під культурою мови розуміється чітко виражена тенденція до розвитку в літературній мові якостей, які вимагаються її спеціальною функцією». Такі якості називають комунікативними якостями мови [26], інколи критеріями [10], критеріями удосконалення мови [9], комунікативними ознаками [3], основними вимогами до мовлення [7]. Комунікативні якості мови - це реальні властивості її змістової і формальної сторони. Саме система цих властивостей визначає ступінь комунікативної досконалості мови.
Розуміння одних якостей мови у сучасній науці більш чи менш склалося (правильність, точність, логічність, чистота), розуміння інших лише окреслилося (дієвість, естетичність, емоційність, змістовність). Окремі якості відомі з давніх часів, розглядалися в риториках, при цьому кожна епоха і кожна наука про національну мову вносила у цей розгляд щось своє. Так, у 1927 році український професор М. Сулим зазначав: «...єсть кілька однакових вимог до всіх чисто стилів: ясність, зрозумілість, чистота й правильність мови» [54, 72]. Одначе лише в останні три десятиліття, у зв'язку зі становленням науки про культуру мови, вчені впритул підійшли до питання про ознаки, якості культури мовлення.
Проблема формування правильності мовлення вчителя початкових класів не була предметом спеціального дослідження, хоча у деяких аспектах вона вивчалася у працях відомих українських науковців і методистів. Проте для сучасної вищої і початкової школи вона є надто важливою. Цим зумовлюється актуальність і новизна нашої дипломної роботи.
Аналіз комунікативних якостей мовлення знаходимо у мовознавчих . студіях О. Синявського [47], І. Чередниченка [61], Л. Булаховського [9], Р. Будагова [8], М.Пилинського [43], Б. Головіна [16,17], С. Гурвича [19], Б. Антоненка-Давидовича [2], П. Одарченка [37], О. Пономаріва [44] та інших.
Правильність мовлення вчителя сучасної української школи розглядалися у багатьох посібниках таких авторів: І. Ощипко [39,40], Н. Бабич [3,4,5], В. Жовтобрюх, О. Муромцевої [24], О. Сербенської [1], С. Дорошенка [21,22] та інших.
Крім цього, проблема формування правильності досліджувалась і в науково-методичних статтях, зокрема М. Жовтобрюха [25], О. Біляєва [7], Р. Колесникової [29], М. Леонової [35] тощо.
Отже, вчитель не повинен помилятись, бо виправити враження про фаховий рівень знань, про загальну ерудицію важко. Тому проблема формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення як основної комунікативної ознаки є актуальною.
Об'єктом вивчення у дипломній роботі є процес формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення.
Предмет - правильність мовлення вчителів початкових класів як основна комунікативна ознака.
Мета дослідження полягає в теоретичному вивченні правильності мовлення та виявленню найбільш ефективних шляхів її формування у майбутніх учителів початкових класів.
Гіпотеза ґрунтується на припущенні, що ефективність формування умінь і навичок правильності мовлення значно підвищиться, якщо використовувати у навчальному процесі студентів і школярів науково і методично обґрунтовані, спеціально розроблені вправи і завдання.
Згідно з метою і висунутою гіпотезою необхідно було розв'язати такі завдання:
Проаналізувати рівень вивчення в науково-методичній літературі формування комунікативних ознак мовлення.
Дати змістовну характеристику основних комунікативних ознак мовлення.
Розробити систему вправ, спрямованих на формування у майбутніх учителів початкових класів правильності мовлення.
Виявити ефективні шляхи формування правильності мовлення.
Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи: теоретичні - вивчення та аналіз науково-методичної літератури, навчальних програм, узагальнення інформації для визначення теоретико-методологічних основ дослідження. Структурно-системний аналіз використовувався для побудови шляхів і засобів формування комунікативних якостей мовлення студентів і школярів. Емпіричні - педагогічне спостереження за навчальним процесом, опитування, анкетування.
Практична значущість роботи полягає в тому, що запропонований підхід а також вправи і завдання можуть бути використанні у написанні методичних рекомендацій, курсових робіт, у фаховій діяльності вчителя початкових класів.
Робота складається зі вступу, 2 розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи 74 сторінок.
Розділ І.
Теоретичні основи формування комунікативних якостей мовлення

1.1 Загальна характеристика комунікативних якостей мовлення в науково-педагогічній літературі

Слово - одне з наймогутніших комунікативних знарядь людини. Безсиле само по собі, воно стає могутнім і нездоланним, дієвим і привабливим, якщо сказане вміло, щиро і вчасно. А саме так - цілеспрямовано, своєчасно, щиро і вміло - повинна користуватися словом кожна людина у будь-якій сфері практичної діяльності. Недарма народна мудрість вчить: говори не так, щоб тебе могли зрозуміти, а говори так, щоб тебе не могли не зрозуміти. Це особливо важливо для тих ситуацій мовлення, які передбачають значний суспільний і естетичний вплив його на слухача, насамперед для мовлення учителя.
Що можна вважати досягненнями, а що недостатками в мовленні вчителя? Що таке комунікативні якості мови? Яке значення вони мають для педагогічної діяльності?
Майстерне володіння мовою необхідне вчителю для того, щоб комунікативне цілеспрямовано організувати спілкування з учнями, батьками, вчителями.
Якщо говорити про досягнення мови, то, відповідно, мова повинна бути якісною, а значить, володіти необхідними якостями, які роблять її привабливою. Такі якості мови в лінгвістиці прийнято називати комунікативними.
Комунікативні якості мовлення - такі якості, що допомагають організовувати, спілкування і роблять його ефективним. Термін «комунікативні якості мовлення» був запропонований порівняно недавно, в 60-х pp. XX століття, вченим-лінгвістом Б. Головіним, який уперше об'єднав ці якості мовлення в систему, що охоплює співвідношення мовлення і діяльності, мовлення і мови, мовлення і мислення, мовлення і свідомості. За цими співвідношеннями виділяють правильність, чистоту, точність, багатство, логічність, доречність, доступність і виразність як основні досягнення мовлення.
