На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная США у мжнародних вдносинах на початку XX ст. Перш контакти непорозумння: США й Україна доби Центральної Ради. Криза взаємин: 1918 p. Вплив Паризької мирної конференцї на американсько-українськ вдносини. Галицька дипломатична мся в США у 1921 р.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ

1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття

1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради

1.3 Криза взаємин: 1918 p.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ

2.1 Поява „галицького чинника”

2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції

2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.

РОЗДІЛ 3. ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ

3.1 Україна й політика США під час польсько-радянської війни 1920 р.

3.2 Галицька дипломатична місія в США у 1921 р.

3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Українські землі на початку ХХ ст. зберігали стійку репутацію в світовій політиці як один з основних центрів конфліктного пересікання інтересів великих держав, з однієї сторони, і як внутрішньо нестабільний регіон з гострими міжетнічними протиріччями.

Американська політика щодо України в контексті міжнародних відносин є надзвичайно цікавою і важливою для дослідження темою, адже охоплює низку питань, які залишаються актуальними й досі. В розглядуваний період українські землі переживали складний період, який характеризувався пожвавленням національно-визвольного руху, прагненням до незалежності, пошуком союзників та встановленням власних кордонів. Внаслідок цього, а також завдяки вигідному розташуванню, ці країни стали ареною дипломатичної боротьби для держав Європи.

Анексія США стала причиною серйозної міжнародної кризи початку ХХ ст.. Українська боротьба відіграла далеко не останню роль в міжнародних відносинах.

Актуальність теми зумовлена тим, що боротьба України за незалежність вплинула на стратегічно важливі країни з порушенням норм діючого міжнародного права відбувається дотепер.

Мета даної роботи: проаналізувати балканську політику великих європейських держав, зокрема США; виявити наслідки анексії для України, простежити дипломатичну боротьбу, яка розгорнулася між великими державами внаслідок цієї анексії.

Об'єктом дослідження є українські землі в контексті геополітичних відносин 1917-1923 рр.

Предметом - американська політика щодо України на початку ХХ ст..

Хронологічні рамки, якими обмежується дане дослідження, охоплює період з 1917 по 1923 рік. На початку ХХ століття США почала вмішуватися в українське життя, не останню роль в цьому питанні зіграла Паризька мирна конференція. Варто зазначити, важливу роль зіграла поява „галицького чинника”. Не слід забувати про дипломатичну місію Ю. Бачинського в українсько-американських відносинах в другій половині 1919р.

Завдання: для вивчення американської політики щодо України на початку ХХ ст.. є дуже важливим:

1. Дослідити дії американської дипломатії, специфіку відносин між Україною та США в 1917-1923рр

2. Розглянути дипломатичну боротьбу європейських країн в період української боротьби, проаналізувати геополітичні тенденції країн.

3. Визначити стратегію США і її противників щодо України (1917-1923 рр.)

Методологічна основа: дослідження побудоване на загальнонаукових принципах історизму та хронологізму. В ході роботи над темою дослідження, вивчення її основних аспектів, розробці положень та висновків застосовувався системний, проблемний та проблемно-хронологічний методи дослідження.

Наукова новизна: потрібно зазначити, що сучасних праць, присвячених проблемам американської політики щодо України на початку ХХ ст., мало. Більшість джерел мають епізодичний, або ж загальний характер. Інформацію доводиться збирати буквально „по крупинках”. Нині ця тема залишається фактично поза увагою науковців.

В даній роботі робиться спроба нестандартного аналізу внутрішньо та зовнішньополітичного положення США та України в розглядуваний період, досліджується місце та роль народів у цивілізаційному розвиткові європейського контексту.

Теоретична і практична значимість: в теоретичному плані в дослідженні робиться спроба узагальнення вітчизняної та закордонної джерельної бази; визначається перебіг, характер, причини та наслідки американської політики щодо України; аналізуються головні аспекти даного питання.

Складність та багатоплановість досліджуваної тематики, нерівномірність її висвітлення в історичній літературі і ряд інших обставин визначили форму викладу матеріалу даної роботи. Дослідження написане в історичному, а не історико-правовому плані.

Робота може бути застосована при підготовці загальних та спеціальних курсів з всесвітньої історії, написання дисертаційної роботи.

РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ

1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття

Переходячи до безпосереднього аналізу українсько-американських взаємин у 1917-1923 pp., нам здається доцільним одразу зробити кілька загальних зауваг.

Насамперед, незаперечним лишається факт, що українське питання посідало вельми незначне місце в американській зовнішній політиці, а Україна, як слушно підсумував Є. Камінський, належала до "зони байдужості" в глобальних інтересах США. У даній праці автор не збирається заперечувати цей погляд, а скоріше робить спробу пояснити, чому так було і які причини завадили Україні змінити таке ставлення до себе. На нашу думку, вивчення політики США щодо України у 1917-1923 pp. важливе не так з огляду на вплив американської позиції на остаточну долю тодішньої української державності, як сприятиме кращому розумінню витоків сьогоднішніх українсько-американських взаємин. Існує також наукова потреба в аналізі еволюції як української політики Вашингтона, так і американської політики тодішніх українських урядів на різних етапах українського національно-державного будівництва після Першої світової війни.

Інше зауваження стосується загальної міжнародної ролі і діяльності США першої третини XX століття. Ті дослідники, котрі зверталися до українсько-американських відносин періоду 1917-1923 pp., свідомо чи мимоволі підходили до характеристики політики США з позицій сьогодення, забуваючи, що на початку XX ст. США мали незрівнянно меншу вагу у світовій системі міжнародних відносин.

За визначенням американського дослідника зовнішньої політики США Джеймса Варбурга, з кінця XIX століття починається новий, третій етап зовнішньополітичної діяльності США.[1;45] Ознаменувався він приєднанням США до політики балансу сил (balance of power policy) та початком американської експансії на міжнародній арені: американо-іспанська війна 1898 р. й анексія Сполученими Штатами Філіппін, Пуерто-Ріко і Гуама; активізація політики "відкритих дверей" у Китаї, що її Вашингтон проголосив 1899 p.; посередництво в російсько-японській війні 1905 р. Вашингтон активно включився у боротьбу великих держав за перерозподіл світу. Як наслідок, на переломі ХІХ-ХХ ст. перед США вперше постала дилема, яка згодом неодноразово ускладнювала їхню зовнішню політику. З одного боку, "доктрина Монро", проголошена Вашингтоном ще 1823 p., відмовляла Європі у праві "поширювати свою систему" в Південній і Північній Америці та декларувала невтручання США у внутрішні справи континенту європейського, заклавши підвалини американського ізоляціонізму. З іншого зміцнення економічної та військової могутності країни природно спонукало до активнішого впливу, якщо не лідерства, у міжнародних відносинах. Друга тенденція також посилювалась глибоким і дедалі міцнішим переконанням американців у вищості і привабливості американських цінностей.

Перша світова війна, безперечно, суттєво змінила співвідношення сил на міжнародній арені. По її закінченні США перетворилися на світову державу, їхня економіка перебувала на піднесенні, натомість європейські країни економічно були відчутно послаблені. Вашингтон вступив у війну як боржник європейських держав, а закінчив її як головний кредитор, якому заборгували і Англія, і Франція. Під час війни Вашингтон позичив 4 млрд. дол. Англії, майже стільки ж Франції, 2 млрд. - Італії. Значно зросла американська торгівля. Частка США в загальному світовому експорті підскочила з 12,4% у 1913 р. до 16,9% у 1922; у світовому імпорті -- від 8,3% до 12,9%.[3;141]

Фінансовий центр світу почав зміщуватися з Лондона до Нью-Йорка. Проте, незважаючи на таке піднесення США, головну роль у розв'язанні проблем повоєнної побудови Європи відігравали, як і раніше, Лондон і Париж. Така ситуація пояснювалася частково традицією, що склалася впродовж віків, а частково тим, що США, незважаючи на свою значно зрослу могутність, були ще не готові активно втручатись у європейські справи, а часом і просто уникали того. Здається, цей факт усвідомлювали тодішні українські провідники, а відтак, як справедливо зазначає Є.Камінський, у 1917 р. "США не були віднесені лідерами УHP до числа пріоритетних держав, а конкретні кроки до знаходження розуміння у Вашингтоні були зроблені з запізненням”.[4;95]

На відміну од Англії і Франції, США не мали прямих інтересів у конкретних територіальних питаннях Центрально-Східної Європи і Росії. Незначними були їхні економічні інтереси: низький розвиток взаємної торгівлі, обмежені приватні й урядові інвестиції.[4;52] Це стосувалося й України, куди американський капітал почав проникати лише на початку XX століття і наприкінці Першої світової війни не мав там міцних позицій, а тому, всупереч твердженням радянських істориків, не міг поважно впливати на формування української політики вашингтонської адміністрації. В умовах невпинного зростання своєї економічної могутності Сполучені Штати були зацікавлені, передусім, у підтриманні стабільності у світі та економічній відбудові зруйнованої війною Європи, що відкривало нові можливості для експорту американських товарів і капіталу.

З погляду США, зміни в Європі після закінчення світової війни створювали нові, небажані проблеми. Розвалювались величезні імперії, наслідки чого передбачити було неможливо. Розпад Австро-Угорської монархії, Російської та Німецької імперій неминуче означав порушення традиційного балансу сил на континенті, а утворення нових держав із нечітко визначеними кордонами.

Зовнішня політика США у 1917-1919 pp. асоціювалася з позицією і особистістю президента Вудро Вільсона. Його суперечливі постать і політична концепція і досі є предметом дискусій в американській історіографії, породжуючи нові інтерпретації і гіпотези. З одного боку, Вільсон, на якого зруйнована і втомлена війною Європа дивилася як на захисника свободи і справедливості, був прихильником демократії. Його ідеалізм викликав бажання виробити доктрину, яка б впливала на інші народи в дусі традиційних американських цінностей. Відомі 14 пунктів Вільсона справді стали першою демократичною програмою національно-державного самовизначення народів і спробою створити механізм, який би поєднав національні аспірації зі стабільним міжнародним порядком[7;127]. Ідея національного самовизначення як магніт притягувала до себе народи Центрально-Східної Європи. До Парижа Вільсон приїхав, маючи найбільший престиж серед усіх державних лідерів, як президент країни, яка врятувала Антанту від поразки і забезпечила можливості для національно-державного розвитку "малих" центрально та східноєвропейських народів.

Щоб зрозуміти ставлення Сполучених Штатів і американської громадської думки до різних національно-визвольних рухів, слід зважати також на пріоритетне ставлення американців до федералізму як форми державного устрою (принцип, закладений у працях засновників США, Декларації незалежності і Конституції) та на внутрішню концептуальну суперечливість американського ідеалізму (наголос на захисті демократичних прав і цінностей та права націй на самовизначення) і прагматизму (першочерговість національних інтересів) у їхній зовнішній політиці.[9;31]

Ці суперечності впливали на ухвалення конкретних рішень. Крім того, Вашингтон мусив враховувати інтереси і вимоги своїх союзників, насамперед Англії та Франції, які мали свій погляд на утворення нового міжнародного порядку в Європі, що відповідав би їхнім національним інтересам. Стратегія Вільсона полягала, окрім іншого, у збереженні союзницької єдності, заради чого Білий дім був готовий до компромісів із Францією й Англією.[10;120]

Все це яскраво виявилось у політиці США в українському і східно-галицькому питаннях. Необхідно також зауважити, що ставлення США та інших країн до ЗУНР і Східної Галичини не було ідентичним їхній політиці по відношенню до незалежної України в цілому, хоча взаємозв'язок тут був очевидним. Розв'язання східногалицького питання тісно перепліталося з утвердженням незалежності України, що давало альтернативну можливість вирішення проблеми. Негативне ставлення до української державності на міжнародній арені заздалегідь визначило передачу Східної Галичини Польщі. Якщо позиція великих держав у східно-галицькому питанні обумовлювалась великою мірою їхніми планами щодо Польщі (хоч і тут вони зважали на інтереси Росії), то їхня політика в загальноукраїнському питанні від самого початку була складовою російської політики цих держав.

