На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Теоретичн пдходи втчизняних та зарубжних вчених до визначення поняття наця. Сучасна практика формування свтових полтичних нацй. Українська полтична наця: процес її становлення та перспективи.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Политология. Добавлен: 26.09.2014. Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


102
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
Факультет історії, політології та міжнародних відносин
Кафедра політології та державного управління
Салахян Анна Михайлівна

Доля політичної нації в
поліетнічному суспільстві.
(Магістерська робота)



Науковий керівник -
професор, д.політ.н.,
Варзар І.М.
Чернівці 2006
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………..
РОЗДІЛ І СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМАТИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація” ..........................................................
1.2. Теоретико-методологічні основи дослідження.
РОЗДІЛ ІІ ЕТНОІСТОРИЧНА ТА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СПІВСТАВЛЕННЯ ТА ДИФЕРЕНЦІЮВАННЯ
РОЗДІЛ ІІІ СПЕЦИФІКА БУТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ У ПОЛІЕТНІЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
3.1. Сучасна практика формування світових політичних націй……………………………
3.2. Українська політична нація: процес її становлення та перспективи....................................
ВИСНОВКИ.................................................................
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Переходу від індустріального до постіндустріального суспільства в техніко-економічній сфері відповідає перехід до громадянського суспільства в соціально-політичній сфері. Визначальною рисою громадянського суспільства, як відомо, є увага до прав людини. Продовжуючи цей логічний ланцюг варто сказати, що саме увага до прав людини прискорює формування політичної нації. На цей аспект останнім часом політологи звертають чимало уваги.
Актуальність теми дослідження. Тема магістерської роботи обрана дослідником не випадково. Тема етнічної нації у світових дослідженнях розвинута на досить високому рівні, а от термін політична нація як така, на нашу думку, починає лише тепер з'являтися як на сторінках наукових досліджень, так у дискусіях різних політичних вчених. Сам термін “політична нація” з'явилася, звичайно раніше, ще у ХVІІI ст. у Франції. Ще до її появи мали місце у світовому досвіді такі політичні нації, як грецька та римська. Саме дві останні стали наглядним прикладом існування та формування політичної нації, сьогодні ми вже можемо це стверджувати.
В Україні, якій у даній роботі буде приділено чимало уваги, сьогодні політична нація лише починає формуватися. Хоча деякі дослідники стверджують, що вона вже з'явилася - це пов'язано із так званою “помаранчевою революцією”. З даним висловлюванням автор роботи категорично не погоджується. Політична нація робить свої найперші кроки. Саме тому, важливість та актуальність обраної нами теми не потребує зайвих пояснень. Для правильної та ефективної побудови політичної нації в Україні не буде зайвим звернутися до світових прикладів формування політичних націй. Претендентів на політичну націю, яка б могла слугувати для нас у якості зразкової та такої, на яку варто рівнятися, є декілька; а саме: американська, канадська, фінська, російська, яка останнім часом робить усі потрібні кроки для стабільного існування. Це питання автор роботи виносить собі в один із пунктів завдань.
Політична нація створюється з метою консолідації суспільства - для досягнення спільних ідей, державних функцій. Бачимо, що вищенаведені ознаки політичної нації ніяк не можуть бути співставлені з державами тоталітарного, не демократичного режиму.
На нашу думку, хорошим ґрунтом для сходження політичної нації є саме поліетнічне суспільство. Саме у багатонаціональних державах потреба у політичній нації з кожним днем зростає. Тут, поряд із титульним етносом, нацією живуть інші етноси, які хочуть мати права тотожні правам титульного народу. Саме їхнє бажання жити одним життям, одними цілями дають підстави для підсвідомого створення політичної нації.
Політична нація консолідує людей. На нашу думку, саме етноси, які перебувають у меншості, і відчувають свою “роль другого ґатунку” створюють політичну націю, маючи на меті зрівняти свою роль у суспільстві із титульною нацією. Суспільство має відкривати кожному громадянину всі культурні горизонти, не може нікому обмежувати доступ до жодної із сфер діяльності, в тому числі за національною ознакою.
Границі та відмінності між націями поступово зникають. У суспільстві на зміну етнічній нації приходить політична нація, яка консолідує це суспільство. Національність, колір шкіри, віросповідання, релігія, мова чи раса людини - це все не є головними ознаками політичної нації. На думку автора, це відходить у минуле, або, принаймні, повинно було б відійти. Хорошими прикладами політичної нації на сьогодні є Канада, Швейцарія, Сполучені Штати Америки, Німеччина. У суспільствах цих країн вже майже немає місця вищеназваним стереотипам. Головними об'єднуючим факторами постають тут культурна, економічна та правова спільність. Саме в таких умовах може мати місце ефективна, раціональна політика суб'єктів влади.
Сьогодні в Україні політична нація лише починає з'являтися. Це, насамперед, проявляється у тому, що у нашому суспільстві вже менше поділяють людей за національною чи расовою ознакою. Тепер багато хто з російськомовних та етнічних росіян (та інших національностей), що проживають в Україні, стали українськими політичними патріотами, тобто патріотами фундаментальних прав та свобод людини. Це дійсно брак націоналізму та демократії. Цей націоналізм не етнічний, а саме політичний. Націоналізм етнічного характеру починає поступово зникати (в т.ч. й у Західній Україні). Росіянин, що живе в Україні, хоче створити іншу політичну систему. І проти українських пісень, віршів або прапорів нічого такого росіянин немає проти. Дозволимо собі висловити твердження, що деколи “не українці” прагнуть стерти міжнаціональні відмінності, у той час, коли українці намагаються наголошувати на них при найменшій нагоді. Так, як і говорилося вище, ініціаторами української політичної нації можуть бути інші етноси, які намагаються консолідуватися з українським титульним народом. У свою чергу, українці не завжди мають велике бажання прийняти “чужинців” у свою українську етнічну націю. Це, на нашу думку, може суттєво пригальмувати процес розвитку політичної нації в Україні.
На державному рівні про українську політичну націю заговорили ще у 2002 році. Це можна було почути у Посланні Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році”. Було визначено основні завдання нового етапу трансформаційних процесів. Серед них - створення умов для реальної та орієнтованої на національні інтереси консолідації українського суспільства. Про українську політичну націю говорилося наступне: “повинна бути створена українська політична нація, де мають знайти відображення органічно вписані в європейський консолідаційний процес природні права як українського етносу, так і національних меншин. Економічною основою української політичної нації мають стати єдиний національний ринок і спільні національні інтереси у сфері економіки, політичною - демократична організація суспільства, соціальною - консолідований з іншими верствами населення середній клас, духовною - національна ідея, пропущена крізь призму інтересів особистості, та національні традиції”. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році”. - К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2003. - С. 14-15.
Мова йде також про загальнонаціональне примирення, регіональну єдність, становлення національної еліти та інші чинники суспільного процесу.
Бачимо, що про необхідність побудови у суспільстві політичної нації почали говорити ще у 2002 році. Але, на жаль, за ці три роки доля української політичної нації суттєво не змінилася. Хоча, звичайно, і відбулися деякі зрушення. Так, наприклад, таз звана “помаранчева революція” дала поштовх. Поштовх, насамперед, для відродження національної ідеї, а відродження національної ідеї, на наш погляд, є важливою передумовою для створення політичної нації.
Поняття національної ідеї, у деякій мірі, відображає суперечність між етнічним та політичним поняттям “нація”: навколо якої системи цінностей має відбуватися національна консолідація - етнокультурної традиції, що включає в себе також національну легенду і національну міфологію, чи цінностей громадянського суспільства і соціального договору. Політична нація складається на ґрунті національної державності та громадянського суспільства.
Важливим фактом є також те, що поняття політичної нації означає спільне громадянство, а громадянство є сталим правовим зв'язком між людьми і державою. Державна національна ідея, таким чином, можна твердити, передує ідеї політичної нації. Без державного суверенітету неможливо створити соціально-політичну структуру, що захищала б культурні інтереси і цінності нації. Однак держава не є самоціллю національного розвитку.
Отже, дана тема є надзвичайно актуальною і вимагає чіткого відображення дійсності, сучасного стану української політичної нації. Будуть, звичайно, розглянуті й етнічні нації, і світові політичні нації, але наголос хотілося б зробити саме на долю нашої політичної нації.
Мета і завдання дослідження полягають у здійсненні комплексного політологічного аналізу феномену політичної нації.
Основною метою магістерської роботи є дослідити політичну націю у поліетнічному суспільстві.
З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:
- визначити теоретико-методологічну схему, за якою буде проводитися аналіз;
- звернути увагу на поглядах дослідників, які зробили чималий науковий внесок для вирішення даної проблеми;
- співставити етноісторичну та політичну націю;
- розкрити специфіку буття політичної нації в поліетнічному суспільстві (на прикладі американської, канадської, російської);
- визначити долю української політичної нації.
Об'єктом даного наукового дослідження є феномен націотворення.
Предметом аналізу виступає політична нація у поліетнічному суспільстві.
Тема політичної нації на сьогоднішній день не дуже розвинута у наукових працях дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних. Хоча, звичайно, американські та деякі європейські дослідники крокують на декілька кроків вперед порівняно з нашими українськими, та й російськими дослідниками.
Щодо теоретичної бази, то тут здебільшого використовувалися праці дослідників етнополітології та етнології. Досить змістовною та цікавою для нас виявилася книга “Етнос і політика: Хрестоматія”, автором якої є Прозаускас А.А. “Етнос и политика: Хрестоматия” /Авт.-состав. А.А. Прозаускас. - М.: Изд-тво УРАО, 2000, - 400 с. . Мета даного видання - дати уявлення про роль етнічних факторів у різних сферах та ознайомити з найбільш розповсюдженими підходами для дослідження етнополітичних та етнокультурних процесів. У хрестоматії надані роботи найбільш відомих сучасних зарубіжних вчених. Саме для теоретичних засад магістерської роботи були корисними особливо деякі розділи даного видання, а саме: “Етнос та етнічність”, “Нація та держава”, “Багатонаціональні суспільства”. Погляди на дану проблематику та аналіз понять “етнос”, “нація”, “багатонаціональне чи поліетнічне суспільство” подаються тут різними авторами. Зокрема, у даній науковій роботі нами використовувалися погляди Бромлея Ю.В. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983, - 327 с. , Арутюнян Ю.В. Арутюнян Ю. В., Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоциология. Учебное пособие для вузов. М., 1999, - 234 с. . Опрацьовуючи феномен багатонаціонального суспільства, корисними стали роботи М.Дж. Сміта та К. Дейча, статті яких подані у вищезгаданій хрестоматії.
