На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Природа Карабахського конфлкту. Причини та розвиток врмено-азербайджанського конфлкту. Зародження конфлкту. Сучасний перод розгортання конфлкту. Результати та шляхи регулювання Карабахського конфлкту.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


76
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРНІВЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
Факультет історії, політології та міжнародних відносин
Кафедра політології та соціології
Салахян Анна Михайлівна
Нагірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки.
(Кваліфікаційна робота)



До захисту в ДЕК Науковий керівник -
допускається к.і.н., доцент
_______________ підпис Буркут І.Г.
Протокол №___ від ____ травня 2005
Чернівці 2005
ЗМІСТ
Вступ.................................................................................................С. 3
Розділ І. Природа Карабахського конфлікту........................С. 11
Розділ ІІ. Причини та розвиток вірмено-азербайджанського конфлікту:
2.1. Зародження конфлікту.................................................С. 22
2.2. Сучасний період розгортання конфлікту...................С. 34
Розділ ІІІ. Результати та шляхи регулювання Карабахського конфлікту..........................................................................................С.50
Висновки...........................................................................................С. 65
Список використаної літератури.....................................................С. 68

 
ВСТУП
Світ вступає в пору глобальних змін, відзначених винятково суперечливими тенденціями. Регіональні і континентальні об'єднання держав шукають шляхи розширення співробітництва й послаблення деяких спірних моментів, що здебільшого пов'язані з протистоянням суверенітетів і зіткненням націоналістичних інтересів. Національні кордони в їхньому колишньому понятті зникають під впливом сучасних засобів комунікації і світової торгівлі, а також рішень держав поступитися частиною своїх виняткових прерогатив більш великим політичним об'єднанням, у які вони входять. У той же самий час з нестримною силою лунають нові націоналістичні заяви і домагання на суверенітет, а єдності держав загрожують жорстокі етнічні, релігійні, соціальні, культурні чи лінгвістичні звади. Соціальному миру, з одного боку, загрожують нові заяви про дискримінацію і відчуження, а з іншого боку - акти тероризму, спрямовані на те, щоб зірвати процес змін і руху вперед, що здійснюється демократичним шляхом.
У січні 2005 році виповнилося п'ятнадцять років з початку вірмено-азербайджанського збройного конфлікту, або як його ще називають - Карабахської війни. Війни призупиненої, але все ще незавершеної, тому що мирний договір не підписаний, і територіальні суперечки не вирішені. Актуальність вивчення подій навколо Нагірного Карабаху зумовлена багатьма факторами.
Як і всі подібні конфлікти, де один в одного стріляли ті, хто ще вчора сиділи за однією партою чи працювали разом, Карабахська війна відрізнялася особливою жорстокістю обох сторін. І дуже важко зараз з'ясувати, хто ж був прав і хто винен у цій братовбивчій війні.
Назва Нагірного Карабаху, цього невеличкого регіону, була ще навіть до недавніх пір мало відомого поза радянським Закавказзям, а вже сьогодні цей регіон сконцентрував у собі запеклі етнополітичні суперечки, що поряд з іншими причинами призвели до дезинтеграцї Радянського Союзу, а потім підсилилися після його розпаду. Битва за Нагірний Карабах є найтривалішою й однією із самих кривавих конфліктів у державах-спадкоємицях Радянського Союзу. Відповідно до останніх оцінок, число смертельних випадків у ньому досягло 15000 чоловік, а загальне число біженців, вигнаних зі своїх будинків, перевищило мільйон. З погляду міжнародного права цей конфлікт являє приклад протиріч між двома фундаментальними принципами: з одного боку, права народу на самовизначення, а з іншого боку, принципу територіальної цілісності, відповідно до якого можлива тільки мирна зміна кордонів за згодою конфліктуючих сторін.
Звичайно, за ступенем людських страждань і матеріальних руйнувань на території колишнього Радянського Союзу найвище місце посідає Чечня. Проте з усіх кавказьких конфліктів карабахський має найбільше стратегічне і загальнорегіональне значення. Цей конфлікт - єдиний на території колишнього Радянського Союзу, у який безпосередньо були втягнуті дві незалежні держави. Більш того, наприкінці 1990-х років нагірно-карабахський конфлікт сприяв формуванню на Кавказі і навкола нього конфронтуючих угруповань держав. Конфлікт відіграє центральну роль у новій геополітиці в Євразії і є джерелом зростаючої загрози регіональної безпеки Кавказу і всього Середнього Сходу. Але незважаючи на своє значення, конфлікт не одержав помітного відображення ні в засобах масової інформації, ні в академічних виданнях і багато практиків, аналітиків і теоретиків міжнародної політики мають про нього досить неоднозначне уявлення.
Взагалі, проблема міжнаціональних, етнополітичних конфліктів на пострадянській території є досить актуальною. Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я, Чечня - це неповний перелік відомих зон етнополітичних конфліктів. За багатьма об'єктивними показниками вони мають приблизно однакову природу виникнення і динаміку розвитку, що логічно підказує і відповідні загальні механізми їхнього своєчасного попередження і вирішення.
Крім цілого ряду історичних передумов, етнополітичні конфлікти в країнах СНД свідчать про непідготовленість держави і суспільства до сприйняття і правового вирішення проблем національностей, національних меншостей, що опинилися у різному соціально-психологічному становищі після розпаду Радянського Союзу.
Етнополітичні та міжнаціональні конфлікти сконцентрували в собі весь комплекс пострадянських кризових проблем соціально-економічного і духовно-психологічного характеру. Під етнічними прапорами продовжується боротьба політичних еліт, кланів і груп, що робить часом вирішальний вплив на процес адаптації населення до нових політико-правових і соціально-економічних реалій життєдіяльності держави, етносів і людини.
Нинішній стан міжнаціональних, етнополітичних процесів у країнах СНД може привести до серйозних негативних наслідків. Кожний з конфліктів обернувся масовим кровопролиттям. Приклад Нагірного Карабаху не став винятком.
Навпаки, його можна вважати синонімом конфлікту, який не припиняється, а спроби вирішення котрого залишаються безуспішними. Незадовільність пропонованих дотепер рішень і підходів вимагає радикально переглянути існуючі механізми політичного реагування, але для цього, як перший крок, необхідне з'ясування характеру самого конфлікту й аналіз наявного досвіду його вирішення.
Вивчення й аналіз цього конфлікту не втратили своєї актуальності й понині, а не втратило тому що питання Нагірного Карабаху не є історією, і воно ще й до сьогодні не знайшло свого офіційного вирішення.
Отже, спробуємо дослідити поставлену проблему. Як відомо, в політології є чимало методів дослідження проблеми. У даній роботі пропонується розглянути поставлену проблему за схемою, яка дозволяє дати об'єктивну оцінку вірмено-азербайджанського конфлікту та, по можливості прогноз розгортання або процес врегулювання цього конфлікту.
Схема дослідження конфліктної ситуації буде складатися з таких елементів:
