Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Змст поняття полтичного лдерства, його мсце та роль в полтичному житт суспльства. Становлення функцонування полтичного лдерства в Україн, його характерн риси якост, виявлення сучасних тенденцй формування та розвитку даної категорї.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Политология. Добавлен: . Страниц: 2. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


33

Вступ

Актуальність теми дослідження. Найвизначніші мислителі всіх часів і народів з давніх-давен замислювались над явищем, яке у сучасній політології прийнято позначати терміном «політичне лідерство» (від англ. leader - вести, керувати). Прагнучи збагнути закономірності суспільного життя, античні мислителі підмітили, що там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться й свої лідери. Це найдосвідченіші, найсильніші й найсміливіші люди, яких підтримують і визнають одноплемінники, громадяни. Геродот, Плутарх, Тіт Лівій та інші історики у своїх працях чільне місце відводили діяльності тих, кого ми називаємо сьогодні політичними лідерами, адже бачили в героях, монархах і полководцях справжніх творців історії. І сьогодні в суспільстві, як ніколи, висока потреба в політичному лідері, здатному швидко і чітко реагувати на проблеми, що постають перед суспільством, і головне, здатному знаходити ефективні шляхи вирішення позначених проблем.

З початком політичних перетворень в середині 80-х років ХХ ст. в СРСР пішли в минуле суперечки про те, хто творить історичний процес: маси або особа? Сьогодні панує розуміння важливості кожного суб'єкта суспільних відносин відповідно до відведеної йому ролі. Бурхливий перебіг політичного процесу в Україні, як і на всьому пострадянському просторі, висунув достатньо велику кількість людей, чий особистий вплив дозволяє їм відігравати істотну роль в соціальному розвитку суспільства. Політичне лідерство, таким чином, займає в сучасних умовах особливе положення у зв'язку з тим, що воно зримо і значущо впливає на хід політичних подій.

Процеси модернізації і демократизації в сучасній Україніроблять актуальною потребу формування політичного лідерства, здатного забезпечити компетентність державного управління й реформаторський шлях суспільного розвитку.

Політичне лідерство - одна з центральних проблем політології, безпосередньо пов'язаних із характером і якістю політичної влади, конкретним способом її структурування та легітимації. Демократичне лідеротворення, яке для більшості країн Європи є нормою, в нашій державі лише утверджується та визначає подальшу перспективу організації політичної влади. Система формування політичного лідерства вбирає відповідно типові зразки цивілізаційного досвіду продукування лідерів та еліт й нові українські пріоритети кадрової політики. На механізм лідеротворення покладаються важливі функції, як-то стабілізація політичної системи, активізація впливу громадськості на прийняття політичних рішень, підтримка демократичних цінностей та інститутів. Тож від ефективності його діяльності залежить не лише якість політичної влади, а і в цілому суспільний прогрес.

Мета дослідження. Метою курсової роботи є дослідження феномену політичного лідерства в Україні, окреслення його особливосте та механізмів створення.

Для досягнення цієї мети потрібно виконати такі науково-дослідні завдання:

- визначити зміст поняття політичного лідерства, його місця та ролі в політичному житті суспільства;

- дослідження становлення і функціонування політичного лідерства в Україні, характерних рис і якостей;

- виявлення особливостей становлення і тенденцій формування політичного лідерства в Україні.

Об'єктом курсової роботи є політичне лідерство.

Предметом дослідження є механізм формування та особливості політичного лідерства в сучасній Україні.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки курсової роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження даної проблематики.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 36 найменуваннь.

