На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Теоретичн та методологчн аспекти дослдження полтичної системи Республки Гондурас, її особливост та структура. Критерї та ознаки класифкацї полтичних систем. Визначення типу полтичної системи Гондурасу, його полтичний режим на початку XXI ст.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):



План
    Вступ
    Розділ 1. Теоретичні та методологічні аспекти дослідження політичної системи Республіки Гондурас
    Розділ 2. Особливості політичної системи Республіки Гондурас
    2.3 Класифікація політичної системи Республіки Гондурас
    Розділ 3. Політичний режим Гондурасу
    Висновки
    Список використаних джерел
    Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Гондурас - одна з найбідніших американських країн. З майже восьми мільйонів її населення, згідно даним створеної ООН Економічної комісії для Латинської Америки й Карибського басейну ЕКЛАК, у стані "бідності й убогості", проживає близько 74,8%. У сільській місцевості ця цифра досягає 90% [28].

63% жителів країни страждають від хронічного недоїдання. Інші джерела оптимістично стверджують, що бідних у Гондурасі лише ледве більше 60%. Майже 20% громадян не вміють читати й писати й у приблизно того ж числа її жителів немає доступу до медичного обслуговування. Приблизно 30% доходів країни - перерахування її громадян, що працюють за кордоном, в основному в США, своїм родинам. Відповідно до офіційної статистики, безробіття становить 27%, а до неофіційної безробітні тут - 55% від працездатного населення. Тисячі дітей і підлітків живуть на вулиці.

Не можна стверджувати, що бідність і відсутність особистих свобод - продукт соціалістичної системи, так як в останні сто років своєї історії Гондурас був не вотчиною страшних диктаторів Кастро й Чавеса, а саме навпаки - регіональним форпостом "захисту західних цінностей", нашпигованим північноамериканськими військовими інструкторами, які вели з його території "брудну війну" спочатку проти Куби, потім проти сандиністською Нікарагуа й заодно - проти національно-визвольних сил двох інших сусідів - Сальвадору й Гватемали, що представляли "комуністичну погрозу вільному світові". Тому негарне слово "Гондурас" у свій час так вдало вписалось в радянську пропаганду як символ непристойної політики США в регіоні.

На даному етапі Гондурас, являє собою унітарну президентську республіку з багатопартійною системою та політичним режимом, який можна охарактеризувати як демократія у стації становлення.

Але з 1963 по 1981 рр. у Гондурасі був період правління військових хунт. Особливостями їхнього правління була концентрація влади в руках глави держави, затвердження однопартійної політичної системи, відсутність демократичних свобод. Відмітна риса авторитарних режимів - непримиренний характер відносин влади й опозиції, придушення, часто за допомогою вкрай жорстоких методів, будь-якого інакомислення.

І тільки у листопаді 1981 р. Гондурас повернувся до громадянського правління, але, навіть сьогодні сильний вплив військових на політику країни зберігається.

Таким чином, важливість дослідження полягає у:

зміні вектору соціально-політичного розвитку Гондурасу у кінці ХХ ст. потребує глибокого дослідження та аналізу;

особливостях трансформаційного переходу Республіки Гондурас від авторитарного до демократичного політичного режиму, незважаючи на величезний досвід авторитаризму;

розвиток державотворчого процесу вимагає ґрунтовного аналізу становлення і діяльності політичних і громадських структур, важливе місце серед яких займають політичні партії Республіки Гондурас.

Об'єктом дослідження є політична система і політичний режим Республіки Гондурас.

Предмет дослідження: становлення та розвиток політичної системи, еволюція політичного режиму Республіки Гондурас після повалення авторитарного режиму та на шляху демократизації країни.

Метою роботи є розкриття особливостей становлення та розвитку політичної системи та політичного режиму сучасного Гондурасу. Визначення чинників, які вплинули на формування та розвиток політичної системи і режиму Республіки Гондурас.

