На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Природа громадянського суспльства, дискурсивно-етичн практики як структурний компонент. Соцальний каптал дискурсивн практики. Громадянське суспльство як нацональний поступ. Україна: соцальний маргнес чи самоврядна нацональна спльнота?

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


14
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В АСПЕКТІ ДИСКУРСИВНО-ЕТИЧНИХ ПРАКТИК: УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ
Зміст
    Вступ
      Чому громадянське суспільство?
      Що таке громадянське суспільство? Нетрі теорії
      Соціальний капітал і дискурсивні практики
      Громадянське суспільство як національний поступ
      Україна: соціальний маргінес чи самоврядна національна спільнота?
      Література

Вступ

У роботі розглядається природа громадянського суспільства з огляду на такий його структурний компонент, як дискурсивно-етичні практики. Опираючись на соціологічний доробок Р. Патнема, Е. Шілза, К. Мальдонадо, Р. Андерсена, автор розрізняє горизонтальні і вертикальні мережі соціальних взаємодій як дискурсивно-етичні практики свободи й автентичності та патерналізму й клієнталізму. На доповнення до поняття "соціального розвитку" запроваджується термін "громадянський поступ", зміст якого ідентифікується зі сталим нагромадженням соціального капіталу, що супроводжується відповідною дискурсивно-етичною практикою свободи й автентичності. Показано, що розвиток громадянського суспільства поєднується з формуванням національного типу держави і передбачає повалення дискурсивно-етичного бар'єру патерналізму-клієнталізму.

Чому громадянське суспільство?

З 1980-х років інтерес до теорії і практики громадянського суспільства неухильно зростає. Він пробудився спочатку у соціалістичних країнах Центральної Європи у формі ідеологічної і філософської опозиції до комуністичних режимів та пануючої марксистсько-ленінської теорії, що їх живила теоретично і духовно.

Відновлення інтересу до громадянського суспільства, передусім під впливом реальних змін у Центральній Європі, було жваво сприйнято у Західній Європі і особливо в США. Скажімо, у деяких європейських країнах (Іспанії, Греції, Португалії), як і в Центрально-Східній Європі, актуальними були потреби демократичного реформування. В інших країнах, зокрема в США, за потенціалом громадянське суспільство побачили можливості поглиблення демократії і надто - засоби організованого спротиву бюрократії, корупції, монополізмові, що пов'язані з будь-якою державною владою. Потрібно наголосити, що, наприклад, в США громадянське суспільство, яке має тут характер класичної моделі, завжди було активним і вже давніше домоглося законодавчих підстав здійснювати контроль над діяльністю урядових інституцій.

Природно, що тема громадянського суспільства опинилася у центрі дискусій про соціально-політичне прийдешнє України. Як можемо судити зі змісту дедалі більшої кількості статей, що з'явилися у засобах масової інформації й особливо - в мережі Інтернет, дискусія зосередилася навколо простих питань - чи на часі для України громадянське суспільство і чи не несе воно загрози для державного розвитку? Інтрига розгорнутої в Україні полеміки була несподівано підбурена на початку 2002 року перед тодішніми парламентськими виборами. Гострота дискусій викликана не так логікою дослідження самої проблеми, як тим, що у пресі була надрукована стаття за підписом п. Володимира Литвина, тоді глави адміністрації Президента Кучми і голови провладного виборчого блоку. Однак, як виявилося, оригінальний англійський варіант роботі написаний професором Томасом Каротерсом під назвою “Подумаймо ще раз: громадянське суспільство" у “Foreign Policy Magazine” ще в зимовому числі 1999-2000 рр. Інтрига поглиблена тим, що серед десятка тисяч статей і сотень книг, написаних про громадянське суспільство за останні 10-15 років, праця Т. Каротерса різко вирізняється загалом застережливим характером щодо некритичного сприйняття й застосування концепції. Професор В. Литвин у своєму перекладеному українською мовою варіанті надає ще різкішого звучання, так би мовити, у напрямі “демітологізації” образу, чим, звичайно, “перекручує" оригінальний авторський текст, проте 95% змісту залишає незмінним. Попри слушну критичну оцінку усього “скоєного”, застереження Каротерса щодо некритичного сприйняття "сонячного" образу громадянського суспільства не варто нехтувати і нині - після чергових парламентських виборів 2006 р., і особливо після "Помаранчевої революції", - вдаючи аж надто глибоку обізнаність з проблемою. Багато реагувань несуть виразно політичний підтекст, а не спокійну оцінку перспективи з погляду на внутрішній духовний і соціальний стан України, досвід давнього і недавнього історичного минулого та зовнішньополітичні пріоритети.

