На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Загальн пдходи та характеристики типологї полтичних систем: вйськових та громадянських; закритих й вдкритих; мкроскопчних та макроскопчних; авторитарних й тоталтарних. Основн деологї полтичних систем: неоконсерватизм, лбералзм, комунзм.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):



Основні типології політичних систем
1. Загальні підходи та характеристики типологій політичних систем
Функціонування політичної системи обумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або як поєднуються, політологія ставить перед собою важливе завдання з вироблення класифікації, тобто типології політичним систем.
У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типі політичних систем: військові та громадянські; консервативні і ті, що трансформуються; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків з навколишнім середовищем зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій - наявність усіх складників); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; авторитарні й тоталітарні.
Досить поширеною є типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальної демократії, радикально-авторитарні (комуністичні), традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем:
англо-американську (характерні риси - прагматизм, раціоналізм, основні цінності - свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека);
континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами);
доіндустріальну (або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень;
тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість).
Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: 1) природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); 2) форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); 3) співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).
Відомі американські політологи З.Бжезинський і К.Фрідріх (праця “Тоталітарна диктатура та автократія” - 1956 р.), а також С.Хантінгтон (спільна з Бжезинським робота “Політична влада: США/СРСР” - 1961 р.) поділяли всі політичні системи на інструментальні та ідеологічні. Так, до інструментальних вони відносили політичну систему США, бо вона уособлює демократичні установи й інститути. У соціалістичних країнах, на їх думку, існували ідеологічні політичні системи, які є продуктом примусу. Вони створені партіями та їх лідерами силовими методами, хоча і з метою побудови нового суспільства.
Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства - досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого визначається історичними, економічними, культурними та іншими умовами.
Відмінні особливості кожної окремої типології політичної системи дозволяють визначити якийсь певний основний критерій, що зумовлює різницю між ними. Автор зупиниться на аналізі восьми найпоширеніших типологій політичних систем, критеріями виокремлення яких виступають:
- тип суспільно-економічної формації;
- характер політичного режиму;
- модельні характеристики за принциповими, “корінними” ознаками;
- характер партійної системи;
- спосіб здійснення виборів;
- панівна або домінуюча ідеологія;
- комплексні, інтеграційні (цивілізаційні) чинники розвитку суспільства;
- форма держави.
2. Формаційні політичні системи
Ця типологія ґрунтується на традиційному формаційно-стадіальному підході до суспільного розвитку, суть якого полягає в послідовній зміні суспільно-економічних формацій. Характер політичної системи визначається насамперед економічно та соціально обґрунтованими інтересами й цілями. Звідси, виділимо й охарактеризуємо п'ять типів політичних систем.
1. Рабовласницька політична система, яка базувалася на наявності класового антагонізму (в першу чергу між рабами та рабовласниками) в рамках тодішніх рабовласницьких держав. Різновидами такої політичної системи були територіально-політичні утворення на Сході, в античній Греції та Стародавньому Римі.
На Сході (в Ассирії, Вавилоні, Єгипті) задовго до нової ери склалася форма необмеженої самодержавної влади, відомої під назвою деспотії. Вона ґрунтувалася на сваволі правителів і їх оточення, жорстокому придушенні будь-якого волевиявлення.
В античній Греції у VII - VI ст. до н.е. сформувалися самостійні держави-поліси з власними політичними, військовими та релігійними центрами (древньогрецький мислитель Аристотель проаналізував у своїй праці “Політика” державний/політичний устрій і внутрішнє життя 158 таких грецьких полісів). Залежно від результатів боротьби між демосом і родовою аристократією встановлювалася, відповідно, демократична чи олігархічна державна влада. Економічний розвиток і політична могутність полісів ґрунтувалися на широкому застосуванні рабства. Раби, на відміну від вільних (громадян), позбавлялися будь-яких політичних прав. У період еллінізму (ІІІ - ІІ ст. до н.е.) в Греції переважали держави воєнізованого типу - Ахейський союз, Етолійський союз, Македонія, які прагнули до панування в Елладі. Але після розгрому римлянами Ахейського союзу в 146 р. до н.е. Грецію підкорив Рим.
