На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Сутнсть, функцї та рзновиди, закономрност та особливост полтичних систем зарубжних країн та України. Партйно-полтичний спектр сучасної України, етапи розвитку української багатопартйност. Порвняльний аналз партйних систем рзного типу.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


44
Зміст

Вступ
Розділ І. Особливості функціонування партійних систем
1.1 Сутність, функції та типологія політичних партій
1.2 Різновиди партійних систем
1.3 Партійно-політичний спектр сучасної України
Розділ ІІ. Політичні системи: світовий досвід
2.1 Громадські об'єднання у Сполучених Штатах Америки
2.2 Політичні партії Великобританії
2.3 Порівняльний аналіз партійних систем різного типу
2.4 Переваги та недоліки партійних систем у різних країнах світу
Розділ ІІІ. Партійна система України у модернізації суспільства
3.1 Становлення партійної системи в Україні
3.2 Етапи розвитку Української багатопартійності
Висновки
Додатки
Список використаної літератури
Вступ

Актуальність теми дослідження. Загальновизнаним сьогодні є той факт, що партійна система має велике значення для функціонування демократії. Партії виступають посередником між громадянським суспільством і державою та є одним з базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливо уявити існування представницької демократії. Представницька демократія передбачає прийняття владних рішень виборними особами, які отримують легітимні владні повноваження за допомогою інституту виборів. Через них народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на реалізацію його суверенних прав.
Обрання типу виборчої системи потребує практичної оцінки політичних потреб і можливостей держави, це не просто суто технічна проблема, але також проблема, яка торкається культурної сфери, має вартісний вираз і може мати колосальні наслідки для функціонування політичної системи суспільства в цілому. У перехідних суспільствах застосування того чи іншого типу виборчої системи може не тільки не допомогти вирішенню проблеми адекватного парламентського представництва та структурування законодавчого органу, а й навіть загострити соціальні та політичні проблеми.
Якщо партійну систему розуміти як сукупність політичних сил, представлених у вищому законодавчому органі держави, то вона буде виступати головним чинником, від якого залежить ефективна робота парламенту, а отже, політична система країни в цілому. Тому досить актуальним є встановлення чинників та механізмів, що впливають на стан партійної системи, яка перебуває у постійній взаємодії з виборчою системою та іншими елементами політичної системи суспільства.
Взаємодії виборчої і партійної систем у розвинутих західноєвропейських країнах в зарубіжній політології приділяється значна увага, взаємодія ж цих двох систем у країнах перехідного типу, до яких належить Україна, залишається маловивченою. Тому особливо важливо дослідити основні тенденції розвитку виборчої і партійної систем України, а також, на основі вивчення особливостей взаємодії виборчої і партійної систем зарубіжних країн світу, встановити, яким чином виборча система впливає на систему партійну, з'ясувати чинники та механізми, що обумовлюють характер взаємодії двох систем. Аналіз такої взаємодії дозволить встановити шляхи подальшого вдосконалення виборчого законодавства, структуризації парламенту, що є нагальною потребою для ефективної співпраці законодавчої та виконавчої гілок влади, зробити прогнози відносно наслідків застосування тих чи інших законодавчих норм України.
Об'єктом дослідження є партійні системи зарубіжних країн та України.
Предметом дослідження є порівняння партійної систем зарубіжних країн та України.
Мета і завдання роботи: на основі наукових праць зарубіжних і вітчизняних науковців, охарактеризувати сутність, функції та різновиди політичних систем зарубіжних країн та України, з'ясувати закономірності та особливості партійних систем зарубіжних країн та України.
Методи дослідження. Під час написання роботи були використанні наступні методи: метод аналізу літератури вітчизняних авторів для написання роботи на обрану тему, порівняльний метод, логічний метод, метод узагальнення був використаний для узагальнення всієї роботи у висновках, системно-структурний метод, описовий метод використовувася для загального уявлення та розуміння заданої теми, метод систематизації наявного теориточного та практичного матеріалу.
Структура роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку викристаної літератури.
У вступі розглянуто загальне значення партійних системи права, вказана актуальність обраної теми, визначені мета, завдення, об'єкт, предмет та методи дослідження, вказана структура роботи.
У першому розділі розглядається загальна характеристика партій і партійні системи загальна характеристика джерел трудового права.
В другому розділі досліджується партійні системи в різних країнах світу, здійснюється порівняльна характеристика партійних систем різного виду: однопартійної, двопартійної, багатопартійної.