1. Феномен політичного лідерства у політичній науці

1.1 Вивчення проблеми політичного лідерства у науковій літературі

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших і Платон, і Арістотель. В утопії досконалої держави Платона правителями є філософи. Право філософів на панування Платон обгрунтовує тим, що вони, «бачачи і споглядаючи дещо струнке і вічно тотожне, що не творить несправедливості і від неї нестрадаюче…», самі наслідуючи цьому, внесуть «в приватний і суспільний побут людей» те, що вони находять у світі ідеального буття [24, 132]. Тобто під істинними філософами Платон розуміє тільки тих, хто любить «споглядать істину». Іншими словами, головними умовами, при яких людина отримує право бути правителем, є оволодіння істиною і її постійне осягнення.
Арістотель вважав, що на ранніх етапах розвитку суспільства лідерами (царями) ставали старші та більш досвідчені глави сімейств. У подальшому, на його думку, право володарювати отримує той, хто переважає інших розумом. Він обгрунтовує це положення рядом аналогій: «Так, домашні тварини за своєю природою стоять вище, чим дикі, і для всіх домашніх тварин краще знаходитись у підкоренні людини: так вони прилучаються до свого блага. Так же і мужчина по відношенню до жінки: перший за своєю природою вище, друга нижче, і от перший володарює, друга знаходиться у підкоренні. Той же самий принцип неминуче повинен панувати і в усьому людстві» [24, 133].
Великого значення проблемі політичного лідерства надавали мислителі різних історичних епої, такі, як Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Тард та ін. Хоча вони вкладали неоднаковий зміст у це поняття. Так, Н. Макіавеллі вважав політичним лідером володаря, котрий заради збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними. Т. Карлейль і Р. Емерсон були певні, що у видатних особистостях найповніше виявляється божественне провидіння й творче начало в історії. Оригінальну теорію, суть якої полягала в необхідності цілеспрямованого створення найвищого біологічного типу людини-лідера («надлюдини»), висунув Ф. Ніцше. Значний вплив на сучасне розуміння політичного лідерства справили погляди Г. Тарда. Він намагався довести, що основним законом соціального життя є дотримання масами стереотипів поведінки політичного лідера. Єдиним джерелом прогресу суспільства є, на його думку, відкриття, зроблені ініціативними й непересічними особистостями.
У Новий час глибокі думки про роль видатних особистостей в історії висловлені Г. Гегелем. Він вважав, що цілі, які переслідують великі люди і яким вони віддають свою пристрасть, містять момент всезагального. Історичні особистості - це люди, в яких втілені цілі діалектичних переходів, які повинні мати місце в їх час [8, 83].
Гегелівський підхід до розгляду суспільно-політичного лідерства отримав дальший розвиток у марксизмі. Основоположники цієї аналітичної традиції виходили з того, що і сама поява видатних особистостей, і результати їх діяльності є історичною необхідністю [8, 84].
У сучасній західній політології висунуто кілька концепцій політичного лідерства. Найбільш відомі - це так звані теорія рис лідерства, ситуаційна теорія лідерства, теорія визначаючої ролі послідовників, а також синтетичні підходи до розгляду лідерства. Зарубіжні дослідники розглядають проблеми лідерства на двох рівнях.
На першому - переважно теоретичному - робляться спроби загально-теоретичного рішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і політологічних концепцій лідерства.
На другому - переважно утилітарному - вирішення проблеми лідерства зводиться до емпіричних досліджень, до вироблення практичних рекомендацій.
Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену Максом Вебером. Він виділив три типи лідерства:
- традиційне лідерство - право на лідерство, приналежність до еліти, віра в святість традицій (характерного для індустріального суспільства);
- харизматичне лідерство - віра в здібності вождя, його винятковість, культ особи;
- раціонально-легальне лідерство - основане на вірі в законність існуючого порядку, бюрократичне лідерство.
Головною фігурою у веберівській теорії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуванням народу, перед яким він несе відповідальність. На думку Вебера, харизматичний лідер, який стоїть поза класами, статусами і демагогічною політикою, міг би, по-перше, об'єднати навколо себе націю і, по-друге, захистити індивіда перед лицем наступу бюрократії.
В концепції харизматичного лідера Макса Вебера розуміється лідер, який на відміну від бюрократа і лідера традиційного глузду, що діють на основі певних експертних професіональних знань, виходить із власного внутрішнього переконання у тому, що він знає (і тільки він) спосіб рішення поставлених проблем.
