На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Реаблтаця як вдновлення фзологчного процесу хворої людини, стадї та особливост її проведення, умови ефективност та успшност манпуляцй. Лкування дтей, хворих на дитячий церебральний паралч методикою кнезотерапї професором Козявкним.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Медицина. Добавлен: 14.07.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


46
Зміст

    Вступ 2
    1. Поняття реабілітації 4
    2. Кінезіотерапія 12
      2.1 Поняття кінезіотерапії 12
      2.2 Метод кінезіотерапії 16
      2.3 Вживання активних методів лікування 18
      2.4 Вживання пасивних методів лікування 22
    3. Оцінка ефективності медичної реабілітації 24
      3.1 Досвід лікування дітей з ДЦП по методиці В. Козявкіна 24
      3.2 Проведення експерименту згідно методики В. Козявкіна 39
    Список літератури 44
    Вступ

    Значна поширеність захворювань і травм, складність і стійкість порушення функцій, що тривалою і часто стійкою втратою працездатності, ставлять проблему медичної реабілітації хворих в ряд найважливіших медико-соціальних проблем охорони здоров'я.
    Багатолітня розробка авторами проблем реабілітації при різній патології дозволила викласти свої уявлення про відновне лікування, обґрунтувати необхідність комплексних реабілітаційних заходів, направлених на стимуляцію регенеративних для реституції процесів, посилення компенсаторних механізмів, а також запропонувати нові технологічні підходи до відновного лікування хворих при різних травмах і захворюваннях.
    На базі сучасних фізіологічних і клінічних концепцій створені теоретичні основи лікувальної фізкультури, систематизовані фізичні вправи і визначені методичні положення до їх вживання. Таким чином, створені необхідні передумови для методичних розробок приватних питань в області практичного вживання засобів лікувальної фізкультури (фізичних вправ, масажу, працетерапії і ін.). Все це разом узяте сприяло формуванню вітчизняної школи лікувальної фізкультури.
    Сучасна лікувальна фізкультура має тверді клінико-фізіологічні основи і продовжує розвиватися. В результаті багаточисельних експериментальних і клінічних досліджень і спостережень показана висока ефективність методу лікувальної фізкультури при різних захворюваннях і травмах, значно розширені показання до застосування різних засобів лікувальної фізкультури, виявлені механізми їх лікувальної дії на різні функції органів і систем організму. У основі позитивного ефекту, що отримується при вживанні засобів лікувальної фізкультури, лежить процес дозованого тренування, ведучій до підвищення функціональних здібностей всього організму і окремих його систем і органів.
    Актуальність даної теми дуже велика, оскільки дуже багато дітей в даний час страждає хворобою ДЦП. Практичне значення теми - у вживанні викладеної методики В. Козявкина можна значно поліпшити фізичний стан дітей.
    Мета курсової роботи - довести ефективність пропонованої методики.
    Предмет дослідження - захворювання ДЦП у дітей.
    Об'єкт дослідження - діти із захворюванням ДЦП.
    Робота складається з 3_х частин. Використані різні літературні джерела інформації.
    1. Поняття реабілітації