В третьому розділі розповідається про партійну систему в Україні в процесі модернізації суспільства.
Закінчує роботу висновки та список використаних джерел та літератури.
Розділ І. Особливості функціонування партійних систем

1.1 Сутність, функції та типологія політичних партій

Термін "партія" походить від лат. partis - частина, галузь, відділ. Політичні групи, клуби такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії в сучасному їх значенні тісно пов'язані зі становленням і розвитком представницької демократії та її основного елементу - парламентаризму як форми й методу організації та здійснення влади. У більшості західних демократій виникнення політичних партій йшло поряд із розширенням права участі у виборах на все ширші верстви суспільства [4, c. 150].
Політичні партії як масові організації в сучасному їх розумінні виникли в другій половині XIX ст. Виникнення політичних партій залежно від їхньої ідейної спрямованості є певною хронологічною послідовністю. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні - проти соціал-демократії.
Є чимало видів дефініцій політичних партій:
електоральний, в основу якого покладено зв'язок партії з виборчим процесом. Партія визначається як "добровільна асоціація виборців, що прагне контролювати уряд шляхом завоювання перемоги на виборах" (Васбі);
структурний - об'єднання громадян, яке має свою особливу структуру (Дюверже);
функціональний - партія - це організація людей, яка прагне продовжити повноваження від народу з метою реалізації політичної влади (Лоусон);
класовий підхід відображає уявлення про політичну організацію певного класу. "Класовий поділ завжди визначає політичне угрупування" (Ленін) [1, c. 120-122].
Автор книги "Політичні об'єднання України" А. Білоус дає таке визначення: "Партія - організована частина населення, що має за мету формування та утримання державної влади І характеризується такими базовими ознаками: ідеологією, політичною платформою, організаційною структурою, методами та засобами діяльності, соціальною базою і електоратом" (Білоус А.О. Політичні об'єднання України.-К., 1993.- С. 8).
Політолог Микола Томенко підтримує таку дефініцію: "Партія політична - організоване об'єднання громадян зі спільними соціальними інтересами, а також єдиним політичним розумінням (уявленням) форми державного, суспільного, економічного ладу. Це об'єднання ставить за мету здобути, утвердити та контролювати владу у державі шляхом парламентських виборів" [20, c. 132-133].
У політичній системі будь-якого суспільства партії як інститут цієї системи виконують притаманні їм функції (за Т. Криворучком):
1) представництво інтересів;
2) комунікативна функція;
3) формування і підбір політичних еліт;
4) функція соціалізації;
5) розробка політики та здійснення політичного курсу.
У світовій та вітчизняній політології існує багато критеріїв типологізації політичних партій. Доктор політичних наук, професор НАУКМА В. Якушик запропонував таку систематизацію політичних партій:
За критерієм наявності в політичних партій достатньо чіткої ідеології вони поділяються на:
а) ідейно-політичні (з наявністю офіційної ідеології);
б) прагматичні (згуртовані навколо певної тактичної цілі);
в) партії харизматичних лідерів, не пропагуючих будь-якої відносно сталої та логічно побудованої ідеології) [19, c. 56].
1.2 Різновиди партійних систем

На базі ставлення до сучасного типу суспільно-економічних відносин розрізняють такі партії: ультраліві, ліві, лівоцентристські, центристські, правоцентристські, праві, ультраправі.
3. Залежно від специфіки їхньої офіційної або фактичної соціально-політичної ідеології партії можна класифікувати на: анархічні, комуністичні, соціалістичні, ліберальні, консервативні, традиціоналістські, фашистські тощо.
4. З урахуванням ставлення політичних партій до релігії та свободи думки доцільно розрізняти:
а) релігійні партії (ґрунтуються на релігійних цінностях);
б) атеїстичні (відкрито й однозначно відкидають релігію);
в) світські (вважають проблему ставлення до релігії не політичною).
5. За характером основних проблем, на яких концентрується їх увага, зорієнтовані на:
а) вирішення конкретних проблем всього суспільства (соціоцентристські партії);
б) захист певних групових інтересів (партії групового егоїзму) [15, c. 162-164].
Партії, взаємодіючи між собою, населенням і владою, утворюють партійну систему.
