На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Особистсть як обєкт субєкт полтики. Проблеми полтичної соцалзацї особистост. Особливост полтичної соцалзацї вйськовослужбовцв. Агенти полтичної соцалзацї. Основн форми полтичної участ. Шляхи пдвищення полтичної соцалзацї.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


19
“Людина як суб'єкт і об'єкт політики”

Політика здійснюється не лише в інституціоналізованих формах - через державу, політичні партії, громадські організації, а й в персоналізованих - рядовими громадянами, політичними лідерами, політичною елітою. За всієї багатоманітності проявів політичного життя в кінцевому підсумку воно є діями конкретних осіб. Тому аналіз політики на рівні суспільства та його структурних елементів - соціальних спільностей, політичних інститутів - має бути доповнений аналізом на рівні особи, її політичної поведінки. При цьому мова має йти про роль у політиці не лише видатних осіб - політичних лідерів, державних діячів тощо, а й рядових громадян, нічим особливо не видатних особистостей.
Вивчення участі особи в політиці, шляхів та засобів реалізації її громадянських і політичних прав є одним із найважливіших завдань політології.
1. Особистість як об'єкт і суб'єкт політики.

Визначимось в поняттях „людина”, „індивід”, „особа”. Хто така „особа”? Яке місце посідає це поняття серед однопорядкових з ним „людина”, „індивід”, „громадянин”? Найбільш загальним за значенням поняттям з цього ряду є поняття „людина”, яким позначається вищий ступінь живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності та культури. Людина - це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина включена в природний зв'язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона звернута до соціального буття з його специфічними закономірностями.
Людина кристалізує в собі все, що нагромаджено людством протягом усієї історії. Ця кристалізація відбувається й через залучення до культурної традиції, і через механізм біологічної спадковості. Норми права, моралі, побуту, правила мислення, естетичні смаки тощо, які історично склалися, формують поведінку й розум людини, роблять з неї представника певного способу життя, культури та психології.
Кожна окрема людина виступає і як неповторна індивідуальність, і як носій певних суспільне значущих рис, тобто виступає і як індивід, і як особистість. Індивід - це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Індивід, який розглядається через його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальних характеристик, - це індивідуальність. Особистість - це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система соціальне значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Як особистість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення, розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як суб'єкта історичного процесу. Терміни „особа” (лат. persona) та „особистість” (лат. personalitas) позначають відповідно індивіда відповідно як суб'єкта відносин і свідомої діяльності та його соціальне і психологічне обличчя і можуть вживатися як синоніми.
Нарешті, кожен індивід є членом якогось суспільства і більш-менш постійно перебуває на конкретній, державне оформленій території, тому є, з одного боку, громадянином певної держави, а з другого - членом тією чи іншою мірою відокремленого від держави громадянського суспільства.
Наука не може дійти до вивчення кожної окремої людини, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі місця и ролі людини в системі політичних відносин таким найбільш прийнятним поняттям є поняття „особа” („особистість”). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб'єкта політичних відносин, політики.
Роль особи як суб'єкта політики визначається й виявляється на соціальному, інституціональному і персоніфікованому рівні. Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей - класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність, навіть у тому разі, коли вона несповна або й зовсім не усвідомлюється особою, впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Глибинні мотиви політичної поведінки пов'язані з класовою і соціально-професійною приналежністю особи, яка визначається такими об'єктивними соціально-економічними чинниками, як відношення до власності на засоби виробництва, місце в системі суспільного поділу праці, спосіб одержання та розмір доходу. Ця об'єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.
З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об'єднань - політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб'єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов'язки, реалізувати свої громадянські права - брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль. Держава - це головний політичний інститут суспільства, через який реалізуються громадянські права його членів.
Персоніфікований рівень політичної суб'єктності особи виявляється в тому, що, виступаючи як рядовий член або лідер тієї чи іншої політичної організації, виборець, демонстрант тощо, особа проявляє себе і як конкретний індивід, безпосередній суб'єкт політичної практики.
Отже, якщо кінцевими суб'єктами політичних відносин, а значить, і політичної практики є соціальні спільності й передусім класи, то особа є безпосереднім суб'єктом полі-тичної практики. Вона мислить, безпосередньо діє, мотивує свої дії, обґрунтовує їх, узгоджує і співпрацює з іншими особами. Суб'єкти політики - це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об'єктів політики. Cуб'єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб'єкти політики є головним регулятором взаємодії з об'єктом, керування ним.