Реалізація поставленої мети зумовила вирішення наступних завдань дослідження:

розглянути теоретичні підходи до визначення понять "політична система" та "політичний режим";

дослідити особливості політичної системи Республіки Гондурас;

охарактеризувати політичний режим притаманний сучасному Гондурасу;

проаналізувати період повалення режиму авторитаризму та визначити основні напрямки на шляху до побудови нового поставторитарного політичного режиму;

проаналізувати політичну ситуацію країни напередодні виборів 2009 р., визначити їх передумови та результати.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки, отримані в ході теоретичного дослідження, дають цілісне уявлення про політичну структуру Гондурасу його сучасний політичний режим, його особливості та історію розвитку. Основні положення проведеного дослідження розширюють і поглиблюють наукові знання про політичну структуру та режим Гондурасу.

Результати дослідження можуть бути використані для подальшого наукового аналізу політичних режимів Північної Америки та Гондурасу, зокрема. Матеріали та положення курсової роботи можуть стати у нагоді студентам в навчальному процесі у вищих навчальних закладах при вивченні курсів з політології, при написанні наукових, курсових, дипломних робіт тощо.

Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел, які містять 29 найменувань.

Розділ 1. Теоретичні та методологічні аспекти дослідження політичної системи Республіки Гондурас

1.1 Теорії вивчення та моделі політичної системи Гондурасу

Політична система - впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин - державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію - суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Поняття політична система носить багатоаспектний характер. Тим і пояснюється неоднозначність підходів в його аналізі [25, 9].

Якщо розглядати систему в інституційному плані, то її можна звести до сукупності державних і недержавних інститутів і норм, в рамках яких проходить політичне життя даного суспільства.

В іншому варіанті підкреслюється владний аспект політичної системи і її визначення пов'язується, головним чином, з узаконенням державного примусу як засобу регуляції взаємин між людьми.

В третьому - політичну систему розглядають як систему авторитарного (за допомогою влади) розподілу цінностей в суспільстві.

Кожен з названих підходів буде коректним за умови конкретної вказівки аспекту визначення поняття. У 50-х роках XX ст. системний підхід став широко використовуватися для дослідження політики в західній, особливо американській, політології. Системний аналіз дає можливість установити, що політична система складається з багатьох елементів, елементи складають єдине ціле, система взаємодіє з навколишнім середовищем. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологі Мітчел Уеслі Клер, Дейч К., Толкотт Парсонс, Луман Ніклас, Пауелл Г., Трумен Д., Істон Девід, Алмонд Габріель. Істон Девід і Алмонд Габріель заклали основи різних варіантів концепції політичної системи. Суть підходу Істона полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємодій і взаємозв'язків, які виникають всередині її. Тому він трактує політичну систему як "систему взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності". Алмонд Габріель більше уваги приділяє загальним характеристикам, вивченню входів і виходів й зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. Алмонд визначає політичну систему як систему взаємодій структурних елементів, які виникають на вході або виході політичної системи та асоціюються " із загрозою застосування фізичного примусу".

У політичній системі суспільства розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру. [25, 10] Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну і комунікативну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

Власне політичні - організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це - громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.

Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання - товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску [21, 32].

У своїй сукупності і взаємозв'зках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.

Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою - норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників - норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режим.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру - тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Політична свідомість і політична культура складають духовно-ідеологічну підсистему політичної системи.

Функції політичної системи - основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);

організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);

функція легітимізації - приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

координація окремих елементів суспільства;

політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

політична комунікація складових політичної системи [21, 32].

Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяють на:

демократичні

тоталітарні

автократичні

Типологію політичних систем за характером цінностей запропонував американський політолог Алмонд Габріель. Він розрізняв чотири типи:

англо-американська політична система з гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; громадяни і політичні еліти толерантні одні до одних. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегулювання. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії та ін.

континентально-європейська політична система характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи (Німеччина у 20 - 30 роки XX сторіччя). Притаманна Німеччині, Італії, Франції другої пол. XX - поч. XXI сторіччя.

доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу. Тотальний ідеологічний вплив. Цей тип існував у фашистських Італії і Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі [17, 118].

За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють:

відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем;

закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.

Прикладом закритої політичної системи була політична система СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соціалістичного табору.

1.2 Методи дослідження політичної системи та режиму

Політична система суспільства - це складне і багатогранне явище. Будь-яка система суспільства, у тому числі і політична, є цілісною, упорядкованою множиною елементів, взаємодія яких сприяє появі нової якості, що не властива окремим частинам. Американський соціолог Т. Парсонс переносить поняття "система" на вивчення суспільства, він представляє суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної та духовної, які знаходяться у взаємозалежності та взаємодії. Кожна з підсистем виконує певні функції, забезпечуючи життєдіяльність суспільства у цілому [17, 123].

Значного поширення у нашому суспільстві системний підхід як дослідницький метод набув у 60 - 80 pp. XX ст. Основні наукові праці щодо застосування системного підходу в галузі суспільних наук з'являються у середині 70-80 pp., коли було опубліковано низку змістовних досліджень загально-філософського характеру.

Політичний режим - тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави.

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

На сучасному етапі прийнято розрізняти демократичні та антидемократичні політичні режими []

Іноді виділяють авторитарні, тоталітарні типи політичного режиму. Його різновидами можуть бути ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші політичні режими.

Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод - це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією. Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єктивних зв'язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання. Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об'єднуються в групи [7, 301].

Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. До них належать насамперед системний, структурно-функціональний, порівняльний і біхевіористський методи. Звичайно, політологія використовує багато інших методів - соціологічних, логічних, емпіричних тощо, однак перелічені випливають зі змісту її предмета, який має системний, структурний і функціональний аспекти, а тому є в ній основними.

Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя - економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття "політична система суспільства".

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну конструкцію. Водночас системний метод аналізу політики, політичної системи вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування. Це досягається застосуванням поряд із системним підходом структурно-функціонального методу [7, 311].

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняльних моделей, які б групували і класифікували політичні явища за певними ознаками. Це досягається використанням порівняльного методу. Порівняльний аналіз орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак. Головна проблема використання порівняльного методу пов'язана з необхідністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. На використанні у першу чергу порівняльного методу ґрунтується особлива галузь політологічних знань - порівняльна політологія.

Розділ 2. Особливості політичної системи Республіки Гондурас

2.1 Структура політичної системи

Гондурас - унітарна держава. У період з 1932 по 1949 роки країною управляв диктатор - генерал Тибурсіо Каріас Андино, потім багатопартійна система була відновлена. В 1963 році відбувся військовий переворот, за яким пішов період правління військових хунт. У листопаді 1981 року Гондурас повернувся до цивільного правління, але сильний вплив військових на політику країни зберігається.

Діє Конституція 1982 р., 16-та з моменту проголошення незалежності. За формою правління Гондурас - президентська республіка. Політичний режим - демократія в процесі становлення.

Законодавча влада належить Національному конгресу (однопалатному парламенту), 128 депутатів якого обираються загальним прямим і таємним голосуванням по системі пропорційного представництва строком на 4 роки.

Національна асамблея обирає голову й членів Верховного суду, головного інспектора, прокурора республіки і їхніх заступників, має право зробити запит про роботу міністрів, висуває обвинувачення проти президента, міністрів і інших посадових осіб держави, надає політичну амністію, надає старші офіцерські звання, визначає чисельність збройних сил, оголошує війну й мир. Асамблея затверджує проект бюджету, що представляється виконавчою владою, ухвалює рішення щодо залучення позик і іноземного капіталу [29].

Глава держави й уряду - президент, що обирається прямим загальним і таємним голосуванням строком на 4 роки (без права переобрання). Президентом країни є - Порфіріо Лоба Соса від Правої Національної партії, приведений до присяги 27 січня 2010. Разом з ним обираються 3 віце-президента.