Надзвичайно цікавою стала робота Джамбатістта Віко та його “Засади нової науки про загальну природу націй” Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций”. - Ленинград. - Изд-тво “Художественная литература”, - 1940, - 619 с., адже саме цього італійського мислителя деякі вчені сміливо називають першим етнологом.
Серед теоретичних посібників також нами були використаний навчально-науковий посібник Картунова О.В. “Вступ до етнополітології”. Картунов О.В. Вступ до політології: Науково-навч. посібник. - Київ, 1999. - 300 с. У даній роботі автор опрацьовує чимало теоретико-методологічних засад, звертається до аналізу сфери етнополітики. Картунов О.В. багато уваги приділяє дослідженням етнічних та етнополітичних проблем Заходу, і це допомагає йому зробити деякі висновки та зауваження стосовно української етнополітологічної науки; автор використовує вплив етнополітичної науки Заходу, звертається до чималої кількості західних етнополітичних теорій. Робить свій прогноз стосовно становлення та укорінення етнополітичної науки в Україні.
Важливими були погляди на проблеми етносу та нації Абдулатіпова Р. його “Етнополітика” Абдулатипов Р.Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - 313 с. вміщує в собі багато теоретичної бази, розкривається суть предмету, об'єкту даної навчальної дисципліни. Приділяє увагу Абдулатіпов також методології дослідження етнополітичної науки.
Для отримання потрібних фактів щодо сучасності, стану досліджень стосовно “нації” та “політичної нації” в Україні, зокрема, стали важливими також праці та окремі статті таких авторів, як Варзара І.М. Варзар І.М. Із контекстів минулих літ. Вибране. Книга І: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. К., 2003. - 573 с.; Ідейно-теоретичні засади державотворчої політики Л.Кучми. К.: 1999. - С.97-117.; “Проблема політичної нації у класичних інтерпретаціях і сучасних етнополітичних акцентуаціях” / Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т. ІІІ, Чернівці: Рута, 2005. - С.39-56.; “В противном случае Украина перестанет существовать как государство” (Интервью с И.М. Варзарем) // Зеркало Недели / zerkalo-nedeli.com/nn/show/58/4395/, Бадзьо Ю.В. Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання - 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.3-12.; “Український вибір” // pravda.com.ua/archive/2004/august/24/2.shtml / 19.04.2006, Євтуха В.Б. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурні аспекти. - К.: Фенікс, - 216 с., Кураса І.Ф. Курас І.Ф. Етнополітологія: перші кроки становлення. - К.: Генеза, 2004. - 736 с., Балушока В. Балушок В. “Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства” // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. - С. 26-31., Хорошилова О. Хорошилов О.Ю. Формування української політичної нації: передумови та перспективи: Автореф. - О., 2003. - 17 с.; “Українська політична нація: сценарій конституювання” // Політичний менеджмент. - 2004. - № 5 (8). - C.23-30. // Ідеологія державотворення як чинник формування політичної нації // Нова політика. К.: 2000, №4. - С.23-25. , Кресіної І. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. - К., 1998. - 391 с.; “Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5. , Римаренка Ю.І. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду: [Монографія] / Ю.І. Римаренко, М.М. Вівчарик, О.В. Картунов, І.О. Кресіна, С.Ю. Римаренко, С.О. Телешун, Л.Є. Шкляр; За заг. ред. Ю.І. Римаренка. -- К.: Ін-т держави і права НАН України. 2000.-- 516 с. тощо.
При дослідженні нашої проблеми були використані різні джерела та періодичні видання. Останні були чи не найголовнішим джерелом. Так, наприклад, було почерпнуто багато інформації, статистичних даних з наступних журналів: “Історія 2005”, “Людина і політика”, “Політична думка”, “Наука і суспільство”, “Етнополітологія в Україні”, “Нація і держава”, “Відродження”.
Серед джерел Інтернету варто виділити, насамперед, такі, як: Інститут глобальних стратегій www.igls.com.ua, Громадський простір www.civicua.org, Фонд “Демократичні ініціативи” www.dif.org.ua, Мережа аналітичних центрів України www.intellect.org.ua, Український Центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова www.uceps.org.ua, “Діалог” www.dialogs.org.ua. На цих сайтах багато уваги приділено цікавлячий мене проблемі, цікавою була продукція, яку надають дані аналітичні центри. Найбільш цікавим та змістовним для нас виявився сайт “Мережі аналітичних центрів” та “Громадській простір”. Саме на цих сайтах розміщено чимало потрібної інформації, даних. Багато дискусій та діалогів, що безпосередньо торкаються проблематики нашого дослідження, точаться на сайті “Діалог”. Мета цього сайту полягає у якомога різнобічнішому висвітленні фактів та уявлень спектра думок з актуальних питань гуманітарного, політичного та економічного розвитку нашої держави, а також позиціювання України на міжнародній арені. Тут можна побачити чимало цікавих та деколи суперечливих одна одній думок та поглядів на проблеми етносу, нації, особливо політичної нації. Цікавим є також Інтернет сайт “Анті-Оранж” anti-orange.com.ua , де особливо цікавими для нас були статті політолога, віце-президента НАН України П.П. Толочка.
Потрібними для нас також були роботи деяких дослідників, які приділяють чимало уваги теоретико-методологічним аспектам вивчення тих чи інших політологічних досліджень. Особливу увагу заслуговує книга доктора філософських наук, заслуженого діяча науки Росії - Е.Баграмова “Національна ідея: досвід історико-політологічного дослідження” Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006 .
Корисним для нашої наукової роботи став навчальний посібник, автором якого є В.І. Бурдяк. Бурдяк В.І. Теоретичні та методологічні проблеми політологічних досліджень: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2005. - 104 с. Уданому посібнику автор розкриває теоретичні підходи, загальні та конкретні методи; цікавими є приклади, до яких вдається автор, щоб краще відобразити той чи інший підхід, метод.
Структура магістерської роботи. Специфіка проблеми, що стала об'єктом нашого дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру.
Магістерська робота побудована на аналізі політичної нації, як у світовому масштабі, так і на державному рівні (у нашому випадку на прикладі України). Перший розділ роботи висвітлює стан розробки проблематики дослідження. На думку автора, дослідження політичної нації не можливе без детального та якісного аналізу проблеми самої нації, етнічної нації.
У магістерській роботі дослідник, розкриваючи тему політичної, відштовхується, насамперед, від нації етноісторичної. Так, у другому розділі, буде йти мова про еволюцію етноісторичної нації (за приклад взято українську націю), а також про найвизначніші та найперші приклади політичної нації.
Третій розділ магістерської роботи поділено дослідником на два підрозділи. Тут взято за мету проаналізувати сучасний стан формування політичної нації у поліетнічному суспільстві. Щодо сучасних політичних націй, то тут буде розкриватися специфіка буття канадської, фінської, американської політичних націй. На завершення, звичайно, не можна було б обминути увагою і початки формування української політичної нації.
В кінці роботи висновки та список використаних джерел (....найменувань). Обсяг магістерської роботи......
РОЗДІЛ І
Стан наукової розробки проблематики дослідження
Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація”
Проблема політичної нації - не нова. Тільки на перший погляд може здатися, що про політичну націю почали говорити порівняно недавно. В Україні особливу увагу політичній нації, як обов'язковому елементу громадянського суспільства, почали звертати у зв'язку із політичними процесами, які мали місце в 2004-2005 роках. Саме тепер у нашій державі точаться чимало наукових дискусій та суперечок на тематику нації, політичної нації. Формування єдиної політичної нації - це одна із цілей, яку поставила собі сьогоднішня політична еліта.
Будь-який напрям у науці з'являється тоді, коли суспільство почуває у ньому необхідність. У цьому сенсі етнополітологію можна вважати однією із найдавніших наук. Усвідомлення народами своєї осібності і несхожості на інші супроводилися не тільки спробами пояснити цю схожість, але й політичними претензіями на володарювання “не своїми” територіями.
У першому пункті Розділу І ми розглянемо еволюцію поглядів мислителів на поняття нація, спробуємо дослідити еволюцію етнополітологічного знання.
Витоки сучасних етнополітичних знань губляться у глибини віків. Поняття “етнос” починає фігурувати вже у V - ІV ст. до н.е. тоді ж і етнічний принцип утверджується як основа державотворення. Описуючи племена і народи, їхню культуру і звичаї, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнології. А в працях Арістотеля, Платона, Сократа, Цицерона та інших мислителів античності спеціалісти знаходять перші цеглини підвалин етнополітології. Уже в Стародавній Греції та Римі простежуються початки консервативних ідей, що обґрунтували політичний принцип “розділяй та володарюй”. Йдеться тут про ідеї месіанства та багатогранності, переселення народів та асиміляції, використання гасла “права народів” для обґрунтування та виправдання війн та рабства. Там же знаходимо перші витоки ліберально-демократичних підходів до моделювання взаємовідносин між племенами, народами, державами. Ідеї вільного розвитку культур, справедливої боротьби проти гноблення з'явилися майже одночасно з пошуками моделей ранніх федерацій та конфедерацій, обґрунтуванням недоторканності кордонів, поваги до законів тощо.11 Курас І.Ф. “Етнополітологія: перші кроки становлення”. - К.: Генеза, 2004. - 24.
Бачимо, що найперші трактування та обґрунтування поняття “етносу” та “нації” почалося дуже давно. Повну еволюцію поглядів на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучасні наукові теорії та підходи поняття “нація”, і на деякі переломні моменти у становленні науки про етнологічні знання.
Ведучи мову про еволюцію етнополітологічного знання, велику увагу треба приділити Джамбатіста Віко (1668-1744). Адже є підстави вважати цього італійського філософа та соціолога першим етнологом. Своєю роботою “Засади нової науки про загальну природу націй” Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций” / abuss.narod.ru/Biblio/vico.htm, 12.02.2006.
він підняв філософію історії на нову, вищу для свого часу ступінь і заснував новий напрямок - психологію народів. Не заперечуючи існування божественного начала, від якого, у кінцевому рахунку, виходять закони історії; Дж. Віко вважав, що людство в особі націй розвивається в силу своїх внутрішніх причин. Як людина у своєму житті, за словами італійського філософа, від народження до смерті переживає три періоди - дитинство, юність і зрілість, так і кожен народ у своєму розвитку, від народження до загибелі, проходить три епохи - божественну, героїчну і людську. При цьому він вважав, що всі народи розвиваються паралельно. Держава виникає в героїчну епоху як панування аристократії і перетворюється в демократію в людську епоху. У демократичній державі тріумфує демократія і “природна справедливість”. Усі нації, на думку Віко, і це позитивна сторона його вчення, як варварські, так і культурні, якими б величезними проміжками місця і часу вони не відокремлювалися, дотримують три вічні і загальні звичаї: релігійні обряди, шлюби і поховання. З цих трьох речей починається культура, стверджує вчений. Кожен народ, досягнувши зрілості, приходить до занепаду. Потім настає новий кругообіг. Так ним була обґрунтована теорія історичного кругообігу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток філософії історії.
