На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Полтичн деї Стародавнього свту, вчення епох Середньовччя Вдродження, Нового часу. Основн напрями захдноєвропейської полтичної думки ХХ початку ХХ ст.. Концепця тоталтаризму. Крах комунстичних режимв. Концепця полтичного плюралзму.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


У політологічній літературі існують різні підходи до вивчення історії політичних вчень. Проте більшість авторів викладають історію політичної думки в хронологічному (часовому) аспекті, виходячи з узвичаєної періодизації історії: давній світ, середньовіччя, новий і новітній часи. При будь-якому підході акцентується увага на тісний зв'язок політичних вчень минулого із сучасністю. Знання минулого допомагає краще зрозуміти теперішнє. Не випадково і сьогодні, вже у XXI столітті ми продовжуємо аналізувати тексти видатних мислителів минулого і навіть ведемо із ними полеміку. Так, видатний сучасний австрійський філософ Карл Поппер (1902-1994) у своїй книзі „Відкрите суспільство та його вороги” полемізує з Платоном стосовно його „політичної програми”. К. Поппер зазначає, що коли він звертається до минулого, аналізована ним проблема стає проблемою сучасності.
Політична думка своїм корінням іде в глибоку історію. Вона пов'язана з долями стародавніх народів Єгипту, Вавилону, Китаю, Греції, Персії, Рима, обіймає багато століть і відрізняється чималою своєрідністю в різних країнах.
Усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства. Тому політичні теорії змогли з'явитись тільки з утворенням політичного життя суспільства і появою держави.
Політична думка в своїй історії проходить декілька етапів.
Політичні ідеї Стародавнього світу

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне трактування. У ІІ-І тисячоліттях до н. е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. Різні версії міфу відбивали можливі варіанти упорядкування і регуляції відповідних суспільних відносин.
Але вже у VIII-VI ст. до н. е. намітилася тенденція відходу від релігійно-міфологічного до більш раціонального, „земного” погляду на світ взагалі, на державу, владу, право -- зокрема. Згодом ця тенденція знайшла своє втілення та оформилася у вченнях Будди в Індії, єврейських пророків Єремії, Ісаї та інших - у Палестині, мудреців софістів і філософів - у Греції, юристів - у Римі.
З часом політичні погляди набувають певної філософсько-етичної спрямованості. У Давньому Китаї фундаментальну роль в історії розвитку політичної та етичної думки відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.) -конфуціанство, що стало певного роду еквівалентом релігії. Головна праця Конфуція -- „Луньюй” („Бесіди і судження”). Визнаючи божественну і природну сторони походження влади, Конфуцій свій головний інтерес вбачав у тому, як улаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п'ять видів відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого і молодшого братів, друзів. У перших чотирьох повинне бути повеління з одного боку, і повне підпорядкування - з іншого. Панувати необхідно справедливо і з натхненням, підпорядковуватися - правдиво і щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути взаємна доброчинність.
Основними категоріями конфуціанства є поняття „шляхетного мужа” (чоловіка), „людинолюбства” і „правил ритуалу”. Управляти державою повинні шляхетні чоловіки на чолі з володарем - „сином неба”, причому шляхетність Конфуцій визначає не за походженням, а за моральними якостями і знаннями людей.
Основою політичного вчення Конфуція є принцип доброчинності, людяності. На запитання, що таке людяність, він відповідав: „Тримати себе із шанобливістю вдома, благоговійно ставитися до справи і чесно поступати з іншими”. Найвищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури у суспільстві та державі. Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у суспільстві все перебувало на своїх місцях і кожний знав свої права й обов'язки. „Володар повинен бути володарем, слуга - слугою, батько - батьком, син - сином”.
В цілому, політичні ідеї Конфуція спрямовані на досягнення внутрішнього зв'язку між верхами і низами суспільства та стабілізації управління. Регулювання політичних відносин за нормами доброчинності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів.