Також аналізом комунікативних якостей мовлення займалися такі мовознавці: О. Синявський[ 47], І. Чередниченко[61], Л. Булаховський [9], Р. Будагов [8], М. Пилинський [43], С. Гурвич [19], В. Антоненко-Давидович [2], П. Одарченко [37], О. Пономарів [44] та інші.
Як правило, гарне мовлення свідчить про високий рівень культури мовця і тому робить спілкування більш ефективним. Мовлення вчителя - це відображення не тільки рівня його особистої культури, але і рівня культури всіх освітніх закладів.
Рівень мовленнєвої культури сучасного вчителя стрімко падає. Це визнають не тільки спеціалісти в галузі мовознавства, але і самі вчителі. Звичайно, таке становище можна спробувати оправдати загальними тенденціями як в суспільстві в цілому, так і у сфері освіти. Вчителі, у свою чергу, мають відповідальність за те, який рівень мовленнєвої культури вони дають учням. Мовлення вчителів сприймається учнями щоденно і цим самим найбільше, сильно і глибоко впливає на формування їхніх мовленнєвих орієнтирів.
У мові є поняття норми, тобто необхідні знання про те, як треба вимовляти або вживати слова, як з'єднувати їх у словосполучення і речення. Для людини, професія якої пов'язана з педагогічною діяльністю, володіти «нормальним» мовленням недостатньо: необхідна мовленнєва майстерність, тобто інший рівень її якості.
Ми зважаємо на те, що мовлення великої кількості вчителів відповідне основним вимогам і нормам. Тому, говорячи про реалізацію комунікативних якостей, ми зупинимось не тільки на позитивних прикладах, а й значну увагу приділимо, вадам оскільки вони найбільше допомагають продемонструвати якості мовлення і їх значення для вчителів.
Можна виділити таку впливову ефективну якість мовлення, як доречність.
Доречність. Мова може бути ефективною лише тоді, коли вона доречна. Доречною називається мова, котра відповідна всім параметрам комунікативної ситуації. Розрізняють два основних види доречності: змістовна доречність і стилістична.
Легше за все зрозуміти, що доречно, або недоречно в конкретній ситуації, у змістовному плані, відповідно до мети висловлювання.
Потреби стилістичної доречності, тобто відповідність вибраних засобів у межах функціонального стилю необхідна для побудови висловлювання. Дуже часто трапляється порушення стилістичної доречності. Наприклад, на тролейбусній зупинці: «П'ятий?» («Який це тролейбус? П'ятого маршруту?»). -«Ні, другий».
Отже, доречність - це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідні змістові і характерові повідомлення. Проте для доречності у мовленні самих мовних засобів недостатньо - доречність ураховує ситуацію, склад слухачів, естетичні завдання. Р. Будагов зауважує: «Наївно думати, що образне відтворення думки менш точне, аніж необразне. Уся річ у тому, що і як передається вченим або письменником, якої вартості, якого масштабу та чи інша думка формулюється »[ 8, 247].
Таким чином, висловлювання доречне, якщо внаслідок його використання досягається мета, яка висувалася мовцем, якщо потреби мовця (у широкому розумінні) реалізовані. Ось яким різноманітним арсеналом засобів для досягнення мети висловлювання можна скористатися: який би прийом не використовували - риторичний діалог, закличну чи питальну форму звертання до слухачів, повторення попередньо висловленої думки з метою її підсилення, дослівне цитування або переказування цитати своїми «словами, відповіді на запитання, порівняння і т. д., -- його необхідно повсякчас найчастіше пов'язувати з усім змістом мовлення [30, 8]. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується і трактикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному випадку слово і фраза вчителя мають бути доречними, як доречною повинна бути інтонаційно-колоритна їх тональність: висока чи низька, ласкава чи офіційна.
Окрім цього, вчителю слід домагатися доречності контекстуальної. У контексті єдність змісту і форми зобов'язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні засоби виразності.
Безсумнівно, «доречність мовлення -- якість дуже важлива в соціальному аспекті, адже вона регулює, в усякому разі повинна регулювати, всю нашу мовленнєву поведінку» [16, 252]. Таким чином, доречність зумовлюється ще й психологічно: мовний контакт співбесідників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав'язувати слухачеві думку, а дбати, щоб е травмувати слухача, не принижувати його гідності. Особливо про це слід пам'ятати тим, у кого співбесідники - діти. Учителі не можуть забувати, що слово так само легко вбиває, як і легко лікує.
Звичайно, у вчителя відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування виховується мовленнєвою практикою. Навички доречного мовлення можна виробити за таких умов:
якщо усвідомити необхідність корегувати мовлення щодо його доречності;
якщо володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови;
якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей - органічними почуттями, а не правилами поведінки;
якщо засвоїти мову не лише як вузівський предмет, а й як «живу схованку людського духу», і берегти її - цей народний скарб.
Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже ці ознаки є складовими культури одного й того ж предмета - мовлення.
Доступність. Другою власне комунікативною якістю мовлення, тісно зв'язаною з комунікативною ситуацією, є доступність. Доступність передбачає таку побудову мовлення, при якій рівень складності мови і в термінологічному і в змістовому, і в структурному розумінні відповідні інтелектуальному рівню адресата. Необхідно відмітити, що більшість учителів орієнтуються на різний рівень усвідомленості учнів з тієї чи іншої проблеми.
Зупинимось на рівні найчіткішого прояву доступності / недоступності мови - термінологічному. Часто бажання проявити свою ерудицію затьмарює головну комунікативну функцію - бути доступним середньому учневі. Поширення вживання без необхідності маловживаних слів підтверджується і самими вчителями.