Реабілітація (від лат. rе - «повернення» halibis - «здатність») - відновлення фізіологічного процесу. У сучасне поняття реабілітації входять бісоціальні закономірності відновлення здоров'я і працездатності хворих і інвалідів в комплексі з соціальними і економічними умовами, що їх визначають. Ця проблема вирішується за допомогою підходу, який передбачає комплексну оцінку біологічного, особового і соціального аспектів вирішення основної проблеми.
Об'єктом реабілітаційного процесу є хвора людина. Реабілітаційний процес проходить три стадії.
I - відновне лікування.
II - стадія ресоціалізації, з відновленням звичайних видів життєдіяльності, а також соціальних навиків.
III - повернення реабілітанта в звичайні умови життя.
Основні принципи реабілітації представляють: ранній початок, спадкоємність, етапність, індивідуальний підхід, комплексність заходів, що проводяться.
Реабілітація продовжує лікування і передує диспансеризації і вторинній профілактиці.
Реабілітація починається відразу після постановки діагнозу, часто реабілітаційні заходи починаються в реанімаційних відділеннях відразу після проведення операції.
Успіхи цивілізації, науково-технічний прогрес, досягнення медицини, на жаль, не привели до зниження інфекційних і неінфекційних хвороб серед населення планети. Навпаки, зростає число алкогольних, сердцевосудинних, респіраторних, ендокринних захворювань, нервово-психічних розладів, з'явилася група так званих емеристних інфекцій (СНІД, парентеральні гепатити і т. д.).
Причиною вищезгаданого є глобальна дія на організм людини соціальних, екологічних, медичних чинників.
До них відносяться:
· недостатнє, неповноцінне живлення;
· забруднення атмосфери і довкілля технічними чинниками;
· невиправдане вживання алкоголю, наркотиків, куріння;
· невиправдане вживання лікарських засобів;
· стресові стани.
Всі вищеперелічені чинники враховуються при проведенні реабілітаційних заходів.
Основою проведення реабілітаційних заходів є облік як індивідуальних особливостей що реабілітується, так і його соціального статусу, вираженості порушення життєдіяльності і працездатності.
Відновні заходи повинні здійснюватися з врахуванням всього комплексу чинників: біологічних, особових, професійних і соціальних, - стосовно ролі і місця людини в довкіллі.
Під реабілітацією у вузькому сенсі розуміють відновлення порушених функцій організму або їх компенсацію.
Реабілітація стала однією з соціальних проблем, до якої притягнені не лише лікарі різних спеціальностей, але і психологи, педагоги, юристи, соціологи.
Реабілітація як окрема медична дисципліна стала розвиватися після Другої світової війни у зв'язку з проблемою працевлаштування величезної кількості інвалідів, що залишилися в різних країнах в результаті військових дій.
У 1958 р. відбулося перше засідання Комітету експертів ВІЗ по реабілітації, на якому була зроблена спроба створити точну термінологію і прийнято рішення вивчати проблему. У 1966 р. XIX Асамблея ВІЗ прийняло резолюцію про реабілітацію. У ній вказувалося на значення реабілітації в зменшенні фізичних, психічних і соціальних наслідків захворювань; зверталася увага на необхідність розвитку реабілітаційних служб.
Єство реабілітації визначалося наступним формулюванням: «Реабілітація є відновленням здоров'я осіб з обмеженими фізичними і психічними здібностями для досягнення максимальної фізичної, психічної, соціальної і професійної повноцінності».
Організація Об'єднаних Націй розробила спеціальну програму реабілітації, яка проводиться ВІЗ, Міжнародною організацією праці, ЮНЕСКО і Дитячим фондом ООН - ЮНІСЕФ.
У Україні реабілітація визначається як система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних і інших заходів, направлених на попередження розвитку патологічних процесів, що наводять до тимчасової або стійкої втрати працездатності, на ефективне і раннє повернення хворих і інвалідів в суспільство і до суспільно-корисної праці.
Для сучасної медицини в Україні реабілітація представляє закономірний процес розвитку профілактичного напряму. Вона завершує працю багатьох ланок відновлення здоров'я хворого до початкового до моменту захворювання рівня морфологічної і функціональної норми. Створення груп або служб реабілітації в різних областях медицини дає можливість чітко організувати весь процес лікувальних і відновних заходів з максимальним ефектом.
Спектр реабілітаційних заходів, використовуваних у відновному лікуванні, вимагає створення адекватних умов для їх проведення. Це можливо лише при правовій, методичній і фінансовій підтримці. Прогресивною формою розвитку охорони здоров'я є реабілітаційні відділення і центри. Реабілітаційні заходи мають бути загальнодоступні і якісні.
