На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Загальне визначення влади втчизняних зарубжних полтологв. Сутнсть, сторичне походження розвиток полтичної влади. ї суб'єкт та носї. Погляди марксиств немарксиств на конкретн форми реалзацї влади. Становлення полтичної влади в Україн.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 4. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


22
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
З ПОЛІТОЛОГІЇ
ТЕМА: ПОЛІТИЧНА ВЛАДА.
Зміст
Вступ
1. Політична влада, її сутність і форми
2. Суб'єкти й носії політичної влади
Висновок

Література

Вступ

Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер; існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей. До того ж влада тісно пов'язана з політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної трупи чи індивіда проводити свою волю; вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властиві всеохопний характер, здатність проникати в усі види людської діяльності.
Поняття «влада» -- складне й суперечливе. У повсякденному житті ми говоримо про владу батька над дітьми, пророка над послідовниками його вчення, сил природи над людиною, держави над громадянином. Ці зовсім різні поняття про владу мають і чимало спільного. Тому не випадково мислителі впродовж століть намагалися дати визначення поняттю «влада». Так, Аристотель вважав, що елемент панування та елемент підкорення відчуваються в усьому. Це об'єктивний закон природи, і йому коряться живі істоти. До того ж людина за своєю природою -- істота політична. Великий філософ античності розрізняв владу деспотичну (владу господаря над рабом) і політичну (владу державного мужа над громадянином). У наш час політологи розглядають політичну владу як один із різновидів влади взагалі, відповідно починаючи з визначення загальної сутності влади.

1. Політична влада, її сутність і форми

Влада -- це здатність і можливість здійснювати свою волю (класом, групою, особистістю або партією, державою і т. д.), справляти певний вплив на діяльність, поведінку людей з допомогою авторитету, права, сили та інших засобів.