політична ситуація (вірмено-азербайджанський конфлікт) - події (повстання, військові дії, переговорні процеси) - учасники (Вірменія, Азербайджан, Нагірний Карабах, посередники) - інтереси кожного з них, їхні ресурси, взаємозв'язки (для Нагірного Карабаху - самовизначення народу, для Азербайджану - збереження цілісності державних кордонів, для міжнародних організацій та посередників - збереження миру) - мета, завдання - критерії успіху - альтернативні вирішення (надання повної незалежності Нагірного Карабаху, передача території Вірменії, збереження цілісності Азербайджану) - прогнози - стратегія дій (в даному випадку стратегія військових дій).
На нашу думку, тільки працюючи за цією схемою, та розглядаючи кожну її складову, можна чітко описати конфлікт, всі його чинники, його передумови, інтереси кожної сторони. Проаналізувавши факти, зможемо дати прогноз.
Отже, мета дослідження - розглянути та проаналізувати вірмено-азербайджанський конфлікт, опрацювати різні погляди на цю проблему, визначити зародження конфлікту, варіанти його врегулювання, по можливості дати прогноз на вирішення конфлікту. Серед завдань нашої кваліфікаційної роботи треба виділити такі: по-перше, визначити характер конфлікту, по-друге - проаналізувати причини та охарактеризувати протікання конфлікту, і, по-третє - розкрити результати та визначити альтернативні варіанти розв'язання конфлікту.
Об'єктом дослідження виступає комплекс вірмено-азербайджанських суперечностей довкола Нагірного Карабаху, а політика Вірменії та Азербайджану є предметом дослідження.
Нагірно-Карабахському конфлікту присвячено чимало досліджень вірменських, азербайджанських, російських політологів, істориків та спеціалістів з міжнародного права. Цікавить дана проблематика і науковців західних країн, праці яких можна знайти в Інтернеті. Серед праць, які використовувалися з Інтернету, можна виділити працю С. Корнелла “Конфлікт у Нагірному Карабаху: динаміка і перспективи вирішення”11 sakharov-center.ru/azrus/az_016.htm. Праця Арама Айвазяна (англ. мовою - “Possible Solutions to the Nagorno-Karabagh Problem: a Strategic Perspective”) розкриває можливі перспективи вирішення конфлікту Нагірного Карабаху22 http: //artsakhworld.com/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html. Ці дві праці здебільшого звертають свою увагу на перспективах вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту. Різняться ці праці тим, що перша намагається вирішити проблему з точки зору азербайджанської сторони, а друга праця - Айвазяна Арама, відповідно, відштовхується від позицій вірменських лідерів.
Була також використана праця вірменського науковця Сурена Золяна “Нагорный Карабах: проблема и конфликт”, яка була досить корисною для нашого дослідження. Дослідження цього науковця було здійснено в рамках гранта Центрально-Європейського Університету у 1993-1995 рр. та охоплює часові рамки до 1994 року. Але, звичайно, не втратила актуальності праця автора і понині.
Щодо теоретичної основи у даній роботі, то тут використовуються праці М.М. Лєбєдєвої, доктора політичних наук, профессора МДІМВ, “Політичне врегулювання конфліктів: підходи, технології вирішення”. У цій праці М.М. Лєбєдєва розглянула особливості конфліктів ХХ століття, висвітлила сучасні наукові та практичні підходи у врегулюванні конфліктів; багато уваги у дослідженні науковця приділено типам конфліктів та процесу їх вирішення; і, звичайно, конфліктам на території колишнього Радянського Союзу. Тут М.М. Лєбєдєва також намагається подати якомога більше альтернативних варіантів вирішення цих конфліктів, а також часто наголошує на посередництві, вважає, що досить важливою є допомога “третьої сторони”. Розкривається тут також саме поняття та суть переговорів, як засобу врегулювання конфліктів.
Праця А.Г. Здравомислова “Міжнаціональні конфлікти на пострадянському просторі”,11 Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999 - 378с. а також ще одна праця цього дослідника - “Соціологія конфлікту”22 Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М.: Аспект-пресс, 1996. - 437с. також мали свій вплив на наше дослідження. Здебільшого А. Г. Здравомислов розглядає міжетнічні, міжнаціональні конфлікти на території колишнього Радянського Союзу. Також у всіх конфліктах намагається висвітлити та проаналізувати роль Російської Федерації, її позиції. Так, у своїх працях він неодноразово звертається до проблеми Нагірного Карабаху, і визначає роль РФ у розв'язанні цього конфлікту.
Досить змістовною та корисною стала для нас праця відомого російського політика та науковця Р.Г. Абдулатіпова “Етнополітичні конфлікти у країнах СНД: деякі миротворчі та правові механізми вирішення”.33 Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. - 365с. У цій праці розглядається генезис етнічних, етнонаціональних, міжетнічних, етнокультурних відносин у системі соціально-політичних процесів, інститутів. Звертається увага на вплив етнічного та етнонаціонального фактору на політичну владу, ідеї, політико-правові норми, відносини влади, діяльність політичних установ, партій, рухів у сфері етнонаціональних відносин.
Ще одним російським науковцем та дослідником, який розробляв теорії етносу та етнічності є В.А. Тішков. Зокрема, у своїй праці “Рэквием по этносу: Исследования по социально-культурной антропологии”44 Тишков В.А. Рєквием по етносу: Исследования по соціально-культурной антропологи / В.А. Тишков; Ии-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. - М.: Наукв, 2003. - 544с. . Автор переглядає пануючу у вітчизняній науці теорію етносу, пропонує нове трактування феномену етнічності. У роботі розглядаються проблеми соціально-культурної еволюції людства, природи державності та влади, антропології соціальних змін в контексті російських трансформації, піднімаються питання щодо природи націоналізму та конфліктів, розкриваються історико-культурні зародки насилля та тероризму.
При дослідженні проблеми буде використовувалися різні джерела та література. Головним джерелом виступали періодичні видання. Так, наприклад, була використана інформація з наступних газет, журналів: “Бакинский рабочий”, “Азербайджан”, “Зеркало”, “Эхо”, “Комсомольская правда”, “Независимая газета”. Важливими джерелами у досліджені виступали електронні сайти, серед них, зокрема: Кавказький Інтернет-портал (Вірменський сайт)11 www.KavkazWeb.com , а також Азербайджанський сайт22 www.kavkaz.memo.ru, який висвітлює усі новини, які стосуються проблеми Нагірного Карабаху, а також тут зібрано багато аналітичних публікацій, документів. Наступний сайт, інформація з якого теж використовувалася - це “Молодіжний сайт Арцаху”33 www.artsakh.net.ru , цей сайт носить більш історичний характер, тут зібрані історичні дані Арцаху. Досить важливим також для нашого дослідження виявився сай Міністерства Закордонних Справ Нагірного Карабаху44 www.nkr.am.
Використовувалися також у нашій роботі публікації документів та матеріалів по Нагірному Карабаху. Так, при аналізі першого етапу розвитку вірмено-азербайджанського конфлікту важливим був збірник документів та матеріалів по 1918-1923 рр.55 Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документво и материалов / Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. - Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. - 756 с. У збірник ввійшли матеріали, виявлені у фондах п'яти архівів Єревана, Москви, а також документи, взяті з періодики. Збірник є одним з найбільш повних публікацій, що відображують основні проблеми історії Арцаху 1918-1923 рр. Документи та матеріали доповнюють одне одного та складають цілісну картину, це дає читачу можливість на основі фактів отримати об'єктивне уявлення про історію того краю та самостійно судити про неї. Збірник розрахований як для спеціалістів, так і для широкого кола читачів. Щодо сучасного етапу розгортання конфлікту, то треба сказати, що документи, матеріали та статистичні дані вязті з сайту Мінемстерства Закордонних Справ Нагірного Карабаху.11 www.nkr.am