Правові і всегромадські підходи до проведення реабілітаційних заходів ґрунтуються на виданих національними і міжнародними органами документах по організації проведення реабілітаційних заходів, таких, як:
1) стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів (Накази Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 20 грудня 1993 р. Резолюція №48/43);
2) Хартія третього тисячоліття (прийнята Генеральною асамблеєю міжнародної реабілітації. Лондон, 9 вересня 1999 р.).
У цих документах визначені основні положення нормативно-правової бази реабілітаційних заходів в Україні.
ВІЗ визначає реабілітацію як сукупність заходів, покликаних забезпечити особам з порушенням функцій в результаті хвороб, травм і природжених дефектів пристосування до нових умов життя в суспільстві, в якому вони живуть. Реабілітація - це відновлення здоров'я, функціонального стану і працездатності, порушених хворобами, травмами або фізичними, хімічними і соціальними чинниками. ВІЗ визначає здоров'я як стан фізичного, психічного і соціального благополуччя.
На кожному рівні надання медичній допомозі лікар має в своєму розпорядженні певні методи діагностики, лікування і реабілітації. Цей набір збільшується у міру рівня надання медичній допомозі. Завдання лікаря - чітко розмежувати можливість лікування і реабілітації на підставі тих діагностичних методів, які йому доступні, виділити патологічний процес і порушені фізіологічні функції і на підставі цього побудувати свою терапію і реабілітацію індивідуально для кожного хворого.
Реабілітацію хворого можна розділити на три етапи.
Перший етап - клінічний. На цьому етапі необхідно провести кордони між лікуванням і власне реабілітацією. З одного боку, лікувальні і реабілітаційні заходи проводяться одночасно, а інші цілі цих заходів відрізняються один від одного. Лікування направлене на ліквідацію або мінімальний прояв хвороби. Реабілітація направлена на досягнення фізичної, трудової, соціальної адаптації людини. Реабілітація доповнює лікування.
Провідні завдання клінічного етапу складаються з усунення етіологічного, ушкоджувального чинника, у тому числі ліквідації бактерійного, вірусного джерела захворювання, зменшення і ліквідації провідних морфологічних змін в уражених органах і системах, компенсації, а потім і ліквідації виникаючої недостатності функцій.
У гострий період захворювання, відповідний першому етапу захворювання, реабілітаційні заходи залежать від характеру захворювання, тягаря стану, віку хворого. Вони можуть проводитися як в стаціонарі, так і у випадку лікування вдома.
Для вирішення завдань реабілітації на першому, клінічному етапі можуть використовуватися будь-які засоби. Залежно від характеру захворювання це фізіотерапевтичні процедури, лікувальна фізкультура, дієтичне живлення, лікувальний охоронний режим, а також режим рухової активності. На першому етапі реабілітації заходу направлені на подолання страху, пов'язаного з лікуванням і характером захворювання, больовими процедурами.
Перший етап реабілітації закінчується при відновленні функції ураженого органу або достатньої компенсації втрачених функцій. Показниками нормалізації функцій, втрачених при хворобі, є відсутність ознак хвороби при клінічних і лабораторних обстеженнях, а функціональні показники наближаються до вікової норми.
Другий етап реабілітації - санаторний. На цьому етапі реабілітаційні заходи направлені на нормалізацію функцій уражених органів і систем, а також відновлення і нормалізацію функцій інших органів і систем, а також ліквідацію відхилень, що залишилися в період залишкових явищ. При цьому приділяється увага відновленню і розширенню фізичної активності хворого.
Санаторний етап проводиться в спеціалізованих санаторіях або реабілітаційних відділеннях лікарень або реабілітаційних центрів. У цих установах створюються оптимальні умови для комплексної реабілітації хворих за допомогою психотерапії, лікувальної фізкультури, фізіотерапії, медикаментозній терапії у поєднанні з лікувально-охоронними руховим режимом і дієтичним лікуванням.
Схема етапної реабілітації для лікування в стаціонарі: стаціонар - санаторій - поліклініка; для тих, що лікувалися удома: стаціонар вдома - поліклініка. Інформація про характер і лікування захворювання, реабілітаційних заходах першого етапу відбивається у виписній довідці, виписнім епікризі.
Медикаментозне лікування на цьому етапі. На другий план відсовується медикаментозна терапія, основного значення набувають дієта, режим, фізіотерапія, лікувальна фізкультура і інші методи лікування.
Безлікове одужання на цьому етапі надає благотворнішу дію.
