На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат сторя та основн етапи виникнення полтичних партй на Україн. Напрями дяльност перших українських партй початку XX ст., тенденцї їх розвитку. Основн причини та шлях становлення багатопартйност. Дяльнсть полтичних сил псля розпару СРСР.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Реферат
з політології
"Виникнення політичних партій в Україні та основні етапи їх формування"

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії - Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.
На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з'їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партія, яку очолив М. Міхновський. Тоді ж від РУП відокремилися і народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які приєдналися до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським.
Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП). Програма даної партії містила як політичні парламентський ЛПД, автономія), Так і економічні ВИМОГИ (8-годинний робочий День, державна пенсія немічним тощо). Згодом із її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію (УРП), головою якої став Б. Грінченко.
Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію (УДРП), яка об'єднала значну частину національно-свідомих елементів. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М. Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до 1-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.
У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це «Оборона України», «Українська Народна Оборона». Існувало також декілька груп анархістів, активно на території України діяли і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні діяло понад ЗО політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності.
На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії - Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія й Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради галицькі партії були партіями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут широкого поширення.
Отже, вже на початку XX ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції - перша спрямована на захист національних інтересів, друга - соціальних. Перша розвивалася переважно в Галичині, друга - в Наддніпрянській Україні.
Поразка національно-визвольних змагань 1917-1920 pp. зумовила значні зміни в партійному житті, в першу чергу, на східноукраїнських землях, окупованих більшовиками. На західноукраїнських землях, окупованих Польщею, ситуація була дещо іншою, але теж загалом несприятливою для діяльності українських політичних партій.
У 1920 р. для боротьби з окупаційним режимом виникає Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції, котра пізніше об'єдналася з Українським національно-демократичним об'єднанням.
28 січня - 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників всіх націоналістичних організацій. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН. ОУН виходила з того, що лише суверенна Держава може забезпечити всебічні інтереси нації. її основними засадами були «всеукраїнство, наДПартІЙНІСТЬ І монократизм».
У 1926 р. після об'єднання галицьких радикалів із волинськими соціал-революціонерами утворилася Українська соціалістична радикальна партія (усрп), яка ставила собі за мету боротися за самостійну Трудову Республіку. На виборах до парламенту в 1928 р. вона здобула 8 посольських мандатів, що дало їй можливість сформувати партійну фракцію.
У 1925 р. було створене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке відстоювало соборність та державність України. Перехідним етапом на шляху до досягнення кінцевої мети визнавалася Радянська Україна. Однак колективізація, голодомор і репресії у східній Україні змусили її відмовитися від радянофільства і перейти на про-, польські позиції. В 1938 р. УНДО виступило за автономію Західної України в складі Польської держави.
Українська соціал-демократична партія не мала помітного впливу. Після переходу керівництва партії на комуністичні позиції її діяльність була заборонена польським урядом. Частина її симпатиків перейшла до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), а інша частина відновилися як соціал-демократична партія, увійшовши до складу Соціалістичного Інтернаціоналу. У 1938 р. КПЗУ була розпущена рішенням III Інтернаціоналу.
Після окупації Західної України більшовиками діяльність українських політичних партій фактично припиняється і відроджується, лише на початку 90-х pp. у період так званої «перебудови».
Головними гаслами «перебудови» стали гласність і плюралізм, що в трактуванні Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) означало дозвіл на певну свободу інакомислення в рамках соціалістичного ідейного вибору. Незважаючи на їх обмеженість, навіть цього виявилось достатньо, аби розбудити пригнічену суспільну активність громадян. Політична енергія мас, досі не задіяна в системі політичних інституцій СРСР, почала оформлятись організаційно. Спочатку дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, потім створення політичних клубів і неформальних об'єднань, згодом - народних фронтів, а далі партій. Таким був шлях становлення багатопартійності в Україні.
Показово, що в період з 1987 р. до 1989 р. в Україні утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об'єднань.
Шукаючи відповіді на питання, чому в цей період активність громадян не вписалася в традиційні для радянської системи форми Громадської діяльності, можемо виділити наступну систему детермінант:
- неможливість представництва групових специфічних інтересів у тодішній системі суспільних об'єднань, у якій інтереси розглядались на рівні великих соціальних груп, а їх природна різноманітність ігнорувалася;
- загальна криза політичної системи, яка знаходила свій прояв у кризі легітимності її політичних та державних інститутів, традиційної системи вартостей і особливо у кризі участі, оскільки зростаюча активність населення, його прагнення впливати на суспільно-політичне життя, на процеси прийняття політичних рішень не могли бути реалізовані в рамках традиційних громадських організацій. Нетрадиційні суспільні організації стали формою прояву зростаючої політичної та громадянської активності населення;
- зростаюча незадоволеність людей власним становищем у суспільстві, можливостями самореалізації та впливу на суспільні процеси сприяли привабливості нових суспільних утворень, які були закладені в механізмі їх функціонування - вільний вхід та вихід, вільне обговорення будь-яких проблем, самостійність первинних організацій;
- можливість реалізації в нових суспільних утвореннях потреби у спілкуванні на основі спільних інтересів.
