На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Методологчн та теоретико-концептуальн аспекти дослдження полтичної системи Перу. Вд вйськової диктатури до демократї. Вивчення чинникв та факторв як впливають на швидке подолання трансформацйного переходу до демократї та багатопартйност.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):



Зміст


      Вступ
      Розділ 1. Методологічні та теоретико-концептуальні аспекти дослідження політичної системи Перу
      1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Перу
      1.2 Методичні засади дослідження політичної систем та режимів
      Розділ 2. Особливості політичної системи Перу
      2.1 Структура політичної системи Перу
      2.1.1 Від військової диктатури до демократії
      2.1.2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр.
      2.2 Моделі політичної системи Перу
      2.3 Класифікація політичної системи Перу
      Розділ 3. Політичний режим Перу
      3.1 Особливості становлення політичного режиму Перу
      Висновки
      Список використаної літератури
      Додатки

Вступ

Актуальність теми. Останні десять років другого тисячоріччя ввійдуть в історію людства під знаком глобальних геополітичних змін. Вони значною мірою вплинули на політичний процес в країнах Південної Америки.

На латиноамериканському тлі останнього десятиліття Перу виділяється своєрідністю й екстремальним характером соціально-політичного розвитку. Дилема - демократія або ефективність, з якою зіштовхнулися всі без винятку латиноамериканські країни, у Перу прийняла, напевно, найбільш драматичні форми. Президент країни А. Фухіморі набув світову популярність після того, як в 1992 році розігнав парламент, який заважав, на його думку, здійснювати економічну лібералізацію, і вжив надзвичайних заходів у боротьбі з терористичною ліворадикальною організацією "Сендеро Лумі-Носо", що увінчалися в 1993 році упійманням і довічним ув'язненням її лідера А. Гусмана. З тих пір зміцнення авторитарної президентської влади стає домінантою політичного розвитку країни. Переобраний в 1995 році на другий строк Фухіморі одержав мандат довіри й схвалення більшості перуанців. Тим самим феномен демократично вибраного авторитарного лідера, що здійснює режим особистої влади, одержав у Перу найбільш закінчені в Латинській Америці форми, хоча очевидно, що сам по собі це феномен аж ніяк не тільки латиноамериканський.

Важливість дослідження полягає в тому, що:

по-перше, розвиток державотворчого процесу вимагає ґрунтовного аналізу становлення і діяльності політичних і громадських структур, важливе місце серед яких займають політичні партії Перу;

по-друге, зміна напрямку соціально-політичного розвитку Перу потребує глибокого дослідження та аналізу;

по-третє, успішним і швидким трансформаційним переходом Перу від авторитарного до демократичного політичного режиму, незважаючи на велики досвід авторитаризму.

Об'єктом дослідження є політична система і політичний режим Перу, а також їхні структурні одиниці та елементи.

Предметом дослідження є трансформаційний перехід перуанського суспільства від авторитаризму до демократії, становлення багатопартійної політичної системи.
Мета дослідження - полягає у вивченні всіх національних особливостей розвитку політичної системи і політичного режиму Перу, чинників та факторів які впливають на швидке подолання трансформаційного переходу від до демократії та багатопартійності, механізмів за допомогою яких перуанська демократія існує.
Предмет, об'єкт та мета дослідження визначили його основні завдання:
· вивчити сутність політичної системи та політичного режиму країни;
· проаналізувати методологічні засади дослідження політичної системи та політичного режиму;
· охарактеризувати особливості основних структурних елементів політичної системи Перу, дослідити їхню взаємодію між собою;
· визначити особливості політичної системи та політичного режиму Перу через критерії, що лежать в основі типології політичних систем.
Теоретична й методологічна база дослідження ґрунтувалася на принципах наукової об'єктивності в рамках системно-функціонального підходу. Політологічний аналіз базувався на основі вивчення праць представників класичної закордонної політології, а також наукових досліджень по сучасному політичному розвитку країн, насамперед латиноамериканських.
Системний і структурно-функціональний аналіз дав змогу проаналізувати структурні елементи політичної системи Перу, вплив громадян цієї країни на прийняття політичних рішень, а також дослідити ті фактори, які впливають на особливості розвиток політичного режиму країни.
Практичне значення отриманих результатів. Матеріал курсової роботи може бути використаний при вивченні таких тем з курсу політології, як “Політична система”, “Політичні режими”, тощо.
Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел, які містять 27 найменувань.