Навіть з активізацією зовнішньополітичної діяльності США на початку XX ст. Росія не розглядалася як потенційний суперник. Через географічну віддаленість і відсутність на той час стратегічної зброї масового знищення Росія не могла становити жодної військової загрози національній безпеці США. Та більше, у Першій світовій війні Російська імперія і США були союзниками. Через політику "відкритих дверей" у Китаї американо-російські суперечності подекуди виникали, але Вашингтон набагато більше турбували в регіоні агресивність і територіальні претензії з боку Японії, що зростали на очах і обіцяли гостре американо-японське суперництво. З американського погляду, Росії належала важлива роль у стримуванні Японії на Далекому Сході. На думку відомого американського історика Арно Мейєра, яку ми поділяємо, "Вашингтон мав тенденцію зосереджуватися на тихоокеанській ролі Росії, Франція на її європейській ролі, Англія - на її ролі на Близькому Сході”.[18;161] На європейському континенті Росія, починаючи з XVIII століття, була одним із ключових елементів політики "балансу сил". По закінченні Першої світової війни єдина велика Росія могла стати противагою відродженню німецького імперіалізму.

Отже, крім морально-правових зобов'язань перед своїм союзником, збереження єдиної і сильної Росії безпосередньо відповідало національним інтересам США. На додаток до цих геостратегічних міркувань Вашингтона, лютнева 1917 р. революція зробила Росію привабливішою ідеологічно. В очах американських політиків і громадськості повалення царату означало встановлення в Росії демократії, що наближало її до західних політичних систем. Уже 20 березня 1917 р. Державний департамент дав доручення своєму послові у Петрограді Денісу Френсісу визнати Тимчасовий уряд. Як наслідок, "підтримання територіальної цілісності Росії було піднесено майже до рівня догми американської зовнішньої політики”. [4;49]

1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради

Українське (чи точніше західноукраїнське) питання з'явилося на американській політичній сцені за декілька місяців перед вступом США у Першу світову війну. 24 січня 1917 р. обидві палати Конгресу одноголосно ухвалили резолюцію про збір коштів на допомогу українцям, зокрема "особливо потерпілим од війни Галичині, Буковині та іншим провінціям Австрії". Проте у 1917 р. для американського істеблішменту, а тим більше широкого загалу, Україна лишалася terra incognita.

В США ще тривали дискусії щодо вступу країни у війну, переважно через відправлення американських солдатів до Європи, а за океаном події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Кінець російської зими приніс буржуазно-демократичну революцію і повалення 300-літньої династії Романових. Послабленням імперського центру швидко скористалися пригноблені національні окраїни, які всупереч поширеним на Заході уявленням і незважаючи на реакційно-репресивну політику російського самодержавства, ніколи не втрачали культурно-етнічної ідентичності. Національне пробудження сколихнуло й Україну. 4 березня на зборах Товариства українських поступовців у Києві було засновано Центральну Раду, її головою став найвідоміший український історик, лідер національного руху Михайло Грушевський. Бурхливо розвивалося українське культурне і громадсько-політичне життя: відновили діяльність українські політичні партії; проходили багатолюдні мітинги і з'їзди (військовий, селянський, робітничий), які делегували своїх представників до Центральної Ради; відродилися Просвіти; почали виходити україномовні газети І журнали тощо. 10 (23) червня оприлюднено текст І Універсалу Центральної Ради, який проголосив суверенність українського народу на своїй землі. За кілька днів Центральна Рада затвердила перший склад українського уряду - Генерального Секретаріату - на чолі з Володимиром Винниченком.

Однак утворення та діяльність Центральної Ради здебільшого лишилися непоміченими й невідомими на тому боці Атлантичного океану. Не дивно, що найбільш поінформована і впливова "New York Times" протягом 1917 p. подавала тільки спорадичні інформації про події в Україні, посилаючись на інші інформаційні агентства. Світ і, зокрема, Сполучені Штати України не знали. Активна інформаційна діяльність Спілки визволення України під час Першої світової війни розглядалася як німецько-австрійський витвір, спрямований на послаблення Антанти і США, що закладало нові цеглини до муру анти-українства на Заході. Одинокою спробою поширення інформації про Україну в США стала опублікована в Нью-Йорку ще 1915 р. англомовна книжка "Ukraine's Claim to Freedom. An Appeal for Justice on Behalf of Thirty-Five Millions", яка побачила світ завдяки Українській національній асоціації. Вона містила збірку статей українських (М.Грушевський, Л.Цегельський, В.Дорошенко, Я.Федорчук), німецьких (К.Летнер, О.Хетш) і шведського (Е.Беркман) авторів про становище українців та український національний рух в Австро-Угорщині та Росії. Зрозуміло, що єдина публікація такого типу не могла розтопити кригу незнання і байдужості. Навіть більше, проголошуючи у збірці кінцевою метою українського руху утворення незалежної держави, автори водночас стверджували, що у найближчому майбутньому ця мета є недосяжною, і тому висували вимогу автономії українців у складі Росії й Австро-Угорщини. Не дивно, що Захід мав невиразне уявлення про бажання українців, адже вони й самі не мали чіткої думки про свою майбутність.

На позиціях автономії стояла і Центральна Рада, яка тривалий час взагалі не мала ні міністерства закордонних справ, ні стратегії зовнішньої політики, зосередивши всі свої зусилля на налагодженні взаємин з Росією. До кінця 1917 р. Генеральний Секретаріат і Центральна Рада нічого не зробили для піднесення української справи на міжнародній арені. Міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин уперше звернувся з листом до урядів країн Антанти і США лише у грудні 1917 р. Тоді ж один із членів Центральної Ради неофіційно зустрівся у Києві з представником Американського християнського союзу молодих людей Едвардом Гілдом.

І річ тут не лише у прорахунках чи недосвідченості керівників Центральної Ради, а головно в об'єктивних реаліях українського національно-визвольного руху. Послухаємо відомого українського історика Івана Лисяка-Рудницького, який писав: "...1917 рік почався не в Києві, а в Петербурзі... Отже, українська революція і своїм початком, і своїм кінцем, і тисячними нитками була фактично пов'язана з російським імперіяльним історичним процесом".[34;67] Розірвати цей взаємозв'язок було важко. Ще важче відокремити Україну від Росії було зовнішньому світові. Враховуючи те, що Росія була союзницею Антанти і США і, здавалося, після Лютневої революції рухається в напрямку демократії, українське питання вважалося її внутрішньою справою.

Вступивши у війну навесні 1917 р., США відчули потребу готувати власні плани повоєнної побудови Центрально-Східної Європи. Влітку цього ж року почали з'являтися перші розробки. Так, у травні-липні 1917 р. три меморандуми, що стосувалися в основному Польщі, підготував експерт Держдепартаменту Альберт Путні. Критично ставлячись до польського націоналізму щодо українців і євреїв, Путні пропонував приєднати Східну Галичину до України, яка, в свою чергу, мала становити частину Російської федерації. Збереження єдності Росії відповідало настроям американського керівництва. Для активізації підготовчої роботи на початку вересня було утворено спеціальну комісію "Inquiry", їй було доручено збирати інформацію та готувати для американського уряду об'єктивні аналітичні матеріали для майбутніх мирних переговорів. Східноєвропейське відділення комісії очолив професор Гарвардського університету Річард Лорд. За час свого існування "Inquiry" підготувала близько 2 тис. доповідей і документів.

А тим часом у Росії сталися докорінні зміни. У Петрограді й Москві владу захопила найрадикальніша ліва партія - партія більшовиків на чолі з Володимиром Леніним. Для різних національних рухів на території Росії Жовтнева революція показала життєву необхідність подальшого дистанціювання від імперського центру. У Києві Центральна Рада заявила своїм III Універсалом від 20 листопада про утворення Української Народної Республіки, "не одділяючись від Республіки Російської і зберігаючи єдність її".[30;78]

Про проголошення УНР повідомила і "New York Times". На шпальтах газети почало з'являтися більше інформації про Україну, але майже завжди вона подавалася у загальноросійському контексті. Інтерес до України у Вашингтоні дещо зріс, так само як і до інших окраїн Російської імперії, які розглядалися як центри антибільшовицької боротьби і сила, що могла утримати східний фронт проти Німеччини. Останнє на даному етапі було головним. Наслідком стало вислання з Москви до Києва Дугласа Дженкінса, в минулому американського консула в Ризі (перед ним, з вересня 1917 р. у Києві був лише один американець - Е.Гілд).

Звіти консула Дженкінса, які регулярно висилалися до Москви, а звідти -- до Держдепартаменту, були у той час головним джерелом інформації Вашингтона про ситуацію в Україні, і треба зазначити, що це джерело було дуже обмеженим. Американський консул прибув до української столиці після появи там військових місій Франції та Англії, від яких він переважно й черпав свою інформацію. Листи Дженкінса свідчать про його вельми поверхову обізнаність з реаліями українського політичного і соціально-економічного життя. Дженкінс залишив Київ наприкінці лютого 1918 р. у зв'язку зі вступом до української столиці німецьких військ. Поза тим деяка інформація надходила від посланника США в Румунії, Болгарії і Сербії Вопічки та американського посла у Парижі Шарпа, який сам отримував її від союзного командування в Яссах.

Найголовнішим питанням для Антанти і США в грудні 1917 р. було утримати східний фронт проти Німеччини. Союзники, насамперед Англія та Франція, гарячково шукали на території Російської імперії ті сили, які б могли продовжувати воєнні дії проти Німеччини до остаточної перемоги. Вже на початку грудня Англія та Франція вирішили надати допомогу Російській Добровольчій армії, що її формували на Дону генерали Алексеев і Корнілов. Контакти було встановлено також з іншими політичними силами і національними рухами. В Україні велику активність виявляли французи, зокрема французька військова місія в Яссах на чолі з генералом Бертельо. Таємна англо-французька угода від 23 грудня ділила Росію на "сфери впливу", за якою Україна відходила до французької "зони". До речі, про укладену між союзниками по Антанті угоду Вашингтон не був навіть поінформований.[28;64]

Водночас у січні Центральна Рада розпочала у Бресті переговори з Німеччиною та її союзниками, які завершилися підписанням Брестського миру 9 лютого 1918 р. За ним країни Почвірного союзу визнали проголошену IV Універсалом від 22 січня незалежність і суверенність Української Народної Республіки, встановлювали з нею дипломатичні відносини і зобов'язалися надати УНР військову допомогу в обмін на постачання української сільськогосподарської продукції.

Варто, проте, наголосити, що до укладення миру Центральну Раду спонукали не пронімецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня і зовнішньополітична ситуація, що склалася на той час. Це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. В умовах внутрішнього безладдя й слабкості, а також фактичної війни з Радянською Росією, що в тій ситуації означала неминучу поразку української влади, Київ був заклопотаний насамперед ходами тактичними і дбав про те, як одержати швидку допомогу. Е.Гілд, наприклад, прекрасно розумів потребу західної фінансової та військової допомоги Центральній Раді і ще 2 грудня повідомляв своєму керівництву в Москві, що без такої допомоги перспективи України лишатимуться "песимістичними".

Центральна Рада шукала підтримки в альянтів у Яссах. Правда, робила це невдало, її делегати на переговорах з Антантою Галіп і Голицинський одразу попередили про відмову України визнавати борги царського уряду - підхід, який не відрізнявся од позиції російського Раднаркому і не міг знайти підтримки на Заході. Невиправданим був і максималізм Центральної Ради, яка в обмін на свою згоду продовжувати війну з Німеччиною вимагала не менше, як визнання Антантою української державності. Така вимога виглядала досить дивною, зважаючи на те, що тоді Центральна Рада ще сама не наважилася остаточно розірвати з Росією.

З іншого боку здавалося, що Антанта, особливо Франція, виявляла великий інтерес, аби утримати Україну у війні на своєму боці. Проте союзникам бракувало головного - можливості надати не декларовану, а реальну допомогу. Парижу і Лондону навіть не вдалося переконати виступити на боці Центральної Ради залежних від союзників Томаша Масарика і чехословацькі збройні формування в Києві. Незважаючи на звернення Центральної Ради, Масарик став на нейтральну позицію у боротьбі між українською владою та більшовиками. Отож українці мусили власними силами виходити із надзвичайно складного становища, сподіваючись на підтримку своєї справи хіба у віддаленій перспективі. Навіть більше, політика Антанти була від початку двоїстою, свідченням чого є хоча б зустріч Л.Троцького з французьким послом у Петрограді Нулансом, під час якої останній заявив, що "в разі збройного конфлікту між Радою і Советом ми не втручатимемось".[36;81] З остаточною відповіддю на вимоги Центральної Ради Антанта зволікала, а тим часом червоні війська підступили до Києва. Кількаденна нерівна боротьба закінчилася відступом української влади до Житомира та червоним терором у загарбаному Києві. Мир із німцями Центральна Рада уклала, лише зрозумівши, що допомоги від Антанти не буде. Але фактом є і те, що цей вимушений акт пізніше неодноразово використовувався антиукраїнськими силами для дискредитації українського руху на Заході.