У Стародавньому Римі спочатку впродовж VIII - VII ст. до н.е. правили шість царів - царський період політичної історії. На початку VI ст. до н.е. почав формуватися республіканський устрій у формі так званої полісної республіки, до складу якої входила група міст на Апеннінському півострові з різним правовим статусом. Всі вони знаходилися під владою Риму, який за рахунок завоювання та підкорення провінцій у Європі, Азії, Африці значно зміцнив і розширив свою територію. Політичну владу в Римській республіці здійснював сенат і консули, які вибиралися на певний період часу. На місцях основні владні функції здійснювали правителі провінцій, які окрім цивільних мали великі військові повноваження. Громадянські війни у І ст. до н.е. привели до встановлення одноособового правління - у 27 р. до н.е. Октавіан Август став імператором. Римська імперія проіснувала до 476 р. н.е. Падіння Західної Римської імперії означало крах рабовласництва і зруйнування рабовласницької політичної системи.
2. Феодальна політична система, для європейського варіанту якої характерне панування в основному монархічної форми правління (республіки існували лише у Новгороді, Венеції, Флоренції, Любеку), християнського світосприйняття та феодального способу виробництва. Він базувався на поземельній власності феодалів і використанні праці залежних і вільних селян і ремісників. Поступово відбувався процес об'єднання роздрібнених держав і посилення королівської влади. Наслідком стало утворення в XV - XVI ст. централізованих феодальних держав - Англії, Франції, Росії, Іспанії. У надрах феодалізму почали зароджуватися представницькі органи влади (Боярська дума в Росії, парламент в Англії, Генеральні штати у Франції), які поклали початок представницькій монархії і парламентському устрою - конституційній монархії. У період розкладу феодалізму та початку переходу до індустріального (капіталістичного) суспільства принципово новим явищем у Європі стала Голландська республіка, в якій місце короля посіли Генеральні штати.
3. Капіталістична політична система, яка була заснована на приватній власності на засоби виробництва, експлуатації найманої праці капіталом, ідеях прогресу, свободи вільного підприємництва та недоторканості приватної власності. У країнах Західної Європи та США остаточно склався тип буржуазної держави. Головними її ознаками стали парламентська система, система конкурентних політичних партій (консервативна і ліберальна - в Англії, демократична і республіканська - в США), сильний апарат державної влади, загальне виборче право, місцеве самоврядування. Значно розширилося втручання держави в різні сфери соціальних відносин і суспільного життя. Зросла роль виконавчої влади у порівнянні з законодавчою. Дедалі більшого значення набували такі важливі елементи буржуазної державної машини як поліція, суд, армія. Остаточно склалася політична влада великої буржуазії, хоч у різних країнах вона мала різні форми. Так, в Англії це була конституційна монархія, у США - буржуазно-демократична республіка, в Німеччині - юнкерсько-буржуазна монархія. Головні важелі економічної та політичної влади зосередилися в руках порівняно нечисленної еліти представників промислового та фінансового капіталу. Основи буржуазного державного устрою і політичної системи закріплялися в конституціях - писана конституція стає традицією буржуазного політичного устрою (наприклад, 1787 р. - Конституція США, 1791 р. - Конституція Франції, 1871 р. - Конституція Німецької імперії). На рубежі ХІХ - ХХ ст. з переходом до нової стадії капіталізму - імперіалізму - зросла влада монополістичного капіталу, яка поєднується із силою буржуазної держави (так званий державно-монополістичний капіталізм).
4. Соціалістична політична система, основу якої склала соціалістична (всенародна) власність на засоби виробництва і держава диктатури пролетаріату. Для неї була характерна система радянської влади, яка ґрунтувалася на всесиллі та владній монополії комуністичної партії, контролі з боку держави за всіма сферами суспільного життя й особливій ролі Рад депутатів трудящих (потім - народних депутатів), у яких зосереджувалися законодавчі та виконавчі важелі влади. Соціалістична політична система характеризувалася також режимом народної демократії при переході до соціалізму країн Центральної та Південно-Східної Європи. Народна демократія була революційною демократичною владою під керівництвом робітничого класу і його комуністичної партії. Фактична монополія комуністичної партії на владу, заперечення політичної опозиції, політичного й ідеологічного плюралізму, посилення влади державних органів примусу - характерні риси соціалістичної політичної системи в СРСР і країнах соціалістичного табору 40 - 80-х рр. ХХ ст. Конституційне закріплення прав і свобод громадян, розвиток формальної демократії, забезпечення фактичної рівноправності націй і народностей сприяли переростанню держави диктатури пролетаріату у всенародну соціалістичну державу. Це було закріплено в конституціях так званого розвиненого або реального соціалізму (наприклад, у Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р.).