З критикою конфуціанства виступили легісти (законники) - прихильники напряму китайської політичної думки IV ст. до н. е. Фундатор легізму Шан Ян (390-336 рр. до н. е.) вважав, що заклики до доброчинності в конфуціанському стилі - балачки, а конфуціанці - паразити, що сидять на шиї народу. Легісти розробили власне вчення про техніку реалізації влади, засновану на жорсткій системі адміністративних розпоряджень. Уявлення легістів про суворі закони як основний засіб управління пов'язані з їхнім розумінням взаємовідносин влади і мас: ці відносини мають непримиренний характер за принципом „хто-кого”. „Коли народ сильніший за свою владу - держава слабка; коли ж влада сильніша за свій народ - армія могутня”. Тільки насильницькими методами, вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.
Обіймаючи посаду прем'єр-міністра (царство Цинь), Шан Ян здійснив ряд драконівських реформ, що сприяли посиленню одноособової влади та її військової могутності. Метою правління, вважав він, є зміцнення влади правителя і здійснення завойовницьких походів проти сусідніх держав, захоплення їхніх земель. Народ же, піддані є не більш, ніж простий засіб для досягнення цієї мети. Якщо конфуціанство вважало державу великою сім'єю, у якій володар - турботливий батько, то у легістів народ - матеріал, із якого можна ліпити, що завгодно. Шан Ян радить правителю поводитися з підданими, як гончар поводиться з глиною; народ має перебувати під постійним контролем, під страхом суворого покарання виконувати все те, що йому диктує держава.
Крім Шан Яна, погляди легістів поділяли і розвивали численні видатні представники школи „законників”. Усі вони в різних варіаціях відстоювали необхідність суворих законів як засобів управління. Таким чином, до II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія в Китаї поєднувала в собі як конфуціанство, так і легізм. Проте перевага конфуціанства зберігалася аж до Синхайської революції 1911-1913 рр.
З численних мислителів Давньої Греції особливе місце в розвитку політичної думки займають Сократ, Платон і Аристотель.
Сократ (469-399 до н. е.) - видатний мислитель, який залишив глибокий слід у розвитку політико-правової думки. Дві його провідні ідеї мають особливе значення. По-перше, це принцип законності: у своєму ставленні до закону Сократ був принциповим прихильником законності. Він ототожнював законність і справедливість та вважав, що у суспільстві повинні панувати не сила і примус, а доброчесність і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і як найважливіший критерій класифікації та характеристики форм державного устрою і правління. Так, упорядкованими державами з добрими законами він називав Спарту і Крит, аристократичними помірно-олігархічними державами - Фіви і Мегари. Негативно ставився до „крайньої” демократії Афін, що погрузли у користолюбстві громадян і некомпетентному демократичному правлінні. Владу, що базується на волі народу та державних законах, Сократ іменував царством; владу ж проти волі народу, що спирається не на закони, а на свавілля правителя - тиранією, до якої він ставився різко негативно, як до режиму беззаконня, свавілля і насильства.
По-друге, принцип верховенства знань та інтелекту в управлінні державою; правити повинні знаючі. Це твердження, що відбиває ідеальні уявлення Сократа про розумно-справедливі засади держави, стосується всіх політичних форм: „Царі і правителі не ті, що носять скіпетри, не ті, що обрані знатними вельможами, і не ті, що досягли влади шляхом жереба, насильства чи обману, -- але ті, що вміють правити”. Проблема політичного блага є проблемою розумного упорядкування поведінки людей. За Сократом, для досягнення досконалості суспільних, політичних відносин необхідним є панування розуму над свавіллям волі. Тобто, в державі правити повинні добрі люди, які знають свою справу.
Платон (427-347 до н. е.) один із найвидатніших мислителів не тільки античної, але і всієї історії філософії і політичних вчень. Політичні погляди Платона викладені в діалогах „Держава”, „Політика” і „Закони”. Платон - учень Сократа, протягом восьми років він ходив за Сократом буквально по п'ятах і записував усе, що чув від учителя. Після смерті Сократа Платон 12 років мандрував, а по поверненні до Афін заснував свою школу, що одержала назву Академії та проіснувала майже тисячу років.
Будучи філософом-ідеалістом, Платон розробляє ідеальні варіанти суспільного устрою, зокрема, проект ідеальної держави. Платон вважав, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини, що містить у собі три складові частини: розумну, люту і ту, що жадає. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства правителів, лютій - верства воїнів, що жадає - верства селян і ремісників. Кожна верства зайнята своєю справою: правителі (філософи та люди науки) управляють державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробляють матеріальні блага.