Щодо позиції США, то вона навряд чи змінилася б навіть коли б Центральна Рада відмовилась укласти сепаратний мир. Якщо для досягнення своєї мети - утримання України у війні - Франція й Англія вислали до Києва свої військові місії, а потім пішли принаймні на визнання УНР, то Вашингтон був не готовий зробити навіть такого кроку. І тут ніяк не можна погодитись із висновком К.Варваріва, що до укладення Брестського миру "позиція Сполучених Штатів лишалася відкритою чи, принаймні, не визначеною остаточно". Посол США у Петрограді Д.Френсіс однозначно застеріг Дженкінса, який від'їжджав до Києва задовго до укладення миру у Бресті, від визнання там будь-якого уряду. Тому Дженкінс утримувався від офіційних контактів з представниками Центральної Ради і Генерального Секретаріату, лише один раз неофіційно зустрівшись із О.Шульгиним.

Приїхавши до Києва, він тихо поселився в ньому як неофіційний американський спостерігач, який займався збиранням і аналізом інформації про поточні події в Україні, про що свідчать його звіти. Найперше консул цікавився боєздатністю української армії та можливістю її використання проти Німеччини. Якихось інших інструкцій Дженкінс так і не отримав, і тому навряд чи є підстави характеризувати його діяльність як "підривну". І зовсім безпідставними є спроби довести, ніби Центральна Рада одержувала через М. Гру шевського фінансову допомогу від американського уряду. Майже в кожному листі Дженкінс і Гїлд наголошували на австрійських та німецьких впливах в Україні, а Грушевського й Винниченка відверто звинувачували у зв'язках із австрійською розвідкою, протиставляючи їм симпатиків Антанти С.Петлюру і О.Шульгина. Парадоксально, але такі чутки поширювались самим О.Шульгиним та апаратом його міністерства. Читаючи звіти Дженкінса, не можна не відчути, що він прибув до Києва із заздалегідь сформованим негативним ставленням до незалежності України, для якої консул не бачив іншого шляху як федеративний зв'язок із Росією.

Отже, хоч як це парадоксально, прихід до влади більшовиків далеко не зразу вплинув на загальну американську політику. Восени 1917 р. США та їхні союзники -- учасники Антанти були з головою заклопотані воєнними діями на фронтах Першої світової. Крім того, Захід явно недооцінив спроможності більшовиків утриматися при владі. А тому можливість боротися проти радянської влади в Росії, допомагаючи неросійським народам імперії, відкидалася. Наприкінці 1917 і на початку 1918 pp. дилеми "розчленування" Росії перед Вашингтоном не стояло. Навпаки, американський істеблішмент робив ставку на збереження єдності Росії, про що ясно писали ще на початку січня 1918 р. держсекретар Роберт Лансінг і його перший заступник Франк Полк.[26;70]

8 січня 1918 р. президент США В.Вільсон виступив у Конгресі й оголосив свої відомі 14 пунктів. У цьому документі було вперше викладено офіційне ставлення Сполучених Штатів до різних національних рухів Центрально-Східної Європи. Згадки про Україну та її незалежність у програмі президента Вільсона не було, і в цілому робився наголос на федералізацію сходу Європи. Тому навряд чи можна погодитися з висновком Матвія Стахова, що "політична позиція американського уряду" робила його "міцним союзником" українців у їхній боротьбі за суверенітет і незалежність своєї держави та робила "політичні шанси України дуже добрими". Програма, накреслена В.Вільсоном, не давала українцям підстав розраховувати на міжнародно-правову чи моральну підтримку з боку Вашингтона.

Втім, це зовсім не означає, що серед американських політиків панувала одностайність. Іноді лунали голоси за визнання незалежності України. Таку думку висловлював, наприклад, посол США в Росії Д.Френсіс, який зблизька бачив і відчував процеси, що там відбувалися. Прихильнішими до України були погляди американських військових. Зокрема, у січні 1918 р. військовий представник США в Румунії Ятс писав своєму міністрові оборони, що "Америка повинна визнати Українську республіку". У такому кроці Ятс вбачав єдину можливість запобігти миру з Німеччиною. Подібні погляди, проте, не були визначальними у формуванні політики США на теренах Російської імперії. Головну роль тут відігравав Держдепартамент, у стінах якого панував дух "єдиної й неподільної". Щодо міністерства оборони, то розсекречені кілька років тому звіти американської військової розвідки про становище в регіоні після приходу до влади більшовиків свідчать про розгубленість відповідних структур і відсутність у них чіткої програми дій.

1.3 Криза взаємин: 1918 p.

Повернувшись до Києва на початку березня завдяки наступові німецьких військ, Центральна Рада, проте, досить швидко не лише втратила їхню підтримку, а й позбулася влади. Роздратоване дедалі більшим хаосом в Україні і неспроможністю Центральної Ради контролювати ситуацію та виконувати свої зобов'язання перед Берліном, передусім щодо забезпечення Німеччини продуктами сільського господарства, німецьке військове командування в Україні зробило ставку на виразника інтересів заможних землевласників, консервативного генерала Павла Скоропадського. 29 квітня 1918 р. у Києві стався державний переворот, внаслідок якого було ліквідовано Українську Народну Республіку і проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом Скоропадським.

Після встановлення з допомогою німецьких військ влади Скоропадського Антанта і США втратили і решту інтересу до долі України. Не встигнувши посісти чільного місця в порядку денному міжнародної політики, 1918 р. українське питання майже зникло для Заходу. Прийшовши до влади на німецьких багнетах, уряд гетьмана фактично позбавив себе можливості вибору зовнішньополітичної орієнтації, окрім опертя на Німеччину та її союзників. Як згадував у своїх спогадах міністр закордонних справ гетьманської держави Дмитро Дорошенко, "відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави".[22;65] Зрозуміло, що за такого політичного курсу не випадало розраховувати на порозуміння з США й Антантою, хоча Дорошенко і стверджував далі, що "думка про висилку місій до держав Entente була у нас весь час". Коли російські соціалісти-революціонери разом із "білими" реакціонерами-монархістами утворили в Уфі Директорію для спільної боротьби проти Раднаркому, Антанта почала робити головну ставку на Директорію.

Саме в цей несприятливий для України час формувалися підходи США до побудови Центрально-Східної Європи. З весни 1918 р. значно інтенсифікувала свою роботу "Inquiry". В одній із доповідей, що стосувалася північно-східного кордону Польщі, професор Лорд безапеляційно стверджував, що серед білорусів та українців не спостерігається "жодної форми національного руху". В листопаді 1918 р. Лорд доводив, що "немає причини для створення незалежної України", бо "ні раніше, ні тепер там не було й немає великого бажання до відокремлення" від Росії, і що обидва народи "пов'язані економічно, мають єдину церкву, літературу та ідеали". 21 вересня 1918 р. свій проект територіального врегулювання представив держсекретар Роберт Лансінг. Він планував приєднати Україну до Російської федерації. Правда, згідно зі спогадами радника Вільсона, людини, яка мала на президента великий вплив, полковника Едварда Гауза, у вересні 1918 р. він обстоював протилежний погляд. Принаймні у своєму щоденнику Гауз стверджував, що запропонував Вільсону відокремити від Росії Сибір, а європейську частину Росії поділити на три частини. Обгрунтував це Гауз тим, що Росія є "занадто велика" для безпеки світу. Проте Вільсон, як стверджує Гауз, рішуче заперечив проти такого плану. За поділ Росії виступав також сенатор-республіканець від штату Массачусетс Генрі Кебот Лодж.[19;13]

Наприкінці жовтня 1918 р. видавець "New York World" Ф.Кобб і секретар "Inquiry" В. Ліпман на прохання полковника Гауза підготували коментар-пояснення до 14 пунктів президента Вільсона. Коментар, який повинен був конкретизувати загальні положення програми Вільсона з урахуванням тих міжнародних змін, що відбулися від моменту появи 14 пунктів, здається, відповідав ідеям Гауза. Пояснення до пункту 6, у якому йшлося про Росію, ставило під сумнів правомірність ототожнення території власне Росії з територією Російської імперії. Треба пам'ятати, що на час появи цього меморандуму радянська влада в Росії проіснувала вже рік, що не могло не відбитися на оцінках авторів документа. 14 пунктів президента передбачали утворення незалежної Польщі, а коментар резервував аналогічне право для "фінів, литовців, латишів і також, можливо, для українців". Коментар пропонував, щоб мирна конференція визнала теперішні уряди цих народів. Водночас автори пояснення радили заохочувати федеративні зв'язки між новими державами, включно з можливістю їхньої федерації з Росією, що також збігалося з уявленнями Гауза. Є свідчення, що Вільсон в основному погодився з аналізом, зробленим у меморандумі, але подальша конкретизація відкладалася до мирної конференції. До від'їзду в Європу президент США утримався від чіткішого визначення свого ставлення до проблем організації Центрально-Східної Європи, що залишало йому простір у вирішенні конкретних питань під час роботи конференції.

З наближенням кінця Першої світової війни процеси, що відбувалися в центрі і на сході Європи, дедалі ускладнювались. Майбутнє Росії лишалося непередбачуваним. Агонізувала Німеччина. На території колишньої Австро-Угорщини, як гриби після дощу, виникали нові державні утворення і нові уряди - Міхая Карої, Томаша Масарика, Юзефа Пілсудського, Ніколи Пашича, Карла Реннера. Економічна руїна, політична і соціальна нестабільність, нерозв'язані проблеми національних меншин, невизначеність кордонів - ось що характеризувало новоутворені держави Центрально-Східної Європи восени 1918 р. У такій ситуації США мали формувати свою політику щодо нових урядів і визначитися, кого з них підтримувати. Не дивно, що такі політики як Гауз схилялися до федералізації Центральної та Східної Європи. У федералізації вбачали "ліки від усіх конфліктів" у регіоні. На думку дослідника політики США у Центрально-Східній Європі Віктора Маматі, Вільсон був нерішучим у своїй "слов'янській політиці" через складність становища в регіоні.

За умов поразки Німеччини і загрози збройного виступу проти влади гетьмана Українським національним союзом на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою почав помалу робити кроки до зближення з Антантою Павло Скоропадський. Зміна пріоритетів давалася гетьманові важко. Ще у жовтні він переконував членів уряду, що "одиноку серйозну силу становлять поки німці". А вже на початку листопада Скоропадський вислав до Ясс - тимчасової столиці Румунії, де перебували військові місії Антанти, свого представника І.Коростовця, колишнього посла Росії в Китаї, з метою встановити відносини з державами Антанти. Місія Коростовця не мала успіху. Виношувались також плани вислати Коростовця до США. У Швеції голова української дипломатичної місії генерал Баженов пробував переконати військового представника США Стайнса, що запрошення німців в Україну було не більше, ніж намаганням захиститися від більшовиків. Баженов говорив про симпатії українців до Антанти і висловив готовність українського уряду встановити торговельні зв'язки зі Сполученими Штатами. Дорошенко шукав контактів із представниками союзних держав у нейтральному Берні. Аби змінити ставлення Антанти і США, 14 листопада Скоропадський відправив у відставку уряд і утворив новий, а також проголосив "Грамоту" про майбутню всеросійську федерацію, в якій "Україні належить зайняти одне з перших місць".[17;54] Але навіть у "Грамоті" гетьман не зміг приховати своїх справжніх уподобань, наголосивши, що Україна "перша завела у себе основи порядку і законності" і "при дружній допомозі Осередніх держав... заховала спокій аж до нинішнього дня". На відміну од Центральної Ради гетьман не вимагав офіційного визнання Української держави, сподіваючись лише на приїзд до Києва делегата Антанти для переговорів. Проте навіть за такої "поміркованості" дискредитований співпрацею з німцями уряд Скоропадського не міг розраховувати на нормалізацію відносин із США й Антантою.

До справ заручитися підтримкою альянтів удавалися також Український національний союз, а пізніше Директорія Української Народної Республіки, але й вони не мали успіху.