5. Перехідна або трансформаційна політична система, характерна для країн, які знаходилися або перебувають на стадії переходу від одного до іншого економічного та суспільно-політичного устрою. Характеризується розмитістю та невизначеністю політичного режиму, тобто методів державного управління, кардинальними змінами партійно-політичної системи, нестабільністю внутрішньополітичної обстановки, суперечливістю політичних процесів, ідейними розколами в суспільстві та дискусіями з питань вибору шляхів розвитку, часто ускладненням соціальних, етнонаціональних і етнорелігійних конфліктів. Прикладом таких трансформацій є політичні та інші системні перетворення у країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи кінця 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст., які супроводжувалися крахом тоталітарних політичних систем.
Політичне банкрутство керівних правлячих партій, неефективність адміністративно-командних методів управління та небажання більшості населення жити в старих умовах тоталітарного режиму - все це визначило виникнення своєрідної революційної ситуації у країнах Центрально-Східної Європи. При наявності конкретних особливостей загальним для всіх країн було прагнення ліквідувати монопольну владу правлячих партій, встановити дійсно демократичну форму правління і на основі широкої демократизації оновити соціально-економічне та політичне життя суспільства. Все це покликані були здійснити так звані “оксамитові” або “ніжні” революції кінця 80-х років минулого століття, які в цілому відбувалися мирним шляхом і без людських жертв (за винятком Румунії і НДР, а також Югославії, де спалахнула громадянська війна).
При всій своєрідності революційних процесів у державах Центрально-Східної Європи можна виокремити й загальні риси радикальних перетворень. Насамперед це:
відмова правлячих партій від монополії на владу, від конституційних гарантій права на одноосібне управління країною, бурхливе оформлення багатопартійних систем;
становлення реальної системи плюралістичних демократичних виборів на всіх рівнях державної влади;
виведення з-під контролю комуністів армії, міліції, прокуратури, органів держбезпеки, тобто деполітизація репресивно- силового апарату;
відміна державної цензури на засоби масової інформації, масове відкриття нових друкованих видань, теле- радіоканалів і передач демократичного спрямування;
розробка та впровадження пакету соціально-економічних, насамперед ринкових реформ і перетворень.
3. Режимні політичні системи
Найпоширенішою є типологія політичних систем за політичними режимами на тоталітарні, демократичні, авторитарні, анархічні й охлократичні. Критерієм розмежування виступає тип політичного режиму - характер і способи здійснення та взаємодії влади, суспільства (народу) і особи (громадянина). Західні політологи Г.О.'Доннел і Ф.Шміттер влучно визначали режим як сукупність явних або прихованих структур, “які визначають форми та канали доступу до провідних урядових постів…” Основні ознаки, за якими розрізняють політичні режими та, відповідно, режимні політичні системи, такі:
спосіб формування органів влади;
співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування;
становище та роль громадських організацій і партій;
правовий статус особистості;
встановлена законодавча система;
зміст і співвідношення того, що дозволено і що заборонено;
V' рівень економіко-господарського розвитку;
політична стабільність суспільства;
порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;
ментальні установки, історичні та культурні традиції, мораль і звичаї народу.
1. Тоталітарний тип політичної системи виник у ХХ ст. і був характерний насамперед для держави Б.Муссоліні в Італії (фашистський тоталітаризм), нацистської диктатури в Німеччині (націонал-соціалістський тоталітаризм), сталінізму в СРСР (комуністичний тоталітаризм), Ірану періоду А.Хомейні (теократичний тоталітаризм). Термін “тоталітаризм” з'явився в 20-х роках минулого століття в Італії, а в 1944 р. Ф.Хайєк написав знамениту “Дорогу до рабства”. Науковий аналіз тоталітаризму ще в 40 - 50-х рр. ХХ ст. здійснили у своїх працях американські політологи Х.Арендт (“Походження тоталітаризму”, 1951) і К.Фрідріх та З.Бжезинський (“Тоталітарна диктатура і автократія”, 1956). Яскраву картину тоталітарного суспільства у романі “1984” створив відомий англійський письменник Дж.Орвел. На політологічному симпозіумі в США в 1952 р. тоталітаризм був визначений як “закрита й нерухома соціокультурна та політична структура, в якій будь-яка дія - від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів - спрямовується і контролюється з єдиного центру”. Подібного розуміння тоталітаризму дотримувався у своїй відомій праці “Демократія і тоталітаризм” французький політолог Р.Арон, який назвав цей тип політичної системи “монополістичним устроєм”.