На цьому етапі враховується і проводиться лікування реакції на хворобу, яка виявляється розвитком астенічної реакції з підвищеною стомлюваністю, млявістю і пасивністю. При іншому депресивному типові реакції виникає відчуття тривоги, втрата бажання одужання, поява туги, розгубленості. Рідше зустрічається іпохондричний тип реакції з відходом в хворобу, а також з розвитком істеріоформних реакцій. В даному випадку хворим необхідна психологічна реабілітація. Зазвичай після санаторного етапу реабілітації функціональні показники ураженою патологічним процесом системи нормалізуються як у спокої, так і при дозованих навантаженнях. При цьому наголошується відсутність клінічних, рентгенологічних і інших ознак активності патологічного процесу.
Третій етап реабілітації носить назву адаптаційного, або професійно-трудового для тих, що працюють.
У цей період досягається повне одужання хворого з нормалізацією морфологічних і функціональних характеристик, що забезпечують повну стійку компенсацію втрачених під час хвороби функцій, і повна адаптація до умов існування, що забезпечує фізичну, психічну, соціальну повноцінність хворих, відновлення професійних навиків і звичайної працездатності. За свідченнями використовується професійна орієнтація, професійне навчання, раціональне працевлаштування. Завершенням третього етапу реабілітації є відновлення всіх параметрів здоров'я, що представляють сукупність морфофункціональних ознак, що забезпечують нормальне функціонування всіх органів і систем. При хронічних захворюваннях, що наводять до інвалідизації хворих, завдання реабілітації полягають не лише в досягненні стану компенсації функції органу, але і в підтримці цієї компенсації. У цих хворих відповідно до індивідуального плану спостереження проводяться періодичні курси медикаментозної терапії і іншої терапії або призначається постійна терапія для забезпечення нормальної якості життя.
У цих хворих третій етап реабілітації затягується на невизначений термін, з періодичним поверненням до першого і другого етапів в період загострення хвороби.
Реабілітаційна програма представляє організаційно-методичну основу реабілітаційного процесу для досягнення найбільшого ефекту в максимально короткі терміни.
Для побудови програми необхідні дані про хворого в той період, коли хворому призначаються реабілітаційні заходи. Для цього збираються наступні дані:
· дані історії хвороби;
· дані об'єктивного обстеження хворого;
· уточнюються діагнози основного і супутніх захворювань;
· відбиваються давність і фаза захворювання.
Ці дані дозволяють визначити можливість органічних відхилень в організмі хворого. Окрім цього, проводиться обстеження і аналіз функціонального стану сердцевосудинної, дихальної, травної, нервової і інших систем організму хворого. Найбільш детальному функціональному обстеженню піддаються системи, уражені патологічним процесом. Отримані лікарем дані аналізуються, і створюються чітко сформовані конкретні завдання, які необхідні для етапів розділів реабілітації. Наприклад, при гострій пневмонії нормалізація функції зовнішнього дихання вирішується наступним дорогою: компенсація дихальній недостатності, нормалізація окремих параметрів дихання, адаптації функції дихання до навантажень, що підвищуються, нормалізуючих функцій дихання відповідно до конкретних особливостей діяльності хворого в умовах домашнього режиму, специфіки роботи.
Поставлені завдання мають бути реальними, відповідно до їх міняється програма дій на кожному етапі реабілітації в процесі лікування. При цьому визначається реабілітаційний потенціал на рівні сучасних знань для відновлення здоров'я пацієнта. Встановлюються можливість хворого організму і повнота можливого відновлення функції уражених органів і систем. На підставі функціональних проб з дозованим навантаженням встановлюється досяжний рівень функціонального відновлення органів і систем і працездатності пацієнта.
Реабілітаційна програма, її завдання з їх поетапним підрозділом дають можливість підійти до основного розділу реабілітаційної програми - підбору засобів реабілітації для досягнення поставленої мети. Для вирішення реабілітаційних завдань і відбору засобів реабілітації проводиться їх реальна оцінка по відповідності вибраних фізіологічним, індивідуальним і віковим особливостям пацієнтів, наявності абсолютних або тимчасових протипоказань для вживання окремих засобів.
Закінчується реабілітаційна програма призначенням лікувальних засобів з необхідними методичними вказівками.
Провідним документом реабілітаційної програми є карта реабілітації, яка містить паспортні дані, результати обстеження, спостереження, розгорнуту реабілітаційну програму, призначення кожного із засобів. У реабілітаційній карті фіксуються дані контрольних досліджень і терміни проходження етапів реабілітації. Під час переходу хворого з однієї установи в інше медичний документ передається на наступні етапи.
2. Кінезіотерапія