Аби захистити правителів-філософів від будь-яких низьких пристрастей, пов'язаних із володінням власністю, Платон наполягав на її ліквідації для них, а також виступав за скасування для правителів індивідуального шлюбу і моногамної сім'ї. Для воїнів також пропонувалися суворі обмеження - вони не повинні мати власних будинків, землі, для них не передбачався інститут сім'ї, запроваджувалася спільність дружин, народжуване потомство переходило на виховання до держави.
В ідеальній державі не повинно відбуватися ніяких змін, оскільки і так все влаштовано найкращим чином. Інтереси окремої людини, меншості, „частини” повинні підпорядковуватися інтересам більшості й „цілого”. Людина для держави, а не держава для людини - кредо політичної філософії Платона.
Видатні вчені XX ст. А Тойнбі і К. Поппер розцінювали ідеальну державу Платона як реакційну утопію тоталітарного напряму, тому що в такій державі передбачався тотальний контроль держави над людиною в усіх сферах її життєдіяльності, включаючи особисте життя. Саме за пріоритет держави на шкоду щастю окремої особистості критикував Платона і його учень Аристотель, якому належить фраза, що згодом стала загальновідомою: „Платон мені друг, але істина дорожча”.
Платон створив не тільки вчення про ідеальну державу, але і дав характеристику іншим формам правління. Такі політичні форми, як тимократія, олігархія і демократія він вважав недосконалими. Тимократія - влада сильних воїнів - завжди буде схильна воювати, тому що війна - це засіб збагачення приватних осіб, а пристрасть до збагачення призводить на державні посади багатіїв. Так, тимократія може перерости в олігархію. Олігархія - влада небагатьох багатих - усуває від управління незаможних, розколює суспільство на дві держави - багатіїв та бідняків, що будуть перебувати у постійній ворожнечі. Перемога бідних людей означає перехід до демократичного державного устрою. За Платоном, демократія - влада народу - устрій, що не має належного управління; це - влада мас, пересічності, що призводить до зіпсуття моральності, воцаріння нахабності, свавілля і безсоромності. За демократії багато питань вирішуються за допомогою жеребу, обговорюються на форумах. А на народних зборах усе вирішує криклива юрба, якою управляють спритні демагоги, тому демократія - це не влада народу, а влада тих, під чиїм впливом народ перебуває. Отже, демократія короткочасна, незабаром юрба поступається владою одноособовому тирану, і з крайньої свободи, говорив Платон, виникає найжорстокіше рабство. Люди втомлюються від відсутності порядку - з'являється тиран, який наводить порядок, але позбавляє свободи.
У діалозі „Політика” Платон висвітлює ряд політико-правових проблем. Так, політика - це царське мистецтво, що потребує знань і уміння керувати людьми. За наявності у правителів цих здібностей вже не важливо, правлять вони за законами чи без них. В інших державах, де немає істинних правителів, управління має здійснюватися за законами, написаними знаючими людьми. Таким чином, роль законності в схемі Платона - допоміжна.
Аристотель (384-322 до н. е.) - автор понад двадцяти політико-філософських праць, головна з яких - „Політика”. Творчість Аристотеля оцінюється як найвище досягнення античної політичної думки - він заклав основи теорії політики. Як і Платон, Аристотель зазначав, що будь-якому індивіду властиві нестримні пристрасті і прагнення. Однак, якщо Платон вважав, що ці пристрасті можна приборкати лише за допомогою сили, то Аристотель закликав досягти цього пануванням розуму над низькими інстинктами та за допомогою політики, держави. Держава, говорив Аристотель, виникає з необхідності людей спілкуватися, допомагати один одному, для задоволення їхніх спільних потреб.
Маючи уявлення про справедливість і несправедливість, добро і зло, істину і неправду, люди можуть жити в умовах державного спілкування. Головне в державі - влада, що об'єднує її і не дозволяє розділитися на окремі сім'ї. У державі, як і в сім'ї, хтось повинен управляти, а хтось підпорядковуватися. Держави відрізняються формами організації влади.