Логічно було б, аби антигетьманська опозиція в Україні спробувала встановити зв'язки з Антантою і США ще влітку 1918 p., після утворення у травні Українського національного союзу (УНСоюз). Проте цього не сталося. Натомість лідери УНСоюзу надрукували звернення до німецького народу з проханням про підтримку та вели неофіційні переговори з делегацією радянської Москви, що приїхала до Києва для переговорів з урядом Скоропадського. Керівникам антигетьманської опозиції, так само як і гетьманові, бракувало правдивого розуміння тенденцій розвитку міжнародної ситуації в Європі і відповідного аналізу та прогнозування. Крім того, українські політики національного табору, особливо його лівої частини, розчарувавшись в Антанті ще за доби Центральної Ради, ставилися до неї з недовірою. З іншого боку, ситуація в Україні змінювалась, а на Заході й далі побутував міф про пов'язаність українського руху з Німеччиною, і дії керівництва УНСоюзу аж ніяк не сприяли його спростуванню.

Лише пізньої осені 1918 p., коли хід подій на фронтах Першої світової війни вже ні в кого не викликав сумнівів, УНСоюз почав шукати виходи на уряди держав Антанти. Перші таємні спроби увійти в контакт з представниками країн Антанти УНСоюз здійснив на початку листопада через гетьманського консула в Яссах Білецького.[20;45] З цією ж метою ще до того, як Директорія захопила Київ і повалила владу Скоропадського, Григорія Сидоренка, колишнього міністра шляхів в уряді Центральної Ради, було вислано до Парижа, де мала розпочатися мирна конференція.

На відміну од 1917 p., українська національна демократія почала надавати дещо більшого значення міжнародній діяльності, хоча й тепер недооцінювала її можливості. Принаймні у першій відозві Директорії про анти-гетьманське повстання від 15 листопада 1918 p., підписаній Володимиром Винниченком (голова Директорії), Симоном Петлюрою, Федором Швецем, Опанасом Андрієвським та Андрієм Макаренком, не було й згадки про зовнішню політику. Відсутність налагодженої інформаційно-пропагандистської роботи призвела до того, що на міжнародній арені повстання Директорії було зустрінуте з насторогою. Зокрема, в американських очах це було повстання "українських шовіністів", яке становило загрозу інтересам союзників.

Не мала Директорія й чіткого політичного курсу. Партії, які сформували УНСоюз і Директорію (Українська соціал-демократична партія, Українська партія соціаліетів-революціонерів, Українська партія соціалістів-самостійників, Селянська спілка), і навіть різні течії в межах однієї партії, дотримувались різної орієнтації: ліві виступали за першочерговість соціальних перетворень, а помірковані та праві обстоювали пріоритет національно-державного будівництва. У зовнішній політиці Директорія УНР хиталася між налагодженням відносин з Радянською Росією й опертям на Захід. Якщо праві сили, символізовані С.Петлюрою, обстоювали потребу порозуміння з Антантою, то ліві течії та фракції дивилися на Антанту як на силу реакційну, союз із якою призведе до втрати довіри народу й української державності.

Як наслідок, у програмній декларації Директорії, проголошеній 14 грудня, одразу після переможного вступу її військ до Києва і відновлення Української Народної Республіки, нова українська влада заявила про свій "цілковитий нейтралітет" і "бажання мирного співжиття з народами всіх держав".[14;40] В умовах закінчення світової війни така позиція могла означати хіба що "нейтралітет" у боротьбі між Радянською Росією і Заходом і не могла здобути підтримку та схвалення Антанти. А от ціна "нейтралітету" у відносинах з російським Раднаркомом була досить швидко доведена дальшим розвитком подій. Суперечливими щодо Антанти виявились і наступні міжнародні акції Директорії УНР. 19 грудня Директорія надіслала відверто недружню ноту урядам країн Антанти, де попередила, що "не потребує помочі держав Антанти, про яку благав гетьман...", і вимагала "з'ясування від держав Антанти щодо цілі висадження їх військ на Україні". А вже за тиждень Директорія запевняла Антанту у своїх намірах виконувати "всі міжнародні зобов'язання", що перейшли до України в спадщину від колишньої Росії.[14;67]

Однак тепер міжнародна ситуація була ще менш сприятливою для української справи. Підписання 11 листопада 1918 p. Комп'єнського перемир'я поклало край Першій світовій війні, що дозволило Антанті впритул зайнятися вибухонебезпечною для всієї Європи ситуацією в Росії. Союзники виявляли дедалі більшу заклопотаність і стурбованість подіями в Росії та зміцненням там революційної влади більшовиків. Останнє, як пише Дж.Варбург, "замінило мету союзників забезпечити в світі демократію, якщо, звичайно, це взагалі було їхньою метою, ціль врятувати світ від революції". Радянську владу планували придушити як власними силами, тобто шляхом безпосередньої інтервенції, так і за рахунок організації та підтримки російської "білої" контрреволюції.

Для Вашингтона головним на цьому етапі стало питання: брати участь в інтервенції чи ні? Вагання тривало не довго, і 1918 р. Сполучені Штати взяли участь у висадці союзних військ у Росії: разом з англійськими в Архангельську і Мурманську на півночі Росії та разом з японськими на Далекому Сході і в Сибіру. Згідно з англо-французькою домовленістю від грудня 1917 p., наприкінці 1918 р. на півдні України і в Криму висадився 50-тисячний французький корпус.[11;74]

Наприкінці 1918 - на початку 1919 pp. лише французи, особливо військові, прагнучи об'єднати всі антибільшовицькі сили на півдні колишньої імперії, короткий час розглядали українську Директорію як потенційного союзника. Хоча навіть тоді можливість остаточного розчленування Росії відкидалася, а Україну бачили в майбутньому автономною частиною федеративної Росії. Зі свого боку, Директорія, розпочинаючи переговори з французьким командуванням в Одесі, водночас плекала надії на порозуміння з російським Раднаркомом, для чого до Москви було вислано делегацію УНР на чолі з С.Мазуренком. І лише після того, як місія Мазуренка остаточно провалилась і більшовицькі війська підступили 12 січня 1919 р. до Чернігова, Директорія оголосила 16 січня стан війни проти Радянської Росії та інтенсифікувала пошуки контактів з Антантою. У січні 1919 р. в Одесі, де перебувало командування французьких інтервенційних військ, відбулося кілька раундів переговорів начальника штабу французького корпусу полковника Фрейденберга з українськими представниками: генералом Олександром Грековим, Осипом Назаруком і Сергієм Остапенком, Арнольдом Марголіним. Спираючись на силу свого десанту, цього разу вже Антанта висувала жорсткі, ультимативні вимоги, включно з принизливим домаганням відставки керівників Директорії В.Винниченка і С. Петлюри та голови Ради народних міністрів (уряду) УНР В.Чехівського. Незважаючи на те, що Директорія погодилась на більшу частину вимог, а Винниченко і Чехівський залишили не лише свої посади, а й Україну, досягнути угоди так і не вдалося. Антанта, представлена Францією, знову виявилась неготовою визнати українську самостійність, а Директорії забракло сил утримати східний фронт і 2 лютого вона була змушена залишити Київ і відступити до Вінниці, а потім -- до Рівного. Головою Директорії став С.Петлюра, який покладав великі надії на допомогу Антанти.

Неуспіх франко-українських переговорів гарантувала й позиція білогвардійської Добровольчої армії. Виходячи з інтересів Франції, Фрейденберг докладав зусиль, аби налагодити діалог між генералом Денікіним та українцями. Намагання були марними: Денікін і російська контрреволюція не хотіли чути про якусь співпрацю з "українськими сепаратистами" і про можливість федеративного устрою Росії в майбутньому. Без сумніву, без нормалізації відносин між Україною і Росією та мирного розв'язання проблем, що існували між двома країнами, Україні було важко розраховувати на прихильне до себе ставлення США й Антанти. Проте піти на компроміс з Україною виявились неготовими ні російські демократи періоду Тимчасового уряду, які постійно конфліктували з Києвом, ні тим більше Добровольча армія і Раднарком Леніна, які під різними гаслами розв'язали проти самостійної України війну. В таких умовах нормалізації відносин можна було досягнути тільки шляхом успішного збройного захисту своєї незалежності, аби змусити своїх противників рахуватися з нею і піти на укладення взаємоприйнятних угод.

У грудні 1918 р. зазнала неуспіху і спроба українців США виступити в ролі посередника між урядами США й УHP. Із такою пропозицією до Держдепартаменту звернувся о.Петро Понятишин, адміністратор Української Греко-католицької церкви і голова Українського національного комітету (УНК) в США, осередок якого містився в Нью-Джерсі. У відповіді Держдепартаменту зазначалося, що "уряд США не готовий на даному етапі визнати як офіційного представника українського народу будь-яку організацію , через яку передавались би офіційні звернення або відбувалися офіційні урядові зносини". На прохання УНК 13 грудня 1918 р. конгресмен-демократ від штату Нью-Джерсі Дж. Геміл вніс до Сенату і Палати представників проект резолюції, що містив заклик до американських представників у Парижі підтримати право українських земель Росії й Австро-Угорщини на свободу, незалежність і самовизначення. Резолюцію, однак, ухвалено не було.[17;86]

Отже, на переломі 1918-1919 pp. Антанта і США чимдалі більше робили ставку у боротьбі проти Радянської Росії на власні сили та російську контрреволюцію. В інтересах США було зберегти єдину Росію, але все залежало від розвитку подій у Росії та Центрально-Східній Європі.

РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ

2.1 Поява галицького чинника

У такій міжнародній ситуації наприкінці 1918 р. з відновленням Польської держави і проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки на порядку денному європейської політики з'явилося східно-галицьке питання. Для США його вирішення тісно перепліталося з проблемою Польщі. Ще півтора роки тому американські політики та експерти висловлювали досить туманні міркування щодо майбутнього Польщі і Східної Галичини. Президент В.Вільсон уперше виступив за відновлення Польщі у січні 1917 p., однак нічого не сказав, із яких територій вона складатиметься. Більше ясності знаходимо у його 14 пунктах.

На початку 1918 р. подібні погляди обстоював і Р.Лорд - головний американський експерт із проблем Польщі. Проте вже незабаром професор змістив акценти і його погляди почали відзначатися вельми помітними симпатіями до Польщі. 23 квітня 1918 р. він підготував великий меморандум на 110 сторінок під назвою "Проблема Східної Галичини".[4;78] Подавши грунтовний аналіз географічного становища, історичного розвитку, економічної ситуації та національного складу населення території, автор зазначив, що східно-галицька проблема є "однією з найскладніших з усіх територіальних питань, пов'язаних з відновленням Польщі". У меморандумі підкреслювалося велике політичне й економічне значення Східної Галичини для обох народів, яка стала для них "колискою національного відродження і штабом усього національного руху". Показово, що таку обізнаність у проблемі було виявлено тоді, коли вона ще не набула всієї гостроти. Лорд визнавав той факт, що українці у Східній Галичині становлять більшість населення (58%) і що в разі проведення референдуму вони висловляться за об'єднання радше з Україною, ніж із Польщею. З іншого боку, автор доводив, що Східна Галичина є складовою частиною цілої Галичини, що "інтелектуально, економічно і культурно" поляки стоять вище і що економічно ця територія тяжіє більше до Польщі.[7;64] Підсумовуючи всі аргументи, Лорд дійшов висновку: якщо шанувати "абстрактну справедливість", Східну Галичину слід приєднати до України. Але з погляду "доцільності і практичних міркувань" бажано віддати її Польщі. На його думку, Україна не надто потребує галицької провінції, бо й без неї "досить велика". Крім того, згідно з Лордом, проблематичною виглядала сама можливість тривалого існування незалежної української держави, яку знову буде включено до Росії, а поширювати російський кордон аж до Карпат "навряд чи бажано". Сильна Польща "потрібна Європі", а найкраща можливість зробити Польщу сильною - віддати їй Східну Галичину. Права українців забезпечить "широка автономія". Лорд робив висновок, що цей варіант буде "найкращим розв'язанням проблеми Східної Галичини". В разі, якщо все ж таки буде вирішено об'єднати Східну Галичину з Україною, Лорд пропонував включити до Польщі щонайменше 4 райони, що забезпечить Варшаві відносно вигідний стратегічний кордон по Сяну.

Останню крапку мало поставити політичне рішення, та воно, крім загально-стратегічних міркувань, залежало великою мірою від надходження регулярної інформації про поточні події в регіоні, тобто від діяльності політичної розвідки, якої американці 1918 р. справді не мали не лише в Україні, а й загалом у Центрально-Східній Європі. Дипломатичні відносини з Радянською Росією та країнами Почвірного союзу були розірвані. З новоутвореними державами вони ще не існували, адже нові держави або не були визнані, або Вашингтон іще не встиг вислати туди свої дипломатичні та консульські місії. Тому оперативної інформації бракувало, а та інформація, що надходила, була опосередкованою. Нею ділилися представництва Англії, Франції та Італії.