Італійський політолог Дж. Сарторі виділяє сім видів партійних систем:
однопартійна (колишній СРСР, Куба, Заїр, Того);
з партією, яка здійснює гегемонію (Мексика);
з домінуючою партією (Японія);
двопартійна система (США, Англія, Канада);
поміркованого плюралізму (Бельгія, Німеччина);
крайнього (поляризованого) плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія);
атомізовані (Малайзія) [16, c. 19-21].
Сучасне цивілізоване суспільство не може функціонувати без багатопартійності її становлення, проблеми, пов'язані із цим процесом, обумовлюються об'єктивними й суб'єктивними чинниками.
Об'єктивні чинники:
відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування демократичних інститутів;
незавершеність інституціалізації політичних партій;
повільність процесу соціальної стратифікації суспільства;
гальмування процесу ринкових економічних перетворень й адміністративних реформ.
Суб'єктивні чинники виявляються у таких базових характеристиках політичних партій:
відсутність соціального підґрунтя інституту лідерства;
несформованість соціальної бази;
методи й засоби діяльності політичних партій (корумпованість, велика залежність від обставин, які складаються, неспроможність адекватно реагувати на зміни в політичному житті) [23, c. 100-101].
1.3 Партійно-політичний спектр сучасної України

Поняття "політична партія" - це витвір новітньої доби, хоча явище існує ще з давньоримських часів.
В Україні діє багатопартійна система.
5 квітня 2001 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про політичні партії в Україні". Відповідно до цього Закону політичною партією вважається "зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формування і вираження політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах" [30, c. 158].
Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом. Рішення про створення політичної партії повинне бути підтримане підписами не менше 10 000 громадян України, які мають право голосу, зібраними не менше як у двох третинах районів не менш як з двох третин областей України. Реєстрацію політичної партії здійснює Міністерство юстиції України. Політичні партії не можуть мати воєнізованих формувань. Членами політичної партії можуть бути громадяни з 18 років, окрім суддів, працівників прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, військовослужбовців. Більш конкретніше розкриємо дану тему в ІІІ розділі [18, c. 96-97].
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних структур ефективно розв'язувати гострі соціальні проблеми, крах суспільних ідеалів - все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій. Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною.
Станом на 2008 рік Міністерство юстицій України зареєструвало 160 політичних партій в Україні. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів. Представники центристських партій більше, ніж інші, приєднані з президенстькими та урядовими владними структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і прідприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує 30 тис. членів та ін.
Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можно поділити за такими напрямками: комуністичний (лівий) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об'єднання лівих «Справедливість»; соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) - Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП); неоконсервативний (правоцентристський) - Народний рух України (НРУ), Український народний Рух (УНР), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська християнська партія (РХП); націоналістичний (праворадикальний) - Українська національна асомбеля та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) [24, c. 146-147].
Соціально-ліберальний напрям поєднує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:
по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;
по-друге, одна частина спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша - ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;
по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;
по-четверте, справжнім пріорітетним завданням для цього спектра партії є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують;
по-п'яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом та Росією, використовуючи кон'юктуру тимчасовх угод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах.
У програмах партій цього напрямку закладено здебільшого ідеї, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60-80-х років [25, c. 154-156].
Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДП і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику, радикальну реформу фінансово-бюджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської тогрівлі, інтеграція України до євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій.
До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв'язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними [26, c. 182-183].
В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами:
по-перше, ідеї національної демократії в основному реалізовано;
по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної ідеології в ліберально-реформістському;
по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала внутрішньопартійну конкуренцію;
по-четверте, не сформовано ще соціально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської етики);
по-п'яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції.
Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейської християнської демократії, але не вказують на механізм розв'язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви.
Отже, можна зробити висновок, центристські партії займають досить вагому позицію в партійно-політичному спектрі нашої країни; роль центризму значна - «сильний» центр, як правило, - залог політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської більшості, зазвичай, є досить стійкою.
Український політичний центр з'явився на політичній арені на початку дев'яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму - обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.
Політологічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги.
В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму - лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались - у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.
Відсутність впливової центристської партії стимулює владну еліту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій).
Висновок
Всі політичні системи, що розглянуті в дані роботі відносяться до багатопартійних систем, з домінуючими партіями, оскільки цивілізоване та демократичне суспільство не може існувати без багатопартійності.
В деяких країнах внаслідок десятилітніх протистоянь виробилися двопартійні системи (США, Англія). Також в кожній країні є домінуючі партії, які і визначають внутрішнє та зовнішнє політичне направлення країни.