2.1 Поняття кінезіотерапії
Кінезіотерапія - лікування рухом хворої людини. Поняття кінезіотерапія або лікування рухом входить в загальне поняття «Фізичне виховання» в широкому сенсі. Це означає, що, фізичне виховання є процесом вирішення певних завдань, який характеризується всіма загальними ознаками педагогічного процесу або здійснюється в порядку самовиховання.
Кінезіотерапія - природний метод відновлення роботи організму при виникненні проблем опорно-рухового апарату дією на систему м'язів, в'язок, суглобів. Включає: комплекс лікувальної фізкультури в динамічному режимі; заняття на тренажерах; спортивно - прикладні вправи; ігри; дихальну гімнастику.
Кінезіотерапія - це лікування рухом (пацієнт багато разів повторює одні і ті ж рухи і доводить їх до досконалості), тим самим впливає на систему м'язів, в'язок, суглобів. Всі системи організму пов'язані з м'язами у вигляді м'язових рефлексів. Метод побудований на здатності м'язів організму реагувати на щонайменші зміни настрою людини і його думки. Наше тіло грає інтегруючу роль у всіх інтелектуальних процесах, починаючи з найранішого дитинства і до глибокої старості. Саме тілесні відчуття «підгодовують» мозок інформацією, що йде від довкілля, формуючи, таким чином, розуміння світу і створюють основу для розвитку інтелектуальних можливостей.
Кінезіотерапія - це унікальний метод, що дозволяє виявити і усунути психоемоційну причину практично будь-якого психосоматичного захворювання, швидко і ефективно позбавити організм від наслідків пережитого стресу.
Кінезіологія - наука, що вивчає механізми формування руху і причини його порушення. М'яз - індикатор порушення здоров'я і його благополуччя.
Кінезіологія - вчення про рухову функцію організму людини. Кінезіологія є синтетичною наукою, у якій з різних точок зору із системних позицій вивчається єдиний об'єкт - рухова функція організму людини. Вона розглядається інтегрально з фізичної, біологічної й дидактичної точок зору. При цьому синхронно вивчаються макроскопічні, мікроскопічні й ультрамікроскопічні закономірності її організації.
Методи кінезіотерапії абсолютно безпечні, тому їх можна застосовувати навіть дітям з найранішого віку, вагітним, годуючим жінкам і літнім людям.
У кінезіотерапії ж розрізняють дві специфічні сторони: відновлення рухових можливостей організму і навчання пацієнта рухам (руховим діям).
Навчання рухам має своїм основним вмістом фізичну освіту, тобто системне освоєння людиною в процесі спеціального навчання раціональних способів управління рухами, придбання таким шляхом необхідного в житті фонду рухових умінь, навиків і пов'язаних з ними знань.
Освітня сторона кінезіотерапії має первинне значення для раціонального використання пацієнтом своїх рухових можливостей в життєвій практиці.
За допомогою рухової діяльності, організованої відповідним чином (фізичних вправ), і інших засобів фізичного виховання можна в широкому діапазоні змінювати функціональний стан організму, напрямлено регулювати нею і тим самим викликати прогресивні пристосовні зміни в нім, у тому числі, і властивостей статури (зрозуміло, в тій мірі, в якій це допускають генетично закріплені особливості конституції людського організму).
Відомо, що впродовж життя індивіда послідовно змінялися різні періоди розвитку: пренатальний (внутріутробний), ранній постнатальний (перші роки життя), дитячий, підлітковий, юнацький, періоди зрілості і старіння. Найбільш значні прогресивні зміни форм і функціональних можливостей організму відбуваються в перші періоди, потім настають періоди відносної стабілізації форм і функцій, змінювані у міру старіння періодами вікової інволюції, коли певні морфофункціональні властивості організму поступово регресують.
Цей життєвий цикл фізичного розвитку відтворюється від покоління до покоління, повторюючись в певних рисах і в той же час набуваючи нових рис, залежно від всієї сукупності природних і суспільних умов існування людей. Хоча біологічна еволюція сучасної людини, мабуть, в основному завершена, нові покоління істотно відрізняються від попередніх не лише своїми функціональними можливостями, але і морфологічно. Одне з наочних свідоцтв тому - акселерація у фізичному розвитку підростаючих поколінь (наприклад, зростання сучасних підлітків у ряді країн світу перевищує зростання їх однолітків в попередніх поколіннях на 10-15 см, вага - на 5-10 кг).