У своєму політичному розвитку тоталітаризм проходить три етапи: 1. Революція; 2. Консолідація влади, що означає усунення опозиційних партій і сил з політичної арени; 3. Ліквідація очевидних і вигаданих ворогів всередині правлячої партії. Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки:
надзвичайно централізований і бюрократичний характер державного управління;
наявність лише однієї офіційної ідеології для всього суспільства, де головним носієм цієї ідеології виступає одна правляча політична партія;
абсолютна підпорядкованість громадян, всіх організацій і спілок правлячій партії;
наявність розгалуженої системи таємної політичної поліції;
культ вождя, який має практично необмежену владу;
яскраво виражений антилібералізмі антидемократизм, репресії проти власного народу тощо;
діє правило чіткої регламентації: не заборонено те, що дозволено законом.
2. Демократичний тип політичної системи як форма організації та здійснення влади є протилежністю тоталітарному характеру і способу взаємодії влади, суспільства й особи. Такою виступає демократія західних держав, насамперед Англії, Франції і США. Демократичний тип політичної системи як форма організації і здійснення влади пройшов довгий і складний шлях розвитку від прямої демократії античного полісу до ліберально-демократичного або поліархічного (за визначенням американського політолога Р.Даля) політичного устрою ХХ ст. Основна суть його полягає у правлінні меншості, що обирається народом на конкурентних виборах, а також чіткому розмежуванні влади між різними її гілками при взаємному контролі.
Існують чотири головних ознаки або принципи демократичної політичної системи:
1) суверенітет народу (загальна демократія, пряма демократія, представницька демократія);
2) будова і порядок формування органів влади (парламентська, президентська, змішана, суперпрезидентська республіки, парламентська монархія);
3) рівність прав громадян на участь в управлінні державою (політична демократія і соціальна демократія);
4) підпорядкування меншості більшості при прийнятті та здійсненні рішень (деспотична демократія, тоталітарна демократія, конституційна демократія).
Американські політологи М.Д.Роскін, Р.Л.Корд, У.С.Джонс дають таке визначення демократії: це політична система, яка передбачає заміну державних чиновників і право людей справляти вплив за допомогою голосування на рішення, що приймаються. Ще краще, на нашу думку, сказав свого часу президент США А.Лінкольн: “Демократія - це правління народу, обране народом, для народу”. При цьому серед головних ознак демократизму можна виділити наступні:
формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном;
визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття рішень;
переважне право більшості при прийнятті рішень, чітке регламентування політичних процедур і процесів;
вимога виборності та періодичної змінюваності складу органів державної влади;
наявність політико-правового порядку, при якому дозволяється існування і діяльність різних політичних партій, рухів та організацій;
дотримання конституційних норм і реальне здійснення принципу “розподілу влади” на законодавчу, виконавчу, судову;
наявність розвиненого громадянського суспільства - розмаїття неопосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності;
на відміну від тоталітаризму діє правило: дозволено все, що не заборонено законом.
3. Авторитарний тип політичної системи відповідає такому державно-політичному режиму, який характеризується:
значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи людей;
ураженням, звуженням політичних прав і свобод громадян і суспільно-політичних організацій;
строгою регламентацією активності громадян і політичних інститутів;
дозволом діяльності лише лояльних правлячій владі політичних сил і легальної лояльної опозиції;
різким скороченням прерогатив і повноважень демократичних інститутів.
Іншими словами - це режим жорсткого примусу до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог.