Стосовно критерію доступності мови в змістовному плані розглянемо використання вчителями переосмислених, широко розповсюджених стійких словосполучень, які вже втратили всевідомість.
Вживання запозичених слів у мовленні вчителів загалом виправдане, наприклад, в науковому стилі мовлення, проте в професійному мовленні воно є не оправданим, оскільки утруднює спілкування, наприклад: «мене лімітує час» (обмежує); «не форсуй цієї розмови» (треба не прискорюй). Також не треба надуживати іншомовними словами, що мають відповідники в рідній мові, зокрема: домінувати (переважати, панувати); форсувати (прискорювати); базувати (ґрунтувати, опановувати); ігнорувати (зневажати, не брати до уваги, не помічати); гарантувати (забезпечити).
Отже, доступність - одна із головних якостей мовлення вчителя, зокрема, що дуже важливо для вчителя початкових класів.
Правильність. Правильність мовлення - це дотримання закріплених у літературній мові норм. Під літературною нормою розуміються прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови звуків, наголошення слів, словотворення і слововживання, будови синтаксичних конструкцій. За дотриманням чи недотриманням узвичаєних норм усне мовлення оцінюється як правильне або неправильне. Наприклад, порушенням норми є вимова прикметника укрaїнський з наголосом на другому складі, адже за правилами сучасного наголошення це слово має вимовлятися з виділенням третього складу: укра'їнський (а не укрaїнський). З наголошенням третього складу вимовляються й іменники Украї'на, украї'нець, украї'нка.
Числівник вісім у родовому відмінку має форму восьми. Уживана деякими мовцями форма вісьми неправильна.
У межах правильності поряд з оцінками правильно /неправильно застосовуються критерії припустимо/неприпустимо. Так, вимова магазин неприпустима, тобто неправильна, оскільки не відповідна літературній магазин. Однак прислівник гаряче припустимо вживати з двома наголосами: гаряче і гаряче.
Такий стан з оцінками створює трикомпонентну шкалу оцінок норми: правильно-припустимо-неправильно (неприпустимо).
Для вчителя важливо знати, що існують правила наголошування слів, слововживання, побудови речень тощо, які визнаються нормативними. Відомо, наприклад, що давальний відмінок іменників другої відміни вживається з двома закінченнями: робітникові і робітнику. Прикметники твердої і м'якої групи в місцевому відмінку однини знані з двома варіантами закінчень: братовому і братовім, синьому і синім. Числівники від п'яти і до вісімдесяти (крім числівника сорок) у непрямих відмінках припускають варіанти відмінкових закінчень, зокрема: Р. п'яти, п'ятьох, Д. п'яти, п'ятьом, 3. п'ять, п'ятьох, О. п'ятьма, п'ятьома, М. п'ять, п'ятьох. Дієслова недоконаного виду мають дві форми майбутнього часу: писатиму і буду писати. Дієслову недоконаного виду класти відповідні дві форми доконаного виду: положити і покласти. У літературній мові дієслова недоконаного виду ложити немає. Не можна, звертаючись до дітей, сказати: «Ложіть руки на парту», «Не ложіть зошити у книжки». Слід «Покладіть (положіть, але не ложіть) руки на парту», «Не кладіть зошити у книжки».
Отже, турбота про правильність мовлення - це турбота не тільки про збереження мови, але і щоб внаслідок мовної помилки не виникло помилки комунікативної, про те щоб учень правильно зрозумів все те, що говорить вчитель.
Чистота. Чистота мовлення тісно пов'язана з правильністю і нормативністю: якщо у мовленні немає порушень лексичних, стилістичних, орфоепічних та інших норм, воно вважається чистим. Критерій чистоти мовлення стосується вживання літературного чи не літературного слова, його наголошення або будови речення. У літературній мові неприпустимі діалектні, розмовно-побутові, жаргонові слова чи без потреби або перекручено вжиті іншомовні слова, їх уведення до мовлення робить його нечистим.
Так, використання форми дієслова 1-ої особи множини майбутнього часу возьмемо замість візьмемо дає підстави говорити, що мовлення того, хто таку форму вживає, нечисте.
Із синонімічного ряду говорити - балакати літературним визнається лише перше слово. Друге, яке іноді використовується в розумінні «володіти мовою» (Він балакає по-англійськи), становить елемент розмовно-побутового мовлення. Уживання цього слова вчителем робить його мовлення нечистим.
Як нечисте слід кваліфікувати і мовлення тих осіб, які не позбулися діалектних форм дієслів другої дієвідміни у вигляді робе (замість робить), куре (при правильному курить). Взагалі, введення до мовлення будь-яких діалектизмів (фонетичних, лексичних чи граматичних) - ознака нечистого мовлення.
Нечистим є мовлення, захаращене іншомовними словами при наявності узвичаєних в українській мові слів на позначення одних і тих же понять. Для чого, наприклад, користуватися запозиченим консенсус, коли є зрозуміле згода, або іншомовним електорат, адже є всім доступне виборці. Уживати їх немає потреби. Хіба що для того, щоб похизуватися своєю обізнаністю з чужомовними словами. Про один з невдалих випадків користування іншомовних слів без розуміння їх значення розповів М. Рильський: «Один науковий працівник, бажаючи зробити приємність іншому, сказав: «Нашому колективу дуже хотілося б, щоб цю роботу очолила така одіозна постать, як ви». Його спокусило, очевидно, «пишне» звучання іноземного слова «одіозний», яке в його уяві асоціювалося, мабуть, із «грандіозний» чи що. Коли тому науковцеві було пояснено, що термін латинського походження одіозний означає ненависний, небажаний, неприйнятний і т. ін., то він, звичайно, зніяковів». А далі видатний знавець української мови з гіркотою констатує, що потяг до прикрашання своєї мови непотрібний і раз у раз неточно вживаними іншомовними слівцями властивий багатьом мовцям. «І він, цей потяг, - пише М. Рильський, - здається мені лихом, проти якого треба боротись і боротись». Цей заклик належить взяти нам на озброєння.