Для розуміння ролі фізичного виховання у фізичному розвитку людини надзвичайно істотно, що фізичний розвиток не лише природний, але і соціально обумовлений процес. Це природний процес, оскільки він розгортається на природній основі, передаваній по спадку, і підкоряється природним законам.
До них відносяться закон взаємодії спадкових тенденцій розвитку і тенденцій, визначуваних умовами життя; закони взаємообумовленості функціональних і структурних змін (їх єдність і провідна роль функціональних змін по відношенню до морфологічних); поступовість і вікова змінюваність періодів розвитку (періоди поступального розвитку змінялися періодами відносної стабілізації форм і функцій, потім настають періоди інволюційних змін) і ін.
Знаючи, і уміло використовуючи об'єктивні закономірності фізичного розвитку людини, можна, в принципі, так впливати на нього, аби додати йому напрям, оптимальний для індивіда і суспільства, забезпечити гармонійне вдосконалення форм і функцій організму, підвищити працездатність, необхідну для творчої праці і інших суспільно корисних форм діяльності, і навіть «відсунути» терміни природного старіння, збільшивши тим самим творче довголіття людини.
Ці можливості доцільного управління фізичним розвитком реалізуються за відомих умов в процесі фізичного виховання. Наукове розуміння ролі фізичного виховання у фізичному розвитку людини виходить саме з того, що процес фізичного розвитку в принципі керований; у доцільно направляючій дії на цей процес, перш за все і полягає специфічна соціальна функція (призначення) фізичного виховання.
Як вже наголошувалося, кінезіологія є синтетичною наукою. Вона об'єднує в системній єдності такі науки, як морфологія, фізіологія, біомеханіка, біохімія, соматомоторіка і дидактика. Причому, основним предметом всіх цих наук є, як правило, рухова функція організму людини.
Всі системи організму пов'язані з м'язами через м'язові рефлекси. М'язи організму чуйно реагують на щонайменші зміни настрою людини і його думки. Саме тілесні відчуття передають в мозок інформацію від довкілля, формуючи, таким чином, розуміння світу і створюючи основу для розвитку інтелектуальних можливостей. Отже через м'язи можна впливати на стан всього організму в цілому.
Лікар-кінезіотерапевт за допомогою так званого м'язового тестування безпомилково визначає, коли людина пережила ту або іншу стресову ситуацію, що поклала початок його хвороби. Якоюсь мірою роботу кінезіотерапевта можна порівняти з роботою психолога - по наявності м'язових блоків і затисків він визначає ту, що породила їх негативну емоцію і, знімаючи ці блоки, коректує психоемоційний стан людини.
Так, у однієї пацієнтки після декількох сеансів кінезітерапії пройшов страх перед водінням машини, який з'явився у неї після того, як вона попала в аварію. Іншому хворому кінезіотерапія допомогла усвідомити, що непокоїла його міжхребцева грижа - результат багатолітніх психоемоційних перевантажень, пов'язаних з його роботою. Коректування свого способу життя у поєднанні з проведеним в нашому центрі лікуванням допомогло йому назавжди позбавитися від його болів, що мучили, в спині.
За допомогою певної техніки кінезіотерапії «стирається» вся негативна інформація (м'язові і енергетичні блоки, затиски і ін.), залишена дією травмуючого чинника з рівня клітинної пам'яті і підсвідомості.
Основний метод кінезіотерапії - це багатократні повторення спеціально підібраних рухів, що впливають на м'язи, в'язки і суглоби, в яких виявлені блоки і затиски.
Методи кінезотерапії абсолютно безпечні і личать всім. Особливо доцільна кінезіотерапія в тих випадках, коли неможливі сильніші дії (виражений больовий синдром, післяопераційний період). Оскільки кінезіотерапія надає лікувальну дію не лише на опорно-руховий апарат, але і грає роль коректора порушень функцій всіх внутрішніх органів, то можна сказати, що в тій або іншій мірі методи кінезотерапії застосовні практично при будь-яких захворюваннях.