Думка галицьких українців лишалася для великих держав майже невідомою. Українські емігранти в США не мали серйозного впливу на американську владу. Крім того, однобока орієнтація на Австро-Угорщину і Німеччину під час Першої світової війни означала повну відсутність зв'язків галицьких політичних центрів у Відні - Головної української ради й Української парламентарної репрезентації - з урядами Антанти і США. Навіть захист Центральною Радою інтересів Східної Галичини на переговорах у Бресті пізніше несподівано обернувся проти західноукраїнських земель. Початок польсько-української війни в Галичині американська дипломатія інтерпретувала як намагання українців загарбати "польські землі, передані їм згідно з умовами Брест-Литовського мирного договору". Подібно до лідерів УНР, голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич намагався виправити становище лише наприкінці війни. З метою встановити контакти з союзними урядами до Швейцарії прибув відомий галицький політик національно-демократичного табору Василь Панейко. Виник навіть план утворення з українських полонених в Італії військової частини для боротьби на боці Антанти. Проте на такий рішучий крок Петрушевич не наважився.

Після проголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) галицьке керівництво, прагнучи вийти з міжнародної ізоляції, робило спроби налагодити відносини з Антантою і США через нейтральні країни. Для цього Петрушевич, якого було обрано головою новоутвореної законодавчої влади ЗУНР-- Української національної ради (УНРади), майже на два місяці затримався у Відні і повернувся до Галичини лише наприкінці грудня. В останніх числах листопада посланник Швеції у США Бкенгрен передав державному секретареві лист-звернення Петрушевича до Вільсона. Петрушевич рішуче відкидав польські зазіхання на Східну Галичину і просив про допомогу, посилаючись на більшовицьку небезпеку. 21 листопада вже посол УНР у Швейцарії Є. Лукасевич вручив послові США копію ноти В.Липинського до польської Ліквідаційної комісії у Кракові з протестом проти фальсифікації поляками подій у Львові. Липинський заявляв, що українці утворили свою державу "згідно з принципом самовизначення націй, проголошеним Вільсоном". Пізніше уряд ЗУHP апелював до Заходу, посилаючись саме на 14 пунктів Вільсона і загрозу поширення радянської влади. Особливі надії покладалися на Англію і США. Про це Панейко, який став державним секретарем у закордонних справах ЗУНР, говорив у розмові з англійським дипломатом у Швейцарії Сейврі. Галицькі лідери намагалися використати суперечки, що існували між Англією і США, з одного боку, та Францією, з іншого.

Вибух польсько-української війни в Галичині викликав велику стурбованість західних держав. Війна плутала їхні плани, пов'язані з потребою консолідації Польщі і боротьбою з радянською владою в Росії. Ситуацію ускладнювало те, що союзники не мали в регіоні своїх військ і не могли контролювати перебіг подій. Бракувало точної інформації. Для її отримання Англія, Франція і США, починаючи від листопада 1918 p., направили до Варшави і Львова низку своїх представників та місій.[9;45] Ініціатива належала французам та англійцям, однак не лишився осторонь від миротворчих зусиль і Вашингтон. Разом з англійськими військовими полковником Вейдом і капітаном Джонстоном у посередницьких функціях брали участь американські офіцери лейтенант Фостер, полковник Гроув, лейтенант Мак-Кормік. Східно-галицька проблема ставала вагомим чинником у відносинах США з Польщею, Радянською та білою Росією.

Здавалося, галицькі українці мали більше підстав сподіватися на прихильність Вашингтона, ніж наддніпрянці. Хоча Варшава мала в особах Гауза і професора Лорда впливових симпатиків, Вільсон і Лансінг висловлювалися проти прилучення Східної Галичини до відновленої Польщі. Відсутність одностайності в поглядах американського керівництва пояснювалась, передусім, неясністю ситуації в Росії. Приєднання Східної Галичини було, як відомо, метою Росії у Першій світовій війні. В разі перемоги білих у громадянській війні Антанта і США не могли не рахуватися з претензіями Росії на Східну Галичину і тому на даному етапі схилялися до існування польської держави в етнічних кордонах. Вимоги ж білої Росії були однозначними. Омська й катеринодарська контрреволюції з обуренням дивилися на початок польсько-української війни в Галичині. В рефераті утвореного адміралом Колчаком Підготовчого комітету до мирних переговорів зазначалося, що "Русь Галицька, Прикарпатська і Буковина повинні бути приєднані до Росії, при цьому західний кордон Росії має безпосередньо сусідити зі Словаччиною"- Денікін визнавав незалежність Польщі на засадах березневої 1917 р. декларації Тимчасового уряду, тобто без Східної Галичини.[13;45]

Ніхто з американських лідерів не розглядав варіанту утворення самостійної західноукраїнської держави. На сході європейського континенту перевага віддавалася федеративним розв'язкам, що, на думку Вашингтона, мало забезпечити право окремих націй на самовизначення і водночас запобігти балканізації Центрально-Східної Європи та утворенню малих нежиттєздатних держав.

21 січня 1919 р. з'явилися рекомендації американських експертів із територіальних проблем. Стосовно долі українських земель говорилося, що Східна Галичина "має бути приєднана до Польщі лише у тому разі, коли Україна перебуватиме у теперішньому стані хаосу, і тільки як провінція із самоврядуванням, якій Ліга Націй гарантує право вирішити пізніше свою належність... Якщо ж Україна виявить життєздатність, то спірна територія повинна бути передана їй". Із такою позицією США і прийшли на Паризьку мирну конференцію. Як стверджує англійський дослідник Говард Елкок, "президент Вільсон і його колеги приїхали до Парижа з принципами, але без плану їх втілення". Самостійність України і статус Східної Галичини ставилися в залежність від дальшого розвитку подій в регіоні, насамперед у Росії.

2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції

Року 1919 проблема України і Східної Галичини в політиці США була пов'язана, передусім, із роботою Паризької мирної конференції, а також діяльністю української дипломатичної місії у Вашингтоні. 18 січня 1919 р. офіційно відкрилися засідання мирної конференції в Парижі. Американську делегацію очолював президент країни В.Вільсон. Від часу унезалежнення Сполучених Штатів це був перший приїзд у Європу американського президента. До складу делегації входили також Р.Лансінг, Е.Гауз, генерал Т.Бліс, дипломат Г.Вайт, а також численні радники й експерти. Від перших днів роботи конференції довелося займатися проблемою Східної Галичини, передусім польсько-українською війною, яка серйозно ускладнювала плани союзників у регіоні. Проблему цілої України формально конференція не розглядала, хоча, як записав у щоденнику помічник Гауза Ст.Бонсал, "українська проблема є найскладнішою з багатьох проблем, що стояли перед конференцією".

Початок мирної конференції у Парижі збігся з подією, якої українці Наддніпрянщини і Наддністрянщини домагалися ще від XIX століття. 21 січня 1919 р. у Києві на Софійському майдані було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.[16;34] Внаслідок об'єднання західноукраїнська держава дістала назву Західної Області УНР (ЗУНР), а її президент Є.Петрушевич, згідно з рішенням Всеукраїнського Трудового конгресу (23-28 січня), увійшов шостим членом до складу Директорії УНР. І хоча повної уніфікації не відбулося (ЗУНР зберігала власну адміністрацію, законодавчу і виконавчу владу, збройні сили, повну самостійність у веденні внутрішньої політики тощо), обидві республіки стали виступати спільним фронтом на міжнародній арені. Подвійність дипломатичних представництв (іще у грудні 1918 р. Петрушевич утворив представництва ЗУНР у Відні, Будапешті і Празі) допускалася лише у тих випадках, коли "сього вимагають спеціальні інтереси сеї чи іншої частини", зокрема у Відні, де представники ЗУНР брали участь у роботі Ліквідаційної комісії з розподілу активів і майна колишньої Австро-Угорщини. Для забезпечення інтересів ЗУНР у кожній місії гарантувалося місце галичанину. Держсе-кретар закордонних справ ЗУНР В.Панейко став "товаришем" голови наддніпрянського зовнішньополітичного відомства і був призначений заступником голови надзвичайної дипломатичної місії УНР на Паризьку конференцію. З березня 1919 р. у Станіславі на спільному засіданні Держсекретаріату ЗУНР, а також членів Директорії і Ради народних міністрів УНР, було ухвалено інструкцію, пункт IV якої підкреслював, що "українська дипломатична місія для участі в Мировій конференції є спільною для обох частин України... та заступає на конференції цілість української справи".[11;71]

Проте вже від початку між урядами українських республік існували серйозні суперечності, котрі дедалі більше загострювались. Вони були викликані двома головними причинами. По-перше, різним міжнародним становищем і, відповідно, різними зовнішньополітичними пріоритетами, а по-друге, міжпартійною боротьбою. Головну небезпеку для ЗУНР від перших днів її утворення становила агресія з боку Польщі. Директорії УНР було не під силу втручатись у події на польсько-українському фронті у Східній Галичині. Вона навіть не була у стані війни з Польщею, хоч та вела війну не лише у Східній Галичині, а й окупувала західні землі УНР на Волині. Директорія сама ледь утримувала фронт проти Червоної армії і, крім того, відчувала постійну загрозу з боку білої Росії.

Велику роль у погіршенні відносин між урядами УНР і ЗУНР відігравала також міжпартійна боротьба. Якщо До складу Ради народних міністрів УНР входили переважно представники наддніпрянських соціалістичних партій УСДРП і УПСР, галицький Державний Секретаріат складали члени ліберально-поміркованих національно-демократичної і радикальної партій. Різне розуміння політики й тактики часто призводило до взаємної недовіри і звинувачень. Галичани вважали владу Петлюри надто лівою і з підозрою ставилися до її соціалістичних експериментів. Наддніпрянські соцпартії, зі свого боку, гостро критикували владу "буржуазії" Галичини, її "відірваність" од народу й небажання здійснювати широкі соціальні зміни. Мало того, галицькі соціал-демократи, які були в опозиції до уряду ЗУНР, розраховували на підтримку соціалістичних партій Великої України, а східноукраїнські праві партії відверто симпатизували Державному Секретаріатові і воліли відповідних змін у себе.

Намагання дистанціювати на міжнародній арені галицьку справу від загальноукраїнської досить швидко обернулося неузгодженістю дій і конфліктами всередині української делегації в Парижі. Ініціаторами такого повороту у травні 1919 р. стали галицькі представники на мирній конференції Василь Панейко і Степан Томашівський. Заснувавши окреме бюро без відома Г.Сидоренка, вони фактично діяли самостійно. Коли ж їхня закулісна діяльність стала відомою решті членів української делегації і стала предметом обговорення на внутрішньому засіданні делегації, Панейко прямо заявив, що в галицькому питанні він "має право виступати сам і без делегації". Внутрішні чвари і неузгодженість зовнішньополітичних дій українців перешкоджали діяльності української делегації в Парижі і сприяли формуванню у світі негативного ставлення до України. Але цей чинник не варто перебільшувати. Конфлікти, протилежні орієнтації та особисті чвари роздирали й інші національно-визвольні рухи. Наприклад, загальновідомою є боротьба між двома гілками польського національного руху - ПНК Р.Дмовського і Ю.Пілсудським. Зокрема, під час Першої світової війни взаємні напади супроводжували діяльність у США Падеревського і представника Пілсудського Є.Сосновського.

Конфлікти між групою Р.Дмовського і посланцями Ю.Пілсудського тривали й на Паризькій конференції. Це, одначе, не завадило полякам домогтися позитивних для них рішень.

Причина ж зміни курсу галицькими представниками полягала насамперед у тому, що в Парижі стала цілком очевидною безнадійність позитивного вирішення загальноукраїнського питання. Це стало помітним вже з перших кроків дипломатичної місії УНР у Парижі. Українська делегація прибула на конференцію без формального запрошення, так і не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні зносини з іншими делегаціями, її голова Г.Сидоренко, якого Директорія послала до Парижа ще наприкінці листопада 1918 p., майже два місяці не міг дістати візи від французького уряду. Лише 20 січня 1919 р. він, разом із сином Є.Петрушевича - Антоном, приїхав до Франції через Італію. В.Панейко, долаючи перешкоди французьких властей, зміг дістатися Парижа у другій половині березня, а решта членів делегації (С.Томашівський, С.Шелухін, О.Шульгин, В.Дідушок та інші) ще пізніше.[26;70]

Після приїзду Сидоренко одразу порушив питання про визнання УНР і української делегації в Парижі, але зустрів прохолоду і настороженість.