Втрата контролю над власним мовленням може призвести до появи слів-паразитів: так сказать, так би мовити, значить, ну, як це, розумієш, знаєш. Ці слова не тільки нічого не виражають, а й можуть беззмістовністю спотворити смисл фрази («Він так би мовити, хороша людина». «Хай, значить, скаже»). За словом повинна стояти думка - якщо мислиш добре, то й говоритимеш добре.
Чистота мовлення - це його естетичність, а краса ніколи не втомлює, не набридає, зокрема тому, що вона змінюється відповідно до потреб спілкування.
Отже, чистота мовлення є показником не тільки мовленнєвої і загальної культури вчителя, але і відчуття мови і відчуття міри.
Точність. Точність мовлення - це необхідна умова його адекватного і повного розуміння. Точністю називають мову, якщо значення слів і словосполучень, вжитих в ній, повністю співвідносяться із смисловою і предметною сторонами мовлення. Прагнучи до точності мовлення, вчитель турбується про те, щоб його не зрозуміли неправильно.
Точним можна назвати таке мовлення, коли вжиті слова повністю відповідні їх мовним значенням - значенням, що усталились у мові в певний період її розвитку. «Точність мовлення, - зауважує Б. Головін, - залежить не лише від вибору слів, а й від уміння або невміння автора строго зіставити слово і предмет, слово і дію, слово і поняття» [16, 51]. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об'єктивної дійсності, спостережливістю мовця, по-друге, його умінням співвіднести свої знання мови з цією спостереженою дійсністю. Це співвідношення буде тим точнішим, чим глибше і всебічніше пізнаватиметься світ і чим повніше засвоюватимуться ресурси мови, надбані попередніми поколіннями людей. Точність має два значення: по-перше, це вживання у мовленні слів і словосполучень, звичних для людей, які володіють нормами літературної мови, а, по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви. Це означає, що вчитель повинен постійно прагнути до пізнання і реального світу, і законів, норм мови.
Так, наприклад, у мові діють і традиційно сформовані норми сполучуваності слів (коричневий портфель, але карі очі; відкрити скриньку, але відчинити двері; їздити на мотоциклі, але кататись на ковзанах; здобути перемогу, але досягти успіхів). До лексичних вад, що порушують точність мовлення, належать також і такі:
Вживання в одному реченні спільнокореневих слів(тавтологія). Наприклад: Письменник створив багато цікавих творів (замість створив треба написав); Тоді було організовано молодіжну організацію «Вертеп» (треба створено замість організовано).
Дублювання змісту слів в одному реченні. Наприклад: Шевченко намалював кілька своїх автопортретів (слова своїх і авто- мають одне і теж значення); Зібрано цілу бібліотеку книжок (бібліотека це і є зібрання книжок, тому слово книжок є зайвим).
Точність досягається:
1) знанням предмета мовлення (адже спочатку ми пізнаємо реальний світ, а потім висловлюємося про результати свого пізнання: пізнавальна здатність учителя залежить і від його досвіду, і від набутих знань у тій чи іншій галузі і в мові);
знанням мови, мовної системи усіх її рівнів, оволодінням стилістичними ресурсами, мовними засобами вираження емоційності;
умінням узгодити знання про предмет зі знанням мови (тобто умінням вибрати найточнішу для конкретної ситуації спілкування назву предмета, явища, процесу тощо).
Таким чином, ми переконались, неточне мовлення не досягне поставленої мети, не здійснить потрібного впливу на учня, мішає правильно сприймати навчальний матеріал. Водночас, точність, як комунікативна якість, дуже тісно пов'язана з іншими якостями мовлення і особливо з логічністю.
Логічність. Логічним називається мовлення, яке не суперечить законам логіки, законам мислення. Логічність ґрунтується на чіткій семантичній організації висловлень і на послідовності викладу. Недотримання цих умов ;причиняє логічну неправильність повідомлення, що доволі часто засвідчується і усному мовленні. Наведемо один з прикладів.
Характеризуючи сумлінне ставлення студентки до занять, староста академічної групи сказав: «Тетяна К. завжди брала активну участь на кожному семінарському занятті, про що свідчать її чіткі, повні і правильні відповіді», зрозуміло, що чіткі, повні і правильні відповіді не є свідченням (староста каже: про що свідчать) активної участі студентки на заняттях, адже відповіді на заняттях й участь у семінарських заняттях -- різні речі, які не обґрунтовують одна одну. Між ними немає причиново-наслідкових зв'язків. Тому твердження про Тетяну К. позбавлене логіки.
Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні «мислення - мова -- мовлення» і залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв'язку з точністю. А звідси висновок: погане мовлення є передусім свідченням поганого мислення і лише потім поганих знань мови. Отже, щоб навчитися добре висловлювати думки, треба навчитися мислити. Адже істина - це «правильна думка, ідея, правильне відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини», а «пізнання істини - це процес адекватного відображення в думці, ідеї, свідомості людини властивостей, якостей, станів, закономірностей явищ, предметів і процесів матеріального світу» [4, 48].
Логічне мовлення формується на основі:
1) навичок логічного мислення, спрямованого і на нагромадження нових і. знань, і на передачу цих знань - іншим;
знання мовних засобів, якими можна оформити думку;
володіння технікою смислової зв'язності, тобто логікою викладу, при якій не виникає суперечностей.
Мовлення логічне, коли:
1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе;
слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідна ходові думки і при якій не виникає смислових непорозумінь;
не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв'язки, яким передається зв'язок несуперечливих суджень.
Отже, логічність - комунікативна якість, яка забезпечує правильне розуміння змісту мови і залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.