У процесі діяльності суб'єкт взаємодіє з реальними суспільними відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому об'єктом політики стає той предмет, конкретна галузь реальності, що є значимою, цікавою або необхідною для суб'єкта. Об'єкти політики - це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними відносинами. Це політична сфера суспільства в цілому, його політична система, її елементи, форми політичного життя, галузь політичних інтересів, політичний процес як у межах держави, так і в регіональному або світовому просторі. Об'єкт політики дає уявлення про те, на що суб'єкт політики спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнівної політичної діяльності.
Формування науки про політику від Стародавнього світу до Нового часу відбувалося головним чином завдяки вивченню інституціоналізованих форм політики, насамперед таких проблем, як форма держави, спосіб організації державної влади, образ ідеального правителя, відносини правителів з підданими, взаємодія суспільних інтересів та методи розв'язання конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні політичного життя істотно змінюються. Увагу дослідників дедалі більше привертає такий бік політичних відносин, як поведінка масового їх учасника, мотиви та форми його впливу на політичні інститути, ступінь і характер залежності останніх від участі людей. Це було зумовлено активним залученням мас до політики як через участь у революціях і національно-визвольних рухах, так і через політичні інститути - державу, політичні партії, громадські організації. Введення загального виборчого права зробило рядового громадянина суб'єктом політики, а поява політичних партій і масових громадських організацій створила можливості для його реальної участі в політичних процесах.
Як результат вивчення участі людей в політичних процесах сформувалась специфічна галузь політологічних знань - наука про політичну поведінку, що прагне вивчати її за допомогою точних і формалізованих методів: проведення експериментів, анкетних опитувань тощо. Основна схема пояснення політичної поведінки при цьому була запозичена з психології, де точні методи аналізу поведінки почали застосовуватися раніше. На передній план у політологічних дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого проголосили курс на вивчення конкретної поведінки як у формальних, юридично оформлених, так і в неформальних групах. Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об'єктом політологічного дослідження мають бути не законодавчі норми та формальні аспекти політичної системи суспільства, не суспільство й політика в цілому, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуаціях, біхевіо-ризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної, особливо електоральної, поведінки.
Поняття „політична поведінка” однопорядкове з такими поняттями, як „політична активність”, „політична участь”. Найбільш загальним серед них є поняття „політична діяльність”, яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах. Поняття „політична активність” наголошує на певній спрямованості політичної діяльності - спрямованості на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні - це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.
Поняття „політична участь” використовується в політології для позначення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною діяльністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатоманітних формах.
Умови, при яких особистість може приймати участь у політиці і впливати на органи державної влади:
v висока суспільна і політична культура особистості, розуміння того, що відбувається в суспільстві;
v об'єктивна і повна інформація про політичне життя суспільства;
v можливість самостійно виконувати свої міркування і можливість ознайомитись з альтернативними точками зору;
v з'єднання своїх зусиль з зусиллями інших людей (партії, об'єднання);
v характер політичної системи, рівень її демократизації, наявність правової бази.
Найбільш загальну типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією. Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішень. Політики за професією живуть „для” або „за рахунок” політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві.
Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:
1) звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;
2) громадянин - член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;
3) громадянин - член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
4) громадський, особливо політичний, діяч;
5) професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;
6) політичний лідер - загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації чи суспільно-політичного руху.
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:
1) виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;
2) політична виключеність як результат заорганізованості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужості до їхньої діяльності;
3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом - придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;
4) політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.
Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю суспільному й політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.
У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня активності її учасників можна виокремити такі основні групи:
лідери - очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;
послідовники - підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризується різним ступенем активності та участі в організаціях і рухах;
активісти - є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток;
лідери думки - справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й журналісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широковідомими та вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспільства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, -- політологічних, правових, економічних, їхній вплив на політичне життя суспільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.
2. Проблеми політичної соціалізації особистості. Особливості політичної соціалізації військовослужбовців.

Соціалізація - це життєво важливий процес як для суспільства загалом, так і для окремих його громадян, завдяки якому в неструктуризовану природу індивіда вносяться існуючі соціальні форми, певні культурні цінності й норми, що спрямовують потенціальну активність особи в соціально визначеному напрямі. Якщо визнати справедливим твердження, що жодна з форм соціальної поведінки не є природною для людини, то суспільство можна уявити як велику „навчальну систему”. І цей процес „навчання” - це і є соціалізація. Ще дитиною людина повинна навчитися зав'язувати шнурівки, регулювати задоволення своїх потреб у їжі й відпочинку, засвоїти, як і над чим можна жартувати, з яких причин плакати, сердитись, що цінувати й кому довіряти. Ці навички, з'явивишись одного разу, потім підсилюються як самою людиною, так і впливом ззовні, з боку тих інституціональних стосунків, в яких людині доведеться жити.