Подібний лідер вимагає від своїх послідовників безперечного підкорення своїй волі. Разом з тим свою концепцію харизматичного лідера М. Вебер жорстко прив'язує до плебіцитарної теорії демократії, розглядаючи останню як панацею від тиранії бюрократів. У рамках цієї теорії народу й окремим індивідам відводиться роль пасивного учасника політичного процесу. Єдина форма політичної участі для мас - це участь у виборах і реалізація права на голосування [24, 136].
Протягом тривалого часу проблема політичного лідерства була практично виключена з поля зору наших суспільствознавців, що робить для нас особливо цікавими праці відомих зарубіжних авторів з даної проблематики. Однією з них є книга Роберта Такера «Політична культура і лідерство в Радянській Росії. Від Леніна до Горбачова». Її автор - представник так званого ліберально-демократичного напрямку американської радянології, почесний професор Принстонського університету, президент Американської асоціації слов'янознавства. Р. Такер розділяє діяльність лідера на три взаємопов'язані фази-функції. Перша - це діагностична функція: лідери визначають ситуацію, ставлять їй «діагноз»; друга - пропонування: вони (лідери) пропонують політику, тобто напрям дії в інтересах групи, яка буде вирішувати проблемну ситуацію; третя - мобілізуюча: лідери повинні добитися підтримки групою даного ними визначення її становища і запропонованого плану дій. Усі ці функції притаманні як лідерам, що відносяться до встановлених (конституційованих) форм, так і до лідерів суспільно-політичних рухів [27, 21].
Р. Такер вважає недоліком політології націленість її на аналіз дій офіціальної політики і слабку увагу до суспільно-політичних рухів, тобто тенденцію вчених розглядати в якості предмета свого дослідження владу і силу та фокусувати свою увагу на вивченні держави. Він вважає, що з точки зору лідерства вивчення суспільно-політичних рухів і їх динаміки є складовою частиною самого політичного процесу. На його думку, розуміння політології як «науки про державу» є відповідно небезпечно неповним.
Потреба в лідерстві виникає, коли обставини набувають значимості для цілих груп людей. У малих групах лідерство, як правило, неформальне. У великих і організованих групах, як правило, присутні формальні структури лідерства: керівництво корпорації, вище командування армії, керівництво профспілок і т.д. Структурою лідерства політичної спільності є уряд.
Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі об'єктивні засади. Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна спостерігати не лише в суспільстві, а й у природі, зокрема у світі тварин, які ведуть колективний, зграйний спосіб життя (оленів, мавп, вовків та ін.) і серед яких завжди виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатний повести за собою всю зграю. Що ж до людських спільнот, то й тут історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною і не вкладається у марксистсько-ленінські догматичні схеми, що зводили їхню діяльність до функції вираження й реалізації класових інтересів. Подібне тлумачення повністю нівелювало сутність політичного лідерства, спотворювало його значення для розвитку суспільства, що й виявилося не лише в теоретичних схемах, а й у практиці соціалістичних революцій і соціалістичного будівництва.
Кожна історична епоха потребує й народжує свого лідера. Випадкового провідника, на думку російського політолога С. Андреева, не буває, оскільки він завжди «дітище свого часу», своєрідний «відгук на його запит» [23, 243]. Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують на звання політичного лідера, хоча нерідко досягають найвищих державних і партійних посад. Серед численних претендентів на цю роль історія найчастіше вибирає того, хто найбільше відповідає потребам часу. С. Андреев наводить приклад відомого політичного лідера Олександра Македонського, який з'являється тоді, коли продуктивні сили рабовласницького суспільства вже не могли розвиватися в межах місцевих, замкнених ринків [23, 245]. Грецькі й македонські рабовласники прагнули захопити багатства східних країн, завоювати широкі простори для колонізації, одержати нові джерела надходження рабів, а декласовані елементи грецького суспільства - знайти можливість прогодуватися, перебуваючи у найманому війську, очолюваному авторитетним полководцем.
Цілісне уявлення про політичне лідерство в Україні (його генезис і динаміку) формується і шляхом дослідження політичних теорій та практик, і вивченням сукупності цивілізаційних та культурних чинників. Свого роду етапом у цьому поступі став вихід друком у 2002-2003 роках колективної шеститомної фундаментальної праці «Політична історія України. ХХ століття» [20, 67]. Дослідження вирізняє сукупна цілісність аналізу суспільно-політичних процесів в Україні з кінця ХІХ і до початку ХХІ століття, де значну увагу приділено дії суб'єктивних чинників політичного розвитку, зокрема радянського часу. Автори розглядають також підходи до інтерпретації політичного лідерства.