Дана робота складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. У першому розділі йдеться про природу Карабахського конфлікту. Класифікувавши різні види конфліктів, визначимо до якого виду належить вірмено-азербайджанський конфлікт. Це суттєво допоможе нам у подальшому розгляді даної проблеми.
У другому розділі, визначивши тип конфлікту, розглядаються його історичні передумови та причини. Розділ має назву “Причини та розвиток конфлікту”, він буде містити у собі також два підпункти: 1) зародження вірмено-азербайджанського конфлікту і 2) сучасний період розгортання конфлікту.
У третьому розділі мова йде безпосередньо про результати та шляхи врегулювання Карабахського конфлікту. Тут розглядаються альтернативні варіанти вирішення цієї проблеми.
На початку роботи - вступ, у якому викладені мета та завдання дослідження, а також коротка характеристика використаної літератури; наприкінці роботи - висновки та список літератури.

РОЗДІЛ І

Природа Карабахського конфлікту
Термін “конфлікт” (у перекладі з латинської) означає зіткнення, розбіжність, суперечку, що загрожують ускладненнями. У сучасній західній літературі це поняття має багато визначень, з яких найбільш розповсюджене визначення має те, яке дав американський соціолог Л. Козер. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу і претензії за визначений соціальний статус, за недостатні для всіх матеріальні і духовні блага. Цінність конфліктів Л. Козер бачить у тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям. 11 Козер Л. Функции соціального конфликта. М.: Идея-Пресс. - 2000. - С. 34-35
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій, як окремих особистостей, що володіють достатньою значимістю у сфері політики.
Будь-який конфлікт має свій предмет і об'єкт. Він може бути внутрішньополітичним, зовнішньополітичним, він може виникати у сфері економіки, соціальних відносин, політики, культури. Його предметом можуть бути територіальні, міжетнічні, мовні, професійні відносини.
У кожному випадку конфлікт є результатом взаємодії незбіжних елементів системи суспільних відносин. У цьому зв'язку необхідно розуміти, що конфлікт є норма, а не патологія життя суспільства. Конфлікт - норма, і проблема складається не в тому, щоб виключити його з нашого життя (це все одно неможливо), а в тому, щоб зуміти знаходити його причини, рушійні сили, шляхи вирішення.22 Зеркин Д.П. Основы конфликтологии.: курс лекций. Ростов-н/Д; 1998. - 98с.
Політологія розглядає в першу чергу політичні конфлікти. Вони являють собою вид відносин, де взаємодіють політичні інтереси і їхні носії, а також застосовуються політичні методи вирішення конфліктів у будь-яких інших сферах життя суспільства. Розглядаючи політичні конфлікти на різних рівнях соціальної організації, слід зазначити, що серед них виділяються етнічні та етнополітичні конфлікти. Міжнаціональні або етнополітичні конфлікти - найбільш гострі і болючі. Ці конфлікти - найболючіші та, як показує досвід, - найтриваліші. За своїми масштабами вони деколи перевершують будь-які соціально-політичні конфлікти. Суб'єктом такого конфлікту є та чи інша етнічна спільність, він розвивається або між корінними націями (наприклад, вірмени й азербайджанці) або корінною нацією і національною меншістю (литовці і поляки у Литві, грузини й осетини у Грузії). У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди виявляються дві основні тенденції: одна - до розмежування, інша - до консолідації. Характерною рисою міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, тобто, те, що вони стосуються різних сфер життєдіяльності конфронтуючих сторін.11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 392с. Найяскравішим прикладом є конфлікт у Нагірному Карабаху, він містить у собі питання про територію автономної області та про її економічний розвиток. Але при всій багатогранності кожен конфлікт має головну причину: у Чечні це питання політичної незалежності, а в Азербайджані - територіальної ідентифікації.22 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - 161с.

Отже, щоб розібратися в природі конфлікту в Нагірному Карабаху, треба визначити, по-перше, який характер він носить. Деякі дослідники, які працювали над даною темою, наполягають на тому, що це етнічний конфлікт, інші - етнополітичний. У даній роботі зроблено спробу викласти та аргументувати власний погляд на цю проблему. Для цього варто розглянути поняття цих конфліктів.
Етнополітичний конфлікт - це форма міжгрупового конфлікту, у якому групи з протилежними інтересами розрізняються за етнічною ознакою. Під етнополітичним розуміється конфлікт із визначеним рівнем організованої політичної дії, суспільних рухів, масових безладь, сепаратистських виступів і навіть громадянської війни, у яких протистояння відбувається за розходженнями в етнічній спільності. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 394с.
Існує складність у визначенні етнополітичних конфліктів. Справа в тому, що етнополітичний конфлікт у "чистому" вигляді буває рідко. Оскільки територія колишнього СРСР є поліетнічною за складом населення (що характерно і для нових держав, які виникли на цій території), то фактично будь-який внутрішній конфлікт - соціально-економічний чи політичний по суті - знаходить етнічний відтінок. З іншого боку, тут є досить багато підстав для міжетнічних протиріч як на особистісному, так і на груповому рівнях. Тому етнічний фактор генерує багато гострих і кризових ситуацій, що виникають у сфері політики, відносин між державними і внутрішньодержавними утвореннями. 22 Соин Д.Ю. Этнополитические конфликты: аналитический обзор // Социологический журнал, 1998, № 5. - 143с.

От чому межа між соціальними, політичними та етнополітичними конфліктами на території СРСР, досить хитка, важко визначена, а самі конфлікти багатогранні і різноманітні у динаміці розвитку. Варто мати на увазі і те, що етнічний фактор нерідко служить камуфляжем боротьби різних політичних еліт. Бувають випадки зворотнього політичного камуфляжу, коли етнічна природа конфлікту замінюється іншими політичними мотивами.
У такий спосіб термін "етнополітичний конфлікт" у дійсності охоплює широке коло ситуацій. Вони показують, що чисто етнічного конфлікту як такого практично не буває. В основі деяких етнополітичних конфліктів лежать міжетнічні або міжнаціональні суперечності, і конфлікти такого типу виникають як міжнаціональні.
Міжнаціональні конфлікти мають власну динаміку. Найбільш характерні її моменти полягають у наступному:
По-перше, поступове посилення конфлікту за рахунок введення більш активних сил, а також за рахунок нагромадження досвіду боротьби. Так, карабахський конфлікт почався з мітингів і мирних вимог вірменського населення про зміну статусу Нагірного Карабаху. У підтримку цих вимог стали проводитися мітинги і демонстрації в Єревані та інших містах Вірменії. Різка ескалація вірмено-азербайджанського конфлікту наступила після трагедії Сумгаїта.
По-друге, збільшення кількості проблемних ситуацій і поглиблення первинної проблемної ситуації. Це характерно для всіх етнополітичних конфліктів. З розвитком конфлікту відбувається “вишукування” нових претензій, звинувачень, первинна проблемна ситуація обростає новими аргументами і фактами. (Найкращий приклад - Молдова, Придністров'є)
По-третє, підвищення конфліктної активності учасників, зміна характеру конфлікту у бік його жорсткості, залучення в конфлікт нових осіб. На нашому прикладі, конфлікті у Нагірному Карабаху, видно, як підсилюється конфронтація, конфлікт із відносно “спокійного” переходить у збройне зіткнення, росте число вбитих і поранених, у конфлікт втягується практично все населення обидвох конфліктуючих сторін. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 392с.
По-четверте, наростання емоційної напруженості, що супроводжує конфліктні взаємодії, це може вплинути як і на мобілізацію, так і на дезінтеграцію учасників конфлікту. Частіше емоції не з'єднують, а роз'єднують. У міжнаціональному конфлікті в міру його розвитку зростає почуття антипатії чи, навіть, ворожості. Приводи для цього завжди знайдуться. Так, погроми й вбивства безневинних людей вірменської національності в Сумгаїті, а потім у Баку в 1990 році підсилили ворожнечу між вірменами й азербайджанцями. Історичний досівд показує, що подібна ворожість триває, як мінімум, впродовж життя того покоління, яке було втягнуто у криваве протистояння.
По-п'яте, для міжнаціонального конфлікту характерне формування стійкого образу “зовнішнього ворога”, коли компроміс сприймається тільки як капітуляція супротивника, коли виявляється прагнення кожної зі сторін-учасниць протиборства “здобути перемогу”. Так, у Нагірному Карабаху домінує установка “до переможного кінця”, а пошуки компромісу мирних рішень даються досить важко.
По-шосте, для етнополітичних конфліктів, як правило, характерна їхня інтернаціоналізація, тобто залучення в конфлікт чи його врегулювання третіх сил чи міжнародних організацій.
На розвиток етнополітичного конфлікту в Нагірному Карабаху, безсумнівно, також впливає релігійний фактор. В історії і житті народів національне і релігійне тісно переплітаються, взаємодіють. Релігійний фанатизм і етнонаціоналізм підтримують, стимулюють один одного. Релігійний фактор може підвищити температуру конфлікту, загострити його. Разом з тим, практика етнонаціональних конфліктів останніх років показує, що нерідко етнонаціональний фактор виявляється сильнішим, аніж релігійний.11 Здравомыслов А.Г., Матвеева С.Я. Межнациональные конфликты в России и постсоветском пространстве. (Аналитический доклад) // Исследования по прикладной и неотложной этнологии. Вып. 85.- М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1995. - с. 76.