Пропонована стаття є спробою розглянути теорію і практику громадянського суспільства з огляду на названу вище тривимірність проблеми для України.

Що таке громадянське суспільство? Нетрі теорії

В силу певних обставин, в уявленні українських політичних та урядових кіл поняття громадянського суспільства сконцентрувалося на розумінні його як сукупності або мережі так званих неурядових організацій (НУО), що перебувають поза контролем держави і опонують їй. Такий підхід частково пояснюється однобоким сприйняттям інформації, яка передусім стосується сучасних актуальних питань західноєвропейського розвитку та некритичним засвоєнням історичного досвіду, притаманного для країн з ринковою економікою, фрагменти знань про що поширюються через освіту без належного врахування специфіки минулого й сучасного України.

Інтерпретація природи громадянського суспільства через зведення її до НУО далеко не дає повноти його розуміння. З одного боку, поширена думка, що природа громадянського суспільства, з його інтенцією до солідарності, інтеграції й міжсуб'єктної взаємодії, обумовлюється спонтанійним волевиявленням індивідів, які діють незалежно від (поза нав'язуванням) доктрини “всезагального блага" чи культурних передумов єдності. Основою тут стає прийняття універсальної спроможності розуму, або ж розсудку (здорового глузду), до раціональної чи консенсусної комунікації, компромісу, толеранції і миру. Загальною метою такого суспільства є хіба що створення умов для якомога повнішого задоволення спонтанійних потреб кожного індивіда. Такий підхід пов'язаний, як правило, з ліберальною традицією і обґрунтовується у працях Ф. Гайєка, Дж. Ролза, Е. Арато і Дж. Коген, Ю. Габермаса, Е. Гелнера, Я. Кіша та інших.

З іншого боку, склався такий аспект аналізу, крізь призму якого, не заперечуючи роль розуму в універсальних формах комунікації і справедливої співпраці, усе ж не менш важливого значення надається чинникам “незнання”, необізнаності, традиції і культури. Вважається, що останні активно впливають на стан соціального життя і поза врахуванням їхнього значення неможливо правильно витлумачити ні сенс стихійної активності, ні суть справедливої співпраці між людьми і народами. Людина, здійснюючи власну інтенцію до свободи, діє й поводиться, застосовуючи свободу волі і роблячи той чи той вибір не лише на основі раціонального розуміння і набутого знання (інформації) про світ, але також й на основі вольової дії, традиції, звичаю, естетичних уподобань чи відсутності належного знання, а це означає, що вона чинить під впливом ірраціональних мотивів. Підставою для подібних дій можуть бути культурні, релігійні і загалом світоглядні уявлення. Міркування з цього приводу знаходимо у працях (розпочинаючи від Е. Берка й А. де Токвіля) Р. Нізбета, Е. Макінтайра, А. Селігмана, Е. Гелнера, Р. Патнема, Дж. Макліна та інших. Загалом цей підхід залишається близьким до т. зв. “республіканського” напряму, який також відомий під назвою комунітаризму, з переконаннями його прихильників у перевазі громади та “громадської порядності".

Що стосується України, очевидно, варто враховувати аналітичний доробок обох напрямків інтерпретації природи громадянського суспільства, беручи до уваги його основне ядро, яке складається довкола здійснення людської свободи. Властиво здійснення свободи не є механічним процесом розгортання якоїсь прихованої сутності людини. Важливими тут стають інтелектуально-дискурсивні чинники сприйняття, розуміння, пояснення і спонукання сенсів життєдіяльності взагалі і вільного розвитку людини зокрема. Тому структура громадянського суспільства залишатиметься неповною для нашого розуміння його природи, доки ми не враховуватимемо роль і значення дискурсивно-етичних практик. Про це детальніше можна довідатися з моєї монографії „Філософія громадянського суспільства у класичних теоріях і некласичних інтерпретаціях” [6, c.425-429].