Виконавча влада здійснюється президентом, який призначає й звільняє міністрів уряду (які іменуються "державними секретарями"). Президент скликає Раду міністрів для прийняття найбільш важливих рішень і головує на ньому. Національний конгрес вправі викликати міністрів і вчиняти їм інтерпеляції.

Судова влада представлена Верховним судом з 9 членів і 7 заступників, а також місцевими судами. Для здійснення процедур виборів існує незалежний Національний виборний трибунал, який складається із представників Верховного суду й зареєстрованих політичних партій.

З ХІХ століття в Гондурасі традиційно діяли дві політичні партії - Національна (консервативна) і Ліберальна. Диктатор Каріас Андіно був представником Національної партії, на неї ж опиралися й військові хунти 1960-х. Відповідно до конституції 1982 року, у Гондурасі існує політичний плюралізм. Діють наступні основні політичні партії:

Національна партія. Хоча консервативний політичний напрямок існує в Гондурасі, як і інших країнах Центральної Америки, з 1820-х років, Національна партія була офіційно утворена в 1891 році, а організаційно оформилася в 1916 році. Тісно пов'язана з керівництвом збройних сил і консервативною частиною традиційної імущої еліти країни. На перших же виборах після відновлення цивільного правління в 1981 році партія зазнала поразки, і до її керівництва прийшов молодий технократ Рафаель Леонардо Кальєхас. Він домігся прийняття в 1986 році нової програми, що проголошувала "війну проти бідності й слабкорозвинутості" припускала проведення ряду соціальних реформ. У партії зложився ряд внутрішніх течій. В 1989 році Кальєхас виграв президентські вибори, але його адміністрацію обвинувачували в махінаціях і корупції. В 1993 і 1997 роках кандидати Національної партії Освальдо Рамос Сото, політик старої школи, і Нора де Мельгар, дружина колишнього військового диктатора, програли лібералам. Лише в листопаді 2001 року націоналісти взяли реванш. Їхній кандидат Рикардо Мадуро одержав 52,2% голосів і був вибраний президентом Гондурасу. Партія виграла також парламентські вибори, набравши 46,5% голосів, завоювала 61 з 128 місць у Національній асамблеї [28].

Ліберальна партія. Вона з'явилася в Гондурасі одночасно з консервативною, але офіційно створена в 1891 році як партія дрібних і середніх підприємців. Уряд ліберала Рамона Вільєди Моралеса намагався провести аграрну й деякі інші соціально-економічні реформи, але був скинутий військовими. В 1980-х роках у партії виникли різні внутрішні течії, які з 1985 року, відповідно до положення про вибори, одержали право висувати своїх власних кандидатів.

В 1981-1989 роках Ліберальна партія знаходилася при владі, але в її рядах підсилювалися ідейно-політичні розбіжності. Радикальне крило обвинувачувало уряд у підпорядкуванні диктату Міжнародного валютного фонду й США, у відмові від політики нейтралітету. Воно встановило зв'язки з міжнародною соціал-демократією. В 1989 році ліберали, висунувши єдину кандидатуру Карлоса Роберта Флореса Факуссе, лідера одного із внутріпартійних течій, програли президентські вибори й віддали владу. Але через чотири роки президентом був обраний висунутий лібералами Карлос Роберто Рейну, лідер радикальної фракції. Він обіцяв боротися з мілітаризмом і провести соціальні реформи. Деякі із призначених ним міністрів колись брали участь у студентському русі 1980-х років. Однак, виявившись у влади, Рейну став проводити заходи щодо зниження бюджетного дефіциту й державних витрат, що по суті продовжило ліберальний економічний курс. Йому вдалося домогтися прийняття виправлення до конституції, що передбачала скасування загальної військової повинності, реформувати військову політику й поставити її під контроль цивільної влади.