Розглянувши поняття та суть етнополітичного конфлікту та його динаміку, безсумнівно, бачимо, що вірмено-азербайджанський конфлікт має риси та ознаки етнополітичного конфлікту. Але у нашому дослідженні хотілося б зробити деякі зауваження. А саме - вище говорилося про те, що “чисто” етнічного чи етнополітичного конфлікту не має, тому пропонується визначити Нагірно-Карабахський конфлікт, як етнополітичний конфлікт з елементами етно-територіальних суперечок. Нижче наведені докази цієї гіпотези.
Термін “етнотериторіальний конфлікт” трактується в широкому змісті. Будь-яке домагання на територію вже є конфліктом, якщо воно відкидається другою стороною - учасницею суперечки.11 Политология. Краткий словарь. - Ростов н/Д: Феникс, 2001. - 443с.
Етнотериторіальний конфлікт може приймати форми більш і менш гострі, цивілізовані і нецивілізовані, мирні і немирні. Зрозуміло, це не виключає можливості і правомірне використання даного терміну в більш вузькому значенні, коли під “конфліктами” розуміються лише найбільш гострі форми протистоянь і протиборств.
У березні 1991 р. було зафіксовано 76 етнотериторіальних суперечок в межах Радянського Союзу (“Московские Новости”, 17.03.1991), через рік їхнє число зросло до 180 (“Московские Новости”, 29.03.1992). До сьогоднішнього часу зібрана інформація майже по 300 територіальних домаганнях, що висувалися в період 1988-1996 р. як офіційним шляхом (органами влади колишніх союзних республік, автономних і національно-територіальних утворень у їхньому складі), так і головним чином неофіційним - партіями, національними рухами, громадськістю.
До етнотериторіальних конфліктів належать не всі етнополітичні і не всі територіальні конфлікти, але саме ті, які знаходяться на стику двох цих великих груп конфліктів. Вони - одночасно й етнічні, і територіальні, й політичні. Тому говорячи про сутність цих конфліктів, необхідно насамперед осмислити, який зміст вкладається в поняття “етнічний конфлікт” і “територіальний конфлікт” відповідно.
Словосполучення “територіальні конфлікти” - багатозмістовне, і допускає різні трактування. Зокрема, воно нерідко вживається для позначення різнотипних конфліктів, зв'язаних із забезпеченням специфічних інтересів і запитів конкретних територіальних спільнот людей - економічних, політичних, культурних та ін. Це суперечки щодо державної/ адміністративної приналежності територій чи їхнього адміністративного статусу, або відносно правового статусу тих чи інших груп населення та його прагнення проживати на цих територіях, володіти і розпоряджатися ними. 11 Политология. Краткий словарь. - Ростов н/Д: Феникс, 2001. - 138с.
Що таке етнополітичний конфлікт, визначено вище, а щодо етнічного конфлікту, то варто зазначити, що під цими конфліктами звичайно мають на увазі такі, сторонами яких виступають етнічні спільності (етноси й етнічні групи). Але, по-перше, зовсім не ясно, що їх викликає. По-друге, не зрозуміло, як тут співвідносяться конфлікти та їхні суб'єкти. Щоб кваліфікувати конфлікт як "етнічний", повинно мати місце протиборство цілих етносів. А якщо конфліктують якісь частини двох етносів, а більшість людей живуть один з одним в мирі та злагоді?
З точки ж зору етноконфліктології, ключовим є питання, якого роду зв'язок існує між етнічними конфліктами і самим феноменом "етнічності". Між цими двома феноменами існують досить тісні причинно-наслідкові зв'язки. У самому етнокультурному розмаїтті людства потенційно закладені елементи конфліктності. У взаєминах між народами етнофобія - явище природне. Вірмени й азербайджанці, турки і болгари, араби і євреї - приклади, де нібито є етнічна несумісність народів.22 Алаев Э.Б. Региональные этнические конфликты // “Федерализм”, 1996, - 56c.

Інша ж точка зору полягає у тому, що корені "етнічних конфліктів" лежать поза власне етнічними реаліями. “Етнічність” цих конфліктів відноситься насправді не до їх сутності, але до форми прояву (саме завдяки характеру прояву, а зовсім не їхнім причинам і рушійним силам, такі конфлікти коректніше було б називати етнічними). Етнокультурний плюралізм сам по собі конфліктів не породжує. Етнічні забобони, стереотипи, етнофобії і т.п. не мають ніякої ні ірраціональної, ні примордіалістської першооснови. Навпаки, вони є наслідоком конкретних соціальних, економічних, політичних умов і процесів, які історично склалися у взаєминах двох народів.
Етнічний конфлікт ніколи не виникає “природно”, сам по собі, без попередньої йому активності “агентів” конфлікту. Це характерно для всіх типів конфліктів - від тих, що розвиваються в цивілізованих рамках, до тих, які свідомо ініціюються. Етнічні конфлікти можуть носити етнокультурний характер, вони обумовлені насамперед, перепонами на шляху функціонування та розвитку національних мов та культур. Бувають етносоціальні конфлікти, в їх основі лежать суперництво між етнічними групами за доступ до економічних доходів чи престижних видів діяльності і представництва у відповідних соціальних колах та елітних прошарках. Але одним з найчастіших та розповсюджених конфліктів за етнічною ознакою є етнотериторіальний конфлікт.11 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - с.167.
Щодо природи конфліктів такого типу, то варто зазначити, що тут суперечка ведеться “від імені” етносів і етнічних груп відносно їхніх прав проживати на тій чи іншій території, володіти чи керувати нею. Територіальні суперечки, що виникають у взаєминах між суверенними державами не є класичними етнотериторіальними. Їх логічніше називати територіальними міждержавними (міжнародними) конфліктами, тому що в них втягують не просто етноси, а держави, нації, спільності - нерідко поліетнічні. Однак між типовими етнотериторіальними і територіальними міждержавними суперечками існує найтісніший взаємозв'язок. Більшість держав світу формувалися як національні держави з вираженою етнічною домінантою. Спірні територіальні питання між ними неминуче, так чи інакше, здобувають і етнічний аспект.22 Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997. - 303с.
Суб'єктом територіальних домагань практично ніколи не виступає етнічна група в цілому чи навіть її чисельна більшість. Як правило, вимоги виходять від політичних еліт, національних рухів і партій, їхніх лідерів, діячів культури і т.п. Їхня позиція може не тільки не мати нічого спільного з інтересами народів, від імені яких вони виступають, але і не користуватися підтримкою в масах.
Висування територіальних домагань “від імені” етнічної групи ще не означає солідарності етносу в цілому з подібними вимогами. Набагато небезпечніші ті територіальні конфлікти, у яких активної і найбільш радикальної частини національного руху вдається запалити своїми гаслами більшість населення. Саме це і відбулося в таких етнотериторіальних конфліктах, як вірмено-азербайджанський. Територіальні домагання втягнутих у них сторін ніби грають роль національної ідеї, яка консолідує весь етнос, що робить важчим пошук компромісів. Але небезпеку представляють також етнотериторіальні конфлікти, суб'єктами яких виступають лише незначні за чисельністю, проте найбільш активні і радикальні угруповання відповідних етносів (таких конфліктів переважна більшість). У перспективі такі етнотериторіальні конфлікти можуть перерости у великомасштабні: “гасити” їх необхідно в зародку. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 401с.
Є ще одна категорія суб'єктів територіальних претензій, вона представлена вищими органами влади суверенних держав. Принципи поваги територіальної цілісності держав СНД і непорушності існуючих кордонів зафіксовані в установчих документах Співдружності. Але Азербайджан і Вірменія, тривалий час і після створення СНД, що знаходилися в стані неоголошеної війни один з одним, мають протилежні позиції по карабахському питанню.22 Паин Э.А. Типология этнополитических конфликтов в пост-СССР как введение в изучение их природы. Тезисы доклада в Московском Центре Карнеги. М., 1996, - 27с.
По мірі суверенізації національних республік, наочно виявляється тісний взаємозв'язок “неофіційних” і “офіційних” домагань на території, що оскаржуються: національні рухи, одержуючи доступ до важелів влади, стають провідниками територіальних претензій і в державній політиці. 11 Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. - М.: 1997. - 394-395с.
Проаналізувавши суб'єкти вірмено-азербайджанського конфлікту, варто зупинитися на типології етнотериторіального конфлікту і визначити тут позицію Нагірного Карабаху. Класифікація тут визначається за предметом територіальної суперечки (характеру домагань).
У першу чергу, це конфлікти з приводу “спірних” територій, вимоги зміни історично сформованих кордонів (близько 2/3 усіх територіальних домагань). При цьому так чи інакше оскаржуються не тільки міждержавні, але і багато внутрішніх меж. Предметом територіальних суперечок є певні ділянки кордонів між національними республіками, та межі автономних округів. У цьому ряду знаходиться і Нагірний Карабах в Азербайджані.
Проведені в роки радянської влади кордони між союзними республіками в багатьох випадках розсікли цілісні етнокультурні і господарські регіони, а міграційні потоки радянського часу різко підсилили мозаїчність етнічного розселення. З розпадом же СРСР вірмекнський та азербайджанські народи опинилися розділеними державними кордонами, по різні боки яких проживали співвітчизники. Звичайно, особливо небезпечні етнотериторіальні конфлікти, учасники яких вважають спірні землі частиною своєї історичної батьківщини. Нагірний Карабах вважають таким і вірмени, і азербайджанці. І цей факт вилився у великомасштабну війну, що забрала з життя тисячи людей.22 Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - с.167.