Багатство. Багатство мови, її різноманітність розширює можливості мови для передачі відтінків думок і почуттів, забезпечує естетичну сторону мови. Таким чином, багатство мови - якість, яка свідчить про певний рівень мовленнєвої майстерності, про свідоме прагнення урізноманітнити своє мовлення використанням різних мовних і мовленнєвих засобів. Рівень лексичного багатства мови вчителя визначається знанням різних шарів лексики (нейтральної, емоційно-оцінної, синонімів, антонімів, фразеологізмів і т. д.) і, що ще важливіше, умінням використовувати ці знання.
Особливістю мови вчителя є те, що точність слововживання, урахування найменших дрібниць у підборі слів більш важливо, ніж різноманітність використання мовленнєвих засобів у побутовій ситуації. Багатство мови використовується як засіб для більш точного подання учням навчального матеріалу.
За яких умов можна досягти багатства й різноманітності мовлення? По-перше, якщо засвоїти як активний запас якомога більшу частину загальнонародного словника літературної мови; по-друге, якщо виробити навички вмілого, творчого, стилістично обґрунтованого використання різних структур словосполучень і речень; по-третє, якщо оволодіти запасом типових інтонацій, за допомогою яких можна видозмінювати мовлення; по-четверте, якщо постійно прагнути до активної самостійної роботи власного мислення, тобто не допускати лінощів думки; по-п'яте, якщо впродовж життя за характером своєї практичної діяльності потребувати активізації нових засобів мови; по-шосте, якщо вважати одноманітність мовлення неестетичним, а його бідність -- неетичним стосовно співрозмовника.
Українська мова багата на синоніми. Наприклад, передають процес говоріння такі слова: говорити, казати, промовляти, проказувати, вимовляти, балакати, мовити, мовляти, повідати, базікати, басити, бесідувати, бубоніти, бурмотіти, верзти, гомоніти, доповідати, мимрити, ректи, прорікати, шепотіти, патякати, шикати, баяти, дейкати, віщати, гавкати, тягти, цідити, виціджувати, карбувати, чеканити, рубати, гриміти, гарчати, видавлювати, видушувати, витискати, хрипіти, скрипіти, стогнати, хлипати, сичати, шипіти та інші. Проте їх треба не тільки знати, але й відчувати, мати мовне чуття, де яке слово вжити.
У своєму мовленні вчителі повинні звертати особливу увагу на фразеологізми, оскільки в них найяскравіше виявляється національна специфіка мови, часто чуємо і читаємо недоречні поєднання слів, що є переважно кальками з російської мови: розбивати намети (потрібно: ставити, напинати намети), бити тривогу (бити на сполох), від зорі до зорі (від світання до смеркання), мутити воду (каламутити воду), прийняти міри (вжити заходів), отримати освіту (здобути освіту), кидатися в очі (впадати в очі), залишати в спокої (давати спокій), лід зрушився (крига скресла), одержувати перемогу (здобувати перемогу) тощо.
Таким чином, джерелами багатства й різноманітності мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови і які збагачуються з розвитком суспільства.
Виразність. Завдання вчителя пробудити інтерес до своєї розповіді, привернути увагу учнів до неї і затримати цю увагу до кінця розповіді. Тому виразність обов'язково повинна бути присутня в мовленні вчителя.
Виразним називається таке мовлення, в якому вираження власного ставлення до предмету чи явища відповідає комунікативній ситуації, а мова в цілому оцінюється як вдала і ефективна. Головна умова виразності - наявність у вчителя свого стилю, свого голосу, своїх почуттів, думок, своєї позиції. Ступінь виразності, засоби для досягнення потрібного ефекту залежать не тільки від індивідуальності вчителя і мовлення учнів, але і від ситуації спілкування.
Виразність - «сама комунікативна» якість, оскільки вона оцінює враження від впливу вчителя на учнів у певних умовах спілкування.
Не може бути людини, котра не могла б навчитись добре говорити. Тим більше не може бути вчителя, який не володіє основними законами і методикою риторики, мистецтва доброго мовлення. Будь-який учитель повинен уміти:
читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або за книгою, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтворюючи його творчий задум;
читати чи промовляти кожен текст відповідно до його стильових і колоритних особливостей;
виразно розповідати матеріал свого предмета, власні спогади, роздуми, спостереження, враження та ін.;
4) уміти говорити взагалі - вільно, просто (невимушене), доречно, точно, володіти багатством словника, інтонацією.
Учитель - не актор, але ж він - професіонал, і від нього вимагається мистецтво красномовства не в умовах сцени, а в умовах класу. Щоб бути хорошим учителем, треба любити те, що викладаєш, і любити тих, кому викладаєш. Професійні знання, контакт з учнями, володіння мовою, почуття міри, необхідності й можливості забезпечать оволодіння мистецтвом виразного, мовлення.
Отже, поки сучасний учитель не усвідомить, що потреба культури к мовлення є для нього органічною, поки не сприйматиме її як естетичну норму, він не зможе навчити учнів доброго мовлення.
Жодна з розглянутих вище якостей не є самодостатньою в досягненні культури мовлення. Правильність вимови чи уживання форм і будови речень лежить в основі всіх комунікативних якостей мовлення: чистоти, точності, логічності, дохідливості. Довершеним мовлення визначається в тому разі, коли воно відповідне всім якостям культури мовлення.