Щодо більш сучасних трактувань походження нації та самої суті поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, російського дослідника В. Тішкова.
Завдяки інтелектуальним, адміністративним і пропагандистським зусиллям, насамперед, В.Тішкова і його нечисленних однодумців-етнологів, у масовій свідомості і політичній культурі повільно і з трудом укорінюється відмінне від сталінського розуміння феномена і терміну “нація”.
Відразу відзначимо, що мова йде аж ніяк не тільки про термінологічну суперечку: категорія “нація” як кристал сконцентрувала і переломила у собі різні наукові і політичні проекти. “Перший ґрунтується на понятті нації як політичної спільності, чи співгромадянстві, другий розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, що має глибокі історичні корені, соціально-психологічну чи навіть генетичну природу”.
Наскільки нам відомо, у сучасної західний етнології лише Е.Сміт почав спробу обґрунтовувати правомірність і необхідність співіснування цих підходів. Він звертає увагу на той факт, що шляхи формування націй багато в чому залежать від етнокультурної спадщини попередніх їм етнічних спільнот і від етнічної мозаїчності населення тих територій, на яких і відбувається становлення націй. Ця залежність служить для нього підставою виділяти “територіальні” і “етнічні” нації і як різні концепції націй, і як різні типи їхньої об'єктивації. Територіальна концепція нації, у його розумінні, - це населення, що має загальне ім'я, що володіють історичною територією, загальними міфами й історичною пам'яттю, що володіє загальною економікою, культурою і має загальні права й обов'язки для своїх членів”. Навпроти, етнічна концепція нації “прагне замінити звичаями і діалектами юридичні коди й інститути, що утворять цемент територіальної нації…навіть загальна культура і “громадянська релігія” територіальних націй мають свій еквівалент в етнічному шляху і концепції: віра в спокутні якості й унікальність етнічної нації”. Важливо відзначити, що Е. Сміт вважає ці концепції лише ідеальними типами, моделями, у той час як насправді “кожна нація містить риси як етнічної, так і територіальної”. Сміт А. Національна ідентичність Smith A. National Identity. L., 1991. P.14.
У новітній вітчизняній етнополітології ми знаходимо історіографічний факт, що свідчить про спроби подолання позначеного вище антагонізму змістовної інтерпретації поняття “нація”. Е.Кисриєв пропонує “по-новому поглянути на “конфлікт” двох основних, здавалося б, несумісних підходів до тлумачення поняття нації”. Він упевнений у тому, що “їх конфліктність лежить не в площині змісту, а в практиці конкретного історичного процесу”. Суть проблеми цей дослідник бачить у тому, що “політична єдність не буде стійкою без визначеної уніфікації всього етнічного розмаїття в ній..., у той час як етнічна єдність на певному етапі розвитку свого буття може придбати самосвідомість і утягнутися в процес свого національного (політичного) самовизначення”. Саме “такого роду конкретні ситуації”, на думку Е. Кисрієва, і “породжують “концептуальні” розбіжності у визначенні нації”. Кисриев Э.Ф. Национальность и политический процесс в Дагестане. Махачкала, 1998. С.9. Однак нам представляється, що суть розбіжностей у трактуванні нації виникає не з відзначених метаморфоз етнічного і політичного. Концептуальні антагонізми породжені принципово різним розумінням етнічного як такого: трактуванням нації як стадії в розвитку онтологізованого етнічного співтовариства в одному випадку, і принципово позаетнічного розуміння нації як співгромадянства, в іншому. Суть конфлікту не в тому, що один термін використовують для маркірування різних соціальних субстанцій, а в тому, що одна з цих субстанцій - міф. Поза цим конфліктом суперечка про змістовну насиченість поняття “нація” представляється суто термінологічним і таким що, передбачає досягнення консенсусу.
Відомий російський дослідник Р. Абдулатіпов, пояснюючи та аналізуючи різні концепції націй, зауважує, що у нас (на відміну від Заходу) “зовсім інші погляди на розвиток нації. Нації тут розглядаються як етнокультурні утворення, прив'язані до визначеної території, зі своїми традиціями, звичаями, моральністю тощо”. Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. Перспективы человека, нации, государства. М., Славянский диалог, 1995. С.32. Р.Абдулатіпов збагачує перелік іманентних, як йому представляється, властивостей цікавлячого нас феномену: “Нація - це культурно-історична спільність із самобутніми проявами мови, традицій, характеру, усього різноманіття духовних рис. Життєдіяльність нації... тривалий період зв'язаний з визначеною територією. Нації - найважливіші суб'єкти політичного, соціально-економічного і духовно-морального прогресу держави”. Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. С. 31.

Категорія “нація”, деколи навантажена в трактуванні етнічним змістом, стає каменем спотикання на шляху взаєморозуміння дослідників, які трактують цей феномен. При відсутності спеціальних пояснювальних інтродукцій часто навіть з контексту роботи не можна зрозуміти, що розуміє той чи інший автор, вживаючи нещасливий термін. Це створює часом майже нездоланні труднощі для історіографічних інтерпретацій і наукової критики. Єдина можливість зберегти комунікативний простір у науці, це досягнення консенсусу, відповідно до якого термін “нація” вживається суто у його політичному значенні, у тому значенні, у якому його вживає зараз більшість наших закордонних колег.
У Західній Європі першою і досить довго єдиною концепцією нації була територіально-політична концепція, сформульована енциклопедистами, що розуміли націю як “групу людей, що живуть на одній території і підкоряються одним законам і правителям”. Коротеева В.В. Энтони Смит: историческая генеалогия современных наций // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32. Ця концепція була сформульована в епоху Просвітництва - тоді, коли інші способи легітимації влади були дискредитовані й у державній ідеології затвердилося розуміння нації як суверена. Саме тоді “нація була усвідомлена як співтовариство, оскільки ідея спільності національних інтересів, ідея національного братерства переважала в цій концепції над будь-якими ознаками нерівності й експлуатації усередині цього співтовариства”. Миллер А.И. Бенедикт Андерсон: национализм как культурная система // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32.
В епоху формування національних держав націю розуміли як об'єднання громадян, як волю індивідів, реалізовану через суспільний договір. “Відображенням цієї тези і було знамените визначення нації як повсякденного плебісциту, дане К. Ренаном у його сорбонській лекції 1882 року” . Можна навіть сказати, що термінологічний “одяг” поняттю “нація” дав сааме К. Реннер на прикінці ХІХ ст. у книзі “Нація і держава”. Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т.ІІІ, Чернівці: Рута, 2005. - 39с.
Значно пізніше, у другій половині минулого століття, у бурхливій полеміці про природу нації і націоналізму в західній науці затверджується наукова традиція, в основі якої закладене сформульоване Х. Коном розуміння “націоналізму як первинного, формуючого фактора, а нації - як його похідної, продукту національної свідомості, національної волі і національного духу”. Kohn H. The Idea of Nationalism. The Study in its Origins and Background. N.Y., 1945. У роботах його найбільш відомих послідовників багаторазово затверджується й закріплюється висновок про те, що “саме націоналізм породжує нації, а не навпаки” Геллнер Э. Нации и национализм. М., 1991. С.127, що “націоналізм не є пробудження націй до самоусвідомлення: він винаходить їх там, де їх не існує”, Андерсен Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. С.31 що “нація, що представляється націоналістами як “народ”, є продуктом націоналізму”, що “нація виникає з того моменту, коли група впливових людей вирішує, що саме так повинно бути”.
У своїй фундаментальній праці з афористичною назвою “Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма” Б. Андерсен характеризує націю як “уявлене політичне співтовариство”, і уявляється воно, відповідно до такого підходу, “як щось неминуче обмежене, але в той же час суверенне”. Дефініція була настільки точною, що стала своєрідним символом, лицарським девізом наукового співтовариства конструктивістів.
Зрозуміло, що таке політичне співтовариство являє собою співгромадянство, індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Нація при такому підході виступає як “багатоетнічне за своїм складом утворення, основними ознаками якого є територія і громадянство”. Саме таке значення має цікавляча нас категорія в міжнародному праві і саме з таким навантаженням уживається вона в офіційній мові міжнародних правових актів: “нація” трактується “як населення, що проживає на території держави…Поняття “національна державність” має в міжнародно-правовій практиці “загальногромадянський” зміст, а поняття “нація” і “держава” складають єдине ціле”. Тишков В.А. Межнациональные отношения в Российской Федерации. М., 1993. С.15.
Таке розуміння нації намагався впровадити в масову свідомість російського народу колишній президент РФ Б.Єльцин, коли усвідомив усю згубність своїх закликів до політичної суверенізації на етнічній основі. В одному зі своїх Послань Федеральним Зборам він зненацька заявив: “Безліч національних проблем породжено суперечливістю двох споконвічно закладених в основу державного устрою принципів…, протиріччя між ними будуть згладжуватися на основі нового, закладеного в Конституції розуміння нації як співгромадянства”. Ельцин Б.Н. Послание Президента Российской Федерации Федеральному Собранию "Об укреплении Российского государства". М., 1994. С.1994. С.48-49.
Примітна позиція В.Тішкова в полеміці про коректність і корисність уживання терміна “нація” у науковій і політичній риториці. Імовірно, дефініція ця після численних і малообгрунтованих докорів з боку концептуальних опонентів викликає в головного пропагандиста конструктивістських ідей у Росії гострі заперечення. Він констатує той, цілком очевидний факт, що “труднощі з визначенням поняття “нація пов'язані не зі складністю обумовленої матерії, а з епістимілогічно невірною посилкою додати значимість об'єктивної категорії по суті порожньому, але впливовому слову, що стало емоційним, за виняткове володіння яким сперечаються дві форми соціального угруповання людей - держави і етнокультурні спільноти”. Тишков В.А. Очерки теории и политики этничности в России. М., 1997. С.85 В.Тішков відмовляє “нації” у праві бути науковою категорією і переконує своїх читачів у тому, що це не більш ніж “політичне гасло і засіб політичної мобілізації”. З категоричністю зневіреного пише він про те, що “складаючись майже з одних виключень, застережень і протиріч, це поняття як таке не має права на існування і повинно бути виключене з мови науки”. Слідом за Р. Брубекером, В.Тішков дійде висновку про те, що через перевантаженість змістами і зайвої політизованості термін “нація” повинен бути вилучений з політичного вживання, оскільки феномен, що маркується цим терміном “просто не існує”, а тому випливає “забути про нації”.