Г.Сидоренко поставив питання про визнання української делегації і перед делегацією США. У звіті до уряду Сидоренко стверджував, що мав з цього приводу переговори з Гаузом, і далі на оптимістичній ноті продовжував: "мені удалось добитися того, що в Раді Чотирьох ініціативу по визнанню України взяла в свої руки Америка... ". Голова делегації УНР від перших днів приїзду до Парижа надсилав Е.Гаузові копії всіх своїх нот і звернень до конференції. Однак у досі неопублікованому, хоч і часто цитованому в історичній літературі, докладному щоденнику Е.Гауза є багато різноманітної інформації про його зустрічі, перебіг конференції, особисті оцінки автора тощо, але нічого немає про українське питання. У найкращому разі представник УНР одержував від помічника Гауза А.Фрейзера відписки із запевненнями, що справу буде уважно розглянуто.

Допомогти українській справі на конференції, зокрема вплинути на позицію урядів Англії, Канади і США, намагалася в міру своїх можливостей українська еміграція на американському континенті. Американській делегації в Парижі надсилалися петиції й телеграми з вимогами зупинити польську агресію в Галичині, визнати делегацію УНР в Парижі і т. ін. До Парижа прибули представники українців США Кирило Білик і конгресмен від штату Нью-Джерсі Джеймс Геміл. Завдяки посередництву Геміла Біликові вдалося отримати аудієнцію у Гауза, але той погодився на неї лише тому, що Білик був громадянином США. Правда, після тривалих спроб Геміл і Білик змогли влаштувати неофіційну зустріч Сидоренка і Панейка із Гаузом. Вона відбулася 13 травня, але єдина згадка про зустріч у щоденнику Гауза - це його зауваження, що "в окрузі Геміла мешкає багато українців і, привівши до мене українських делегатів, він думав задовольнити своїх виборців".

На загал, конференція була вельми заклопотана подіями в Росії, хоча російське питання також не стояло на порядку денному роботи конференції. Можна не помилившись стверджувати, що тінь Росії висіла над усіма дебатами на конференції. Для великих держав було очевидним, що остаточний мир у Європі навряд чи буде можливий без участі Росії в процесі врегулювання. Проте в Росії тривала громадянська війна, і питання - з якою Росією мати справу - лишалося без відповіді. А діяти треба було негайно, адже небезпека поширення революції на інші європейські країни як ніколи зросла: у березні 1919 р. радянську владу було проголошено в Угорщині, у квітні революційна пожежа перекинулася в німецьку Баварію.[26;99]

Отож українське питання на конференції розглядалося лише в контексті загальноросійських проблем. Як уже згадувалося, взимку 1919 р. плани використати війська УНР у боротьбі проти більшовизму виношували французи. Вашингтон і Лондон від самого початку досить скептично ставилися до цих планів свого союзника. Принаймні посол США у Франції Шарп іще в лютому передавав до Вашингтона, що французьке командування в Одесі переоцінює можливості використання армії Петлюри. У березні 1919 р. франко-українські переговори в Одесі остаточно зайшли у глухий кут. Евакуація урядом УНР Києва і поразки українських військ від Червоної армії звели нанівець значення Директорії для Антанти як можливого фактора у боротьбі з більшовиками.

В урядах країн Антанти і США зміцніла зневіра в силу українського національного руху і можливості Директорії контролювати територію і чинити опір радянським військам. 31 січня 1919 р. посольство США в Лондоні переслало до Вашингтона копію меморандуму "Ситуація в Україні", підготовленого Департаментом політичної розвідки британського Форін Офісу. В кінці листа посольство підсумовувало, що загальна ситуація в Україні вказує на те, що "жодних надій не можна покладати на сепаратистський рух Петлюри, і що будь-яка допомога цьому рухові закінчиться поразкою, як це вже було наприкінці 1917 р. Справжньою небезпекою в Україні є більшовизм, і його можна перемогти, лише підтримуючи російську Добровольчу армію генерала Денікіна". Аналогічну думку висловлювала американська військова місія в Одесі. Окремі прихильні до української влади рапорти, як, наприклад, звіт американського майора Л.Мартина у травні 1919 р. після поїздки до Галичини та Східної України, в якому він писав, що Директорія є "компетентною" і "ефективною", не робили погоди у Вашингтоні і Парижі.

Навіть після усунення від влади В.Винниченка і В.Чехівського Вашингтон і далі сприймав Директорію та Раду народних міністрів УНР як "лівий уряд", на який не можна покладатися. В лютому 1919 р. Шарп писав до Держдепартаменту, що Петлюра і його уряд "ближче до більшовизму, ніж будь-хто, і їм не можна вірити". Не змінилось і ставлення до українського руху як до інтриги німців. Дійшло до того, що Держдепартамент, аби довести зв'язки українців із Берліном, доручив посольству США у Стокгольмі з'ясувати, звідки фінансується тамтешня українська місія. Посол незабаром відповів: "Посольство не змогло знайти якихось свідчень, що українська місія має контакти з Німеччиною, проте мої британські колеги переконані, що вона фінансується з Берліна, а її єдиною метою є створення проблем".[33;41]

У другій половині березня остаточно зазнала краху французька політика на півдні України і Париж був змушений вивести звідти свої війська. Водночас у перших числах березня в Сибіру розпочався наступ білогвардійської армії Колчака. Разом з успішним початком наступу пожвавішали російські еміграційні політики в Парижі. Ще у грудні 1918 р. на зустрічі політичних діячів і дипломатичних представників колишньої Росії було утворено Російську політичну нараду (РПН) під головуванням князя Львова, її завдання полягало в тому, щоб "виражати російські національні погляди" і "підносити голос на захист інтересів Роси". Для представництва інтересів Росії на Паризькій конференції РПН виділила делегацію у складі Г.Львова, В.Маклакова, С.Сазонова та інших. І хоча формально російська делегація не брала участі в роботі конференції, вона, на відміну од делегації УНР, мала досить помітний вплив. Антанта пов'язувала великі надії з наступом Колчака і, відповідно, зважала на думку РПН у Парижі. Наприклад, на засіданні Комітету у польських справах 9 березня представник Італії, колишній посол Цієї країни в Росії Торретта наголосив, що, визначаючи східний кордон Польщі, треба враховувати інтереси відновленої небільшовицької Росії, а за основу взяти декларацію Тимчасового уряду 1917 р.

Отже, починаючи від березня 1919 р. Антанта і США змістили акцент у боротьбі з Радянською Росією з прямої інтервенції власними силами на підтримку антибільшовицьких сил у самій Росії. Найефективнішою такою силою союзники вважали російську білу контрреволюцію, на яку й було зроблено головну ставку, незважаючи на погляди окремих політиків, наприклад полковника Гауза, який виступав за необхідність надавати військову допомогу всім силам, які боролися з більшовиками. В першій половині 1919 р. головні надії покладалися на адмірала Колчака. З червня 1919 р. на зустрічі Лансінга з українськими представниками А.Марголіним і Т.Окуневським, який приїхав до Парижа на доручення уряду ЗУНР для переговорів із чехами, держсекретар підкреслив однозначну вимогу Вашингтона - визнання українським урядом верховного командування Колчака. З огляду на відверто антиукраїнську позицію білої Росії і небажання її лідерів миритися з існуванням самостійної України у будь-якій формі, підпорядкування Колчакові було для українського уряду цілком неприйнятним. Позиція Директорії лишалася непохитною. 18 липня міністр закордонних справ УНР Володимир Темницький писав із цього приводу Сидоренку в Париж: "...Правительство непохитно стоїть за суверенність та самостійність України. Всякі балачки, буцім правительство готове робити якісь концесії в сторону федеративної Росії, не мають найменшого грунту".[18;70]

Позиція Вашингтона, в якій від початку було закладено протиріччя, була складною. Виходячи з загальних принципів В.Вільсона, вона в цілому наближалася до позиції Англії, що виявилося на перших засіданнях конференції і під час конфіденційних зустрічей англійських та американських експертів. Зокрема, у накресленому експертами східному кордоні Польщі попередній кордон у Східній Галичині проходив по р.Сян, лишаючи українцям майже всю Східну Галичину, а Польщі - Перемишль і залізницю до Хирова. З іншого боку, плани федералізації сходу Європи й особисті симпатії Вільсона і Гауза до Падеревського, який став польським прем'єром, робили США у східно-галицькому питанні союзниками Франції.

Суттєво впливали на формування політики Вашингтона у східно-галицькому питанні пропольські погляди Р. Лорда, який приїхав на конференцію як голова польського відділення делегації США. Лорд брав участь у роботі Міжсоюзної місії Бертелемі, відправленої в лютому до Львова Найвищою Радою конференції з метою посередництва в укладенні польсько-українського перемир'я. Місії Бертелемі не вдалося зупинити бойові дії. Українці за основу переговорів хотіли взяти лінію Сяну, поляки лінію Збруча. 28 лютого комісія Бертелемі вручила обом делегаціям в ультимативній формі свої пропозиції. Визначена демаркаційна лінія лишала по боці поляків понад третину території Східної Галичини зі Львовом і Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном, який у той час повністю контролювала Українська галицька армія (УГА). "Лінія Бертелемі" була набагато вигіднішою для поляків, ніж попередні пропозиції англійських офіцерів Вейда і Джонстона, які приїздили до Галичини у січні, хоча за цей час лінія фронту кардинальних змін не зазнала. В результаті польська сторона пристала на визначені місією Бертелемі умови, тоді як галицький уряд -Державний Секретаріат - вважав запропоновану лінію неприйнятною. У відповіді союзній місії уряд ЗУНР зазначив, що демаркаційна лінія "відповідає політичним бажанням поляків", і висловив готовність до укладення перемир'я, але "на основі справедливого рішення".

Повернувшись до Парижа, Лорд поклав усю вину за продовження війни на українську сторону. Він запропонував направити саме українцям ультиматум союзників щодо негайного припинення бойових дій і застосувати силу в разі непідкорення. Внаслідок компромісу великих держав Паризька конференція ухвалила рішення направити командувачам українських і польських військ у Галичині генералам М.Омеляновичу-Павленку і Т.Розвадовському телеграми з пропозицією негайно припинити бойові дії і вислати своїх представників до Парижа для подальших переговорів.

Найважливішим геополітичним чинником, що визначав політику США у Східній Галичині, було врахування інтересів Росії. Питання східних кордонів Польщі і статусу Східної Галичини порушувало велику нерозв'язну проблему відносин із Росією. Пов'язуючи багато надій із наступом Колчака, навесні 1919 р. Вільсон і Лансінг були готові задовольнити лише ті польські вимоги, які не шкодили територіальній цілісності Росії або не йшли всупереч російським домаганням.[16;41] Останні, сформульовані Російською політичною нарадою, були офіційно викладені у березневому й квітневому меморандумах, де, зокрема, зазначалося: "Через те, що російське населення становить переважну більшість на території Східної Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, потрібно врахувати його волю до об'єднання з російською вітчизною".

Проте польські війська, підсилені частинами з Познані, досягли у середині березня перелому на галицькому фронті і перейшли у контрнаступ, незважаючи на рішення-вимогу Паризької конференції від 19 березня про припинення бойових дій і початок переговорів про перемир'я. У новій ситуації вже уряд ЗУНР погодився на умови Найвищої Ради, натомість Варшава зігнорувала звернення великих держав. Роздратування американців відвертим нехтуванням Варшавою волі конференції, престиж якої фактично було поставлено на карту, а також вищезгадані політичні міркування визначили в другій половині березня -- травні 1919 р. жорстке ставлення США До політики Польщі у Східній Галичині.[12;11] Неуспіх польсько-українських переговорів у Хирові 27 березня за посередництвом американського генерала Кернана позбавило його останніх ілюзій щодо планів польського уряду. У виступі на засіданні американської делегації і в конфіденційному звіті Вільсону Кернан протиставив готовність української сторони виконати рішення конференції й агресивні наміри поляків, підтримуваних Францією. Генерал рекомендував Блісу і Вільсону вжити жорстких заходів, зокрема економічного тиску, аби вплинути на позицію Варшави.