Соціальний капітал і дискурсивні практики

Названі вище підходи певним чином погоджуються в тому, що для розвиненого громадянського суспільства притаманний приріст “соціального капіталу", яким характеризується міра взаємодовіри, здатність співпрацювати разом за принципами рівності і справедливості. Соціальний капітал є “моральним ресурсом", міра якого при використанні не зменшується, а зростає. Він породжується особливостями горизонтальних зв'язків, які виникають стихійно між людьми у кожному суспільстві, але не завжди переходять на рівень відносин між структурами-інституціями та на рівень стосунків всередині структур. Власне тут виникає проблема узгодженості між взаєминами між людьми у контексті громади і спільноти й у контексті державних інституцій влади. Іншими словами, йдеться про природу автентичності людських взаємин та адекватного їх вираження на рівні політичних відносин і держави. Горизонтальні взаємини між людьми можуть складатися лише на основі рівності і правдивості. Мережі горизонтальних зв'язків, що встановлюються у “малих групах”, визначають демократичну інтенцію громадської активності, а люди, які взаємодіють у “павутинні” горизонтально налаштованої мережі, “здатні взаємовигідно співпрацювати" (Р. Патнем).

Натомість вертикальні зв'язки, хоча вони щільно поширені у суспільстві і по-своєму є важливими, на думку багатьох дослідників, “не можуть підтримувати соціальну довіру та співпрацю”. У мережах з вертикальними зв'язками субординація встановлюється за принципом особистої довіри і висловлюваної на словах відданості, що закладає відносини за параметрами “начальник-підлеглий", “патрон-клієнт” чи „володар-підданий". Як пише Р. Патнем, “у вертикальних зв'язках між патроном і клієнтом існує залежність, а не взаємність, а також корисливість - певною мірою з боку патрона (експлуатація), так і з боку клієнта (шахрайство) ” [7, с.213].

Важливішим чинником комунікації є мова і мовлення та утворюваний її історичним розгортанням дискурс, в якому здійснюється феноменологія знаків, значень, символів, кодів та інтенцій взаєморозуміння. Саме дискурсивна визначеність взаємин між людьми надає їм різного забарвлення, тональності, експресивності, емотивності, спонукає до промовчування чи відкритості. Дискурс слугує підставою вибору і надання пріоритету одним значенням перед іншими. В силу різних обставин, до яких належать чинники історичні, звичаєві, традиційні, інституційні, політично-владні, людина, прагнучи - свідомо чи несвідомо - до самоздійснення, потрапляє в ту чи іншу уже наявну “семіотичну павутину” горизонтальних і вертикальних взаємодій.

Маємо підстави розрізнити принаймні дві дискурсивно спрямовані практики і, водночас, звичаєвості, або етичності, що є протилежно орієнтовані. Етичність, дискурсивним контекстом якої є наголошення “символів і кодів" навколо значення свободи, добровільності, довіри й автентичності; та етичність, що складається навколо значень примусовості, підлеглості, підозри, клієнталізму. З цього приводу сучасний колумбійський філософ Карлос Мальдонадо говорить, що “не всі етики виконують завдання піднесення і розуміння людського життя, радше деякі етики є на службі інших інтересів і цілей, таким чином, конвертуючи вартість людського існування в засоби для іншої мети” [9, с.33].

Наприклад, в Італії до початку XIV ст. виникло два типи, дві системи врядування, поєднані фактично з двома типами етичності. Вони були тісно інтегровані “зі своїми соціально-культурними особливостями - славетною норманською феодальною автократією на Півдні та багатим комунальним республіканством на Півночі" [7, с.159].Р. Патнем у розділі книги, що має назву “Пошуки коренів громадянського суспільства", звертається до думки історика Дж. Ларнера і підкреслює, що “постали два різні суспільства і два різні способи життя", “на Півночі люди були громадянами, на Півдні - підлеглими” [7, с.159]. Зв'язок наведеної сентенції з українською дійсністю кожен може визначити самостійно, проте зауважимо, що висновки українського реципієнта з цього приводу залежатимуть від того, із середовища якого дискурсу і якої етичності він промовлятиме.