Головне завдання політичної науки Аристотель вбачав у тому, щоб відшукати найбільш досконалу форму державного устрою. Проаналізувавши 158 відомих йому державних устроїв, Аристотель розробив типологію форм державного устрою. Основою типології є три критерії:
v кількісний - число правлячих осіб (один, декілька, більшість); цей критерій Аристотель вважав не головним, тому що будь-яке число правителів може правити погано;
v якісний - які цілі переслідує, у чиїх інтересах здійснюється влада: в інтересах усіх громадян держави (у загальних інтересах) або в інтересах правителів (у приватних інтересах);
v майновий - правлять багаті чи бідні; збігається з кількісним критерієм: правління меншості (багаті) або більшості (бідні), тому самостійної ролі в типології державного устрою не відіграє.
За цими критеріями Аристотель розділив усі форми державного устрою на „правильні” і „неправильні”. До „правильних” форм Аристотель відніс: монархію (правління одного, але на загальне благо), аристократію (правління кращих людей в інтересах усіх), політію (збалансоване правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага). Політію Аристотель вважав кращою формою держави, тому що вона поєднує принципи аристократії (доброчинність), олігархії (багатство) і демократії (свобода). За політії у звичаях домінує помірність, у майні - середній достаток, при владі - середній клас. „Неправильними” формами державного устрою Аристотель вважав: тиранію (необмежене правління одного в корисливих інтересах), олігархію (правління небагатьох багатих заради власного блага), демократію (правління незаможної більшості, що здійснюється у власних інтересах).
За Аристотелем, політичне правління - це правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же - „урівноважений розум”. Аристотель не розмежовує державу і суспільство. У його вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина - частина держави, особисті інтереси строго підпорядковані загальному суспільному благу.
Отже, для політичної думки античності характерні такі риси:
v пошук ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;
v трактування політики як форми цивілізованого буття людей, що передбачає єдність держави, суспільства й окремого індивіда;
v відсутність чіткого розмежування філософії, етики і політики, що зумовило моралізаторський характер праць політичної проблематики.
Політичні вчення епох Середньовіччя і Відродження

У V-ХVІ ст., тобто в епоху Середньовіччя, філософсько-етичні концепції політики в Західній Європі витісняються релігійною (християнською) концепцією. Центральною проблемою політичних вчень цього періоду є питання: яка влада повинна мати пріоритети - духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологи церкви доводили, що могутність правителів походить від церкви, а церква одержала свою владу безпосередньо від Христа; звідси - християнські государі зобов'язані підпорядковуватися главі християнської церкви.
Одним із засновників християнської політичної теорії був Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274). Аквінський стверджував, що влада є божественним законом, вона повинна нести людям добре, гарне, благе. Однак форми і засоби досягнення влади, її організації та реалізації можуть бути несправедливими, противними ідеї бога. Наскільки дії влади відступають від волі божої, настільки вони суперечать інтересам церкви, настільки піддані мають право чинити цим діям опір.
Для юристів важливим є факт розробки Аквінським соціальної теорії закону. Головною тезою в цій теорії є вічність закону як уособлення універсальних норм, загальних принципів божественного розуму, що управляє всесвітом. Вічний закон існує в Богові, тотожний йому й існує сам по собі. Усі інші закони є похідними від вічного закону і пов'язані з ним особливими відносинами субординації. До числа таких законів Аквінський відносить природний закон, що є відбитком вічного закону в людському розумі, у свідомості мислячої істоти. Оскільки першоосновою практичного розуму є добро, то до природного закону відноситься все те, що стосується добра, самозбереження і продовження людського роду. Конкретизацією природного закону є людський закон (позитивний закон), головне призначення якого -- силою, страхом спонукати людей уникати зла і досягати доброчинності.
На початку XVI ст. майже вся Європа зазнала впливу Реформації - релігійного і політичного руху, спрямованого проти католицької церкви. Мартін Лютер (1483-1546) поклав початок лютеранському (протестантському) віросповіданню. Лютер чітко розмежовує сферу євангелічну, тобто власне релігійну, і сферу закону, яка належить до компетенції держави. Система лютеранських політичних поглядів вкрай суперечлива. З однієї сторони, Лютер закликав маси звільнитися від політичного й ідеологічного пригнічення з боку церкви, надати мирським інститутам і світській державі силу та авторитет релігійної. З іншої - лютеранська система, реформаторська у релігійному аспекті, не була такою у політико-правовому. Лютер був противником народного розуміння Реформації як боротьби за соціальну справедливість і євангельську рівність.