Отже, соціалізацію можна визначити як процес, завдяки якому люди навчаються думати і поводитися соціально припустимим чином.
Вона є процесом і результатом засвоєння і активного відтворення індивідом соціального досвіду, що відбувається в умовах спілкування з іншими людьми і в різноманітних сферах діяльності. Поведінка людини у сфері політичного спілкування і політичної діяльності значною мірою є результатом політичної соціалізації.
Політична соціалізація - це процес засвоєння притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається протягом становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті.
Теорія політичної соціалізації є продовженням загально-соціологічної теорії соціалізації і водночас відображенням специфіки політичної сфери. Серед найвідоміших теорій політичної соціалізації слід назвати:
* ролеву теорію, яка розглядає процес політичної соціалізації як тренування індивіда під час виконання ним тих чи інших політичних ролей, вивчення „правил гри” у відносинах з інститутами влади (Р. Ліптон, Т. Парсонс);
* бігемвіористську, що досліджує політичну соціалізацію як процес становлення індивідуальної політичної свідомості на основі успадкованих (В. Скіннер) або соціально набутих (А. Маслоу, Р. Уотерс, Р. Лейн) цінностей та емоцій;
* психоаналітичну, яка пов'язує політичну соціалізацію з аналізом підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки (Е. Еріксон, Е. Фромм).
Політична соціалізація - форма взаємодії політичної організованої спільноти й індивіда, унаслідок якої людина набуває або втрачає ті чи інші соціальні властивості, що характеризують її як „людину політичну” - „homo politicus”.
Вона є двостороннім процесом. З одного боку, відбувається інтеріоризація політичних відносин, тобто перехід вимог соціально-політичної системи суспільства у внутрішню структуру особи. З іншого боку, маємо екстеріоризацію набутих індивідом рис, їх перенесення у сферу політичних відносин.
Як наслідок, політична соціалізація служить засобом забезпечення суспільного порядку, формою зв'язку між поколіннями та в межах одного покоління і, нарешті, стає засобом соціально-політичного контролю над особою. Зауважимо, що будь-яке суспільство намагається зробити процес залучення до політики „мало помітним” для самої особи, що соціалізується.
У процесі інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожного індивіда, що включає у себе „заінтересовані” та „примусові” мотиви.
Заінтересовані мотиви передбачають свідоме взяття на себе певних обов'язків стосовно держави й суспільства. Вони пов'язані або з бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, по совісті, через почуття обов'язку, на основі віри в ефективність і справедливість існуючого політичного ладу (таку модель політичної соціалізації умовно можна назвати „моделлю переконаності”), або навпаки - через раціональне усвідомлення індивідом особистих вигод від участі в політичній діяльності, завдяки налаштованості людини на отримання певних благ, переваг, привілеїв в обмін на підкорення („модель інтересу”). Вважається, що політична соціалізація відповідно до „моделі інтересу” переважає у політичній свідомості населення США. Прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, знаходить своє відображення і у сфері політики. Він спонукає суб'єкта політичної діяльності керуватися насамперед власними інтересами та уявленнями про особисте благо, користь і вигоду, розглядати політику як свого роду бізнес.
Третя модель соціалізації - „модель підкорення” - пов'язана з дією примусових мотивів соціалізації. Політична система виступає як примусова сила, здатна приборкати антисуспільні схильності й бажання індивіда. Індивід пристосовується до вимог політичної системи. Головними мотивами його політичної поведінки є обережність, поступливість під тиском заборон і можливого застосування насильства, страх перед покараннями тощо. Отже, цій моделі притаманна відмова від широкого використання активності особи для підтримки політичної системи. Вона виходить із того, що людина - недосконала істота, нездатна на самостійні рішення, пасивний об'єкт політики. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує її участь у розв'язанні політичних проблем.
Будь-яка політична влада спирається на всі мотиваційні моделі політичної соціалізації. Однак розвиток цивілізації загалом веде до звуження сфери примусу й ширшого використання мотивів, пов'язаних з переконаністю та інтересами людей.
Процес екстеріоризації, тобто перетворення засвоєного особою політичного досвіду в політичну дійсність, також виконує важливі функції.
Серед них:
* узгодження поведінки особи з принципами політичної системи, досягнення суспільної і національної злагоди;
* ціннісна орієнтація - залучення особи до концептуальних основ політичної спільноти, котрі в демократичних суспільствах включають такі провідні принципи, як свобода, справедливість, рівність, правові гарантії особистих прав та свобод і т. п.;
* прагматична, інструментальна функція, пов'язана з практичними потребами особи, з типом і формами її соціальної і політичної активності, участю у політичному житті, можливістю виконувати свої обов'язки, використовувати свої права, орієнтуватися у скла и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.