1 квітня Лорд і американський експерт, член Комісії у польських справах І.Боуман, підтримані Блісом, запропонували Вільсону направити польській стороні ще одну ноту з вимогою припинити бойові дії та утворити "неупереджену тимчасову комісію", яка б стала посередником в укладенні перемир'я. Наступного дня на пропозицію президента США Найвища Рада (або як її ще називали за вирішальний вплив Великобританії, Франції, США та Італії - "Рада 4-х") ухвалила таке рішення.[5;82] Було створено комісію у справі польсько-українського перемир'я на чолі з південноафриканським генералом Ботою. Навіть Лорд, попри свої польські симпатії, підготував у цей час меморандум, де визнавав вину Варшави за невиконання телеграм союзників. Американці здійснили ще одну спробу зупинити бої, коли Східну Галичину відвідали капітани В.Бахман і С.Рейслер. Офіцери зустрілися з політичним і військовим керівництвом ЗУНР, і за їхнім посередництвом галицький уряд іще раз запропонував полякам переговори. Результат лишився той самий: поляки проігнорували це звернення. Пробуючи вплинути на позицію Варшави, наприкінці квітня Вашингтон на якийсь час припинив постачання Польщі військового майна. Боуман говорив польському представникові в Парижі Е.Ромеру, що перетворення Польщі на агресивну імперіалістичну державу спричиняє зміну політики США у польському питанні. 1 травня Вільсон дав доручення Лансінгові зустрітися з Падеревським і висловити йому стурбованість Сполучених Штатів діями поляків у Галичині та надію, що переведена з Франції польська армія генерала Ю.Галлера не буде використана на українському фронті. Американці наголошували, що від поведінки поляків тепер залежатиме позиція конференції у визначенні польського кордону. Дещо пізніше Вільсон на засіданні Ради 4-х навіть запропонував у разі тривання польського наступу звернутися до польської делегації з вимогою залишити конференцію.

Водночас у квітні американці призначили до Варшави свого посла Г.Джибсона і погодились на транспортування до Польщі армії Ю.Галлера. Така непослідовна політика пояснювалася, з одного боку, прагненням посилити Варшаву перед загрозою війни з Радянською Росією, а з іншого -- небажанням остаточно розв'язувати на користь Польщі проблему Східної Галичини, враховуючи претензії білої Росії та успіхи Колчака на фронті. Останнє обумовлювало тривале зволікання конференції з розв'язанням довгострокової проблеми статусу Східної Галичини і польсько-українського кордону. Відтак питання лишалося відкритим. Разом з тим делегація США та інші держави Антанти були одностайними в тому, що Західноукраїнська республіка не може стати самостійною державою, і такий варіант конференція навіть не розглядала. З огляду на поразки Директорії й армії УНР та на загальне негативне ставлення Заходу до незалежної української державності, фактично відпав варіант прилучення Східної Галичини до УНР. Отож лишалося або віддати Східну Галичину Польщі, або чекати закінчення громадянської війни в Росії і сподіватися на перемогу Росії некомуністичної, аби приєднати західноукраїнські землі до неї.

По приїзді держсекретаря ЗУНР у закордонних справах В.Панейка до Парижа в другій половині березня представники Польщі на конференції дещо втратили свою монополію на інформацію про події на польсько-українському фронті. Галицький уряд покладав великі надії на Конференцію. За словами М.Лозинського, українці вірили, що мирна конференція вирішить справу "згідно з своїми принципами свободи і самовизначення народів" і "вимірить нам справедливість".

12 травня комісія Боти вручила польським і українським представникам свій проект перемир'я, який передбачав демаркаційну лінію, що залишала нафтові райони українцям. Цей варіант практично відновлював січневі пропозиції місії Вейда. Виклавши письмово свої застереження, українська делегація погодилась на умови комісії. Однак, незважаючи на запевнення Боуманом українських делегатів, що "поляків буде примушено до перемир'я", Дмовський відхилив проект комісії, і 14 травня польські війська перейшли в наступ на всьому фронті. Невтішні вістки з фронту і фактична бездіяльність конференції викликали розпач і розгубленість серед членів української делегації. В ноті від 21 травня вона прямо порушила питання, "чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву", і заявила, що вважає "безцільним оставатися довше в Парижі". До такого демаршу делегація, щоправда, не вдалася.

В другій половині травня уряд ЗУНР серйозно розглядав можливість укладення союзу з Прагою. На засіданнях Державного Секретаріату 19 й 25 травня 1919 р. дискутувався проект утворення федерації з ЧСР і відведення на її територію частини армії.[1;64] З травня до Парижа було відправлено листа за підписом голови уряду С.Голубовича, в якому уряд ЗУНР пропонував Раді 4-х розташувати у Східній Галичині і на Буковині контингент союзних військ. У разі неможливості цього Держсекретаріат наполегливо прохав, аби Чехословацькій Республіці було надано мандат від імені союзників "на заняття території аж до остаточного вирішення мирною конференцією справи кордону між Польщею і Західною Україною". Прагу безперестанку відвідували українські делегації, які зустрічалися з Масариком та іншими чеськими керівниками. Представник Є.Петрушевича Т.Окуневський відбув до Парижа, де вів переговори з чехословацькою делегацією про можливість "нав'язання тісних державно-політичних взаємовідносин між Україною і Чехословаччиною аж до українсько-чеського державного союзу (конфедерації)" з подальшим "створенням конфедерації слов'янських держав". Однак такі зусилля уряду ЗУНР та Директорії не зустріли відгуку у Празі.

Фактично доля ЗУНР залежала від розвитку подій на польсько-українському фронті і загальної ситуації в регіоні. Виявляючи певний час негативне ставлення до польського наступу у Східній Галичині, США були неспроможні активно діяти у Східній Європі через відсутність там їхніх військових сил. Тому вони були змушені визнавати "довершені факти" - фактичну окупацію поляками частини Східної Галичини - і підтримувати в регіоні тих лідерів, чия політика найбільше відповідала їхнім власним ідеям. У випадку Польщі таким політиком був Падеревський. Вільсон прямо говорив про уряд Падеревського як єдину гарантію стабільності Польщі і вважав, що його треба підтримувати незалежно від ставлення до політики Варшави на сході. Про можливі негативні наслідки відставки Падеревського слав телеграми з Варшави Джибсон.

А головне, наприкінці травня - на початку червня становище на сході Європи зазнало кардинальних змін. Значно посилившись після прибуття армії Галлера, польські війська зламали відчайдушний опір Української галицької армії і досягли своєї головної мети у Східній Галичині окупували нафтові райони і зустрілися з румунськими військами на Покутті, що забезпечило польсько-румунський кордон. Водночас розпочався відступ Колчака, російська Червона армія окупувала майже всю Україну, а влада Директорії практично не виходила за межі Кам'янця-Подільського. Лише Польща здавалася спроможною протидіяти поширенню революції в Європі, і її вага в очах західних урядів зростала.

Як наслідок, на початку червня 1919 р. стала очевидною зміна позиції Вільсона у східно-галицькому питанні. Американський президент почав дедалі більше солідаризуватися з президентом Франції Жоржем Клемансо. Відповідно, на засіданнях Комісії у польських справах Лорд теж підтримав думку французів, що Львів і нафтові райони мали залишитися Польщі. І хоча на засіданні української делегації 6 червня В.Панейко стверджував, що американці в розмовах запевняли, що "заняття поляками Галичини зовсім ще не передрішає справи приналежності державної Галичини до Польщі", реальна військово-політична ситуація на сході Європи спонукала Вашингтон до підтримки Варшави.

Зміну настроїв у Парижі миттєво вловили представники США у Польщі. Член чергової союзної місії до Східної Галичини лейтенант Р.Фостер і військовий аташе США підполковник Е.Фармен радили своєму керівництву дати дозвіл на продовження польського наступу до Збруча. Фостер повідомляв про "радість", із якою "маси селян" вітали прихід польських військ, котрі, за його словами, встановлювали порядок і захищали цивільне населення від терору. "Український режим тримався, очевидно, лише на силі..." - запевняв Вашингтон американський офіцер. Те саме писав і Фармен, зазначаючи, що "ані мир, ані порядок не може існувати, доки всі українські сили не будуть виведені з Галичини". Напередодні вирішальних засідань Ради міністрів закордонних справ 18 і 25 червня Лорд давав рекомендації Лансінгові, посилаючись саме на ці, далекі від об'єктивності, рапорти Фармена і Фостера.

Зрештою, 25 червня Рада міністрів закордонних справ ухвалила рішення про дозвіл польським військам окупувати Східну Галичину до Збруча і дала Варшаві право на використання всіх збройних сил, включно з армією Галлера. Вирішення питання про остаточний політичний статус Східної Галичини відкладалося на майбутнє. У той самий день Найвища Рада підтвердила рішення своїх міністрів закордонних справ, а через день спеціальною телеграмою повідомила Варшаву про дозвіл на використання армії Галлера в Галичині, чим поляки негайно скористалися, й у першій половині липня наступ польських військ досяг Збруча. Після рішення 25 червня українських делегатів Панейка і Марголіна було запрошено на засідання американської делегації в Парижі і повідомлено про цю ухвалу.[5;51]

Постанови найвищих органів конференції від 18 і 25 червня санкціонували вже здійснені і ще недовершені збройні акції польської армії у Східній Галичині і практично обумовили майбутній статус західноукраїнської території. США, виявляючи, особливо у квітні-травні 1919 p., невдоволення наступом польської армії та ігноруванням з боку польського уряду волі конференції, у тодішній конкретній військово-політичній ситуації на сході Європи виступили за передачу Східної Галичини Польщі і підтримали позицію Франції. Проголошення права націй на самовизначення й абстрактне врахування бажань усіх народів колишньої Австро-Угорщини поступилися перед конкретною ситуацією в регіоні і прагненням до федералізації сходу Європи. Англійські експерти вважали ці рішення провиною американців, котрі, як писав Гедлам-Морлі, "підвели нас у найважливіших питаннях". Секретар Падеревського Цехановський завдячував передусім політиці Франції, а також американцям. Є.Петрушевич надіслав 15 липня ноту протесту Найвищій Раді конференції, в якій наголосив, що "український нарід і його армія до останньої людини вестимуть боротьбу за свою державу проти польських наїздників".

2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.

Позиція США в українському і східно-галицькому питаннях не зазнала зміни й у другій половині 1919 р. Вільсон, так само, як лідери інших держав - учасників мирної конференції, залишив Париж одразу після підписання Версальського миру з Німеччиною 28 червня 1919 р. Проте Найвища Рада конференції, представлена тепер міністрами закордонних справ чи їхніми заступниками, продовжувала свою роботу. В цей час американську делегацію на Паризькій конференції очолював заступник держсекретаря Франк Полк, пізніше -- Генрі Байт.

У Росії тривала громадянська війна. З червня 1919 р. епіцентр боротьби змістився на південь, де з Кубані та Дону наступ у Центральну Росію і в Україну розпочала Добровольча армія генерала А.Денікіна. На неї країни Антанти і покладали свої головні надії у другій половині 1919 р. Ще на початку липня Директорія й уряд УНР перебували на Поділлі, де знесилені війська УНР контролювали невелику територію. Відносини між Директорією і галицьким Державним Секретаріатом загострилися до краю. Намагаючись врятувати становище, Є.Петрушевич іще 9 червня проголосив себе "Диктатором ЗУНР". Рада народних міністрів УНР і наддніпрянські соціалістичні партії не визнавали диктаторства Петрушевича, вважаючи акт його проголошення неконституційним і фактичним державним переворотом, хоча в самій Директорії влада теж поступово зосередилася в руках самого Петлюри. Перспективи Директорії посвітлішали, коли після тривалих переговорів між Петлюрою та Петрушевичем останній дав згоду на перехід УГА на територію наддніпрянської України для спільних воєнних дій проти червоних військ, а пізніше - і проти армії генерала Денікіна. Добре зорганізована і боєздатна 40-тисячна Галицька армія могла надати суттєву допомогу військам УНР. Об'єднавши сили, обидві українські армії перейшли в наступ на Київ.