Одним із найяскравіших політичних мислителів епохи Відродження був італієць Ніколо Макіавеллі (1469-1527) - фундатор світської політичної науки. Його погляди викладені у працях „Володар” („Государ”), „Міркування з приводу першої декади Тита Лівія”, „Мистецтво війни”. Макіавеллі заперечував теологічне уявлення про політику та державу, ставив людину з її інтересами у центр світогляду, розглядав політику як автономну сферу людської діяльності, що має свої закони, які не збігаються з нормами християнської моралі. „Політика, - зазначав Макіавеллі, - це сукупність засобів, необхідних для того, щоб досягти влади, утримати її та плідно реалізувати. Політика - це відносини з владою, що зумовлені обставинами і залежать від народу чи могутності володаря, а також від певних ситуацій”.
Макіавеллі вважав, що володар повинен забезпечити неподільність політичної влади в державі, концентруючи її у своїх руках. Володар має виступати у ролі опікуна народу, не турбуючись особливо про етичні норми. Макіавеллі писав: „Якщо володар хоче зберегти владу, то повинен навчитися відступати від добра”; а заради збереження єдності держави - піти проти свого ж слова: „Завбачливий володар не повинен виконувати свої обіцянки, якщо таке виконання шкідливе для нього”, „Володар повинен майстерно володіти мистецтвом удаваності й обдурювання... Людина, що вміє добре брехати, завжди знайде достатньо легковірних людей, що охоче дозволять себе ошукати”.
Політична концепція Макіавеллі ґрунтується на ідеї створення сильної національної держави, вільної від тиранії та чужоземців. Для досягнення державної могутності всі засоби і методи, включаючи нехтування мораллю, на думку Макіавеллі, виправдані. Тому „макіавеллізмом” деколи називають політику, засновану на культі сили, ігноруванні норм моралі й спрямовану на досягнення успіху будь-якою ціною. Водночас гасло „мета виправдовує засоби” Макіавеллі не абсолютизував.
Мислитель розрізняв три форми держави: одновладдя, правління небагатьох, правління всього народу і констатував види влади - монархію, аристократію та демократію. Найкращою вважав „змішану владу”, яка втілила б у собі найкращі риси кожного виду влади. Макіавеллі був прихильником контролю та рівноваги у функціонуванні державного механізму.
Проте найвизначнішою заслугою Макіавеллі як видатного теоретика політики є формулювання предмета і методу політичної науки. Предметом цієї науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом - пряме спостереження за фактами: за поведінкою лідерів і мас, за їхньою взаємодією. У його працях подається також весь перелік методів, що використовуються у сучасній політичній науці: соціологічний, психологічний, антропологічний тощо. З іменем Макіавеллі пов'язане завершення становлення політики як самостійної сфери людської діяльності.
Політичні вчення Нового часу

Одним із перших теоретиків політики раннього Нового часу по праву вважають французького мислителя і правознавця Жана Бодена (1530-1596). У своїй роботі „Шість книг про республіку” він першим дав визначення суверенітету як найважливішої ознаки держави - суверенітет державної влади означає вищу, необмежену, неподільну владу, незалежну ні від папи, ні від імперії, ні від внутрішньокласової боротьби. Боден так само, як і Макіавеллі, чітко відокремив політику від релігії та моралі. Як ідеолог французького абсолютизму, головними рисами абсолютної влади вважав її необмеженість та неподільність.
Задовго до Монтеск'є Боден звернув увагу на вплив навколишнього середовища на побут, темперамент, психологічні особливості людей і форми їхнього співіснування, виклавши власну геополітичну теорію у книзі „Метод легкого вивчення історії”. Боден зазначав, що для жителів півдня характерною є звичка до споглядання, що дозволила їм відкрити таємниці природи, установити принципи математики, осягнути сутність релігії та небесних тіл. Від жителів середньої смуги походять закони, звичаї, адміністративне право, торгівля, красномовство і політика. У жителів півночі зародилася механіка, гармати, плавка металів, друкарство. Жителі півдня - скаредні, частіше вдаються до страху Божого, жителі півночі цінують фізичну силу, схильні до здирств, а люди середньої смуги керуються законами і справедливістю.