Розділ 1. Методологічні та теоретико-концептуальні аспекти дослідження політичної системи Перу

1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Перу

Різні політичні явища в суспільстві об'єднанні поняттям «політична система» суспільства. Розвиток суспільства відбувається на основі об'єктивних закономірностей, але при цьому важливу роль відіграє і суб'єктивний чинник, що виступає як система регулювання відносин між окремими елементами суспільства з боку влади. Саме ці відносини та регулювання їх і становлять політичну систему, яка виступає головною силою, що забезпечує функціонування і розвитку політичного життя суспільства. Призначення політичної системи - це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Основними структурними елементами політичної системи є: політичні відносини, політична організація суспільства, ЗМІ, політичні норми та принципи, політична культура та політична свідомість.

Теорії політичних систем створили Толкотт Парсонс, Девід Істон і Габріель Алмонд. Американський соціолог Толкотт Парсонс (1902-1979), представник структурно-функціональної школи у праці «Соціальна система»(1951) розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у структурі кожного суспільства були:суспільні цілі, норми, цінності ролі [18, 32].

Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.) у працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу» (1965) і «Системний аналіз політичного життя» (1965).

Політичну систему Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної системи полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування.

Американський політолог Г. Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз») розглядав політичну систему як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Найважливіша функція політичної системи -- вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені [18, 34].

Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стійких структур політичної системи. Структура - це доступна спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі - це одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична, компоненти системи.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політично системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства.

Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині.

Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він концентрується на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем.

Політична система суспільства ґрунтується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарно розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому - як система ролей або взаємодій структурних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд). Політична система суспільства - це сукупність взаємозв'язаних і взаємозалежних політичних інституцій та організацій, за допомогою яких здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади в суспільстві відповідно до досягнутого рівня його політичної культури.

Типологію політичних режимів залежно від ступеня їх демократизму започаткував один із основоположників теорії еліт Г. Моска, в працях «Основи політичної науки» та «Правлячий клас» виокремлюючи аристократичну й демократичну тенденції у розвитку пануючого політичного класу, перша з яких полягає у прагненні цього класу стати спадковим, а друга проявляється в оновленні його складу за рахунок представників нижчих верств суспільства, він говорив про два типи організації влади. В одному разі влада передається за принципом згори донизу таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В іншому разі діє протилежний принцип - влада делегується знизу догори тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий - ліберальним [18, 37].

Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, котра персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наділяється частиною або часточкою публічної влади. У разі наслідування автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристократичною тенденцією, а в разі виборної автократії - комбінація автократичного принципу з демократичною тенденцією.

Ліберальний режим характеризується більш-менш досконалою організацією виборчої системи. Для нього характерно те, що закон ґрунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, які прямо чи опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими й відповідальними у своїх діях перед законом [18, 33-34].

Сучасний етап розбудови типології політичних систем пов'язаний з біхевіористською революцією в політичній науці 1950 - 1960 років у США. Біхевіористський (поведінковий) підхід швидко еволюціонував як вияв незадоволеності досягненнями традиційної політичної науки і, насамперед, формально-інституціональними підходами, що в ній застосовувалися. Значний внесок у вироблення нових методологій порівняльних політичних досліджень вніс Комітет з порівняльної політології при Американській раді з досліджень у сфері суспільних наук, створений 1954 року під керівництвом Г. Алмонда.

Одну з найвідоміших нині типологій в руслі нової методології запропонував Е. Шилз наприкінці 1950-х років [1, с. 52 - 55]. Революційне значення цієї класифікації полягало в тому, що між двома крайніми полюсами традиційних класифікацій - демократією і тоталітаризмом - Е. Шилз спробував визначати проміжні форми, характерні для політичних систем країн третього світу. До них він відніс „опікувану демократію”, яка характеризується гіпертрофією виконавчої влади, та „модернізовувану олігархію”, котрій властиве домінуюче становище військових чи цивільних бюрократичних угруповань. Враховуючи ще випадок класичної „традиційної олігархії”, одержуємо п'ять основних політичних форм:

політична демократія - це система з відносно автономними представницькими інститутами, виконавчою владою, значно диференційованими, автономними та плюралістичними групами інтересів;

опікувана демократія, де демократичні інститути формально існують, але влада ще концентрується в руках бюрократичної держави;

модернізовувана олігархія - демократичних інститутів не існує, влада належить військовим і цивільним бюрократичним клікам; головною метою лишається модернізація економіки;

тоталітарні олігархії - це системи з високим ступенем концентрації влади в руках правлячої еліти, автономних груп інтересів не існує, практикуються тотальні форми соціальної мобілізації;

традиційні олігархії - це династичні або сімейні режими, що негативно ставляться до будь-яких змін і прагнуть зберегти існуючий порядок речей.

Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем” [2]. За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду [3, с. 40]. У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:

англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;

європейська континентальна асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;

доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;

тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції [23, 213].

Кульмінацією структурно-функціонального підходу в 1960-і роки стала типологія, розроблена Г. Алмондом у співавторстві з Б. Пауеллом і репрезентована у праці „Порівняльна політика: девелопменталістський підхід” [4]. Її вирізняє одночасне використання кількох перемінних, більш подрібнене групування та спроба внести до неї елемент еволюції політичних систем. У якості основного критерію класифікації Г. Алмонд і Б. Пауелл використовують ступінь структурної диференціації і культурної секуляризації.

За цим критерієм всі політичні системи були поділені на три великі класи:

1) примітивні системи з хиткою політичною структурою, які характеризуються мінімальною структурною диференціацією і домінуванням парафіяльної політичної культури;

2) традиційні системи з диференційованими політико-управлінськими структурами, що характеризуються переважанням підданської політичної культури, і

3) модерні системи з диференційованою політичною інфраструктурою і партисипаторною політичною культурою [23, 215 - 216].

Для подальшої деталізації типології автори розчленували політичні системи на групи вже всередині кожного з цих трьох типів, використовуючи ще одну перемінну, а саме рівень внутрішньосистемної автономії. Концептуально внутрішньосистемна автономія означає міру, якою структури політичної участі і контролю (політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації) розвинені (ступінь організаційного розвитку) і плюралістично диференційовані (ступінь організаційної незалежності). Виходячи з критерію внутрішньосистемної автономії, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремили у всіх трьох основних класах політичних систем 16 дрібніших підтипів.

У класі модерних політичних систем, окрім перехідної і вже практично неіснуючої форми античного міста-держави (де, на думку вчених, виникли певні компоненти політичної інфраструктури і політичної культури сучасного типу), варто виокремити 1) мобілізаційні демократичні, 2) мобілізаційні тоталітарні й авторитарні, а також 3) домобілізаційні демократичні й авторитарні системи.

В групі мобілізаційних демократичних це, по-перше, демократії з високою внутрішньосистемною автономією, які володіють розвинутою системою політичних партій, яскраво вираженими структурованими групами інтересів, а також потужною мережею ЗМІ, організаційно незалежних від основних політичних сил (США і Велика Британія). По-друге, це демократії з обмеженою внутрішньосистемною автономією, що характеризуються відносною розвиненістю і незалежністю політичних партій, груп інтересів і засобів масової інформації, однак у політичному процесі яких спостерігається постійне прагнення до коаліціювання організацій і груп близької ідеологічної орієнтації, формуванню „ідеологічних сімей” консервативного, ліберального, соціалістичного та інших напрямків (ІІІ і ІV Республіки у Франції, Веймарська Німеччина та Італія після Другої світової війни). По-третє, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють демократії з низьким рівнем внутрішньосистемної автономії, які вирізняються домінуванням у партійно-політичній системі однієї політичної сили чи партії.

Авторитарні політичні системи також поділяються на чотири підгрупи. На одному кінці континууму містяться радикально-тоталітарні і консервативно-тоталітарні політичні системи (СРСР за Й. Сталіна та Німеччина за А. Гітлера). Це політичні системи з суцільним політичним контролем над населенням, без будь-яких автономних організацій, груп інтересів і засобів масової інформації, з наявністю панівної ідеології і єдиної правлячої партії. На іншому - консервативно-авторитарні і модернізовані авторитарні системи, де політичний плюралізм неможливий, з активною мобілізацією населення на підтримку авторитарної держави за допомогою радикальної і націоналістичної ідеології і, дуже часто, військовим правлінням (Іспанія за Франко, Португалія за Салазара, Іран в часи правління шаха, Бразилія після 1964 року, Чилі після Піночетового перевороту 1973 року).