У діяльності української делегації на Паризькій конференції важливе місце посідало питання військового майна (одяг, засоби транспорту, медикаменти), яке де-легація купила у червні в Американської ліквідаційної комісії на суму 8 млн. дол. у кредит. Проте вивезти до України вкрай потрібне майно так і не вдалося. З цього приводу 7 серпня Г.Сидоренко звернувся до голови ліквідаційної комісії Е. Паркера з меморандумом, де зазначалося, що "позбавити українців купленого в США майна означає допомагати ворогам демократії і зміцнювати більшовиків". Паркер передав меморандум голові делегації США Полку, а той для експертної оцінки -- Р.Лорду. Останній у притаманній йому манері пояснював: "Меморандум української делегації - це безліч перебільшень і перекручень, базованих на припущенні, що існує велика українська держава, яка простягається від Карпат до Кавказу і Каспію, - держава, яка ніколи не існувала і, дуже ймовірно, ніколи не існуватиме. ...Серед урядів, які постали на теренах померлої Російської імперії, навряд чи знайдеться інший, який виявив так мало справжньої сили чи перспектив свого сталого утвердження, як український". З огляду на таку "експертну оцінку" і в умовах, коли по Україні переможно марширували частини Добровольчої армії Денікіна, зрозумілою стає відмова Вашингтона передати урядові УНР закуплене військове майно.

Американська делегація на мирній конференції й далі підримувала Росію "єдину й неподільну" та ігнорувала національні рухи на території імперії. У приватній розмові з представниками російської еміграції в Парижі Ф.Полк підтвердив наставления Вашингтону, що "дезінтеграція Росії матиме негативні наслідки". Українцям важко було перебороти упередженість Сполучених Штатів і розраховувати на їхню допомогу. На мирній конференції цього не пощастило зробити ні Г.Сидоренку, ні графові Михайлу Тишкевичу - новому голові делегації, якого Петлюра призначив у серпні замість Сидоренка.

Яскравим прикладом такої упередженості став фактично повний провал дипломатичної місії УНР до США на чолі з відомим українським політиком, автором "Ukraina Irredenta" Юліаном Бачинським. Ще у січні 1919 р. Рада народних міністрів ухвалила законопроект про призначення такої місії. Уряд УНР надавав їй великого значення. В поясненні до законопроекту говорилося, що "місія до Сполучених Держав буде мати надзвичайну державну вагу. Через це вона повинна бути поставлена в особливі умови щодо персонального складу і видатків на утримання". Про значення, яке уряд УНР надавав місії до США, свідчить і той факт, що її було зараховано до першого розряду, так само як місії у Парижі, Лондоні, Берліні, Берні і Москві. Планувалося, що до складу місії увійдуть 9 чоловік: голова, три радники, секретар, два аташе і два урядовці. Головою спочатку було призначено Є.Голицинського, а у квітні 1919 р. -- Бачинського. Проте американський уряд дав дозвіл на в'їзд лише голові місії і секретареві. (Секретарем був В.Козакевич; 4 травня 1920 р. Бачинський виключив його зі складу місії "за грубе порушення урядової дисципліни" і натомість призначив М.Стечишина). Після кількамісячного чекання у Відні і Копенгагені, коли Бачинський і Козакевич навіть думали повертатися назад в Україну, вони, нарешті, 1 серпня 1919 р. прибули до Вашингтона.[15;11]

Одразу по прибутті Бачинський заявив в інтерв'ю "Народній Волі", газеті просоціалістичного Українського робітничого союзу: "Ми певні того, що Злучені Держави будуть першою демократичною державою, яка признає справедливість наших домагань". Проте вже за кілька місяців та сама газета цитувала Бачинського, що з перших тижнів перебування в США він переконався, що "українська справа в Америці стоїть дуже не добре". Бачинський не забарився звернутися з листом до Лансінга, повідомивши про своє призначення, метою якого було "досягти від уряду США визнання Української Демократичної Республіки та встановити торговельні зносини між американською й українською республіками". Про прибуття української місії і звернення до Лансінга повідомляла американська преса, зокрема "New York Times". Відповідь держсекретаря не стала несподіваною.

Розуміючи безперспективність надій на західне визнання та підтримку української незалежності й опинившись у стані війни на два фронти (проти російських Червоної та білої Добровольчої армій), восени 1919 р. Петлюра й уряд УНР спрямували зусилля на пошук інших союзників. Ще від початку року в політичних колах УНР плекалась ідея зближення з Польщею та Румунією. Союзом із ними Директорія сподівалась, окрім іншого, змінити ставлення до себе Антанти і США. Активними поборниками цієї концепції виступали посол УНР у Румунії К.Мацієвич, дипломатичний представник ЗУНР в Австрії (від 1920 р. посол УНР у Швейцарії) М.Василько і дипломатичний представник УНР у Парижі М.Тишкевич, під тиском Пілсудського 2 грудня 1919 р. А.Левицький передав польській стороні декларацію, де говорилося, що кордон між Польщею й Україною має проходити по Збручу, а "політичне становище Східної Галичини розв'язується Польським Урядом в порозумінню з представниками українського народу, мешкаючого в тій провінції".

Російська політична еміграція на Заході робила чимало, аби дискредитувати український національний рух, посіяти зневіру в його силу і перспективи. Скажімо, російський посол у Румунії переконував американську місію, що українців досі підтримує Берлін і що буцімто у жовтні до Кам'янця-Подільського прибуло три німецькі літаки, які "привезли Петлюрі гроші". Російський посол у США Борис Бахметьев звертався до Лансінга з вимогою заборонити німецьким і австрійським банкам відкривати рахунки "так званих українських урядів". Характерним для позиції Держдепартаменту є один із документів, який належить до внутрішнього листування: "Незаперечним фактом є те, що сепаратний рух в Україні зобов'язаний своїм походженням австрійській пропаганді, яка проводилася під час війни нашим спільним другом -- львівським архієпископом Шептицьким, чи як там його прізвище".І хоча окремі американські відвідувачі України звітували своєму керівництву, що без об'єднання зусиль і Петлюра, і Денікін зазнають поразки від більшовиків, переважало переконання, що "Петлюра й українські сепаратисти не мають реальної підтримки і дуже швидко будуть зліквідовані". Вашингтон вважав, що Україна є невіддільною частиною Росії, а український рух "не має жодних етнологічних чи економічних підстав". До того ж союзники Петлюри - Варшава і Бухарест - дбали не так про піднесення української справи перед великими державами, як про власні вигоди з проектованого союзу: Польща воліла зречення Директорією Східної Галичини, а Румунія - Бессарабії. Бачинський мав рацію, коли писав Тишкевичу, що остаточне становище у Східній Європі залежатиме не від волі урядів Антанти, а від тих сил, які ведуть там боротьбу.

Разом із поразками Денікіна кінець 1919 р. приніс і зміну курсу західних держав щодо Росії. Ініціатором став Ллойд Джордж. Британський прем'єр виступив за припинення збройної підтримки російської контрреволюції та розвиток торгівлі з Радянською Росією. Його позиція знайшла підтримку у Парижі і Вашингтоні. Відмова од збройної боротьби в Росії позбавляла останніх шансів уряд Петлюри.

Проблема Східної Галичини посідала своє місце в порядку денному Паризької конференції і після підписання Версальського миру та від'їзду лідерів країн - учасників конференції. Головним у другій половині 1919 р. стало питання політичного статусу Східної Галичини. З червня у складі Комісії у польських справах було утворено спеціальну підкомісію на чолі з французьким генералом Лє Рондом, котра повинна була запропонувати на розгляд Найвищої Ради узгоджений проект політичного статусу Східної Галичини. Протягом цілого літа тривали засідання підкомісії (від 10 червня до 18 серпня 1919 р. відбулося 26 засідань), які ще раз засвідчили відмінність підходів великих держав до остаточного вирішення східно-галицького питання.[3;27] Англійські представники наполягали на наданні Польщі тимчасового, на 10 років, мандату на управління Східною Галичиною, після чого остаточну приналежність західноукраїнської території мав вирішити плебісцит. Натомість Франція докладала чимало зусиль для забезпечення інтересів Польщі, як свого союзника на сході Європи, які передбачали формальне визнання постійної приналежності спірної території до Польської Республіки. Польських представників регулярно вислуховували на засіданнях підкомісії. Українська делегація спочатку відмовилася брати участь в обговоренні планів автономії Східної Галичини у складі Польщі, вважаючи західноукраїнську територію складовою частиною УНР. Коли ж Панейко і Томашівський 21 серпня звернулися до підкомісії зі своїми пропозиціями, їм дали зрозуміти, що статут уже готовий і жодних змін бути не може. Найвища Рада Паризької конференції повернулася до розгляду східно-галицького питання 19 вересня, коли на її розгляд було внесено проект статуту підкомісії Лє Ронда. Тоді ж стало зрозумілим, що Вашингтон рішуче підтримав позицію Франції та Польщі. Польська делегація доповідала в Варшаву, що всі члени Найвищої Ради (французи, італійці, японці й американці), крім англійців, висловлювали у розмовах свою солідарність із Польщею. Позиція США була, зокрема, сформульована у меморандумі Ф.Полка до інших членів американської делегації в Парижі від 25 вересня.[3;45] У ньому йшлося про те, що польська окупація призвела до певного замирення в краї", і для збереження подальшого миру й стабільності треба відмовитись від усього, що творить атмосферу тимчасовості. Восени 1919 p., з огляду на поразки Денікіна, така розв'язка складної проблеми була єдино прийнятною для США. Американські політики були переконані, що невелика територіальне і відстала економічно Східна Галичина буде не спроможна самостійно існувати і лише ускладнюватиме непросту геополітичну ситуацію в Центрально-Східній Європі.

До того ж Вашингтон і надалі збирався всіляко сприяти урядові Падеревського і прагнув діяти так, аби не завдати шкоди його позиціям. У приватній розмові з польським прем'єром, яка відбулася в середині жовтня, полк запевнив Падеревського у своїй "найтеплішій симпатії й активній підтримці" у східно-галицькому питанні. Падеревський розумів, яке значення надають у Вашингтоні стабільності його уряду, і, здається, відверто спекулював на цьому, зокрема, у розв'язанні проблеми Східної Галичини. Вимагаючи остаточної передачі території Польщі, Падеревський раз у раз погрожував, що інакше рішення неминуче призведе до відставки його кабінету. Посол США у Варшаві Джибсон наполегливо радив погодитися з вимогами Польщі. Відтак американці виступали на міжнародній арені за надання Варшаві мандату на безстрокове управління Східною Галичиною.

Зрештою, 21 листопада великі держави ухвалили компромісне рішення, за яким Польща отримала мандат від Ліги Націй терміном на 25 років, після закінчення якого Варшава зобов'язувалася провести у Східній Галичині плебісцит. Східній Галичині було обіцяно автономію: її населення мало право обирати свій сейм, до компетенції якого належали справи розвитку місцевої промисловості, сільського господарства і торгівлі, а також релігії, охорони здоров'я, науки й освіти тощо. Виконавчу владу мав здійснювати губернатор, що призначався "Начальником" польської держави. До варшавського уряду мав увійти міністр без портфеля у справах Східної Галичини. Греко-католицька церква отримувала рівні права з Римо-католицькою, а українська мова мала стати поряд із польською офіційною мовою провінції. Американський представник у Найвищій Раді Генрі Байт, який замінив Полка, наполіг, щоб у протоколі засідання Найвищої Ради було відбито його відмінну позицію, "аби через 25 років Польща не вважала Америку відповідальною".[6;30]

Проте це рішення так і не було втілене в життя. Будь-яка тимчасовість розв'язання проблеми викликала різко негативну реакцію у Варшаві, яка одразу після ухвали Найвищої Ради розпочала тиск на уряди великих держав, аби вона була переглянута. Після того, як США припинили свою участь у роботі конференції після нератифікації Сенатом Версальського мирного договору, про що докладніше йтиметься у наступному розділі, а Денікін зазнав остаточної поразки, тим самим поховавши надії на відновлення небільшовицької Росії, французи переконали Ллойд Джорджа скасувати рішення від 21 листопада 1919 p., що й було зроблено 22 грудня. Таким чином, остаточне розв'язання східно-галицької проблеми знову відкладалося. Правда, цей крок спізнився, аби врятувати Падеревського, який був змушений піти у відставку 9 грудня. Відставку Падеревського американці пов'язували насамперед зі східно-галицькою проблемою, що викликало в поляків незадоволення політикою прем'єра. У Варшаві чудово розуміли, яке значення Білий дім надавав підтримці особисто Падеревського і його політики. Не дивно, що новий міністр закордонних справ С.Патек одразу після свого призначення звернувся з листом до Лансінга, запевняючи у своїх намірах продовжувати політику свого "видатного попередника".

Незважаючи на перехід УГА на Поділля в липні і спільний наступ українських військ на Київ, у другій половині 1919 р. посилилось прагнення окремих галицьких політиків остаточно відокремити на міжнародній арені сво и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.