1.2 Вплив політичних лідерів на політику

Політика неможлива без політичних лідерів. Проте їхня діяльність відбувається за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних чинників, типу суспільства загалом (відкрите-закрите), типу політичного режиму (тоталітаризм, авторитаризм, демократія), парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного і технічного розвитку (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне), типу культури, міри долучення конкретного суспільства до світового співтовариства. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дії, результативність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка бачить власну перспективу у його існуванні. Без широкої соціальної підтримки політичне лідерство не може відбутися.

Політичне лідерство - це взаємозв'язок, взаємодія та взаємовплив основних його елементів: лідер, послідовники, середовище, завдання. Крім того, лідерство - це не тільки набір неординарних якостей і здібностей лідера, а й особливий вид міжособистісних взаємин, і його вплив є цілеспрямованим і передбачуваним, характеризується тривалістю часу та динамічністю.

Боротьба за владу і прихід того чи іншого політичного руху або партії до влади, участь в управлінні країною за демократичних умов пов'язані з регулярними виборчими циклами та делегуванням політичних лідерів на керівні державні посади. Отже, політичне лідерство стає однією з форм влади за умов, коли лідери набувають суспільного визнання, а рухи або партії, їх лідери отримують право на владу. Еволюція політичного лідерства завжди пов'язана із прагненням заявити про себе, увійти в політичну систему, тобто, формалізувавшись, розширити набутий статус, доповнити його керівництвом. Слід визначити співвідношення понять «лідер» і «керівник». Тотожність їх заперечується здоровим глуздом. На практиці є чимало керівних посад і керівників, від яких не потребується особливих лідерських якостей.

Основу сучасних наукових студій політичного лідерства заклали американські автори (психологи, соціологи, політологи) [8, 92]. Вони пропонують розрізняти макрорівень та мікрорівень розгляду політичного лідерства. За такого підходу до першого рівня відносять зовнішні ситуаційні чинники, що «впливають на реалізацію здібностей особистості, на її політичну долю». Мікрорівень відображає «особливості особистості політичного лідера, покликання саме до політичної діяльності, стилю керівництва, наявних професійних навичок, співвідношення свободи й відповідальності, політичного іміджу, підпорядкованої управлінської команди, специфіки публічної діяльності тощо». Але якщо вести мову про демократичну політичну систему, то вона передбачає таке політико-культурне середовище, яке є водночас і стимулюючим, і контролюючим чинником діяльності. Національний лідер залишається у межах демократичного процесу тільки тоді, коли перебуває в умовах конкуренції і здатності інших осіб скоригувати його діяльність і/або змінити лідера на керівній посаді згідно з чинними правовими нормами.

Відомий американський дослідник Р. Такер вважає, що «політичне лідерство є, ймовірно, однією з найзначущіших і найзагальніших форм влади. Влада - це центральна складова лідерства» [27, 34]. Але якщо йдеться про національно-державний рівень у сучасному світі, то йому, безперечно, повинен відповідати певний лідер. Якщо керівник може і не бути лідером, то лідер не може не мати якостей керівника (тобто організаторських, комунікативних та інших професійно необхідних і достатніх здібностей). Водночас треба розрізняти політичних лідерів як особистостей та політичне лідерство як явище політичного й соціокультурного життя країни. Звісно, перших не можна абстрагувати від конкретно-історичного та національно-культурного контексту їх розгляду.

Аналіз політичного лідерства ускладнюється тим, що в процесі його прояву у соціальному середовищі взаємодіють дві складні системи, кожній з яких властива самоорганізація. Боротьба за владні інституції держави створює логіку політичної дії провідних учасників політичного процесу. Водночас шлях до влади і збереження здобутої влади суттєво відрізняються між собою, хоча простір владного середовища за науковими уявленнями пов'язується з явищем політичного лідерства. Воно небезпідставно вважається сукупністю впливових інституцій і персон, що діють як механізм трансляції генетичного коду соціуму, є вираженням і втіленням комплексу настанов, суспільних норм і цінностей.