Розділ ІІ. Шляхи і способи формування правильності мовлення у майбутніх учителів початкових класів

2.1 Теоретичні аспекти формування правильності мовлення майбутніх вчителів початкових класів

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. За тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідний дійсності; 2) який відповідний встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий. [51, 503]. Правильність, охоплюючи всі структурні рівні літературної мови і забезпечуючи її єдиність, стабільність і авторитетність, лежить в основі багатьох інших комунікативних якостях мовлення: перш ніж оволодіти тонкощами, особливостями мовленнєвої культури, необхідно засвоїти загальноприйняті літературні норми і правила, навчитися користуватися ними. «Немає правильності, - пише Б. Головін, - не можуть «спрацювати» інші комунікативні якості - точність, логічність, доречність та інші. Тому визначення правильності мовлення як її головної комунікативної якості можна вважати загальноприйнятим в науці і достатньо чітким: правильність мови - це відповідність її мовної структури діючим мовленнєвим нормам» [16;40]. Критерій правильності - мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон - строга відповідність правилам, за допомогою яких сформульовано норми. «Працюючими» термінами у цьому випадку є правило і норма.
Норма (мовна) визначає літературну мову. Норма - це «сукупність мовних засобів, що відповідають темі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства» [56,387]. Це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови звуків, наголошування слів, слововживання, словозміни, слово порядку тощо, орфографічні й пунктуаційні правила для писемного мовлення. Норми - категорія історична, змінна. Вони тісно пов'язані з усіма рівнями системи конкретної мови, історично і соціальне зумовлені. Діючи в конкретний час як стабільні, вони все ж динамічні і можуть зазнавати змін.
Правила -- це «положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ або які пропонують як нормативний конкретний спосіб використання мовних засобів у писемному й усному мовленні» [45, 222].
Отже, це теж категорія історична - зміна в словнику чи в граматичній системі мови приводить до змін правил, бо вони повинні теж відбивати розвиток мови.
Нормативним є мовлення:
яке відповідає системі мови, не суперечить її законами;
у якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову й вичерпну інформацію;
не допущено стилістичного дисонансу;
у якому правомірно застосовано норми з іншого стилю;
у якому не допущено зміщування норм різних мов підвпливом мовленнєвої практики мовця.
За узагальненням Б. Головіна, «норма - це зразкове, закріплене творами, авторитетною у суспільстві літературою, захищене наукою і державою правило, яке регулює вимову, наголос, утворення слів і їх форм, побудову речень та їх інтонацій» [17, 9].
Отже, щоб говорити правильно, треба передусім добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються норми. Але говорити правильно ще не означає говорити добре - для доброго мовлення необхідне й уміння відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично виправданий варіант літературної норми.
Б. Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм:
норми вимови;
норми наголошування;
норми лексичні;
норми морфологічні;
синтаксичні норми;
норми стилістичні [16,48].
Норми вимови - регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем, які чергуються (наприклад, можна [лекц'ійа] - не можна [л'екц'ійа],можна [ час ] - не можна [ ч'ас ]).
Щоб добре засвоїти правила літературної вимови слід усвідомлювати, які причини призводять до їх порушення, чого треба уникати в своїй вимові.
Порушення норм української літературної вимови відбуваються здебільшого під впливом таких чинників:
1) вплив певної місцевої говірки або ширше - вплив територіального наріччя, що звичайно охоплює значний регіон. Так, на Слобожанщині нерідко можна почути м'який звук [р'] на місці нормативного твердого: [у р'амц'і], [чотир'ма], [буквар']. Також трапляється ненормативна вимова твердого [ л ], де норма вимагає м'яку вимову: [більше];
вплив іншої мови, з якою українська перебуває в безпосередньому контакті. Зокрема, це стосується впливу російської мови, при цьому не лише на суміжних з Росією територіях, а й на всій території України внаслідок розширення мережі шкіл з російською мовою викладання, російськомовної освіти у вузі тощо. Такий вплив спричиняє «акання» на зразок російської вимови, тобто вимову [а] намісці [о] в ненаголошеному складі: [галава], [папра]сйти, [заба]ронений тощо. Також під впливом російської мови часто доводиться чути м'яку вимову звука [ч]: [ч'асто], [ч'істий] і под. Водночас на українських територіях, суміжних з Польщею, можна відзначити шепелювату вимову приголосних [с], [з], [ц]: [с'іно], [уз'али], [синиц'а] тощо.
вплив письма, графіки. Ця помилка з'являється внаслідок вимови окремого звука чи словосполучення звуків відповідно до звукового значення літер. Наприклад, в українській графіці звук [дж] передають двома літерами джміль, джерело. Під впливом письма і засвоюється вимова двох звуків [д] і [ж] у слові, а не одного. Отже, корекція вимови вчителя набирає надзвичайно важливого значення. Те саме стосується вимови дієслівних форм типу смієшся, сміється, де в кінці слід вимовляти [с'с'а ], [шс'а], [ц'ц'а], [т'с'а] [24;25].
Таким чином, порушення орфоепічних норм з'являються не випадково, вони пов'язані з умовами, в яких функціонує і розвивається мова. Практичну допомогу в засвоєнні норм орфоепії можуть надати словники, зокрема орфоепічний словник, укладений М. Погрібним. Цей словник нараховує понад 40 тисяч слів сучасної української літературної мови, поданих у різних формах, і може слугувати як довідник з норм вимови та наголошування.
Користуючись орфоепічними словниками та довідниками, треба пам'ятати, що для запису усного мовлення використовують спеціальну систему літер та позначок, які фіксують особливості вимови кожного звука. Такий запис називається фонетичною транскрипцією. Як відомо, повної відповідності між звуками та літерами немає (наприклад, букви є, ї, ю, я можуть позначати як два звуки, так і один звук), тому виникає потреба у такому письмовому відтворенні, коли кожному звукові відповідний тільки за ним закріплений графічний знак. Такі можливості і надає фонетична транскрипція.
Використання фонетичної транскрипції дає можливість подати у письмовій формі вимову того чи іншого звука, складу, слова чи цілого тексту.
Норми наголошування - регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (наприклад, можна aдже і аджe, зaвжди і завждu; не можна довільно aтлас і атлaс, бо перше означає «зібрання карт», а друге - назву тканини; треба кіломeтр, новuй, старuй, украї'нський).