Схожість загальних визначень влади вітчизняних і зарубіжних політологів різних часів свідчить про те, що нині тут досягнуто консенсусу, і приросту знань про владу слід шукати радше в деталізації цього поняття, ніж у його докорінному переосмисленні. На думку зарубіжних політологів, у процесі політичних відносин влада проявляє себе через такі основні ознаки і функції: примус (прямий чи опосередкований); принаджування (підкуп, обіцянки, хабарі); блокування наслідків (тобто перешкода конкурентові в боротьбі за владу); «створення вимог» (штучне формування потреб, що їх може задовольнити дише агент влади); «розтягнення сітки влади» (залучення додаткових чинників залежності суб'єкта від влади); шантаж (погрози нині чи залякування карою за непокору в майбутньому); підказки (ненав'язливе впровадження в масову свідомість вигідних владі настанов чи забобонів); інформаційний прямий чи опосередкований контроль (з допомогою застережень, рекомендацій, помсти і т. ін).
Політична влада в цілому характеризується вольовим характером відносин, які мають елемент примусу, і пов'язана з існуванням більш або менш стійкого колективу. Вона також тісно пов'язана з економічною владою. Володарі матеріальних засобів виробництва дають можливість здійснювати економічну владу, спрямовану на користування політичною владою, з метою ефективного захисту власності -- джерела своєї влади. З іншого боку, ті, хто має в своєму розпорядженні засоби примусу, намагаються зміцнити свою владу. Примусова влада домінує в політичних конфліктах. Масові незадоволення функціонуванням політичної системи викликають зниження урядового авторитету, через що можуть бути здійснені акти насилля аж до революції.
Згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера, існують три типи авторитетної влади: традиційна, харизматична і раціонально-правова. В основі функціонування традиційного типу влади -- дотримання існуючих традицій, схвалених у суспільстві норм поведінки. У цьому випадку вождь племені або монарх має право наказувати й карати згідно з традицією, йому повинні підкорятися всі, хто визнає непорушність традицій; якщо ж правитель сам порушує закони, він може позбутися влади. Харизматичний тип влади спирається на беззаперечну віру, сліпе підкорення вождеві, Авторитет у даному випадку ґрунтується на видатних особистих якостях керівника: сміливості, інтелекті, ораторських здібностях тощо. Раціонально-правовий тип влади спирається на віру в силу права. Той, хто реалізує таку владу, має право піддавати накази і вимагати, щоб їх виконували відповідно до чинного законодавства. Можлива ситуація, коли реалізація політичної авторитетної влади санкціонується широкими масами населення; таке санкціонування називається легітимацією.
Легітимація -- одна з основних категорій політології. За рівномірного розвитку суспільства вона сприяє стабільності авторитетної влади, але можуть бути випадки, коли правитель позбавляється легітимації без утрати авторитетної влади. Якщо керівник держави нездатний зупинити ріст інфляції, зменшити безробіття, то він може втратити легітимацію. Трапляються випадки, коли авторитетна влада і легітимація не належать одній людині. У Польщі перед виборами до парламенту 1989 р. В. Ярузельський, безперечно, мав авторитетну владу, а Л. Валенса -- легітимацію, забезпечену йому підтримкою широких народних мас. Отже, аналізуючи функціонування політичної влади, важливо фіксувати різницю між авторитетною владою і легітимацією, тому що у випадках, коли політичні лідери втрачають легітимацію, вірогідно, що їх замінять іншими. Легітимація -- це, власне, суб'єктивне явище, тому і окремі індивіди, і соціальні групи підтримують владу певно! системи або не визнають її -- залежно від того, якою мірою вона відповідає їхнім інтересам.
Вихідним пунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Як інтерес, так і потреби -- явища складні, хоч і те, й те відображають певний аспект суспільних відносив. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносин становлять іманентну сутність особистості; інтереси являють собою «зовнішню» форму суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, так і соціальних засобів, залучених до реалізації останніх.
Інтереси -- це об'єктивні відносини між погребами й середовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності.
Людина задовольняє свої потреби тільки в суспільстві, і можна сказати, що інтереси реалізуються тоді, коли вирішуються протиріччя, спричинені потребами різних соціальних верств і груп. Інтереси мають об'єктивний характер, тому одним із суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних соціальних верств, класів і груп безпосередньо пов'язана зі ступенем їх усвідомленості: якщо об'єктивні інтереси не усвідомлені або усвідомлені незадовільно, будь-яка соціальна група може або досягти мети, яка об'єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення. Усвідомлення інтересів передбачає також їх диференціацію на поточні й фундаментальні. Перші відображають умови існування суб'єкта, пов'язані з задоволенням елементарних потреб; другі тісно пов'язані з основними умовами існування індивіда, з сутністю даного соціально-економічного ладу.
У самому питанні, чиїм інтересам служить влада, криється припущення, що влада використовується для досягнення певних цілей, які відповідають інтересам певних соціальних груп. Різні соціальні групи по-різному, більшою чи меншою мірою, здатні вплинути на рішення, що їх виносять інститути, які, здійснюють політичну владу, і в такий спосіб реалізувати свої інтереси. Контроль над засобами виробництва, процесом виробництва матеріальних цінностей і його продуктами характеризує основні інтереси владної соціальної групи. Але, захищаючи свої інтереси в певній ситуації, вона одночасно повинна брати до уваги поточні інтереси інших груп і вживати заходів для розвитку народної освіти, охорони здоров'я, зниження рівня безробіття тощо. Абсолютизація інтересів у Масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності можуть виявити певні свої інтереси, але не досягти суспільно значущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади -- складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп.