Другий тип етнотериторіальних конфліктів та спорів щодо адміністративного статусу тієї чи іншої території, пов'язаний з висунутими “від імені” етнічної групи домаганнями на утворення незалежних держав, автономій і інших національно-територіальних утворень, або, навпаки, з вимогами їхнього скасування. Однак автономістські домагання часто наштовхуються на протидію з боку центральної влади.
Інший різновид етнотериторіального конфлікту цього типу - конфлікти щодо статусу вже існуючих національних утворень. Тут і вимоги сецесії аж до державотворення, що і відбувається в Нагірному Карабаху. Також бачимо прагнення Нагірного Карабаху перейти на правах автономії під іншу державну юрисдикцію - Вірменії. Проголошувалися заклики до скасування автономного статусу і навіть починалися практичні кроки в цьому напрямку (скасування Нагірно-Карабахської АО азербайджанською владою).11 Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. - 365с.

Підсумувавши усе вищесказане, можна припустити, що етнотериторіальний конфлікт є наслідоком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Вони ведуться “від імені” етносів та етнічних груп відносно їхніх політичних прав, права проживати на тій чи іншій території, володіти та управляти нею. “Етнічні” ж, у чистому вигляді, конфлікти це - лише форма прояву, “оболонка” (а не суть конфлікту).
Отже, проаналізувавши, та порівнявши три різних за своїм змістом типи конфліктів, можна зробити наступний висновок.
Говорячи про конфлікт в Нагірному Карабаху не можна, на нашу думку, обмежитися тільки поняттям, що це етнічний чи етнополітичний конфлікт. В цьому конфлікті поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин буде доцільніше розглядати передумови та причини конфлікту, що й буде зроблено в наступному розділі.
РОЗДІЛ ІІ
Причини та розвиток вірмено-азербайджанського конфлікту
2.1. Зародження конфлікту;
2.2. Сучасний період розгортання конфлікту.
Нагірно-Карабахська Республіка (НКР) - держава, що не визнана світовим співтовариством, утворилася в процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабахської автономної області (НКАО) - національно-державного утворення в державному устрої СРСР, та вірменозаселенного Шаумянського району. Столицею Нагірного Карабаху є місто Степанакерт. Нагірно-Карабахська Республіка була проголошена 2 вересня 1991 р.
Нагірний Карабах (вірменська самоназва - Арцах), розташований на північному сході Вірменського нагір'я, з давніх-давен був однією з провінцій історичної Вірменії, північно-східним кордоном якої, згідно всім античним джерелам, була Кура. Арцах згадується у творах Страбона, Плінія Старшого, Клавдія Птолемея, Плутарха, Діона Кассія та інших авторів, зокрема ними вказувалося, що по Курі проходив кордон Вірменії із сусідньою Албанією - стародавньою державою, що являла собою конгломерат різномовних кавказьких гірських племен.
Після поділу Вірменії між Візантією та Персією (387 р.) територія Східного Закавказзя (включаючи Нагірний Карабах) перейшла до Персії, що, однак, до пізнього середньовіччя не вплинуло на етнічні кордони в регіоні: правобережжя Кури разом з Карабахом залишалося вірменозаселеним. І тільки в середині XVІІІ століття в північні райони Карабаху почалося проникнення тюркських кочових племен, що поклало початок багаторічним війнам з вірменськими князівствами. 11 Хоренаци М. История Армении. Ер.:Айастан. - 1990. - 167с.

Князівства Нагірного Карабаху, незважаючи на це, зуміли зберегти фактичний суверенітет, будучи змушеними сторіччями відбивати навали військ Османської імперії, набіги кочових племен і часто вороже настроєних сусідніх ханів, а то і військ самих шахів. З метою позбутися цих нападів вірменські лідери почали звертатися за допомогою у ХVІІ-XVІІІ століттях до російських царів, у тому числі до імператорів Петра І, Катерини ІІ і Павла І.
У 1805 році територія історичного Нагірного Карабаху, що фактично одержала назву Карабаського ханства, разом з великими районами Східного Закавказзя “на віка вічні” перейшла до Російської імперії, що було закріплено Гюлістанським (1813 р.) та Туркменчайським (1828 р.) договорами між Росією і Персією.
Почався період мирного життя, який продовжувався до 1917 року. Після розвалу Російської імперії, у процесі формування на Кавказі держав, Нагірний Карабах у 1918-1920 р. перетворився в арену жорстокої війни між Вірменією, що відновила свою незалежність і новоутвореною в умовах турецької інтервенції Азербайджанською Демократичною Республікою, яка з моменту свого утворення висунула територіальні претензії на значні вірменські території Закавказзя. 11 Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991. - 286с.

Регулярні турецькі війська та азербайджанські збройні формування, скориставшись смутою, викликаною світовою війною і розпадом Російської імперії, у продовження геноциду вірмен у Туреччині в 1915 році, у 1918-1920 році знищили сотні вірменських сіл, влаштували різанину вірменів у Баку, Гяндже. І тільки у Нагірному Карабаху ці азербайджанські формування наштовхнулися на серйозний збройний опір, організований Національною Радою НК, хоча Шуша - столиця краю, 23 березня 1920 року була спалена і розграбована, а вірменське населення міста знищене. 11 Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айастан. - 1990. - 183с.
Саме тоді міжнародне співтовариство визнало за необхідне втрутитися у конфлікт, що набував більш трагічного характеру. 1 грудня 1920 року на основі доповіді свого третього підкомітету П'ятий Комітет Ліги Націй, реагуючи на територіальні домагання Азербайджану і масові антивірменські погроми, одноголосно висловився проти прийняття Азербайджанської Демократичної Республіки в Лігу Націй. Тоді ж Ліга Націй, до остаточного врегулювання конфлікту, визнала Нагірний Карабах спірною територією, і з цим погодилися усі задіяні в конфлікті сторони, у тому числі й Азербайджан. Таким чином, у період виникнення в 1918-1920 роках Азербайджанської Демократичної Республіки її суверенітет не поширювався на Нагірний Карабах (так само як і на Нахічевань).
Встановлення радянської влади у Закавказзі супроводжувалося утвердженням нових політичних порядків. Після проголошення в 1920 р. Радянського Азербайджану частина Червоної Армії, до мирного вирішення питання, відповідно до Договору між Радянською Росією і Республікою Вірменія, тимчасово окупували Нагірний Карабах.
Однак відразу після встановлення радянської влади у Вірменії Ревком (революційний комітет - головний орган влади більшовиків у той час) Азербайджану декларує визнання “спірних територій” - Нагірного Карабаху, Зангезура і Нахічевані - невід'ємними частинами Вірменії. У момент декларування відмови від домагань на Нагірний Карабах, Зангезур і Нахічевань ці території не входили в Азербайджанську Республіку. 22 Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 - 77с.