Взагалі процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів -- лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністичні партії, Соціалістичні партії. Найпомітнішими партіями правого спрямування є республіканські партії, демократичні партії, партії націоналістів, Християнські партія. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.
Розділ ІІ. Політичні системи: світовий досвід

2.1 Громадські об'єднання у Сполучених Штатах Америки

У США існує багато тисяч різноманітних об'єднань громадян як на федеральному рівні так і на рівні штатів, у межах окремих міст. Це жіночі й молодіжні організації, профспілки, об'єднання підприємців і фермерів, спілки споживачів, екологічні та культурні об'єднання, фонди, клуби і т. д. Серед усієї сукупності суспільних об'єднань найбільшу роль у політичному житті відіграють групи тиску (лобі) та політичні партії. Значення політичних партій федерального рівня в політичному житті далеко не однакове. Вирішальне значення в політичному житті США відіграють дві політичні партії - Республіканська й Демократична (у США двопартійна система), які організувались на федеральному рівні ще в XIX ст. У момент їхнього виникнення і в перші десятиліття протистояння між партіями існували суттєві програмні відмінності. Найважливішою принциповою розбіжністю в ідеології партій було відношення до проблеми рабства: демократи, що репрезентували інтереси рабовласників-латифундистів Півдня, вимагали збереження рабської праці, республіканці, які представляли промислову Північ, вбачали одним із головних своїх завдань скасування підневільного стану негрів і їх зрівняння у правовому статусі з білим населенням. Після Громадянської війни 1861-1865 рр., одним із наслідків якої було знищення й заборона рабства, ідеологічні відмінності між партіями в певній мірі стерлись, хоча багато розбіжностей зберігається і нині [25, c. 103].
Республіканці у внутрішній політиці виступають за скорочення масштабів програм соціальної допомоги держави соціально вразливим верствам населення, а в зовнішньополітичній сфері вимагають кардинального скорочення фінансової допомоги державам що розвиваються. Демократи зі згаданих питань займають цілком протилежну позицію. Партії почергово змінюють одна одну біля керма влади; частими є складні випадки співвідношення позицій партій у вищих владних структурах, коли Президент є представником від однієї партії а більшість у обох палатах Конгресу (обидві Палати представницького органу формуються в однаковий спосіб, що часто забезпечує аналогічну розстановку партійних сил у Палатах) представляє інтереси іншої партії. Така ситуація у СІЛА називається "розділеним правлінням" і є звичайною в умовах двопартійної системи.
Яка б партія не перебувала біля керма влади, у країні володарює двопартійна консервативна коаліція, яка майже повністю контролює розвиток внутрішньої політики.
Оскільки у США подібний до європейського потужний робітничий рух так і не сформувався, у традиційних (правлячих) партій не з'явилося конкурента (сильної партії лівого толку), який змусив би їх до кращої організованості. Як наслідок, правлячі партії залишилися швидше форумами взаємодопомоги та узгодження інтересів, ніж високоорганізованими: структурами із чіткою ієрархією".
І республіканська, і демократична партія не мають постійних програм, їх замінюють маніфести, які з'являються в період передвиборчих кампаній (головним чином під час виборів Президента). Обидві партії не мають фіксованого членства (лише в деяких штатах республіканці мають членські білети) а членами партії вважаються всі ті, хто голосував за кандидатів відповідної партії. Партіям не відомі фіксовані членські внески; проблему фінансового забезпечення партій вирішують так звані нотаблі. Раз у чотири роки для висунення кандидатури Президента партії скликають національні з'їзди; у період між з'їздами діють національні партійні комітети, що обираються на з'їздах [31, c. 152-157].
Діяльність партії забезпечується постійним професійним партійним апаратом, структура якого пристосована до виборів. Глава нижчого партійного органу ("капітан"), що діє на виборчій дільниці, призначається партійним органом вищого рівня. Партійні комітети діють у районах крупних міст, містах, штатах, графствах. Комітети формуються з місцевих функціонерів, бізнесменів і, як правило, не обираються, а створюються шляхом домовленостей між місцевою політичною та бізнесовою елітою. Національний комітет, який очолює цю систему, великої ролі не грає, політику партії визначає її лідер. Головна ціль комітету - забезпечити перемогу партії на президентських виборах.