У західній літературі питання про походження і розвиток політичної влади трактується неоднозначно. Деякі вчені вважають, що влада виникає одночасно з суспільством і розвивається паралельно з ним від елементарних неполітичних форм до зрілих політичних. Перша влада -- анонімна, властива примітивним суспільствам. Вона розподіляється серед усієї маси індивидів і проявляється в сукупності вірувань і звичаїв. Згодом, коли динамізується ритм соціального життя і виникає необхідність в оперативному винесенні рішень, складається індивідуалізована влада в особі вождя або невеликої групи осіб. Однак у цієї влади немає легітимності: зі смертю вождя починається боротьба за владу. Індивідуалізовану владу заступає інституціоналізована, що існує у формі держави, коли держава -- офіційна політична влада, а різні центри політичної влади, як-от: економічні групи, профспілки, партії, теж є носіями влади. Німецький вчений М. Вебер вважав, що історичні конфігурації управління є поєднанням, змішанням, адаптацією, а також результатом модифікацій традиційної, харизматичної та раціонально-легальної влади. Доцільно прослідкувати генезис кожної з цих форм.
Традиційна влада спиралася на віру в святість давно встановленого порядку й на повагу до авторитету володаря. Споконвіку патріархалізм був характерним для відносин, що складалися між членами однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейні аспекти цих відносин були тісно пов'язані з традицією. Основна особливість традиційної влади полягає в тому, що абсолютні межі влади правителя визначаються традицією, котра обмежує його можливе самоуправство. Патріархалізм починає втрачати свою однозначність у міру того, як володар захоплює нові території Виникав проблема управління ними, що вирішується створенням адміністративного персоналу, який здійснює владу подібно до вождя. Різновиди патріархалізму М. Вебер називав патрімоніалізмом і султанізмом,
Патрімоніалізм -- форма традиційної влади, за якої всі адміністративні посади виникають як продовження придворних.
Усі політичні проблеми, навіть ті, що не мають нічого спільного з домашнім господарством володаря, пов'язуються з придворною посадою, наприклад, командування кавалерією передається головному конюхові Урочистість придворних і політичних функцій -- характерна властивість султанізму. Спочатку державні чиновники були особистими слугами володарів.
Султанізм - форма традиційної влади, за якої вчинки володаря нічим не обмежені.
З часом патрімоніальне правління стає недостатньо ефективним для вирішення економічних і політичних проблем. Чому це відбувається? Річ у тім, що жителі захоплених територій теж ставали підданими правителя, але вже не особистими, а політичними. Політичні підлеглі (на відміну від особистих) володіють певними традиційними правами (власність на землю, спадщину, укладання шлюбів, носіння зброї). Обов'язки політичних підлеглих обмежені існуючими в їхніх регіонах традиціями, тоді як обов'язки особистих цілком залежать від свавілля правителя. Конфлікт традицій та особистої волі має вирішальне значення для пояснення процесів децентралізації патрімоніальної влади. Патрімоніалізм і феодалізм-- варіанти традиційної влади, які різняться способом управління. У першому випадку управління здійснюється з допомогою особистих слуг правителя, у другому-- з допомогою місцевої знаті
Харизматична влада не пов'язана ні з формальними правами, ні з традицією. В основі її -- незвичайна властивість: магічна сила, приписувана будь-якій особі Чистий тип харизматичного панування, на думку М. Вебера, реалізує пророк, воєнний герой, великий демагог, політичний вождь. Воно виникає за умов соціально-політичної кризи, тоді як традиційне і легальне панування характерні для відносно стабільних умов соціально-політичного розвитку. Харизматичне панування виникло там, де була поширена, віра в магічне. Племінні вожді зосереджували в собі усі властиві їм функції харизматичиих лідерів: вони були ватажками, проводирями на полюванні та війні, жерцями, суддями і т. ін.. Потім економічні, владні та ідеологічні функції диференціювалися між окремими індивідами. Одначе будь-яка систематизація керівних функцій неминуче веде до виникнення соціальних інститутів і занепаду особистої харизми, влади. Оскільки одна з найскладніших проблем у процесі реалізації харизматичного панування -- це успадкування влади, то для того, щоб подолати кризу, яка виникає у відносинах між харизматичним володарем, його учнями і народом, з'явилися політичні організації, що функціонують безперервно.
Процес виникнення криз Вебер пояснював так; харизма, як магічна, унікальна сила індивіда, не є постійною. Але учні й послідовники харизматичного вождя, а також маси намагаються зберегти й утилізувати цю силу для себе й нащадків. Та само лише зародження такого бажання - поворотний пункт у харизматичному пануванні Сподвижники вождя вимагають для себе привілеїв, а потім --- посад жерців, чиновників, офіцерів, а також секретарів, редакторів, видавців. У будь-якому разі існує прагнення одержати матеріальні блага й постійний прибуток із рухів та інститутів, що виникли внаслідок діяльності харизматичного вождя. Харизматичний «заповіт» або інша сукупність текстів перетворюється в систему догматів, правових і моральних наказів. На цій основі всяке нове вчення перетворюється в ідеологію. Відносини між вождями та його послідовниками втрачають. опору та безпосередню віру в його могутність і місію та починають скріплятися вірою, яку, освячує традиція.