Томас Гоббс (1588-1679) - англійський мислитель, який у своїй праці „Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної” проголосив концепцію суспільного договору, як підстави влади і суспільного порядку. Державу Гоббс розглядав як спільноту людей, організацію, подібну до чудовиська Левіафана; її ланкою є окрема людина, головним мотивом вчинків якої виступає егоїзм, істота жадібна, боязлива та честолюбна. Внаслідок цього виникає фатальна неминучість „війни всіх проти всіх”. Проте страх смерті й інстинкт самозбереження домінують над іншими пристрастями. Загроза взаємного знищення спонукає людей під впливом природного розуму (тобто згідно з природними законами) шукати миру, відмовлятися від природного права, тобто права всіх на все, розмежувати права та обов'язки, укласти суспільний договір про утворення держави. Люди підпорядковуються монарху, добровільно обмежують свою свободу в обмін на закон, що гарантує їм власну безпеку. На думку Гоббса, абсолютна влада держави - гарант миру і реалізації природних законів, серед яких особливо виділяв вимогу рівності всіх перед законом і захист приватної власності.
Джон Локк (1632-1704) - англійський мислитель, виклав свої політичні погляди в праці „Два трактати про державне управління”. Локк вважається основоположником лібералізму, він першим чітко розділив поняття „особистість-суспільство-держава” і поставив особистість над усе. Від природи, у природному стані всі люди народжуються вільними і рівними у праві на життя, свободу, власність як засіб досягнення свободи. Держава, заснована укладенням суспільного договору, зобов'язана охороняти життя людей, свободу і приватну власність. Проте, на відміну від Гоббса, який цілком відмовився від природних прав на користь держави, тріада прав Локка - на життя, свободу і приватну власність - є невідчужуваною від людини. Держава підпорядковується суспільству, а суспільство - особистості.
Важливе місце в концепції Локка займає ідея відокремлення влади від держави. Сувереном, тобто носієм верховної влади, на думку Локка, є народ, який має право передати цю владу законодавчому органу. Якщо ж останній діє всупереч народній волі, він має бути замінений. Тобто, народ має право здійснити революцію, яка встановить нову владу, але не ліквідує державу. Діяльність держави повинна бути обмежена функцією вершителя правосуддя, а в інші сфери життя людей воно не втручається.
Заслугою Локка також є висунення концепції поділу державної влади на законодавчу, виконавчу (яка виконує і судові функції) та федеративну, що відає міждержавними відносинами. Це, на його думку, має запобігти деспотичному використанню влади.
Шарль-Луї Монтеск'є (1689-1755) - видатний французький мислитель, один з основоположників буржуазного лібералізму. Заслугою Монтеск'є є всебічна розробка теорії поділу влади, а також розробка проблеми чинників, що визначають „образ правління” („дух законів”).
Слідом за Локком, Монтеск'є виділив три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову, кожна з яких має здійснюватися особливими державними органами, які при виконанні своїх функцій є незалежними один від одного. Крім того, поділ влади припускає надання їм спеціальних повноважень із тим, щоб обмежувати і стримувати один одного, коли „одна влада зупиняє іншу”. Найпослідовнішим втіленням цих принципів Монтеск'є називав державний устрій Англії, де законодавча влада - парламент, виконавча - король, судова - присяжні. Розглянута ним тріада влади стала класичною формулою конституціоналізму як для Нового, так і Новітнього часу.
Держава, на думку Монтеск'є, з'являється тоді, коли стан війни, що виникає у суспільстві, не може бути припинено без насильства. Проте обов'язковою передумовою утворення держави є згода всіх людей стати її громадянами. Суспільний договір, за концепцією Монтеск'є, є не угодою, а лише передачею народом влади правителям; при цьому народ тільки делегує свою владу. Він може без згоди правителів змінити форму правління, якщо правителі зловживають одержаною владою і правлять тиранічне.
Закономірності суспільного життя Монтеск'є розкриває через поняття загального духу законів (звідси - назва його головної праці - „Про дух законів”). Проблеми форми правління вирішуються у тісному зв'язку з теорією факторів суспільного розвитку. Моральні і фізичні фактори в їх сукупності безпосеред и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.