На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Визначення полтологї як багатогалузевої наукової дисциплни, її суть, особливост, комплекснсть, функцї. Сутнсть, основн концепцї, форми, типологя полтичної влади, а також її специфка в Україн. Поняття легтимност, її особливост в Україн.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 3. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


МІНІСТЕРСОВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу «Політологія»
Тема 10. Політична влада
Варіант № 10
Студента групи ЕП06-з
Гончар Олени Володимирівни
Перевірив викладач:
Зуйко С. Я.
Домашня адреса:
Луганська обл.
м. Первомайськ
кв.40 років Перемоги кв.
буд.10, кВ.60.
Алчевськ
ДонДТУ
2008
Зміст
Введення
Сутність та специфіка політичної влади
Основні концепції політичної влади
Поняття легітимності
Легітимність влади в Україні
Політична влада в Україні та її особливості
Висновок
Література
Введение
Название науки "политология" образовано в результате сочетания двух слов "политика" и "логос" (от греч. logos понятие, учение). Политология, следовательно, учение, наука о политике. Само же слово "политика" происходит от греческого "polis" город-государство. То есть, объектом политологии является политика. Следует однако иметь в виду, что политика или политическая жизнь общества, объект многоплановый, многоуровневый. Как таковая она изучается, например, философией. В данной части своей философия выступает как отрасль знания, именуемая философией политики (политическая философия). То же самое можно сказать и о социологии. Изучение социологией политики представлено политической социологией. Политическая жизнь общества является объектом исследования и психологии.
Политика является объектом изучения даже таких далеких, казалось бы, от политики дисциплин, как антропология, география. Еще с большим основанием считает объектом своего анализа политическую жизнь общества такая политикоюридическая дисциплина как теория государства и права. Среди наук, изучающих политическую сферу жизни общества, имеются и исторические дисциплины. К ним принадлежит, например, политическая история общества, включающая в себя целый ряд исторических дисциплин, среди которых и политическая история России. У каждой из только что названных наук есть свой специфический предмет, отличный от предмета политологии. Поэтому их нельзя отнести, тем более полностью, к политологии. В то же время каждая из них, так или иначе, имеет самое непосредственное отношение к политологии, образуя в ней соответственно своей предметной специфике особую отрасль политологического знания. Сегодня немыслимо представить политологию как науку без таких ее отраслей знания, как философия политики (политическая философия), социология политики (политическая социология), психология политики (политическая психология) и других. При таком подходе закономерно встает вопрос: в чем тогда специфика политологии как науки?
Существует несколько особенностей политологии. Главная из них заключается в том, что рассматриваемая наука является комплексной политической дисциплиной. Ее задача изучение политической сферы жизни общества не с одной какой-то стороны, а в целом, в совокупности всех ее важнейших сторон и форм проявления. Специфика политологии в целостном (общем, интегративном) изучении политики и политических отношений.
Комплексность политологии как науки имеет два уровня: общий и специальный. Первый из них идентифицируется с широким пониманием политологии, как дисциплины, охватывающей не только собственно теорию политики, но и отрасли знаний, возникшие и развивающиеся на стыке науки о политике и других наук философии (политическая философия), экономической теории (политическая экономия), социологии (политическая социология), психологии (политическая психология), антропологии (политическая антропология), географии (политическая география), истории (политическая история). Эти последние образуют как бы периферию политологии, ее субпредметы.
Второй уровень комплексности политологии идентифицируется с интегративностью ее как собственно науки о политике (политология в узком смысле ее понимания) и связан с изучением политической жизни методами и средствами общими для всех наук, а не только специфическими, скажем для философии, социологии или психологии.
В данном случае политология также является общей наукой, но уже сравнительно с изучением тех или иных отдельных сторон политики более частными науками, например, государствоведением, правоведением.
Комплексный, интегративный характер политологии означает, что она является социологической наукой, то есть наукой, изучающей соотношение, взаимосвязи и взаимодействия различных сторон политической жизни, взаимосвязь самой политической сферы с другими сторонами жизни общества экономической и социальной, общественным сознанием, психологией, моралью, идеологией.
Политология изучает общие закономерности функционирования и развития политической жизни, ее отдельных процессов. Она пытается найти устойчивое в политике, характерное для самых разных стран, народов, социально-экономических систем, политических режимов. Вместе с тем, учитывая, что общее нельзя найти не обращаясь к специфическому, отдельному, политология исследует и особенное в политической жизни. Более того, поскольку политология имеет и чисто прагматическое, практически политическое значение, это является одной из первостепенных задач. Данная задача решается путем применения сравнительного анализа политической жизни и ее процессов.
В силу того, что политология изучает общие (социологические) закономерности политической сферы социальной жизни, она является фундаментальной, теоретической отраслью социально гуманитарного знания. Общие закономерности явлений имеют глубинный (в смысле определяющий, лежащий в основе) характер. Они выражают сущностные связи и зависимости явлений.