Правильне наголошування слів - одна з ознак мовленнєвої культури людини. Той хто помиляється в наголошуванні слів, демонструє свою мовленнєву некомпетентність, неграмотність, неосвіченість.
Особливо ріже слух неправильний наголос вчителя, тим паче в мовних термінах та у формулюванні завдань до вправ, як-от: «вuмова, знaчуща частина, перeхід (однієї частини мови в іншу), написання слів разoм, діaлог, зв'язнe мовлення, помилки (мн.), розкрийте дyжки, поставте лaпки» і т. п. Те саме спостерігаємо і на уроках літератури. Кажуть: «бaйки (мн.), вірші (у віршaх), рoки (рoків), вuразне читання, заслання» (треба говорити заслaння, наприклад: Тарас Шевченко на заслaнні).
Досить стійкими є помилки у вживанні наголосу в багатьох інших словах, пов'язаних з учительською працею взагалі: «батькiвський, заголoвок, заняття, захвoріти, зручнuй, катaлог, кнuжки (мн.), кoтрий».
Не прикрашає мовлення неправильне наголошування слів, що різняться місцем наголосу в українській і російській мовах: «дoчка, дошкa, дровa, iм'я, одuнадцять, подрyга, разом з дітьмu, рyкопис, чотuрнадцять».
Норми лексичні - регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання (наприклад, можна індукційний і не можна індуктивний, якщо йдеться про струм (фіз.); можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про професію; не друк, а преса, якщо йдеться про сукупність періодичних видань, бо друк -- це процес виготовлення друкованого твору і т. д.).
Серед лексичних недоліків найпоширеніші ті, що стосуються:
вживання слів у невластивому для контексту значенні, наприклад, «відбиття (замість зображення) життя» (у творі), «грати значення» (замість роль);
порушення лексичної сполучуваності слів: «вірно (замість правильно) відповідати», «день відчинених (замість відкритих) дверей», «мова йдеться» (замість мова йде або просто - йдеться), «загубити (замість втратити) силу» (або ще: знесилитися);
багатослів'я, вживання зайвих слів (плеоназм): «кожна хвилина часу», «напишіть свою автобіографію», «вперше знайомитися», «зібрано 10 тисяч карбованців грошей», «сатирична карикатура», «у січні місяці». Особливо «багатим» на зайві слова мовлення буває під час опитування учнів і проведення мовного аналізу: «Хто мені скаже?», «Які частини мови у нас є змінними?», «Ськ - буде суфікс». Безумовно, не слід часто вживати, притім без потреби, слова «ну», «значить», «також», що не несуть ніякого смислового навантаження.
Тавтології - невиправданого повторення тих самих або однокореневих слів, яке є виявом слабкої вимогливості до вибору слова, мовленнєвої неуважності: «авторські слова - слова автора», «внести внесок у літературу», «саджати в саду саджанці». «В оповіданні «У розвідці» розповідається про партизанів-розвідників».
Уживання лексичних діалектизмів, їх залежно від особливостей місцевої говірки - може бути більше або менше, і за своїм характером вони, звичайно, різні. Втім це питання потребує окремого розгляду.
Понад усе псують мовлення, знижують рівень його культури кальки з російської, особливо лексичні русизми. Іноді не тільки учні, а й учителі говорять «біля тисячі сторінок, за(від)криті двері, видне місце в літературі, відноситися до когось, даний твір, дякуючи чому, заставляти вчитися, не дивлячись на що, положити в пенал, приймати участь, тратити час даремно, чоловік (у значенні людина: «добрий чоловік»), шахматна гра» замість близько тисячі сторінок, за (від)чинити двері, чільне місце в літературі, ставитися до когось, цей твір, завдяки чому, змушувати (примушувати) вчитися, незважаючи на що, покласти в пенал, брати участь, гаяти час, добра людина, шахова гра.
Перелік прикладів можна було б продовжити.
Норми морфологічні - регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, оскільки часто виникають труднощі в утворенні і вживанні нормативних форм деяких частин мови, зокрема, іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів (наприклад, можна матерів, не можна доповідів (треба доповідей), можна по-українськи і пo-українському, не можна по-нашім (треба по-нашому); можна повен колос, не можна повна колоса (тільки повного колосу), можна братів не можна сестрів (сестер!), можна зелен, дрібен, не можна стар, молод). Пояснюється це тим, що в морфологічній будові літературної мови є так звані сильні і слабкі норми. Сильні норми необхідні всім, хто володіє українською літературною мовою як рідною. Слабкі норми, навпаки, піддаються розхитуванню і тому часто спотворюються у нашій мові.
Синтаксичні норми - регулюють вибір варіантів побудови простих і складних речень (наприклад, не можна «Спостерігаючи реставрацію пам'яток рідного міста, твоя душа радіє за його майбутнє»; «Він віддав цю дивовижну гірську квітку дівчині, яку можна бачити лише в Карпатах»; треба: «Коли спостерігаєш..., твоя душа радіє....»; «Він віддав дівчині цю дивовижну гірську квітку, яку...»).
С.Дорошенко виділив такі випадки недотримання синтаксичних правил: 1. Часто трапляються помилки на добір форм додатків при дієсловах. Типовими є такі відхилення від норми:
а) при дієсловах із значенням мислення, говоріння (думати, говорити, розповідати, сказати, розказати) помилково вживають прийменник за замість прийменника про, як-от: «Мені розповідали за педагогічну практику», «Тут говорили за гуртожиток». У цих реченнях на місці прийменника за слід поставити прийменник про, оскільки саме він доречний, тоді, коли необхідно вказати на конкретну особу, предмет або абстрактне поняття, що виступають об'єктом розмови або роздуму. Потрібно говорити: Розповідали про практику...; Говорили про гуртожиток...;
б) при дієсловах навчати, викладати, видавати, перекладати слово мова помилково вживають у місцевому відмінку з прийменником на, як-от: «Навчають на українській мові», «Перекладають на російську мову», «Видають на англійській мові». Слово мова при цих дієсловах треба ставити в орудному відмінку: «Навчати українською мовою», «Перекладати російською мовою», «Видавати англійською мовою»;
в) дієслова дорікати, докоряти вимагають давального й орудного відмінків: «Докоряти (або дорікати) (кому ?) братові (чим ?) неуважністю». Неправильно: «Дорікати (кого ?) брата» та інші.