2.2 Метод кінезіотерапії

В цілому, дитяча кінезіотерапія, є програмою розвитку, яка відповідає наступним завданням:

· розвиток чутливості;

· нормалізація тонусу;

· формування адекватних уявлень про власне тіло;

· автоматизація простих рухових актів;

· стабілізація функції рівноваги;

· поліпшення контролю над власними рухами;

· розвиток сенсор моторної координації;

· навчання дитяти виконанню точних рухів;

· формування навиків уваги.

Кінезіотерапія рекомендована дітям з самими різними формами порушення розвитку. Це можуть бути як важкі стани (ДЦП, синдром раннього дитячого аутизму, органічні і генетичні патології), так і пограничні розлади (порушення уваги, сприйняття, трудності в навчанні). Метод кінезіотерапії, як показує практика, є важливою ланкою при організації повноцінної коректувальної роботи з дитям.

Заняття проходять в спеціально обладнаному приміщенні, тривалість заняття, в середньому, складає 50 хвилин. Окрім цього на кожному етапі роботи даються батькам рекомендації, які дозволяють організувати з дитям адекватну роботу в домашніх умовах. Форма, в якій проходять заняття, і конкретні завдання залежать від стану дитяти і рівня його розвитку.

Головна умова проведення кінезіотерапії - психофізична синхронізація станів ведучого і пацієнтів. Критерії ефективності: психоемоційне розслаблення і задовільна фізична активність при можливому зменшенні дози психотропних препаратів.

Для хворих з психічними порушеннями характерні порушення м'язової активності (гіпер- і гіпоактивність), які посилюються унаслідок побічних ефектів психотропних препаратів. Хронічна детренуваність підсилює ці порушення і вимагає такий же істотній корекції, як власне психічні розлади, що привели до її виникнення. Тому окрім адекватної фармакологічної корекції у таких хворих необхідне поліпшення м'язової активності: стимуляція в разі її зниження і поступове зменшення - в разі гіперактивності.

У індивідуальній бесіді уточнюється психосоматичний стан пацієнта, його звички. Враховується загальний стан хворого в процесі виконання фізичних вправ (біль в серці і грудній клітці, серцебиття, запаморочення, головний біль, нудота, слабкість, пітливість, відчуття тягаря і оніміння верхніх і нижніх кінцівках і ін.). При мониторінгу артеріального тиску і частоти сердечних скорочень визначається реакція сердцевосудинної системи на статичні і динамічні фізичні навантаження різного рівня складності.

Визначається оптимальний режим фізичних навантажень і відпочинку залежно від циркадних ритмів фізичної активності («жайворонок», «сова»): пробудження, медитація, уранішня гімнастика, пік денної активності, вечірня гімнастика, перехід до сну, сон. Проводиться підбір ритмічних і аритмічних вправ для розробки різних м'язових груп за уніфікованою схемою: 1. Грона рук. 2. Плечовий пояс. 3. Шия. 4. Голова. 5. Передпліччя. 6. Спина. 7. Черевна стінка. 8. Таз. 9. Стегна. 10. Гомілки. 11. Стопи. З поверненням до грон рук. Вправи з елементами масажу і самомасажа проводяться з врахуванням фаз дихання: вдих - видих (режим пульсації).

Потім розробляються індивідуальний і груповий режими рухової активності, що враховують особливості протікання захворювання і психологічні пріоритети пацієнта.

Власне кінезіотерапія проводиться з або без музичного супроводу, включаючи танцювальні пластичні рухи, що завершуються імпровізованим індивідуальним і груповим танцем. Неодмінна умова - включення всіх груп м'язів за вищезгаданою схемою, повільного або швидкого темпів (допускається лише швидкий або повільний темпи), ритмічні-неритмічні рухи. Бажано проводити заняття на відкритому повітрі. Можливе використання ароматерапії.

2.3 Вживання активних методів лікування

Учені вивели наступну закономірність: життя організму, його зростання і розвиток залежать від рухової активності, що дозволяє реалізувати спадкову програму. І саме завдяки руху організм заповнює не лише витрачене, але і створює запас для подальшого розвитку. Що ж до пасивності, то вона знижує пристосовні можливості організму і робить його беззахисним перед несприятливими умовами середовища, перед захворюваннями. Активність же, на думку професора Аршавського, виступає як посередник, що зв'язав генетичну програму з інформацією ззовні. Без такого посередника еволюція була б неможлива.

Спорт - це здоров'я, це гасло відоме всім. І якщо сьогодні вже відомо, що професійний спорт із здоров'ям не має нічого спільного, то за любительським все-таки визнавали оздоровлюючий ефект. Оздоровчий і профілактичний ефект масової фізичної культури нерозривно пов'язаний з підвищеною фізичною активністю, посиленням функцій опорно-рухового апарату, активізацією обміну речовин. В результаті недостатньої рухової активності в організмі людини порушуються нервово-рефлекторні зв'язки, закладені природою і закріплені в процесі важкої фізичної праці, що наводить до розладу регуляції діяльності серцево-судинної і інших систем, порушення обміну речовин і розвитку дегенеративних захворювань (атеросклероз і ін.). Для нормального функціонування людського організму і збереження здоров'я необхідна певна «доза» рухової активності. В зв'язку з цим виникає питання об так званої звичної рухової активності, тобто діяльності, що виконується в процесі повсякденної, професійної праці і в побуті.