Зразками авторитарного правління вважаються режими Ю.Пілсудського в Польщі, адмірала Хорті в Угорщині, генерала Франко в Іспанії, генерала Піночета в Чилі. Проте авторитарних ознак може набрати будь-яке державне управління, якщо виконавча чи законодавча інституція або керівна посадова особа перебирають на себе функції та повноваження інших, стають єдиним у суспільстві центром прийняття загально-значимих рішень. До речі, це може статися не тільки від злого умислу авторитарної особи, але й відповідно до вимог конституції. Так, пряме президентське правління в надзвичайних ситуаціях передбачене законодавством багатьох країн світу. Авторитарні режими, як правило, спираються на армію - воєнний режим (свого часу він існував у Чилі, Пакистані, Греції, Туреччині та інших державах). Військові найчастіше втручаються в політичний процес, щоб покінчити з тривалою кризою, яку не вдається подолати ліберальними засобами. Разом з тим виокремлюють кілька й інших основних типів авторитарних політичних систем: партійні (СРСР періоду Л.Брежнєва і після нього), сучасна Білорусь, Марокко, Гватемала), корпоративні (сучасна Росія), національні (сучасні Узбекистан, Туркменістан, Казахстан), особисті (Індія при І.Ганді, Румунія при Н.Чаушеску) режими.
З іншого боку, встановлення авторитарного режиму вважається неминучим у процесі модернізації тоталітарного суспільства. Якщо тоталітарний режим - це влада сваволі й беззаконня, то авторитаризм є владою суворого закону. Така авторитарність у конкретних умовах зміцнює силу демократії фактичною політичною силою, створенням демократичного політичного механізму. Найдоцільніший при цьому шлях - досягнення революційних змін, але еволюційними методами.
Іноді за способом здійснення політичної влади політологи також виділяють ще два типи політичного режиму - анархічний і охлократичний.
4. Анархічний тип політичної системи найчастіше має такі риси:
1 ерозія або повна руйнація ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи суспільства;
1 взаємна конфронтація або навіть атомізація (розпад, подрібнення) владних структурна, відсутність ефективних форм координації їх дій;
1 втрата найвищими органами влади монополії на організоване застосування збройної сили;
сваволя та відсутність гарантій безпеки населення;
відсутність системи елективного нормативного регулювання суспільних відносин.
5. Охлократичний тип політичної системи характеризується:
некомпетентністю політичної влади;
намаганням простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що вимагають тривалої копіткої праці;
відсутністю у представників влади реального почуття відповідальності перед своїм народом;
апеляціями влади до широких народних мас - популізмом;
рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із “соціальних низів” і маргінальних верств суспільства, при цьому вона прагне швидко підвищити свій соціальний статус і поліпшити матеріальне становище.
4. Модельні політичні системи
політична ідеологія авторитарний тоталітарний
Близькою до типології політичних систем за характером політичного режиму є типологізація за принциповими, корінними ознаками, які ґрунтуються на факторах, що визначають характер і напрям розвитку політичної системи. Такими факторами виступають політичний інтерес соціально-політичних та етнічних спільнот, цілеспрямованість і цілевизначеність, суб'єкт політики, економічні зв'язки. Кожний із цих факторів діє як самостійно, так і в сукупності з іншими. Якщо ж із них випадає хоча б один, то відбувається послаблення або навіть розвал всієї політичної системи чи окремих її структурних елементів. Залежно від прояву та сили впливу зазначених факторів, на думку київських політологів І.Дзюбка, К.Левківського, Т.Мельника, історично складається один із трьох типів або моделей політичної системи тієї чи іншої країни - командний, змагальний, соціопримирливий.
Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, імператорів Риму, феодальних абсолютних монархів до сучасних авторитарних, тоталітарних систем. Відповідно до панівної ідеології різновидами тоталітаризму виступають комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Сьогодні командні системи існують насамперед в Азії та Африці (Північна Корея, Ірак, Лівія). Дана політична система має такі риси:
надмірна роль центру, в тому числі у прийнятті та реалізації рішень;
командний стиль управління всіма сферами суспільного життя;
заперечення політичного плюралізму;
ставка на силові структури;
виняткова роль партійно-державного лідера й однієї ідеології;
обмеження прав і свобод громадян;
відсутність чіткого розподілу влади;
поширення політичної демагогії на захист інтересів народу;
створення еліти закритого типу - номенклатури.