На основі відмови Радянського Азербайджану від домагань на “спірні території” і на основі угоди між урядами Вірменії та Азербайджану Вірменія в червні 1921 р. оголосила Нагірний Карабах своєю невід'ємною частиною. Текст декрету уряду Вірменії був опублікований у пресі як у Вірменії, так і в Азербайджані (“Бакинский рабочий” (орган ЦК Компартії Азербайджану), 22 червня 1921р.). Таким чином це виявився останній у міжнародно-правовому контексті законний акт по Нагірному Карабаху за час комуністичного режиму в Закавказзя. Декрет вітали як міжнародне співтовариство, так і Росія, що зафіксовано в резолюції Асамблеї Ліги Націй (18.XІІ.1920 р.). 11 Кубатьян Г. Мы и наш Арцах //Литературная Армения 1989 №7. - 94с.
Незабаром, однак, більшовицьке керівництво Росії в контексті політики сприяння “світової комуністичної революції”, у якій Туреччині надавалася роль “смолоскипа революції на Сході”, змінює своє ставлення до етнічно їй рідного Азербайджану і до проблеми “спірних” територій, у тому числі до Нагірного Карабаху.
Керівництво Азербайджану за вказівкою Москви відновлює свої претензії на Нагірний Карабах. Пленум Кавбюро РКП(б), нехтуючи рішення Ліги Націй і відкидаючи плебісцит як демократичний механізм встановлення кордонів між Вірменією й Азербайджаном, у 1921 році під безпосереднім тиском Сталіна і всупереч акту, що відбувся, із процедурними порушеннями приймає рішення про відторгнення Нагірного Карабаху від Вірменії з умовою формування на цих вірменських територіях національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.22 Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 - 79с.

Азербайджан багатьма шляхами відтягував виконання вимоги про надання автономії Нагірному Карабаху. Але після дворічної збройної боротьби карабахців і на настійну вимогу РКП(б) у 1923 р. колишній спірній території був наданий статус автономної області - однієї з конституційних форм національно-державного утворення в державному устрої СРСР. Більш того, Нагірний Карабах, очевидно, з далеким прицілом, був роздроблений - на одній частині сформували автономію, а іншу “розчинили” в адміністративних районах радянського Азербайджану, причому таким чином, щоб ліквідувати фізичний і географічний зв'язок між вірменською автономією і Вірменією.11 Хоренаци М. История Армении. Ер.: Айстан. - 1990. - 169с.
Таким чином, значна частина території, визнана Лігою Націй як спірна, була прямо анексована, і за межами автономії залишилася велика частина Нагірного Карабаху (Гюлістан, Кельбаджар, Карахат (Дашкесан), Лачін, Шамхор та ін.). Тим самим, карабахська проблема була не вирішена, а заморожена майже на 70 років, хоча і вірменська більшість Нагірного Карабаху неодноразово зверталося з листами та петиціями до центральної влади в Москві, вимагаючи анулювати антиконституційне та неправове рішення 1921 року і розглянути можливість передачі Нагірного Карабаху до складу Вірменії. Навіть у роки сталінських репресій під загрозою висилки усього вірменського народу зі своєї історичної батьківщини не припинялася боротьба вірмен Нагірного Карабаху та Вірменії за вихід краю зі складу Азербайджанської РСР.
У 1988 році розпочався сучасний етап Карабахського руху (руху за возз'єднання Нагірно-Карабахської Автономної Області (НКАО) з Вірменією і відновлення прав автономії). Позиція азербайджанської влади наполягає на розгляді цього Руху як спроби захоплення Нагірного Карабаху вірменською владою. Відзначимо, що новий етап руху й у Нагірному Карабаху, й у Вірменії почався з мирних демонстрацій у столиці та районних центрах Нагірно-Карабахської Республіки, зборів підписів під петицією населення республіки союзному керівництву про викорінювання історичної несправедливості щодо вірменського народу, яке стало результатом волюнтаристичного рішення Й. Сталіна про передачу вірменського краю в адміністративне підпорядкування Радянського Азербайджану. На момент ухвалення даного рішення вірмени складали 94,4% населення Нагірного Карабаху.22 Мкртчян Ш. Арцах. Ер.: Айастан. - 1991. - 36с.
Отже, 1988 рік став поворотним в історії Карабаху. Карабахські вірмени піднялися на захист власних прав і свобод. Дотримуючи всі діючі правові норми і використовуючи винятково демократичні форми вираження своєї волі, вірменське населення Нагірного Карабаху виступило з вимогою возз'єднання з Вірменією. Ці події стали переломними не тільки в житті карабахців; вони, фактично, визначили наступну долю усього вірменського народу.
Що ж до причин конфлікту, то, звичайно, бачимо два погляди на цю проблему, відповідно - Азербайджану та Вірменії. Азербайджан, у свою чергу, істинною причиною вірмено-азербайджанського конфлікту бачить у анексіоністській політиці Вірменії з метою насильницького приєднання до себе Нагірного Карабаху, яка
за адміністративно-територіальним поділом СРСР є азербайджанською територією. Вірменія та Нагірний Карабах, у свою чергу, бачать причину в політиці етнічного виживання корінного вірменського населення з Нагірного Карабаху та всього Східного Закавказзя, а також у ліквідації вірменської автономії, самобутності, культури, економіки, освіти, мови і т.п., що проводиться Азербайджаном. 11 Шакина М. На пороге войны (О развитии конфликта между Азербайджаном и Арменией) // Новое время 1991, №48 - 87с.
????? ???? ???? ??? ???????? ?????? ?????????. ?????? ?? ?????? ???????? ???? ?? ??? ???????: ?????????? ?? ??????????????.
?????????? ??????.
?????????? ????? ??? ???????. ?????????? ? ????????????????. За думкою офіційного Баку, конфлікт почався в 1988 році із суперечок у Нагірному Карабаху. Він був ініційований Вірменією, яка намагалася зіштовхнути вірменську й азербайджанську громади з метою насильницького відторгнення Нагірного Карабаху від Азербайджану і його приєднання до своєї території.22 dav-karabekyan.narod.ru/page2_03.htm

Позиція Вірменії та Нагірно-Карабахської Республіки полягала у тому, що конфлікт розпочався в 1917-1918 роках, коли мусаватистський режим прагнув створити в Закавказзі мусульманську суперімперію; цей режим з'явився (квітень-травень 1918 р.) для того, щоб силою приєднати Нагірний-Карабах, а також деякі інші території до складу Азербайджанської Республіки. 11 Манасян А.З Карабахский конфликт: Ракурсы правового подхода Ереван, Амарас. 1998. - 54с.
Проводячи політику викорінювання всього неазербайджанського, чи, за висловами лідерів сучасної Азербайджанської Республіки, “реалізуючи свої національні інтереси”, тодішній азербайджанський уряд застосовував масове насильство по відношенню до східно-закавказьких вірмен. Найбільш великими проявами масового насильства було винищування та депортація вірмен з Баку у вересні 1918 р., їхня різанина в Шуші й інших районах НК у березні 1920 року.
Нинішня Азербайджанська Республіка проголосила себе в серпні 1991 року суверенною державою, правонаступницею та продовжувачкою традицій АР, що існувала 1918-1920 роках. Також законодавчо закріпила за собою, в особі центральної влади, непорушне, неподільне і невід'ємне право розпоряджатися атрибутами суверенітету Азербайджану. До сукупного надбання та громадян, на які поширювався суверенітет Азербайджанської Республіки, належало не тільки все рухоме та нерухоме майно, що знаходилося у межах підконтрольних Азербайджану територій і проживаючих на ній громадян, але і тих громадян і тієї власності за його кордонами, що розглядалися азербайджанськими законами, зазначимо, а не міжнародним правом, як “підвладні Азербайджану”. 22 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. - 249c.