Не в останню чергу ріст числа політичних об'єднань був зумовлений надмірною бюрократизацією держави, розчаруванням широких верств населення в офіційних владних структурах, які виявилися нездатними до ефективної управлінської діяльності. Багато з тих, що розчарувалися, шукали нових форм захисту своїх прав та інтересів, а це зумовлювало процес утворення нових секторів політичного життя.
Суттєвим фактором розвитку політичної самодіяльності мас були суперечності перебудовних процесів, які вели до поглиблення кризи влади та економіки, росту злочинності, загострення міжнаціональних, релігійних, мовних та інших стосунків. Все це викликало політизацію мас, збурювало опозиційну активність, яка зростає особливо стрімко в кризові періоди.
Надзвичайно великий політизуючий вплив на населення України мали вибори до Верховної Ради СРСР, які відбувалися в березні 1989 р. Це проявилось у бурхливих кампаніях по висуненню кандидатів у депутати, повній та прямій трансляції телебаченням найбільш відкритого і суперечливого за останні 75 років офіційного зібрання, утворення нового органу законодавчої влади, який оголосив своєю прерогативою контроль за державними органами (в т.ч. і кдб).
«Групами тиску», які поводили себе, по суті, як самостійні партії, були парламентські групи у складі Верховної Ради СРСР, сформовані за ідейною (Міжрегіональна депутатська група, група «Союз»), професійною (аграрники) або іншими ознаками (молодіжна група Смена» Партійність» їх діяльності проявилась у підкреслено демонстративній конфронтації за ознаками ми - вони», «наші - чужі». Величезний політизуючий вплив на населення України справила діяльність Народної Ради - першої легальної опозиції в українському парламенті. Вона об'єднала близько 125 народних депутатів - представників депутатських груп «Відродження», «Вільні демократи», «За права людини», «Незалежність», «Демократична платформа КПУ, які протистояли комуністичній більшості парламенту т.зв. «групі 239»).
До зазначених причин слід додати и зовнішні чинники. Це, насамперед, значне відставання України від перебудовних процесів, що проходили в центральних регіонах країни, республіках Прибалтики, повна дискредитація діяльності республіканського керівництва КПУ.
Після усунення в 1972 р. першого секретаря компартії України П. Шелеста, якого запідозрили в націоналізмі, його наступник В. Щербицький доклав значних зусиль, щоб в апараті компартії України не було й* сліду інакомислення й непокори. Тому за часів «перебудови» серед українських керівників компартії не виявилося жодного реформатора на зразок Б. Єльцина чи О. Яковлєва в Росії.
Установчі з'їзди народних фронтів Естонії, Латвії, Литви, які відбулися в жовтні 1988 р., дали значний імпульс політичній активності населення України, стали свого роду зразками опозиційної поведінки.
Поява багатопартійності е 80-х pp. на Західній Україні була явищем цілком природнім, оскільки ця частина України впродовж XIX та першої половини XX ст. пройшла типовий для усієї Центральної Європи процесі формування і розвитку «третього стану», а разом з ним і громадянського] суспільства. Історична пам'ять без особливих труднощів відновила тут] традиційні інститути та цінності.
Історія Лівобережжя, а значною мірою і центральної України, розвивалась у зовсім іншій системі координат. Практично аж до 1917 р. говорити про скільки-небудь серйозний розвиток тут громадянського суспільства не доводиться. Усі ті інститути та цінності, які в Галичині були природними, тут починали творитися практично з нуля.
Таким чином, дві частини України підійшли до утворення багатопартійності з цілком різним історичним минулим. Різна історична традиція багатопартійності наклала, безперечно, свій відбиток на формування багатопартійності в сучасних умовах, відвівши Галичині (на перших етапах її становлення) роль «політичного п'ємонту».
Протягом останнього століття в українській політичній думці домінували різні напрямки. Панування соціалістичних ідей після розгрому! УНР змінилось надією, що українську державність зможуть вибороти націонал-комуністи. Після їхнього знищення прапор визвольної боротьби на тривалий час підхопили інтегральні націоналісти, які згуртувалися в ОУН і створили УПА. В 60-х pp. цей напрям реалізовував так званий
Український національний фронт, хрущовська відлига привела до переважання загальнодемократичної, ліберальної тенденції пов'язаної з діяльністю журналу «Український вісник і Української громадської групи сприяння виконанню Хельсінських угод (УГС).
Окремої уваги заслуговує питання про безпосередній вплив українського дисидентського руху 60-70-х pp. на процес формування партійної системи в Україні. Відзначимо два основних моменти у розвитку українського дисидентського руху, які, здійснили визначальний вплив на формування специфіки системи політичної багатопартійності в Україні:
1. І. Лисяк-Рудницький та Б. Кравченко незалежно один від одного підкреслювали монолітність українського дисидентського руху, в основу якого було покладено національний патріотизм. Повз їх уваги не пройшла непоміченою важлива тенденція: в 60-70-х pp. направленість векторів національного і демократичного протесту в рамках українського дисидентського руху співпадали. Ця одновекторність виявилася принципово важливою в період безпосередньої підготовки створення політичних партій в Україні, а також на першому етапі розвитку багатопартійності. Завдяки їй розбудова системи багатопартійності в Україні почалася зі створення партій націонал-демократичного і націонал-патріотичного спрямування.