Змагальна політична система є протилежною командній і може ефективно функціонувати за умов стабільного суспільства як єдиного соціального організму. Історично вона існувала в рабовласницьких Афінах, феодальних містах-державах (Новгород, Дубровник, ганзейські міста) і найяскравіше проявила себе в епоху індустріального суспільства (капіталізму) з його постулатами вільної торгівлі, вільної конкуренції, ринкової економіки, поваги до природних прав людини. Для змагальної політичної системи характерні наступні ознаки:
наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень, які через свої “групи тиску” впливають на державну владу;
визнання рівності та гарантій прав людини й об'єднань громадян;
захист конституційного ладу та його правових засад;
ставлення до права як до найвищої цінності;
зв'язок політичної системи та саморегуляції суспільства у сферах економіки, соціальних відносин, духовного життя тощо.
Соціопримирлива політична система має такі типологічні характеристики:
першочерговість соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань;
використання компромісів для вирішення політичних та інших проблем;
професіоналізм політичного управління;
утвердження політичного плюралізму та високий рівень політичної культури;
прагнення до утвердження соціального миру та соціальної справедливості;
високий рівень захисту прав людини;
поступове, постійне, неухильне здійснення соціальних програм;
політична безконфліктність і саморегульованість суспільства.
Певні елементи такої системи існували в історичному минулому й існують зараз. Однак справжня соціопримирлива політична система складається лише в умовах високого рівня економічного розвитку, соціальної захищеності громадян, гарантування їхніх конституційних прав і свобод, політичного та культурного співробітництва між народами в процесі переходу людства від конфронтації до співробітництва, від протиборства до створення єдиної нової цивілізації. Реальними державами сучасності з найхарактернішими рисами соціопримирливої політичної системи виступають насамперед західні соціальні держави - Німеччина, Швеція, Норвегія, Люксембург, Швейцарія, США та інші - країни, які прагнуть до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості в суспільстві.
5. Партійні політичні системи
Партійні системи - це частина (підсистема) політичної системи, під якою слід розуміти сукупність стійких зв'язків і відносин партій різного типу одні з одними, а також з державою та іншими інститутами влади. До числа факторів, що справляють найбільший вплив на формування партійних систем належать характер соціальної структури суспільства, діюче законодавство (насамперед виборчі закони), характер власне міжпартійних взаємин (утворення змичок, блоків, коаліцій) і соціокультурні традиції. У залежності від цього політичні системи на основі партійного принципу типології прийнято класифікувати насамперед за кількісним складом партій, а також за якісними характеристиками зв'язків, у які вони вступають.
За кількістю діючих у країні партій виокремлюють наступні партійні політичні системи.
За російським політологом О.Соловйовим:
однопартійні, серед яких розрізняють деспотичні та демократичні різновидності (колишній СРСР);
півторапартійні, в яких діє коаліція, що складається із домінуючої партії та близької їй за поглядами, але менш популярної організації (колишні НДР і Болгарія);
двопартійні з двома відносно рівноцінними за популярністю конкурентними партіями (США, Великобританія);
двох з половиною партійні системи, в яких наявність двох авторитетних партій поєднується з діяльністю посередницької, але одночасно альтернативної організації, яка відіграє роль “третьої” сили, що дозволяє примирити цих двох противників (ФРН);
багатопартійні, з кількістю понад три партії (Україна, Австрія, Росія, Польща, Чехія, Словаччина, Нідерланди, Франція).
За американським політологом Л.Етстайном:
Багатопартійна система з однією пануючою партією (Мексика);
модифікована однопартійна система (США);
система “два плюс одна партія” (Великобританія, Канада, Австрія);
крайня багатопартійна система (Франція);
стабільна багатопартійна система (ФРН).
Близькою до цієї типології, але складнішою, так як вона ґрунтується на якісних характеристиках зв'язків, у які вступають партії, є типологія італійського політолога Дж.Сарторі. На основі аналізу ідеологічної дистанції (“полярності”) між партіями він виділив сім типів партійних політичних систем:
однопартійні (СРСР, Північна Корея, Куба, Лівія), з однією легальною партією, яка володіє всією повнотою влади, що призводить до зрощення партійного апарату з державним;
гегемоністські (колишні соціалістичні країни Східної Європи, Китай, Мексика), з однією провідною партією (інші - партії-сателіти) та зрощенням партійного апарату з державним;
домінантні(Японія,Швеція,Індія), при яких одна домінуюча партія має тривалу (понад 40 років) перевагу в конкурентній боротьбі та формує уряд, що відзначається стабільністю;
двопартійні (США, Великобританія, Канада, Австралія), передбачають наявність двох рівноправних конкурентних партій, одна з яких після перемоги на виборах формує уряд, а інша складає впливову опозицію;
обмеженого плюралізму (Чехія, Литва, Болгарія, ФРН, Австрія, Бельгія), коли функціонує кілька потужних партій при відсутності гострих політичних суперечностей між ними та позасистемної опозиції, домінуючі партії формують урядові коаліції (часто нестабільні);
поляризованого плюралізму (Італія, Фінляндія, Нідерланди, Латвія, Словаччина, певною мірою Україна), з багатьма партіями, потужними з яких є крайні - ліві та праві, при цьому уряд формують центристські партії та існує гостре ідеологічне протистояння між центром і право-лівою опозицією;
атомізовані (Уругвай, Парагвай, Малайзія, Казахстан, Польща, Україна початку 90-х років ХХ ст.), коли існує багато невпливових політичних партій, а уряд формується або на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції.