На думку М. Вебера, харизматичний момент мав місце в усі історичні епохи і в усіх регіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові, оскільки вважалося, що видатні, незвичайні якості можуть передаватися через кровну спорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася: божественні якості почали передаватися через магічні процедури (що характерне для церкви), а не кровноспорідвеними зв'язками. З часом дедалі більшого значення набували знання. Саме в цьому процесі приховується основна відмінність між інституціональною та родовою харизмами. Остання мало впливає на функціонування організації, а інституціональна -- навпаки. Вся історія Європи у тлумаченні М. Вебера -- це боротьба родової харизми (влади світської знаті) з інституціональною (представленою церквою), в перебігові якої обидві сторони були змушені піти на компроміс.
М. Вебер розглядав традиційне й харизматичне панування як тло для аналізу раціонально-правового панування, що існувало на той час у країнах Західної Європи та Сполучених Штатах Америки. Він вважав, що раціонально-легальна влада розвивалася протягом багатьох століть у процесі раціоналізації права. Немає, жодної значної вимоги моралі, що у будь-який історичний період або за будь-якої ситуації не функціонувала б як правова норма. Функціонування, як моральних, так і правових норм базується на можливому використанні психологічних або фізичних засобів примусу. Часто їх дотримувалися через особисту зацікавленість індивідів, а також боячись кари за непокору. В ранній період розвитку суспільства були поширені правові пророцтва. Припускали, що закон можна пізнати тільки відвертістю. З послабленням традицій кривавої помсти і розв'язанням правових суперечок із допомогою віщування зростала соціальна роль пророків, які проголошували закони і, формулюючи відповіді на запитання, задані Богом, оголошували вирок. Цей процес був пов'язаний з певним ритуалом. Спочатку роль пророків виконували жерці, згодом ці функції перейшли до нотаблів, із середовища яких з'явилися перші чиновники, обрані або призначені. Якщо їхньому родові приписувалася харизма, то судова посада ставала спадковою. Так правовий пророк перетворювався на чиновника. У той час вважалося, що всі правові норми освячені традицією, а суперечки про неї були справою спеціалістів. Доки правові норми створювались подібним чином, вони залишались ірраціональними. Наступний етап розвитку права як основи раціонально-легальної влади був пов'язаний з насаджуванням суспільству законів світською та релігійною владою.
Згідно з поглядами марксистів, родовому ладові була властива неполітична влада, яка поступово трансформувалася в політичну одночасно з утворенням і розвитком антагоністичних класів, спочатку не існувало приватної власності, члени суспільства не поділялися на управителів і тих, ким управляють, суб'єкт і об'єкт влади існували в одній особі. Навіть члени ради старійшин не були суб'єктами влади, а тільки представниками органів влади. Оскільки існувала єдність основних інтересів, воля органів влади реалізувалась як єдина воля всіх членів суспільства, і як таку її сприймав і кожний окремий індивід. Реалізацію влади гарантували мораль і традиції, що несли в собі соціально корисні норми поведінки. Вимога дотримуватися соціальних наказів збігалася з особистим переконанням кожного члена суспільства у процесі розвитку приватної власності, суб'єкт і об'єкт економічної влади конституювалися як класи. Усі частини ланцюга: приватна власність -- клас -- класові інтереси -- держава -- політична влада розвивалися паралельно протягом сотень і тисяч років.
2. Суб'єкти й носії політичної влади
Характеристика політичної влади буде неповною без розгляду питання про її суб'єкт. Під суб'єктом розуміється джерело активної, цілеспрямованої, предметно-практичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Марксисти вважають: оскільки політична влада є атрибутом приватної власності, то в антагоністичному класовому суспільстві суб'єктом політичної влади може бути тільки клас-власник засобів виробництва, а в соціалістичному -- народні маси. Одним із найістотніших питань за такого трактування суб'єкта політичної влади є питання про необхідність диференціювати суб'єкт влади і його носія -- ті державні політичні організації та установи, що утворені для забезпечення реалізації інтересів політично панівних класів. Одначе повноваження суб'єкта влади та її носія різняться. Існує думка, що суб'єкт у цьому разі не ділить влади з її носіями, а тільки користується організаціями влади як механізмом її реалізації.
Успішний розвиток суспільства на демократичній основі може здійснюватися лише за участі широких мас в управлінні, у схваленні важливих політичних рішень. Але водночас, якщо поставити питання про те, якою мірою народні маси є суб'єктом політичної дії та якою мірою політичні дії такого суспільства відображають інтереси мас та їхні потреби, то виявиться, що знайти відповідь не просто. Якщо маси є тільки об'єктом маніпуляцій якогось політичного угруповання, то функціонування реальної демократії бути не може. Навіть тоді, коли політичний режим підтримується широкими масами, він ще не гарантує наявності демократії; і авторитарний, і тоталітарний, і будь-який інший антидемократичні режими можуть успішно функціонувати, впливати на свідомість мас із допомогою витонченої демагогії. В такому разі йдеться (по суті справи) не про «народні маси» (в розумінні структурованої, диференційованої єдності, дії якої сприяють прогресивному розвиткові суспільства), а про маси як про численну спільність ізольованих, відчужених людських індивідів. Таку масу можна назвати абстрактною, тому и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.