Республіканська й демократична партії у виборчій кампанії стосовно інших партій користуються певними привілеями (така дискримінація вважається допустимою, оскільки вся партійна діяльність у США зорієнтована на двопартійну систему і за інших умов не могла б бути ефективною). Висунуті двома головними партіями кандидати реєструються автоматично, тоді як кандидати інших партій, для того, щоб балотуватись, повинні отримати на первинних виборах певне число голосів чи зібрати під своєю заявою певне число підписів виборців (у різних штатах від 3 до 5 %).
До партій федерального значення відносяться також Соціал-демократична партія, Соціалістична партія праці, Міжнародна партія зелених, Американська незалежна партія, Прохібіціоністська партія, Комуністична партія (у деяких штатах заборонена законодавством як екстремістська). Комуністична партія ніколи не мала в американському суспільстві яких-небудь значимих позицій; ніколи комуніст не обирався до Конгресу, хоча такі висування, як і на посаду Президента та Віце-президента мали місце.
Значну роль у політичному житті США відіграють комітети політичних дій (політичні комітети), масове виникнення яких припадає на 80-ті рр. XX ст. Політичні комітети формуються партіями, суспільними об'єднаннями, політичними діячами з метою підтримки відповідних кандидатур на виборах, насамперед шляхом збору фінансової допомоги. Діяльність комітетів, допустимі розміри пожертвувань регулюються федеральним законодавством.
Дуже важливими учасниками політичного процесу, іноді нарівні з головними партіями є лобі: приватні особи та лобістські групи тиску, що діють у Палатах Конгресу. Лобісти є оплачуваними агентами крупних промислових груп, фірм, банків, суспільних об'єднань, що мають своєю метою сприяти чи перешкоджати прийняттю відповідних нормативних актів у інтересах тих осіб чи організацій, які вони представляють. Діяльність лобістів від 1946 р. легалізована і є професійною: спеціальним законом вони зобов'язані реєструватись у клерків Конгресу та надавати інформацію, чиї інтереси вони представляють, хто фінансує їхню діяльність і який їхній особистий гонорар. Вважається що лобізм не посягає на незалежність Конгресу і є механізмом, що наближує представницький орган до практичних потреб суспільних груп. Достатня відкритість лобі у США дає змогу здійснювати суспільний контроль за тим, у чиїх інтересах приймається той чи інший закон. В умовах високого рівня розвитку засобів масової інформації останні справляють вагомий вплив на суспільну свідомість і перетворюються на дієвий фактор політики. Цензури У СІЛА не існує, однак інформація, насамперед рекламного характеру, може бути обмежена з мотивів захисту здоров'я населення, його моралі.
У США часто проводяться опитування населення з відповідних питань, що мають на меті з'ясування суспільної думки [32, c. 189-193].
2.2 Політичні партії Великобританії

Як і у США, у Великобританії великий вплив на функціонування державного механізму справляє двопартійна система. Основну боротьбу за представництво в Парламенті та місцевих органах влади ведуть дві політичні партії - Консервативна та Лейбористська. У парламентських виборах приймають участь десятки інших партій, однак саме консерватори і лейбористи поперемінно змінюють один одного біля керма влади.
Цікавим є те, що у Великобританії, на відміну від ряду інших європейських держав (наприклад, ФРН, Австрії, Франції, Італії, Швеції, Португалії) відсутній спеціальний закон, який регламентує діяльність політичних партій. Сам термін "політична партія" в законодавстві відсутній і партії функціонують у силу звичаю.
У Великобританії політичні партії фінансуються за рахунок пожертв фізичних і юридичних осіб. Держава не здійснює фінансування діяльності політичних партій, за виключенням державних виплат опозиційним партіям у Парламенті.
Консервативна партія - одна з найкрупніших (2 млн. членів) і впливових політичних партій. Формальне членство в партії не практикується, членські білети не виписуються і партійні внески не сплачуються. Партія не має постійної програми і статуту. Функцію партійної програми виконують передвиборчі маніфести.
Структурно Консервативна партія складається із центральних і місцевих організацій: щорічна національна партійна конференція, Центральна рада, Виконавчий комітет, 11 регіональних організацій і 659 місцевих асоціацій, кожна з яких охоплює у своїй діяльності територію виборчого округу.
Загальнонаціональна конференція скликається насамперед для схвалення кандидатури лідера партії, який визначає її діяльність і обирається фракцією в Палаті Громад (теоретично на конференції будь-який член партії може виставити свою кандидатуру на пост її лідера) [14, c, 128-131].