2. Щоб убезпечити себе від можливих похибок, звернемо ще раз увагу на те, що:
а) дієслово гордувати вимагає орудного відмінка: «Гордувати своїм походженням», «Гордувати відмінними оцінками»;
б) дієслово ігнорувати потребує знахідного відмінка: «Ігнорувати указівку», «Ігнорувати наказ»;
в) дієслово нехтувати має при собі іменник в орудному відмінку: «Нехтувати застереженнями», «Нехтувати сімейною прихильністю»;
г) дієслово додержувати керує іменником у родовому (не знахідному)відмінку: «Додержувати тиші», «Додержувати порядку».
3. Форми керованих слів бувають різними залежно від того, які частини мови ними керують. Так, при активних дієприкметниках командуючий, керуючий, завідуючий уживаються іменники в орудному відмінку: «Завідуючий кафедрою», «Керуючий відділом», «Командуючий фронтом». Якщо ж керуючим словом виступає віддієслівний іменник, то, як і належить іменникам, він вимагає від залежного слова родового відмінка: «Керівник відділу», «Завідувач кафедри», «Командувач армії».
4. Відомо, що речення з дієприслівниковим зворотом становлять приналежність книжних стилів мови. Вони не чужі також усному мовленню. Це й зрозуміло, адже конструкції з цим зворотом урізноманітнюють виклад, роблять його динамічним.
Однак, як виявляється, не всяку будову речень з дієприслівниковим зворотом можна визнати досконалою. Ось випадково почуте висловлювання: «Вийшовши в поле, переді мною відкрився казковий краєвид» треба: «Вийшовши в поле, я побачив казковий краєвид». Дієприслівниковий зворот - це другорядний член речення, але не звичайний, що передається одним словом, а поширений, виражений дієприслівником із залежними від нього словами. У реченні: «Учень розповідає казку, не користуючись книгою» - виділена група слів становить дієприслівниковий зворот, який виконує функцію другорядного члена - обставини способу дії Основу дієприслівникового звороту становить дієприслівник. Як форма дієслова, він має здатність керувати словами, завдяки цьому й створюється зворот. Разом з цим дієприслівник, як дієслівна форма, вказує на додаткову дію до основної, вираженої особовою формою дієслова. Ця додаткова дія, як і основна, виконується одним і тим же діячем. Схематично будову речення з дієприслівниковим зворотом можна уявити так: є діяч (він виражений іменником чи займенником), який виконує дію (вона передається особовою формою дієслова), а ця основна дія супроводжується додатковою дією (дієприслівником), яку здійснює той же самий діяч. За цією схемою конструюємо речення: «Учень (діяч) розповідає (основна дія) казку, не користуючись (додаткова дія) книгою». Не випадково ж у таких конструкціях дієприслівник легко перетворюється в особову форму і стає однорідним членом: «Учень розповідає казку і не користується книгою». Діяч - один, дії - дві. Обидві виражені особовими формами. А в реченні з дієприслівниковим воротом те ж саме: діяч один і дві дії, тільки одна основна, а друга - допоміжна.
5. Слабке знання норм синтаксичної будови речень з однорідними членами дає себе знати в тому, що в один ряд ставляться дієприслівниковий зворот й іменник, чого не можна припускати, як у прикладі: «Було помічено, що діти роблять менше орфографічних помилок, пишучи диктанти і при списуванні». Може бути кілька варіантів виправлення синтаксичної помилки. Пропонуємо два: «Було помічено, що діти роблять менше орфографічних помилок при написанні диктантів і при списуванні», «Було помічено, що діти роблять менше орфографічних помилок, коли пишуть диктанти і коли списують».
6. Недотримання синтаксичних вимог літературної мови спостерігається також у будові простих речень зі складеними сполучниками.
Як відомо, складений сполучник не тільки..., але й (варіант не лише..., а й) бере участь у конструюванні зіставних відношень між однорідними членами речення, як-от: «Основами культури мовлення мають володіти не тільки керівники установ, а й рядові службовці». У ньому однорідними є слова керівники установ урядові службовці. Вони поєднані сполучником не тільки..., а й.
Саме пpо цю особливість розглядуваного сполучника забули у такому реченні: «Ці вправи сприяють не лише запам'ятовуванню графічного зображення букв, а й розвивають рухомість мовленнєвого апарату». Граматична неправильність такої побудови полягає у тому, що компоненти складеного сполучника не лише..., а й поєднують граматично не зіставлювані одиниці, а саме: «не лише запам'ятовуванню..., а й розвивають». У цьому поєднанні перше слово є додатком, вираженим іменником, а друге - присудком, переданим дієсловом. Для усунення неправильної будови пропонуються два варіанти виправлення. Перший - «Ці вправи не лише сприяють запам'ятовуванню графічного зображення букв, а й розвивають рухомість мовленнєвого апарату». Другий -- «Ці вправи сприяють не лише запам'ятовуванню графічного зображення букв, а й розвитку рухомості мовленнєвого апарату».
Норми стилістичні - регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (наприклад, розрізняти, а не диференціювати - у розмовному стилі; море глибиною..., а не глибоченне море - у науковому стилі; у зв'язку з тим, що..., а не и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.