Крім того, Г. Алмонд і Б. Пауелл виокремлюють додаткову підгрупу домобілізаційних політичних систем, що поділяються на два підтипи. Домобілізаційні демократичні системи виникають у країнах, що розвиваються, з сильними традиційними структурами, в яких демократичні інститути ще надзвичайно слабкі і формальні, а політичне управління здійснюється без повноцінної демократичної конкуренції й активної політичної участі населення (багато країн Тропічної Африки та Азії). Домобілізаційні авторитарні системи характеризуються наявністю традиційних авторитарних структур управління, що діють без механізму мобілізації населення на активну підтримку режиму. Таким системам притаманні парафіяльна чи підданська політична культура і низький ступінь участі населення в політичному житті (традиційні монархії в країнах, що розвиваються, - Саудівська Аравія, Марокко, Катар, Оман та інші).

Широку популярність одержала двомірна типологія політичних систем Р. Даля, яку він поклав у підґрунтя свого емпіричного дослідження поліархій. Ідеальні типи політичних систем Р. Даль вибудовує за допомогою двох основних критеріїв. Першим є рівень лібералізації політичної системи. Він визначається ступенем публічної змагальності (public contestation), яка включає ступінь допустимості опозиції, чесність політичної конкуренції, відкритість політичних інститутів, а також гарантії, що дозволяють членам політичної системи претендувати на управління суспільством. Другим критерієм виступає рівень політичної участі, так званої включеності (inclusiveness). Вона визначається пропорцією населення, що має право брати участь у системі публічного суперництва за владу. Інакше кажучи, перший критерій пояснює, які можливості для участі і політичної діяльності опозиції існують, а другий - в який спосіб ці можливості можуть практично реалізовуватися [5, 109 - 113].

Відповідно до запропонованих критеріїв і їхнього виміру Р. Даль виокремлює чотири типи політичних систем.

Типологія Р. Даля

Змагальність Політична участь
Висока
Низька
Висока
Поліархії
Включаючі гегемонії
Низька
Конкурентні олігархії
Закриті гегемонії

Закритою гегемонією автор називає систему, у якій немає опозиції і політичної конкуренції або вони близькі до нуля, а ступінь залучення громадян до політичного процесу вкрай низький і не забезпечений жодними інституціональними можливостями. Режим забороняє будь-яку опозицію і робить усе можливе для її повного знищення. Отже, громадяни цілком відчужуються від політики і позбавляються будь-яких механізмів контролю над соціальними, економічними і політичними структурами. Включаюча гегемонія позначає системи з низьким рівнем конкуренції і великою політичною участю населення. Конкурентну олігархію утворюють системи з більшим ступенем опозиційності і конкуренції в поєднанні з малою пропорцією участі населення в політичному процесі. Їх характерною рисою є те, що інститути політичної участі використовуються, як правило, лише вузькоелітарними угрупованнями. Нарешті, поліархія є політичною системою, яка характеризується значним ступенем політичної конкуренції й опозиційності, а також великою часткою населення, забезпеченого всією повнотою можливостей участі в політичній діяльності. Фактично поняттю поліархії відповідає те, що звичайно визначається як демократична політична система.

Типологію демократичних політичних систем спробував удосконалити А. Лейпхарт. В основі його типології лежать два критерії: 1) структура суспільства - однорідна чи плюралістична і 2) поведінка еліт - конфронтаційна чи коаліційна. Відповідно до них він вирізняє чотири типи демократичних політичних систем, репрезентованих відповідними країнами.

Типологія демократичних систем А. Лейпхарта

Структура суспільства Поведінка еліт
Однорідна
Плюралістична
Коаліційна
Деполітизовані (Австрія)
Консоціальні (Бельгія, Нідерланди, Швейцарія)
Конфронтаційна
Доцентрові (Великобританія, США, Швеція, Данія, Норвегія)
Відцентрові (Франція, Італія, Канада)

Деполітизовані демократії характеризуються однорідною суспільною структурою і стилем співробітництва у взаємодії еліт. Такі системи досить стабільні завдяки тому, що процес прийняття рішень в них не обтяжується ідеологічними, культурними і релігійними протиріччями. Однак наявність в таких політичних демократіях безлічі коаліцій на всіх рівнях суспільства, на думку А. Лейпхарта, стимулює виникнення нових форм протесту й опозиції, орієнтованої на дестабілізацію системи.