Зрозуміло, чому заклик цей так роздратував Р. Абдулатіпова - забуття націй означало б втрату предмета наукових студій численних вітчизняних “націонзнавців” і професійних борців за “національне відродження”. На жаль, як відзначив К. Вердері, “неоднозначність поняття “нація” затрудняє його науковий аналіз, але полегшує його використання в політичній практиці”, у тому числі і не найбільш сумлінними політиками. І в цьому змісті заклик В.Тішкова зрозумілий і викликає співчуття. Але факт політичної еквілібристики цим терміном навряд чи може служити достатньою підставою для того, щоб дослідники могли “проігнорувати об'єктивний факт існування самого феномену” - нації як співгромадянства.
Відомою антитезою позиції В.Тішкова можна вважати і точку зору Г.Сетона-Ватсона, що “прийшов до висновку, що неможливо дати якого-небудь наукового визначення нації, незважаючи на той факт, що цей феномен існує тривалий час і буде існувати в майбутньому”. Seton-Watson H. Nations and States. An Enquire into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. Boulder, Colorado. 1977. P.5.
На відміну від В.Тішкова, він не сумнівається в реальності самого феномена, але, попри все те, свідомо відмовляється від усяких спроб відповідної категоризації. Цілий ряд дослідників, що присвятили себе дослідженням нації і націоналізму, констатують той факт, що “багато вчених, розглядаючи доктрину націоналізму, просто відмовляються від визначення нації. Вони або користуються змістом, що інтуїтивно розуміється, або взагалі вважають його винаходом націоналістів”. Так Е. Хобсбаум свою працю, що присвячена цікавлячим нас сюжетам, починає з відмовлення від будь-яких спроб дати апріорне визначення нації. Він переконаний у тому, що об'єктивні критерії (мова, етнос, територія) приречені на провал у силу того, що лише деякі безсумнівно національні утворення мають вище перелічені ознаки. Що ж стосується суб'єктивних критеріїв, таких як почуття приналежності до нації чи бажання ввійти в її склад, - вони не тільки не пояснюють, що таке нація, але і ведуть до небезпечної омани, що бажання скласти єдину націю досить для того, щоб вона з'явилася на світ. У силу цих розумінь Е.Хобсбаум називає “нацією” будь-яку велику групу людей, що вважають себе її членами”. Хаванова О.В. Два века европейского национализма. Что дальше? // Национализм и формирование наций. С.45. Але в контексті нашої теми важливо те, що “нація визнається соціальним утворенням лише остільки, оскільки вона зв'язана з визначеним типом сучасної територіальної держави, з “нацією - державою”, і міркувати про нації і національності поза цим контекстом не має…ніякого змісту”. Хобсбаум Э. Нации и национализм после 1780 года. СПб., 1998. С.19.

З'ясування парадигматики етнологічногічного знання має принципове значення у контексті конструювання адекватної нашим вітчизняним реаліям етнічної політики. Для нас важливо не просто констатувати, що “всі етнічні теорії і концепції можуть бути розділені, насамперед, по ознаці віднесення до конструктивізму або примордіалізму” і що “це членування є граничним і найбільш принциповим, оскільки мова фактично йде про те, чи існує “етнічна сутність”, а отже, предметна область в етнічній теорії”. Важливо це не тільки тому, що названі парадигми дозволяють точно позиціонувати і вчених, і концепції в теоретико-методологічних полях етнологічного знання, які вони пропонують. Важливо це насамперед тому, що всі етнологічні теорії і конструкції практичної політики, покликані, з погляду їхніх авторів, пом'якшити етнокультурну ситуацію тієї чи іншої держави, й оптимізувати її ж державний устрій (такі, що мають, на жаль, яскраво виражену етнічну складову) чи містять у собі солідаризацію з тією чи іншою парадигмою інтерпретації етнічного. При цьому одна парадигма - примордіалістська, яка спонукає до політизації етнічності, і відкриває етнічним антрепренерам безмежні можливості для етнополітичних спекуляцій і мобілізації етнічності в інтересах етнополітичних еліт. Друга парадигма - конструктивістська. Вона дає можливість обґрунтувати доцільність і необхідність деполітизації етнічності і деетнізації політики. Одна служить теоретичним виправданням збереження в поліетнічних державах моделі, за якої частина суб'єктів конструюються за етнічним принципом, проголошуються від імені “титульних” етнічних груп і фактично є інституціональною формою дискримінації представників “нетитульних” етнокультурних співтовариств. Друга інтерпретує модель, як форму територіальної демократії і дозволяє обґрунтувати проект уніфікації статусів, прав і повноважень усіх суб'єктів держави, забезпечення прав і свобод громадян країни поза залежністю від їх етнокультурної і мовної ідентичності і регіону проживання.
Дві розглянуті парадигми наукових досліджень в області етнополітології з всією очевидністю виходять за рамки академічних студій і служать концептуалізації тих чи інших політичних інтересів. Саме тому полеміка така гостра. На жаль, політична мобілізація етнічності останнього десятиліття привела до реанімації багатьох віджилих теоретичних догм з арсеналу “радянської теорії етносу”. Більш того, в етнополітологічній конфронтації догми ці трансформувалися в ідеологеми, а примордіалізм, як специфічна наукова традиція, припинив бути надбанням тільки вчених і все частіше освоюється вульгаризаторами науки. У ситуації ж гострих міжетнічних протистоянь, коли політична об'єктивація конструктивістських ідей могла б стати теоретичною підставою позитивних стратегій, конструктивізм, на жаль, залишається надбанням лише академічної науки.
Теоретико-методологічні основи дослідження.
Для більш повного та чіткого розуміння у методологічній основі даного дослідження, нижче ми наведемо визначення ключових для нашої роботи понять. Необхідність уточнення понятійного апарату викликана тим, що сучасні гуманітарні науки, у тому числі й політологія, часто, не ставлять твердих рамок для наукового визначення об'єкту, явища чи поняття. У контексті окремого дослідження такі рамки, безумовно, важливі і, передусім, у методологічному аспекті.
1. Нація - це полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних підходи до розуміння нації: як політичної спільноти (політичні нації) громадян певної держави і як етнічної спільноти (етноісторичні нації) з єдиною мовою і самосвідомістю. Багатозначність поняття “нація” відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації. Новейший философский словарь/ Сост. А.А. Грицанов. - Мн.: Издательство В.М. Скакун, 1998. - С. 178.
2. Під політичною націю розуміється не просто населення країни і не просте співгромадянство, а спільнота, об'єднана мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо. Картунов О. Вступ до етнополітології. - К.: ІЕУГП, 1999. - С. 134.
3. Ключовим поняттям у даній роботі також буде поняття “поліетнічне суспільство”. Поліетнічне суспільство - це держава, на території якої проживає багато етносів, це держава, яка в однаковій мірі надає та захищає інтереси усіх народів, що проживають на території цієї держави. Яценко Н.Е. Толковый словарь обществоведческих терминов. СПб., 1999 / jur.vslovar.org.ru/3253.html / 13.03.2006.
Ключовим дане поняття є саме тому, що найкращим та найефективнішим ґрунтом для створення та існування політичної нації є саме поліетнічна держава з громадянським суспільством. Тому дане поняття проходитиме “червоною ниткою” по всьому нашому дослідженню.
Отже, ключовими поняттями дослідження, за допомогою яких розглядатиметься структура та доля політичної нації є: саме поняття “нація”, “політична нація”, “поліетнічне суспільство” тощо.
У політології існує постійна проблема взаємодії двох рівнів знання: теоретичного та емпіричного. Предметом вивчення методології аналізу якраз і виступає ця взаємодія. Народження політологічного дослідження починається з відповіді на питання “що вивчати?” або “для чого і для досягнення якої мети вивчати?”
Існує багато підходів чи способів народження політологічного дослідження. Однак у ньому неприйнятні як надмірна жорстокість, так і довільність. Наведемо один із способів, який був зазначений у роботі українського дослідника Бурдяк В.І.. Даний спосіб допоможе у нашому дослідженні. Для цього використовується ланцюг питань: що вивчати? для чого і для досягнення якої мети вивчати? де і при яких обставинах вивчати? за допомогою яких засобів вивчати? мова тут іде про три складових елементи політологічного дослідження, які ми повинні виділити при аналізі нашої проблеми:
1. концептуальна схема дослідження (предмет і об'єкт, ціль, завдання, понятійний апарат дослідження);
2. методика збору емпіричних даних
3. методика обробки даних (форми представлення інформації, методи первинного аналізу, застосування загально логічних методів). Бурдяк В. Теоретичні і методологічні проблеми пролітологічних досліджень: Навчальний посібник. Частина І. - Чернівці: Рута, 2005. - С.67-68.
В етнополітології як наукової теорії, що досліджує етнічні явища в їхньому діалектичному взаємозв'язку з політикою, склалися теоретичні підходи, що опираються на різні методологічні принципи.
Усі наявні теорії і концепції етнічності на Заході можуть бути зведені до трьох основних методологічних підходів: примордіалізм, інструменталізм (він ще відомий за назвою ситуаціонізм) і конструктивізм.
Потрібно звернути увагу насамперед на те, що в теоріях примордіалістського підходу виділяються два напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний. Прихильники першого розглядають етнічність як об'єктивну визначальну (примордіальну, тобто споконвічну) характеристику людства. Цей феномен вони пояснюють за допомогою еволюційних ідей як явище, детерміноване генетичними і географічними факторами, трактуючи етнічність як “розширену родинну групу” чи як “розширену форму родинного добору і зв'язку”. Курас І.Ф. Етнополітологія: перші кроки становлення. - К.: Генеза, 2004. - С.117.
Теоретики другого - еволюційно-історичного напрямку бачать етноси як соціальні, а не біологічні спільноти, які пов'язані із соціально-історичним контекстом. Це реальні групи з властивими їм визначальними рисами - мовою, культурою, ідентичністю.
До 60-70-х років XX сторіччя у світовій науці примордіалістській підхід, головним чином його другий напрямок, домінував, а в радянському суспільствознавстві був фактично єдиним до початку 90-х років.
Найбільш наукове обґрунтування у радянський час одержала теорія етносу. Основним досягненням радянської методології у вивченні людського суспільства, у тому числі етногенезу, був її історизм, тобто осмислення соціальних явищ у їхньому тривалому розвитку.