Суспільна потреба в оновленні політичних й економічних структур потребує здорового культурного й морального підгрунтя. Першим індикатором хворого суспільства є аморальні вчинки та дії політичної еліти. Долання кризи цінностей передбачає вихід за межі економічних і раціональних роздумів у сферу моральності й духовності. У духовно хворому суспільстві неможливі політична і економічна стабільність. Рзв'язання політичних, соціальних, духовних проблем пов'язане з поступовим позбавленням владних структур від деформацій і спотворень. Це потребує не лише надання національній бюрократії рис сучасної цивілізованості, а й зміни її суті та духу. Політичне лідерство, крім іншого, діє через психологічні механізми. Опозиційний лідер може відбутися насамперед завдяки своїм особистісним індивідуально-психологічним особливостям, коли послідовники добровільно делегують йому повноваження у неперервній взаємодії домінування-підкорення, попри те, що керівництво здійснюється механізмами формалізованими, управлінськими, через політичну владу.

1.3 Основні механізми політичного лідерства

До функцій політичного лідерства можна віднести інтегративну, координаційну, прагматичну. Залежно від формалізованості функцій, їх змісту і характеру виконуваних завдань у механізмі політичного лідерства виокремлюють три блоки елементів. Перший - державний апарат управління і система врядування з відповідними регулятивами і розподілом функцій між різними органами влади. Через механізми цього ступеня політики різних рівнів одержують владні повноваження, тобто створюються умови для формальної номінації фактичного лідера. Тут складається свого роду нормативно-операційний кодекс (який містить стереотипи поведінки, способи дій, «цехову ідеологію» політичних функціонерів), а також формалізується діяльність політика з управління суспільством у межах існуючих інститутів. Зміст концепції або політичної програми лідера на цьому ступені не відіграє помітної ролі.

Другий блок складових механізму політичного лідерства являє собою систему неюридичних регулятивів діяльності політика (статут суспільної організації, партії релігійні приписи і т. ін.); він формується під впливом інтересів соціального прошарку, на який передусім спираються політики. Така система складається як стосунки між лідером і його «адресатом». Вони виникають під час реалізації лідерської програми (її зміст прямо впливає на характер цих відносин). Окрім того, на поведінку політика тут впливають погляди і переваги, стереотипи мислення і поведінки даного соціального прошарку.
Сукупність детермінант лідерства у третьому блоці визначається сутністю зв'язків двох складових: між лідером і рештою потенційних суб'єктів політичної дії. Якщо відношення лідер-» послідовники» конституюється у другому блоці, то відношення соціальний прошарок (зокрема й лідер) - суспільство загалом - у третьому блоці. Характер таких зв'язків безпосередньо визначається змістом лідерської концепції, оскільки вона не тільки відображає політичні інтереси конкретного прошарку, а й здійснює зворотну дію, формуючи їх [32, 77].

Як механізм політичне лідерство перебуває на першому соціальному рівні, тобто на рівні малої соціальної групи, яка інтегрована певними вузькогруповими політичними інтересами. Здебільшого вважають, що в малій групі лідер скеровує і спрямовує дії групи, яка, у свою чергу, висуває певні вимоги до особистості лідера. Тобто коли виявляється суб'єктна активність і самого лідера, і членів групи, які «висувають вимоги до лідера», доцільно говорити про лідерство, що за змістом є суб'єкт-суб'єктною дією. За умов прояву суб'єктної активності лише особистістю, тобто керівником групи, доцільно говорити про політичне керівництво, де група є об'єктом впливу, а взаємовідносини набувають характеру суб'єкт-об'єктної політичної дії.
Як спосіб вираження інтересів частини населення політичне лідерство існує на другому соціальному рівні, тобто на рівні політичних партій, рухів. На відміну від вузькогрупових інтересів, на цьому рівні особистість лідера є вираженням певної соціально-політичної позиції значної частини населення. Саме активність, тобто суб'єктність складових відносин між політичним лідером і частиною населення детермінує спосіб адекватного вираження інтересів частини населення, яка підтримує конкретного політика та його програму дій. Елементи політичного керівництва при цьому пригнічуються тотальним впливом настроїв великої групи (частини населення).