Фундаментальной, теоретической дисциплиной политология является также потому, что использует как эмпирические, так и общетеоретические методы изучения, среди которых, абстрагирование и обобщение, логический метод, мысленный эксперимент и моделирование. Кроме того, базой для теоретических разработок в политологии являются теоретические выводы многих других наук.
И, наконец, политология является одновременно прикладной наукой. На базе теоретических обобщений и данных конкретных социологических исследований она способна, более того, должна вырабатывать различного рода практические рекомендации. Данная функция политологии чрезвычайно важная для любого общества, вдвойне важна сегодня для России, переживающей переломный период своей истории. Прикладное значение имеет и политическое прогнозирование одна из основных функций политологии как науки. Особенно если иметь ввиду не перспективный, а ситуативный прогноз. Ситуативно-прогностическая сторона науки о политике, довольно активно используется политиками-практиками, руководителями государств и различных партий. Используется она и в большом бизнесе.
Таким образом, политология изучает политическую сферу общества как таковую, как единое целое, ее глубинные, фундаментальные закономерности. Этим она отличается от других наук, изучающих политическую жизнь как часть общества (философия, социология), как часть человека (психология, антропология, биология), как часть мирового сообщества, его расселение (политическая география), какиелибо отдельные ее стороны (государствоведение, правоведение), историю политической жизни (политическая история), историю развития политических знаний (история политических учений).
Политология многоотраслевая научная дисциплина. Не следует однако представлять ее, как это иногда делается, в виде некоей беспредельной отрасли знания. Такое представление глубоко ошибочно. И прежде всего потому, что расширительно трактует предмет данной научной дисциплины. Бесконечных, безграничных наук не существует и вряд ли когдалибо они вообще появятся. Тем более такой наукой не является политология.
Предмет политологии фиксируется в ее главной категории "политика". Данная категория выражает суть предмета политологии и значительно конкретизирует ее определение как науки о политической сфере жизни общества.
Сутність та специфіка політичної влади
Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.
У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:
1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;
2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;
3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації.
Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому сл.ід. додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.
Примус як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:
1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;
2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;
3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» -- армії, поліції, чиновництва, а за допомогою «ідеологічного апарату» -- церкви, школи, засобів масової інформації;
4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.
Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.
Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально демонічний і національно-патріотичний .
Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.
Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів -- уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.
Основні концепції політичної влади
У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства, але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну інтерпретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв'язку громадянського і політичного товариства.
Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що ввібрали в себе досвід попередніх епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.
Теорія політичної модернізації тісно пов'язана з багатьма іншими теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат, відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного розвитку: традиційному товариству - монархія, олігархія і партикуляризм, періоду зрушення - бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті, сучасному модернізованому товариству - представницька демократія.
Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних структур.
Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади.
Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод, голод, чума або холера.
Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.
Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше - за допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів). Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958 р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають. Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається, щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а з іншого боку - сприяти розкриттю природних дарувань особистості.
Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш повно обґрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип меритократії,- писав він,- належний проникнути в університети, бізнес, уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство, девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д. Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах життя товариства.
Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, " що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов'язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією - ієрархією, у котрої політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її якостей, спроможностей і досягнень.
Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові люди - еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства, як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя (наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку Д. Белла, належить соціалістичній етиці.
З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній науці теперішній політик - це не трибун і не проводир, а спеціаліст в області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення владних функцій - звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку, точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки. Якщо політика - це специфічна сфера управлінської, у тому числі наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою, не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки політики - це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.
І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках якої конструюється ще одна "модель цивільно-політичного устрою. Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові. Індустріальне товариство - це єдиний, нероздільний світ... Розходження в мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами індустріалізації».
Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до розв'язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя - шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться: усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократії.
Поняття легітимності
Легітимність - це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади, визнання масовою свідомістю законності влади.
Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що і?лада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною. Якщо М.Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то сучасна політична наука вирізняє сім типів: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально демонічний і національно-патріотичний. Традиційна легітимність ґрунтується на іш. знаннях тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури (наприклад, визнання влади на основі її династичної спадкоємності).
Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера. Вона найбільш нестабільна за таких обставин: по-перше, тоді, коли інша проблема спадкоємності влади і нема ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів -- уникнути відсталості і не втратити "любові" народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може спричинитися до зміни політичної системи. Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках чинної системи права. Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянами необхідності їхньої широкої участі у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впликати на владу і вдосконалювати владні інститути.
Раціонально-цільова легітимність існує тоді, коли громадяни переконані, що влада забезпечує виконання поставленої мети -- створення сприятливих умов тля зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни. Соціально-демонічна легітимність і ґрунтується на ілюзії громадян у тому, що політична влада піклується про їхній добробут і здатна його забезпечити. Національно-патріотична легітимність заснована на визнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, ритуалів, міфів, успадкованих під попередніх національно-державних утворень.
Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька видів. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліційного терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках "керівників" і керованих.
Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.
Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.
Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.
Соціально-демонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.
Національно-патріотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.
Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ід и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.