Доцентрові демократії, на думку А. Лейпхарта, відповідають англо-американському типу, виокремленому Г. Алмондом. Вони репрезентовані системами з однорідною соціальною структурою й однорідною політичною культурою. Відносна однорідність цінностей на рівні суспільства робить їх стабільними навіть при конфронтаційному типі відносин еліт.

Консоціальні демократичні системи вирізняє фрагментарна соціальна структура і коаліційний тип поведінки еліт. Існуючі в ній сегментовані чи субкультурні розколи в суспільній структурі компенсуються коопераційним характером діяльності політичних еліт. У системах з різними структурами і культурами роль відмінностей досить амбівалентна. З одного боку, вони є джерелом потенційної дестабілізації - аж до розпаду системи. Однак, з іншого боку, можуть допомогти в процесі стабілізації системи за умови, що еліти різних субкультур оберуть довірчий стиль відносин і співробітництво. Водночас еліти, з свого боку, використовують цінності плюралізму, який інтегрує цінності всього суспільства, для зміцнення власного авторитету і, отже, для максимізації ймовірності того, що угода між елітами буде легітимізована населенням.

Відцентрові демократії аналогічні європейському континентальному типу Г. Алмонда. Вони презентовані політичними системами з фрагментарною структурою суспільних цінностей і конфліктною поведінкою політичних еліт. Таке поєднання обумовлює їх уразливість перед небезпекою нестабільності і безладу [4, 143 - 145].

Складнішу багатомірну типологію політичних систем запропонував Ж. Блондель. Він відзначив, що класифікація Г. Алмонда є фактично лінійною, оскільки розташовує всі політичні системи в єдиному континуумі руху від досучасних до сучасних політичних форм. „Хоча він і стверджує, - цитує Ж. Блондель Г. Алмонда, - що „ми не будемо повторювати наївність теоретиків Просвітництва і розглядати прогресуючу еволюцію політичних систем від традиційних до конституційно-демократичних форм”, все одно Алмонд викладає свою класифікаційну схему в такий спосіб, що справді складається враження, ніби існує певна прогресія від „не сучасного” до „сучасного”, що нові держави є „не сучасними” саме тому, що їм бракує, приміром, структурної диференціації, і тому єдиним виходом для них є стати „більш” сучасними і модерними, а насправді здебільш відтворювати західну демократичну модель” [6, 36].

Як альтернативу Ж. Блондель пропонує тривимірну типологію політичних систем, одночасно „картографуючи” політичну систему у кількох координатних осях. У ранньому варіанті своєї теорії в якості таких використовувалися перемінні: 1) участь у прийнятті рішень (масове чи одноосібне), 2) засоби досягнення цілей (ліберальні чи авторитарні) і 3) загальні цілі здійснення політики (радикальні чи консервативні). Багатомірний політичний простір, що виникає, дозволяє ефективно позиціювати як західні ліберальні демократії, так і країни, що розвиваються, комуністичні системи, а також традиційні суспільства, тонко позначивши їх специфічні риси і надавши місце для аналізу різних перехідних і проміжних форм.

Розвиваючи далі свою типологію, Ж. Блондель виокремив три критерії: 1) політична конкуренція (відкрита чи закрита, залежно від легальних можливостей функціонування опозиції і способів боротьби за владу); 2) структура еліти (монолітна чи диференційована); 3) політична участь населення (яка передбачає або ні широкі форми політичної участі). Виходячи із співвідношення цих перемінних, Ж. Блондель виокремлює шість типів політичних систем: традиційна, егалітарно-авторитарна, авторитарно-бюрократична, авторитарно-неегалітарна, конкуруюча олігархія, ліберальна демократія [8, 108 -109].