Про тісне взаємопов'язання між дискурсивними практиками та соціально-політичною дійсністю йдеться у базовій роботі американського політичного філософа Річарда Андерсона. Посилаючись на низку спеціальних досліджень і оперуючи багатим емпіричним матеріалом, він показує пряму залежність між мовними особливостями дискурсів та демократичними і деспотичними режимами. Він дійшов висновку, що зазвичай недемократичні режими правили на мові, яка була іноземною для підконтрольованого ними населення. “Усі колоніальні режими в Африці, Азії й Америці використовували мову метрополії для проведення влади над населенням, яке розмовляло місцевими рідними мовами”. Р. Андерсон називає типові ознаки, якими недемократичні режими надають соціально-культурному дискурсові владної політичної зверхності щодо мови і мовлення місцевого населення. Диктаторська чи авторитарна влада формує дискурс (засобами масової інформації, через освіту і культурні артефакти), який поєднує в собі дуже детально опрацьовані терміни, поняття, концепти і фонетичні форми вимови з обмеженнями на застосування місцевої лексики як непрестижної або / та архаїчної. Дискурс розвиває “букет метафор", що мають на оці ствердження на образному рівні думання такої комбінації стилістично-емотивних відмінностей, яка має засвідчувати вищість відносно місцевої мови “демосу”. Р. Андерсон робить висновок, що “демократичні перетворення розпочиналися з повалення дискурсивного бар'єру, типізованого з недемократичним правлінням і поверненням до рідної мови. У багатьох випадках (можливо, у більшості історичних прикладів) недемократичні режими зазвичай правили на мові, що була нерідною для контрольованого ними населення" [1, с.4]. Загальний висновок дослідження Андерсона відображений у симптоматичній назві його роботі: “Дискурсивне походження диктатури і демократії".

Отже, не всякий дискурс і не всяка етичність забезпечує примноження соціального капіталу і відкритої громадської активності, без високого рівня яких неможливий ефективний суспільний та економічний розвиток.

Існує дивовижна історико-культурна тяглість у такому чи іншому типові відтворення мереж відносин і громадських взаємин (публічності). Властиво, пояснення знаходимо в природі дискурсивних практик. “Мережі громадської активності є відображенням минулих успіхів у співпраці, які можуть правити за визначену культурою модель майбутньої співпраці" [7, с.212].Р.

Патнем наводить ґрунтовні емпіричні й соціологічні докази того, що “соціальні особливості, які вочевидь зародилися в ранньосередньовічній Італії, виявилися на сьогодні вирішальними при поясненні, чому на межі XXI століття деякі спільноти є ефективнішими в управлінні колективним життям та підтримці ефективних інституцій” [7, с.149].

Громадянське суспільство як національний поступ

Громадянське суспільство складалося там, де воно усувало абсолютизм і деспотію монархічного типу влади і витворювало легальні форми гуманітарного дискурсу, орієнтованого на поширення духу свободи і автентичності особи.

Загалом розвиток громадянського суспільства в Європі супроводжувався: а) новим типом колективної ідентичності - національною свідомістю, поєднаною з громадянською свідомістю у контексті спільної, недеспотичної національної держави-республіки; б) вимогою кожного народу-нації на право власного представницького, демократичного врядування; в) вимогою до держави конституційно гарантувати свободу і права людини; г) новим типом господарсько-економічних відносин, базованих на конкуренції і вільному ринку; д) формуванням партійного ґатунку політичних відносин з вимогою розподілу гілок влади; ж) формуванням єдиної національної мови та переходом на неї у роботі органів освіти, адміністрування, науки, культури тощо.

Отже, історично громадянська дійсність розгортається таким чином, що, за словами Едварда Шилза, “нація є необхідною для громадянського суспільства. Вона є однією з його головних підпор… Національність є необхідним інгредієнтом, можливо, навіть передумовою (курсив мій - А. К) для громадянського суспільства" [10, с.221].

У нещодавно надрукованій роботі Юрґен Габермас робить подібний наголос: “…свого часу демократична держава і нація взаємно витворили одна одну” [3, с.64] і, схоже, дещо пом'якшує свої попередні твердження. “Економічні переваги європейського єднання можуть слугувати аргументом на користь подальшої розбудови ЄС лише в контексті культурної привабливості, що значно перевищує суто господарчі інтереси", - заявляє Ю. Габермас і риторично запитує: “Але чи зможуть наші малі й середні національні держави, орієнтуючись самі на себе, зберегти досить сили для опору прихованій асиміляції, пристосуванню до суспільної моделі, пропонованої пануючим нині світовим економічним устроєм? ” [3, с.63]

Доречно згадати, що гасло „Viva la Nation! ” („Хай живе нація! 2) було гаслом тих, хто творив Велику Французьку революцію; воно здобуло юридично-правове втілення у „Декларації прав людини і громадянина”.

З огляду на процесуальний характер соціальних трансформацій громадянське суспільство може розглядатися в аспекті громадянського, або національного поступу (розвитку) спільноти. Ключовими елементами поступу є: а) виражена тенденція до самоорганізації життя і, відповідно, до громадського самоврядування, б) нагромадження соціального капіталу; в) потреба громадської активності; г) супровідне формування належної дискурсивної практики; д) поглиблення приватної сфери; ж) формування вимог публічної відкритості спіл и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.