Треба зауважити, що не існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих або інших партійних політичних систем. Однак у будь-якому випадку тип партійної системи суттєво впливає на наступні політичні явища та процеси:
1) характер організації та здійснення виборів глави держави, парламенту, органів місцевого самоврядування;
2) спосіб формування уряду, його ефективність і стабільність;
3) форму державного правління;
4) тип політичного режиму та політичної системи.
6. Виборчі політичні системи

Виборча система - це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних із формуванням органів влади, які функціонують у рамках виборчого права. Відповідати своєму соціальному призначенню вибори можуть лише тоді, коли вони ґрунтуються на певних принципах. Мова йде про дві групи таких принципів:
принципи виборчого права, які визначають статус кожного громадянина на виборах (загальний характер виборів, рівність виборців, таємниця виборів, пряме або безпосереднє голосування);
загальні принципи організації виборів (свобода виборів, наявність альтернативних кандидатів, конкурентність виборів, періодичність і регулярність виборів, рівність матеріальних та інформаційних можливостей політичних партій і кандидатів).
В сучасному світі використовується приблизно 350 різновидів виборчих систем, кожна з яких має певні переваги та недоліки. При цьому можна виокремити чотири основних типи виборчих політичних систем - мажоритарна, пропорційна, змішана, консенсусна.
Система абсолютної більшості або мажоритарна передбачає, що перемагає той кандидат, який набрав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При цій системі виборчі округи бувають одно- або багатомандатні з приблизно рівною кількістю виборців на округ і наближеністю меж округів до меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Голосування відбувається тільки за одного кандидата в одномандатному окрузі або за кількох кандидатів - у багатомандатному. При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості (Франція, Білорусь) обраним вважається кандидат, який отримав понад 50 % голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При мажоритарній системі відносної більшості (Україна до 1998 р., США, Великобританія, ФРН, Канада, Японія) перемагає той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Загалом мажоритарна виборча система застосовується у понад 70 країнах світу, сприяє успіху насамперед великих партій і забезпечує стабільність уряду. Водночас при цій системі голоси виборців, подані за переможених кандидатів фактично пропадають. Відсутня також відповідність між кількістю голосів і кількістю отриманих мандатів. Окрім того безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців за округами створює небезпеку маніпулювання шляхом тенденційного нарізання виборчих округів. Така практика спотворення волі виборців отримала назву “виборчої географії” або “джеррімендерінгу” (за іменем її творця - американського губернатора штату Массачусетс Джеррі).
Система пропорційного представництва або пропорційна передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. При цій системі виборчі округи багатомандатні і їх межі або співпадають з межами всієї країни (єдиний загальнонаціональний округ), або з межами її областей (провінцій, земель). Голосування відбувається не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, що виставляють свій список кандидатів. При цьому голоси можуть віддаватися за список в цілому без надання переваг (преференцій) - Польща, Чехія, Португалія, Ізраїль - так звані “жорсткі” списки; або із наданням переваг (преференцій) окремим кандидатам з того списку, якому віддається голос - Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія, Данія, Австрія, Бельгія, Нідерланди - так звані “м'які” списки. У першому випадку партійні списки отримують кількість мандатів, пропорційну до кількості поданих за них голосів виборців. При наявності преференцій мандати надаються конкретним представникам із відповідних партійних списків. З метою усунення надмірної розпорошеності мандатів між партіями та сформування парламентської більшості й утворення уряду в більшості країн, що застосовують пропорційну систему (всього ї и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.