Як організація тип влади політичне лідерство виявляється на третьому, найвищому, рівні. Коли політична дія лідерів поширюється на все суспільство або найбільшу його частину, за умови розподілу влад, соціального розшарування населення країни тощо. За таких обставин здійснення влади як головної складової політичного лідерства (власне його результату) залежить і від об'єктивних, зовнішніх стосовно групи особливостей (їх становлять умови, динаміка здійснення політичних процесів, наявні інститути тощо), і суб'єктивних.

Функціонування інституції політичного лідерства - показник динамічності політичних відносин, високого рівня розвитку суспільства, його політичної системи. Виникнення політичного лідерства в такому значенні містить прерогативи сучасних демократичних держав, що відрізняються від авторитарних, особливо тоталітарних, держав порівняною легкістю й чисельністю процесів інституціалізації. Головна, вирішальна, передумова існування демократичного суспільства і водночас один із конкретних його проявів - наявність у ньому сталого самовідтворювального інституту політичного лідерства. Політичне лідерство набуває характеру перманентної організованої дії, упорядкованого процесу з певною структурою відносин, ієрархій влади різних рівнів. Створюється розгалужена система існування політичних лідерів різного рівня і масштабу [32, 78].

1.4 Функції політичного лідера у політичному та соціально-екоомічному житті суспільства

Кількість функцій, які виконує лідерство, залежить від переважаючого типу політичної культури суспільства, політичного режиму, зрілості громадянського суспільства, рівня життя більшості населення країни і інших чинників. Найважливішими функціями політичного лідерства є ті, які характерні для більшості співтовариств, незалежно від того, на якому ступені суспільного розвитку вони знаходяться. До них, перш за все, відносяться інтеграційна, організаційна, організаторська, інструменталістська, мобілізаційна, новаторська функції, а також функція соціального арбітражу і патронажу.

Функціональна діяльність кожного публічного політика є найважливішим інструментом впливу на найближче оточення і народні маси, вона визначає програму дій, навіює ентузіазм, формує і підтримує на належному рівні лідерський імідж, сприяє правильному відбору та ефективному вихованню лідерської робочої команди або персоналу, сприяє раціональному й цілеспрямованому відбору і накопиченню політичної інформації з метою корисного її застосування в політичній практиці. Функціональні обов'язки політичного лідера визначаються його владним статусом і становищем. Однак, не менше важливу роль відіграють особистісні характеристики лідера, що складають змістовий бік самого лідерства [34, 198].

Найважливі з функцій політичного лідера такі:

1. Інтеграція суспільства, громадян, об'єднання мас довкола спільних завдань і цінностей. Прикладом практичноговтілення цієї функції може бути політична біографія Віллі Брандта. Йому в усі періоди діяльності на різних постах вдавалось об'єднати маси у боротьбі з неонацизмом, навколо соціал-демократичних ідей. Завдяки прагматизму, вродженій доброзичливості, стійкості своїх переконань, наполегливій працівін зміг підняти на небачений рівень авторитет європейської соціал-демократії і досягти найвищих посад як у партійній, так і в державній діяльності [28, 65].

2. Пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Скажімо, Маргарет Тетчер свою третю перемогу на виборах забезпечила, блискуче розпочавши передвиборну кампанію (всупереч усім уявленням про те, як мусить діяти британський прем'єр-міністр) у Кремлі, де, зустрівшись віч-на-віч з Михайлом Горбачовим, вийшла переможцем у протиборстві двох інтелектів [28, 66].