Дисидентський правозахисний рух ідейно підготував та обґрунтував необхідність зламу радянського ладу і досягнення Україною незалежності. Представники дисидентського руху висунули як завдання політичного розвитку - основні ознаки демократичних суспільства: ринок, плюралізм, демократія. Завдяки дисидентському рухові вони були перенесені безпосередньо на український ґрунт у другій половині 80-х - на початку 90-х pp. Однак, на жаль, ці положення носили, скоріше, характер побажань і висувалися скоріше від протилежного.
2. Дисидентський рух зумовив також значний суб'єктивний вплив на розвиток процесу розбудови багатопартійності в Україні. Мається на увазі те, що з його рядів вийшла плеяда політичних діячів, які безпосередньо взяли участь у створенні політичних партій, привнісши тим самим у партійний рух традиції та досвід дисидентства і правозахисної діяльності. Ряд з них організували та очолили політичні партії. В числі перших політичних партій, які виникли в Україні, лідерами п'яти були колишні дисиденти. А загальний тюремний стаж 12 народних депутатів Верховної Ради України XII скликання складав майже 10 років.
Таким чином, поява перших елементів багатопартійності в Україні на рубежі 80-90-х pp. була детермінована передусім соціально-економічними та політичними умовами, які склалися в Україні. Йдеться про кризовий стан суспільства, неспроможність пануючої в ньому влади відшукати шляхи виходу з кризи, а відтак усвідомлення суспільством необхідності її заміни. Тому немає нічого дивного, що найбільш суттєвий вплив на виникнення партій мав процес виборів до Верховної Ради України 1990 р. Партії повинні були б виявитися більш придатними виконувати функцію боротьби за владу, оскільки порівняно з рухами мали ряд переваг. Можливість реалізації власних політичних програм через владні структури зумовлювала потребу чіткої організації, яка була властива не так об єднанням і рухам, як партіям. Вони були організованішими та структурованішими, мали чітко окреслену ідеологічну орієнтацію, якісно однорідний склад учасників, а також конкретно визначені функції та завдання. З іншого боку, виникнення українських політичних партій було детерміноване внутрішньою логікою розвитку неформальних суспільно-політичних організацій. Це підтверджує законі помірний характер процесу партійного будівництва в Україні.
Аналізуючи історію виникнення системи багатопартійності В Україні, можна помітити, що поява політичних клубів, спілок, товариств та рухів хронологічно передувала появі політичних партій. Так, восени 1987 р. у Львові виникає молодіжне об'єднання «Товариство Лева» у Києві Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб «Спадщина»,:,] в Київському університеті - студентське об'єднання «Громада», в серпні] 1987 р. в Києві виникає Український культурологічний клуб (УКК).а Діяльність усіх цих організацій з самого початку набирає політичного характеру.
Значну політичну роботу проводить у цей час і Спілка письменників] України, яка, по суті, разом із своїм друкованим органом - газетою «Літературна Україна» перетворюється на штаб демократично настроєних сил.
11-12 лютого 1989 р. за активною участю українських письменників відбулася установча конференція Товариства української мови (ТУМ). 4 березня 1989 р. проходить установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». 29 грудні 1989Р. відбувся І з'їзд Асоціації «Зелений Світ».
Виникнення туму, «Меморіалу», «Зеленого Світу» свідчило про значну політизацію суспільства, його потенційну готовність до створення всеукраїнського політичного об'єднання. У цей же час відбувається організаційне оформлення й інших форм соціальної самодіяльності населення. Ця обставина і зумовила розбіжності в означенні початку багатопартійності в Україні. Частина дослідників датують початки багатої партійності в Україні осінню 1989 р., інші - весною 1990 р.
Подібні розбіжності в хронологічному визначенні початків багатопартійності не є принциповими. Проте належить зауважити, що другий підхід більш адекватно відображає реалії, передусім з формальної точки зору. Адже саме навесні 1990 р. в Україні на регіональному рівні почалася реєстрація політичних утворень, які декларували себе в якості політичних партій. У цей час виникають Українська національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком, Всеукраїнське політичне об'єднання Державна Самостійність України» (ДСУ) на чолі з І. Кандибою, Українська християнсько-демократична партія (УХДП В. Січко), Українська народно-демократична партія (ундп - Є. Чернишов, А. Ки-реєв), а 1 липня 1990 року - відбувся установчий з'їзд Української міжпартійної Асамблеї (згодом Українська Національна Асамблея (УНА) Ю. Шухевич). Всього в Україні за відносно короткий час виникає 20 партій і об'єднань загальною чисельністю близько 30 тис. членів. Однак, незважаючи на велику кількість різних угруповань, жодне з них не стало достатньо впливовим навіть у західних областях України.
Проте якщо брати и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.