Подібний підхід повною мірою був виявлений і стосовно до карабахської проблеми. Вже одним з перших державних актів АР, від 23 листопада 1991 р., формально скасовувалася Нагірно-Карабахська Автономна Область, територія автономії практично цілком була або перепідпорядкована утвореним тут адміністративним одиницями, або розділена між азербайджанозаселенними районами АР, були перейменовані навіть вірменські топоніми: Степанакерт у Ханкенди, Мардакерт в Агдере і т.п.
Тим самим, корінне вірменське населення Нагірного Карабаху було позбавлено власних прав, усі права і форми самобутності автономії і всього “вірменства” Східного Закавказзя, розглядалися як частина атрибутів суверенітету Азербайджану (азербайджанської території, економіки, культури й ін.) і були узурповані Баку.
Проте, Азербайджан завжди, і до, і після встановлення в Закавказзі і регіоні конфлікту радянської влади, виступав як послідовний продовжувач традицій Азербайджанської Республіки та її тюрко-мусаватистських лідерів і в питанні методів вирішення проблеми Нагірного Карабаху, що бачимо не тільки з “Конституційного Акту Про Державну незалежність АР”11 Манасян А. З. "Карабахский конфликт: Ракурсы правового похода. -Ереван: АМАРАС, 1998. - 96с., але і з одкровень Президента цієї держави про проведений владою АРСР під безпосереднім керівництвом політики по відношенню колишньої НКАО та її вірменського населення. Про це більш ніж красномовно говориться у книзі Мкрчтяна Ш. “Арцах”: “...??????, ????? ???? ???????????ла ??і мети - ?????? ?????? ? ?????у ? ???????? ???????????????. ????????? ?????????? ???????? ????? ?????вається. ???? ? ???????????? ?????? ?? 40 ????? ????? ?????? ???? ???????????, ?? ????? ?????????????? ??????????? ????? ??? ? 3,5 ????. ?? ????а, ?????? ????? ? ?????????? ???????????? (7 ?????? 1991?.) ? ????????? вихваляннями ????????, ?? ?? ???? ???? ????????? ???????? ???????????і???ії ??????????? ??????? ????????????? ???????? краще."22 Мкртчян Ш. Арцах. - Ер.:Айастан. - 1991. - с.75.

Факти свідчать, що азербайджанською владою створювалися настільки нестерпні умови, що корінне вірменське населення ( 9 з 10) змушено було залишати рідні вогнища. Забігаючи вперед, скажемо, що: якщо антивірменська політика набула подібний розмах у радянські роки, коли руки Баку були формально зв'язані, залишається лише припустити, що б відбулося у випадку, якби суверенному Азербайджану нічого б не перешкоджало в здійсненні його планів і політики по відношенню до НКР та вірменського населення, яке живе в конфліктному регіоні.
Практично з перших днів азербайджанське керівництво оголосило карабахський рух незаконним, сепаратистським, суперечним ідеалам пролетарського інтернаціоналізму, який розхитує моральні та політико-правові підвалини радянського соціалістичного ладу. Розцінивши його таким чином, керівництво, по суті підготувало ґрунт для його силового придушення. Проти руху, що очолила, суспільно-політична організація “Крунк” та його активісти (з вірменської - “журавель”, що символізує ностальгію за Батьківщиною) фактично були висунуті обвинувачення в антидержавній діяльності, організації масових безладь, підбурюванні та іншому.11 Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку 1991. - 407с.
Як союзні, так й азербайджанські керівники відразу спробували перенести питання з національної, політичної і правової у соціально-економічну площину. Це повною мірою знайшло відображення в рішеннях ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, постанові Президії Верховної Ради Аз.РСР (звернемо увагу - усі прийняті практично в той самий день 24 березня 1988 року).22 Нагорный Карабах: корни конфликта // Аргументы и факты, 1988 № 27. - 16с.
Незадовго до проголошення державної незалежності Азербайджан, який розглядав вирішення карабахської проблеми у світлі відновлення своєї незалежності, поклав відповідальність за виконання прийнятих рішень на Генеральну прокуратуру, МВС та інші силові структури Азербайджану. 11 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. - 247c.
Прибравши до рук всю союзну власність, що знаходилася на території АРСР і при цьому, як можна побачити в законі “Про порядок рішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки зі СРСР22 Закон СРСР від 3 квітня 1990р.(Відомості З'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР,1990, n.15 ст. 252)
. І при цьому, “потоптавши” не тільки букву закону, але права Нагірно-Карабахської Автономної Області і проживаючих на території національних груп, та відчувши свободу рук почав відкриту спробу вирішити карабахське питання шляхом відкритого (відвертого) масового насильства.
До моменту проголошення незалежності АР та НКР (серпень-вересень 1991 р.) вірменське населення було депортовано з місць постійного проживання на території Азербайджану та з деяких районів (територій) НК. Для депортації населення азербайджанська влада використовувала не тільки власну армію та поліцію, але і підрозділи колишньої Радянської Армії і внутрішні війська Радянського Союзу.
Одержавши техніку й озброєння дислокованих в Азербайджані частин колишньої Радянської армії та флоту, Баку розгорнув проти НКР та її населення війну з використанням бойової авіації і деяких видів зброї, яка міжнародними конвенціями була заборонена.
У такій ситуації, населення НК, що знаходиться з 1988 р. у влаштованій Азербайджаном транспортно-енергетичній блокаді, як і в 1917-18 р., для захисту свого життя і безпеки, порятунку від голоду, холоду і хвороб не залишалося іншого виходу, крім створення власної держави, формування її атрибутів, і насамперед, армії, організації збройної відсічі агресії, розблокування транспортних та енергетичних комунікацій і створення ефективних механізмів забезпечення безпеки НКР і її населення.
Пострадянський період:
Позиція Азербайджану:
Після розпаду Радянського Союзу і здобуття незалежності колишніми союзними республіками анексіоністська політика Вірменії прийняла характер широкомасштабної агресії, у ході якої, вигнавши за допомогою місцевих вірмен азербайджанське населення, вона спочатку окупувала НК, а згодом - ще шість районів Азербайджану. 11 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. - 245с.
Позиція Вірменії і НКР: Після встановлення у Закавказзі Радянської влади, у 1920 році, уряд Радянського Азербайджану (АзРСР) відмовився від претензій стосовно НК, Нахічевані і Зангезуру, визнавши їх частиною Радянської Вірменії (ВірмРСР), що заявила про прийняття у свій склад НК.
Однак у 1921 р. вольовим рішенням Кавказького бюро РКП(б), що був регіональним органом російської партії більшовиків, неправомочним вирішувати територіальні питання, причому міждержавного масштабу, НК був включений до складу Азербайджану зі статусом широкої автономії, утвореної в південних районах регіону. Автономія, будучи за національним складом вірменською, фіксувала особливі, у тому числі, державні права вірменського населення не тільки автономної області, але і всього Східного Закавказзя. 22 Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. - Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. - 344с.

Під час переговорів експерти делегації НКР відзначили, що створення автономії - у числі інших державних актів, прийнятих Азербайджаном та Вірменією в період утворення АзРСР та ВірмРСР, як і Союзу РСР - у 1920-1924 р., показує, що Радянський Азербайджан склався як єдина держава (союз) двох корінних народів - вірмен та мусульман та двох східно-закавказьких національно-державних утворень: вірменського - НКАО та мусульманського (азербайджанського) - АзРСР. Та обставина, що до складу автономії був включений тільки ряд вірменозаселених районів, пояснюється не тим, що особливі права і державний/автономний статус діяв тільки в межах автономного утворення і поширювався винятково на населення, що проживало там, а тим, що весь ареал проживання корінного вірменського населення не було неможливо охопити кордонами, чи включити до складу автономії. У цьому випадку кордони автономії проходили б практично через усю територію Азербайджану від Баку до азербайджано-вірменського кордону.
У рішенні про утворення Нагірно-Карабахської Автономної Області, що було прийняте в Азербайджані 7 липня 1923 р., фіксувалися особливі мовні, господарські, адміністративні та територіальні права автономії, за якою закріплювалося все сукупне надбання, що знаходиться на її території.
До складу області були включені шість районів - Шушинський, Мартунінський, Гадрутський, Аскеранський, Мардакертський і Шаумяновський (останній пізніше був однобічним рішенням, від'єднаннй від автономії Азербайджаном).11 Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. - Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. - 346 с.