3. Захист мас від беззаконня, самовправства бюрократи, підтримка громадського порядку. Як засвідчує історія, віра в «доброго царя», «батька народу», який прийде і наведе в країні «порядок», є досить стійким стереотипом масової свідомості не лише країн з низькою політичною культурою, а й держав з віковими демократичними традиціями. Цим пояс нюється поява в політиці таких феноменів, як «вождь» і «вожак», які дещо відрізняються від поняття «лідер» у його демократичному розумінні. Вождями називають авторитетних політиків, які вміють повести за собою широкі партійні й народні маси. Причини появи таких вождів, як Птлер, Муссоліні, пов'язані з недостатнім рівнем політичної свободи в суспільстві, відсутністю багатопартійності, можливостей для політичної та інтелектуальної конкуренції. Вожаком вважають того, хто вміє враховувати й адекватно виражати миттєві запити та інтереси певного соціального прошарку, а най частіше натовпу. Однак «соціальний арбітраж і патронаж», як іще називають у політології цю функцію, властивий не лише на званим категоріям лідерів. В умовах демократичного правліньня поряд з дійсним захистом народу і підтримкою законності, що сприймається масами найчастіше як належне і не завжди приносить успіх політичним лідерам, останні змушені актив но використовувати, особливо під час виборних кампаній, елементи популізму [28, 71].

4. Налагодження системи постійного зв'язку з масами, запобігання відчуженню громадян від політичного керівництва. У зв'язку з цією функцією наведемо характерний історичний факт. У середині XVIII ст. вперше в історії політичного життя Великої Британії (та й Європи в цілому) місцеві газети насмілилися надрукувати репортажі про парламентські сесії, розкривши деякі подробиці політичної «кухні». За порушення існуючих політичних традицій та режиму секретності державної інформації журналістів примусили прийти до парла менту, стати на коліна й вибачитися за розголошення урядових таємниць. Нині ж ситуація кардинально змінилася. Засоби масової інформації, яких недаремно вважають четвертою владою, самі можуть поставити на коліна політичного діяча найвищого рангу. В демократичному суспільстві вони створюють лідерам широкі можливості для безпосереднього спілкування з народом, налагодження зворотного зв'язку з массами [28, 73].

5. Ініціювання оновлення, генерування оптимізму й соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей. Характерним щодо реалізації названої функції у політичній діяльності Маргарет Тетчер є вислів американського журналіста Кріса Огдена: «Вона влаштувала славній бабусі Англії грандіозний струс, якого та потребувала. Вона відкрила англійцям нові альтернативи. У тому числі й психологічно дискомфортне розуміння, що найсерйозніші перешкоди до успіху - в них самих. Вона відродила національну гордість і вказала шлях до процвітання - чимале досягнення в краї ні, яка довго вважала створення багатства чимось не в міру матеріалістичним, надто несмачним, надто американським» [28, 75].

6. Легітимація суспільно-політичного устрою. На думку політолога Івана Ільїна, названа функція є однією з аксіом у здійсненні державної влади. Вона означає, що державна влада поза правовим повноваженням не може належати нікому.

Функції політичного лідерства, адекватно відображені і максимально реалізовані в управлінському процесі, є запорукою успіху політичного лідера на будь-якому з рівнів функціонування політичного поля [34, 169].

1.5 Характеристика типології політичних лідерів

Внутрішній потенціал політичного лідерства відображається в його типології. Однак як не існує у політології однозначного тлумачення проблеми політичного лідерства, так і немає єдиної його класифікації. Однією з найпоширеніших типологій лідерства є запропонована Максом Вебером, в основу якої покладено типи суспільного правління. Відповідно розрізняються три основні типи.

Традиційне лідерство (перший тип) засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди. Влада правителя здійснюється за традиційними нормами, які є основними в управлінні суспільством, державою. Правитель же, котрий ігнорує традиції, може легко позбутися своєї влади.

Другим типом М. Вебер називає раціонально-легальне лідерство. До нього належать лідери, яких обрано демократичним шляхом і які у випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями. Учений називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної раціонально-державницької позитивної функції [4, 87].

Третій тип - харизматичне лідерство (від грец. cha-rista - винятковий дар, властивий людині) - заснований на вірі мас в особливий «дар благодаті», видатні якості й здібності до правління окремих лідерів. Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю, відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства [4, и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.