Вагоме місце в цих дослідженнях займають роботи П. Кушнера, зокрема, у його монографії “Етнічні території й етнічні кордони”, Кушнер П. И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951. - С.212.
акцентується увага на значенні територіальної взаємодії етнічних співтовариств для процесів їхнього формування і розвитку, а також визначалася роль національнї (етнічної) самосвідомості як етнічного визначника. Для розрізнення народів він пропонував звертати увагу на мову, а також форми життя, одягу, кулінарію й інші елементи матеріальної культури. На думку науковця, значно складніше використовувати для цієї мети відмінності в області соціального порядку і явища духовної культури.
У розробці теорії етносу ведуча роль належить Ю. Бромлею, що визначав етноси як сталі сукупності людей, що характеризуються визначеними власними етнічними властивостями (мовою, культурою, етнічною самосвідомістю, закріпленим у самоназві). Ці властивості формуються лише при відповідних умовах - територіальних, природних, соціально-економічних, державно-правових. Бром лей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973, - С. 125
Соціобіологічний напрямок примордіалістського підходу в російській суспільствознавчій літературі представлено концепцією, сформульованою Л. Гумільовим. Автор розглядав етнос як природний, біологічний феномен, джерелом розвитку якого є пасіонарний поштовх. Якщо у своїх ранніх роботах він трактував етнос як біологічну одиницю, то в 80-х роках XX сторіччя запропонував вважати визначальним у його формуванні і розвитку такі фактори, як ландшафт, клімат тощо. При зміні ландшафту, відзначав дослідник, етнос утрачає свою природу і зникає. Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. - С.117.

Слід зазначити, що до примордіоналістського напрямку належать і такі відомі українські вчені, як: В. Наулко, А. Пономарьов і ін., що створили ґрунтовні роботи з актуальних проблем етнонаціонального розвитку українського суспільства.
У середині 70-х років XX сторіччя як реакція на неможливість примордіалізму обґрунтувати причини зростання національних рухів сучасного світу в західній науці виникає інша інтерпретація етносу, відповідно за яким він розглядається як інструмент, що використовується політиками в досягненні своїх інтересів. Такий підхід одержав назву інструменталізму чи ситуаціонізму.
Подібне розуміння етносу характерно, переважно, для політологічних досліджень міжетнічних відносин і сформувалося воно в основному в рамках політології і соціології. На відміну від примордіалістів творці інструменталістського підходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлі й ін.) орієнтуються не на пошук об'єктивних основ етнічності (вони приймають існування етносу як факт), а на виявлення тих функцій, що виконують етнічні співтовариства. Ґрунтуючись на функціоналізмі і прагматизмі, прихильники інструменталізму вважають етнічність продуктом етнічних міфів, що створюються для досягнення визначеної вигоди й одержання влади. У цьому контексті етнічність розуміють як ідеологію, що формує еліта з метою мобілізації мас на боротьбу за владу.
Неабиякого поширення в сучасній науці набув третій - конструктивістський підхід - до розуміння етнічної спільності, що визначає нації, етноси як визначені інтелектуальні конструкції вчених, політиків, завдяки яким системі освіти, розгалуженій мережі засобів масової інформації, вдається передавати власні ідеї масам, активно впливати на них.
Етнічнічсть, згідно із конструктивістами, - процесс конструювання вигаданих співтовариств, що спирається на фундамент віри в те, що вони звяз'ані природними зв'язками, єдиним типом культури, ідеєю про загальне походження і загальне історичне минуле. Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006
Представником конструктивістського підходу в Росії є відомий учений В. Тішков, по переконанню якого “нація - це внутрішньогрупова дефініція, і вона не може стати чіткою науковою чи конституційною формою. Це ж стосується ще більш містичної категорії “етнос”. Тишков В. А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2 . Ч. 1 - М., 1992. - С. 112.
Інший дослідник Д. Драгунський також вважає етнос фізично не існуючим, і розуміє це як довільний вибір особистістю референтної групи. Драгунский Д. В. Навязанная этничность // Полис- 1993 - № 5 - С. 27.
Щодо конструктивістського підходу необхідно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на інтерпретацію етнонації як соціального інструменту, визнають її існування в реальності, що здатна впливати на поводження людей, мобілізувати їх на досягнення визначених цілей. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій, спрямованих на вирішення політичних, соціально-економічних задач, ключова роль приділяється еліті, лідерам, що, маючи власні цілі, не завжди відстоюють інтереси народу. Лисенко І.С. Теоретико - методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

Кожний з розглянутих методологічних підходів щодо розуміння етнічності має як сильні позиції, так і слабкі. Однак усе більш очевидним стає те, що осмислити таку складну і різнобічну наукову проблему, як природа етнічного феномену, у рамках однієї методологічної моделі неможливо.
При цьому необхідно підкреслити, що переважна більшість українських дослідників у трактуванні природи етнічності віддає переваги примордіалістській парадигмі.
Детально розглянувши методологію нашого дослідження, варто зосередити увагу безпосередньо на методах, які використовувалися при аналізі поставленої перед нами теми.
Етнополітологія як наукова теорія базується на визначеній методиці, під якою варто розуміти арсенал наукових методів вивчення й аналізу функціонування відповідної сфери суспільства.
Сам метод як категорія в широкому розумінні слова означає спосіб пізнання, а “науковий метод” являє собою теоретично обґрунтований нормативний пізнавальний засіб.
У більш вузькому значенні поняття “метод науки” розглядається як сукупність підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, що забезпечують взаємодію суб'єкта (тобто вченого) з об'єктом, що пізнається для рішення дослідницьких цілей і задач.
Дослідники, що вивчають етнополітичні явища і процеси, активно використовують весь широкий арсенал методів з інших суспільних наук. Умовно методи етнополітології можна поділити на такі групи.
1. Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння й аналогія, абстрагування, моделювання, спостереження й експеримент, статистичний аналіз, логіко-математичні моделювання. Вони виступають універсальним інструментарієм осмислення етнополітичних явищ і процесів, суб'єктів і об'єктів етнополітики.
2. Теоретичні: системний, історичний, порівняльний (компаративістський), діалектичний, структурно-функціональний.
3. Емпіричні (біхевіористичні): безпосередній нагляд, контент-аналіз документів і інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтерв'ю і т.п..
Розглянемо особливості використання деяких з цих методів, якими користувався дослідник для дослідження феномену політичної нації.
Серед об'єктивно-методологічних принципів дослідження найцікавішим для нас був системний підхід. Як відомо, цей метод одержав особливе поширення у другій половині ХХ сторіччя і зайняв одне з ведучих місць у науковому пізнанні. Передумовою його проникнення в науку став перехід до нового типу наукових задач. Насамперед, у цілому ряді галузей науки, у тому числі і гуманітарної, центральне місце належить проблемі організації і функціонування складних об'єктів. По-друге, сучасне наукове пізнання висунуло в центр вивчення такі системи, рамки, склад яких не завжди чітко просліджуються, і в результаті вимагають спеціальних досліджень у кожному окремому випадку.
Центральним поняттям системного підходу виступає визначений ідеальний об'єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Оскільки та сама система може досліджуватися під різними точками зору, системний підхід передбачає виділення, насамперед, визначеного системоутворюючого параметру, що визначає пошук сукупності елементів, мережа зв'язків і відносин між ними - її структуру. Зважаючи на те, що система завжди знаходиться у визначеному середовищі, системний підхід може фіксувати її зв'язки і відносини з оточенням. Тому другою вимогою цього підходу стає необхідність врахування того фактору, при якому будь-яка система є підсистемою іншої, більшої системи, і навпаки - виділяти в ній менші підсистеми (елементи), що в іншому дослідницькому контексті самі розглядаються як системи. Степан Вовканич “Інтелект у шатах духовності” // media-journal.franko.lviv.ua/N2/Unyk_apokal/vovkanych-intel.htm / 20.04.2006.
Застосування системного підходу дає можливість розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні як цілісної організованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин і тісної взаємодії представників різних етносів, підтримка атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними. Мнацаканян М.О. Об интегральной теории национально - этнической общности/ Социс 1999 № 9, с.65.
З позиції методологічних принципів системного підходу етнополітика виступає як структурний механізм, що включає в себе політику держави відносно: 1) нації; 2) політичної нації; 3) української та інших націй; 4) національних меншин, що є складниками українського суспільства.
За допомогою системного підходу дослідження пріоритетів і основних параметрів етнополітичного процесу в Україні виходять за межі політичної сфери і розкривають можливість розглянути цей процес у більш широкому контексті з активним використанням матеріалів інших наук - історії, правознавства, філософії, соціології.
Ключова роль в осмисленні етнополітичній сфери суспільства належить історичному підходу, що передбачає вивчення етнополітичних явищ у їхньому послідовно-тимчасовому розвитку, а також виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення і майбутнього. Цей підхід набув поширення і застосування у західній і вітчизняній етнополітологічній науці. Він є одним з найвідоміших і “найстарших” в етнополітології. Як принцип підходу до дійсності, що змінюється у часі і розвивається, він був висунутий і розроблявся у філософських системах Ф. Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Фіхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, А. Герцена й ін.
Саме на цьому підході створена примордіалістська концепція етнічності, а також теорія етносу. Визначаючи роль історичного методу в етнографії, Ю. Бромлей писав, що метод необхідний “не тільки для розгляду змін, що відбуваються з окремими компонентами її об'єкта, а і для з'ясування генези і розвитку етносу в цілому. З цим дослідницьким аспектом зв'язано один з найважливіших напрямків етнографічної науки - етнічна історія; у межах даного напрямку вивчення окремих компонентів етносу в остаточному варіанті підлягало з'ясуванню його динаміки як цілісної системи. Головна задача розробки проблем етнічної історії - дослідження усіх видів етнічних процесів, у тому числі етносоціальних”. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973. - С. 79.
Історичний підхід до аналізу етнічних та етнополітичних процесів передбачає врахування двох аспектів: розгляд цих процесів протягом всієї історії людства й окремих його етносів; вивчення їх на конкретно-історичному етапі власного розвитку.
У сучасних умовах, коли особливої актуалізації набули проблеми осмислення етнічного контексту в людській культурі і колективній психології, національного будівництва, причин етнонаціоналізму, взаємозв'язку етногенезу і державного будівництва, значення історичного підходу як методологічного методу значно зросло.
Необхідність застосування даного підходу у вивченні концептуальних основ формування етнополітики особливо в Україні. Мається на увазі насамперед тим, що у власній історії України, криється великий історичний досвід (позитивний і негативний), що неможливо обійти не тільки з теоретичної точки зору, а і з практичної сторони.
Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвіду здобуває надзвичайну важливість у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом рішення етнополітичних проблем, придбаним насамперед західним світом.