Соціальну основу партії складають переважно крупні фінансові, земельні і промислові власники, частина державних службовців, інтелігенції й робітничої аристократії. Гасло Консервативної партії складає кредо; "Розумний прогрес із збереженням традицій" а її платформу підтримують представники самих різних соціальних груп населення. Позиції Консервативної партії традиційно є сильними в сільській місцевості а не у крупних містах.
У самій Консервативній партії є декілька течій, але в цілому ключовими принципами політики партії є обмеження державного планування та регулювання економіки, стимулювання розвитку приватної ініціативи, реорганізація економіки за рахунок скорочення неефективних виробництв, скорочення державних субсидій, денаціоналізація попередньо націоналізованих лейбористами галузей економіки, наявність альтернативних державним приватних об'єктів, що має покращити ефективність перших.
Лейбористська партія - політична організація соціал-демократичного характеру, яка відіграє, поряд із Консервативною, провідну роль у двопартійній системі країни. Лейбористська партія значно чисельніша Консервативної (в її рядах 7,3 млн. членів), але завдяки колективним членам, якими є профспілки й кооперативні товариства, а індивідуальних членів з партії лише біля 300 тис. чол. Первинно Лейбористська партія була створена як організація, покликана сприяти обранню робітників до Парламенту. Головну роль у партії відіграє парламентська фракція в Палаті Громад, і насамперед її лідер, який визначає політику партії, підбирає партійне керівництво. Лідер обирається на щорічній партійній конференції. Крім цього органу, організаційно партія складається з Національного виконавчого комітету і партійних асоціацій, що створюються в кожному виборчому окрузі.
Партія має статут, але, як і в Консервативної партії, у неї відсутня постійна програма. Програмні положення партії формулюються в період передвиборчої кампанії виходячи із програмної цілі партії - побудови справедливого демократичного суспільства з динамічною економікою [13, c. 187-189].
Соціальну основу партії складають зайняті у промисловості та інших секторах економіки наймані працівники з малим і середнім рівнем доходів.
Партія ліберальних демократів -- політична організація, створена в 1988 р. на основі Ліберальної партії. Остання приймала участь у політичному житті країни з 30-х рр. XIX ст. і до 1945 р., коли була зміщена з політичної арени Лейбористською партією, була основним політичним суперником Консервативної партії.
Партія ліберальних демократів також не має постійної програми. Передвиборчі гасла партії поєднують в собі позиції. консерваторів і лейбористів.
Соціальну основу партії складають дрібні й середні підприємці, частина інтелігенції та державних службовців. Організаційно партія складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій у виборчих округах.
Соціал-демократична партія створена в 1981 р. в результаті виходу з Лейбористської її правого крила. Як і попередньо розглянуті партії, постійної програми партія не має а за політичними орієнтирами близька до Консервативної партії. Організаційно складається із щорічної конференції та місцевих асоціацій.
Партія Плайд Кімру (Вільний Уельс) створена в 1925 р. і є політичною організацією націоналістичного характеру. Основна мета партії - досягти повної незалежності Уельсу. Організаційно партія схожа до попередніх: вищим керівним органом є щорічна конференція, у період між конференціями цю функцію виконує Національна рада, що складається із представників партійних комітетів, які керують первинними партійними організаціями.
Шотландська національна партія створена в 1934 р. з метою отримання Шотландією самоуправління в рамках Британської Співдружності Націй і здійснення контролю над національними ресурсами.
Вищими керівними органами партії є щорічна конференція та Національна рада. Первинні організації партії діють лише в період виборів і складаються із представників місцевих (у виборчих округах) асоціацій, які функціонують постійно. Національна рада формується на основі асоціацій у виборчих округах та первинних організацій. Рада збирається на засідання чотири рази на рік у період між конференціями. Постійно функціонує Національний виконавчий комітет [9, c, 69-74].
Плайд Кімру і Шотландська національна партія є організаціями регіонального масштабу з яскраво вираженою національною специфікою цілей. Обидві партії мають представництво у британському Парламенті.