У листопаді 1997 року президентом був знову обраний кандидат лібералів Флорес Факуссе. Але в 2001 році ліберал Пінеда Понсе набрав усього 40,8% голосів і віддав владу націоналістам. На виборах у Національну асамблею Ліберальна партія одержала 41% голосів і має 55 місць [28].

Партія Відновлення і єдність (ПОЄ) створена в 1970 році як суспільно-політичний рух. У період диктаторського правління генерала Освальдо Лопеса Арельяно, який намагався провести деякі реформи, представники ПОЄ брали участь у його уряді. Офіційно визнана в 1978 році як партія центристсько-реформістської направленості, вона проголосила себе альтернативою традиційним партіям, виступивши за національний суверенітет і демократію. У програмному відношенні партія домагається розширення участі масових рухів і організацій у політичному житті країни, надання громадянам нових економічних і соціальних можливостей. Близька до соціал-демократії. З 1981 року ПОЄ бере участь у виборах, має представників у Національній асамблеї. З 1993 року блокується з об'єднанням Соціальна демократія. Їхній кандидат одержав 2,8% (в 1993 році) і 2,1% голосів (в 1997 році). В 2001 році голова ПОЄ Ольбан Франсиско Вальядарес Ордоньєс, виступаючи від ПОЄ - СД, одержав 1,5% голосів. На виборах у Національну асамблею ПОЄ - СД зібрала 4,6% голосів і має 4 місця в парламенті [28].

Партія демократичного об'єднання (ПДО) - ліва коаліція, створена в 1993 році. У неї ввійшли Гондураська революційна партія, Партія Патріотичне відновлення, Партія за перетворення Гондурасу й Морасанітська партія. Програма містить вимоги широкої аграрної реформи, поліпшення систем освіти й охорони здоров'я, вирішення проблеми зовнішньої заборгованості. В 1997 році ПДО, опираючись на малозабезпечені прошарки міського населення, стала четвертою політичною силою країни, набравши на парламентських виборах 2,6% голосів і завоювавши 1 місце в Національній асамблеї. Кандидат ПДО в президенти, професор університету Матіас Фунес зібрав 1,2% голосів. Приблизно стільки ж виборців (1,1%) підтримали його в 2001 році. На одночасних парламентських виборах ПДО зібрала 4,5% голосів і має в Національній асамблеї 5 місць [27].

Християнсько-демократична партія Гондурасу (ХДПГ) одержала статус партії в 1982 році, опирається на міську інтелігенцію, службовців і інші працюючі прошарки міста й села. В ідейному відношенні дотримується центристської орієнтації, виступаючи за християнську етику й загальнолюдські цінності. В 1997 р. ХДПГ одержала 1,2% на президентських виборах і 1 місце в Національній асамблеї. В 2001 році представник християнських демократів Марко Орландо Іріарте заручився підтримкою 1% виборців. На виборах у Національну асамблею партія одержала 3,7% голосів і 3 парламентські місця.

Правова система Гондурасу в цілому відноситься до романо-німецької правової сім'ї, входячи в її відособлену латиноамериканську групу. Первісною основою для формування гондураського права виступила правова культура колишньої метрополії - Іспанії. Конституційне право багато в чому наслідує модель США, на цивільне право значно вплинуло французьке законодавство. Основне джерело цивільного права - Цивільний кодекс 1906 р., складений за зразком ГК Франції 1804 р. [27]

Судова система складається з Верховного суду, 10 апеляційних судів, 67 судів першої інстанції й 325 світових суддів. Верховний суд, що є судом останньої інстанції, має 9 основних суддею й 7 заступників, що обираються на 4-річний строк Національним конгресом.

Верховний суд як орган конституційного контролю виносить рішення щодо конституційність законів, призначає всіх суддів і прокурорів нижчестоящих судів, судить у порядку імпічменту вищих посадових осіб держави. До складу Верховного суду входять три палати - цивільна, карна й по трудових спорах.

Карне переслідування здійснює прокуратура. На відміну від інших латиноамериканських краї и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.