У межах такого зіставлення відкривається можливість найширшого осмислення ступеня взаємопроникнення і взаємозв'язку вітчизняного історичного досвіду з досвідом, придбаним світовим співтовариством.
За допомогою історичного підходу етнополітика в Україні розглядається як у ретроспективі, так і в різні конкретно-історичні періоди існування українського суспільства, а також прослідковується еволюційний шлях становлення поліетнічного складу населення, виникнення і розвиток на території держави української нації як титульної, національних меншин.Цей підхід дає можливість знайти проблеми й основні пріоритети в етнополітичному процесі на різних історичних етапах, простежити внутрішні тенденції і системні зв'язки між етнокомпонентами українського суспільства в нових історичних умовах. Росенко М. Н. Нации в современном обществе: теоретико-методологический анализ // soc.pu.ru/publications/jssa/1999/4/rosenko.html / 14.03.2006.
Застосування історичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полікультурного українського соціуму; специфіку культурної взаємодії на різних історичних етапах між українцями як титульним етносом та іноетнічним населенням; факторів збереження етнічними групами в умовах глобальної універсалізації і стандартизації самобутньої матриці етнокультурного розвитку; проблем державної етнонаціональної політики і політико-правових колізій в області етнокультурних відносин і шляхів їхнього подолання. Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006
Провідне місце в етнополітологічних дослідженнях належить порівняльному (компаративістському) методу. Він є надзвичайно важливим, адже він насамперед дозволяє звільнитися від етноцентризму - світоглядного принципу, його представники, вважають етнос, до якого вони відносяться таким, що має визначені переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Завдяки цьому методу є можливість максимально використовувати багатомірність етнополітологічного досвіду з метою перебування оптимальних моделей для порівняння з реальним станом українського поліетнічного суспільства.
У компаративістиці є безліч підходів у залежності від об'єкту дослідження - системний, політико-культурний, структурно-функціональний. В центрі уваги дослідника, як правило, знаходяться структури, процеси, функції різних політичних систем і режимів у різних національно-культурних та історичних умовах, їх специфічні особливості, відмінності і точки переплетіння. Бурдяк В. Теоретичні і методологічні проблеми політологічних досліджень: Навчальний посібник. Частина І. - Чернівці: Рута, 2005. - С.67. Для того, щоб зрозуміти істинну сутність, у нашому випадку, етноісторичної нації та політичної, необхідно вивчати передумови становлення різних націй, порівнювати, співставляти.
В Україні порівняльний метод здобуває усе більшої популярності у рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На сучасному етапі цю школу найбільше повно репрезентирують наукові студії, відкриті українським ученим Ф. Рудичем і іншими дослідниками на базі Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.
Застосування у дослідженні етноплітики у зазначеному ракурсі порівняльного методу забезпечує по-перше, можливість здійснити компаративний аналіз відповідності законодавства України в етнополітичній сфері міжнародно-правовим нормам, по-друге, розробка пропозицій щодо шляхів гармонізації вітчизняного правового поля з міжнародним механізмом захисту прав національних меншин і прискореного процесу входження України в єдиний міжнародний правовий простір; по-третє, перебування загального й особливого в конституційно-правовому статусі етнічних груп як в Україні, так і в інших європейських державах; по-четверте, осмислення власного шляху етнополітичного розвитку на основі збереження традиційних цінностей і вибору найбільш прийнятних для нинішнього етапу елементів, що творить у державі, що існують у сучасному світі структур, систем, підходів у вирішенні етнонаціональних проблем. Лисенко І.С. Теоретико-методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

Вагоме значення в осмисленні етнополітичних процесів належить діалектичному методу, що дає можливість визначити внутрішні розбіжності етнополітики як джерела її саморозвитку і рушійної сили етнополітичнх змін в українському поліетнічному соціумі.
Власне, даний підхід дозволяє здійснити аналіз етнічного, національного процесів етапу побудови Української держави в їхній діалектичній єдності і взаємозумовленості, знайти основні тенденції, пріоритети в етнополітиці, розглянути їх у динамічному розвитку, органічному зв'язку із соціально-економічною, політичною, духовно-культурною й іншою сферами.
Одним із ключових понять у даній роботі виступає “поліетнічне суспільство”.
Поліетнічне суспільство є нестабільною системою з високою чутливістю стосовно флуктуацій. Його розвиток не є поступовим, воно має альтернативи. У такій системі ускладнюються методи управління, що набувають новий характер, нове мислення і нову методологію.
Методологічна специфіка синергетичного аналізу поліетнічного суспільства полягає у тому, що він розкриває механізм розвитку, вказуючи на наявність у суспільстві шляхів його розвитку, а також показує, що розвиток носить незворотній характер. Звідси випливає неспроможність постановки питання відновлення та відтвореня минулого. Методологія вивчення суспільства, зокрема поліетнічного, не зводиться лише до синергетичної парадигми. Очевидно, що даний метод ефективно “працює”, якщо доповнюється діалектичним, інформаційним і принципом системності. Аршинов В. И., Буданов В. Г. Синергетика наблюдения как познавательный процесс // Философия, наука, цивилизация/ Под ред. В.В. Казютинского. М., 1999. С. 235.

РОЗДІЛ ІІ
Етноісторична та політична нація: теоретичні засади співставлення та диференціювання.
У першому розділі мова йшла про дослідження політичних націй. Розкривалася суть різних концепцій та теорій нації. Як бачимо вище, різні дослідники, які займалися даною проблематикою, трактують саме поняття “нація” у різних аспектах. Деяки вчені вважають надають націям етнічний характер, вважають її соціобіологічним утворенням. Інші ж науковці намагаються відстоюва протилежну точку зору, а саме - надають націям більш політичного арвлення, наполягають на важливості домінування у сучасному світі політичних націй. Суперечки та дискусії на тему політичної нації зараз особливо набувають широкого розповсюдження.
У цьому розділі ми не будемо відстоювати ту чи іншу теорію, спробуємо просто порівняти їх між собою, надати фактичну інформацію щодо плюсів і мінусів кожної з них.
Етноси, нації є соціальними, тобто колективними утвореннями. Вони, як продукт соціального солідаризму на ґрунті чи то спільного походження і культурних ознак, чи то спільного політичного і економічного інтересу, суттєво впливають, а то й примусово спрямовують поведінку своїх членів. Жодне суспільство, у тому числі й громадянське, не може сформуватися поза національними традиціями, цінностями, нормами. Майбутньому обличчю посткомуністичних суспільств також неминуче буде притаманна національна своєрідність. Будь-яка спроба прогнозувати їх розвиток буде невдячною справою без з'ясування тенденцій, які виникають у етносоціальній сфері. Той чи інший вектор подальшого національного розвитку слугуватиме симптомом того, які економічні й політичні відносини утверджуватимуться у тій чи іншій країні, якого роду ідеологія стане преферентною в очах її народів. Відтак національні дослідження на посткомуністичному просторі стають важливою складовою комплексного вивчення суспільств, які виходять із соціалістичного стану.
Напрям етнонаціонального розвитку центрально-східноєвропейських країн ще довго буде одним з індикаторів розвитку їх суспільств у цілому. Для країн з абсолютним переважанням у складі населення титульних етносів (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія) цей індикатор виявлятиметься в еволюції вже сформованої національної ідентичності. Значно складніше вирішуватиметься питання етносоціального розвитку багатоетнічних і багатокультурних країн. Їх “титульні нації”, навіть визнаючи, що вони не єдиний етнічний компонент у складі населення, тим не менш не відмовляються від переконання, що саме їхня ідентичність стала легітимною підставою для національного самовизначення і створення незалежної держави. Навіть якщо цю ідею підтримали інші етнічні сегменти.
З іншого боку, якщо питома вага “нетитульних” етнічних груп досить вагома, то ідентифікація нації з “титульним етносом” ставиться під сумнів. У такому випадку постає питання про сутність національного самовизначення - чи воно було самовизначенням вже існуючої “титульної нації” у формі створення незалежної держави, чи це було самовизначення поліетнічного і полікультурного населення як нової нації з новою ідентичністю. Інше актуальне питання: до якого типу має бути віднесена нація, що постала чи постає у тій чи іншій посткомуністичній країні?
Типологізація націй - одне з найбільш дискусійних питань націології. Здебільш полеміка точиться навколо питання про природу націй - те, з чого вона виростає або навколо чого формується, і має, власне, визначати тип нації. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С. 72-78
Вітчизняна наука оперує типологізацією, за якою визначення нації грунтується на психологічній (“нація - це душа, духовний принцип”), культурологічній (“союз осіб, які однаково розмовляють”, “культурний союз”), етнологічній (спільність походження, самосвідомості та інших етнічних ознак), історико-економічній (спільність території, мови, економічного життя і традицій) та етатистській (спільні територія та уряд) теоріях. Горовський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. Нація // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 121-122.
На нашу думку, таку типологізацію можна значно спростити. По-перше, єдність психологічних і культурних рис можна вважати різновидом етнічної єдності, якщо згадати, що етноідентифікуючими ознаками є, крім всього іншого, спільність психічного та психологічного складу і культури певної соціальної спільноти. Навіть історико-економічна теорія, що визріла в утробі марксизму і в якій вкарбовано притаманний марксизмові пріоритет економіки над культурою, однаково використовує спільність економічного життя не більше, як доважок до суто етнічних ознак - спільності мови, території, психічного складу, культури. Тобто, крім етатистської концепції нації, всі інші, на нашу думку, є, по суті, концепціями етнологічними, такими, що пов'язують націю з певною етнічністю.
Виходячи з цього, напрошується поділ націй на ті, що виникли на ґрунті етнічної єдності, і на ті, що утворилися поза нею. Позаетнічним чинником утворення нації традиційно вважається держава - політичне утворення, що спонукає до поділу націй на два типи - етнічні та політичні. Близьку до цього типологізацію пропонують, зокрема, Я. Крейчі та В. Велімські: вони поділяють нації на політичні (ті, що мають державу, але не мають спільності мови), етнічні (ті, що мають власну мову, але не мають держави чи федерального статусу) і повномасштабні (такі, що водночас є і мовною спільнотою, і мають власну державу). Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С. 76-77.