Типологія політичних систем Ж. Блонделя

Режими (системи)
Закриті з монолітною елітою
Закриті з диференційованою елітою
Відкриті
Включаючі
Традиційна
Авторитарно-бюрократична
Конкуруюча олігархія
Виключаючі
Егалітарно-авторитарна
Авторитарно-неегалітарна
Ліберальна демократія

Підбиваючи підсумки, можна зробити висновок, що сучасні типології політичних систем враховують не тільки характер держави, але і спосіб відтворення політичної сфери в цілому. Вони вже давно відійшли від врахування лише формальних конституційних характеристик держави (демократія чи тоталітаризм, президентське чи парламентське правління). Набагато більше уваги приділяється структурі й особливостям політичного процесу. Використання політико-системного підходу у вивченні державного управління дозволило порівняльній політології перебороти традиційну обмеженість досліджень рамками розвинутих країн Європи й Америки і проаналізувати специфічні особливості незахідного політичного процесу. По суті, теоретики політико-системного аналізу розробили методологію, яка дозволяє охоплювати і порівнювати політичні системи будь-якого типу і рівня розвитку.

Найперспективнішим напрямом побудови політико-системних класифікацій є вироблення тривимірних координатних типологій політичних систем, які дозволяють перебороти лінійно-східчасте конструювання систем за критерієм вищі/нижчі. Особливу увагу в подальших дослідженнях варто приділити осмисленню „координатного” місця посткомуністичних і пострадянських держав, нестандартність яких дуже часто не вміщується в традиційні класифікаційні схеми.

Основними джерелами по темі дослідження були в першу чергу перуанські офіційні документи: конституції, президентські декрети, урядові постанови, програмні положення політичних партій і громадських організацій, а також офіційні статистичні збірники, перуанська преса.
Аналіз офіційних джерел Перу дає можливість з'ясувати позицію державних структур по стабілізації політичної ситуації в країні, а також політичних опонентів - опозиційних партій.

1.2 Методичні засади дослідження політичної систем та режимів

Політична система у сучасній трактовці - це сукупність норм, ідей, політичних інститутів і дій, які взаємодіють між собою, організують політичну владу і механізми взаємозалежності громадянина і держави.

Політична система суспільства -- це складне і багатогранне явище. Будь-яка система суспільства, у тому числі і політична, є цілісною, упорядкованою множиною елементів, взаємодія яких сприяє появі нової якості, що не властива окремим частинам. Американський соціолог Т. Парсонс переносить поняття «система» на вивчення суспільства, він представляє суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної та духовної, які знаходяться у взаємозалежності та взаємодії. Кожна з підсистем виконує певні функції, забезпечуючи життєдіяльність суспільства у цілому.

Значного поширення у нашому суспільстві системний підхід як дослідницький метод набув у 60-- 80 pp. XX ст. Основні наукові праці щодо застосування системного підходу в галузі суспільних наук з'являються у середині 70--80 pp., коли було опубліковано низку змістовних досліджень загальнофілософського характеру.

Роль політики у житті суспільства обмірковується американським політологом Д. Істоном у теорії політичної системи. За його визначенням, політика є «вольовим розподілом цінностей». Воно здійснюється політичною системою, яку можна розглядати як сукупність взаємодії щодо розподілу ресурсів і цінностей. З цієї точки зору, політична система є складним механізмом формування влади у суспільстві.

Поняття «політична система» використовується для характеристики відносин між державою і суспільством, між різними суб'єктами на не державному рівні.

Сучасна теорія держави і права приділяє велику увагу політичній системі суспільства, розглядає її як об'єктивну єдність різних соціальних інститутів, взаємних зв'язків певного характеру.

Фактори, що справляють вплив на політичну систему суспільства досить багатопланові. Серед них не лише організація державної влади, не тільки власне політичні утворення (партії, політичні рухи й інші громадські організації), їх боротьба за владу, за використання у своїх інтересах інститутів держави, у тому числі армії, поліції, органів управління, засобів масової інформації тощо, а й інші, більш глибокі структури цих факторів.

Для політичних систем різних суспільств одним з важливих системоутворюючих факторів є стратегія виживання в умовах глобальної економічної, екологічної, демографічної та інших криз [12, 124].

Багатоманітність політичних систем, що існують у сучасному світі, свідчить про те, що на процес їх формування і функціонування також впливають такі фактори, як: історичні традиції, культура, економічний розвиток, розвиток громадянського суспільства тощо. Переважання тих чи інших факторів обумовлює їх особливості.