Законодавство СРСР визначало статус автономій як національно-державних одиниць, регламентувало їхні взаємин із союзним центром і союзними республіками, яким вони були підлеглі. При цьому воно забороняло без згоди автономних утворень змінювати їхню територію, повноваження та інші атрибути статусу.
Незважаючи на наявність автономії і закріплення її юридичного статусу і прав у конституційних та законодавчих актах Радянського Союзу й Азербайджану, права НКАО і корінного вірменського населення останньої, так само як і всього вірменського населення регіону протиборства систематично, грубо й масово порушувалися: територія автономії скорочувалася за рахунок перепідпорядкування її територій сусіднім азербайджанським районам, вірменське населення і його лідери піддавалися репресіям, спроби встановлення і розвитку господарських і культурних зв'язків припинялися.
Так, наприклад, території, що з'єднують НКАО з Вірменією, були включені Азербайджаном до складу ліквідованої пізніше курдської автономії “Червоного Курдистану”. Характерно, що після скасування автономії і навіть офіційної фіксації відсутності курдського населення на території Азербайджану ці землі не були повернуті НК автономії. Систематично зневажалися також культурні права вірмен.11 Мкртчян Ш. Арцах. Ер.: Айастан. - 1991. - 86с.
Одним словом, і в радянські роки Азербайджан продовжував проводити політику ліквідації автономії і продовжував у прихованій під інтернаціональними гаслами формі асиміляційну політику щодо вірменського населення автономії і Східного Закавказзя.
Сучасний період розгортання конфлікту.
Щодо сучасного періоду розгортання конфлікту, то варто зупинити нашу увагу на подіях, які розгорнулися у 1991-2004 рр.
Взагалі, після провалу серпневого путчу 1991 р. склалася принципово нова ситуація. Радянський Союз, продовжуючи формально існувати, фактично розпався. Після провалу путчу вже 29 серпня Верховна Рада Азербайджанської РСР проголошує “відновлення державної незалежності Азербайджанської Республіки 1918-1920 р.”.22 Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. - 243c.
Випливає негайна відповідь Нагірного Карабаху - ґрунтуючись на Законі СРСР “Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки зі складу СРСР”, спільна сесія депутатів усіх рівнів НКАО і Шаумянівського району 2 вересня проголошує Нагірно-Карабахську Республіку. А 10 грудня 1991 року, всього за кілька днів до офіційного розпаду Радянського Союзу, у Нагірному Карабаху в присутності міжнародних спостерігачів відбувся референдум, на якому переважна більшість населення - 99,89% - висловилася за повну незалежність від Азербайджану.11 nkr.am/rus/facts/akt.htm На 28 грудня на парламентських виборах був обраний парламент Нагірно-Карабахської Республіки, що сформував перший уряд. Уряд незалежної НКР приступив до виконання своїх обов'язків в умовах абсолютної блокади і військового тиску, який послідував з боку Азербайджану.
21 вересня проходить запланований ще в березні референдум про незалежність Республіки Вірменія, після чого Вірменія проголошується незалежною державою. У такий спосіб карабахська проблема раптово переноситься у нову правову площину - стає проблемою взаємин Вірменії, Азербайджану і НКР - двох міжнародновизнаних республік і однієї невизнаної.
Такий поворот подій об'єктивно сприяв Вірменії. У колишній системі Єреван та Степанакерт мали можливість апелювати до Центра, котрий і приймав рішення. Вірменія змушена була представляти як свої власні інтереси, так і інтереси Карабаху. Прийнявши в серпні 1990 р. Декларацію про незалежність і проголосивши курс на державотворення, Вірменія позбавилася навіть колишніх скромних можливостей впливу на прийняті рішення. У лютому, коли керівництво СРСР порушило питання про референдум щодо збереження Союзу СРСР, Вірменія опинилася серед тих шести республік, які відмовилися в ньому брати участь. Замість цього Верховна Рада Вірменії прийняла рішення про проведення власного референдуму про незалежність, дотримуючись при цьому формальностей, передбачених союзним законодавством щодо виходу союзної республіки зі складу СРСР.22 Золян С. Нагорный Карабах: проблема и конфликт. М.: Изд-тво “Лингва”, - 2001. - 198с.
Керівництво Вірменії ігнорувало центральне керівництво; парламент Вірменії приймав рішення про націоналізацію загальносоюзного майна, що знаходиться на території республіки. Усе це викликало неприкриті репресії союзного комуністичного керівництва, аж до застосування сили проти Вірменії і Нагірного Карабаху. Відзначимо, що причиною подібного загострення відносин між союзним і республіканським керівництвом було і питання Карабаху.
Крім внутрішньої логіки руху республіки до незалежності, на формування подібного курсу вплинуло і те, що в лютому черговим провалом завершилися спроби компромісної угоди Вірменії з Азербайджаном, підготовлене за посередництвом Нішанова та Прімакова, людей з найближчого оточення Горбачова. Керівництво Вірменії, через ситуацію, яка погіршувалася день за днем у Нагірному Карабаху, та поважаючи вірменське населення, що проживало там, було готове визнати суверенітет Азербайджану над Карабахом. Смолянский В. Г. Национальные конфликты в СССР и СНГ (1985-1992 гг.). Улан-Удэ, 1996, - 83с.
Однак репресивний механізм був уже запущений, і азербайджанське керівництво сподівалося за його допомогою радикально вирішити проблему на свою користь, цілком захистивши себе від актуалізації карабахської проблеми в майбутньому. Тому воно відмовилося від цього плану, а сам Горбачов під його тиском перестав ініціювати які-небудь зусилля в цьому напрямку. Хоча офіційних рішень з цього питання не приймалося, але в ході неформальних нарад, що проходили в січні-лютому, обговорювалася можливість впливу на центральне керівництво. Усвідомлюючи, його що важелі впливу дуже скромні, керівництво Вірменії вибрало стратегію поглиблення конфронтації з центром шляхом створення прецедентів, небезпечних для тодішнього Кремля (таких, як відмови від референдуму стосовно питання про збереження СРСР і рішення про проведення власного референдуму про вихід зі складу СРСР, націоналізація майна і фактичний розгром компартії Вірменії, розформування колгоспів і приватизація землі і т.д.). Цей курс був прийнятий не без впливу зацікавленого в загальній радикалізації ситуації в СРСР найближчого оточення Єльцина, якщо не його самого. На користь цього свідчать кроки Єльцина після путчу, що повторив те, що було вже зроблене у Вірменії в січні-квітні. Не були схвалені більш скромні пропозиції ряду вірменських і карабахських політиків, спрямовані не на загальну радикалізацію, але сфокусовані винятково у Карабаху.
Варто визнати, що подібна тактика керівництва Вірменії, що надихалася близькими до Тер-Петросяна радикальними колами Вірменського національного руху виявилася недалекоглядною у відношенні насамперед Карабаху. Ці кола схилялися до того, що Карабах практично загублений, і необхідно “рятувати” саму Вірменію. Такий підхід явно не декларувався, хоча і пролунав у деяких публічних заявах. Так, голова правління Вано Сирадегян, лідер крила переможців, виклав свою позицію щодо подальшої долі НК та Вірменії. Вона полігала у тому, що є два шляхи возз'єднання НК з Вірменією: перший - переговори і взаємні поступки - відхилена керівництвом Азербайджану; другий - війна - неприйнятна для Вірменії, оскільки розміщення сил не на їхню користь.11 Сирадегян В. Ситуация в Нагоном Карабахе: перспективы разрешения конфликта. //Деловой мир. - 1991. - №9 (17). - С. 134.
Проте, ці політичні кола явно переоцінювали острах Центра перед небезпечними для нього прецедентами й у той же час недооцінювали його готовність почати жорстокі каральні акції - у тому числі і з метою змусити керівництво Вірменії відмовитися не тільки від ідеї возз'єднання, але і незалежності. Після депортації в травні-червні 1991 р. населення 27 вірменських сіл Нагірного Карабаху і продовження репресивних акцій, а також дестабілізації ситуації в самій Вірменії, керівництво республіки в липні було змушене переглянути свої позиції щодо Карабаху. Керівництво навіть було змушене піти не тільки на поступки, а й на повну відмову від своїх вимог.22 Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна - 1991, № 8. - 32-33с.

Виявилися безрезультатними звернення в ООН, ОБСЄ й інші міжнародні організації (навіть прийнята конгресом США заява про підтримку права на самовизначення вірменського народу й осуд військових акцій проти нього не стало офіційною по и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.