Проте в цій типологізації викликає сумнів розмежування націй на “повномасштабні” та “етнічні”: адже в обох випадках йдеться про моноетнічну їх основу. Крім того, наявність у “повномасштабної” нації своєї моноетнічної держави, тобто політичної основи, робить її не менш “політичною”, ніж багатомовне населення у складі однієї держави. Непереконливим є і виокремлення “етнічної” нації на підставі того, що вона не має власної держави чи федерального статусу. Адже в цьому випадку йдеться про звичайний етнос і його ототожнення з нацією. Однак історія знає випадки, коли бездержавний етнос ставав нацією, пов'язаною з його політизацією, яка проявлялася у вигляді політичного руху за національно-державне самовизначення (поляки, українці у складі Російської імперії, греки у складі Оттоманської імперії). Будь-яка нація, на наше переконання, є феноменом іманентно політичним. Відповідно - типологізація націй, які усі є, по суті, політичними, мусить здійснюватися шляхом поділу їх за етнокультурним принципом. Відтак серед націй фактично можна виділити два типи - моноетнічні і поліетнічні. Такій типологізації не суперечать і ті випадки, коли етнічна та культурна ідентичність всередині нації не співпадають.
Нація як соціополітичний феномен залишається єдиною у реалізації своїх цілей і в тих випадках, коли різні частини одного етносу, який становить її основу, орієнтується на різні мовні і культурні зразки, і в тих випадках, коли багатомовність і багатокультурність нації зумовлена множинністю етнічних суб'єктів, з яких вона утворюється (приміром, жителі північноамериканських штатів, які повстали проти британського панування). Крім того, найефективніший націоінтегруючий чинник - держава, як правило, прагне впровадити єдину мову серед різних сегментів поліетнічної нації (приміром, британської).
Недостатня наукова операбельність вітчизняної типологізації націй проявляє себе, зокрема, у співставленні її з націологічними поглядами В. Липинського. Цей український політичний мислитель першої чверті ХХ століття вважається автором концепції “територіальної нації”, категоріальну основу якої становлять “Територія” або, у ще ширшому сенсі, “Земля”. Саме так серцевину націологічних поглядів В. Липинського розкриває Д. Чижевський - його інтерпретація викладена в окремій статті у “Малій енциклопедії етнодержавознавства”. Чижевський Д. Нація (концепція В. Липинського) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 123. Тип “територіальної” нації, введення якого приписане В. Липинському, стоїть осібно від уже загаданого типологічного ряду націй, поданого у тій же Енциклопедії.
Чим пояснити, що “територіальна” концепція нації В. Липинського проігнорована укладачами згаданого типологічного ряду? Якщо звичайною неуважністю, то в такому випадку необхідно виправити цю несправедливість і визнати “територіальну” націю окремим типом нації і поставити його у загальний типологічний ряд, яким звикла послуговуватися вітчизняна націологія.
Однак, перш ніж братися за виправлення цієї “несправедливості”, варто ще раз переглянути націологічні погляди В. Липинського. Справді, категорія “Землі” має сакральне значення у його поглядах на сутність феномена нації: “Нація для нас, - писав він у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборобів”, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не “пролетаріят” і не мова, віра, плем'я”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХІІІ
Водночас застосування категорій “Територія”, “Земля” відразу порушує питання про принципи їх просторового окреслення в реальному житті. Територія нації може окреслюватися або географічними (природничий принцип), або етнографічними (етнологічний принцип), або державними (етатистський, тобто політичний принцип) межами. Сам В. Липинський виразно стояв на етатистському, політичному принципі. У тому ж “Вступному слові” він недвозначно проголошує своє національне кредо: “Дух цієї книги: державництво і патріотизм”. У нього “поняття Нації ототожнюється з поняттям держави”. Розділення понять “нація” і “держава” було для В. Липинського “протиприродним”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХІІІ, 211.
Слід нагадати, що “Вступне слово” В. Липинський адресував тим, до кого він стояв у непримиренній опозиції, - соціалістам, які ігнорували націю взагалі, і тим націоналістам, які зводили національний зміст до суто етнічного. Тому “територіальна” концепція нації, висунута В. Липинським, інколи оцінюється оптимальною формою консолідації різнорідних соціальних складників. У цьому сенсі хрестоматійними стали слова В. Липинського: “Щоб могла повстати Україна… всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять відділитися од сил, п.іддержуючих держави метропольні… Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять об'єднатися кращі і активніші частини всіх місцевих класів і всіх місцевих “націй”…”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХV.
Втім, “Вступне слово” писалося явно після завершення всієї книги. Під час же роботи над нею В. Липинський еволюціонував у своїх поглядах на якісні ознаки населення, що має стати основою нації.
У другій частині праці В. Липинський поки що віддає перевагу етнологічному розумінню соціального субстрату, якому належить стати нацією: “Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні етатичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізованої державної нації”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 68.
Культурна спільність в очах В. Липинського є обов'язковою передумовою націотворення: “Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об'єднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати група людей, біля якої має об'єднатися і зорганізуватися нація”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 70 Саме із спільної традиції і культури сукупно з спільним інтересом, вважав він, має випливати “політична лінія суспільної групи, що зорганізовується в націю”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 71
Етнологічні уподобання переважали у націологічних поглядах В. Липинського і в третій частині “Листів”, де він зазначає, що “…нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного колективу іменно конструктивних, а не деструктивних політичних вартостей”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 129 І далі: “Доки такий людський колектив фізично існує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібності, на яку складається звичайно розмовна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т. д., розвиває в собі свої власні індивідуальні об'єднуючі і організуючі політичні вартості - доти існує, живе і розвивається нація”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 130
Однак вже у цій, третій частині спостерігається зрушення у поглядах В. Липинського від етнологічного до громадянського розуміння нації. Пов'язуючи початок нації з початком власної окремої державної організації певної маси, яка живе на певній території, він зауважує, що приналежність до нації, яка народжується у цій спільній боротьбі, має визначатися критеріями спорідненості не по крові, а по території, по землі. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 211, 228
У наступному, четвертому розділі “Листів” В. Липинський остаточно пристає на громадянське розуміння нації, поєднуючи громадянство з такими національними ознаками, як територія, держава, закон. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 374 Тобто не саме спільне проживання на якійсь території робить людей нацією, а бажання мати на ній свою окрему державу: “З цієї свідомості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм - свідомість своєї території, а не сама територія - лежить в основі буття і могутності держав”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 375
Оскільки громадянство є атрибутом існуючої держави, то напрошується висновок, що націотворенню обов'язково має передувати державотворення, тобто обидва процеси розділенні в часі. Націологічна концепція В. Липинського передбачає взаємозв'язок цих понять, що грунтується на синхронному їх розвиткові. З одного боку, нація в його уяві - це продукт складних взаємостосунків держави і громадянства. Водночас “нація - це реалізація хотіння до буття нацією”. Виведена В. Липинським взаємозалежність між нацією і громадянством передбачає, що умовою появи нації не обов'язково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам він називав “національними аспіраціями”: “Якщо національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоювання іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуває в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 387-388
Для нас цей вислів важливий наголосом на тому, що ознакою наявності нації обов'язково має бути політизований стан населення певної території. Причому політизація мусить мати своїм втіленням не просто ідеологізацію , а реальну політичну дію, яка в ідеалі має завершитися державотворенням.
В. Липинський, до речі, не позбувся повністю етнологічного підходу до визначення нації. Зокрема, він бідкався на “неусталеність раси” населення України і це вважав однією з причин її бездержавного стану: “Споконвічний брак расової єдності серед тієї людської громади, що живе на українській землі, сполучений з невиховуванням її в напрямі розвитку єдності політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей є повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 424 Але й долати цю хибу (хай вона і була “вітряком”, породженим реліктами етнологічних уявлень) В. Липинський пропонував не расовою нівеляцією населення, а визнанням національної приналежності за всіма громадянами незалежно від їхніх расових ознак.
“Територіальна” концепція нації В. Липинського по суті своїй є концепцією “етатистською”. Причому серед ознак нації він виділяв не тільки наявність держави, а й політичні дії для її здобуття. Збиральною ознакою нації, на наш погляд, можна визначити політизацію населення на грунті спільних суспільно значимих цілей, серед яких найважливішою є здобуття державного статусу.
Еволюція націологічних поглядів В. Липинського видається одним із аргументів на користь типологізації націй, у якій виділяються лише два типи - моно- і поліетнічна нації. У визначенні державотворчого субстрату він йшов від етнографічної маси до поліетнічного населення. Тобто такі ознаки нації, запропоновані ним, як національні аспірації, політична боротьба за державність, територіально-державне громадянство вчений застосував і до того, й до іншого субстратів. Те, що може бути розцінене як взаємозаперечення у націологічних поглядах В. Липинського, насправді відбиває врахування ним історичних реалій, коли одні й ті самі націоформуючі ознаки можуть бути притаманні й етнічно гомогенному, й етнічно гетерогенному населенню.
Націю полікультурного типу становлять сучасні етнічні українці, чия ідентичність не збігається з якоюсь однією мовно-культурною орієнтацією. Однак полікультурність української етнічної нації, як і поліетнічність населення України загалом, не заперечують того, що національне самовизначення українців 1991 року було самовизначенням насамперед титульної нації. Участь інших етнічних сегментів полягала тоді у виявленні солідарності з нею. Кресіна І.О. Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5.
З іншого боку, ця обставина не може бути аргументом для консервування суто етнічного розуміння української нації, особливо в очах неукраїнських етнічних груп, які у більшості підтримали прагнення українського етносу, тобто стали разом з ним на шлях спільної політизації та етатизації.
Становлення єдиної нації на основі багатьох етнічних компонентів не має якогось одного зразка. В різних випадках вирішальну роль відігравало багато чинників, але завжди поліетнічні і полікультурні нації відрізнялися, з одного боку, збереженням у їх компонентів окремої етногрупової ідентичності, а з іншого - виникненням ідентичності, спільної для їх усіх. Феномен подвійної ідентичності став постійним супутником усіх багатоетнічних націй, історична витривалість яких визначалася якістю формули такої подвійної ідентичності, її збалансованістю і компромісністю. Балушок В. Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. - С. 29.
Пошук такої формули для українських громадян утруднений складними історичними обставинами, етнорегіональною різницею, протилежними ідеологічними, конфесійними уподобаннями різних груп населення, зовнішніми чинниками тощо, дія яких робить перспективу формування української поліетнічної нації поки що досить невизначеною. Певною мірою прояснити стан формування загальнонаціональної ідентичності в Україні можна, придивившись до ситуації у тих сферах суспільного життя, де зосереджено головні проблеми міжгрупових взаємин. Антонюк О. Національно-державні інтереси України в етнополітичній сфері // Нова політика. - 2000. - №4. - с.21.