При розгляді структури політичної системи важливим є те, що соціальні інститути, норми і традиції, які пов'язані із здійсненням політичної влади, є найважливішими компонентами політичної системи. Серед них:

* інституційний, який складається з різних соціально-політичних інститутів;
* функціональний (сукупність функцій);
* регулятивний - комплекс політико-правових норм та інших способів регулювання взаємовідносин між суб'єктами політики. Фундаментом політичної системи є держава як найбільш тривка спадковість, яка має найбільший обсяг владних повноважень.
Поряд з політичними партіями важливими елементами політичної системи є суспільні організації громадян і право.
Політична система будь-якої держави з часом змінюється відповідно до законів, які являють собою найбільш тривкі зв'язки, що характеризують єдність і динамізм політичних явищ на різних етапах її існування. Ці закономірності класифікуються за критеріями, найбільш значущі з яких є інституційність, глибина й універсальність їхньої дії та класова сутність [21, 46]. Детальну класифікацію політичних систем можна отримати, якщо враховувати особливості форм державного правління й устрою, тип політичного режиму, характер політичної культури тощо.
Аналіз політичної системи дає змогу проаналізувати її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових. Структура політичної системи -- сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.
Головний єднальний компонент системи -- політична влада -- зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх, зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів -- волі, авторитету, права, сили. Отже, влада -- це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем [21, 29].
Структуру політичної системи становлять:
1. Політичні відносини.
2. Політична організація суспільства.
3. Засоби масової інформації.
4. Політичні принципи та норми.
5. Політична свідомість і культура.
Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади:
- міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;
- вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);
- відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).
З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи); політизовані організації (народні рухи, профспілки); неполітичні організації (об'єднання за інтересами).
Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії - певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства [21, 45].
Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.
Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.
Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).
Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.
Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.
Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли - у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому - тиранію, олігархію та демократію. М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму. Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен - конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер - диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.
К. Гаджієв запропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт:
рабовласницькі - феодальні - капіталістичні;
патріархальні, традиціоналістські - раціоналістські;
колективістські - індивідуалістські;
диктаторські - ліберальні;
тоталітарні - демократичні політичні [16, 39].
Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія - унітаризм; тоталітаризм - федералізм; демократія - федералізм. У першому разі він говорить про типи політичних систем, у другому - про типи політичних режимів, у третьому - про форми державно-адміністративного устрою.
Особливостями вивчення політичної системи і режиму Демократичної Республіки Конго є її швидкий трансформаційний перехід від моно партійності та політики марксистського спрямування до демократії і активна розбудова інститутів демократії.
Політичний режим - це спосіб функціонування та взаємозв'язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих в суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; становище засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.
Політичний режим - сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, що склалися стосовно державної влади та суспільства і які відображають становище прав та свобод громадян, відносин владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становище політичної культури. Французький політолог Моріс Дю-Верже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску» [16, 39].
Нині ж визнано визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період.
Політичний режим - це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим - система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства. Політичний режим - система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі - організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс як відображення політичної мети має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Та в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві або невміло реалізується політичний курс, то може поховати, загубити будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс.
Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням владі, жорсткої, міцної дисципліни та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо політичний режим позбавити форм реалізації одного принципу і побудувати на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, як руйнівні для суспільства і тому-то ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут у здійсненні управління державою очевидна дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності [22, 21]. В сучасних умовах в типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, що складають суть основи їх відмінності один від одного.
Отож, політична система - це узаконена сила, яка пронизує всі “вхідні” та “вихідні” фактори суспільства, забезпечуючи його згуртованість як системи.
Політичний режим (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу.

Розділ 2. Особливості політичної системи Перу

2.1 Структура політичної системи Перу

Навіть на досить вигадливому латиноамериканському тлі останнього десятиліття Перу виділяється своєрідністю й екстремальним характером соціально-політичного розвитку. Дилема - демократія або ефективність, з якою зштовхнулися всі без винятку латиноамериканські країни, у Перу прийняла, напевно, найбільш драматичні форми. Президент країни А. Фухіморі здобув світову популярність після того, як в 1992 році розігнав парламент, який заважав, на його думку, здійснювати економічну лібералізацію, і вжив надзвичайних заходів у боротьбі з терористичною ліворадикальною організацією "Сендеро Луми-Носо", що увінчалися в 1993 році пійманням і довічним ув'язненням її лідера А. Гусмана. З тих пір зміцнення авторитарної президентської влади стає домінантою політичного розвитку країни.