Вплив кожної з партій на суспільно-політичне життя країни визначається різними факторами, найважливішими серед яких є економічні інтереси і психологічні стереотипи поведінки людей. Британці, незалежно від політичних поглядів, консервативні у своєму сприйнятті суспільного життя. Це, насамперед, простежується у їх відданості відповідним політичним традиціям. Тому традиційні політичні партії завжди мають перевагу в політичній боротьбі з новими суспільно-політичними об'єднаннями. Із цієї точки зору можна стверджувати, що багато виборчих округів поділені між двома основними політичним силами (консерваторами і лейбористами), оскільки виборці традиційно голосують за кандидатів від однієї із цих партій. Більшість на виборах згадані партії отримують від тих округів, де одна традиція переважає над іншою. Змінюваність основних партій біля керма влади залежить від строків їх перебування в Уряді й особливостей соціально-економічної політики" [8, c. 89-91].
2.3 Порівняльний аналіз партійних систем різного типу

Здійснюючи взаємозв'язок між громадянами і державою, партії вступають у контакт не тільки з органами влади, але й одна з одною. Для позначення способу цього взаємозв'язку партій використовується термін «партійна система». У найбільш загальному вигляді партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між: партіями, які претендують на володіння владою в країні. Для визначення типу партійної системи нерідко використовується кількісний критерій (одно-, дво- і багатопартійні системи). До кількісного критерію часто додають такі показники, як наявність або відсутність домінуючої партії або здатність до укладення союзів, рівень загальності між партіями [32, 144].
Залежно від кількості партій, що реально претендують на владу, виділяють такі типи партійних систем. Однопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів.
«Уявна» багатопартійність (квазібагатопартійність). Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Так, не дивлячись на те, що в Китаї, крім комуністичної партії, існує ще вісім партій, всі вони визнають керівну роль КПК. Інша назва цієї системи - «система з партією-гегемоном».
Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах (наприклад, президентських у США і парламентських у Британії), отримує право формувати свій кабінет міністрів. При цьому можливе виникнення ситуації (таке часто спостерігається у США), коли виконавчу владу виражає одна партія, а парламентську більшість виражено іншою партією. Самі американці розглядають цю ситуацію як додатковий поділ влади.
Система «двох з половиною партій». Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Така модель існує в Німеччині. Головними конкурентами на виборах є Християнсько-демократичний союз і соціалісти (СДПГ). Довгий час у ролі третьої партії виступали вільні демократи, які об'єднувалися то з СДПГ (1969-1982), то з ХДС (1982-1998). Після 1998 р. Соціалісти стали правлячою партією, вступивши в коаліцію з «зеленими» («Союз до зелені») [32, 149].
Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій. Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:
* помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються від інших орієнтованістю всіх існуючих партій на співробітництво, невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;
* поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві", відсутність сильних центристських партій, а також прагнення до укладення недовговічних партійних союзів, які дозволяють формувати уряд;
* атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій (від тридцяти до двохсот), ізольованість партій від влади і відсутність у них важелів впливу на владу.
Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:
* Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Наприклад, для Франції на двоблоковість, коли на президентські вибори партії йдуть двома блоками - лівим і правим.
* Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується. Тільки союз з іншим партійними фракціями дозволяє сформувати коаліційний уряд [32, 157-158].
Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах, прийнято виділяти такі партійні системи:
* системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії (наприклад, партія Індійського національного конгресу, ліберально-демократична партія Японії, соціал-демократична у Швеції);
* система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;
* система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність [32, 159].
У демократичних країнах домінують дво- і багатопартійні системи. Увагу політологів притягує питання про переваги і недоліки кожної з системи. З одного боку, багатопартійна система відображає широкий політичний спектр суспільства, демонструє реальні відносини змагальності, але з іншого - для неї притаманні суттєві мінуси:
* призводить до надмірної сегментації електорального поля під час виборів. Велика кількість партій і блоків, що беруть участь у виборах, ще не є гарантією більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Так, наприклад, результати виборів до Верховної Ради показують зворотну залежність: чим більше партій і блоків було подано для голосування, тим менша їх кількість зуміла перебороти виборчий поріг, необхідний для отримання депутатських місць;
* надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює проблему формування стабільного і ефективного Кабінету міністрів;
* сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", не маючи можливості прийти в законодавчий орган, дрібні партії можуть роздавати популістські обіцянки, знаючи, що відповідати за них не прийдеться. Тим самим подібні партії сприяють радикалізації настроїв у суспільстві.
У свою чергу двопартійна система забезпечує велику стійкість політичного життя: стабільний однопартійний уряд, домінування протягом довгого часу єдиного політичного курсу. Але й практика функціонування цієї системи и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.