Насамперед необхідно придивитися до стану ідентичності української етнічної нації. Очевидно, що ця ідентичність переживає кризу і тим самим мусить полегшувати виникнення ідентичності української полікультурної нації. Втім, будь-яка криза має своєю альтернативою одужання і зміцнення суб'єкта, який кризу переживає. Криза ідентичності української етнонації - вияв загальної суспільної кризи. Подолання її залежатиме від інтеграції різних етнокультурних компонентів у єдиний самоусвідомлений соціум. Великою мірою успіх цієї інтеграції залежатиме від запобігання етнічним та конфесійним конфліктам. А це, у свою чергу, потребує повного знання про причини і чинники, що можуть спровокувати конфлікт такого роду.
Споріднена проблема -- забезпечення стабільного політичного розвитку в країні, створення і підтримання умов національної інтеграції, зокрема такої неодмінної умови, як державний суверенітет. Хоча міжетнічні конфлікти - справа внутрішньодержавна, але це не означає, що на її вирішення не можуть впливати зовнішні чинники. Досвід розв'язання кримськотатарської проблеми, яка суттєво перешкоджає інтеграції кримського соціуму, а відтак і всього українського соціуму, доводить позитивний вплив, що його здатні справляти міжнародні організації на узгодження спірних питань, які можуть виникати між етногрупами. Ідентичність полікультурної нації визначається спільною національною свідомістю, компонентами якої є спільна історична пам'ять, а також сукупність уявлень про своє історичне призначення, про свою стратегічну мету і перспективні завдання, тобто так звана національна ідея. Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання - 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.6.

Зрозуміло, що проблеми такого роду потребують тривалих комплексних досліджень силами великих наукових колективів. Всебічне вивчення аспектів процесу національної інтеграції в Україні з позицій різних наукових дисциплін ще тривалий час залишатиметься однією з найактуальніших проблем українського суспільствознавства.
Проаналізувавши теоретичне бачення націй, як політичних так і етнічних в полікультурних суспільствах, різними дослідниками, хотілось би звернути увагу і на засади формування світових політичних націй. Про сучасний стан як української, так і світових політичних націй буде іти мова у третьому розділі. Зараз же маємо на меті дати коротку характеристику початків становлення всесвітніх великих націй, політичних націй.
Особливу увагу при розгляді даного питання заслуговують дві найпотужніші та найвизначніші нації світової історії, а саме - Еллінська та Римська політичні нації.
Греки (елліни) - один з найдавніших етносів у світі, спадкоємність та неперервність у розвитку якого спостерігається принаймні протягом останніх 4-4,5 тисяч років. Саме греки дали класичний приклад етнічного підходу до формування політичної нації. Такий підхід набуває особливого значення і в тому контексті, що він органічно був поєднаний із засадами демократії - цього величного принципу громадського співжиття давніх греків і, наразі, сучасного людства.
Зародком громадянського життя в античному світі був старогрецький поліс. Старогрецький поліс був єдністю міста, громадянської общини і держави. Але неодмінно треба зауважити, що всі ці елементи становлять не тільки єдність, але й мають відносну самостійність і принципово відмінні функції в обріях полісної структури. Більше того, функції полісу як міста і як держави постають другорядними, підпорядкованими серцевині його внутрішнього змісту--громадянській общині, або цивільній громаді. Про це свідчить історична практика та суспільна думка тієї доби. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 78.

Для старожитньої ментальності поліс уявлявся перед усе як певний гурт, або належним чином організована спільнота людей. Саме таку думку підтверджує Фукидід коли пише, що “поліс--це люди, а не мури і не порожні кораблі”. Суголосне твердження про те, що поліс є передусім колективом громадян зустрічаємо у Аристотеля. У розвиток цією тези він тільки уточнює: “Поліс є спільнота вільних людей”. Греко-римський світ - доба становлення громадянських ідей, інституцій, принципів // http://vesna.org.ua/txt/paskoi/grn/02.html#pgtop / 15.05.2006


Разом з тим, антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колектив від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадянської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування. Тому, мабуть, визнання полісу як одного з типів громади, як цивільної громади, є цілком слушним. Але, в такому разі, перш за все постає питання про те чим цивільна громада, чи громадянська община принципово відрізняється від іншого типу громад (родової, сусідської, територіальної і таке інше).
Саме грецька держава почала запроваджувати найперші риси та, визначальні на майбутнє, особливості демократії, демократичного режиму. Традиції первісної демократії справили значний вплив на античну демократію. Яскравим прикладом античної демократії була Афінська республіка, яка являла собою:
· колективістську форму демократії, оскільки індивід легко ідентифікував себе з полісом і відчував себе вільним в якості органічної частки єдиного цілого. В суспільстві не існувало чіткого поділу на суспільну і приватну сферу. Держава була гомогенна (однорідна в класовому, етнічному, релігійному відношеннях);
· обмежену демократію, бо до політичної діяльності допускалися лише вільні громадяни-чоловіки; раби, жінки не розглядалися як суб'єкти політики;
· в афінському полісі панувала пряма демократія, головним інститутом влади якої були Народні збори;
· до певної міри афінську демократію можна назвати соціальною, оскільки створювалися сприятливі умови для забезпечення участі громадян в управлінні державою, тобто за рахунок використання праці рабів громадяни мали вільний час, незаможні отримували підтримку з державної казни платню за відвідування громадських заходів. Прокопчук І. Поняття і типології демократії // Людина і політика // lp-ua.info/2003/print_311.php 15.05.
Взагалі, слово демократія - дуже давнє грецьке слово. Йому понад дві з половиною тисячі років. Та все одно, кращого способу управляти державою, якщо вірити такому знавцю, як Уїнстон Черчілль, люди не придумали. Слово демократія -- народилося зі сполучення двох слів: “демос” і “кратейя”. “Демос” -- “народ”, “громадяни” (“епідемія” -- загальне захворювання), а “кратія” -- Влада”, “сила”. Разом -- влада громадян поліса. Що трохи різниться від народовладдя, як ми цей термін нині розуміємо. Кожне маленьке місто в Давній Греції складалося з багатьох (поллой) громадян, звідси його назва: “поліс”. Місто-держава. Середній розмір такої держави -- кілька тисяч громадян. Тому “демос” -- це не просто народ узагалі, а громадяни -- люди, які мають право голосу. У полісі всі громадяни зобов'язані були брати участь у політиці -- управлінні полісом. Як це в них виходило? По-перше громадян було небагато і вони могли всі разом зібратися, по-друге, на них працювали варвари -- не греки. Раби вивільняли їм час для політики, полеміки та риторики. Однак за такої всенародної (всегромадянської) участі антична демократія давала збої. До речі, сам Платон був не в захваті від такого державного устрою. Про це ж свідчить і давньогрецьке поняття “народний вождь”, буквально: “демагог”. Уявити, щоб у наш час усі державні питання прямо вирішувалися на загальній сходці громадян -- дуже складно. Хіба що за допомогою референдумів, але й тут думка населення більше залежить від уміло поставлених запитань. Махлін П. Демократія // zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006
Якщо звернутись до грецької традиції то помітимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полісу, громади. Згідно з нею, як ціле завжди мусить передувати частині, так поліс передує родині і кожному окремому індивідові. Тому Аристотель схиляється до функціонального визначення, підкреслюючи, що громадянами можна і необхідно вважати тих, хто бере участь у суді і народних зборах. Вияснити хто ж може брати участь у цих громадянських інституціях, допоможе розкриття суті відносин власності.
Відомо, що економічним підгрунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою цивільної громади є те, що земельна власність фігурує тут у бінарній формі: колективній і приватній. Цей феномен античної власності чудово усвідомлювався вже у ті часи. Питання про співвідношення власності полісу і власності громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом відповідності первинної цілісності світової душі, світового розуму та єдиного добра з співпричетним і обумовленим нею реальною множинністю речей, що є разом з тим так само і єдністю. В своєму утопічному творі він просто підкреслює: “Хай здійсненим буде розподіл землі таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав її загальною власністю всієї держави”. Блaвamcкaя Т. В. Греция в период формирования раннеклассового общества (XXX-XII вв. до и. э.) // История Европы. - Т. 1. Древняя Европа. - М.: Наука, 1988. - С. 145. Ментальність людини античного світу було притаманне відчуття зверхності і первинності полісу, її звичаєва свідомість завжди виходила з визнання беззастережного пріоритету права громади на сукупність землі та майна, як розподілених, так і не розподілених між громадянами.
Таким чином, маємо усі підстави вважати, що давньогрецький поліс за своєю глибинною сутністю не збігався ані міською общиною, бо далеко не усі мешканці міста мали громадянські права, ані з державою, бо політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, напівправних метеків і безправних рабів. Поліс був, перш за все, громадянською общиною, або цивільною громадою - громадою земельних власників у межах і обріях полісної власності. Поліс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землі і як гарант земельної власності окремих громадян. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 81.

Можемо констатувати, що поліс був першою в історії людства громадянського общиною. Проіснувавши декілька сторіч в якості універсальної форми суспільного життя античного світу полісна структура знайшла своє відображення в повсякденній і теоретичній свідомості не тільки своєї доби, а й усієї подальшої європейської історії. Можна погодитись з тезою В. Вітюка, що “не є тотожним зміст, який вкладається в поняття громадянського суспільства античними мислителями і сучасними політологами”, але викликає категоричне заперечення його твердження ніби “античній думці був в принципі невластивим поділ соціуму на державу і громадянське суспільство”. Махлін П. Демократія // zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006
Антична духовна культура полісної доби спромоглася витворити такі образи і ідеї громадянського спектру, котрі були покладені в основу системи категорій загальноєвропейської традиції соціального мислення.
Це перш за все громадянська ідея. Ідея усвідомлення античним індивідом себе частиною, монадою, персоніфікацією громадянської спільноти. Понад те, усвідомлення доконечності використання своїх прав і виконання обов'язків, почуття громадської відповідальності, причетності до суспільного життя стали питомими рисами ментальності елліна і римлянина. Звичайно, що в перебігу століть ідея громадянства модифіковувалась, наповнювалась новими аспектами змісту, але ці моменти, мабуть, не варто перебільшувати. Навіть відверто негативні, з сучасної точки зору, риси античної форми цієї ідеї постійно відтворюються в історичному процесі і сприймаються сучасниками зовсім по іншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Відомо, що поліс як громадянська громада не збігався з полісом як державою. До громадянської общини належали тільки вільні землевласники, але проблема громадянства зовсім не була тільки етнічним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспільства в межах держави завжди була, перш за все, мірою соціальної і політичної стабільності, мірою його здатності до самозбереження. Порушення рівноваги між власністю і громадянством було одним з важливіших симптомів кризи полісу.
Друга духовна вартість античного суспільства - ідея свободи. Зараз багато дискутують наскільки сучасне тлума и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.