Переобраний в 1995 році на другий строк Фухіморі одержав мандат довіри й схвалення більшості перуанців. Тим самим феномен демократично обраного авторитарного лідера, що здійснює режим особистої влади, одержав у Перу найбільш закінчені в Латинській Америці форми, хоча очевидно, що сам по собі це феномен аж ніяк не тільки латиноамериканський.

Всі сім років свого перебування на посту президента Фухіморі незмінно користувався підтримкою більшості населення. Його рейтинг в опитуваннях суспільної думки ніколи не опускався нижче 46-47%, а всі його вирішальні для політичного розвитку країни дії одержували схвалення 70-80% опитаних. Навіть у тих рідких випадках, коли він програвав, опозиція не збирала більше 45-48% голосів. Більшість перуанців, таким чином, підтримали й антиконституційний державний переворот 1992 року, і встановлення нових правил політичної гри, і саму гру за цими правилами.

Чим пояснюється таке поводження суспільства? Довгостроковими структурними факторами - відсталістю країни, авторитарною політичною культурою, слабістю демократичних традицій? У цьому випадку подальша демократизація Перу виглядає як проблема розвитку й модернізації, поступової трансформації соціальної структури й створення стійких демократичних інститутів. Або ж це реакція суспільства на сам процес модернізації, на ті економічні й політичні форми, у яких він здійснюється, і на ті наслідки, які він викликає? Тоді схвалення режиму особистої влади через демократичні процедури свідчить про особливий тип взаємин суспільства й держави й про особливий політичний режим, адекватний даному етапу модернізації [1, 53].

Мова йде, відповідно до концепції Доннелла, про "делегативну демократію", політичний режим, що відповідає мінімальним стандартам демократії (вибори), але не забезпечує ані її представницького характеру, ані підзвітності влади, ані участі громадян у керуванні державою [1, 54 ].

Якою ж мірою особливості делегативной демократії в Перу позв'язані зі специфікою перуанської історії, а в якій із загальними закономірностями політичної демократизації й економічної лібералізації, властивими й Латинською Америкою, і значній частині посткомуністичного світу?

Соціальні й етнічні статусні ідентифікації і їхні незліченні переплетення формувалися у Перу протягом декількох сторіч. До середини XX століття соціальні відносини в Перу зберігали ієрархічний, становий характер як у традиційному аграрному секторі, повністю підконтрольному землевласницькій олігархії, так і в експортних галузях сільського господарства й добувної промисловості, які контролювалися іноземними компаніями. Держава була підлегла олігархії, будучи продовженням її верховенства в політичній сфері, і розглядалася пануючими групами як головний і єдиний суб'єкт політики. Це відносилося й до диктаторських режимів, і до досить недовгих конституційних інтервалів між ними. Політичні партії були слабкими, поверхневими й персоналістські орієнтованими. Вони не могли служити скільки-небудь адекватним каналом політичного представництва.

Яскравим виключенням був спочатку Американський народно-революційний альянс (АПРА) - створена в 1924 році популістська партія, що прагнула розширення політичного представництва для народу, який розумівся як сукупність робітників, селян, індіанців і середніх прошарків. Поява апризма була пов'язана із процесами урбанізації, що були до середини XX століття результатом не стільки росту промисловості, скільки торговельної експансії міст у прилягаючу сільську місцевість, де зберігалися практично недоторканими відносини напіврабської залежності селян і індійських громад від латифундистської олігархії й панування іноземних добувних кампаній. Антиолігархічний, антиімперіалістичний дискурс цієї партії, збройні повстання, які вона, хоча й невдало, піднімала проти диктаторських режимів, залучили до неї безліч прихильників у середовищі міської інтелігенції, робітників і військових. Харизматичний лідер і засновник АПРА В.Р. Айя де ла Торре проголосив метою партії створення "антиімперіалістичної держави", у якій він бачив найважливіший і єдиний засіб звільнення Перу від зовнішнього панування и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.