Найбільш адекватним вираженням кількості виробленої м'язової роботи є величина енерговитрат. У економічно розвинених країнах за останніх 100 років питома вага м'язової роботи як генератора енергії, використовуваної людиною, скоротився майже в 200 разів, що привело до зниження енерговитрат на м'язову діяльність. У зв'язку з цим для компенсації недоліку енерговитрат в процесі трудової діяльності сучасній людині необхідно виконувати фізичні вправи. За даними Беккера, в даний час лише 20% населення економічно розвинених країн займаються досить інтенсивним фізичним тренуванням, що забезпечує необхідний мінімум енерговитрат. Різке обмеження рухової активності в останні десятиліття привело до зниження функціональних можливостей людей середнього віку. Таким чином, в більшої частини сучасного населення економічно розвинених країн виникла реальна небезпека розвитку гіпокінезії.

Синдром, або гіпокінетична хвороба, є комплекс функціональних і органічних змін і хворобливих симптомів, що розвиваються в результаті розузгодження діяльності окремих систем і організму в цілому із зовнішнім середовищем. У основі патогенезу цього стану лежать порушення енергетичного і пластичного обміну (перш за все в м'язовій системі). Механізм захисної дії інтенсивних фізичних вправ закладений в генетичному коді людського організму.

Скелетні м'язи, що в середньому становлять 40% мас тіла (у чоловіків), генетично запрограмовані природою на важку фізичну роботу. «Рухова активність належить до основних чинників, що визначають рівень змінних процесів організму і стан його кісткової, м'язової і сердцевосудинної систем», - писав академік С. Парін. М'язи людини є потужним генератором енергії. Вони посилають сильний потік нервових імпульсів для підтримання оптимального тонусу ЦНС, полегшують рух венозної крові по судинах до серця («м'язовий насос»), створює необхідну напругу для нормального функціонування рухового апарату. Згідно «енергетичному правилу скелетних м'язів» І.А. Аршавського, енергетичний потенціал організму і функціональний стан всіх органів і систем залежить від характеру діяльності скелетних м'язів. Чим інтенсивніше рухова діяльність у межах оптимальної зони, тим повніше реалізується генетична програма, і збільшуються енергетичний потенціал, функціональні ресурси організму і тривалість життя. Розрізняють загальний і спеціальний ефект фізичних вправ, а також їх опосередкований вплив на чинники риски.

Найбільш загальний ефект тренування полягає у витраті енергії, прямо пропорційній тривалості і інтенсивності м'язової діяльності, що дозволяє компенсувати дефіцит енерговитрат. Велике значення має також підвищення стійкості організму до дії несприятливих чинників зовнішнього середовища: стресових ситуацій. високих і низьких температур, радіації, травм, гіпоксії. В результаті підвищення неспецифічного імунітету підвищується і стійкість до простудних захворювань. Проте використання граничних тренувальних навантажень, необхідних у великому спорті для досягнення «піку» спортивної форми, незрідка наводить до протилежного ефекту - пригноблення імунітету і підвищення сприйнятливості до інфекційних захворювань. Аналогічний негативний ефект може бути отриманий і при заняттях масовою фізичною культурою з надмірним збільшенням навантаження. До такого карколомного виводу прийшли, незалежно одна від одної, декілька груп дослідників, що вивчали реакцію організму спортсмена на посилені тренування перед відповідальними змаганнями. Ще в 1990 році експеримент, в якому брала участь група американських марафонців, показав: у течію, щонайменше, тижні після двогодинного забігу їх захворюваність простудними хворобами була в п'ять разів вище.

Журнал «Медицина і наука в спорті», видаваний Американським коледжем спортивної медицини, опублікував статтю, в якій на основі проведених спостережень висунуто припущення, що тренування, що вимагають великої напруги організму, сприяють не лише виникненню простудних і інших вірусних захворювань, але і можуть відкрити дорогу до серйозніших хвороб, наприклад раку. У одному з таких досліджень обернена увага на те, що дуже багато видатних атлетів померли від різних хвороб в розквіті сил в результаті ослабіння імунної системи.

І ще про одне цікаве дослідження. Учені, що його проводили, стверджують, що сильні фізичні навантаження заставляють організм споживати більше кисню, що підсилює окислювальні процеси, іншими словами, активізується процес старіння.

При спостереженні за 30-річними чоловіками, протягом двох років що займаються атлетичною гімнастикою, було відмічено підвищення артеріального тиску в середньому з 121/70 до 130/78 мм рт. ст., зниження життєвого індексу (в результаті збільшення маси тіла) з 72 до 67 мл/кг, збільшення ЧСС у спокої з 71 до 74 уд/хв. (Ю.М. Данько, 1974). При виконанні функціональної проби навантаження кількість реакцій атипій на навантаження збільшилася від 2 до 16, час відновлення пульсу - в и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.